ДАЛЕКА І ВІЧНА ДОРОГА ДО МАТЕРІ,

або про те, як пандемія розбиває серця

Цю зворушливу до сліз життєву історію мені розповіла і попросила викласти для людей небайдужа, розумна людина, депутат міської ради Таїса Володимирівна Дубінець. А в цьому випадку, мабуть, вона попросила більш як мати і донька, у якої також була мама, як подруга і землячка.

Історія мене дуже вразила, бо досі в очах своє, те, що пережила, те, що залишається на все життя. Це той момент, коли людина назавжди прощається з мамою, провівши її останньою земною дорогою.

А ця історія про наш особливий, болючий час, коли коронавірус забирає життя, спокій, коли він здатен розбити серця, назавжди завдати їм болю. І таких історій у цей непростий час дуже багато. Дай, Боже, щоб все заспокоїлося якнайшвидше.

Днями відійшла у вічність дубровичанка Воротнюк Раїса Іванівна - шанована, хороша, проста жінка. Коли цей світ покидає людина у 89 років, то, як кажуть, це природно, це закономірно, бо ж у кожного з нас є час народитися і померти. Великий, впевнена, непростий відрізок життя у покійної за плечима, всяке довелися пережити на цьому шляху. А найбільшим щастям на цій землі для Раїси Іванівни були її три чудові доньки Станіслава, Марія та Наталія. Виростила їх мати, виплекала, у світ провела. Дочекалася онуків, завжди, як сонцю, раділа вона рідним у своєму домі. Доля склалася так, що двоє сестер вже досить давно живуть у Таллінні, а третя - у Тольятті.

Як розповідає Таїса Володимирівна, доньки щороку навідувалися до мами у Дубровицю, оточували її своєю турботою та любов’ю.

Наприкінці лютого у Раїси Іванівни стався інсульт. Прилетіли доньки, як птахи, зробили все необхідне, щоб мамі було найлегше пережити цю хворобу. До старенької щоденно їздив лікар. Їй найняли доглядальницю. Все необхідне для немічної людини було зроблено, а головне – дочки оточили, бодай ненадовго, матір своєю потрібною любов’ю – присутністю.

У п’ятницю, 13 лютого, дочки були вимушені покинути маму, бо через пандемію було введено обмеження на авіапольоти. Дістатися до своєї теперішньої домівки – у Таллінн та Тольятті уродженки Дубровиці могли тільки літаком. З сумом залишали вони Дубровицю.

А 15 лютого Раїса Іванівна Воротнюк відійшла у вічність.

Як каже Таїса Володимирівна, покійну дуже достойно провели останньою земною дорогою сусіди, знайомі, однокласники дівчат і, звісно, рідня, яка організувала поховання. За християнськими звичаями провели Раїсу Іванівну, попрощалися, кинули по грудці землі.

Всі, хто мав бажання, прийшли попрощитися з цією доброю, простою, працелюбною жінкою. Тільки три доньки, як три птахи з підбитими крилами, не могли знайти собі місця далеко від Батьківщини. Цей величезний біль, коли востаннє не можна побачити обличчя матері, поцілувати її руки і чоло, залишиться з доньками назавжди. Ця рана ніколи не заживе…Бо ж не заживає вона у нас, і тоді, як маємо можливість виплакатися біля маминої домовини. А тут… Що тут казати? Це біль особливо нестерпний.

Як розповідає Таїса Володимирівна, вона відіслала дівчатам фото і відео з похорон, щоб хоч трішки підтримати їх у цей траурний час.

Вічна пам’ять Раїсі Іванівні Воротнюк. Хай Господь прийме Її світлу душу! Співчуття – донькам і всім рідним! Хай Господь у цей непростий час додає дочкам сили справитися з великим душевним болем.

Люба Клімчук.

Коли пісня лине із душі

В маршрутці «Дубровиця-Партизанськ» особлива атмосфера. Тут не почуєш  традиційних шансону чи хітів 80-х. Натомість потаємні струни зачеплять пісні про батьків, Україну та Бога. При чому … у живому виконанні. Пасажирів тішить співом  водій Анатолій Войтович. Люди такими концертами  заслуховуються, хто чує вперше – дивуються. Проникливий голос «маршрутного» віртуоза не залишає нікого байдужим, бо кожен звук і емоція линуть з глибини душі.

У своїй невеличкій маршрутці Анатолій Михайлович за день намотує близько 350 кілометрів. Сім разів їде в сторону Партизанська, і стільки ж – повертається до Дубровиці. Звісно зараз свої корективи  у графік  вніс карантин.

Та під час поїздок картина незмінна – кермо, дорога та однакові пейзажі за вікном. Цю монотонність й розфарбовує музика.

«З піснею і час швидше йде, і настрою додається. Буває, не співаю, то люди вже самі кажуть. Люблю життєві пісні, які надихають, в яких чується історія з пережитого, в яких є сенс. Не бум-бум і три слова по колу, а музика з глибиною».

Професійний стаж у пана Анатолія солідний. 17 років він пропрацював водієм в санітарній службі, допоки та не розпалась. Уже вісім – крутить кермо у маршрутці. І постійно з піснею. Запитую, як пасажири реагують на його імпровізовані концерти?

«Скільки людей, стільки й думок. В нас вже звикли. А от коли їздив на Рівне, то за реакцією  деяких пасажирів цікаво було спостерігати. Якось одна жінка підійшла і каже – «Я вам дуже вдячна. Послухала пісні і якось підбадьорилась. Життя прекрасне і  хочеться жити». Коли комусь стало легше, краще, то й мені добре. Значить треба було, щоб людина їхала в цей час і вловила щось для себе. Слава Богу, що можу підняти настрій чи розрадити. Грубості та негативу й так вистачає. Ліпше посилати у світ часточку чогось хорошого. Воно обов’язково до тебе повернеться».

Чоловік згадує, як ще одна пасажирка переплутала його живе виконання із записом магнітофона. Значить, настільки майстерно було заспівано. Сама не раз ловила себе на думці, слухаючи Анатолія Михайловича, що йому б з таким талантом підкорювати велику сцену.

«Та я майже кожен день на своїй «сцені». Кращої не треба. Пам’ятаю, їхав на Дібрівськ. Як завжди, співав собі без всяких думок. І тут чую на всю маршрутку пасажирка говорить: «Давайте поаплодуємо нашому водію». І повен автобус починає плескати. Я був шокований, бо аж ніяк такого не очікував. Стало навіть ніяково. Не раз фотографували, записи вели. В однієї дівчини запитав, з якою ж метою записує. Виявилось, приїхала вона сюди в гості з Нідерландів. Захотіла показати нашій українській діаспорі».

Цікавлюсь, чи не хотілось водію-артисту спробувати себе на якомусь талант-шоу? Бо, впевнена, не раз про це йому люди казали.

«Був у мене такий досвід. Донька Версавія настояла подати анкету на «Х-фактор». Передзвонили з каналу, запросили в Київ на кастинг. Стало цікаво. Не «рисануться», як кажуть в народі. Коли воно природньо лине з душі, цим хочеться просто поділитись. Отож зібрались і поїхали в столицю на назначену 10 годину. Людей було дуже багато. Суєта, всі плескають, твориться шоу. Простояли до половини четвертої, а виступів ще не було. Може, вночі то все мало відбуватись. Якось геть несерйозно. Не стали ми чекати, погуляли Києвом і додому».

Хист до музики чоловік успадкував від батьків, які теж мали прекрасні голоси. Хоча за своєю роботою від творчості були далекі. Тато Михайло Павлович у школі викладав трудове навчання. Сам віртуозно навчився грати на скрипці. Досі у пана Анатолія зберігається теплий спогад, як батько приходив з роботи і брався за музикування на інструменті. Зі смичком і без. А мама Марія Адамівна трудилася медсестрою в лікарні. Обоє співали у районному хорі.

«Я в дитинстві особливої тяги до музики не мав. Це прийшло уже значно пізніше. Хоча в школі виступав. Був у нас такий класний керівник Пришедюк Іван Данилович. Викладав історію, але заразом вчив нас і премудростям музики. Якось взяв баян і давай слухати, в кого який талант. Залишив мене і ще одного однокласника. Інші хлопці повтікали, а нам діватись нікуди. Вчителем Іван Данилович був строгим. Забрав нас в шкільний хор. Пам’ятаю співали: «Что тебе снится, крейсер «Аврора» і «Чорнобривців насіяла мати…».  Їздили і на районні конкурси, і на обласні.

Пробував сам грати на різних інструментах. В армії показали кілька акордів і так опанував гітару. Служив я далеко – спочатку в Москві, а потім в Самарі.

Після армії співав у церковному хорі тенором. З молоддю створили навіть свій гурт. Мали власну апаратуру. Обколесили район. Виступали по всіх будинках культури. Грали на весіллях. З часом життєві клопоти  роз’єднали і гурт розпався.

Коли вечорами сидів дома, брав два мікрофони (одного до гітари, в інший співав) і записував пісні на магнітофон. Як клалось на серце, так і виконував композиції. Завжди по-своєму. Ті касети пішли «по руках». Де вони, по цей час не знаю.

Ось так помаленьку втягнувся в музику і досі крокую з нею по життю».

Разом з дружиною Марією пан Анатолій виховує вісім дітей. Найменшенькому синочку – третій рік. Найстарший Дмитро має власну сім’ю і вже подарував батькам онучку. Як і їхній талановитий тато, всі співають. Дмитро навіть закінчив Рівненське музучилище, грає на баяні.

«Велика сім’я – це велике щастя і благодать. А ще велика підтримка одне для одного. Я їх завжди вчу бути дружною командою. Бо лиш разом можна здолати всі труднощі і проблеми. Ніхто так щиро не підставить плече у важку хвилину, як рідні».

Окрім своєї родинної команди, Анатолій Михайлович є наставником християнської молоді району церкви ХВЄ, при чому з 94-го року. Дати правильну пораду, підтримати, навчити – його завдання.

«Дехто каже, що молодь нині погана. Це далеко не так. Вона талановита і розумна. Просто її треба чути і дати можливість висловити свою думку. Це сила, рух, це бурхлива вода. І якщо цю воду направити у хороше русло, вона зробить багато хорошого. Якщо ж полишити без уваги, вона буде ламати і крушити все на своєму  шляху».

А ще пан Анатолій служить пресвітером у Лютинську. До цього він йшов тернистим шляхом. Але зараз вважає себе щасливим.

«Щасливий, що Бог мене знайшов. Я його не шукав. В юності проходив різними нехорошими шляхами. В мене тоді не було стремління до церкви. Але в один момент  зрозумів, що треба життя міняти. Відтоді я є щасливим. Я знаю, для чого живу. Я розумію, що моє життя недаремне. Бо маю можливість послужити для інших і залишити після себе певний слід».

Леся Кондратик.

Фото з мережі.