Операція «Захід»: депортація нескорених

Пам’ятати про трагедії нашого народу, аби не допустити їх у майбутньому, закликали дубровичан минулої п’ятниці. В цей день біля меморіалу присутні молилися і згадували про жертв політичних репресій. Адже цьогоріч минає 70 років від початку операції «Захід», яка була однією з найбільш масових і короткотермінових сталінських депортацій на теренах Західної України.

Після Покрови 1947 року життя 76 тисяч «західняків» поділилось на «до» і «після»: їх лиш за одну добу  примусово виселили з рідних домівок. З Дубровиччини на каторжні роботи в копальні та колгоспи Сибіру було депортовано більше двох тисяч людей. Кадебісти не шкодували нікого – ні жінок, ні старих, ані маленьких дітей.

Радянська репресивна машина вивозила у табори всіх, хто був патріотом – любив свою землю і боровся за неї. А якщо хтось симпатизував повстанцям, допомагав харчами, одягом, не кажучи вже про перебування у лавах УПА, на Далекий Схід та в Сибір змушена була їхати вся їхня родина. Людей, неначе худобу, заганяли у «товарняки» і так, в холоді та голоді, везли за тисячі кілометрів у вічну мерзлоту. Хворих та померлих викидали просто з вагонів, наче непотріб. Ті, кому вдалось доїхати до місця заслання, на довгі роки були приречені виживати у нелюдських умовах.

Про ті буремні часи згадав й міський голова Богдан Микульський:

«Постанова радянської влади про насильну депортацію стосувалась передусім воїнів визвольного руху та їх сімей. Втім до числа «винних»  могли приписати будь-кого. В ході операції було задіяно 17 тисяч керівного складу та 30 тисяч війська проти мирного населення. 21 жовтня о 6 ранку кадебісти почали стукати у вікна, виводити людей, грузити у машини і з невеличкими клунками відправляти в Росію. Це було ціленаправлене нищення нашого народу. Як говорив свого часу генерал Жуков: «Чим більше позбудемось їх, тим менше проблем буде». Бо ж українці мали гордість і гідність, які важко скорити. Тим самим заважали будувати щасливе майбутнє Сталіну».

Також Богдан Михайлович  закликав пом’янути наших земляків та не забувати про власну історію.

«Я служив на Забайкаллі. Ви б знали, скільки там було людей, які розмовляли українською. Які будували такі ж біленькі чепурні хатинки, як і в нас. Місцеві з докором говорили: «Там живуть хохли». Не любили їх за порядок. Переселені українці пам’ятали про Україну, а їхні спогади і пісні неодноразово гріли мені душу за тисячі кілометрів від дому. Хочеться саме зараз і саме тут попросити, аби ми пам’ятали про свою історію та державу. Цінуючи їх, не буде в нас таких трагедій, вивезень, репресій. Бо ж нині маємо багато партій і партійок, які борючись між собою, забувають про країну. А з Кремля дивляться і радіють цьому. Коли почнемо шануваи своє, тоді й побудуємо європейську Україну. Бо ще Тарас Шевченко говорив: «У своїй хаті - своя правда і сила, і воля».

За спокій душ загиблих репресованих помолився біля пам’ятника настоятель Свято-Володимирського храму села Мочулище отець Михайло.

До речі, нагадаємо, що меморіал був зведений завдяки сім’ї лікаря та депутата Юрія Шевела. По родині пана Юрія також пройшлось сталінське жорно. Хоча нині його родичі живуть у Польщі, втім така благородна ініціатива й досі залишається згадкою про них на малій батьківщині.