пʼятниця, 18 листопада 2016 р.

СВЯТО ТИХ, ХТО ГОДУЄ СВІТ

День працівників сільського господарства колись на Дубровиччині відзначали з величезним розмахом. Й містяни, зазвичай, ніколи не запасалися городиною до цього – всі чекали аграрну ярмарку. Весело гомоніла вона на головному майдані Дубровиці до обіда, гуртувала мешканців усіх навколишніх сіл то безпрограшною лотареєю, то виставкою сільськогосподарських досягнень. Все місто, здаться, вбиралося наприкінці листопада у яскраві барви та пахло п’янкими ароматами чорнобривців і хризантем. І працівники полів та ферм гордовито походжали вулицями в найкращих своїх обновах, чекаючи на помпезні урочистості в районному будинку культури. Було колись…
Тепер аграрна слава Дубровиці вже стала історією. Наші поля в кращому випадку поросли сосновим самосієм. Та здебільшого вже деякі з цих угідь нагадують місячні ландшафти. Техніка, що порядкує на полях, де колись врожаїлись золоті жита та голубіли хвилями льони-довгунці, нині руйнує гумус, вивертаючи догори разом з сонячним каменем руйнівну для людського організму заразу – залишки чорнобильських важких металів, смертельних інфекцій, що десятиліттями спочивали в земних надрах. Тепер наше село живе переважно «бурштиновим» хлібом.
Та якщо рівненське Полісся може розраховувати на землю-годувальницю хоча б таким чином, то в інших регіонах селу доводиться ой як сутужно. З кожним новим роком карта України змінюється-порожніє. Села, що залишилися без жителів, спочатку перетворюються на примари, а потім і зовсім стираються з лиця землі та державних реєстрів. З моменту незалежності в Україні офіційно припинили своє існування 641 населений пункт – 601 село і 40 великих селищ. Найбільше всього занедбаних сіл – у Київській області, де частину мешканців відселили після аварії на ЧАЕС у 1986 році. Але вистачає і поселень, опустілих природним шляхом: через згортання економічної діяльності на селі, міграцію населення, вимирання жителів, припинили своє існування 528 населених пунктів.
Але ці цифри не до кінця об’єктивні, кажуть експерти: у країні повно сіл, які існують тільки на папері, хоча там давним-давно ніхто не живе. І коли у влади нарешті дійдуть руки почистити реєстри, цифра зниклих сіл стане набагато більшою.
«Проблема зникнення сіл існує в багатьох країнах, де упор робиться на промисловість», – пояснюють експерти Інституту демографічних досліджень. У нас же сільські населені пункти зникають через демографічний і соціальний фактори. «Молодь їде, бо їй потрібна робота, – кажуть місцеві старожили. – А потім в села ніхто не повертається. І там залишаються тільки діди та баби».
Сьогодні про сьогодення села, проблеми аграрного сектору економіки та його перспективи говоримо з нашими експертами-знавцями цього сигменту економіки.

Адрій Кулик, керівник ПСП «Промінь», заслужений працівник сільського господарства України, кавалер орденів «За заслуги» І та ІІ ст.:
На жаль, з кожним днем все непевніше почувається селянин у цьому світі. До природних ризиків, від яких сільське господарство потерпає найбільше, додаються й урядові експерименти в агрорному секторі економіки. Прочитав оце в газеті «Слово і діло»: кожен третій долар, що надходить в Україну, приносить сільське господарство. А що маємо натомість? Державні програми підтримки села дедалі скорочуються, кожен виживає, як може.
Я тридцять чотири роки віддав одному господарству. Кожного свого працівника чи то ветерана знаю на ім’я по батькові, за кожного з них болить душа. Колись все в селі було закручено навколо сільськогосподарського підприємства – вся соціальна сфера розбудована нашими зусиллями й мозолями. Пригадую, коли тільки-но прийшов в Соломіївку, всі села перетворили на суцільний будівельний майданчик: житлові, будинки побуту, лазні, водогони, переробні цехи, вузол зв’язку, готель, освітні заклади, асфальтування доріг… Всього й не перелічити. А скільки ще планувалося… Скільки людей в сільському господарстві нагороджено орденами та медалями за трудову звитягу. Ціла армія набереться… І що ж цим людям на схилі літ? Яка вдячність за титанічну працю? Коли навіть в моїй рідній сільській раді вулицю «Колгоспна» перейменовали?.. Душа болить.
Нині знайти гарного спеціаліста-зварювальника чи коваля важче, ніж юриста. Ми механізатора запрошуємо з Сарн… Багато назбиралося нерадісних думок.
Несправедливо, коли доярка чи телятниця, що нажила на старість з десяток хронічних болячок, не може на свою пенсію навіть хороших ліків придбати. Мені важко їм пояснити, чому ціни водночас зросли в три рази. Колись селян позбавляли паспортів та права голосу, зараз нас позбавили перспективи. Аграрний сектор в районі тримається виключно на фанатах – Стрибулевичу, Томіловичу, Новику, Столярцю, Кулику. Останніх з могікан. Бо для нас сільське господарство вже давно перестало бути просто бізнесом, воно стало долею.
А своїм працівникам, всім моїм дорогим ветеранам, що зранку до ночі трудилися на полях та фермах, принагідно насамперед хочу подякувати за самовіддану й невтомну працю та побажати міцного здоров’я, миру й злагоди в родинах. Хай завжди вам добре нива засівається і за гарної погоди щедрий врожай вродить!
Микола СМОЛЯНЕЦЬ, фахівець районного відділу статистики:
Економіку нашої країни, та й наше повсякденне життя неможливо уявити без сільського господарства. Кажуть, що до його можна звикнути. От, здається, всі вже перестали дивуватися реформам у сільському господарстві: розпаювання землі, приватизація основних засобів виробництва, перестали дивуватися і високим цінам на пальне, техніку, які з кожним тижнем, а то й місяцем у геометричній прогресії зростають, а кількість виробленої сільськогосподарської продукції з такою ж швидкістю рухається у зворотньому напрямку.
У всіх статистичних звітах району найбільш уживанішим стало слово «менше»: менше виробляється продукції рослинництва, тваринництва у порівнянні з відповідним періодом минулих років. А це означає, що більшість із нас з кожним днем стає все біднішим. Як довго триватиме цей процес спаду, і куди він може завести, адже і в бідності є якась межа, за якою починаються справжні злидні?
Всі знають на що сьогодні спрямована державою політика розвитку сільського господарства, і так само ні для кого не секрет, що її головною метою є вільний продаж угідь сільськогосподарського призначення. В результаті: з 23 сільгосппідприємств району залишилось «на плаву» лише 8 агроформувань, які були китами у сільськогосподарському виробництві району. Це – СПП «Україна», «Злагода», «Хлібороб», ПСП «Промінь». Як же тут не згадати їх керівників Л.Ф. Стрибулевича, М.Г. Новика, М.М. Томіловича та А.Є. Кулика, які самовіддано борються з ринковою економікою, забезпечують трудівникам робочі місця, належну оплату праці. У їхніх успіхах на сьогодні є великий вклад їх колишніх попередників: А.Ю. Денищича, Л.С. Дячука, Р.П. Романюка, які разом з трудівниками своїх господарств виборювали перехідні прапори для нашого району.
І знову сумнозвісне «менше» в порівняльних характеристиках. Продукції сільського господарства по району зменшилося (у постійних цінах 2010 р. млн.грн.) з 401,6 у 1990 р. до 270,0 – у 2005 р., зменшилися площі посіву зернових культур, в результаті чого виробництво зерна зменшилось з 36 тис. тонн у 1990 р. до 12,1 тис. тонн – у 2015 р., не вирощується льон, овочеві культури. Не краща ситуація і в галузі тваринництва. На 1 листопада в агропромислових формуваннях утримується 3412 голів ВРХ, в т.ч. 1102 корови, тоді як у 1990 році їх налічувалось 39997 голів ВРХ, в т.ч. 10262 – корови; свиней, овець господарства не утримують. Тому виробництво м’яса (втраховуючи господарства населення) зменшилось з 36,1 тис. тонн у забійній вазі до 2,5 тис. тонн – у 2015 р.
Аналогічно зменшилось виробництво молока з 51,9 тис. тонн у 1990 р. До 30,7 тис. тонн - у 2015 р.
При такій незначній насиченості поголів’я худоби і достатній кількості кормів необхідно було б одержувати високі середньодобові прирости худоби на дорощуванні і відгодівлі. Однак за 10 місяців поточного року було одержано в середньому 374 грами добового приросту кожної голови ВРХ.
Отож старі проблеми залишаються. Спад у сільськогосподарському вирбництві і досі не вдається зупинити. Але зробити це потрібно, адже від становища в цій галузі великою мірою залежить економіка країни та споживчий кошик кожного з нас.
Людмила РОДІНА.


Ретро-фото: Льонарі з колгоспу «Ленінець» (нині ПСП «Промінь»), 1980-ті.

Хлібороби – це художники, а поле їхнє полотно
Існує древній хліборобський звичай, коли хтось завітає в гості в наші краї, то на барвистому рушникові підносять український запашний коровай. І мало кому в ту хвилину спадає на думку, що у цім дарунку праця хлібороба, що виростила його дбайлива і мозолиста рука сільського трудівника.

Моя розмова з керівником СПП «Хлібороб» Михайлом Миколайовичем Томиловичом, головним бухгалтером підприємства – Тетяною Сергіївною Якубович. Здавалося б, чому? Якщо чесно, то це дружба, перевірена роками. Школа не обходиться без допомоги і підтримки підприємства. До речі, Тетяна Сергіївна вже багато років - голова шкільного батьківського комітету. Бувають на всіх шкільних заходах, підтримуючи морально і матеріально.
Наша бесіда багатогранна. СПП – порівняно нова структура сільськогосподарського виробництва. Чи виправдала себе? Які її переваги перед іншими формами роботи? Чи має право на існування? Скільки років уже існує? І як давно ще буде функціонувати?
Керівник розповів, що очолив, в січні 1991 року, тоді ще колгосп ім. Чапаєва. В 1993 році с. Велюнь від’єднали і дали назву СПП «Хлібороб». Підвищилась відповідальність працівників сільськогосподарського приватного підприємства за доручену справу, стало менше порушень трудової дисципліни, більше уваги  приділяється працівникам, надаються їм не такі дорогі послуги. Як довго існуватиме таке підприємство? До тих пір, поки потребуватимуть його існування люди. І таке підприємство живе, працює з-поміж не багатьох в районі. Воно створене людьми і для людей.
Ще геніальний Гельвецій писав: «Щоб здивуватися, потрібна мить, а щоб зробити дивовижну річ, потрібні роки терпіння і наполегливої праці». І терпеливою людиною є керівник СПП «Хлібороб» Томилович Михайло Миколайович. Має хороші організаторські здібності. Сьогодні високо цінуються такі керівники. Він уміє вести людей за собою. А людина, яка здатна надихати когось, далеко піде. Не дозволяє губитися в натовпі, відрізняється від інших. Вміє визначати цілі і пріоритети. Ці ключові навички впливають на роботу підприємства. Формує завдання, розуміючи, що це тільки початок, що намічене потрібно виконувати. Тому чіткі пріоритети та контрольні точки – запорука успіху. Це справжній лідер. Знає людей і свою справу. Він вчиться і поповнює знання. Вміє адаптовуватися до нових умов. Розуміє, що найголовніше для керівника – це позитивний настрій, вміння заряджати енергією і вселяти впевненість. Завжди прислухається до людей, слухає їх і вміє чути.
21 листопада – День працівника сільського господарства. Все міняється в цьому світі, уряди приходять і йдуть, політичні зірки сходять і гаснуть на нашому небосхилі, укрупнюються і ростуть міста і села, а сільська праця, як і раніше, необхідна  всім і кожному. Плодами праці сільських жителів користується кожна людина в нашій країні. Представники господарства, які, незважаючи на всі примхи сьогодення, живуть, працюють та досягають високих результатів.
Одвічно так велося: життя хлібороба, його достаток і добробут залежали від врожаю. Через те й говорять: як вродить жито, то будемо жити. Важкою є праця хлібороба.
Це і недоспані ночі, напружені дні, висушене сонцем обличчя. І сьогодні ми вклоняємося мужнім людям з золотими руками – ветеранам колгоспної праці. Ми пам’ятаємо, що ваші працьовиті руки, природна мудрість, невсипуща працездатність, багатий життєвий досвід сприяли збереженню та розвитку сільськогосподарської галузі, зміцненню господарства.
Господарям землі-матінки, мудрим, самовідданим, невтомним, натхненним трудівникам, хто розумом і руками, серцем і душею, з великою любов’ю до праці щодня долучається до високого творення, забезпечення добробуту держави, наші вітання і вдячність.
Отож, слава тому, хто любить землю, вирощує хліб, садить сади, плекає землю квітами.
Наш край завжди славився своїми роботящими людьми, які плекають на рідній землі найсвятіший із всіх скарбів – хліб. У нас на Україні ведеться так, що хліб у хаті – то багатство, сіль – гостинність і щирість. Нашу Україну називають хлібним краєм, бо люди, що живуть тут, були, є і будуть великими працелюбами.
Без перебільшення – це всенародне свято, оскільки  від повсякденної хліборобської праці залежить здоров’я нації, добробут нинішнього та майбутнього поколінь.
Світлана ОХМАК, директор Миляцького НВК,

депутат районної ради.
Спогади  про  Майдан  ніколи  не  залишають  душу
«Своїм життям, у великій мірі, завдячую журналістці каналу «1+1», – каже учасниця Революції Гідності Валентина Баньковська.
Про Євромайдан багато написано і сказано, чимало й відзнято відеосюжетів. Як і все у житті, для нас ці події вже стали історією і переважна більшість українців говорить про Революцію Гідності тепер з нагоди знакових подій. Але для його учасників Євромайдан став частиною долі, і спогади про ці дні часто пульсують у їх скронях. «Хочемо жити у новій країні», – це основний месидж Революції Гідності.
Тоді небайдужі згуртувалися довкола цієї спільної ідеї і спробували змінити світ довкола себе. Вже після Майдану пройшло переосмислення того, чого хотілося і того, чого зрештою досягли… Про це часто говоримо з тривогою, розчаруванням і навіть ностальгічно.

Дубровичанка Валентина Баньковська часто пригадує дні, які провела на Майдані у Києві. За її словами, це була боротьба, надія і певність, що ось-ось заживемо, як у справедливому і згуртованому суспільстві. Саме надія вела українців на барикади, а певність – на смерть, під кулі снайперів. Євромайдан згуртував людей, зробив їх однією великою сім’єю! Спогади про ті дні для нашої співрозмовниці дуже близькі. Нещодавно вона знову побувала у столиці, там, де прагнула з небайдужими українцями змінити наше суспільство.
– Я завжди думала, що буде у моєму серці, як повернуся туди, де бачила революційне життя і смерть, де прості українці творили нову історію держави. У пам’яті часто спливають ті обличчя, вулиці, будинки. Неможливо вирвати з серця такі переживання, – ділиться думками Валентина Тихонівна. – Цього року мені випала нагода побувати у Києві, там, де в дні Єромайдану, я з земляками боролася за щасливу Україну. На запрошення телеканалу «1+1» я взяла участь у створенні документального фільму про журналістів каналу, які брали участь в Революції Гідності та бойових діях на Сході. Скажу наперед, саме завдяки Аллі Хоцянівській, журналістці цього каналу, я сьогодні живу і бачу над собою це чудове блакитне поліське небо. Якби не ця вродлива, розумна  і смілива дівчина з великими очима, хтозна, як склалася б у ті буремні дні моя доля і доля ще двох учасників Революції Гідності. Алла буквально врятувала нас від переслідування і погоні.
Учасниця Майдану пригадує: «Журналісти також були безпосередніми учасниками Революції Гідності, вони висвітлювали ті події, фактично самі ставали мішенями. Ми ж, протестанти, не мали доступу до інформаційних джерел, отож обступали журналістів і просто розпитували, що відбувається довкола нас, у кабінетах влади та в Україні загалом. 
Отож їхала до Києва і хвилювалася: «Чи зможу я розповісти на телебаченні про той пройдений шлях і свою рятівницію? Чи на часі наша зустріч, коли в країні така непроста ситуація, і в АТО ще гинуть наші хлопці? Знову й знову наверталися спогади: «Стрілянина, розпач, крики, дим. Ще з двома учасниками Революції Гідності, які не можуть добре рухатися після отриманих травм, ми залишилися фактично беззахисними на вулиці столиці. Чесно кажучи, думала, що ми не врятуємося, бо сподіватися на допомогу не було звідки. На Грушевського дорогу перегороджували шлагбауми і вулицю контролював «беркут» з тітушками. З боку Інститутської «Беркут» і міліція повністю оточили урядовий квартал. Силовики перестали пропускати навіть працівників Верховної Ради. Ми у пастці біля Маріїнського парку. Біля мене двоє знесилених людей, я можу спробувати врятувати лише одного. Господи, кого ж мені  спасти, кого? Обмаль часу на роздуми, бо хвилини вирішують нашу долю. Якби не автомобіль телевізійників, то ми просто потрапили б у пастку до своїх ворогів. Саме Алла Хоцянівська у той час прийняла сміливе рішення зупинитися і забрати нас в своє телевізійне авто. Це й врятувало наше життя. Вже цієї осені гуляли з Аллою там, де відбувалися ті доленосні події. Змінилося багато. Звісно, нема барикад, нема такого напруження, не ті люди довкола, і інші думки в їх головах. Біля стадіону Лобановського викладено підвищення на зразок постаменту, і від сильного вітру тріпочуть прапори України і Білорусії. Це місце загибелі білоруса Жизневського Михайла Михайловича. Він став другим загиблим від рук «силовиків» на вулиці Грушевського.
Читала, журналісти натрапили на кадри, на яких знято цього героя під час виконання ним Гімну України. Гімн країни, що стала для Михайла другою Батьківщиною. Це, напевно, його останні прижиттєві кадри. Вічна слава Герою України! Ось підходимо до будинку профспілок.
Будинок профспілок – один із символів Революції Гідності, там розміщувався штаб протестувальників. В лютому 2014 року під час пожежі загинули в ньому десятки людей. Зараз споруда накрита захисною тканиною. Тут йдуть ремонтні роботи. Минулого року у стінах цього символу Революції Гідності було відкрито «незаконне» кафе, лише під тиском протестувальників заклад було закрито.
Як відомо, Будинок профспілок горів у ніч на 19 лютого 2014 року під час масових акцій протесту в Києві. Будівлю, яку активісти використовували як штаб Національного опору, під час штурму підпалили силовики. Як бурхливі дні майдану, мерехтять лампадки та вогники, вони ніби душі тих, хто відійшов у вічність, хто понад усе хотів бачити Україну щасливою.
Ділимось з Аллою спогадами. Розповідає журналістка: «Лежить чоловік розпластаний, а тітушка знову і знову, то піднімає, то опускає лопату на живіт майданівця, завдаючи травми. Підбігаю до них, кричу, а вони – сміються. Докази є. Свідки є. Фотознімки,  відеоролики є. Тількі винних нема. Чомусь зараз намагаються перевернути все з ніг на голову. Кому це потрібно? Я пройшла МАЙДАН з фотоапаратом і карамельками в сумочці. Я пишаюсь, що   була поруч зі справжніми людьми, і якби повернути час назад, не роздумуючи, знову кинулась у вир тих історичних подій. Адже ми не РАБИ, і раби НЕ МИ. Наша правда, совість наша, а значить і Бог на нашій стороні».
Минуло кілька років, а день, коли мало стати краще, так і не настав. Люди розчаровано спостерігають за війною та стрибками долара, несправедливістю і свавіллям у судах, кажуть, що нічого не змінилося.
Не можна сказати, що в результаті Майдану дуже змінився наш суспільний лад. Але з іншого боку, не можна сказати, що все залишилося так, як і було. Як на мене, саме поняття «Революція Гідності» означає ментальну зміну, зміну у свідомості людей – вона відбулася. З’явився патріотизм, якого до Майдану не було в широкому загалі суспільства.
Майдан – це взірець народного, національного єднання: коли сотні тисяч, мільйони людей, які один одного ніколи не бачили, не знали, і після цих подій, можливо, ніколи не побачать і не знатимуть – збираються в одному місці, об’єднані єдиною метою, які небайдужі до своєї держави, своєї нації, своєї родини, коли люди борються за краще майбутнє. То це, звісно, події, які не забуваються.
Насправді, не кожна держава, не кожен народ може похвастатися тим, що в нього були такі моменти в історії, коли відбувалося справжнє народне єднання в боротьбі проти злочинного режиму. Якою буде наша Україна завтра залежить лише від нас.
Спогади і роздуми записала
Любов КЛІМЧУК.


Жодна революція не відбувається спонтанно, тому я події на Євромайдані розділив би на «свої» кілька етапів:
– Підготовка: люди сприймають Майдан як явище, котре виникло за один день, внаслідок відмови тогочасного керівництва держави від Євроінтеграційного напрямку та побиття студентів. Проте градус напруги в суспільстві підігрівався самими представниками режиму: Врадіїївка, «мовний» закон Ківалова-Колесніченка, суди над патріотами за графіті, за бюст Сталіна, заборона червоно-чорних прапорів на стадіонах! Тодішня опозиція ще навесні 2013 року в обласних центрах країни провела чисельні акції «Вставай, Україно».

– Піднесення: перші акції, мільйонники, коли на грудневих недільних віче збирались мільйони однодумців, котрі вимагали від влади прості рішення – звільнення Захарченка, Азарова, Попова. Проте гарант, котрий обіцяв почути кожного, не почув мільйонів… В грудні 2013-го на Майдані був достаток харчів (фрукти, солодощі, «перше-друге» на вибір), а вже в січні 2014 року, доводилось брати кашу, до котрої смакувала ковбаса виробництва Василя Конончука. Цікава історія була з Конончуковими мациками, які я дав знайомим хлопцям, вони їх крутили, нюхали, боялись їсти, а як розкуштували, то дякували, казали: «вези ще!». Грудень 2013 – січень 2014 років – це концерти відомих гуртів та виконавців, повалення Леніна на Бесарабці, чергування в Київраді та по периметру, Новий Рік на Майдані в очікуванні змін, марш Бандери 1-го січня в честь дня народження Провідника, чудова самоорганізація активістів (прибирання снігу, сміття, будівництво барикад).
На банері «Рівненщина» Рівненського намету приємно було читати назви населенних пунктів нашого району: Висоцьк, Вербівка, Лютинськ, Берестя (всіх не пригадаю, треба фото дивитись)... На «йолці» був червоно-чорний прапор з написом «Бережниця». На Інститутській я натрапив на напис на дерев’яному бруску... Шахи.
– 18 лютого 2014 року я був дома у Дубровиці, дивився по телевізору, як в черговий раз протестувальники пішли до Верховної Ради. Був серед них і мій брат з друзями. Телефоную до брата, питаю, чи молотка взяв, каже – ні. Накричав на нього, чого туди пішов непідготовленим! Добре, що знає центр Києва, то вийшов неушкодженим. Наступного дня 19 лютого я вже був у Києві в повному «бойовому» спорядженні: саморобний бронежилет з листів металу (незручний, проте вселяв віру у захищеність), шолом радянського зразка – презент активіста, краєзнавця, пізніше учасника АТО Василя Вороб’я, куртка-непромокашка. Вранці 20 лютого, після нічного чергування, обійшов передові позиції майдану з думкою, що от і ще одну ніч відстояли і поїхав спати. Коли проснувся, то брат, Микульський Б.М., Лосік Ю.Є. повідомили, що на Майдані розстрілюють... Я запропонував вирушити до військової частини, бо ж треба зброя, проте Богдан Михайлович як фаховий військовий зауважив: як тільки ми перелізем загорожу, солдати матимуть право відкрити по нам вогонь! Проте чомусь правила військового статуту не діяли по відношенню до «зелених чоловічків» у Криму та на Донбасі…
Цікава ситуація (котра яскраво характеризує свідомість і організованість мешканців Києва) була, коли співвласник готелю «Либідь» Мстислав Скоробогатов дозволив організовано, через службовий вхід, заводити активістів на відпочинок, сон, в душ. На ніч заводив я групи «Правого сектору», «Свободи» у готель. Ви не уявляєте, яке це було блаженство покупатись і виспатись на м’якому матраці, а не в коридорі чи залі Київради. Під час чергового такого візиту в готель, котрий розміщений навпроти цирку (проспект Перемоги), нас помітили місцеві мешканці, котрі згодом оточили готель, вважаючи активістів Майдану – тітушками. Пішов я з начальником охорони готелю пояснювати, що ми майданівці, а не тітушки, що власник підтримує Революцію Гідності, показавши посвідчення, ми порозумілись.
За шанс змінити країну одні віддали життя, а інші (і таких більшість) вчергове проголосували на виборах за політичні проекти, за солодкі обіцянки, гречку чи 100 грн.
Олександр Задорожний, заступник голови районної ради.


Меценат Віктор М’ялик

випробувань, що випали на нашу долю, вистачило б на декілька поколінь. Героїзм, мужність, прояв українського Духу сколихнули світ. Слово «Майдан» стало символом нескореності. А згодом слово «війна» увійшло болем у наші серця. Найкращі сини пішли захищати нас і наші родини. Ми стаємо свідками і учасниками народження нової української нації. Кожен пройшов свій Майдан, тепер кожен перемагає свого ворога. Байдужих немає.
Для мене майдан був і є проявом людської гідності і нашої єдності. Більшість полеглих на Майдані Героїв лише починали жити. Сьогодні вони охороняють Україну з Небес, а ми тільки починаємо розуміти значення їхнього чину для всіх нас – подвигу, завдяки якому народилась нова незалежна Нація. Досі  достеменно невідомо, скільки ж сміливців поклали життя у протистоянні з жорстокістю та свавіллям диктатури, але ми свято берегтимемо пам’ять про кожного з них – знаного і незнаного.
Я багато разів був серед учасників революції гідності, спілкувався і завжди захоплювався силою їх духу, підтримував майданівців найнеобхіднішим. Це мій невеличкий вклад у ці історичні події. Я горджуся тим, що зміг своїм дітям показати, як творилася новітня історія України.

Сергій Столярець, керуючий КП «Будинкоуправління»
Я був учасником всіх майданів, бо бачив, що в Україні необхідні зміни. Однак, як завжди, революції роблять романтики, а користуються ними зовсім інші люди. Піднесення та благі наміри, що переслідували учасники Майданів, передбачали якісно нові правила гри в політиці.
На жаль, нашим політичним елітам бракує чотирьох великих «П»: патріотизму, професійності, працьовитості та порядності. Тому в Україні назріло купа невирішених проблем, навіть в близькій для мене сфері ЖКГ, які не потребують великих капіталовкладень, а просто своєчасних та фахових рішень. Правда, руки до них в уряду та Верховної Ради так й не доходять.
Головна проблема нашої української ментальності загалом: ми багато і гарно говоримо,  але дуже повільно втілюємо сказане в життя.
Хоча, безперечно, досягнення майданів є. В Україні вже сформувалося громадянське суспільство, якому не байдуже, що робиться в державі тепер, й якою буде Україна в майбутньому. Це заслуга насамперед молодого покоління. Саме молодіжні громадські організації забезпечуюють системний неупереджений моніторинг діяльності влади й спонукають її до адекватних рішень на вимоги суспільства.
Революція Гідності остаточно завершила етап ідентифікації населення з своєю Батьківщиною, що був розпочатий ще Помаранчевою Революцією. Нині Україна вже не розмежовується на Схід та Захід, а є єдиною країною. І це великі надбання.
Добровольчі батальйони, що першими стримали натиск сепаратистів – теж з активістів майдану. Гідність та свобода, Україна понад усе – для нас це вже не просто слова.
Вчора дивився по телевізору футбольний матч в Харкові між Україною та Сербією. Вболівальників – повен стадіон. Піднесення й єднання. Ми стали іншими…


Власна хата: і ти вже нікому не завада
Саме так каже народна приказка про свою оселю. Саме так думає кожен, хто має за плечима певний відрізок дорослого життя. Це у юності думається, що з милим рай всюди, де тільки б милий був поряд. Вже згодом по-іншому дивимося на світ і прагнемо будувати окреме сімейне гніздо. Яким чином можна зробити це у нашому містечку? Проаналізуймо і поміркуймо разом.

Вони одружилися після двох років романтичних зустрічей. Гарне весілля, вітання друзів і згодом будні. Любов, але вже у буднях. Найголовніше питання: де жити, де ж будувати свій сімейний затишок?
Медовий місяць провели у його батьків, але якось свекруха дорікнула невістці за довге спання і невчасно помитий посуд. Мама молодої господині відразу покликала новоспечене подружжя до себе. Отож певний час ділили свята і будні з татом і мамою дружини. Тут, в оселі, окрім молодят, жила ще й молодша донька господарів з дитиною. Після важких трудових буднів вчорашній наречений ніяк не міг знайти спокійний куточок у  домі.  Неможливо ж наказати трирічній дитині не гратися і не бешкетувати. Зрештою молодята винайняли окрему квартиру, без ремонту. Тисяча гривень з сімейного бюджету щомісячно вилітала як оплата за однокімнатну квартиру в Дубровиці. Але тут подружжя відчуло себе справді окремою одиницею суспільства. Дуже хотілося б, звісно, заробити на власну квартиру, бо все життя платити за оренду, це жити у невизначеності.
 Чи реально молодій сім’ї, коли обоє працюють у бюджетних установах, заробити в Україні чесною працею на однокімнатну квартиру? Відповідь неоднозначна. Якщо взагалі не їстимуть і не питимуть, й матимуть бодай 6 тисяч гривень доходу в місяць, то за 7-8 років в Дубровиці це цілком можливо. Якщо ж  харчуватимуться за власний кошт, а ще й дитинку задумають собі народити, то наскладати, без додаткового заробітку, на таке помешкання зможуть за років 50-60, це при багатьох-багатьох якщо…
Спробуємо проаналізувати ринок нерухомості у Дубровиці, щоб зрозуміти, які ж перспективи можуть чекати у райцентрі на чесних і скромних, тобто тих, хто живе на одну зарплату. Отож найдешевшу квартиру у місті можна придбати у дев’ятиповерхівці. За ціною 12 тисяч доларів, це по теперішньому курсі становитиме  близько 315 тисяч гривень. 13 тисяч доларів коштує однокімнатне помешкання на вулиці Нагорянській. Віддаленість від центру очевидно вплинула тут на формування цін, бо ж будинки тут, на відміну від дев’ятиповерхівки, газифіковані. Житло у центрі міста дорожче. Тут однокімнатна квартира коштує щонайменше 15 тисяч доларів, що становить більш як 400 тисяч гривень. Пропонують у Дубровиці і трикімнатні квартири, вартість яких сягає більше мільйона гривень. За такі гроші продають, до прикладу, квартири: «з наявністю газового опалення, робочої груби, лоджії, балкона. До того ж відмінне розташування: поблизу швидка, міліція, магазин, кафе…». За півтора мільйона пропонують і квартири в центрі під офіс і магазин.
Найдорожчі будинки у нашому місті коштують близько  4 мільйонів гривень. Це житло схоже на вілли багатіїв з турецьких серіалів, які ми так любимо подивлятися (на фото). Дивишся на фото таких будинків і сам себе запитуєш: а що можна робити в таких хоромах і при такому благоустрою? Чи комфортно там буде простому смертному? Щоб дати лад такій господі, треба наймати підсобних працівників. Однозначно, тим, хто виріс у хрущовських квартирах  або ж невеличких хатинках, буде дуже незатишно у такому багатстві.
До слова, будинки у селах району дешевші. Наприклад, у Колках будинок можна купити за 500 тисяч гривень, у Бересті - дерев’яну хату за 300 тисяч, у Сельці теж приблизно за таку ціну.
Однозначно, що за квартири у нашому місті просять так, як в обласному центрі, хоча за рівнем розвитку інфраструктури, наявністю соціальних благ нашому містечку до обасного центру ще дуже далеко, бо ж нема у нас ні вищих навчальних закладів, ні клінічних лабораторій високого рівня, ні великої мережі магазинів. Якщо порівняти за рівнем життя, то сьогодні у Рівному прожити можна значно дешевше.
Найбільше  ціни на житло у Дубровиці скочили після початку масового видобування бурштину. Знайомі продають зараз дерев’яний будинок в центрі міста і кажуть: ще три роки тому за нього можна взяти було 35-40 тис. доларів, зараз ціна впала до 30-ти. Та й то покупців стало небагато. Долар скаче. Доходи населення невеликі, завтрашній день непрогнозований. Той, хто має гроші, з легкістю може побудувати свій будиночок, на власний смак і розсуд. Сучасні технології дозволяють робити це швидко і якісно. Той же, хто грошей не має, невідомо коли нашкребе їх хоча б на однокімнатну.
Як розповіли нам у міській раді, квартирна черга у Дубровиці, як і у інших містах України не зрушила з місця за останніх п’ять років. Розраховувати на те, що житло молодій сім’ї може надати держава – це сьогодні одна з найбільших ілюзій. Люди десятиліттями стояли в черзі на це житло, і вже онуків без нього дочекалися.
Який вихід з такої ситуації? Шукати шляхи заробітку – чи то за кордоном, чи то зовсім неподалік (щоправда, останній не зовсім законний). Є й інший варіант – терпіти і миритися поруч з рідними. Колись жили великими родинами, по кілька поколінь і менше було проблем. Мабуть, тому, що всі були по роботах, зайняті і здебільшого зустрічалися лише ввечері.
А що ж наші молодята?
«Пробував чоловік піти на бурштин, - ділиться роздумами молода дружина. - Кілька днів підзаробив непогано. А минулого тижня пошкодив ногу. На лікування грошей піде більше, ніж заробив. Не наш це заробіток. Отож поки що будемо жити на винайнятій квартирі. Головне здоров’я було б». Ось такою слушною думкою і завершимо наш сьогоднішній аналіз.
Любов КЛІМЧУК
Василь Яніцький:
«зміни крокують Рівненщиною»
Реформа децентралізації влади була однією з тих, які в Україні розпочалися першими. Її пріоритетність залишається поза сумнівом, адже вона дає українцям якісно нову форму взаємодії громади та владних структур.
Метою децентралізації було визначено кардинальну зміну системи державного управління. Від монополії ієрархічної, командно-адміністративної вертикалі влади держава почала рух у напрямку горизонтальної, прозорої, партнерської моделі управління. Основний наголос було зроблено на передачу частини функцій центральної влади на місцевий рівень. Крім того, важливим напрямком децентралізації стала самоорганізація громад, їх бажання самостійно, а отже і відповідально, управляти власною територією та життям на такій території.
Рівненщина, зокрема наші рідні північні райони, одними з перших зрозуміли потенційну ефективність та вигоду від децентралізації. Так, у 2015 році була створена Миляцька територіальна громада. А вже 10 листопада 2016 року я мав за честь бути присутнім на відкритті першого у сільській місцевості в Україні Центру надання адміністративних послуг (ЦНАП). Погодьтесь, для населеного пункту, що знаходиться на відстані майже 200 км від обласного центру, це подія.
Відкриття Миляцького ЦНАПу – яскравий показник того, як реформи можуть бути успішними. Коридорно-кабінетна система з тривалими очікуваннями та паперовою бюрократією відходить у минуле. Натомість – прозорість та оперативність в обслуговуванні людей. Корупція, хабарництво стають неможливими, тому що у 99% випадків адміністратор передає документи у так званий бек-офіс, де їх обробляють. Таким чином, виникає розрив між тим, хто приймає рішення, і тим, хто контактує. На моїх очах перший клієнт ЦНАПу отримав необхідну довідку швидше, ніж писав відповідну заяву для її отримання.
Сьогодні Миляцька громада має 7 проектів на загальну суму 3 млн. 793 тис. грн. Загальна ж сума державної субвенції становить 9 млн. 504,4 тис. грн. ЦНАП – перший успішний проект Миляцької ОТГ. Переконаний, що це тільки початок. Зі свого боку, можу обіцяти, що працюватиму над питаннями збільшення державної субвенції для об’єднаних територіальних громад Рівненщини. Буду тиснути на Уряд, аби державний бюджет на 2017 рік передбачив таке збільшення.
Важливим питання залишається і недосконалість діючого законодавства. Закони йдуть дещо позаду процесу децентралізації. Зокрема, як я знаю, найбільше гальмує недосконале законодавство вирішення земельних питань. Тому вважаю своїм обов’язком зробити усе можливе, аби було прийнято законопроект, який би дозволяв перенести питання дозволів та реєстрації на місцевий рівень.
Саме з цієї метою вже розроблено і подано до Верховної Ради Проект Закону №5253 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо поширення повноважень органів місцевого самоврядування територіальних громад на всю територію відповідної сільської, селищної, міської територіальної громади». Вступ у дію даного законопроекту допоможе вирішити ряд нагальних питань. Зокрема, мова йде про розширення предмету правового регулювання, який поєднуватиме правові, економічні, екологічні, соціальні та організаційні засади благоустрою не лише територій населених пунктів, а й за їх межами. Важливим є і норма, яка передбачає, що у територіальних громадах, які мають розроблені та належним чином затверджені схеми планування території відповідної територіальної громади, генеральні плани населених пунктів, які входять до складу таких територіальних громад, розробляються у разі потреби на підставі рішення відповідної ради. Таким чином, відбувається делегування повноважень, зокрема, і щодо земельних питань на місцевий рівень.
Цей Проект Закону також передбачає законодавче закріплення поширення повноважень органів місцевого самоврядування, визначених законами, на всі території як у межах поселень, так і за їх межами. На жаль, в Україні досі не ухвалено закону про адміністративно-територіальний устрій, а тому територіальна громада, по суті, не є адміністративно-територіальною одиницею.
Ще одним важливим законопроектом є Проект Закону №4742 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо статусу старости села, селища)», який розроблявся за моєї участі і співавторства. Він передбачає більш чітке визначення статусу старости шляхом окреслення просторових меж його діяльності, кола повноважень, підстав та порядку дострокового припинення повноважень, гарантій діяльності. Зокрема, серед повноважень старости передбачається погодження проектів рішень сільської, селищної, міської ради, що стосуються майна територіальної громади, розташованого на території відповідного старостинського округу.
Кошти державної субвенції, які отримала Миляцька ОТГ, дозволили розпочати активну роботу над капітальними ремонтами закладів освіти та культури, будівництвом спортивної зали, капітальним ремонтом доріг. На черзі – реалізація ряду інших проектів. І найголовніше – це усвідомлення, що успіх можливий. Ми маємо чітко усвідомлювати, що децентралізація дозволяє громадам отримувати додаткові кошти, які допоможуть впроваджувати конкретні зміни.Звісно, що об’єднання територіальних громад – справа і право виключно кожного громадянина. Проте, наглядні приклади вже сьогодні демонструють потенційну вигоду від такого об’єднання. Потрібно тільки бажання, принциповість та єдність усіх, кому не байдужа доля нашої батьківщини, району, села та сім’ї.


ДЕТАЛЬНІШЕ ПРО ВІЗИТ ОЛЕКСІЯ МУЛЯРЕНКА НА ДУБРОВИЧЧИНУ
Як ми вже повідомляли, у четвер, 10 листопада, в Миляцькій об’єднаній територіальній громаді спільний Проект ЄС/ПРООН «Місцевий розвиток, орієнтований на громаду» у партнерстві з Миляцькою сільською радою офіційно відкрив відремонтоване приміщення Центру надання адміністративних послуг. Тож відтепер майже вісім тисяч мешканців з дев’яти населених пунктів громади швидко та якісно отримуватимуть адміністративні послуги за спрощеною та доступною системою.
Як зазначив на відкритті сільський голова Федір Хлебович, це результат спільної праці й великої підтримки всього населення громади. Навіть сам той факт, що Миляч – єдине село в Україні, де працюватиме ЦНАП, вже багато про що говорить. Грантодавці, що допомогли нашій першій об’єднаній територіальній громаді втілити цей проект в життя, провели суворий відбір серед можливих учасників, й можна пишатися з того, що саме наші земляки виявилися переможцями цього конкурсу.

Вітаючи милячан з цього приводу, голова облдержадміністрації Олексій Муляренко констатував: «Ми маємо один з кращих в Україні Центр надання адміністративних послуг в Рівному. Але й тут, в найвіддаленішому куточку області, довели, що тут живуть нічим не гірші люди, які хочуть отримувати достойний рівень послуг».
Представник Проекту-донора Олександр Рябий розповів: «Капітальний ремонт ЦНАПу, а також закупівлю необхідних меблів та оргтехніки було здійснено в рамках реалізації пілотного Проекту ЄС/ПРООН МРГ щодо створення ЦНАПів у 2-х новостворених об’єднаних територіальних громадах в Рівненській (с.Миляч) та Тернопільській (м. Шумськ) областях. Загальна вартість мікропроекту зі створення ЦНАПу у Милячах становить близько 1 млн. 286 тис. грн., з них кошти Проекту ЄС/ПРООН – понад 670 тис. грн., частка сільської ради – близько 560 тис. грн., а частка обласної ради – 50 тис. грн.
У Милячах дуже відповідально підійшли до реалізації цього проекту, засвідчивши одночасно якість та пунктуальність в ході ремонтних робіт. Ми самі вражені результатом, й раді бачити цю громаду й надалі серед своїх партнерів».
Як годиться, в кращих християнських традиціях відбулося й освячення нового адмінприміщення. Здійснили його настоятелі місцевих храмів – священики Олег та Микола.
Перші відвідувачі навіть встигли отримати деякі послуги – взяти довідки про місце реєстрації, наприклад.
Як зазначила адміністратор Ірина Кошин, наразі ЦНАП надає 21 послугу, їх список розміщено тут же на інформаційних стендах.
Припав до вподоби новий ЦНАП й наймолодшим його відвідувачам – двоє дівчаток-сестричок залюбки гралися за столиком в дитячому куточку. Незважаючи на велику кількість гостей, діти заходилися сміхом, бавлячись новими іграшками.
Вчитель Маргарита Кухарець прийшла в ЦНАП за консультацією про отримання необхідного документа. Каже, що позитивно оцінює його створення в селі, бо це дозволить зекономити час. Позитивно й навіть з огляду на те, що вдасться зберегти гарне приміщення (а розмістився ЦНАП в колишньому адмінприміщенні сільської ради), по-друге, це додаткові робочі місця (а працюватиме в ЦНАПі чотири працівники), і врешті-решт доступність та комфортність адмінпослуг.
Як додав заступник Миляцького сільського голови Геннадій Рожко: одночасно створено ще й шість віддалених робочих місць, де адмінпослуги надаватимуть сільські старости. Бажаючі могли відвідати й одне з таких віддалених робочих місць, що облаштоване у Жадені.





У рамках свого візиту в північні райони області голова облдержадміністрації Олексій Муляренко відвідав й Велюнський НВК. Там ще в 2009 році розпочато будівництво їдальні для школярів, однак за браком коштів об’єкт так й не вдалося ввести в експлуатацію своєчасно.
«Наш навчальний заклад сіє вічне, мудре, добре в душах земляків вже 115 років. За весь цей час жодного разу тут не проводився капітальний ремонт. Усі навчальні корпуси доводили до пуття власними силами. В школі маємо 81 учня, й надалі їх кількість збільшуватиметься», – розповідає директор навчально-виховного комплексу Світлана Охмак. «Введення в експлуатацію приміщення їдальні дозволить зняти одразу декілька проблем. Насамперед діти зможуть отримувати повноцінне харчування з перших та других страв, бо зараз обіди їм довозять з їдальні дитячого садочка, й перші страви там фізично не встигають приготувати. Котельня, що обслуговуватиме їдальню, зможе також опалювати й деякі шкільні корпуси, а введення очисних споруд при їдальні – нарешті дозволить змонтувати внутрішні вбиральні для школярів. Окрім того, обідню залу при потребі тут зможуть використовувати під актову, а нинішню актову, де зараз організовано харчування учнів – під спортивну кімнату, якої у Велюнському НВК немає зовсім», – окреслює суть питання начальник управління освіти, молоді та спорту Ніна Стасюк.
Ціна питання – 1100 тис. грн. Адже і їдальня, й котельня, й очисні споруди – вже на стадії завершення, коштів забракло лише на обладнання та оздоблювальні роботи. Олексій Муляренко пообіцяв взяти добудову їдальні у Велюнському НВК під особистий контроль. Про це він написав на своїй сторінці у Фейсбуці.
Тут же читаємо й про його враження від ще одного об’єкту, який відвідав губернатор у нашому районі минулого четверга: «Дуже цікавою виявилася поїздка на сучасне високотехнологічне підприємство – ТОВ «ТОРФ ЛЕНД Україна» (на фото), розташоване в селі Людинь, яке є одним із найбільших інвестиційних проектів в нашій області 2014 року. Підприємство займається видобутком верхового торфу і його агромеліорацією, має сировинну базу на площі 96 га. Свою продукцію вони експортують в 7 країн світу».

Людмила РОДІНА.
Дубровицький  район – з новим головою
З літа Дубровицька РДА була без очільника. Втім тиждень тому комісія Національного агентства з питань держслужби на цю посаду рекомендувала Миколу Петрушка, керівника КП «Теплосервіс». Відбір здійснювався на конкурсній основі і складався з трьох етапів – тестів на знання законодавства, ситуативної задачі та співбесіди. Пан Микола успішно пройшов  всі завдання, випередивши ще п’ятьох конкурентів.
На крісло голови райдержадміністрації також претендували депутат обласної ради, помічник адвоката Микола Лобчук, перший заступник голови Дубровицької РДА Микола Кохно, депутат міської ради Василь Бабан, директор сільськогосподарського підприємства «Злагода»  Микола Новик, колишній голова Рокитнянської та Сарненської РДА Василь Поліщук.

Офіційно переможець конкурсу зможе очолити район після розпорядження Президента України. Сподіваємось, своїми планами щодо розвитку нашого краю новий керівник поділиться з читачами у наступних випусках газети.


ШАНОВНІ ЗЕМЛЯКИ!

21 листопада 2013 року. Цей день уже ввійшов в історію України. Тоді на столичному Майдані Незалежності зібралися перші кілька сотень студентів, киян і гостей столиці. Вони підтримали європейський курс України.

ЦЕ БУВ ДЕНЬ СВОБОДИ ТА НАДІЇ. Однак Уряд України прийняв рішення зупинити на невизначений час процес підготовки до підписання угоди з Євросоюзом. Так розпочався Євромайдан. Протестувальники виступили на захист демократичних цінностей, національних інтересів і європейського вибору нашої держави.
НАСТУПНІ ПОДІЇ В КИЄВІ НАЗАВЖДИ ЗАКАРБУВАЛИСЯ В ПАМ’ЯТІ. Має Революція Гідності й скорботні дати: 30 листопада – річниця силового розгону Євромайдану та День пам’яті героїв Небесної сотні – роковини масового розстрілу активістів Майдану. Не можна забути біль від втрат. Наші земляки Саша Храпаченко, Валерій Опанасюк, Георгій Арутюнян і Іван Городнюк загинули на Майдані. І їм також присвячується вшанування другої річниці Революції Гідності.
ДОРОГІ ЗЕМЛЯКИ! Головним здобутком Революції Гідності є не тільки повернення України до підписання Асоціації з ЄС. Зараз ми вже приступили до її виконання. Також відбулися інші зміни – повернення до Конституції України 2004-2006 років, вибори нового Голови держави, перевибори до парламенту, місцевих рад.
В Україні розпочалися реформи. Але багато змін ще попереду. Зміни неминучі. Можливо, ми допускаємо помилки, але ми йдемо вперед і це головне.

МАЙДАН ДОВІВ, ЩО УКРАЇНСЬКА НАЦІЯ – ЦЕ СИЛА, ЩО ЗДАТНА ПЕРЕМАГАТИ. Ми уже ніколи не будемо такими, як до Революції Гідності. Українська національна революція триває. Вона в серцях наших добровольців, котрі першими виступили на захист української держави на Сході країни, кадрових військовослужбовців, які захищають Україну від російської агресії, котрі жертвують власним життям за наш шанс на гідне майбутнє. Слава Україні!
ЗОЛОТО ТА СРІБЛО – ЗА «ПОЛІСЬКИЙ КОРОВАЙ»
1-3 листопада 2016 року відбувся ІІ Міжнародний кулінарний фестиваль «BESTCookFEST-2016» в рамках Міжнародного експофоруму ресторанно-готельного бізнесу та клінінгу FoReCH у виставковому центрі «КиївЕкспоПлаза» (м. Київ). Захід організовано громадською спілкою «Український кулінарний союз» спільно із Київським національним торговельно-економічним університетом, Сім’єю ресторанів «Козирна карта», компанією «S-PROF» та Київською міською державною адміністрацією для досвідчених фахівців ресторанного господарства і кулінарів-початківців, які прагнуть розвиватися, опановувати професійні компетентності та практичні навички, збагачувати досвід з кулінарного і кондитерського мистецтва. Взяла участь у цих випробуваннях й наша землячка Оксана Клюйко (Красько) з Берестя (нашим постійним читачам відома з попередніх публікацій про секрети випічки). Вона представила на конкурс «Поліський коровай». Це був дебют Оксани на подібних форумах, й виявився він напрочуд вдалим. Високоповажне журі високо оцінило кулінарні здібності та художній смак нашої кулінарки, присудивши їй Золоту та Срібну медалі в номінації арт-класу «Художня робота з тіста».

Зазначимо, у змаганнях Фестивалю взяли участь більше 200 учасників із 9 країн світу: Франція, Німеччина, Італія, Хорватія, Туреччина, Польща, Росія, Білорусь та Україна. Кулінари і кондитери у 20 конкурсних номінаціях змагалися за визнання і статус кращих професіоналів в кулінарному і кондитерському мистецтві. 98 учасників фестивалю взяли участь у 8 номінаціях індивідуального практичного класу – «Вегетаріанська страва», «Страва з м’яса», «Сучасна кухні», «Паста», «Страва з риби», «Страва автентичної кухні», «Ресторанний десерт» та «Кращий шеф-кухар». У завзятій боротьбі кулінарних баталій змагалися 16 команд професійних шеф-кухарів і юніорів кулінарних шкіл за кубки першості.
У 7 номінаціях арт-класу з кондитерського мистецтва (цукрові квіти, робота з карамелі, робота з шоколаду, робота з марципану, мастики, святковий торт, ексклюзивний весільний торт, художня робота з тіста) взяли участь більше 60 учасників – учнів професійної школи кондитерського мистецтва олімпійської чемпіонки з кондитерського мистецтва Марії Шрамко.
За рішенням професійного і вельмиповажного журі фестивалю, чисельний склад якого налічує 25 представників із 9 країн світу: Ісландія, Індія, Ізраїль, Австрія, Хорватія, Албанія, Катар, Туреччина та Україна, визначено кращих із кращих. До складу суддівської колегії ІІ-го Міжнародного кулінарного фестивалю «BESTCookFEST-2016» увійшли всесвітньовідомі шеф-кухарі, акредитовані Всесвітньою асоціацією шеф-кухарів WordChefs, зокрема Марія Шрамко, Саркіс Якубян, Еніл Гровер, Йосип Царевич, Зарміг Халаджян, Мімоза Балла, Сефер Япіджі, Еріх Главіца, Людмила Радченко, а також досвідчені вітчизняні фахівці – Галина Лосєва, Анна Гасанова, Леоніда Біленко, Кирило Долиняк, Світлана Басенко, Михайло Кравченко, Віктор Тимчишин, Любов Чуніцька, Орест Степаняк, Ванда Патутинська, Ольга Сердюкова, Сергій Калінін, Віктор Тітов, Діна Федорова, Олександр Косар, Євген Сушко.
Головою суддівської комісії ІІ-го Міжнародного кулінарного фестивалю «BESTCookFEST-2016» була олімпійська чемпіонка з кондитерського мистецтва Марія Шрамко.
Як розповіла Оксана, потрапила на фестиваль, випадково наштовхнувшись в кулінарних форумах на його рекламу. Тож вирішила спробувати себе в ньому. Зареєструвалася для участі (це обійшлося в 15 євро) й почала міркувати, чим може вразити журі. Торти відпали одразу – Оксана Григорівна вирішила, що в тому розмаїтті солодощів, які буде виставлено на фестивалі, її роботи можуть й загубитися.  Ставку зробила на коровай – тим паче замовники її випічку завжди хвалили. Як бачимо, інтуїція не зрадила, й її творіння було гідно поціновано. Хоча задля справедливості скажу, торти пані Оксани також, напевне, вирізнялися б з-поміж інших. Чого-чого, а вміння вразити у цієї кулінарки не відбереш.
Отож дома спекла величезний 4-ярусний одинадцятикілограмовий коровай, прикрасила традиційною поліською оздобою з квітів та колосків, виготовленою з прісного тіста, та айсінгом – збитим білком з цукровою пудрою. Вийшла гарнюща святкова випічка – легка й духмяна, дуже витончена в своєму оздобленні. Отож результат – цілком очікуваний й головне абсолютно заслужений. Ми вболівали за Оксану всією редакцією. Сподіваємося на нові кулінарні перемоги й раді будемо сповістити про них читачів.
Людмила РОДІНА.
На Дубровиччині запрацює перший в Україні ЦНАП сільської об’єднаної громади

В Миляцькій об’єднаній територіальній громаді запрацює Центр надання адміністративних послуг.
Офіційне відкриття ЦНАПу відбулося 10 листопада, участь в церемонії взяли голова облдержадміністрації Олексій Муляренко, очільник обласної ради Микола Драганчук, народний депутат України Василь Яніцький, голова районної ради Микола Кухарець, заступник голови райдержадміністрації Павло Ващишин,представники проекту ПРООН та об’єднаних територіальних громад Волинської, Донецької і Луганської областей.

Капітальний ремонт ЦНАПу, а також закупівлю необхідних меблів та оргтехніки було здійснено в рамках реалізації пілотного проекту ЄС/ПРООН МРГ щодо покращення умов центрів надання адміністративних послуг. У фіналі з усієї України відібрали лише дві громади — міську Шумську Тернопільської області та сільську Миляцьку Рівненської області.
Миляцька об’єднана територіальна громада була відібрана на конкурсній основі за такими критеріями: технічне виконання, найшвидші часові рамки, гарантії зобов’язань з боку місцевої влади, забезпечення продовження надання послуг після завершення ремонтних робіт. Таким чином Миляцька громада отримала можливість реалізувати проект загальною вартістю 1 мільйон 286 тисяч гривень. Це буде перший в Україні ЦНАП сільської об’єднаної громади. Заклад слугуватиме взірцем для інших громад й демонструватиме високий рівень якості надання адміністративних послуг. 
Цього ж дня очільник області відвідав Велюнський НВК, де оглянув навчальні кабінети, законсервоване будівництво їдальні для школярів, та цехи нововведеного в експлуатацію заводу «Торф Ленд Україна» в Людині.
Детальніше про це читайте в наступному номері газети.


СПРАВЖНІЙ  ХРАМ  ПРАВОСУДДЯ
Восьмого листопада в Дубровиці було відкрито нове приміщення районного суду. Відтепер він буде функціонувати за адресою по вулиці Миру, 2а (приміщення колишнього банку «Україна»). З нагоди такої події прибули до району високоважні служителі Феміди (голова Державної судової адміністрації України Зеновій Холоднюк, начальник Рівненського територіального  управління Державної судової адміністрації Віктор Вдовиченко, голови обласних та районних судів), прийшли на відкриття також керівництво районної ради (голова Микола Кухарець та його заступник Олександр Задорожний), заступник голови райдержадміністрації Павло Ващишин, керівники установ, громадськість міста.

Зеновій Холоднюк зазначив, що відкриття суду в такий не простий для країни час, в що вже навіть перестали вірити – справді визначна подія. Адже створення належних умов для забезпечення громадян правом на сучасне та справедливе судочинство – неухильна позиція України.
Суддя Ірина Оборонова розповідає про історію нашого суду. Як зазначила Ірина Володимирівна, Дубровицький районний народний суд був створений ще у 1939 році, та незабаром розпочалася війна.
Після звільнення району від тимчасової окупації в лютому 1944 року суд знову відновив свою діяльність. У 1944 році при таємному голосуванні громадянами району на основі загального, прямого та рівного права відбулися вибори народних суддів. Засіданням виконкому Дубровицької районної ради депутатів трудящих народним суддею Дубровицького району затверджено Горюнова.
Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 30 грудня 1963 року було проведено збільшення районів. Так, Зарічненський увійшов до складу Дубровицького. У зв’язку з цим, Зарічненський районний народний суд став називатися Постійною сесією Дубровицького районного народного суду селища Зарічне. Проте, в грудні 1965 року таку Постійну сесію було ліквідовано.
Того ж року 12 грудня було проведено чергові вибори народних суддів. Так, громадяни району шляхом таємного голосування, строком на 5 років, народними суддями обрали Древецького Володимира Миколайовича та Ткачука Івана Євтуховича. Виконком Дубровицької районної ради депутатів трудящих затвердив головою суду Ткачука. Він був першим в історії головою Дубровицького суду та очолював його до серпня 1984 року.
У зв’язку з прийняттям Верховною Радою України в червні 1992 року низки законів, що стосувалися судоустрою України, Дубровицький районний народний суд стає Дубровицьким районним судом Рівненської області.
До 2002 року Дубровицький районний суд знаходився в підпорядкуванні Рівненського обласного управління юстиції.
У зв’язку з прийняттям Закону України «Про судоустрій України» відповідно до ст. 119 організаційне забезпечення діяльності судів покладається на Державну судову адміністрацію України, і суд переходить під управління територіального управління ДСА України в Рівненській області.
З 1988 року по 7 листопада 2016 року Дубровицький районний суд знаходився в орендованому приміщенні, разом з Дубровицьким відділом Сарненської місцевої прокуратури та займав 1 та 2-й поверх триповерхової будівлі. З 2004 року збільшується штат суду, на сьогодні він складається з 17 штатних одиниць, з них 3 суддів та 14 працівників апарату суду.
У 2005 році до сфери управління судової адміністрації було передано вищезгадане приміщення колишнього банку з метою розміщення тут районного суду.
Будівля перебувала в аварійному стані, у зв’язку з цим Державною і судовою адміністрацією України було виділено кошти для здійснення її капітального ремонту.
Перші ремонтні роботи  було розпочато в 2008 році, але у зв’язку з відсутністю фінансування продовжені лише в 2015 році. Коли справді вже всі зневірилися в можливості новосілля для суду. І ось – довгоочікуване завершення ремонту.
Стрічку перед дверима оновленого приміщення перерізають Зеновій Холоднюк, Віктор Вдовиченко, голова Дубровицького районного суду Зоя Сидоренко. В перший день роботи ця по суті закрита для стороннього ока інстанція відкрита для всіх бажаючих подивитися на суд так би мовити ізсередини. Найкращі враження. Нині районний суд повністю відповідає європейським вимогам, має достатню кількість службових та допоміжних приміщень, в тому числі для утримання конвойованих, охорони суду, архіву тощо, оснащений технікою фіксації процесу та засобами для відеоконференції. Справжній храм правосуддя.
Цього ж дня судді обговорили й стан фінансового забезпечення системи судочинства. Рахувати чужі гроші – справа невдячна, комусь видасться, що в суді гроші гребуть лопатою (бо зарплати тут справді досить пристойні, коли навіть простий працівник апарату отримує в межах семи тисяч гривень, а з наступного року – ще й більше), однак й внутрішніх проблем доволі. Досі в Україні чекають на продовження повноважень близько 800 суддів, в такому «підвішеному стані» й Катерина Миколаївна Отупор з Дубровицького районного суду. Кілька районних судів, в тому числі й Радивилівський на Рівненщині, взагалі залишилися без жодного судді. Уявіть, люди не можуть розлучитися, оформити опікунство, спадщину чи відстояти будь-які свої права роками. В таких районах не позбавляють посвідчення водія за порушення правил дорожнього руху, не карають за дрібне хуліганство, насильство в сім’ї… Ми мало задумуємося про значення суду в суспільному житті.
Судові проблеми хвилюють тільки тих, хто безпосередньо перебуває в залі судового засідання позивачем або відповідачем. Багато негараздів в системі судоустрою списується на реформи. Якщо суть цих реформ – це незалежність служителів Феміди, то складається враження, що така незалежність в першу чергу не на руку сильним світу цього. Чи вона потрібна владі, якщо тоді її вплив буде обмеженим? А чи відстоюватимуть цю незалежність багаті, якщо їхні гроші нічого не вирішуватимуть? Запитання риторичні.
Бажання так званих активістів “розібратися” з суддями вигідне тільки окремій політичній коньюктурі, яка, як завжди, зацікавлена не в професійних і незалежних судах, а в підконтрольних, у яких можна карати і милувати виключно на свій розсуд – за виконання «держзамовлення», особистих прохань або будь-яких юридичних примх друзів чи партнерів. Така ось вимальовується картина: права рука не відає, що робить ліва. То ми  гнівно критикуємо суди за упередженість, то вимагаємо потрібних рішень…
Зрозуміло, що обивателю цікаво читати про величезні хабарі, розкішні автомобілі й будинки суддів, він сприймає це все на віру, не вимагаючи ніяких доказів. Звичайно, є судді, чиї доходи багаторазово перевищують офіційні, але є ще тисячі рядових служителів Феміди, наприклад, у таких містах, як наше, де всі один про одного знають. І ці люди з чистою совістю можуть дивитися в очі оточуючим.
Зараз весь дух суспільства пронизаний негативом по відношенню до суду. Можливо, дехто так само сприйме повідомлення про його новосілля в нашому місті. Проте абсолютів у природі взагалі не буває, зокрема, й абсолютного зла. Чомусь всі знають про «колядника» Зварича, проте мало кому відомо, що майже 80% судових рішень не заперечуються, а значить – вважаються справедливими, а з оскаржуваних лише 10-15% визнаються неправильними. Але це вже тема для іншої публікації.
Людмила РОДІНА.

Дубровиця, осінь: світло і тіні
За вікном осінь. Постукала вона в душі наші і у кожен дім. Живемо у передчутті зими, закінчили більшість робіт городніх і господарських на подвір’ї, є час зосередитися на власних враженнях і переживаннях. Попри осінню негоду, Дубровиця розвивається, господарює. Міський голова Богдан Микульський розповідає нам про те, чим живе сьогодні наше місто.

Про те, що у райцентрі потребує реконструкції водоканалізаційна мережа, ми писали неодноразово. Це питання нагальне і для благоустрою міста, і для безпеки здоров‘я його мешканців. Звичайно, дуже хотілося б прокинутися одного ранку і у нашому райцентрі побачити вмить замінений водогін і каналізацію, вірніше  відчути ефект від цього диво-перетворення. Однак, на таке марно сподіватися, бо на ці роботи потрібні десятки мільйонів гривень. Загалом маємо у Дубровиці 48 км водопроводу та 33 км каналізації. Бюджет міста такої розкоші (щодо загального ремонту цих мереж) дозволити собі не в змозі, однак проводити ремонти на  найбільш проблемних ділянках водогону і каналізації – це реально. У 2016-му, як розповідає Микола Стовба, замінили 570 м водопроводу, наскільки дозволяли це зробити витрати з бюджету міста.
От, до прикладу, вже кілька місяців переваги від реконструкції водогону відчули мешканці будинку 24, що по вулиці Артеменка. Раніше відсутність води у квартирах по кілька днів була тут звичним явищем, що завдало багато клопотів жителям багатоповерхівки.
Зараз триває реконструкція зовнішньої каналізаційної мережі по вулиці Грушевсьського. Потреба у таких роботах виникла досить давно, бо попередня гілка каналізації заздалегідь була побудована технічно неправильно. Отож міський водоканал мав чимало клопотів з усуненням тут аварій. Зараз роботи виконує фірма «Дубробуд», загальна вартість – 190 тисяч гривень. Це кошти міського бюджету. Як повідомив керівник «Дубробуду» Василь Стеренчук, наразі виконано 30 відсотків від запланованого об’єму робіт.
Завершено благоустрій центральної частини міста по вулиці Макарівській біля Дубровицького НВК «Ліцей - ЗОШ І-ІІ ст.», проведено реконструкцію тротуарного покриття, площею 250 м кв., було укладено бруківку. Ця зміна покриття дуже відчутна особливо в негоду, коли дітки і вчителі поспішають на навчання. Зараз їм вже не доводиться перескакувати тут через ями в асфальті та калюжі.
Нині у парку триває будівництво спеціального майданчика, передбаченого передусім для використання для нагальних потреб  під час проведення масових заходів. Приємно, що облагороджують нині фасади у центральній частині міста власники будівель. Це змінює загальне враження від нашого райцентру, говорить про господарність всієї громади.
Минулого вівторка на сесії Дубровицької міської ради було виділено перших 12 земельних ділянок учасникам АТО у районі залізничної станції. Й надалі, за словами міського голови, пріоритетним для міської влади буде питання забезпечення ділянками під забудову саме цієї категорії наших земляків.
Наостанок, висловлю власну думку, яка збігається з точкою зору багатьох небайдужих людей. Біля школи-ліцею дуже потрібен чи лежачий поліцейський, чи світлофор. Це безпека і дітей, і водіїв, і кожного з нас. Скільки дорожньо-транспортних пригод спостерігали тут мешканці райцентру. От і нещодавно водій мотоцикла потрапив тут у складну аварійну ситуацію, відлетівши далеко за межі автодороги. Не розминувся з автівкою газового господарства. Хто винен у цій аварії, з’ясовувати не будемо, це справа поліціянтів. Однак, як на мене, світлофор вчасно приводив би до тями багатьох учасників руху на цій небезпечній ділянці дороги. Хоча б за дітей ми були спокійніші.
Закінчити хотілося б на хорошій і позитивній ноті. Зовсім нещодавно меценат Віктор М’ялик надав досить відчутну фінансову допомогу для церкви Різдва Богородиці нашого міста. Під час зустрічі з отцем Данилом благодійник наголосив, що дорога до Бога завжди свята, завжди робить людину кращою, якого б віросповідання людина не була. Віктор Ничипорович зазначив, що радий допомогти храмові, в якому дубровичани знаходять втіху і заспокоюють серце. Отець Данило повідомив нам, що ці кошти пішли на оплату будматеріалів для ремонту храму. Він передав щиру подяку Віктору Ничипоровичу від прихожан і особисто від себе.
Ось такі у нас свята і будні, сповнені клопотами, переживаннями і сподіваннями. Не залишаймося поза сьогоденням, вболіваймо за долю рідного краю, а отже за долю рідних і свою власну.
Любов КЛІМЧУК.


Творчість, яка розфарбовує будні

Китайські «хімічні» цяцьки заполонили дитячі відділи. Батьки, потрапляючи в полон яскравих забавок та й не маючи іншої альтернативи, без вагань купують їх своєму чаду. Але часто замість м’якого ведмедя чи зайця можна придбати бомбу уповільненої дії з ядучими барвниками та шкідливими домішками. Втім молода мама Лілія Охмак з Миляч знайшла інший вихід – вона власноруч створює унікальні, а головне безпечні іграшки. Її рукотвори збирають немало захоплених відгуків та замовлень, попри те, майстриня наголошує, рукоділля для неї не бізнес, а улюблена страва.

Дівчина жартує, що творчість любила з дитинства, «особливо, коли малювала шпалери та різала одяг». Вона захоплювалась вишиванням, в’язала спицям, плела браслети з бісеру, а два роки тому ще й освоїла крючок. «Напередодні Нового року я загорілася бажанням створити ялинкову іграшку власними руками. В результаті пошуків в Інтернеті натрапила на виконані з допомогою крючка ковзани. Ось і вирішила їх втілити на практиці. До цього крючок в руках не тримала, навіть уявлення не мала, як ним в’язати. На диво техніку освоїла за один вечір, переглянувши декілька відео-уроків. Ковзани все ж зробила, лишень чомусь навиворіт, до цих пір не розумію, як так трапилось. Проте особливо значущим є для мене другий виріб – кицька в рожевому платті, саме вона стала початком мого хобі».
Втім лише з початком ери материнства для Лілії стартував новий етап у творчості. Адже, за її словами, саме синочок Максим став головним поціновувачем, натхненником та помічником. «Завжди мені допомагає, смикаючи за нитки та розкидаючи наповнювач», - з посмішкою додає молода мама.
Майстриня створює іграшки в східній техніці амігурумі. Це один з найдавніших видів рукоділля, японці вважали, що такі плетені фігурки наділені людськими чеснотами,  мають душу і риси їх автора, відтак стають потужним оберегом. Звісно нині вони виконують приземленішу та практичнішу роль – дитячої забавки чи сувеніру. Дівчина говорить, що сам процес в’язання не потребує надприродних навичок, значно складніше створити схему. «Якщо помилишся в кількості стовпчиків, то результат буде не таким, як очікуєш. І часу багато займе, оскільки розпускати в’язання прийдеться кілька разів. В соціальних мережах є багато майстринь,  які займаються тим же, що і я. Ми спілкуємось, ділимось досвідом, тому ляпи трапляються значно рідше. До речі, нині я теж розробляю оригінальну схему, за котрою планую проводити майстер-класи».
На виготовлення однієї іграшки йде від декількох годин до кількох днів. «В роботі використовую напівбавовняні нитки, наповнюю халофайбером, який найкраще тримає форму і не викликає алергію. Всі деталі та аксесуари надійно пришиваю. Тому мої іграшки є безпечними для дітей будь-якого віку. Такі казкові звірята дуже корисні для моторики рук через їх рельєфність. Окрім цього, за проханням клієнтів часто вставляю брязкальця».
«Взагалі ніколи не думала, що буду продавати свої роботи, – розповідає майстриня. – Світлини іграшок викладала у соціальній мережі. Моя одногрупниця попросила зв’язати для своєї доньки героїню популярного мультфільму – свинку Пеппу. Спочатку я категорично відмовлялась, пояснюючи, що це лиш хобі. Втім скоро все ж піддалась на вмовляння. Після цього й посипались замовлення», – згадує Лілія.
За два роки такого захоплення, дівчина не знає ліку своїх творчих доробків, каже, що їх точно є більше сотні. Розповідає, що люди замовляють різноманітні іграшки: коники, жирафи, собаки, ляльки. Наразі особливим попитом користується олень, адже попереду Новий рік. Також пригадує, як того року одна жінка замовила  7 зайців за тиждень до Пасхи. В майбутньому майстриня планує в’язати для найменших клієнтів слінгобуси з гризунками для прорізування зубів та тримачі для пустушки.
Питаю, чи не набридає їй таке заняття, адже неодноразово доводиться працювати ночами, прикладати вдосталь сил, нервів та часу. Втім дівчина запевняє, що для неї в’язання – цілюще. «Це чудовий спосіб відволіктися від напруженої роботи, воно покращує концентрацію, заспокоює і врешті-решт робить щасливішим. Задоволення приносить не тільки заняття улюбленою справою, а й усвідомлення, що можеш дарувати маленькі радощі як малечі, так і дорослим, адже в душі ми всі ще ті діти».
Леся КОНДРАТИК.

Діти війни труднощів
не боялися

80-річна ювілярка з Дубровиці Єва Григорівна Коржик саме такими словами ємко характеризує життєвий шлях свого покоління.

Іменинниця мешкає у затишній і скромній оселі, що по вулиці Миру у Дубровиці. В день свята її щиро вітають рідні: сестра з чоловіком, брат. До теплих побажань приєднуємося разом з Леонідом Сулаєвим та Петром Козорізом, поздоровляємо і від ради ветеранів, і від районної влади.
Розчулена Єва Григорівна не приховує хвилювання: «80 мені. ой, як стрімко літа мчать, геть і не помічаєш, коли такий ювілей на порозі». Сама родом з Берестя, виросла у багатодітній родині. Змалечку, як і всі діти того покоління, не боялася сільського труда. По закінченню школи почала працювати  Єва у медичній галузі. Спочатку санітаркою, а згодом, закінчивши у Дубровиці курси медсестер, клопоталася вже біля хворих як сестра милосердя. Ювілярка пригадує:
- У Дубровиці тоді відкрили лікарню. Треба були руки робочі, от і діяли тут медсестринські курси. Спочатку приміщення медичної установи було там, де тепер стоматологічна поліклініка, в центрі міста. Мені було зручно, бо вночі умудрялася прибігти додому дитинку погодувати. Тоді ж давали декрет лише на три місяці. А у мене трійко діток, один за одним. От така вервечка була: діти, робота, хата, діти, робота. Коли ж ми жили, коли відпочивали? Як вихідні, то відправляли медичних працівників на роботу у колгосп – і льон рвали, й картоплю збирали. Відбудовували Україну всім миром. Зарплати мали невеликі, але жили дружньо, співчутливо, з повагою ставилися один до одного. До хворих особлива увага, бо всюди на роботі контроль і відповідальність. У лікарні була стерильна чистота і дисципліна на вагу золота. Трудилася у ЛОР-відділенні. В лікарні набагато більше було роботи, бо лише пеніцилін колоти через 6 або 4 години, неспокійні були ночі для медсестер. А крапельниці, а стерилізація медіструментів. Це тепер одноразові шприци, значно менше клопоту. Проте у той час хворі не переймалися, де їм ліки шукати.
З особливою повагою згадує Єва Григорівна про своїх колег-медиків, про кожного добрими словами відгукується. На теперішнє життя Єва Григорівна не скаржиться. Живе ювілярка скромно на невелику пенсію і просить у Бога здоров’я. А його так не вистачає. На милицях нині пересувається по дому. Стало важче, як втратила чоловіка, який пішов з життя раптово через хворобу. Великим ударом була й втрата сина. Нині часто дарує радість спілкування господині її доглядальниця, пані Іванна з Дубровиці. Цінують одна одну, як сестри, приязно і просто.
Зараз часто навідується до мами й бабусі донька з Вараша вже зі своєю родиною. Друга донька аж у Криму, отож часто бачитися не випадає. Однак серцем діти з мамою завжди, бо ця любов не має меж. Найголовніше, як каже Єва Григорівна, це любити світ, у якому живемо і людей, які зустрічаються на життєвому шляху. Нарікати на життя – це найпростіше, цінувати кожен прожитий день – це найголовніше у долі людини.
Любов КЛІМЧУК.

Брати Капранови в Дубровиці
Відомі українські письменники та видавці Брати Капранови презентують в Дубровиці новий історичний роман «Забудь-річка». Захід відбудеться 17 листопада, о 10:00,  у актовій залі Дубровицького НВК. Вхід для усіх охочих вільний.
 Брати Капранови про новий роман: «Троє молодих людей завдяки гримасі долі потрапляють на війну під одним іменем – Степан Шагута. Комсомолець воює у дивізії «Галичина», син офіцера УНР – у Червоній армії, а польський жовнір – в УПА. За багато років по тому випадково зустрічаються двоє їхніх нащадків і між ними спалахує кохання. Герої ведуть родинне історичне розслідування трьох доль, які переплуталися і стали фактично однією потрійною долею – долею українця на Другій світовій війні. Назва роману походить від старого язичницького символу – Забудь-річки, що розділяє світ живих та світ мертвих. Саме така Забудь-річка протікає між поколіннями в кожній українській родині».
Журналіст, критик Юрій Макаров про роман: «Молода жінка-юристка із прихованим шармом і зрілий чоловік-помічник капітана далекого плавання – цілком очікуваний дебют для жіночого роману (маються на увазі не гендерні упередження, а сталий мейнстрімівський жанр). Чекайте палкого, геть не платонічного кохання! Аж раптом виявляється, що за цією нібито легковажною диспозицією ховається не просто зіткнення двох доль, а двох світів, точніше, двох Україн, кожна зі своїм історичним досвідом, але спільними травмами і втратами. Інтрига, закручена на початку розлогого тексту, не відпускає до самого кінця роману».
Під час презентації можна буде поспілкуватися з письменниками, придбати роман «Забудь-річка» та інші книги Братів Капранових, взяти автограф.