пʼятниця, 25 липня 2014 р.

У вербові колиски носив нас лелека один…


Неділя, 13 липня. У Дубровиці, у районному будинку
культури, проходить зустріч з іменитими дубровичанами, які роблять чималий внесок в розвиток культури, медицини, освіти України. Зала, на жаль, незаповнена. Серед запрошених – наші земляки, яких доля розкидала по світу, але дала можливість досягнути чималих вершин. Серед високоповажних гостей –- голова районної ради Сергій Киркевич, міський голова Адам Кузьмич, у залі – багато інтелігенції міста і району. Зустріч організована у рамках тисяча дев’ятої річниці Дня міста. Вона проходить завдяки особистій небайдужості ведучого Миколи Адамчука, міській раді, районного будинку культури, творчим колективам району. Кожен глядач – зацікавлений і співпереживаючий слухач. І зовсім видимо залу опановує атмосфера неспокою за сьогодення України. Мир на землі. Ця тема пронизує кожен виступ, навіть слова, сказані про інше, овіяні бажанням жити у мирі і добрі. Ведучий Микола Адамчук запрошує на сцену наших знаних земляків.
Ярослав Секо – кандидат історичних наук, доцент кафедри нової і новітньої історії та методики викладання історії Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка.
Не планував багато говорити про себе, бо ще не той вік, щоб писати мемуари. Атмосфера свята навіює елементи ностальгії. Перебуваючи на цій сцені, пригадую особливі моменти: тут починалася недільна школа, яку проводив отець Федір Деркач, і молоді люди мали можливість чути про Бога. Тут я виступав у складі ансамблю музичної школи під керівництвом Миколи Головіна, тут нам вручали атестати, отож з повагою хочу згадати шанованого Василя Попенка, чий ювілей будемо відзначатися незабаром. Мої батьки – Петро і Галина Секо, всі мої рідні по лінії Секів і Скаржинців – це люди, які багато працювали і працюють у місті, задля блага мешканців. Завдяки простим дубровичанам це місто розвивається. Отож багато земляків достойні стояти на цій сцені.
Ми зараз говоримо про історію, яка входить в наше життя. Починаючи з кінця минулого року, історія стала для нас надзвичайно близькою. Те, що зараз відбувається, дуже пов’язане з 1991 роком, коли було проголошено Незалежність України. Хочу зупинитися на сильній і вольовій особистості В’ячеслава Чорновола. Саме над його  інтелектуальною спадщиною працюю. Щиро дякую за зустріч, саме у такій формі проходить єднання і спілкування людей. Саме в такій атмосфері усвідомлюємо собі, наскільки сильне земляцтво.
Оксана Валіон – кандидат історичних наук, доцент кафедри нової і новітньої історії та методики викладання історії Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка.
Дуже приємно бути серед своїх земляків напередодні 1009 річниці Дубровиці. З цим містом у мене пов’язані спогади дитинства і юності. Це особливий край з атмосферою спокою. Доля розкидала по світу багатьох дубровичан, але вони зберігають у серці тепло до рідної землі. Я народилася у Дубровиці, виросла у Сельці. Це мій рідний край, де все для мене безмежно близьке і дороге, моя багатостраждальна земля. Пригадую, як я також стояла на цій сцені, представляла самодіяльність рідної школи.
Події, що відбуваються в країні впродовж семи місяців, змінили українську націю. Вона подорослішала і стала консолідованою. Зараз ми пишемо новітню історію України, у нас з’явилися нові герої – герої Небесної сотні і ті, що зараз перебувають на передовій і відстоюють нашу Незалежність, хто поліг у боях за суверенітет і цілісність України. У дуже непростий час випало нам жити. Україна завжди мала історичні постаті, які творили історію держави. Моя кандидатська дисертація присвячена Михайлу Грушевському. Я автор наукової праці «Внесок Михайла Грушевського у національно-культурне відродження українського народу в кінці XIX – на початку XX ст.». Історик усе життя присвятив служінню українському народові, боровся за українську національну ідею, в численних працях доводив самобутність української нації. Основним лейтмотивом його наукових розвідок про минуле українського народу та спостережень над сучасним життям був наступний вислів: “Пам’ятаймо – ми репрезентуємо великий народ, і повинні репрезентувати його гідно, достойно”. Щиро вдячна організаторам за цю незабутню зустріч з земляками.
Євген Безніско – український графік; народний художник України (2013), лауреат Шевченківської премії (2006).
Наша земля, наша нація, наше братство – ці єднання повинні виливатися у цікавих формах. Час від часу це трапляється. Щиро вдячний за запрошення. Коли буваю у Бережниці, то завжди потрапляю в особливу ауру. Я народився у містечку Кагарлик на Київщині. Однак, так склалося, що доля тісно пов’язала мене зі Львовом. Тут  закінчив Інститут прикладного та декоративного мистецтва, одружився з вродливою жінкою та унікального таланту скульптором Теодозією Бриж, тут народилися обидва наші сини – Ярема і Максимко. Старший став реставратором, молодший помер у сімнадцять літ через ускладнення після грипу.
Чудовий поліський край, звідки родом моя перша дружина, давно став мені рідним і дорогим. Їдеш сюди і ніби потрапляєш в інше життя, ви живете у краю благословенному Богом. Сьогодні я завітав до вас разом зі своєю другою дружиною.
Я вдячний, що у шкільному бережницькому музеї Теодозії шанують її світлу пам’ять. Хотілося б, щоб був у Бережниці справжній музей геніальної скульпторки, щоб там зробили хороший ремонт, бо вважаю, що митець, який увійшов у десятку кращих скульпторів минулого століття, цього заслуговує. Я неодноразово звертався з такими проханнями до влади, але владні олімпи у нас швидкоплинні. От, ніби вирішив питання, домовився, а влада після цього вже кілька разів змінювалася. Сподіваюся, що це вдасться владнати, і буде у Бережниці музей Теодозії Бриж.
Моя перша дружина Феодосія (Теодозія) Бриж народилася у Бережниці  28 лютого 1929 р. в селянській родині. Її батько довгі роки очолював «Просвіту», брав участь у Першій світовій війні, був поранений. Завдяки повоєнній пенсії міг утримувати непогане господарство та оплачувати навчання дітей. Під час Другої світової війни – господарник УПА. І вона, юна дівчина, у 12-14 років була зв’язковою УПА. Коли прийшли радянські війська, то батька відправили в Сибір. А Теодозія з вагітною мамою заховалася в криївці. Але хтось видав цей сховок, і їх забрали в тюрму, де вони захворіли тифом. Їх разом із трупами викинули в яр за Сарнами, де мали закопати. Але якийсь дядько побачив, що вони живі, забрав до себе і виходив… Одужавши, Теодозія екстерном склала іспити всі, вступила до художнього інституту у Львові, де вчилася у скульптора Івана Севери. Закінчила інститут з відзнакою і в 1956 році отримала прекрасну майстерню.
Доля обрала вигадливий спосіб познайомити нас, як подружжя. На одній із численних виставок я помітив незвичайний портрет, що відразу закарбувався у пам’яті. За загадковим збігом обставин уже за кілька днів дізнався, хто ж ця жінка-скульптор. Подруга привела її до художнього інституту тоді, коли я готувався до вступного іспиту. Там і зустрілися. Відчув, що розуміє Теодозію з півслова, хоч вона й була старшою від мене на дев’ять років. Разом працювали на творчій ниві, підтримували одне одного і довіряли. Спадщина Теодозії Бриж – серія робіт на теми старослов’янської міфології (Бог війни, Бог вогню), скульптурні символічні портрети давньоруських князів, надгробки С. Крушельницької, І. Крип’якевича, Л. Левицького, Б.І. Антонича та інших діячів української культури, загалом 23 пам’ятники (найбільше на Волині). Ми разом зреалізували чимало мистецьких проектів, зокрема оформлення меморіального цвинтаря Січових стрільців на горі Маківка, меморіальну каплицю жертвам НКВС у Золочівському замку.
У майстерні Теодозії Бриж на вул. Мартовича у Львові – тепер меморіальний музей скульпторки. Це місце знакове для української культури: тут бували Іван Миколайчук, Микола Вінграновський, Алла Горська, Дмитро Павличко, Сергій Данченко, Лесь Танюк, Ліна Костенко, Іван Драч, Богдан Ступка, Федір Стригун, Роман Лубківський. Вони називали себе поколінням митців – «шестидесятників», не бажали миритися з лещатами задушливої ідеологічної цензури, звертались у пошуках тем до джерел української культури.
Після смерті дружини я одружився вдруге. Дружина Леся зберігає і пильнує творчість Теодозії Бриж. Пані Леся до знайомства зі мною й одруження не малювала, а працювала продавцем у книжковому магазині. Сьогодні ж вона береться до пензля і віддається гармонії кольорів і їхнім таємницям. Проходять з успіхом виставки її робіт.
Від автора. Євген Безніско майже сорок років працював над офортами та ліноритами за мотивами творів Івана Франка, Лесі Українки. У 1997 та 2004 роках працював у Чорнобильській зоні (45 пастелей). Крім того, він є автором величезного доробку портретів визначних культурних та громадських діячів України. Зокрема, портрет кардинала Йосипа Сліпого роботи Євгена Безніска подарували від Львівщини 1996 року Папі Іванові-Павлу II. Бронзову копію пам’ятника Данилові Галицькому в місті Володимирі-Волинському (автор – Т. Бриж) спрезентували Папі Іванові-Павлу II у 2001 році.
Митець пройшов довгий і складний шлях від Франка до біблейських цінностей, від біблейських цінностей до Шевченка. Євген Іванович створив 300 пастельних робіт на тему Кобзаря. Під час зустрічі у Дубровиці митець подарував місту картину – портрет Шевченка.
Леся Безніско – художниця.
Я дуже хвилювалася, коли прийшла в майстерню Теодозії, чи зможу достойно представляти пам’ять цієї видатної особистості і чудової жінки, геніальної скульпторки, вашої землячки. Її життя було тяжким і щасливим, бо вона була коханою жінкою. Дякую долі, що дала мені шанс дбати про її творчий спадок і жити поруч з Євгеном. Я з гордістю розповідаю про життя Теодозії і пишаюся вашою видатною землячкою.
Під час зустрічі було репрезентовано відеофільм про Теодозію Бриж та її творчу спадщину.
Валентин Піонтковський, лікар вищої кваліфікаційної категорії, кандидат медичних наук, член Міжнародного товариства малоінвазивної та інструментальної хірургії хребта та Міжнародного товариства ортопедів-травматологів, прогресивний організатор охорони здоров’я.
Я народився у Висоцьку, закінчив Дубровицьку середню школу, вступив до Чернівецького медінституту, який згодом став академією. У Харкові закінчив аспірантуру і захистив кандидатську дисертацію. У мене – інше покликання у житті, ніж у митців, але я також любив малювати. Врешті став лікарем.
З жовтня 2010 року очолюю роботу ортопедо-травматологічного відділення Рівненської обласної клінічної лікарні. Ми змінили концепцію надання допомоги хворим у відділенні. Маю за плечима чималий досвід, здобутий під час стажування у провідних клініках Європи (Німеччина, Чехія, Росія, Польща, Іспанія, Туреччина, Швеція),  активно використовую його з колегами у повсякденній практиці. Спонукаю колег до вдосконалення фахового рівня, сприяючи як закордонним стажуванням, так і навчанню в провідних українських клініках.
Від автора: збираючи досвід кращих спеціалістів світу, фахівці ортопедо-травматологічного відділення РОКЛ за останні три роки запровадили понад 20 найсучасніших лікувальних методик, прийнятих світовою ортопедією й травматологією.
Опанували фахівці відділення і найсучаснішу методику лікування внутрішньосуглобових ушкоджень і захворювань великих суглобів (колінного, плечового, гомілково-ступневого) – артроскопію.
Водночас на базі ортопедо-травматологічного відділення РОКЛ почало активно розвиватися ендопротезування великих суглобів – кульшового, колінного, а також головки променевої кістки при складних переломах у ліктьовому суглобі. За рік лікарі виконують 100-120 таких оперативних втручань. Завдяки Валентину Піонтковському у відділенні практикують також оперативну вертебрологію. Тема кандидатської дисертації, яку захистив завідувач, стосувалася саме цього напряму травматології і була присвячена транспедикулярній фіксації при поперековому остеохондрозі. До речі, опановуючи новітні методики, ортопеди-травматологи обласної лікарні часто виявляються «піонерами» не тільки в нашій області, а й серед інших регіонів. Лікар на зустрічі з земляками наглядно продемонстрував на слайдах сучасні методи роботи в травматології і розповів про своє становлення як фахівця, переконав, що навіть у тілі фізично нездорової людини може бути високий дух.
Людмила Кренько, лікар, кандидат медичних наук, доцент.
Я дуже вдячна за неочікуване запрошення. Ніколи не думала, що провівши 10 років на цій сцені, буду так хвилюватися. Не вмію так гарно виступати, як мої попередники, бо я людина термінів. Я щаслива, що народилася у місті, яке має причетність до написання Пересопницького Євангелія, на якому присягають президенти. Багато людей у цій залі знають мене з дитинства. Багато хто вклав свої знання і свою любов у формування мене як особистості. Найкращі спогади про дитинство – це школа, запахи чорнобривців, бузку, опалого листя. Моє життя – сукупність уроків. У мене ніщо не виходило з першого разу. До медичного інституту вступала чотири рази. Коли не вдавалося, то працювала санітаркою в Дубровицькій райлікарні. Цей заклад був для мене взірцем інтелігентності, людяності. Там мене навчили любити не просто медицину, навчили любити людину. Саме там працюючи, я зрозуміла, що можу працювати лікарем. В аспірантуру також попала не відразу, так сталося і з докторською. І знову ж у цей час працювала у Дубровицькій лікарні, яка дала мені величезний досвід.
Хочу звернутися до жінок, оскільки я маю жіночу спеціалізацію. Дорогі мої, пам’ятайте, що жінка – це найголовніше багатство в домі. В цих словах багато змісту. Жінка працює все своє життя у три, чотири, п’ять змін. Жінку треба берегти, і вона повинна себе сама берегти. Не перекладати відповідальність за своє здоров’я на когось. Жінка повинна любити себе так, як любить дітей, чоловіка, дім, Україну. Якщо розглядати жінку як державу, то неповага до держави, як до жінки, призвела нас до майдану.
Як лікар бажаю вам здоров’я, бо це та іпостась, яку не можна купити за гроші. Здоров’я – це щоденна робота, протягом всього життя.  Звертаюся до чоловіків: «Пам’ятайте: здоров’я жінки напряму залежить від погоди у вашому домі. Допомагайте жінці, вчіть своїх синів з повагою ставитися до дівчат і жінок, саме тоді ми будемо мати щасливе суспільство. «Лейтмотив мого життя: жити треба так, як ніби тобі завтра помирати, а вчитися так – як тобі доведеться жити вічно». Я безмежно рада, що я ваша землячка, дякую за запрошення і за науку на дубровицькій землі.
Вже згодом Микола Адамчук розповів про перебування Людмили Федорівни на Майдані під час революції Гідності. Про це говоримо з нею вже наодинці, після зустрічі. Людмила дуже хвилюється і розповідає мені зі сльозами на очах:
– Так, практично з першого дня була на майдані, мене ніхто туди не залучав, ніхто не кликав і не просив. Вдома сидіти було неможливо. Самоорганізація Майдану вражає. Після нього я зрозуміла, що в державі нашій навіть керівники не потрібні. Я онкогінеколог, там була військово-польовим хірургом. Працювала поруч зі своєю однокурсницею Ольгою Богомолець. Пліч-о-пліч ми робили все можливе, щоб врятувати життя наших патріотів. Якби я могла фотографувати очі всіх своїх пацієнтів, які потрапляли до мене, очі героїв, очі патріотів. Я тримала за руки поранених, працювала і молила у Бога для них порятунку, я бачила, як від поранень помирали ті, кого врятувати було неможливо. Я бачила вже померлих. Вони відходили тихо і гідно, як герої.
– Я не можу про це говорити (плаче). Не можу. Я не змогла про це сказати зі сцени, бо сльози обпалюють душу, вони болять зсередини. Я була на майдані від імені всіх дубровичан. Я хочу змінити у нашому житті щось на краще.
Інтереси майдану в державі є, але залишки отої павутини не дають втілювати задумане у життя, а ще, звичайно, війна. Треба повністю змінити склад Верховної Ради, я вважаю, змінити багато на місцях. Наша дійсність при Януковичу – це була гангрена, якщо не відріжеш хворе місце повністю, то організм не стане життєспроможним і не вилікується.
 Довгий час я працювала в онкологічному центрі. Вчилася і працювала на кафедрі вдосконалення лікарів. Вже років 5 в державній медицині працювати не можу, через свої моральні принципи, бо в державі нема медицини, яка гарантована Конституцією.
Зараз розглядаю питання викладання на кафедрі онкології. Але я перфекціоністка, я прагну ідеалу в усьому, що роблю, якщо я не бачу  зацікавлення в очах, якщо я бачу, що не можу навчити, то я не буду цього робити. Коли я щось роблю, то хочу це робити дуже добре. Мої шанування всім, хто прийшов на цей вечір, і всім, хто не зміг прийти на цю зустріч.
Адам Кузьмич, міський голова.
Сьогодні мене переповнює гордість за наш край, бо у нас є ким пишатися і є чим пишатися. Слава нашій Дубровиці, слава вам, мої рідні, слава Україні. Щиро дякую високоповажним гостям, що вони знайшли час, аби приїхати до нас.
Хочу попросити вибачення у тих, кого, можливо, не згадали і не запросили. Достойників є багато, але це не перша зустріч і не остання. Згадаємо всіх. Я не можу не сказати слів вдячності Миколі Адамчуку – ведучому цього дійства (хоча він просить не акцентувати на його особі увагу). Думаємо, наступного разу він розкаже трохи про себе. А теперішній вечір – це передусім його натхненна праця. Я пишаюся, що у нас є такий творчий земляк, від нас усіх йому – велика дяка і хочу вручити йому подарунок – бурштинову ікону Святого Миколая. У важкий час проходить святкування, ми не думали, коли планували його, що в країні буде війна. В день Улянії будемо відзначити День міста. Зустрінемося у суботу, будемо сподіватися, що не пишно, але все ж відзначимо заплановане свято, без урочистостей, танців, бо такий час.  Будемо просити Бога, щоб через рік, коли буде 1010 річниця (кругла дата), в країні був цілковитий мир, спокій, ми будемо єдині. Хочеться, щоб ми мали можливість спілкуватися з дубровичанами, які, можливо, там на Сході, бо сьогодні через саме спілкування можемо зробити Україну єдиною нацією. Нація твориться саме зараз. Дякую.

Післямова: Ось така творча зустріч пройшла минулої неділі у Дубровиці. Кожен почерпнув з неї щось для себе і своєї душі. Будемо сподіватися, що подібні творчі вечори стануть хорошою традицією у нашому райцентрі. Саме такі побажання висловили і глядачі у розмовах зі мною після закінчення вечора. Додамо, що змогли присутні почути з вуст ведучого і цікаву розповідь про Георгія Харпака.
Щира вдячність нашим талановитим землякам – ансамблю «Берегиня», вокалістці Олені Чернецькій, Петру Велінцю і його вихованцям зі школи Бойового гопака,  вокальному тріо районного Будинку культури, Таїсії Яцуті і її доньці Анні (за неповторне виконання маловідомої фольклорної пісні), танцювальним парам під керівництвом Федора Кренька за  створену атмосферу душевності і тепла, спеціалістам районного будинку культури та відділу культури.
Любов КЛІМЧУК.


Чи то пісня лягла на полотно, чи то полотно стало піснею…


Пісня… Українська… Народна… Милозвучна… Лине віками Погоринню. Чарує нас неповторною мелодикою акордів, тужливими чи жартівливими текстами.
У народі говорять: «Пісня ні в злу, ні в добру годину не покидає людину». Вона з нами всюди, скільки стоїть цей світ. Лагідний материн наспів сповнений любові до людей, природи, до всього живого. Під цей спів виростали поети, композитори, філософи, хлібороби, захисники рідної землі…

Був час, коли ми не шанували народну пісню, як належить, не берегли. Тому багато чого втрачено, загублено безслідно. Та є в Україні місця, де завдяки ентузіастам-аматорам співоча спадщина народу зберігається майже в первозданному вигляді. До таких належить й наше Полісся – край дрімучих лісів, голубих озер та річок, зелених дібров. Воно здавна славиться як один із багатих та самобутніх регіонів України, де донині збереглися прадавні легенди, звичаї, обряди та пісні, які вже майже втрачені в інших місцевостях України. Ці духовні скарби, що побутують на Поліссі, є великим надбанням української національної культури. А серпанки, які з сивої давнини й дотепер виготовляють місцеві майстрині, поправу можуть бути занесені до всесвітньої культурної спадщини ЮНЕСКО.
Наш Дубровицький район – узагалі показовий щодо збереження поліського фольклору.  Приміром, лише тут у Сварицевичах й нині побутує такий прадавній обряд, як Водіння Куста, про що неодноразово писала наша газета. Він так само супроводжується унікальними українськими народними обрядовими кустянськими піснями. Інший неоціненний пласт пісенної культури українського народу свято зберігають й примножують у іншому багатому на традиції селі – Круповому.
Щира українська пісня – лірична і сумна, весела і запальна зробила їхнє життя особливим. Крупівські артисти вже більше чотирьох десятиліть живуть мистецтвом. Вони залюблені у народну пісню і про свою любов заявляли не раз. Крупівчани виступали на великих сценах Білорусії, Польщі, Росії, і звичайно, ж дарували свій талант рідній Україні.
Липень для народного колективу «Берегиня» - визначний місяць. Адже співаки святкують 45-річчя свого творчого шляху. 
А розпочався він у далекому 1969-му з благословення відомого дубровицького фольклориста й етнографа Петра Наумовича Степанюка. Його нетлінне «Хай вам добре буде!» стало для колективу пророчим, й «Берегиня» вже кілька десятиліть поспіль радує глядачів своїми виступами, даруючи справжню насолоду від самобутньої народної української пісні. 
Як пригадує нинішній керівник колективу Ніна Рабчевська, першою солісткою в «Берегині» була Наталія Іванівна Придюк. Згодом її замінила Уляна Кот. Сама Уляна Петрівна розповідала колись, що потрапила на сцену зовсім випадково. З цікавості якось заглянула на вечірню репетицію. Чула, як Петро Наумович довго пояснює співачці, яким чином вона має передати зміст пісні. Захопившись, Уляна Петрівна й собі промугикала той наспів із зали. Чутливе вухо композитора відразу вирізнило нечуваної краси голос. «Ану, спробуйте-но ви це заспівати», – попросив жінку.
Отак й спалахнула на сценічному небосхилі й ще одна яскрава зірка. Багато спеціалістів-фольклористів сходяться в одному: Уляна Кот - явище в нашій культурі унікальне. Не лише тому, що в свої поважні літа вона тримає в пам’яті більше тисячі народних пісень, знає до дрібниць, що колись готували до весілля чи як відбувалися обжинки. І зовсім не тому, що ткані її руками рушники та тоненькі серпанки нині зберігаються в приватних колекціях і музеях по всьому світу. Це ж, наслідуючи її минулу славу, та славу її не менш іменитих подруг Ольги Миколаївни Придюк та Ніни Мусіївни Дем’янець, у Круповому в кожній другій хаті й досі стоять кросна й з-під рук майстринь народжуються прозорі лляні серпанки. Унікальність Уляни Кот полягає в тому, що вона й досі лишається органічною складовою безмежного колись архіпелагу автентичної культури, який невідворотно зникає під хвилями глобалізації.
Пише упорядник збірок поліських пісень, записаних від  Уляни Кот,  Григорій Смаль: «Природа щедро нагородила Уляну Петрівну чудовим голосом – альтом. М’який тембр тонко відтворює кожну мелодію пісні, глибоко розкриваючи її зміст. В 1976-1991 роках Уляна Кот керувала у рідному селі фольклорно-етнографічним гуртом «Берегиня», будучи одночасно його солісткою. Завдяки їй репертуар колективу нині налічує кількасот народних пісень. З 1991 по 1996 рік вона керувала дитячою студією «Серпанок», залюбки передаючи дітям скарби поліського пісенного фольклору. На яких лише підмостках сцени не співала Уляна Петрівна Кот! Майстерне виконання і тонке розуміння людської душі, що закладене у пісні, робили її виступи завжди успішними. Разом із своєю «Берегинею» вона стала лауреатом багатьох регіональних, всеукраїнських та міжнародних фольклорних фестивалів, телетурніру «Сонячні кларнети» та переможцем радіоконкурсу «Золоті ключі».
В 1985 р. фірма «Мелодія» (Москва) випустила великий стереодиск під назвою «Співає Уляна Кот», куди увійшло вісімнадцять народних пісень Полісся у виконанні талановитої співачки. В 1988 р. в житті Уляни Кот сталася ще одна пам’ятна подія: їй, єдиній представниці від України, довелося демонструвати свою виконавську майстерність перед слухачами, основу яких складала українська діаспора, у Вашінгтоні та Нью-Йорку. Сюди вона була запрошена для участі у фестивалі національних меншин США, який проводив Смітсонівський інститут у Вашінгтоні.
Прослухавши низку пісень у виконанні Уляни Кот, доктор мистецтвознавства ІМФЕ Софія Грица відзначила: «Прекрасна пам’ять дає можливість співачці зберегти у своїй скарбівні високовартісні і повні сюжети народних балад, сімейно-побутових і обрядових пісень, а вроджене музичне обдарування і хороший смак – інтерпретувати їх з великим почуттям і розумінням. Уляна Кот – співачка психологічних настроїв з тонким світосприйняттям».
Цю думку повністю поділяє й упорядник  пісенного збірника. Упродовж 2004-2005 років йому вдалося записати від Уляни Петрівни Кот 1000 пісень різних жанрів, більшість з яких мають місцеве походження. «Кожна зустріч з Уляною Петрівною надавала мені наснагу і приносила радість. Я занурювався у чисте та глибинне джерело поліського пісенного фольклору. Записаний від Уляни Кот такий об’ємний репертуар дає мені право поставити її поруч з такими видатними носіями українського пісенного фольклору, як Явдоха Зуїха та Настя Присяжнюк (обидві із Вінничини)», - резюмує дослідник.
Уляна Кот органічно поєднувала кілька іпостасей: сама певний час керувала фольклорно-етнографічним гуртом «Берегиня», будучи одночасно його солісткою, виготовляла лляні ткацькі вироби, пропагувала ткацтво та вишивку. Це виключно завдяки їй репертуар колективу нині налічує кілька сот народних пісень. Були одночасно з нею провідними солістами колективу й сестри Марія та Надія Галабурди. Під її керівництвом у 1981 році колектив здобуває звання народний.
З 1996 року на чолі «Берегині» стає завідуюча клубом Ніна Михайлівна Рабчевська, нині вже заслужений майстер народної творчості України. Колектив поповнюється молодими вокалістами, й провідними його солістками стають Олена Герасимчук та Ніна Іванівна Рабчевська. До складу колективу входять люди різних професій: вчителі, медичні працівники, пенсіонери, молодь села. Їх всіх єднає любов до рідної землі та української народної пісні. Згодом виступи збагачуються  музичним супроводом. Вдалим доповненням вокалістам стають музиканти Юрій Воробей, Любов Конончук, Володимир Малафей.
Слова, написані колись моєю колегою й землячкою Наталкою Позняк про Уляну Кот: «Люди, розглядаючи тоненькі поліські серпанки*, виткані руками майстрині, дивувалися: чи то пісня лягла на полотно,чи то полотно стало піснею», повною мірою стосується всього цього самобутнього й цікавого колективу, настільки гармонійно його учасники зуміли поєднати ткацьке й пісенне мистецтво у своїй творчості.
Людмила РОДІНА.

АНСАМБЛЬ БУВ УЧАСНИКОМ:
телепередач: «Сонце на столі» (м. Львів, 1973 р.), «Спадщина» (м. Київ, 1974 р.), «Запрашаєм на в’ячорки» (м. Мінськ, 1986р., 1989 р.), «Фольк-Мюзік» (м. Київ, 2011 р.), «Поліська душа» РДТРК, 2010 р.), «Поліські животоки», РДТРК, 2012 р. Створено фільм «Берегиня» (режисер В. Рябунець, 1984 р.) та ряд інших телепередач.
Свят та фестивалів: «Сонцеворот» (Білорусь, 1982 р.), Міжнародних фестивалів української пісні «Свято Івана Купала» (м. Корець, 1984 р.); народного мистецтва (м. Дубно, 1988р.), українського фольклору «Берегиня» (м. Луцьк, 1990 р.), Міжнародного молодіжного фестивалю традиційної народної культури «Древлянські джерела» (м. Рівне), Першого
Всеукраїнського фестивалю сучасної пісні та популярної музики «Червона рута»(м. Чернівці, 1991р.), Першого фестивалю української пісні етноукраїнців Білорусії(м. Мінськ, 1995р.), Першого фестивалю етнокультури Білорусії «Зов Полесся» (м. Гомель, 2011р.), свята фольклору Рівненщини на ВДНГ (м. Київ, 1989р.), обласного свята народного мистецтва «Творче жниво» (м. Рівне), обласного фестивалю колективів аматорської творчості «Таланти твої Рівненщино».
Радіоконкурсів: республіканського радіоконкурсу «Золоті ключі», «Сонячні кларнети».
А також брав участь у концертах: до Дня незалежності Білорусії (м. Столін, 2009 р.), святкування 10-ї річниці Міжнародного громадського об’єднання «Рівненське земляцтво» (м. Київ, 2010 р.), творчого звіту майстрів мистецтв і художніх колективів Рівненської області «Весняний передзвін Погоринського краю» (м. Київ, 2004р.), Всеукраїнської та обласної культурно-мистецької акції «Мистецтво одного села» (м. Київ, музей Т.Г. Шевченка, 2003 р., Рівненського обласного краєзнавчого музею, (2011р.), у фестивалі «Русіновське літо з фольклором» (Польща, 2014р., м. Свидін).
На даний час колектив продовжує підготовку програми до Свята села.



ПОЖЕЖНО-РЯТУВАЛЬНИЙ СПОРТ СТАВ ЙОГО ЖИТТЯМ



Мало не щодня ми спостерігаємо за тим, як працівники пожежної охорони відважно борються з вогнем. Вони щодня, щогодини, щохвилини оберігають наші життя.
Саме такими героями, сповненими відваги та мужності, є вони для нас.
Але про те, що існує пожежно-рятувальний вид спорту, взагалі мало хто знає. До того ж, маємо свого багаторазового чемпіона з цього виду спорту. Але про все по порядку.

ПОПЕРЕДУ – НЕЗВІДАНІ ШЛЯХИ
Олександр Андрійович Єрмійчук народився 1961 року в с. Селець. Закінчивши у 1978-му місцеву загальноосвітню школу, вирушив до Миколаєва здобувати професію механіка радіоапаратури і приборів. Отримавши диплом з відзнакою та пропрацювавши рік на Миколаївському заводі конденсаторів, поповнив лави Радянської Армії. По поверненню (у 1981 році) Олександр влаштувався на роботу до Рівненської пожежної охорони. Рік пропрацювавши, отримав направлення на навчання до Львівського пожежного училища МВС УРСР. Паралельно займався спортом, здобув звання кандидата у майстри спорту з легкої атлетики, входив до складу збірної України з пожежно-рятувального спорту.
Після закінчення навчання, у 1985 році, (на той час він вже отримав звання майстра спорту) сам обирав місце подальшої роботи. Перед Олександром постав широкий вибір: хочеш – Київ або ж Львів, а хочеш – Рівне. Проте він обрав Запоріжжя. Йому було цікаво подивитися, що ж таке Запорізька Січ, познайомитися з побутом людей, які живуть на Сході країни.
Оскільки на той час майстрів спорту з пожежно-рятувального виду було дуже мало, пропозиції щодо подальшого кар’єрного зросту надходили звідусіль. Та отримавши у 1989 році запрошення у Мінськ, не роздумував про переїзд ані хвилини - адже звідти ближче до рідного Полісся.

БІЛОРУСЬ
Відтоді й почалося його спортивне життя у збірній команді БРСР та м. Мінськ з пожежно-рятувального спорту. У 2004 році ця команда була однією з найсильніших в Республіці Білорусь. До її складу ввійшли: два майстри міжнародного класу, вісім майстрів спорту, чотири кандидати в майстри спорту та спортсмени-розрядники. Цю команду представляли досвідчені спортсмени, які на той час вже мали 15-річний досвід у пожежно-рятувальному спорті. Олександр Єрмійчук серед них «не загубився». Чоловік жартома пригадує, як за його тренуваннями (коли лазив по драбинах та вправлявся з бігу із перешкодами) білоруси з цікавістю спостерігали цілим натовпом.
Саме у 2004 році відбувся чемпіонат світу з пожежно-рятувального спорту в Білорусі.

ІРАН
У 2006-му сталася ще одна не менш важлива подія в житті Олександра – він отримав запрошення на посаду головного тренера команди Ірану (на фото). Мав підготувати команду до чемпіонату світу, що пройшов згодом в Тегерані. Олександр приймає цю пропозицію та звільняється з посади начальника сектору Державного пожежного нагляду.
Олександр Андрійович розповідає, що іранський народ - дуже гостинний, і тренер для них, як і лікар, – дуже поважна людина. Тож усі його вимоги й забаганки виконувалися беззаперечно. Для того, аби команда перемогла, створювалися всі належні умови. Олександр, будучи людиною дуже відповідальною, вимагав від своїх роботодавців забезпечити місцеву команду усім необхідним інвентарем: в наявності мала бути якісна, за усіма стандартами, бігова доріжка, медикаменти, харчування, спортивний одяг, найсучасніше пожежно-технічне обладнання тощо. Олександр цілеспрямовано рухав команду вперед, незважаючи на тих, хто скептично ставився до всього, що відбувалося на стадіоні під час тренувань.
Готуючись до майбутнього чемпіонату, іранська команда брала участь у змаганнях, що проходили в Мінську та в Києві (пам’яті Героїв Чорнобиля), аби перейняти досвід інших команд. У кожному своєму інтерв’ю місцевим ЗМІ Олександр постійно наголошував, що його команда націлена на перемогу. Адже, як справжній тренер, особисто кожного підтримував морально.
Іранські спортсмени мали спортивну статуру, вели тверезий спосіб життя. Тренувалися двічі на день. Проте найбільшу надію на перемогу покладали не на власні сили, а на волю Аллаха. Та тренер постійно нагадував, що не лише Аллах має вести команду до перемоги, а й їхня працелюбність, цілеспрямованість та впевненість у власних силах.
І ось 4-6 листопада 2006 року відбувся III чемпіонат світу з пожежно-рятувального спорту. Участь у ньому взяли 12 команд, серед яких були Білорусь, Росія, Україна, Азербайджан та інші.
Можливо, і моральна підтримка тренера, і злагоджені дії команди та кожного учасника окремо допомогли вибороти перше місце з бойового розгортання. За перемогу команда отримала Дипломи та золоті медалі. Що цікаво, традиційно переможців з цього виду змагань занурюють у воду – на знак вшанування.


МУЖНІСТЬ, ВИТРИМКА ТА СИЛА ВОЛІ
Олександр ніколи під час тренувань не стояв осторонь, а, навпаки, на власному прикладі показував, як треба виконувати те чи інше завдання. Тренер постійно прагнув до кращих результатів і ніколи не мав собі за мету покращення фінансового становища. Розмови про гроші для нього були некоректними. Навпаки – намагався зарекомендувати себе як фахівця своєї справи.
Іноді, аби закріпити рівень підготовки команди, тренування доводилося проводити навіть у неділю. Та для народу ісламської віри було неприйнятним працювати в цей день. Та все ж члени команди йшли на поступки своєму тренеру. Як пригадує Олександр Андрійович, неодноразово навіть служба внутрішньої розвідки спостерігала за діями українця – хвилювалися, чи часом не шпигун приїхав до їхньої країни.
Велику роль у подальшому перебуванні в Ірані для Олександра зіграв клімат - адже за 50-градусної спеки не дуже побігаєш на стадіоні. Щодня було дедалі важче переживати розлуку з рідними, спілкуватися (хоч в цьому допомагав перекладач) з місцевими жителями. Так продовжувалося довгих дев’ять місяців, а потім довелося повернутися в Мінськ.

ЗНОВУ ВІД ІРАНУ ДО БІЛОРУСІ
Та у 2009 році Олександр вдруге їде до Ірану тренувати вже іншу команду. Там йому знову пропонують контракт. Проте згодом повертається в Білорусь. До речі, з 2000 року Олександр Андрійович паралельно викладав фізкультуру та пожежний спорт для білоруських школярів. Після пройденого курсу учні здавали всі необхідні нормативи, і, в першу чергу, біг по драбині в третій поверх учбової вежі. Проте пожежно-рятувальний вид спорту – травмонебезпечний. За власних дітей постійно хвилювалися батьки. До того ж увага тренера має бути постійно зосереджена на кожному підопічному. Тому Олександр згодом відмовився від цієї роботи.
А потім йому пропонували посаду тренера команди м. Тамбов (Росія). Та перше запитання Олександра було не про заробітну плату, а про наявність відповідного обладнання та забезпечення команди усім необхідним для тренувань, аби вийти на відповідний рівень. Та коли зрозумів, що вимоги не будуть виконані, відмовився від цієї пропозиції.

РІДНА ДОМІВКА ТА СПОРТ
Вже другий рік поспіль, маючи посвідку на постійне проживання на території України, громадянин Білорусі Олександр Єрмійчук мешкає у рідному селі Селець. Він і надалі підтримує дружні зв’язки з іранцями.
Олександр – фанат своєї справи. Тож має бажання передавати власний досвід тим, хто не уявляє свого майбутнього без пожежно-рятувального спорту. Аби тільки для тренувань були створені усі необхідні умови. А ще плекає надію, що все ж таки знову покличуть на тренерську роботу до Ірану.
Кожен ранок майстра спорту починається з комплексу вправ, необхідних для здоров’я: ранкова зарядка, пробіжка, а ще вживання розторопші для очищення печінки тощо. Далі – робота по господарству. Щодня в обідню пору його знову можна побачити на стадіоні Горинь, де виконує комплекс необхідних вправ. Адже, коли маєш перед собою певну мету, повинен подбати й про фізичну форму.

ЯКЩО ДОВОДИЛОСЯ РЯТУВАТИ
ЛЮДСЬКЕ ЖИТТЯ
Неодноразово Олександру доводилося рятувати людей під час пожежі. Коли в Києві служив у 83-й військово-пожежній школі, горів трамвай. Потім – у Запоріжжі, коли на четвертому поверсі висотного будинку горіла квартира й довелося з неї витягувати чоловіка. Потім – у Мінську довелося по висувній драбині гасити пожежу на п’ятому поверсі житлового будинку. Вже навіть живучи в рідному Сельці також допомагав сусіду ліквідувати пожежу до приїзду вогнеборців... І, з огляду на 26-річний досвід роботи в пожежно-рятувальній службі, переконаний, що переважно люди страждають через свою неуважність та безпечність, що призводить до пожежі.
Олександру також добре відомий фізичний та психологічний стан, з яким пожежник виїжджає на місце події. Адже щоразу попередньо замислюєшся собі, що ж стало причиною загоряння. І, звичайно ж, навіть і не здогадуєшся, що на тебе чекає на місці події.

КОЛИ ВІДЧУВАЄШ МОРАЛЬНИЙ СПОКІЙ
Говорити про себе чи десь вихвалятися про власні подвиги й досягнення чоловік не любить. Вважає, що заслужити шану й людську повагу можна не лише будучи майстром спорту.
Олександр Андрійович – різностороння особистість. Йому подобається відвідувати театри (шкода, що їх у Дубровиці катма), різноманітні виставки, завжди знайде тему для спілкування з художниками та іншими митцями. Йому цікаво бувати на різноманітних заходах, що відбуваються в райцентрі.
Наразі відчуває Олександр моральний спокій. Він повністю присвячує себе батькам та рідній тітці. Допомагає їм долати повсякденні вікові труднощі й перешкоди.
Звичайно, міг би все покинути та поїхати. Проте, це ніби данина за те, що свого часу найрідніші люди віддали найкращі роки власного життя вихованню трьох синів, серед яких Олександр – найстарший.
Інна ПРИМАКОВА.
Довідково. Пожежно-рятувальний спорт виник у 1937 році. Це вид спорту, до якого входить комплекс різноманітних прийомів, що застосовуються у пожежно-рятувальній практиці. Загалом він складається з чотирьох видів змагань: підйом штурмовою драбиною у вікно 4-го поверху навчальної башти (після стартового пострілу, спортсмен зі штурмовою драбиною у руці, пробігає 32 метри до навчальної вежі і починає підійматися на неї, закріплюючи драбину за віконний отвір на кожному поверсі. Фінішу спортсмен досягає на 4-му поверсі, наступивши двома ногами на контактні пластини, розташовані на підлозі. Цей вид програми завжди проходить у запеклій боротьбі та нерідко переможців і призерів на фініші відділяють соті долі секунди); подолання 100-метрової смуги з перешкодами (100-метрова смуга з перешкодами вимагає від спортсмена повної концентрації сил і уваги. Адже для того, щоб успішно її подолати, необхідно володіти швидкістю спринтера і спритністю гімнаста. Через 23 метри після старту спортсмен долає 2-метровий паркан, підхоплює 2 пожежні рукави вагою 5 кг, пробігає по колоді, після чого приєднує один рукав до розгалуження, що стоїть на біговій доріжці, а другий - до ствола, що знаходиться за спиною з моменту старту, потім перетинає фініш. 100-метрівка проходить дуже динамічно: кращі спортсмени виконують вправу швидше ніж за 16 секунд); пожежна естафета (вона складається з 4-х етапів по 100 метрів кожен. Спортсмени з естафетою (пожежний ствол) у руках проходять чотири етапи. На першому етапі спортсмен піднімається на дах будиночка за допомогою драбини-палки, на другому етапі долає паркан заввишки 2 метри. На третьому етапі, підхопивши рукави і пробігши по буму, спортсмен приєднує рукава до розгалуження, прокладає рукавну лінію. Фінальний четвертий етап закінчується видовищною дією - учасник вогнегасником гасить палаючу в деку рідину); бойове розгортання (команда із семи осіб прокладає магістральну рукавну лінію і струменем води «вражає» мішені. Мішень вважається ураженою після заповнення ємності десятьма літрами води через отвір у центрі мішені. У момент заповнення ємності зазначеною кількістю води спрацьовує сигнальний пристрій).
Отож, пожежно-рятувальний спорт - це змагання з виконання комплексів навичок та прийомів, необхідних під час гасіння пожеж. Часто спортивні навички допомагають виконувати найскладніші завдання під час ліквідації надзвичайних ситуацій. Пожежно-прикладний спорт - не ціль, а засіб. Засіб підготовки вправних і надійних професіоналів.
Україна з 2002 року член Міжнародної спортивної федерації пожежних та рятувальників, до складу якої входить 19 країн світу.
Довідково. Олександр Андрійович Єрмійчук, начальник сектору державного пожежного нагляду республіканського унітарного підприємства МАЗ (Білорусь) у відставці.
Спортивні досягнення: майстер спорту. Багаторазовий чемпіон та призер міжнародних і республіканських змагань, призер чемпіонатів України з пожежно-рятувального спорту. Головний тренер збірної Ірану під час підготовки до ІІІ чемпіонату світу пожежних і рятувальників, що відбувся у листопаді 2006 року.
Власні кращі результати: подолання стометрової смуги з перешкодами – 16,38 с, підйом штурмовою драбиною – 13,83 с.


КРАЩОГО ЛІСОРУБА ОБЛАСТІ ВИЗНАЧАЛИ НА БАЗІ ВИСОЦЬКОГО ЛІСГОСПУ


Конкурс-змагання  «Лісоруб-2014» Рівненського обласного управління лісового та мисливського господарства 17 липня відбувся на базі ДП «Висоцький лісгосп». У змаганнях взяли участь
представники всіх 16 лісогосподарських підприємств області,
які перемогли у відбіркових конкурсах на місцях.



Учасників привітали перший заступник начальника обласного управління лісового та мисливського господарства Сергій Івашинюта, голова обласної організації профспілки працівників лісового господарства Олександр Сідлецький, начальник Територіального управління Держгірпромнагляду у Рівненській області Микола Нос, голова районної ради Сергій Киркевич.
Господар заходу - директор ДП «Висоцький лісгосп» Віталій Сухович,  побажав усім чесної і цікавої боротьби.
Додамо лише, місце змагань обрано зовсім не випадково. Адже саме  Висоцький вже кілька років поспіль утримує першість у трудовому суперництві серед лісгоспів області.
Для зручності учасники змагань були розділені на три групи, в яких по черзі виконували конкурсні вправи. Їх традиційно п’ять видів: валка лісу, монтаж цепу на бензопилі, розкряжування стовбура комбінованим різом та точне розкряжування, а також відокремлення (обрізання) гілок. Тобто всі роботи, які щодня виконують вальники лісу на робочому місці.
Спостерігаючи за вправністю учасників змагань, які виборювали залікові бали з хірургічною холоднокровністю та точністю, ощадливо використовуючи кожну хвилину, зрозуміла, праця лісоруба – одна з найвідповідальніших й кваліфікованих. По праву, у лісі він – серед головних діючих осіб.
Перший заступник начальника Рівненського ОУЛМГ Сергій Івашинюта наголосив, що завдання таких змагань – не лише показати майстерність, а й дотримання усіх вимог техніки безпеки під час виконання лісозаготівельних робіт.
Адже, як зауважив заступник головного судді змагань Володимир Якимчук, у змаганнях потрібно демонструвати не лише швидкість виконання завдань, а й технічну точність, оскільки це враховується під час підрахунку балів.
У підсумку, кращим в обласному конкурсі-змаганні «Лісоруб-2014» став Сергій Журавель (Соснівський лісгосп), друге – Сергій Сайчишин (Зарічненський лісгосп), третє – Ігор Мозоль (Дубровицький лісгосп).
До слова, переможець цьогорічного лісівничого змагу, що представлятиме нашу область на республіканському подібному конкурсі у Тетереві, кілька років вже виступає також за команду фірми «Stihl», тож має реальні шанси повернутися на Рівненщину з Кубком кращого лісоруба України.
Визначили також переможців і за виконання окремих вправ. Вони отримали нагороди та подарунки від організаторів та спонсорів змагань, яких на цьому дійстві не бракувало. На переможців змагань пролився справжній водопад подарунків.
До речі, глядачі теж мали нагоду випробувати своє вміння і спритність. Для них були також організовані кілька конкурсів, де потрібно було на час розрубати та розпиляти колоди. Охочих виявилися чимало, найкращі отримали призи від обласної організації Товариства лісівників України.
Піддавшись загальному азарту, автор цих рядків також долучилася до випробувань – вкупі з представницею обласного управління лісового господарства та мисливства вправно перерізала колоду ручною пилою, за що так само була удостоєна призу від спонсорів. Мені, як й п’яти іншим щасливчикам позазалікових змагань, дісталася сушка для продуктів.
«Проведення таких змагань – це не лише підвищення професійної майстерності вальників лісу – представників однієї з найважчих та небезпечних робітничих професій. Вони стимулюють і керівників, і робітників ретельніше дотримуватися правил безпеки у щоденній роботі, які можуть врятувати життя», − зазначив голова Рівненської обласної організації Товариства лісівників України Микола Шершун.

Людмила РОДІНА.


ВІН У НЕМІЧ НЕ ВІРИВ, ВІТРАМ НЕ КОРИВСЯ…


Я всім прощаю, хто мене покривдив,
Простіть мені, кого покривдив я.
                            Василь Попенко.

Жила серед нас у тисячолітній Дубровиці небайдужа людина. Складна та щира. Добра й порядна. Непримиренна. Неспокійна. Принципова. Творча особистість…
Василь Павлович Попенко, 80-літній ювілей якого ми відзначали пам’ятним вечором в рамках святкування Дня міста, любив Дубровицю щемливою й ніжною любов’ю, захоплювався його людьми, працелюбними, талановитими. За цю самовіддану любов до Дубровиці та значний вклад у дослідження  історії нашого міста, визнання на рівні держави того, що наш провінційний райцентр - тисячолітнє місто з уславленим й звитяжним минулим, він один з перших удостоєний звання – почесного громадянина Дубровиці.
Він прожив непросте життя, яке вмістило напівголодне воєнне дитинство, навчання в школі, педагогічних училищі та інституті, вчителювання в школах району: Колках, Мочулищі, Сельці, Бережках, №2 міста Дубровиці, партійну роботу. Про свій життєвий шлях сам  талановитий земляк, педагог-відмінник освіти України, поет, краєзнавець, публіцист Василь Попенко розповідав охоче. Його автобіографія, що була опублікована на шпальтах газети раніше, й змістовна, й дотепна.
Але учасники цього меморіального вечора по новому розкрили численні грані його самобутності. Близький друг та соратник на вчительській ниві Богдан Йосипович Гогоц підкреслив: Василь Павлович був щедро обдарований талантами. Був він великим патріотом України, їй одній служив, звеличуючи в численних поезіях. Дітям, школі так само служив чесно і самовіддано. Працював багато, тяжко. Були в нього сумніви і вагання, переосмислення дійсності й певні розчарування, але була й віра: життя все одно прекрасне!
Василь Попенко завжди виділяв людей з іскрою Божою в душі. Був дуже радий за свого учня, внука давнього приятеля, колишнього директора Крупівської школи Амвросія Федоровича Букайла - Миколу Придюка, якому свого часу присвятив нарис. А тепер вже Миколі випала нагода розповісти про свого директора зі сцени районного будинку культури. Пригадує учень, що був Василь Попенко незаперечним авторитетом, людиною всюдисущою, чию присутність та увагу в школі відчував кожен.
Шлях до звання почесного громадянина Василя Попенка видався тернистим. Він не один раз і непросто пройшов через внутрішнє переродження і осмислення нашого буття. Як кожен самородок, мав неоднозначну вдачу. Мав добру впертість та затятість, громадянську небайдужість. Не вмів кривити душею, рубав «правду-матку» прямо в очі, незважаючи на чини та кабінети. Його й недолюблювали за таку «хибу». Але й обійтися без нього було годі. Без участі і поради Василя Павловича стало б неможливим прийняття багатьох, навіть доленосних для Дубровиці, рішень. Тільки завдяки його зусиллям вдалося переконати тодішнє керівництво міста, настояти на тому, щоб у Дубровиці був пам’ятник не лише Улянії, але і Анастасії, назвати міські вулиці іменами відомих дубровичанок  Анастасії і Улянії Гольшанських та Галини Гордасевич. Він стукав не в одні владні двері, сперечався й настоював на своєму - у нашого міста древнє й славне минуле.
Багато років він прагнув долучитися до таємниць загадкової душі Дубровиці. Як свідчать сторінки щоденника, який Василь Павлович вів з 20.09.1989 року, 9 років життя він присвятив роботі над матеріалами про заснування міста, 29.04.1999 року у щоденнику ним зроблено перший запис: «Нащупано конкретні шляхи і підходи у встановленні дати заснування Дубровиці – 1005 рік. Побував у Рівному у Степанова Степана Степановича – з ним пов’язана доля ювілею, який зараз у Дубровиці нікого не цікавить». У зібраних і підготовлених  краєзнавчих працях, що писалися у співавторстві з Олександром Бруякою та Юрієм Максименком, які охоплюють 999-2008 роки, старався довести, що місто не лише німий свідок минулих подій, але і красномовний оповідач – варто лише зрозуміти його своєрідну мову.
Про Попенка – громадського діяча та краєзнавця, педагога та управлінця від освіти загалу розповіли завідуюча райметодкабінетом Таборовець Тетяна Федорівна та директор школи №2 Клюйко Валентина Миколаївна. Кращим вчителям та вихованцям цієї школи надали право покласти квіти на його могилу. Прикро тільки, що не вшанували цей вечір своєю присутністю представники міської ради.
Значну частину приділили ведучі поетичному спадку земляка. Адже Василь Попенко був автором шести поетичних збірок: «З доріг і виріїв», «Дорогобуж», «Серпневий грім», «В обнімку з часом», «Лебединий поклик», «Світилка».
Через віршоване мереживо перед нами пропливає і сивина віків, і зовсім близьке минуле, і політичний нігілізм, і філософські роздуми про людську сутність. До нього повною мірою відносяться слова Степана Крижанівського, який сказав про себе: «Маю голос не позичений, а свій».
Тепло відгукнувся про Василя Павловича його земляк і родич, професор кафедри фольклору Рівненського гуманітарного університету Богдан Йосипович Столярчук. Саме він впорядкував і видав останню збірку Василя Павловича «Лебедина пісня», долучився до встановлення йому меморіальної дошки. Богдан Йосипович пообіцяв, що докладе усіх зусиль, аби видати ще одну збірку – з піснями на слова Василя Попенка. Окрім того, він ініціював заснування щорічної краєзнавчої премії його імені, яку вручали б до Дня міста.
Окремо на вечорі було відмічено вклад Василя Попенка як публіциста, члена Національної спілки журналістів України. Адже він часто друкувався в районній, обласній і республіканській пресі. Завдяки Василю Павловичу сучасники знають про наших далеких нащадків: Святу Діву Улянію, канонізовану з ініціативи Петра Могили – єдину жінку, поховану у Києво-Печерській Лаврі; княгиню Анастасію Гольшанську – натхненницю створення Пересопницького Євангелія; Георгія Харпака – фізика-ядерника, Нобелівського лауреата, члена Французької Академії наук, Бельгійського, Канадського, Бразильського університетів, що народився й виховувався Дубровиці; Анатолія Рудника – колишнього народного депутата України, академіка компанії «Нафтогаз України», з чиєї ініціативи і фінансового сприяння Дубровиця отримала тепло і газ; Миколу Придюка – випускника Дубровицької школи №2, учня Василя Павловича, «ходячу енциклопедію», майбутнє світило української науки, викладача інституту ботаніки імені Холодного Національної Академії наук України.
Й тепер не залишають байдужими читача теплі, щировдячні спогади про тих, з ким творив Василь Попенко: поета-пісняра Олександра Богачука, чиї пісні він дуже любив і саме завдяки йому пісня «Тумани» і сьогодні звучить у виконанні нашого хору «Родослав»; композитора, керівника Черкаського народного хору, народного артиста України Євгена Кухарця, музей якого ініціював у Велюнській школі; дубровицького поета і художника Михайла Конончука; самодіяльного композитора Дубровиччини Петра Степанюка, з яким Василь Павлович написав відому пісню про Дубровицю, що стала гімном міста; нарис про нашого видатного земляка-байкаря Петра Красюка тощо. Смерть, що забрала його 2 березня 2008 року, перекреслила багато творчих планів та задумів. Адже планувалося ще написати про уславлену місцеву мотобольну команду, нариси про тих дев’ятьох юнаків-інтернаціоналістів, що пройшли через його серце і душу пекучим болем організації похорон, автобіографічну повість «Дорога до себе», краєзнавча розповідь про 1000-літню Дубровицю також так й не була видана за життя автора…
Доля Василя Павловича переплелася з долею ще однієї цікавої людини – вчителя, директора школи, автора самовиданих збірок  віршів та гумору, дописувача нашої районної газети, організатора музею в селі Лютинськ, голови районної «Просвіти» та районної громадської ради – Михайла Несторовича Гриневича. «Наші взаємини були непростими, – ділиться Михайло Несторович. – Але Василь Павлович поважав й мою позицію, й цінував творчість». Прочитав поет й вірш, присвячений колезі.
Був у Василя Павловича ще один талант – залюбленість в українську пісню. У шістдесяті роки він сам керував шкільними хоровими колективами. Із студентських років – як гармоніст, гордився тим, що першим у сільському клубі виконував «Амурские волны». «Пісні мого серця» – під такою назвою він зібрав матеріали про улюблені пісні. У цьому списку – 46 творів. Тож упродовж усього вечора звучали його улюблені пісні у виконанні хорового колективу «Родослав», учасником якого був й сам видатний земляк, колег Богдана Гогоца та Олександра Пікнера, Олега Анісімова та Марії Олексійовець, Олександра Лавора, тріо вчительок із Сварицевич (до слова, їм свою поезію присвячував й Василь Попенко), Марії Легкої. На одному подиху зіграли написану Василем Павловичем мініатюру  «Перегуки над вічністю» наші аматори-театрали з гуртка «Мельпомена», що діє при міській школі №1, а учні цієї школи проникливо декламували його поезію…
Зрештою все дійство, що ввібрало добрих дві години, незважаючи на масу фактів та вражень, пройшло душевно, немов у теплому родинному колі. В цьому, безперечно, велика заслуга організаторів – ради профспілки працівників освіти, колег зі школи на Борку, усіх, хто пам’ятає й шанує заслуги нашого славного земляка.
«Сьогодні я відкрив для себе Василя Попенка заново», –резюмував враження від вечора голова районної ради Сергій Киркевич.

Людмила РОДІНА

РАЙЦЕНТР ПО-РОДИННОМУ ВІДЗНАЧИВ 1009 РІЧНИЦЮ


З Молитвою Божою
Для багатьох наших земляків відзначення Дня міста розпочалося з богослужіння у храмах міста. Саме духовні ідеали запалюють у наших душах свічки любові і добра. Поминали і славили цього дня у церквах святу Іулянію, молилися за рідну землю, мир і добро. Вперше відзначили це свято в День святої української княжни. Протоієрей Олексій Бензюк розповідає, що ми повинні пишатися своєю землячкою і прославляти та пам’ятати її не лише 19 липня. Адже православна традиція приписує святій Іулянії чесноти, які відповідають її віку, статі й званню: цнотливість, послух батькам, прихильне ставлення до нижчих, особливо – справи християнської доброчинності. Вона, як і старша сестра Анастасія, дуже любила читання книжок, з великою повагою ставилася до священицького чину та вирізнялася з-поміж ровесниць надзвичайною скромністю. Дівчина була доброю, лагідною, тихою і милостивою, жила повсякденною молитвою і допомогою ближньому, тож люди вже за життя вважали її святою. На жаль, доля відміряла їй не так багато, і коли у 1540-му вона спочила в Бозі в 16-літньому віці, її поховали у Києво-Печерській лаврі. У нашому районі парафія Святої Іулянії – це храм Серафима Саровського (церква біля дев’ятиповерхівки), трапезна та храм Святої Іулянії (що на міському кладовищі). Як ми знаємо, розпочато будівництво кафедрального собору святої діви Іулянії.
– В день свята Іулянії на богослужінні у нас були священики з нашого району, представники сарненських парафій і гості з Києва. На  жаль, через теперішні проблеми призупинилося будівництво кафедрального собору. Війна внесла свої корективи у життя. Нещодавно от звертався в благодійний фонд «Відродження» про сприяння у продовженні будівництва, але мені пояснили, що зараз кошти більш необхідні для армії. Дай Бог, щоб на землі був мир, і ми знову храми будували, – ділиться думками отець Олексій. – Для мене як для священика постать Іулянії – це великий дар для нашого краю. Головне, щоб люди увірували, і тоді при допомозі молитви до святої діви вона буде сприяти і нам особисто, і Дубровиці.
Вважаю дуже правильно, що святкування Дня міста перенесли на цей день, бо ми зможемо прославляти пам’ять святої діви не лише у церковних богослужіннях, а й в спілкуванні, в творчості, в дитячих і світських зустрічах. Думаю, що колись прийде час, з’їдуться до нас церковні хори у цей день звідусіль, аби прославити ім’я Іулянії. Зараз такий час, що люди мають право вибору: йти чи не йти до церкви, ніхто і нікого не переслідує за релігійні переконання. Щастя, коли у храмі багато дітей і молоді, бо душі їх пригортає у ці миті Господь. Таке щастя споглядаю на службах останнім часом. Дубровиця – чудове містечко, нам просто треба шанувати один одного і любити ближнього – це наповнить наш край великою духовністю.

… і з посмішками  дітей
Взагалі ж цьогорічне святкування Дня міста обговорювали задовго до його проведення, щойно з’явився анонс програми свята. Останнім часом всі наші помисли і переживання пов’язані з тривожними подіями на Сході, ми засинаємо і просинаємося з новинами про ці події. Але душа, погодьтеся, потребує трішечки відпочинку і свята. Навіть у тривожні воєнні роки завжди лунала пісня, писалися вірші, люди намагалися принести один одному позитив у спілкуванні, було кохання, народжувалися діти…
День народження Дубровиця відзначила вперше майже на екваторі літа, Бог дарував чудову погоду і гарний настрій людям. Святкування Дня міста у скромному форматі стало доречним у теперішній ситуації. Не було традиційного масового гуляння і урочистостей. Зрозуміло, що навіть без цих пунктів програми колективу Дубровицької міської ради довелося докласти чимало зусиль, щоб свято організувати. Знаємо, що святкування навіть невеличкого дня народження людини – це свої приємні клопоти. Організувати ж свято для громади – значно більші переживання і праця.
Як результат – день міста не розчарував. Він став святковим передусім для дітей, бо саме їхні посмішки і враження наповнили це свято теплим і сонячним  змістом. Це й правильно, бо коли радісні діти, то, значить, що ми живемо не марно на цій землі.
А діток на Майдані Злагоди в цей день було, як бджілок у вулику. Багато з’їхалися на свято сімей з сіл району. Атракціони не з дешевих, але цікаві. І якщо судити правильно, то всі ми чималу копійку тратимо періодично на «кавування» і пригощання для дорослих, то ж грошей на розваги для дітей не шкодували. Саме такі міркування почула з вуст батьків. Поблизу атракціонів – смачні напої, морозиво, солодка вата. До речі, морозивом багатьох пригостили і безкоштовно. Як розповів мені підприємець Віктор Гумен, його родина вже кілька років поспіль проводить таку акцію – дарує морозиво дітлахам в день міста, робить це не задля слави чи популізму, а для того, щоб таким невеликим, як на його думку, доброчинним жестом діткам часточку душевного тепла подарувати.
Яскраві кульки, що злітають високо, прикрасили небо над майданом. Серед запропонованих товарів у торгових палатках кидалася у вічі національна символіка. Як розповіли мені продавці, саме такі сувеніри користувалися цього дня найбільшим попитом. Для дівчаток купували яскраві українські віночки, для себе підбирали вишиванки, у подарунок – часто брали українські прапорці. Тема патріотизму і державності стала цього дня невід’ємною від історії Дубровиці.
По дитячих малюнках на асфальті можна було читати і теперішню дійсність, і мрії, і дитяче світосприйняття. Сонце, квіти, мирне небо,  український прапор і герб, все це на малюнках дітвори. І надписи про те, що армію чекають нашу з перемогою і у Бога просять щастя для  України, торкалися душі кожного навіть випадкового перехожого.
А ще пройшли змагання в катанні на роликах. Коли канікули за вікном, ролики стають у райцентрі для дітлахів видом активного дозвілля. Часто дубровицькі хлопчики і дівчатка вправляються у майстерності їзди на роликових ковзанах в центрі міста. Такі розваги на «колесиках» лише додають здоров’я. От і турнір роликовий додав гарного настрою під час святкування дня міста. Всі його учасники були нагороджені грамотами та призами. Цікаво пройшли змагання з шахів на подвір’ї центру позашкільної освіти. Поряд з досвідченими шахістами міста в них взяла участь і молодь. В змаганнях за швейцарською системою, в 5 турів, загалом продемонстрували свої навики 12 шахістів. Перше місце виборов у напруженій боротьбі Ігор Шугалевич, друге – Володимир Мартинчик, третє – Валерій Макарицький. Всі нагороджені грамотами, медалями та грошовими преміями. Також було відзначено наймолодшу учасницю змагань Лесю Хоменко.
В день міста пройшов чемпіонат області з футболу серед команд ветеранів. Наші земляки обіграли сарненців з рахунком 2:0. А біля  річки Горинь організували змагання з пляжного волейболу.
Аромат смачного кулішу надвечір наповнив парк. Приготували 50 літрів цієї традиційної козацької страви – з 12 кг пшона, додавали сало і бочок, масло, цибулю та інше. Організували смачну таку вечерю дубровичанам комунальна служба міста та КП «Ринок». Лідія Вирва вже не вперше додала до приготування страви, окрім потрібних інгредієнтів,  частку своєї душі, щиро, з посмішкою частувала жінка дубровичан і гостей міста. Найголовніше – готували от у такій польовій кухні, що для багатьох уже цікавинка. Смачний коровай не встигали розрізати. Смакували частуванням і діти, і дорослі, як спільна дубровицька родина.
А заключним акордом вечора став концерт Віталія Свирида, який  гарним голосом співав щирі українські пісні і дарував глядачам тепло свого серця. Поспілкувалися з виконавцем вже наступного дня перед його від’їздом.
– Пане Віталію, які враження від Дубровиці?
– Найкращі. Знаєте, у мене в четвер був концерт у Тернополі, і мене там мої друзі жартома відмовляли їхати. Казали: «Куди ти їдеш? Там же Білорусія! Там болото! Заїдеш – не виберешся!». А приїхав – чистеньке, компактне охайне містечко. Справжня Європа. Я був здивований, коли дізнався, що Дубровиці – більше тисячі років. Насправді це дуже молоде місто, тут багато дітей, багато молоді, багато вродливих дівчат. Я думаю, у Дубровиці – прекрасне майбутнє.
– Щось встигли побачити із місцевих принад?
– Звичайно. Ми приїхали якраз на свято Улянії, тож першим ділом завітали до церкви Різдва Богородиці. Дуже сподобався храм і його аура. Мені показали пам’ятники сестрам Улянії та Анастасії Гольшанським. Друзі повели мене до костелу Іоанна Хрестителя, показали мені ваш романтичний підвісний місточок, з якого відкриваються такі мальовничі краєвиди і видно другу церкву – Миколаївську. А в неділю мене навіть звозили на Сомине озеро, і я скупався у його цілющій воді.
– Що хотіли б побажати дубровичанам?
– Враховуючи наш непростий час, у першу чергу хочу побажати миру і душевної гармонії. Частіше співати самому і слухати гарні пісні, бо пісня – це душа нашого народу. А також – щирих і добрих друзів. У мене завдяки цій поїздці їх побільшало: якщо з Наталкою Позняк ми були знайомі давно, то тепер доля мене звела і з Василем Яніцьким – хорошою і щирою людиною, який багато робить добра людям. Тут я познайомився з очільниками вашого міста, з журналісткою Оксаною Слободзян, з батьком Наталки Віктором Родіоновичем, іншими людьми. І тепер я просто зобов’язаний іще не раз приїхати до вас. Так що – запрошуйте.
Ось такі барви внесли ми у цьогорічну картину святкування дня міста. Найголовніше – над Дубровицею були чисте, світле, мирне небо. Дай, Боже, такого неба всій Україні і щасливого повернення додому нашим землякам, які стоять сьогодні на сторожі миру, аби посміхалися, а не плакали діти, лунала музика, а не вибухи гармат.

Післямова: Дубровицька міська рада щиро завдячує всім, хто вніс свою лепту в організацію святкування дня міста – колективу центру соціальних служб для молоді на чолі з Володимиром Жакуном, працівникам центру позашкільної освіти і особисто керівнику Миколі Семенюку, ветерану спортивного руху Володимиру Мартинчику, вчителям фізвиховання міської школи №2 та Дубровицького ліцею – Олександру Таборовцю та  Анатолію Клюйку, Олександру Мазуру та Ігорю Дячку, колективу райспоживспілки і особисто Ганні Мунько та Олександру Ліщенко, підприємцям Іванні Бецан, Віктору Гумену, Олені Орленко, магазину «Вопак» (Петро Красько), директору РБК Володимиру Малафею, і, звичайно, багаторічному спонсору Василю Яніцькому (благодійний фонд «Наш край»), Наталці Позняк.

Любов КЛІМЧУК.