пʼятниця, 3 листопада 2017 р.

У Дубровиччини –
ще один небесний захисник

Район знову у скорботі. В АТО загинув наш земляк Юрій Колесник, якому в березні виповнилось лише 23 роки.
Хлопець служив за контрактом з жовтня 2013 року у 80-тій аеромобільній бригаді. Разом з побратимами брав участь у виведенні військ з Іловайського котла. Після цього пекла залишився живим і у листопаді 2015-го був нагороджений пам’ятним нагрудним знаком «Захисник Вітчизни».
Та доля виявилась підступною. 23 жовтня біля села Богданівка Волноваського району на Донеччині боєць проводив розвідку місцевості, щоб запобігти підходу диверсійно-розвідувальних груп противника, встановлював сигнальні ракети для безпеки поста і підірвався на невідомому мінно-вибуховому пристрої ворога.
У районі оголосили три дні жалоби за загиблим Героєм.

Україно, доки будуть гинути діти твої?

Не стало ще одного сина, брата, друга. Війна забрала зовсім юного, молодого, але, напевно, Юрій Колесник побачив життя на війні, у своїх 23, у значно більших вимірах, ніж багато нас, отут, старших і зріліших, на мирній землі. Ми часто сперечаємося про патріотизм у фейсбуці, сидячи на дивані. А Вони воюють... У свій час Юра витягував тіла своїх друзів після того, як 5-а рота 2-го бату 80-ї ОДШБр разом з айдарівцями потрапила у засідку під Веселою Горою. Він бачив, на що петворився коридор смерті під Іловайськом.
Душа ще одного сина Дубровиці злетіла в небо. Осіннє, сумне, заплакане небо.
Почула мимоволі на вулиці: «Ох, Боже, ще один наш. Скільки ж їх з району вже полягло?». Їх гріх називати перший, другий чи сьомий.
Вони ціла епоха, вони Всесвіт для батьків, вони Ангели України. Ангелів не рахують...
Юрій  воював вже кілька років, бо не уявляв себе у такий складний час для України в іншому місті.
Його нагородили медаллю «Захисник Вітчизни». Він наш захисник - мій, твій, ваш. Він був там, де міг би бути інший син, брат чи племінник. Але там був саме ВІН.
Думаю, що рідні досі не вірять у важку втрату. Вони житимуть і далі чекатимуть, бо неможливо повірити, що отакий вродливий і життєлюбний вже буде дивитися на них з Неба.
Доки? Доки вбиватимуть наших дітей? У кого питати: у Президента чи в Уряду, в Міністра оборони чи штабних генералів, у переговорників чи у тих, хто на передовій.
Запитання залишиться без відповіді.
Україно, доки будуть гинути діти твої? ГОСПОДИ... ЧОМУ?
Любов Клімчук.


Юний борець з Дубровиччини підкорив Баку

Нещодавно в Азербайджані проходив Чемпіонат Світу з греплінгу  (різновид боротьби). У турнірі взяв участь наш юний земляк із Золотого Віктор Віденчук (на фото зліва) у супроводі свого тренера Антона Радька. На змагання до Баку приїхало більше 700 учасників з 32 країн. Після запеклих поєдинків Віктор виборов срібло.
«Медаль нам дісталася дуже тяжко. Зганяли 4 кілограми з 42 до 38. Саме зважування проходило безпосередньо перед сутичками і на відновлення було мало часу. Якби ще не певні нюанси з правилами, то і золото могли б завоювати. Дуже дякую Роману Віденчуку за допомогу з виїздом на змагання. Бо, окрім меценатів подібні речі мало кому потрібні», розповів Антон Радько.

Щиро вітаємо спортсмена та його тренера з таким великим успіхом і зичимо нових нагород.
Хтось дбає, а хтось ламає

Комунальна служба міста намагається якнайкраще озеленити Дубровицю. Цьогоріч милували око міські клумби з неповторними пахощами чорнобривців і усмішками соняшників. У парку зеленіла травичка влітку навіть у найбільшу спеку, бо ж її поливали. Висаджували й гарні квіти біля фонтанів. Дубровиця, як гарна панночка, вбиралася у різні шати. Напередодні Великодня позрізували комунальники старі розлогі дерева, які заважали і були небезпечними. Натомість садили молоденькі.
Біля старого міського кладовища з’явилася алейка молодих берізок, хочеться, щоб, коли виросли, вони своїми кронами захищали у спеку перехожих. Тетяна Лінник, яка душу і серце вкладає в непросту службу (вона опікується міськими кладовищами), у гаряче літо часто поливала берізки, щоб не всохли. Таким чином вберегла всі, чому дуже зраділа. А на днях Тетяна Андріївна була вкрай неприємно здивована, що п’ять деревець безжально зламали. Легко уявити, як попросту, граючись, одне за одним рвучко перегинали ще не укріплені стовбури. Воно може й не трагедія, подумаєте ви. Але насправді такі необдумані кроки – перша вісточка людського цинізму і байдужості.
Додам, що така картина нагадала мені дуже подібну ситуацію біля Дубровицького ліцею, коли напередодні Зелених свят кілька років тому там зламали кілька берізок.
Нагадаю всім, що відповідно до статті 153 Кодексу України про адміністративні правопорушення, знищення або пошкодження зелених насаджень, окремих дерев, чагарників, газонів, квітників та інших об’єктів озеленення в населених пунктах тягнуть за собою накладення штрафу на громадян від десяти до тридцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
З керівником комунальної служби міста Віктором Садовським обговорюємо можливість деревця реанімувати. Окремі доламали не до скону. Керівник комунальників ретельно оглядає берізки і каже, що у кількох є ще шанс вижити.
А замість повністю знищених насадимо нові, це ж наша робота і турбота, - зазначає Віктор Леонтійович, однак так хочеться, щоб бодай не руйнували те, що робимо, вже не кажемо про допомогу.
Загалом Воробинська вулиця дуже оновилася. Їхати автівкою по ній тепер саме задоволення, заасфальтували совісно. Дубровиця у багатьох місцях змінюється на краще, ось і біля ЗОШ №1 завершили укладання асфальту на тротуарах. Зручно діткам буде і не лише їм.
Біля костелу прибирають з клумб чорнобривці. Осінь, дощ, сумно. Не додаваймо своїми руками темних штрихів у світ довкола. Саме зараз можна посадити дерево. Зробіть це з дітьми і тоді вони добре подумають: чи можна дерево ламати.
Любов КЛІМЧУК.


Коли Бог благословив
дбати про ближнього

26 жовтня у нашому районі побував шанований меценат та благодійник Віктор Ничипорович М’ялик. Зокрема він зустрівся з працівниками Дубровицького №1 та Селецького дитячих садків, Бережківського ФАПу, цікавився умовами їх роботи та просто життєвим настроєм.

Нещодавно за сприянням Віктора Ничипоровича ці заклади отримали допомогу - дуже вчасну і необхідну до зимових холодів. Так, у Дубровицькому дошкільному закладі в одній із груп було встановлено якісні двері, у медичному закладі села Бережки замінено всі вікна, у Селецькому садочку їх поставили вікна у двох групах та актовій залі, замінили вікна частково у Селецьких ФАПі і школі. Це велика і дуже доречна допомога, бо енергозбереження сьогодні, як ніколи актуальне. З приємністю поспілкувалися з Віктором Ничипоровичем Бережківський сільський голова Ганна Красько, Селецький сільський голова Павло Голяка і міський голова Богдан Микульський. Супроводжували у поїздці благодійника його помічники Богдан Базака та Віктор Кузін. Віктор М’ялик наголосив:
–  Я дякую Богові, що маю можливість бути потрібним людям. Таке сьогодні життя, ми маємо дбати не лише про себе, а й  проявляти свою любов до ближнього. Наскільки я знаю, багато добрих справ робить у своєму окрузі народний депутат Василь Яніцький, це теж прояв його добрих намірів, бо депутат не зобов’язаний так багато їздити і допомагати округу. Його справа, в першу чергу, працювати в парламенті. Отож є потреба, то просіть, звертайтеся до небайдужих людей, бо хто стукає, тому відкривають.
На адресу Віктора Ничипоровича звучали теплі слова подяки від наших земляків. Благодійник ще намітив кілька важливих завдань щодо енергозбереження і доручив своєму помічнику Віктору Кузіну вже над ними починати працювати. Віктор Ничипорович ще раз наголосив, що проявляючи свою турботу, не чекає особливої вдячності від людей, бо чинить так, як благословив його Бог. Додамо, що всі роботи по встановленню вікон та дверей були виконані дуже швидко і якісно, що приємно вразило наших земляків.







Андрій Сабан: «Хочеться дати дітям те, чого я не мав»
Тема здорового способу життя, як ніколи, сьогодні актуальна у нашому краї. Часто читаємо про тютюнопаління, алкоголь і наркотики, отож важливо, а чим може протистояти сьогодення цим ганебним явищам? Відповідь очевидна – фізкультурою, спортом, мистецтвом, іншими цікавими захопленнями. Треба дякувати людям, які долучають нині молодь саме до активного відпочинку і спорту, який дарує силу духу і тілу. Не раз спостерігала на міському стадіоні за висоцькими школярами та їх наставником з фізвиховання Андрієм Сабаном. Взаєморозуміння, праця на результат, взаємовага між вчителем і вихованцями дають гарні плоди. Вихованці Андрія Сабана виборюють призові місця як на районній, так і обласних аренах. Сьогодні спілкуємося з наставником з фізкультури (історії та географії) висоцьких школярів. Отож про:

Початок кар’єри педагога
Коли я навчався в Острозькій академії, то часто чув таке побажання: «Дай, Боже, щоб День вчителя не став вашим професійним святом». Але склалось все з точністю до навпаки: потрапив я до освітянської ниви в галузі спорту. Не знайшовши роботу за спеціальністю в перші місяці після закінчення навчанння, вирішив трохи відпочити. Якось пішов у спортзал побачити, як грає в баскетбол мій молодший брат, який навчався, на той час, у Висоцькій школі. Прийшов, побачив, залишився незадоволеним. Рівень їх гри був дуже низький, як на мене. Наступного дня брат з однокласниками попросили мене їх навчити гарно грати в баскетбол. Так і почалась моя робота на громадських засадах з юними спортсменами. Ще за тиждень з таким же проханням прийшли і дівчата, отак і закрутилось. Юнки стали вже в перший рік тренувань чемпіонами району, хлопці – призерами. Тоді ще я не розумів, що насправді заняття з баскетболу з школярами – це початок нового спортивного педагогічного етапу в моєму житті.
Про що думав на початку кар’єри вчителя фізкультури? В мене була мрія, щоб мої вихованці ставали чемпіонами району з різних видів спорту і їздили на обласні змагання. Але за 5 років вчительської роботи в мене вже є чітка мета – чемпіонство в Україні. Районні п’єдестали підкорювалися нами вже неодноразово, причому не тільки в баскетболі, а й на обласних також вже маємо переможців. Вірю, що від мрії до мети нетривалий шлях, якщо над цим плідно працювати.

Про досягнення
Наші баскетболістки – незмінні чемпіони району вже 5 років, призери обласних кубків та фіналісти спартакіади школярів області з баскетболу. Маємо перемоги та призові місця з футболу та футзалу як хлопчачого, так і серед дівчат, шашок, шахів. На якісно високий рівень за останні три роки вийшла легка атлетика – маємо велику кількість як особистих, так і командних перемог на стартах району, а за останній рік і на обласних. Підтвердженням цих слів є 3-тє місце наших дівчат в естафеті в обласній спартакіаді школярів цієї осені, що є найкращим результатом району за останні 20 років. І це все заслуга не моя, а наших учнів – справжніх переможців і чудових людей, на яких можна покластись в будь-якій ситуації. Іноді вони мене вражають своїм дорослим розумінням життя і людяністю. Розкажу такий приклад. Минулого року взимку в мене сталося велике горе - помер  мій брат, за проханням якого я прийшов у висоцький баскетбол. На 9 день по його смерті мав відбутись турнір з баскетболу на кубок ліцею серед хлопців. Я був дуже подавлений і не знав, чи їхати. Але до мене підійшли мої вихованці і попросили бути з ними на змаганнях, пообіцявши, що в пам’ять мого брата виграють перше місце і ми таким чином пом’янемо його і відвідаємо могилу після турніру.
Я погодився, але як виграти?! Ми лише рік займаємось, у змаганнях беруть участь сильні команди, і ми ще ні разу не ставали переможцями. Але мої учні запевнили мене, що не підведуть. Як результат – був кубок, було перше місце, потім чемпіонство в районі, потім фінал області з баскетболу…  Як скажіть з такими дітьми не працювати і не вигравати!

Про секрет успіху
Для себе я виокремив 3 складові успіху в будь-якій справі - знайти однодумців, мати мету і любити справу, якою займаєшся. Однодумці – це мої учні. Мета в нас спільна, до якої крокуємо разом. А свою роботу я люблю, бо так збіглося, що вона одночасно є моїм хобі. Доводилось чути, що у Висоцьку – просто талановиті діти, того ми так часто виграємо. Діти – талановиті всюди. Але успіх і перемоги, – як на мене, це лише 5% таланту, а 95% –трудолюбство і працьовитість. Ще потрібні і розумові здібності, тому на тренуваннях я часто практикую естафети з елементами математики, мови, історії, літератури. Спорт не може заважати науці, як дехто думає, це –нероздільні складові успішної людини. Сильна і успішна людина має кращі шанси досягти успіху у суспільстві, аніж та, яка не працює над своїм здоров’ям.
Я неодноразово запитував себе: «Андрію, чи не забагато оцих тренувань, зривання голосу та перенервування на змаганнях? Цього ж ніхто не оцінить…  Для чого підніматися о 6 ранку під час відпустки і йти на стадіон бігати з дітьми. Ти ж «сова», краще поспи».
Але коли я бачу вогонь в очах кожного юного спортсмена під час занять, посмішку після закинутого в кільце м’яча чи забитого голу, щиру радість після виграшного кубку чи щастя після переможного фінішу і підняття на п’єдестал, тоді й розумію для чого це все починав і роблю. Найкращий подарунок для мене як вчителя – це перемоги моїх вихованців, хай будуть вони щасливими та здоровими, оскільки разом з ними і я щасливий переможець!
Як залучати молодь до здорового способу життя?
Треба бути ближчим до дітей. Учнів слід не повчати, а навчати, і вони потягнуться до тебе. А любов до спорту є у кожного всередині, потрібно лише підказати їй шлях назовні. В мене був учень, який надумав займатися баскетболом лише в 9 класі. Трохи запізно і я не знав, що з цього вийде, але в проханні позайматись з ним я не міг відмовити. Якби він не любив спорт, то нічого не вийшло б, а так за 2 роки він став кращим гравцем району і одним з кращих в області. Пригадую складні індивідуальні тренування з цим вихованням, до програми яких навіть входили забіги на схилах берега Поштового озера. На днях цей вихованець сказав мені: «Андрію Романовичу, а ви знаєте, що в команді університету я один представляю звичайну сільську школу, а всі інші – гравці зі спеціалізованих обласних спортшкіл?». В його очах я побачив вдячність і гордість. Я дуже радий за нього і за всіх своїх вихованців, з якими довелося працювати! Так от, любіть спорт, адже він робить з нас справжніх і щирих людей! До речі, мої вихованці не мають шкідливих звичок. Якщо дізнаюся про цигарки у одного, то вся команда потім має додаткове фізичне навантаження як виховний момент. Багато разів присідати нікому не хочеться, а тим паче не хочеться підводити команду…
Знаєте, я з дитинства займаюся спортом. В школі тренера, на жаль, не мав. Лише один хороший чоловік нам допомагав і підказував. Згодом в університеті пограв за кілька команд , спілкувався з різними тренерами, набирався досвіду. Знаєте просто хочеться дати дітям те, чого я в школі не мав, а так хотів займатися спортом додатково в позаурочний час. Я був відмінником, але ніхто нами не переймався стосовно додаткових занять фізкультурою. А мої діти в обласних змаганнях дуже часто беруть участь. Дякую за це долі.

Любов КЛІМЧУК.


Когось ощасливили, а когось розчарували,
або дай, Боже, всім здоров’я!

Українські пенсіонери дуже чекали жовтня. Я часто пригадую слова, що лунали з екранів телевізорів голосно, як реклама: «Міністерство соцполітики презентує програму «осучаснення» пенсій. Дві третини українських пенсіонерів перебувають за межею бідності, отримуючи пенсію нижче прожиткового мінімуму. Пенсія – це не те, що держава дарує людині, а те, що людина заробила, вона має бути гідною». Так багатообіцяюче говорив і Гройсман, і інші можновладці про осучаснення пенсій. Говорили гарно, риторика райдугою розливалася по свідомості, і старенькі чекали збільшення виплат, як дітки ждуть подарунка від святого Миколая. Нагадаю, до речі, що Святий всім подарунки приносить різні. Декому взагалі різочку кладе під подушку. Отак і з пенсіями. Далеко від українських традицій у цьому плані уряд не відійшов.

Якщо хочете дізнатися всю правду про новий пенсійний закон, походіть вранці по місцевому ринку. Там, між пенсіонерами і їх дітьми дізнаєтесь навіть те чого немає в тексті закону. Палітра думок розлітається по різних полюсах: хтось щасливий, бо доплата складає майже стільки, як пенсія; комусь додали 500 грн., а комусь – 150; є й такі, кого порадували лише кількома десятками. А якщо ви молоді і приєднаєтеся до розмови про пенсії, то вас здебільшого пожаліють, бо ж до такого віку, коли держава платитиме, стільки треба ще працювати. Дуже цікаво слухати думки про доплати пенсій подружжю. Чоловіки в зажурі, як більше отримала дружина, і навпаки, бо це підриває авторитет і змінюється у сім’ї фінансовий лідер.
«Ну ви скажіть, от у мого стажу на три роки менше, а на 160 гривень більшу доплату має. Де справедливість?  Третій день мені про це бубонить, підсміхується», – бідкається продавчиня капусти своїй знайомій. Співрозмовниця підводить здивований погляд: «А мій взагалі не знає, скільки йому доплатили. Я получаю. Воно ж все одно пропило б, скільки йому не дай. Забрали діти картку і мені віддали. Нема тепер як пити, плакані гроші».
Говорять, радяться, коментують, дивуються… Разом з тим, більшість уже зрозуміла, що розмір доплати пенсії прямо пропорційно залежить від того, скільки років пропрацювала людина та яку заробітну плату отримувала. Має значення і розмір середньої заробітної плати в Україні за 3 роки перед зверненням за призначенням пенсії. Отож формула виведена, пощастило неоднаково.
До речі, як повідомили нам у Дубровицькому секторі обслуговування громадян Зарічненського об’єднаного УПФУ Рівненської області, у нашому районі середня доплата до пенсії становить 261 грн. 89 коп., у Вараші цей показник значно вищий 1125 грн. (тут була добре оплачувана робота), а по області – 362. 81 грн. До прикладу, є і у нас земляки, які у свій час мали дуже достойну зарплату, але великої доплати все одно не отримали. Наприклад, якщо у Дубровиці людина отримувала на бавовнянопрядильній фабриці непогану зарплату, але працювала там недовго, то й пенсія високою не буде.
У соціальних мережах також багато читала про перерахунки пенсій. Дуже сподобалися міркування вчительки-пенсіонерки. Наведу їх вам дослівно.
«20 жовтня 2017 рік. В далекому 1975 році моя мама отримувала 12 карбованців колгоспної пенсії. Як вона раділа, коли через кілька років радянська влада стала виплачувати їй пенсію 20 крб. Я в той час навчалась в педінституті і отримувала 40 крб. стипендії. Звичайно, майже ні на що не вистачало, але наш куратор нас втішав: «Радійте, дівчатка, бо це час, коли у вас найбільше грошей». Як він був правий. У хлібному еквіваленті за 20 крб. можна було купити близько 130 буханок хліба по 16 коп. На даний час у мене пенсія 1470 грн. У хлібному еквіваленті (16 коп. – 9 грн.) – близько 165 буханок хліба. Отже в мене зараз 26 колишніх радянських крб. Це тільки щодо хліба. По інших продуктах ще гірший показник.
Вчора дзвонила колега, яка отримувала 1500 грн. пенсії. Їй прийшло «осучаснення» – 60 грн. Завтра в мене пенсія, і я чекаю «осучаснення».
21.10.2010р. Вчора в 15 год. 27 хв. мені прийшла смс, що моя пенсія осучаснена на 163 грн. 77 коп. Це в хлібному еквіваленті 1975 року – 2 крб. 70 коп. Ура! Я багата, я багата! Отже, в мене зараз 29 пострадянських крб. В 2005 році сума моєї пенсії становила 635 грн. А газ коштував 72 коп. Ціна на газ зросла в 10 разів. Відповідно і моя пенсія мала зрости в 10 разів та становити 6350 грн. Але ж ні. В даний час я отримую 1638 грн. Виходить, що мене щомісяця грабуватимуть на 4712 грн.! Внук- семикласник не може зрозуміти для чого підвищують ціни. Я наглядно знаю – ЩОБ ЗАКОННО ГРАБУВАТИ НАРОД. Внук порадив мені поскаржитись президенту. Не стала розчаровувати дитину. Та можливо і сама не вірно розумію. Як ви думаєте, хто грабує народ?».
Ось такі міркування, з якими важко не погодитися. Хіба ж дозволить сьогодні собі середньостатистичний пенсіонер їсти м’ясо по 130 грн. за кг? Чи полетить до Братислави на чашку кави, як рекламував наш Президент? Поживемо і побачимо, що нам принесе ще й медреформа, якою буде вартість медичних послуг. Сюрпризи у державі ще не вичерпані.
Моя покійна мама дуже любила слухати Гройсмана і вірила, що у жовтні вона отримає пенсію, якої вистачатиме не лише на ліки. Мама, на жаль, не дожила до жовтня. Вона відійшла у вічність з вірою у краще життя. Скільки пенсії їй доплатили б, для мене, наразі, це зовсім неважливо. Але щоразу як чую виступи Гройсмана про пенсії, то навертаються сльози. Нехай би наші матері і батьки відчули, що таке достойне життя, вийшовши на пенсію. Неважливо, чи доїла жінка корів, чи була у ланці, чи працювала санітарочкою у лікарні… Хіба ж вона не заслужила на достойне життя? Якщо у свій час держава не оцінила її працю, то так і доживати з мізерною пенсією віку?
Найголовніше, ніколи не дорікайте рідним розміром їх пенсій. Головне, щоб Бог дарував їм здоров’я. Коли йдемо до храму, то молимося саме за здоров’я. А не за підвищення пенсій. Не треба шукати крайніх у місцевій пенсійній структурі щодо розміру вашого підвищення. Бо не у Дубровиці формулу придумали і не в силі тут її змінити. Не треба нікого клясти, бо це гріх. Але правильно кажуть люди: дуже хотілося б, щоб оті реформатори, які пишуть «розумні» закони, прожили бодай місяць за півтора тисячі гривень. Пенсіонери можуть, а вони зуміють?
Любов КЛІМЧУК.


Операція «Захід»: депортація нескорених
Пам’ятати про трагедії нашого народу, аби не допустити їх у майбутньому, закликали дубровичан минулої п’ятниці. В цей день біля меморіалу присутні молилися і згадували про жертв політичних репресій. Адже цьогоріч минає 70 років від початку операції «Захід», яка була однією з найбільш масових і короткотермінових сталінських депортацій на теренах Західної України.
Після Покрови 1947 року життя 76 тисяч «західняків» поділилось на «до» і «після»: їх лиш за одну добу  примусово виселили з рідних домівок. З Дубровиччини на каторжні роботи в копальні та колгоспи Сибіру було депортовано більше двох тисяч людей. Кадебісти не шкодували нікого – ні жінок, ні старих, ані маленьких дітей.
Радянська репресивна машина вивозила у табори всіх, хто був патріотом – любив свою землю і боровся за неї. А якщо хтось симпатизував повстанцям, допомагав харчами, одягом, не кажучи вже про перебування у лавах УПА, на Далекий Схід та в Сибір змушена була їхати вся їхня родина. Людей, неначе худобу, заганяли у «товарняки» і так, в холоді та голоді, везли за тисячі кілометрів у вічну мерзлоту. Хворих та померлих викидали просто з вагонів, наче непотріб. Ті, кому вдалось доїхати до місця заслання, на довгі роки були приречені виживати у нелюдських умовах.
Про ті буремні часи згадав й міський голова Богдан Микульський:
«Постанова радянської влади про насильну депортацію стосувалась передусім воїнів визвольного руху та їх сімей. Втім до числа «винних»  могли приписати будь-кого. В ході операції було задіяно 17 тисяч керівного складу та 30 тисяч війська проти мирного населення. 21 жовтня о 6 ранку кадебісти почали стукати у вікна, виводити людей, грузити у машини і з невеличкими клунками відправляти в Росію. Це було ціленаправлене нищення нашого народу. Як говорив свого часу генерал Жуков: «Чим більше позбудемось їх, тим менше проблем буде». Бо ж українці мали гордість і гідність, які важко скорити. Тим самим заважали будувати щасливе майбутнє Сталіну».
Також Богдан Михайлович  закликав пом’янути наших земляків та не забувати про власну історію.
«Я служив на Забайкаллі. Ви б знали, скільки там було людей, які розмовляли українською. Які будували такі ж біленькі чепурні хатинки, як і в нас. Місцеві з докором говорили: «Там живуть хохли». Не любили їх за порядок. Переселені українці пам’ятали про Україну, а їхні спогади і пісні неодноразово гріли мені душу за тисячі кілометрів від дому. Хочеться саме зараз і саме тут попросити, аби ми пам’ятали про свою історію та державу. Цінуючи їх, не буде в нас таких трагедій, вивезень, репресій. Бо ж нині маємо багато партій і партійок, які борючись між собою, забувають про країну. А з Кремля дивляться і радіють цьому. Коли почнемо шануваи своє, тоді й побудуємо європейську Україну. Бо ще Тарас Шевченко говорив: «У своїй хаті - своя правда і сила, і воля».
За спокій душ загиблих репресованих помолився біля пам’ятника настоятель Свято-Володимирського храму села Мочулище отець Михайло.
До речі, нагадаємо, що меморіал був зведений завдяки сім’ї лікаря та депутата Юрія Шевела. По родині пана Юрія також пройшлось сталінське жорно. Хоча нині його родичі живуть у Польщі, втім така благородна ініціатива й досі залишається згадкою про них на малій батьківщині.


* На сесії районної ради
ДЕПУТАТІВ БУЛО МАЛО, АЛЕ ВОНИ ВІДЗНАЧАЛИСЯ АКТИВНІСТЮ
У вівторок, 24 жовтня, відбулося пленарне засідання шістнадцятої сесії районної ради. Цього разу народні обранці розглянули 15 питань, знявши з розгляду ще два – про прийняття у спільну власність територіальних громад району шкільної їдальні у Велюні, оскільки там ще продовжуються оздоблювальні роботи, та про відчуження транспортних засобів  центральної районної лікарні, бо виявилися серед бюджетних організацій бажаючі продовжити експлуатацію цього транспорту й надалі.
А до питання  про встановлення розміру кошторисної вартості заробітної плати, який враховується при визначенні вартості будівництва об’єктів депутати поверталися двічі. Але обидва рази – безуспішно. Це питання так й не набрало достатньої кількості голосів, позаяк й загалом депутатів у роботі сесії брало участь небагато – лише 21 чоловік із 34 обраних. Утрималися, голосуючи з даного питання депутати з фракції «Свободи» та УКРОПу. Заступник голови районної ради Олександр Задорожний свою позицію пояснив так: «Відповідно до п.1 розділу II наказу Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України «Про затвердження Порядку розрахунку розміру кошторисної заробітної плати, який враховується при визначенні вартості будівництва об’єктів» від 20.10.2016 року № 281, розрахунок розміру кошторисної заробітної плати, який враховується при складанні інвесторської кошторисної документації (на стадії розробки проектної документації), здійснюється замовником з урахуванням орієнтованого розміру кошторисної заробітної плати, розрахованого Міністерством регіонального розвитку, будівництва ти житлово-комунального господарства. В п.2 розділу II цього положення вказано, що органи місцевого самоврядування мають самостійно визначати підрядників і встановлювати розмір кошторисної заробітної плати у разі виділення коштів з місцевого бюджету безпосередньо підряднику. В даному випадку райрада не є замовником, об’єкт, який планується ремонтувати, не є спільною власністю територіальних громад району (власністю райради), а знаходиться у державній власності. Я не голосував за це питання сам й закликав інших депутатів не йти на свідоме порушення».
Іншу думку в залі озвучив депутат Юрій Лосік, мотивувавши чим так важливе було дане питання для району. При визначенні розрахунку вартості будівництва, в тому числі реконструкції та переоснащенні, об’єктів, що споруджуються із залученням бюджетних коштів, коштів комунальних підприємств, установ та організацій, розрахунок кошторисної заробітної плати для будівельно-монтажних та ремонтно-будівельних робіт на поточний рік має бути затверджений відповідною радою, що фінансуватиме дане будівництво. Для освоєння таких коштів й необхідне було вищеназване «узаконення» районною радою розміру кошторисної заробітної плати – це одна з вимог використання бюджетних вливань. «Не хотілося б, щоб гальмувалося використання коштів, що можуть надійти в район у вигляді грантів чи цільових субвенцій, тим паче це рішення недовготривалої, а короткої дії – тільки до закінчення поточного року», – сказав Юрій Євненович. 
На жаль, черговий раз депутати не дійшли згоди, й дехто навіть дорікнув «свободівцям»: мовляв, чисто технічне питання набрало політичного забарвлення.
Натомість депутати від «Свободи» звинуватили колег по депутатському корпусу в псевдопатріотизмі – адже так й не набрала більшості пропозиція заступника голови районної ради Олександра Задорожного про використання прапора ОУН на території нашого району. Олександр Григорович пропонував з 14 жовтня поточного року запровадити на флагштоках поряд з державним прапором України  використання прапора ОУН (стяг з двох рівновеликих горизонтальних смуг червоного та чорного кольорів). Ось як написав згодом про це депутат на своїй сторінці в Фейсбук: «Відповідно до ЗУ «Про правовий статус та вшанування борців за незалежність України у 20 столітті», ОУН та УПА визнано організаціями та формуваннями, які боролись за Українську державність!!!
24 жовтня 2017 року, на 16-й сесії Дубровицької райради, більшість депутатів не підтримали проект рішення «Про використання прапора ОУН на території Дубровицького району»!!! У проекті рішення пропонувалось використання червоно-чорного прапора поряд із державним, на свята 14 жовтня, 24 серпня... (перелік додавався) з 21 присутнього депутата на сесії, «ЗА» проголосували: троє «свободівців» я, Олександр Лавор, Василь Воробей (учасник АТО), два «укропа» Світлана Правник та Павло Дубінець, один «Батьківщинівець» Віктор Петровець, і два представника «БПП-Солідарність» Мирослава Скумін (директор Бережківської ЗОШ) та Наталія Яцута!» . (Більш детально результати голосування з даного питання можна подивитися на сайті районної ради). На сесії  пропозицію Олександра Задорожного підтримала й депутат Світлана Правник: «Як волонтер я не раз бувала на передовій, там поряд з національними стягами використовуються й червоно-чорні знамена». Проте їхні аргументи виявилися не переконливими для загалу. Більшість з депутатів утрималися, голосуючи з даного питання. «Ніхто не відкидає той факт, що ОУН-УПА були воюючою стороною, але це не єдина патріотична сила, що відстоювала нашу незалежність. На державному рівні затверджено їх чимало, то не будемо ж поряд з державним встановлювати й всі їхні прапори. Та й по великому рахунку ніхто не забороняє використання червоно-чорних знамен, щоб виносити це питання на сесію», так пояснювали депутати своє волевиявлення.
Не зважаючи на ці дискусійні моменти, загалом пленарне засідання пройшло оперативно.
Народні обранці одностайно задовольнили заяву Валерія Салюти щодо дострокового припинення повноважень депутата районної ради. Цього разу, сподіваємося, було дотримано всіх процедурних тонкощів.
Було позитивно вирішено й запит депутата Станіслава Рожка щодо проведення капітального ремонту приміщення дитсадка «Дюймовочка». Частину коштів на цей об’єкт вже було виділено. А при перегляді районного бюджету пообіцяли ще досить солідний транш  в понад 130 тис. грн.
Розгляд питання про стан розвитку дошкільної, загальної, позашкільної освіти в районі та ефективного використання бюджетних коштів, виділених на розвиток галузі, пройшов наглядно в прямому розумінні цього слова – цікава презентація управління освіти, молоді та спорту сподобалася більшості присутніх в залі. Зрештою освітянам таки є що показати й чим пишатися. Для порівняння скажу, мені довелося не так давно побувати у київських освітніх закладах, в тому числі й дитсадках – наші їм мало в чому поступаються, хіба що розмір батьківської плати у столиці по наших мірках захмарний (щомісячно понад 5 тис. грн.). Щоправда, були у депутатів до цього звіту й запитання. Заступник голови районної ради Олександр Задорожний зауважив, що, окрім здобутків та статистичної констатації, зовсім мало в презентації прозвучало аналізу саме ефективності використання бюджетних коштів. «Напевно, не зовсім правильно, якщо в школі протікає дах, а ми оновлюємо долівку, яка й так досить презентабельна. Або ж важко віриться в стовідсоткове відвідування дітьми літніх пришкільних таборів, на що було виділено немало-небагато 100 тис. грн. бюджетних коштів», - говорив Олександр Григорович. На можливих проблемах в організації опалювального сезону через брак фінансування цих потреб загострював увагу депутат Григорій Шах.
Однак на цьому перелік «освітніх» питань на цій сесії не вичерпався. Розглянувши подання трудового колективу Селецького НВК, депутати прийняли рішення про присвоєння цьому навчальному закладу імені Олега Ващишина, котрий загинув в серпні 2014 року в Іловайському котлі, захищаючи територіальну цілісність України.
А затим районна рада вирішила припинити діяльність Городищенської ЗОШ І ступенів та затвердила відповідну ліквідаційну комісію.
Окрім того, на сесії внесли зміни до районної програми відшкодування відсотків за кредитами, залученими фізичними особами на впровадження енергозберігаючих заходів, суттєво збільшивши суми, які можуть бути передбачені у місцевих бюджетах на ці видатки.
Також депутати надали згоду на списання повністю зношених пересувної стоматологічної амбулаторії та сараю, що обліковувалися за центральною районною лікарнею , затвердили технічну документацію з нормативної грошової оцінки земельних ділянок, що відводяться в оренду ПрАТ «Рівнеобленерго» на території Мочулищенської, Сварицевицької. Соломіїської, Селецької сільських рад та передали котельню Висоцької ЗОШ у власність та на баланс Висоцької сільської ради (що цікаво, з-поміж іншого розбагатіє новоутворена територіальна громади й на такі «цінності», як 2 відра оцинкованих 10-та 15-літрове, чотири штуки електричних лампочки, колун-сокира 3-кілограмова та 70-мілімітровий навісний замок тощо. Як кажуть в таких випадках: ми люди бідні, але чесні).
Насамкінець визначилися й щодо технічної документації з нормативної грошової оцінки земельної ділянки сільськогосподарського призначення державної власності площею 0,3052 га, яка відводиться в оренду строком на сім років Кузьмичу Анатолію Сергійовичу для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

Людмила РОДІНА.
РОЗЛУЧЕННЯ: ХТО ПРАВИЙ, ХТО ВИНУВАТИЙ?..
Це тільки в казках щасливий кінець асоціюється з весіллям. А що відбувається по ньому, мало хто замислюється. Недаремно ж народна мудрість каже: «Чужа сім’я - темний ліс».
Колись у Персії та й інших країнах Сходу був один доволі витончений спосіб смертної кари. Людину, засуджену на смерть, міцно прив’язували до трупа та кидали в яму. Там цей труп, що почав уже розкладатися, своєю отрутою заражав здорове тіло, і людина у великих муках помирала. Такий приклад – показує доволі чесну картину сімейного життя безлічі сімейних пар.
Образно кажучи, це виглядає, нібито до одного подружнього партнера прив’язали паразита, який нічого не хоче вкладати в стосунки, але мотивуючи це тим, що поки «немає роботи, але він шукає», чи тим, що «жінка повинна коритися своєму чоловіку», або ж, що «чоловік повинен утримувати свою дружину» й продовжує нахабно використовувати ресурси свого партнера. Зверну увагу, що не просто фінанси чи можливості, а реальні життєві соки людини. До казкового сюжету, де пригода закінчується весіллям, це не має жодного стосунку. Адже в ідеалі шлюб - це взаємний обмін щастям: «все, що я маю - я віддаю тобі, а ти можеш в чомусь задовольнити й мене».
Якщо порівняти сімейне життя з рухом автомобіля по жвавій магістралі, то знання і виконання лише одним шофером правил дорожнього руху зовсім нічого не змінює в глобальній картині: і навіть більш того. Якщо водій вирішить їхати за правилами, він ризикує ще швидше потрапить в ДТП. Мені здається, цей приклад добре ілюструє історію з життя безлічі сімей, де виконувати правила погоджується тільки одна людина, при повному, або майже повному, ігноруванні цих правил іншою. Особисто я вважаю, що якщо людині нічого такого від шлюбу не потрібно, крім егоїстичного використання дружини чи чоловіка – то шлюб себе вичерпав. Люди просто не зрозуміли, що втратили право на такий привілей, як шлюб. Бо ж гармонійний союз двох людей – й справді велика цінність.
Звичайно, підставою до розлучення не можуть бути побутові дрібниці. Однак, ви також повинні знати, що жити з людиною, яка відверто паразитує на вас, висмоктуючи день за днем життєву енергію, ви також не зобов’язані. Бо така сім’я – так само приречена. Тільки якщо пустити все на самоплив, ваша власна смерть може настати раніше, аніж помре ваш шлюб. В такий випадках розлучення буде навіть порятунком. Не варто жертвувати собою заради вдаваної респектабельності в очах громадськості чи збереження усталеної зони комфорту.
Найчастіша причина розлучень – криза у стосунках, яку не вдається подолати. Один з подружжя потребує того, що інший дати свідомо не може.
Як не дивно, за твердженням психологів, в багатьох ситуаціях ініціатором розлучення частіше стають жінки, які йдуть від чоловіка, у якого колись закохалися, або виганяють «підлого зрадника», бо він не виправдав пов’язаних з ним сподівань. Чоловіки рідко бувають ініціатором розлучень. По-перше, любов і сім’я для них - дуже різні речі, а по-друге, у них генетично накопичений величезний досвід по розрізненню закоханості і любові. Зазвичай чоловіки ініціюють розлучення тільки тоді, коли від них протягом довгого часу вимагають того, чого вони дати не в силах. При цьому неважливо, чого саме хочеться дружині - емоційної підтримки, фінансової спроможності або сексуальної привабливості. Для більшості чоловіків усвідомлення власної безпорадності є нестерпним. Уявіть собі чоловіка, якого постійно звинувачують в тому, що він не розуміє дружину, не піклується про сім’ю, не думає про майбутнє, не спілкується з її родичами... До речі, звинувачувати можуть не тільки слова, але і страждальні пози, вираз обличчя або захоплення, адресоване чоловікам подруг. Відчуваючи себе недієздатним, чоловік йде, в тому числі і до іншої жінки, яку він влаштовує. До речі, досить часто він йде не до тієї, яка йому потрібна, а від тієї, котрій він не потрібен.
Психологи кажуть: «Стосунки, якщо вони є, потребують корекції. Не соромтеся частіше й голосно висловлювати свої претензії. Тиша – не завжди гармонія. Запорукою гармонійного шлюбу частенько стають саме сварки. Не бійтеся, що партнер неправильно відреагує на ваші претензії».
Іноді за час спільного життя подружжя примудряються накопичити величезну кількість взаємних образ, які не висловлювали, щоб не зіпсувати відносини. Проте рано чи пізно цей вантаж стає нестерпним. Хто-небудь з двох не витримує, вигукнувши: «До біса!» - ляскає дверима і вже звідти починає викрикувати, що саме і в якій мірі дратувало його всі ці роки. У таких ситуаціях розлучення може стати як фіналом, так і черговим етапом відносин.  Партнери, що «розбіглися» внаслідок цього, волею-неволею будуть переоцінювати багато речей, порівнюючи нових людей і події, яких їм раніше так не вистачало, з тим, що у них вже було. Часто трапляється, що подружжя знаходять розірвані зв’язки дійсно важливими і потрібними, розуміють, що замінити їх нічим неможливо, і тоді можуть знову зійтися, побудувавши більш зрілі стосунки. Однак якщо ви, усвідомивши потребу один в одному, повернетеся до колишнього ритму життя і не зможете створити іншу форму відносин, великий ризик, що через деякий час конфлікт повториться.
До чого все це пишу. Щось подібна на такі ось викрики за дверима, що зачинилися прямісінько перед твоїм носом, видався лист до редакції одного чоловіка, який попросив розказати громадськості історію свого розлучення. З етичних міркувань прізвища людини та назву населеного пункту називати не буду.  Лист наводиться без скорочень та редакційних правок.
«Шановна редакціє, прошу Вас допомогти мені добитися хоч якоїсь справедливості в тому, що відбувається по відношенню до мене, колишньою дружиною з родиною та спільниками-сусідами, що споконвіку ведуть злодійський спосіб життя. Хочу звернути увагу, що колишня дружина робить все, щоб нашкодити якомога більше мені, незважаючи, що я погодився і з «проплаченим» рішенням суду і з постійними пропаданнями моїх та наших спільно-нажитих речей, до поділу, який мав бути згідно рішення суду і з тим, що були вкрадені мої особисті документи, документи на спільний будинок, землю про, що я писав постійно до міліції, а міліція окрім розмов з колишньою дружиною і її обіцянками повернути, так і не були мені повністю повернуті.
Не розумію чому, але чомусь в нашому світі приймається більше до уваги те, що голосніше кричить, а не те, що є правдивим. Наприклад, дружина де тільки можна - розповідала, що я її бив, хоч бачить Бог, що я за все життя її навіть не штовхнув; будинок, який особисто будував з братами виявився, що побудував її батько, який як і її брат, навіть молоток не вміли тримати в руках і багато що, не в мене, а й в їх домі так само зроблено моїми руками, а це і деякі господарські будівлі і ремонт в їхньому будинку, а про наш, то й немає про що говорити, бо робив в більшості сам, або з допомогою моїх братів, про що свідомі люди в нашому селі знають і можуть розповісти. Але чомусь в суді і з брехливим адвокатом все чомусь перекрутилось і виявилось, що я взагалі у цьому світі ніхто і права ні на що не маю, хоч все наше спільне життя дружина офіційно ніде не працювала, а якщо взяти мою трудову книжку, то можна побачити, скільки і ким я працював протягом життя. Те що колишня дружина виносила, підло крала вдвох нажиті речі, до уваги судом не бралось і як я потім зрозумів, що все це робилось, щоби на момент опису для їх поділу ніде то не світилося - було поділено те, що лишилося. Та речі мені ті не треба і не були потрібні - «хай забирає говорив я сам собі» - просив лише залишити корову, тому що це було телятко з телятка корови, що дарувала нам моя покійна мати і ходив і доглядав, кормив її лише я; виявилось ж, що згідно рішення суду вона оцінилась в 1000 грн. і якимось чином відійшла до колишньої дружини як і електроплита, і пилосос, і холодильник, і пральна машина і т.д, що були оцінені то - 500, то - 1000 грн. Якби сказали де можна купити хорошу дійну корову за 1000 грн. я б купив, але що є то є... Я змирився і з цим, змирився і платив за всі суди, які затівала моя благовірна, платив виконавчій, а зараз постало питання поділу будинку і коли я говорю, що давай поділим будинок навпіл і вибирай, або цю або ту половину; вона говорить, що сама вирішить, як поділити будинок і показує рукою в бік кладовища, мовляв «твоя хата там»... Я розумію, що все це і багато що, про що не хватає слів розповісти, робиться з великої злоби, бажання помститись, помститись за те, що в нас так і не стало дітей, хоч винуватим був не я, це її обстежували і ставили їй діагноз про безпліддя, це її возили по бабкам. Шкода, що людина проживши стільки віку, не набралась розуму, а навпаки втратила його; мабуть краще жити разом з братом в якого, так само нема ні дітей і дружина втікла і розлучилась через півроку, як з ним одружилась. Не дають спокою слова її сестри, що приходила до мене і говорила, що ми сильно потратились - платили адвокату, суді і ми в тебе це заберемо, хоч я і говорив: « що бачиш - бери в руки та неси». Допоможіть знайти хоч якусь раду на оце свавілля - на бездіяльність сільської влади, суду, міліції, адже ми живемо в цивілізованому суспільстві, а час - не чекає, я своє прожив і люди нормальні дадуть мені оцінку, бо скільки по селу і не тільки, побудовано мною будинків, будівель скажуть хороші, а злі скажуть, що і своєї хати і біля хати, я не зробив. Звісно, навертаються сльози про те, що нажаль, запізно зрозумів з ким жив і хотів дожити віку, та уже ніщо не поробиш. Світ не без добрих людей, надіюся на вашу допомогу, тому що сам не знаю уже з якого боку треба це розплутувати».
Мала я розмову з ініціаторкою цього розлучення. Жінка каже, що ні за яку ціну не повернеться до свого чоловіка. «Він на людях хороший господар, шанований ветеран, але ніхто не знає, що відбувалося за закритими дверима нашого дому. У чоловіка – претензії до всіх, хто йде всупереч його волі. Й сусіди не такі, й моя рідня. Було навіть: у сусіда сталася пожежа, всі люди кинулися допомагати, й я побігла, а мій чоловік весь цей час спостерігав за пожежею потайки із-за штори. Бо колись вони через якусь дрібницю посварилися… Мстива він людина, злопам’ятна. А ще й в чарку любить заглянути. З роками ці вади тільки накопичувалися. Якби були спільні діти, може, й терпіла б далі. А так… Посварилися, я вибралася до брата, то він куму привів города садити. Яка жінка таке стерпить?!. Я не хочу ганьбити людини, хай живе, як хоче, але без мене. Єдине, про що жалію, що пішла  з власного дому: й після розлучення могли жити під спільним дахом – він щось майстрував  би по-чоловічому, я б по-жіночому порядкувала в домі й на кухні»…
На суді про розірвання шлюбу цей чоловік заявив, що не хоче, аби їхній шлюб розпався й готовий повінчатися з колишньою дружиною навіть в Єрусалимі. Запитую в жінки, невже не торкнуло серце таке запізніле освідчення? «Якщо в Єрусалимі, то вже й Вас на вінчання запрошу, - посміхається та у відповідь, - тільки не буде цього. Я свого чоловіка добре знаю. Хай би краще полікувався. Бо недужий він…».
Я не знаю, чим закінчиться історія цієї подружньої пари. Але в їхньому просторому домі – одному надто самотньо. Та й почуття, видалося, не перегоріли в обох з подружжя. Хочеться вірити, що ця пауза стане приводом для переосмислення обопільних помилок. Тоді обоє зрозуміють, що та обітниця, якою клялися одне одному бути разом і в горі, й в радості – були не порожні слова.
Людмила РОДІНА.



Чехія: все залежить від місця працевлаштування

Трудова міграція стала болючою темою для українців. Хтось їде у пошуках кращої долі, хтось – підзаробити за літо, а для когось – це чи не єдина можливість прогодувати сім’ю. Проте, очевидно одне – всі наші земляки їдуть і сподіваються, що за кордоном їм буде краще.
Як кажуть факти, серед тих, хто працював там протягом останніх 5 років, 77% виїжджали на сезонні роботи, лише 15% працювали на постійній основі, 7% – мали інший тип робіт.
Найбільшою популярністю серед країн ЄС користуються: Польща, Чехія, Німеччина та Фінляндія, а от заробітна плата вища у зворотному напрямку.

Між чоловіками й жінками існує чіткий поділ праці. Чоловіки в основному зайняті на будівництві, виробництві і в галузі транспорту, тоді як жінки - в готельно-ресторанному бізнесі, догляді за дітьми, престарілими чи просто займаються хатніми справами в якості гувернантки. Досить затребуваними видами робочої діяльності є сільськогосподарський сектор та допомога по дому.
Сезонні роботи мають свої переваги, одна з яких - можливість повернутися додому, відпочити й знову поїхати заробляти.
Нещодавні знайомі повернулися із заробітків у Чехії. Попросила поділитися враженнями про те, як заробляли на шматок хліба у цій країні. Попередньо прочитала, що раніше ця центрально-європейська країна зазивала тільки висококваліфікованих фахівців, але тепер тут є можливість отримати легальну вакансію робітникам середньої і нижчої кваліфікацій.
Поїхати на офіційну роботу в Чехію можна на підставі відповідного дозволу або за наявності трудової чи синьої карти. Дозволом на роботу зазвичай займається роботодавець. Коротенько схема виглядає наступним чином: роботодавець повідомляє місцеве відділення департаменту з працевлаштування про наявність вакансії, про її основні характеристики. Якщо за місяць серед чехів або громадян ЄС не знайдеться бажаючих зайняти місце, тоді на підставі заяви іноземця цей орган видає дозвіл на працевлаштування терміном до 2 років.
Мої співрозмовники у Чехії цього літа були вдруге. Їхала подруга з чоловіком по трудовій візі, що значно покращило їх умови перебування в цій країні, бо відчували себе більш захищеними перед законом. Знайома розповідає:
Перший раз ми потрапили до Чехії нелегально минулого року. Я працювала у великому ресторані «Прага», виконувала одну з «найчорніших» робіт там, мила посуд, в якій готуються другі страви. Робочий день тривав з 6 ранку до 18-20 години. Платили 75 крон за годину (75 грн.). Мити такий посуд надзвичайно непросто, бо для цього використовуються дуже їдкі (червоні) хімікати, навіть рукавички гумові від них розлазяться. У багатьох працівників на такі засоби є алергія. Це впливає і на шкіру, і на органи дихання. Але заробляти ж треба. Снідали і обідали ми за рахунок ресторану. Це був заклад для офісних обідів, під час перерви переважно харчувалися працівники різних фірм. Потік людей був дуже великий. Один обід чехам обходився в середньому в 400-500 крон. Їдять чехи багато м’ясних страв, наприклад, відбивна у них розміром у дві долоні. Загалом чехи п’ють багато пива, і кухня у них, так скажімо, під пиво: багато жирного і смаженого. В основному м’ясо в густій підливі, картопля; мало овочів, легких салатів. Чехи дуже консервативні не люблять пробувати нове, експериментувати зі смаками. Дуже мало їдять риби, тільки раз на рік, на Різдво, на стіл обов’язково подають смаженого коропа. При бажанні можна знайти ресторани з кухнями різних країн, але мало хто привозить автентичні продукти, тому доводиться їсти, скажімо, італійські страви з чеських інгредієнтів.
Існує міф про те, що в Празі на кожному розі варять смачну каву, але насправді смачну каву треба пошукати; більше того, тут досі можуть запропонувати мелену каву, залиту окропом в чашці. Цей спосіб приготування навіть має свою назву – «турка». Дуже смачні і надзвичайно різні у цій країні десерти.
Додам, що чехи дуже добре ставляться до українських заробітчан. У них нема культу одягу, вбрання, носять передусім зручне і комфортне.
Другий раз ми були в Чехії по чеській трудовій візі. Працювали за 350 км від Праги на свинофермі, де вирощують дві з половиною тисячі голів свиней. Ці заробітки були легшими від попередніх. Надзвичайно чисті умови праці. По фермі ходиш в тапочках, білих шкарпетках. Робочий день триває з 6 ранку до 6 вечора. Звісно, на плечі лягає чимало відповідальності, але оплата була достойна. Заробили значно краще, аніж у ресторані.
Як розповіла моя співрозмовниця, важливе значення у Чехії має розуміння мови. Чеська, на перший погляд, нескладна, але на побутовому рівні. Насправді вивчити її так, щоб підтримати неформальну розмову в чеській компанії, розуміти їхній гумор і вміти швидко реагувати можна, тільки проживши в Чехії мінімум три роки.
Загалом, якщо ви бажаєте працювати руками, то роботу у Чехії знайти неважко: дешева робоча сила потрібна завжди. З інтелектуальною працею не так все просто; якщо мови не знаєте, вибір зовсім невеликий. Є кілька російськомовних газет і сайтів, на яких можна шукати роботу, але це, швидше за все, буде низькооплачувана робота в маленьких сімейних фірмах, що належать емігрантам. Щоб претендувати на більш серйозну позицію у великій фірмі, потрібні знання мов (бажано декількох іноземних) і, бажано, європейська освіта. Ну і як мінімум ПМЖ, а краще громадянство.
Запитала у своєї співрозмовниці про вихідні. Вона зазначила, що у Чехії любили гуляти столицею:
– Надзвичайно гарна Прага. Центр міста дуже красивий: старі костели, Староміська ратуша з годинником, Празький град, Собор святого Віта, Злата вуличка, Карлів міст -  історичні і особливі місця. Це насолода – гуляти старовинним європейським містом.
Любов КЛІМЧУК.

В гостях добре, а дома краще

Життя студента – прекрасний час. Знайомства, веселі історії, цікаві випадки, які переказуються потім усе життя. Один момент псує всю картину – хронічна нестача грошей. Хоча останніми роками перед молоддю відкрилося чимало горизонтів. І поки хтось нарікає на бідне студентство, інші шукають можливість це виправити. Літом ясинчанка Аліна Демарчук завдяки університетській програмі відвідала Німеччину. У поті чола працювала там два місяці, втім уже не дочекається наступної поїздки.
Різницю між Україною та Європою помітно відразу
Навчаюсь в Житомирському агроекологічному університеті, - розповідає дівчина. – Закордонні практики для нашого вишу не рідкість. Студентів відправляють на різноманітні заводи та ферми в 11 країн світу. Я обрала Німеччину. Хотілось не лише підзаробити, а й побачити світ. Процедура оформлення документів триває довго. Ще з осені треба подати заявку. Далі пройти медичний огляд і співбесіду.  Все інше робить фірма «Інтер Агро Імідж», з якою співпрацює вуз. Коштувала ця поїздка 500 євро (15 тисяч гривень). Дехто оформляв сам, платив на 200 євро менше, але й разом з тим намучився, бігаючи по кабінетах та вистоюючи в чергах.
Їхали до Німеччини автобусом близько 30 годин. Різниця між Україною і Європою дуже помітна. Щойно перетнули кордон з Польщею, відразу в цьому переконались. Ідеальні дороги, підстрижені газони,  скрізь порядок та чистота.
Збирали полуницю та малину ми у господарстві в  селі Гєсторф, за 20 кілометрів від Ганновера. Чесно кажучи, те місце язик не повертається назвати селом. По нашим міркам воно виглядає, як гарне містечко. Місцеві живуть заможно, у своє задоволення. Вони там «не пахають», як у нас. Держава про це турбується. У кожному дворі є по кілька автомобілів, бачила навіть яхти на обійстях. Люди привітні, на вулиці усміхаються та вітаються з незнайомцями. Якось їздила в магазин за продуктами, то й люб’язно підвезли мене «за дякую».
А ще мені подобається їхнє ставлення до одягу. Німці не переймаються цим. Вони не прагнуть одягатися модно і красиво, для них головне – зручність та комфорт. І в цих умовах простіше себе відчуваєш. Бо увага не прикута до зовнішнього вигляду, а цінується зовсім інше.
 На полі рятувала дружня атмосфера
Те, над чим трудились ми, ніхто з німців робити не хоче. Вони розуміють, що така важка праця не відповідає отриманому заробітку. Тому там завжди раді робочим рукам. В нашого господаря працювало близько 500 людей. З українцями заробітчанських хліб ділили румуни, угорці та поляки. Були як молоді люди, так і бабусі по 60 років.
Щодня прокидалися о четвертій ранку. В 5.00 уже були на полі. Без упину збирали полуницю до 12.00, потім – обідня перерва на годину і знову робота до 20.00, а інколи й до 22.00. Я думала, що мені, сільській дівчині, буде легше. Але виявилось дуже важко. Спочатку боліло все: і спина, і коліна, і руки. З часом організм звикся і болю не відчувала.  Коли поверталися до будиночків, де проживали, нічого не хотілось. Зазвичай швидко готували поїсти і лягали спати, адже наступного дня знову рано вставати.
Відпочивали лише у суботу після обіду. Тоді ми їздили закуплятись продуктами на тиждень. В неділю працювали. Виходили в поле і в дощ, і в спеку.
Особливих штрафів не було. Всі старалися не лінуватись. Якщо хтось захворів, то міг спокійно лікуватися. Якщо ж прогуляв, то йому робили паузу на кілька днів. Тобто він залишався без роботи, а відповідно і заробітку.
Рятувало те, що як би не почувалися, на полі завжди було весело. Товаришували між собою і вдома. Часто в суботу влаштовували танці.

На полуниці працювалося легше
Платили нам по 40 центів (12 гривень) за кілограм полуниці. За день збирала в середньому 140 кілограм. Особистий рекорд – 175. Результат залежав від погоди, самопочуття і  натхнення. За малину нам обіцяли по 3,50 євро, хоча в результаті виявилось набагато менше.
На полуниці працювалося легше. Бо заробіток був стабільний. А на малині, коли ягід не було,  інколи в день отримувала нещасні 3 євро.  Навіть житло не окуповувалось. Воно обходилось в 6 євро в день.
Добре зароблялося на «погодинках». Нас вивозили рвати бур’яни, полоти моркву чи буряки. За годину роботи платили 250 гривень (8,6 євро).

Ціни на продукти не далеко «втекли»  від наших
Харчувались ми самі. Тож регулярно їздили закуплятись в магазин. Щодо цін. Хліб там коштує 70 центів (22 гривні). Для нас ніби й дорого. Але ж німці в середньому заробляють 2-3 тисячі євро. Тобто для них це  не гроші. В Україні ж хлібина обходиться нехай у 8 гривень, а людина отримує ті ж три тисячі, тільки в гривнях. Відчуваєте різницю? На багато продуктів ціни такі ж, як і в нас. А ось одяг можна знайти навіть дешевший.
Було незвично виходити до магазину з повною кишенею монет і повертатися додому з купою продуктів. Потім вдома ще важче було звикнути, що за наші монети взагалі нічого не купиш.
Цікаво, що у кожному магазині є автомат, куди можна здати пусту тару від алкоголю чи молока по 25 центів. При чому повна пляшка пива коштувала 30 центів.
Що там дороге, так це цигарки. Пачка обходилась мінімум  у шість євро. Тому хлопці купували тютюн і самі скручували.
Найбільше мені запам’яталось закінчення сезону полуниці. Господар влаштував масштабний фестиваль. Накрив довжелезні столи. На свято прийшло багато німців. Разом натанцювались, насвяткувались. За такі моменти можна було й погнути спину.
Наступного року знову їду. Хоча  жити там не змогла б. Яка не була б Україна, вона набагато рідніша. Недарма кажуть, в гостях добре, а вдома краще.
 Спілкувалася Леся Кондратик.