пʼятниця, 28 лютого 2020 р.


пафос – це справді піднесення
Спочатку здивувалася, скільки багато на відпочинку людей з обмеженими можливостями. У нас же хвороба – це, як правило, той якір, яким ти назавжди прикутий в чотирьох стінах. Але бачу, інвалідність – це не вирок. В Європі в аеропортах, транспорті, магазинах, звичайно ж, готелях для людей з вадами руху, зору, слуху створено всі умови. В громадському транспорті можна вільно пересуватися на візочку, автобус облаштовано таким чином, що людина на допоміжних засобах пересування може вільно заїхати до нього самостійно. Мовчу вже про пандуси. Це тут як «гуд афтенун». До слова, вітатися тут прийнято всюди й з усіма. Ніби дрібниця, але приємна. В торговельній мережі побачила цілий відділ, де можна, піднявшись ескалатором з паркінгу, взяти в безкоштовну оренду візок для недужого покупця. Туалети в торговельних мережах – річ невід’ємна. У великих центрах вони є на кожному поверсі. Звичайно передбачені там окремі відділи для візочників.











Куди йде християнин у святковий час? Звичайно, до церкви. В Пафосі – їх велика кількість. Але ми обрали для спілкування з Богом храм Святих Безсрібників – це велична будівля, яка була закладена в 1980 році, а висвячена навесні 1994 року. Це також видалося символічним, адже в цьому році в мене народилися мої близнюки. В путівнику зазначалося, що в цьому храмі таїнства здійснюються в тому числі старослов’янською мовою. Проте вечірня служба, яку відвідали ми, була грецькою. Інтуїтивно все ж розумієш, де звучать основоположні молитви, повторюєш їх вже рідною. Я посоромилася робити багато знімків всередині – все-таки люди в церкві налаштовані на особливу хвилю і відволікати їх клацанням фотокамери було незручно. Тим більше було нас в храмі не так й багато – може десь з десяток вірян в загальній кількості. Кіпріоти святкують Різдво 25 грудня, хоча й сповідують Православне християнське вчення. Сама служба, хоч і незрозумілою мовою, все ж викликала особливе піднесення. Інтонація, з якою помічник священника читав Святе Письмо, чимось скидалася на медитацію. Трохи незвичним було, що в церкві не ставлять свічок, можливо, це тільки так на цій службі. Сам храм – дуже великий, після прогулянки під грозовим дощем там було дуже затишно. Кондиціонери підтримували комфортну температуру. Тут в церкві можна сидіти. Правда, стільці досить аскетичні – зі спинкою під кутом 90 градусів точно не задрімаєш, навіть сидячи. Та й духовний отець підкреслює всі основні церковні догмати особливим передзвоном.
Пафоська церква Agion Anargyron (Айон Анаргірон), що в перекладі і є Святих безсрібників, присвячена не тільки Святим Косьмі та Даміану, хоча саме ці імена відразу спадають на думку православній людині, а й цілій низці інших, аналогічних їм сподвижників. Крім всім відомих святих Косьми і Даміана, в число Святих безсрібників входять також мучениця Зінаїда Тарсійська, мученик Кир Олександрійський, великомученик Пантелеймон і мученик Трифон. Всі вони прославилися здатністю зцілення.
Але перш за все, це – грецька церква. І цим пояснюються деякі її особливості. Звичайно, у греків-кіпріотів і у «грецьких» греків - одна мова і одна віра. Однак в церковному плані це різні структурні утворення, і Кіпрська Архієпископія є такою ж автокефальною церквою, як Грецька (Елладська) Церква. Варто зазначити, що перша отримала самостійність в 431 р., а Елладська Церква тільки в 1850 р. (самопроголошення відбулося в 1833 р.); тому Кіпрська Архієпископія вважає себе прямою спадкоємницею Візантійської Церкви. Правда, Грецька Церква набагато багатша Кіпрської і матеріально допомагає своїй «старшій сестрі».
Зовні відмінності в храмах в зазначених Церквах проявляються не тільки в розмірах (кіпрські церкви, побудовані на грецькі гроші, істотно більші), але і в наявності двох дзвіниць. Це помітно, зокрема, на прикладі церкви Св. Безсрібників. Цей храм – один з найбільших (якщо не найбільший) в Пафосі. Великий центральний купол оточують чотири менші, що символізує Ісуса Христа і чотирьох євангелістів. Західний портал фланкирують дві високі п’ятиярусні дзвіниці, у яких два верхніх яруси відкриті; в них розміщуються дзвони; три нижні яруси мають здвоєні вікна. Такого архітектурного оформлення немає, якщо вірити путівнику, ні в одній кіпрській церкві (в тому числі, і в ХХ столітті). Здалеку цю церкву легко можна сплутати з мечеттю.
Всі п’ять куполів церкви Св. Безсрібників (а також дахи дзвіниць і апсид) покриті червоною черепицею. Для нас також трохи виклично, як для церковної будівлі.
Над верхньою частиною іконостасу встановлено Розп’яття.
Конха (ніша, напівсклепіння над вівтарем) прикрашена фрескою із зображенням Богородиці типу Оранта (з піднятими в молитві вгору руками), у якій на грудях у великому медальйоні представлений образ Ісуса Христа. Божа Матір оточена двома архангелами.
Незвично, як на мене, виглядає іконостас. «Наш» передбачає чітку «градацію» апостолів, пророків, святих, біблійних сюжетів. Тут іконостас має дещо інший вигляд.
Кіпріоти, як ви вже зрозуміли, на підйом важкі. Найбільше місцеві мешканці люблять відпочивати. Наприклад, в неділю закрито взагалі все, а банки та аптеки працюють лише по буднях, і тільки до обіду. Більшість магазинів закриваються о 5-6 годині вечора. Ми відпочивали в період новорічних свят, коли торгівля також бере тайм-аут. Але скидки в магазинах та бутиках – дійсно вражаючі, до 60-80 відсотків, нічого не скажеш, святкові.
Хоч Пафос за кількістю населення й містечко порівняно невеличке, однак територію займає чималу. Благо, транспорт громадський ходить регулярно навіть вночі. Вартість проїзду: півтора євро – разовий квиток і п’ять євро – денний. Нічна ціна – в два рази вища. Придбати квиток можна у водія, розрахувавшись карткою. Я це успішно робила з «приватівської». Місцеві водії – дуже доброзичливі, завжди вітаються, залюбки допомагають в подорожах знайти необхідне місце. При потребі взагалі зупинять автобус й посприяють пересісти на інший маршрут, що веде до визначних об’єктів, попросивши колегу попередити, де саме  виходити. Ще вразило, місцевих жителів рідко можна зустріти на вулиці, вони здебільшого пересуваються на авто, але при зустрічі там всі вітаються одне з одним, і посміхаються так мило.
А зараз, даруйте, така делікатна тема, як туалетна. Бо хоч як не крути, а туди навіть королі пішки ходять. Та зрештою, що природнє, це не може бути потворним. Звісно, активно мандруючи, мала змогу відвідати не один такий «заклад». Навіть на найвіддаленішому ранчо, де вчать верхової їзди, туалетна кімната – простора, з необхідними різними відділами: для джентльменів, леді, відвідувачів з обмеженими можливостями, дитячим. Напевно, там же обладнано пеленальний столик. Шикарні туалети в аеропортах – їх там безліч. Супер – в торговельних великих мережах, вони там просто розкішні. Що кидається в очі, ніяких принизливих надривань паперу на вході. В кожній кабінці того паперу по кілька рулонів. Мило та сушки для рук на різний смак. Надаєш перевагу паперовим рушничкам – є і вони. Для геть пікантних ситуацій є і душ. А скільки кумедних пояснювальних табличок підгледіла. На жаль, не одразу здогадалася їх фотографувати.
Я уже писала, що Пафос – це суцільний будівельний майданчик. Клієнта приваблюють в різний спосіб. В тому числі й дуже оригінальними рієлторськими конторами, розмальованими всуціль фресками «під старовину». Щодо цін на нерухомість – то вона коливається залежно від району. Будиночок з чотирма спальнями та трьома санвузлами вартує 190 тис. «юре». Квартирка – 90 тис. Вілла на першій лінії десь триста тисяч. Але тут вже передбачено, як годиться, басейн, будиночок для котів і паркінг звісно. В центрі будують лінію для рейкового вагончика на підвищенні. Практичне його застосування навряд чи має якусь транспортну доцільність. Але це ж туристичне містечко. Будуть використовувати в якості оглядового майданчика. У більшості будинків (за винятком житлових багатоповерхівок у великих містах) відсутній підігрів води. Натомість кіпріоти встановлюють на дахах резервуари з водою, які нагріваються сонцем.
Що ще з екзотичних цікавинок? О, пригадала ще один вражаючий факт – на Кіпрі зовсім не має залізниць. Точніше була одна, але вона не працює ще з середини минулого століття. Проте автошляхи тут просто шикарні. Рух, як і належить колишній британській колонії, лівосторонній. Досі близько двох відсотків території острова перебуває під контролем Великобританії – там розташовані військові бази цієї країни. Коли в Харборі (так в Пафосі називається район місцевого порту), я робила знімки, доброзичливі кіпріоти порадили не особливо «світити» британські військові кораблі. Щоб не було проблем згодом. Адже повсюдно в місті камери, і ти відчуваєш себе з незвички, як бактерія під мікроскопом.
Та все ж, зваживши всі «за» і «проти», я поверталась би в цю місцевість знову і знову. Просто хотілося відчути себе «в шкурі» цих вальяжних кіпріотів – прокидатися щодень із впевненістю в завтрашньому дні. Йти в завтра, як вони, поважно і велично, нікуди не поспішаючи… Шкода все-таки, що в мене нема тих інвестиційних кілька сотень євро, аби стати громадянкою цього завжди сонячного острова.





Кохайте і будьте коханими
Минулої п’ятниці весь світ заполонили милі листівки у формі сердець, закохані обмінювались ними, дарували одне одному подарунки та поцілунки. А ті, хто твердо вірять у свої почуття, одягли в День Валентина на безіменний палець обручки та назавжди поєднали свої долі. Традиційно в Україні 14 лютого - бум весіль. У Дубровицькому  ДРАЦі теж було людно. Бажання стати на рушничок щастя виявили три пари (2 у відділі, 1 у сільраді). Ще дві – у найромантичніший день подали заяви на реєстрацію шлюбу.
Загалом у 2019 році побралося в районі 178 щасливих наречених. Не побоялися народної думки, що у високосний рік не можна одружуватися і розпочали 2020-ий зі шлюбу вже 17 закоханих пар. А от у нашумілий день 02.02.2020 ажіотажу не було. Наші молодята спокійно ставляться до особливих дат, кажуть у відділі.
Щоб закріпити свої почуття офіційно, багато не треба. Для подачі заяви з собою треба мати лише паспорти. Якщо ж хтось з молодят був одружений, то необхідний також документ, що підвереджує припинення попереднього шлюбу або визнання його недійсним. 
Далі майбутньому подружжю надається місячний термін, аби подумати над своїм бажанням стати єдиною сім’єю.  Якщо наречені не хочуть чекати так довго, є пілотний проєкт «Шлюб за добу».  У нашій області ця послуга надається у Сарнах, Рівному та Дубні.  Усі бажаючі можуть одружитися навіть у той самий день, коли були подані документи.  Для цього молодятам треба зробити кілька простих кроків. Перший –  звернутися до організатора державної реєстрації шлюбу. В Сарнах, наприклад, це комунальне підприємтсво готель «Случ», що по вул. Соборна, 1. Другий – визначитись з  бажаною датою та часом. Третій – пред’явити паспорти, квитанцію про сплату держмита і платних послуг та за необхідності інші документи. Четвертий – підписати відповідний договір. І п’ятий крок – з’явитися у обрані час та місце і одружитись.
У Дубровицькому відділі ДРАЦСу також нагадують про можливість подачі заяви на реєстрацію шлюбу онлайн. Це можна зробити, зареєструвавшись на Веб-порталі «Звернення у сфері державної реєстрації актів цивільного стану». А ще проконсультуватись з працівником відділу,  здійснити попередній  запис на прийом у зручний для себе час, оплатити послуги, надіслати скан-копії документів. Та багато іншого. 
Правда, для подачі заяви, не виходячи з дому, треба мати електронний цифровий підпис. У разі його відсутності молодятам таки доведеться заглянути до РАЦСу впродовж трьох днів  з моменту отримання повідомлення про результати розгляду заявки, щоб поставити підписи особисто.
Тим же, кому не пощастило знайти кохання, допомагали працівники культури. На вулиці, біля входу до БК, два чарівні купідони намагались своїми стрілами потрапити перехожим у серце, запаливши там вогник почуттів. А ще ведуча цікавилась у закоханих пар, що для них означає День Валентина та що вони подарували один одному. Зачитувала любовний гороскоп та роздавала милі побажання-валентинки. Правда, романтичний настрій трохи псував дощ і морозна температура. Але тим, хто хотів зізнатись своїм половинкам в почуттях, це аж ніяк не заважало.
Відтак, не залежно від дня, року, погоди, настрою, кохайте і будьте коханими!



ФЕДЬКО-ПРИБУЛЕЦЬ
ТА ІНШІ ГЕРОЇ СЕРГІЯ ГРИДІНА
Якщо після презентації з письменником захотілось взяти до рук його книжку, значить місія виконана – він зміг достукатись до серця читачів. Так сталось з Сергієм  Гридіним. Виявляється на Рівненщині мешкає один з найвідоміших дитячих літераторів сучасності. Його роботи кілька разів потрапляли до списку престижної премії «Книга року ВВС». Він знає, як легко і невимушено «полонити» молодого читача не лише своїми книжками, але й розповідями про них. В цьому переконались минулого тижня, коли пан Сергій приїжджав познайомитись з шанувальниками в районну дитячу бібліотеку. З гумором він розповів про своє життя та творчість.


«Я народився в часи, коли не було мобільних телефонів та Інтернету, а по телевізору показували кілька каналів. Тому замість того, щоб просиджувати дні в чотирьох стінах, ми  гуляли і вичворяли різні речі. Пам’ятаю, в років 10-11 з товаришем вирішили зробити акваріум. Грошей у нас не було, тож купити скляний ящик для риби не могли собі дозволити. Зате могли його викопати. Що й дружно зробили. Яма вийшла класною, глибокою. Наловили ми туди карасів. Справа залишалась за водою. Носили її з колодязя годину, дві, три. А води все було мало. Залишалось загадкою, куди вона дівається. Розгадали ми цей ребус, коли тьотя Зойка залізла у свій погріб, який був по-сусідству за парканом. Ох, і дізналися тоді багато нових слів про себе, яких при дітях зазвичай не говорять. Таких пригод було багато. І коли я трошки підріс, захотілось їх описати».
За освітою Сергій Гридін – економіст, багато років пропрацював з цифрами на держслужбі. А на літературну стежку став, як сам жартує, уже в поважному віці, коли йому було біля сорока. І посприяли цьому син… і комп’ютерний вірус.
«В дитинстві мій син Сашко хронічно не любив читати. Натомість сидів годинами за комп’ютером та грав у різні ігри. І от одного разу завдяки вірусу, підхопленому в мережі, занапастив операційну систему і знищив всі файли. Мені цілу ніч довелося їх відновлювати. Тоді й виникла ідея: а чому не створити  книгу про прикольного ком’ютерного віруса, і таким чином відволікти сина від «залізяки» та зацікавити. Так народилась перша книжка «Федько-прибулець Інтернету». Я змусив Сашу її прочитати. Йому сподобалося, і я був просто зобов’язаний писати продовження».
А от сам письменник книжки обожнював завжди. Каже, як навчився читати в 4,5 роки, так і досі не може зупинитись. Зі своєю електронною бібліотекою не розлучався навіть тоді, коли брав участь в антитерористичній операції у 2015-му. Якомусь конкретному авторові переваги не віддає. Зате має кумедну згадку.
«В першому касі мені на уроках було не цікаво, бо я вже знав усе, що проходили мої однокласники. Тому мені вчителька дозволяла тихенько читати, що захочу. Якось побачив, що батьки від мене ховають книжку. А якщо ховають, значить вона найцікавіша. Якщо дитина поставить собі за мету знайти, вона знайде. З цим справився і я. Кинув ту книжку в рюкзак і поніс в школу. Відкрив на уроці  і наполегливо намагався вникнути. Вчителька, побачивши її, округлила очі і подзвонила мамі. Бо був це «Декамерон» – досить доросла література з відвертими ілюстраціями. В першому класі вона явно мені не сподобалась».
Сергій Гридін зрозумів, що він таки письменник у той момент, коли в невеличкому містечку на Львівщині під час презентації першої роботи дуже серйозна дівчинка років десяти поцікавилась, чи знав він особисто Лесю Українку.
«Я очманів, але одразу з гордістю відчув себе причетним до племені творців літератури. «Хітовим» також стало питання, чи я живий, при цьому було вказано на стіну, де на портретах «справжніх письменників» стояла дата народження і відходу в інший світ».
Саме на зустрічах пан Гридін часто черпає ідеї нових творів. Наприклад, задум книжки «І паралелі перетинаються» підказали йому двоє десятирічних читачів. Вони підійшли до автора на Форумі видавців і запитали, чи не хоче він написати про хлопця-самогубця з щасливим закінченням. Так виникла повчальна книга для батьків і дітей, яка закликає бути уважнішими до близьких.
А ось в дубровицькій бібліотеці юні шанувальники порадили написати письменнику про працівника лабораторії, який випустив у світ смертельний вірус. Такі думки навіяли їм події в Китаї. 
Багато в роботах літератора взято з реального життя. Як-от спогади про дитинство пана Сергія – колись повненького хлопчика, через що той був білою вороною серед однолітків. Або ж історія його кума, який став батьком у десятому класі. Обраницею виявилась взагалі восьмикласниця.
«В них було чисте світле кохання, від якого інколи з’являються діти. Дівчину вигнали зі школи, а він довчився, бо бабуся була начальником освіти. Пожили молоді закохані після народження дитини три роки і розійшлися. Суть в тому, що такі випадки трапляються дуже часто. Тому й взявся за написання. Книжка «Дорослі зненацька» має не підштовхнути, а навпаки вберегти від небажаної вагітності».
Загалом в арсеналі письменника 15 різнопланових книг для дітей та дорослих. Він не цурається «незручних» тем із життя підлітків. Пише жіночі оповідання про кохання, відносини та емоції. Є автором кількох робіт про бойові дії на Донбасі. Про них пан Сергій знає не  з розповідей, адже сам скуштував  «воєнної» каші як командир саперного взводу. Втім це не кінець. Поки їхав в Дубровицю, автор  «дописав» в голові ще одну книгу.
А читачі? Вони є! І минулого тижня з`явилися ще нові…


знову про медИцину
Переглядаю в Інтернеті свіжі новини: «Українських медиків прийме Європа, а хворих українців – рідна земля», – так характеризує анастезіолог із Харкова медичну реформу. Не хотіли б настільки згущати фарби, однак мусимо констатувати наступне: далеко не райдужні перспективи в цьому плані і у нас, на Дубровиччині. Адже час, коли реально можна було по максимуму «заманити» державні гроші до дубровицьких пацієнтів і на вторинному рівні медичного обслуговування, напевно, для нас вже втрачено. Бо там, де про це дбали заздалегідь, вже роками вибудовували чітку, логічну і зрозумілу модель організації медичного обслуговування. Первинна ланка – це форпост, який підстраховується вторинною і працює з нею в одному циклі, як один злагоджений механізм. Робота ця дуже копітка, але там, де не шукали причин, а знаходили засоби – вона дала свій результат. Що в підсумку? З-поміж шести чорнобильських  районів нашої області, в чотирьох створено опорні медичні заклади. Як запевнили в обласному управлінні охорони здоров’я, в усіх опорних лікарнях за державний кошт буде переобладнано приймальне відділення, а також підсилено поліклініку діагностичною апаратурою. Як бачите, цей тайм ми уже програли.
З послабленням вторинного рівня медицини все більші надії ми покладаємо на «первинку», а ще більше на Господа нашого Вседержителя, «щоб спас та захистив». Бо ж з огляду на теперішню комерційну вартість медичних послуг, як співав колись Висоцький: «той, хто слабший – зразу в гроб»…
То які все-таки перші підсумки року роботи нашого КНП «Дубровицький районний центр первинної медико-санітарної допомоги» у «вільному плаванні»? Бо ж саме він покликаний в першу чергу дбати про здоров’я дорослих і дітей нашого району. Тим паче маємо не зовсім приємні приклади з реформуванням «первинки». Приміром, читачі газети скаржаться, що в такому великому селі, як Золоте, ФАП перестав працювати зовсім. Чому і як таке могло статися, ми ще досліджуватимемо більш детально. З відділенням громад, на жаль, й сфера  охорони здоров’я розпалася на «удільні князівства». Проте повернемося до теми нашої розмови.
Нагадаємо, центр ПМСД створено ще в 2013 році. До його складу входять 28 ФАПів та 6 лікарських амбулаторій. Очолює центр головний лікар Островець Вікторія Михайлівна. Під її керівництвом працює 203 медики, серед них лікарі загальної практики сімейної медицини, педіатри, фельдшери, сестри загальної практики сімейної медицини, молодші медичні сестри, адміністративно-управлінський персонал.
Рішенням сесії районної ради від 28 березня 2018 р. № 271 заклад реорганізовано в комунальне некомерційне підприємство.  Вже через кілька місяців було отримано ліцензію  на медичну практику. 15 серпня 2018 року було підписано договір з Національною службою здоров’я України, а з жовтня – заклад фінансувався за програмою медичних гарантій НСЗУ. На даний час центр ПМСД працює в медичній інформаційній системі «Доктор Елекс». Також 5 лікарських амбулаторій забезпечено широкосмуговим доступом до мережі Інтернет для функціонування електронної системи охорони здоров’я.
На сьогоднішній день населенням району укладено понад 86% декларацій про вибір лікаря, який надає первинну медичну допомогу. Кожен пацієнт має право на вільний вибір лікаря та направлення на обстеження до всіх медичних вузькопрофільних спеціалістів району та області.
П’ятнадцять послуг є безоплатними
В рамках реформи первинної медичної допомоги за договором про медичне обслуговування населення лікарі центру ПМС надають такі безоплатні медичні послуги:
1. динамічне спостереження за станом здоров’я пацієнтів із використанням фізикальних, лабораторних та інструментальних методів обстеження відповідно до галузевих стандартів у сфері охорони здоров’я;
2. проведення діагностики та лікування найбільш поширених хвороб, травм, отруєнь, а також патологічних і фізіологічних (під час вагітності) станів;
3. забезпечення проведення діагностичних обстежень, лікувальних заходів, а також динамічного спостереження за пацієнтами із хронічними захворюваннями відповідно до галузевих стандартів у сфері охорони здоров’я;
3. надання невідкладної медичної допомоги пацієнтам з розладами фізичного чи психічного здоров’я, які сталися під час прийому у лікаря ПМД і які не потребують надання екстреної, вторинної (спеціалізованої) або третинної (високоспеціалізованої) медичної допомоги;
4. проведення обов’язкових заходів щодо виявлення індивідуального ризику виникнення неінфекційних та інфекційних захворювань, оцінювання загального серцево-судинного ризику, індексу маси тіла, окружності талії тощо;
5. проведення наступних лабораторних досліджень: загальний аналіз крові з лейкоцитарною формулою, загальний аналіз сечі, глюкоза крові, загальний холестерин, швидкі тести на вагітність, тропонін, ВІЛ, вірусні гепатити;
6. проведення профілактичних втручань, спрямованих на зменшення інфекційних захворювань серед дорослого та дитячого населення, зокрема вакцинації згідно з календарем профілактичних щеплень, підготовка та відправлення повідомлень про інфекційне захворювання, харчове, гостре професійне отруєння, незвичайну реакцію на щеплення та медичні препарати, а також проведення епідеміологічних досліджень при поодиноких випадках інфекційних хвороб;
7. надання консультативної допомоги населенню з основних засад здорового способу життя, наслідків для здоров’я нездорового способу життя та важливості здійснення заходів з відмови від куріння та зловживання алкоголем, збільшення фізичної активності та здорове харчування;
8. динамічне спостереження за жінками з неускладненим перебігом вагітності та направлення їх (у разі потреби) до лікаря-акушера-гінеколога закладу вторинної (спеціалізованої) або третинної (високоспеціалізованої) медичної допомоги;
9. здійснення медичного спостереження за здоровою дитиною;
10. надання окремих послуг паліативної допомоги дорослим та дітям, що включає: регулярну оцінку стану важкохворого пацієнта та визначення його потреб, оцінку ступеня болю та лікування больового синдрому, призначення наркотичних засобів та психотропних речовин відповідно до законодавства, оформлення рецептів для лікування больового синдрому, призначення лікування для подолання супутніх симптомів (закрепи, нудота, задуха тощо), консультування та навчання осіб, які здійснюють догляд за пацієнтом, координацію та співпрацю з іншими установами для забезпечення медичних, психологічних, соціальних та інших потреб пацієнта.
11. призначення лікарських засобів та медичних виробів, технічних засобів медичної реабілітації з оформленням відповідних документів згідно з вимогами законодавства;
12. виписка рецептів для пільгового забезпечення лікарськими засобами окремих груп населення за певними категоріями захворювань відповідно до чинного законодавства;
13. направлення пацієнта з медичними показаннями, які не потребують ЕМД, у заклади охорони здоров’я для надання їм вторинної (спеціалізованої) або третинної (високоспеціалізованої) медичної допомоги, медичної реабілітації та паліативної допомоги;
14. виклик бригади екстреної (швидкої) медичної допомоги до пацієнта, який знаходиться у стані, загрозливому для життя, та надання йому відповідної медичної допомоги до прибуття бригади ЕМД;
15. ведення первинної облікової документації (в тому числі в електронному вигляді), оформлення довідок, листків непрацездатності та направлень для проходження медико-соціальної експертизи, а також лікарських свідоцтв про смерть.
Державні та донорські програми щодо реконструкції та будівництва амбулаторій, їх переоснащення
У 2019 році відповідно до реформи сільської медицини в районі проведено будівництво нової лікарської амбулаторії в селі Кривиця, яка повністю оснащена новим медичним обладнанням. Також продовжується робота щодо подальшого формування оптимальної мережі закладів первинного рівня надання меддопомоги, зокрема, реалізація завдань спільного Проєкту «Поліпшення здоров’я на службі у людей».
Для включення у фінансування з коштів проєкту Світового банку ввійшли наступні об’єкти із нашого району: реконструкція ФАПів під лікарські амбулаторії с. Селець, Колки та Берестя; капітальний ремонт Бережницької, Сварицевицької, Дубровицької №1, №2 лікарських амбулаторій. В перспективі також: будівництво Туменської лікарської амбулаторії та реконструкція ФАПу під службове житло;  реконструкція ФАПів сіл Бережки, Лютинськ, Залужжя в лікарську амбулаторію (в останніх двох із службовим житлом для лікаря).
В рамках проєкту Світового банку на заклад також було безоплатно передано 13 персональних комп’ютерів для забезпечення комп’ютеризації робочих місць, а також протягом 2019 року закладом було закуплено сечовий аналізатор, електрокардіограф, сумки-укладки (з наповненням та без наповнення) для лікарів ПМД та середнього медичного персоналу, комп’ютерне обладнання, велосипеди для середнього медичного персоналу та телекомунікаційне обладнання для обслуговування медичних інформаційних систем; було проведено капітальний ремонт ФАПів сіл Заслуччя (заміна вікон та дверей) та Городище (заміна даху).
Як діє програма «Доступні ліки»
Упродовж 2015-2018 років для амбулаторного лікування пацієнти, що страждають на серцево-судинні захворювання, ЦД ІІ типу, бронхіальну астму забезпечуються лікарськими засобами відповідно до Програми «Доступні ліки». Для її реалізації були укладені договори з 14 аптеками.  Починаючи з квітня, для пацієнтів центру доступна функція видачі електронних рецептів.
В рамках програми «Здоров’я дітей Дубровиччинни» було повністю забезпечено спеціальним продуктом харчування хворих на фенілкетонурію дітей віком від 4 до 12 років. Для забезпечення хворих з хронічною нирковою недостатністю, що отримують програмний гемодіаліз та після трансплантації донорської нирки, які проживають на території  району, було закуплено життєво необхідні препарати. Необхідними ліками забезпечено також  хворих, які страждають на нецукровий діабет.
Дієва медицина – мобільна медицина
Первинна ланка медицини  має бути найближчою до людей. Для підвищення її ефективності та мобільності згідно  з розпорядженням голови обласної державної адміністрації в 2019 році закладу було виділено автомобіль «Renaul Duster».
Також зовсім недавно Фондом Ріната Ахметова було передано автомобіль «Toyota Land Croiser 150» для надання медичної допомоги мешканцям найвіддаленіших сіл нашого району.
За кошти місцевого бюджету також здійснюється постійне  перевезення ветеранів для лікування в Клеванському військовому госпіталі відповідно до районної цільової програми «Ветеран»
 Проблеми та перспективи
Центр планує і надалі продовжити роботу щодо подальшого формування оптимальної мережі своїх закладів, дооснащення їх інвентарем, іншими виробами медичного призначення. Впроваджуються нові технічні та інформаційно-програмні засоби для функціонування електронної системи охорони здоров’я та телемедицини з метою поліпшення якості профілактичних медичних оглядів населення, диспансеризації та раннього виявлення передракових станів, онкологічних захворювань, туберкульозу, цукрового діабету, артеріальної гіпертензії, проведення інформаційно-просвітньої роботи серед населення щодо формування здорового способу життя та профілактики захворювань.
Кадри вирішують все
Серед кращих спеціалістів центру ПМСД можна виділити насамперед  ветеранів праці: лікарів-педіатрів Мединську Зінаїду Георгіївну, Мацика Володимира Петровича, лікарів загальної практики – сімейних лікарів Кохтюка Василя Івановича, Дацька Миколу Володимировича, а також молодих спеціалістів, які повністю відаються своїй роботі – заступника головного лікаря з медичного обслуговування Логин Люмилу Миколаївну, лікарів загальної практики – сімейних лікарів – Люлюк Галину Юріївну, Демидову Лідію Іванівну, лікаря-педіатра Велику Вікторію Сергіївну. 
Неможливо уявити роботу центру, фельдшерсько-акушерських пунктів, лікарських амбулаторій і без середнього медичного персоналу: головної медичної сестри Дубінець Лілії Орестівни, старшої медичної сестри  Твердої Світлани Іванівни.
Велику роль у роботі закладу відіграє адміністративно – управлінський персонал: головний бухгалтер – Калько Світлана Вікторівна, інспектор з кадрів – Холодько Марія Вікторівна, економіст – Берестень Любов Миколаївна, юрисконсульт – Хомич Марія Дмитрівна, водій – Придатко Микола Миколайович.
Підготовлено за інформацією РЦ «ПМСД».


Найбільшою цінністю було життя моїх бійців
Тридцятирічний капітан Богдан Микульський був на афганській війні рівно два роки з 15 лютого 1987 року по 15 лютого 1989. Теперішній міський голова, полковник Богдан Михайлович Микульський розповідає про той час, бойових побратимів і людські цінності на війні.





Правду сказав лише брату
Наприкінці вісімдесятих я вже мав за плечима досвід військової служби. Йшла мова про те, що поїду у відрядження. Після медичного огляду мені зробили запис: «Придатний для служби в умовах спекотного клімату». Я зрозумів, куди закине мене доля. Приїхав додому, щоб попрощатися з батьками. Так і сказав їм, що ненадовго поїду у відрядженя. Як вже йшов до автобуса, то наш пес зірвався і вискочив мені на груди. В душі щось перевернулося. Брат Мирослав помітив мої хвилювання, і я зізнався йому, що буду воювати в Афганістані. Батьків не хотів тривожити. Вже пізніше, як мама отримала мій перший лист, то зрозуміла про моє фактичне місце перебування. Мама була глибоко віруючою людиною, молилася за мене вдома, їздила по святих місцях. На війні саме мамина молитва була моїм оберегом і моя віра в те, що все буде добре.
Додому писав часто. Листи були нейтральні. Розповідав батькам про спокійну службу, про те, що їм нема чого хвилюватися. Як йшов на бойові завдання, то повідомляв, що деякий час через відрядження писати не зможу. А сам насправді не знав, чи напишу після бойових завдань ще матері взагалі. Одного разу через бойові операції під Кандагаром не писав додому кілька місяців. Повернувся на місце дислокації, а на мене чекали десять листів від мами. Бережу наше листування, це велика цінність для мене. Мама розповідала про життя вдома і часто писала, що відчуває у моїх листах недосказаність.

Про бойових побратимів
Я відповідав за підлеглих, серед яких були хлопці – 18-20 років. Через півроку служби у радянському війську їх закидали в Афганістан. Головним для мене, як для командира, виконуючи накази, було зберегти ці молоді життя. Я знав, що не маю права розслабитися, навіть у найважчий момент. На мене дивилися солдати, вони чекали мого рішення. Вдома на своїх синів чекали батьки, як і мої чекали мене. Зробити все можливе, щоб виконати військовий наказ, успішно завершити операцію, аби мої хлопці були цілі, щоб мирне населення не страждало – це було найголовніше завдання.
 Вдома, з екрану телевізора нам показували афганську війну більш як миротворчу місію – солдати з дітками на руках, солдати саджають дерева. А насправді в Афганістані на нас очікувала інша війна – розруха, постріли, смерті. Ми потрапляли в іншу реальність, зовсім не схожу на ту, яку вимальовувала радянська пропаганда. Звичайно, від афганських реалій в душі змішувалося все. Неправильним буде казати, що я потрапив в Афганістан повністю готовим до тамтешніх умов служби. Війна в умовах гір особлива. А треба був час, щоб і до клімату звикнути. Однак, на перші бойові дії нас послали вже через 12 днів мого прильоту в Афганістан, 27 лютого.  Мій підрозділ пішов витягувати роту розвідки, яка потрапила в оточення, на перевалі Зармадан. Це було вночі. Я ще й не дуже добре орієнтувався в горах. Кожен камінь насторожував, не знаєш, що за ним. Проходили скалисту місцевість. Щоправда, нам дали на допомогу замполіта, який вже мав тамтешній досвід служби. З Божою поміччю операція пройшла успішно, авіація нам підсвічувала дорогу. Таким було моє перше бойове хрещення. Вчитися особливостям афганської війни треба було прискореними темпами, бо на кону – життя твоє і підлеглих.
Дуже доречними були розуміння афганської війни хлопцями-узбеками, азербайджанцями. В Афганістані багато діалектів, але все ж їх мова схожа з мовою колишніх радянських сонячних республік.
Про цінності
Великою цінністю на цій війні була вода. Найсмачніша і найчистіша вода з гірських потоків, з вершини гір. Коли вдавалося її набрати, то смакували на повну - це була чиста і дуже смачна водичка. Кількість води, яку нам видавали, була лімітована. 400 літрів води – на одну машину. І під час бойових операцій нам завжди намагалися прострелити ємкості з водою. У спеку - без води ніяк. Кожен ковток – на вагу золота. Бувало пускали останню флягу по колу і рахували ковтки. А найбільша цінність – це життя тих, за кого відповідаєш. Ти дивишся в очі солдат, які тобі на сто відсотків довіряють, і  забуваєш про себе, бо в найскладніший момент ти для своїх бійців – опора, надія, порадник, командир і друг.
Охарактеризувати афганську війну загальноприйнятими термінами складно. Повторюся, для простого бійця вона, у великій мірі, залежала від людськості командира. Найважче було тим солдатам, які стояли на точках місяцями, утримували висоту чи прикривали певний відрізок дороги (як теперішня оборона). Вони довго були на одному місці – це було дуже складно морально.

Особливий Новий рік
Один із найскладніших етапів афганської війни для мене – це бої за кишлак Спінкалача. Операція проходила на відстані 550 кілометрів від місця нашої постійної дислокації. Три дні затратили лише на дорогу. Наказ ми отримали 27 грудня, і це було несподіванкою, як правило, на свята намагалися обходитися без важких боїв і втрат. Наказ був озвучений мені особисто генералом армії Володимиром Варенниковим. Зрозуміло було, що на нас покладають особливі надії.
З цього кишлака обстрілювали Кандагар. Серед скелястої місцевості, мото-стрілковий підрозділ нам забезпечив прикриття, довжиною у 16 км. Обабіч стояли військові авто, забезпечували прохід. Пригадую, моя БМП йшла перша. Бачив, як гранатометник цілився в нас, але отримав вогонь у відповідь від коректувальника, який сидів поряд зі мною. На моїх очах граната потрапила в спостережний пост. Це – миттєвий вибух, кров, поранені і загиблі. Однак ми отримали наказ «не зупинятися». 
Зрештою, операція пройшла успішно, завдяки хорошій підготовці наших бійців. Вирішальний момент операції – пам’ятна дата, 31 грудня 1988 року. В рідній Україні зустрічали Новий рік. А я був радий, що ми вистояли, вижили, виконали завдання. До речі, не раз нас у боях виручала наш підрозділ у складні моменти авіація. Злагодженість дій – це запорука будь-якого успіху.
За дві бойові операції в Афганістані я був представлений до двох нагород – Ордена Червоної Зірки (За Спінкалачу) та Червоного Прапора (за операцію на перевалі Тетау). Два ордени потрапили в один наказ про нагородження. Оскільки Орден Червоного Прапора вищий, то його мені і вручили. 5 травня нагороду вручили безпосередньо на місці нашої дислокації, хоч попередньо я мав їхати в Москву.

Дорога додому
День виходу, звичайно особливий і пам’ятний. Не вірилося, що позаду два роки війни в особливих умова. За плечима був період служби, який змінив мене і кожного солдата. Війна змінює наші цінності. Людське життя – це дарунок Божий. Я радий був за бійців, яких вдома обнімуть рідні. Ми завжди пам’ятатимемо побратимів, які не повернулися живими додому. На їх місці міг бути кожен, хто там служив.
Кожен солдат, після закінчення війни, переживає такий непростий період переходу до мирного життя. В голові тисяча думок, спогадів, переживань.
Я прилетів у Донецьк, там був тиждень. Потім – літаком в Івано-Франківськ. Погостював кілька днів у Косові у сестри. Далі – у Тернопіль. Мене зустріли машиною. Вдома чекала вся родина, накритий стіл, мама як кинулася на шию, і цей незабутній момент обіймів тривав довго. Тато більш стримано зустрів, хоча знаю, що його душа теж переповнювалася почуттями. Тато мій пройшов Другу світову, солдат солдата розуміє з пів слова.
Отак почалася мирна нова сторінка мого життя. Я вдячний тим людям, з якими воював пліч-о-пліч. І коли зараз мої солдати пишуть теплі коментарі під фото із спогадами, то я відчуваю, їх підтримку і навіть на великій відстані. Спасибі Богу за те, що можемо збиратися у Дубровиці, 15 лютого, і згадувати, згадувати… Нас з бойовими побратимами об’єднує пам’ять – це сторінка нашого життя. Час тоді вибрав нас.
Спілкувалася Люба КЛІМЧУК.

депутат в окрузі

У найвіддаленішому селі району – Будимлі побували минулого тижня голова РДА Олександр Гузич з народним депутатом України Віктором М’яликом. Очільник району з народним обранцем відвідали місцеву школу, поспілкувалися з педколективом та учнями, оглянули будівництво ще одного корпусу навчального закладу. В новому приміщенні планується розмістити молодші класи.
Керівник Миляцької ОТГ Федір Хлебович спільно зі своїм заступником Геннадієм Рожком поділилися з посадовцями подальшими планами розвитку, розповіли про перспективи та проблеми об’єднаної громади.
У ході робочої поїздки голова РДА та народний депутат оглянули також будівництво додаткового корпусу Жаденського навчального закладу, поспілкувалися з директором школи та будівельниками (на фото).
Прес-служба РДА.


25 грудня 1979 року в Афганістан було введено радянські війська. Для тисяч наших солдатів, їхніх батьків та матерів, дружин, дітей розпочалася жорстока, кривава війна. На далекій землі ложили голови й сини України. Бентежні дні чекання, безсонні ночі й тривоги, тривоги... Посивіли батьки. Непростими були ці роки. Бо де б не служив солдат, він у будь-який момент міг потрапити до Афганістану. Тому й не було спокою в Україні всі десять років афганської війни, яка тривала вдвічі довше, ніж Друга світова.

А 15 лютого 1989-го генерал-лейтенант Борис Громов, який виводив останню колону так званого Обмеженого контингенту радянських військ з Афганістану,на мосту через ріку Амудар’ю сказав історичні слова: «За мною не залишилося жодного радянського солдата»… Відтоді щороку в цей день схилятимуть знамена над полеглими, подаватимуть на службу Божу за тих, що загинули, лунатимуть скупі тости тих, хто вижив. Вони згадуватимуть військову дружбу, честь, мужність побратимів. Попри смерть, втрату друзів, пролиту кров, по-доброму пам’ятатимуть Афган, який багато чого навчив їх.
За довгих десять років цієї війни на цвинтарях з’явилося багато свіжих могил з фотографіями юних облич. Тільки в нашому районі таких поховань  десять. А по всій Україні скільки таких «афганських» могил, в яких лежать дев’ятнадцятилітні юнаки?! Останки загиблих воїнів привозили в оцинкованих гробах. І не було у батьків упевненості в тому, ховають вони свого сина чи когось іншого... І ще довго ятритимуть душу запитання без відповіді. Навіть на могильних плитах довго забороняли писати справжню причину загибелі. Не забудеться це горе, не відболить іще багато поколінь.
Дуже зворушливо минулої п’ятниці у Дубровиці вшанували  учасників бойових дій на території інших держав. У своїх виступах голова райдержадміністрації Олександр Гузич, голова райради Микола Кухарець, міський голова Богдан Микульський, т.в.о. військового комісара Олександр Ярмошевич, голова спілки воїнів-афганців Микола Дашук говорили про солдатську доблесть та дружбу, про самовіданність та самопожертву.
«Бойовий досвід колишніх афганців став дуже необхідний Україні у військових операціях на Сході. І ми пишаємося самопожертвою тих, хто добровільно, без жодних вагань у перші дні стали до зброї, щоб захистити державу, приєднались до загальнонаціонального волонтерського руху. Це було особливо важливо у перші дні та місяці, коли у нас не було армії, не було ким захищати українську землю.
Прямо з майдану сотні воїнів-афганців пішли до лав Збройних сил, до лав Національної гвардії, були кістяком новостворених підрозділів. А хто за віком не мав можливості брати безпосередню участь у бойових діях, доєднались до волонтерського руху і зараз продовжують бути бойовими наставниками для молоді», говорили виступаючі.
Так, воїн-афганець Микола Мисько, який згодом пройшов п’ять ротацій на сході України, отримав грамоту від обласної ради за свою активну громадянську позицію, а його бойові побратими Олег Міщур та Григорій Петрович грамоти районної державної адміністрації та райради.


У КОЖНОГО З НАС – СВОЇ ЗОРІ
Цей повчальний вислів вклав у вуста Маленького принца Антуан де Сент-Екзюпері, і для кожної людини він має різний зміст. Я ж розумію цей вислів по-своєму: є люди-зорі, котрі, народжуючись і проживаючи своє життя, стають орієнтиром для інших, освічують все довкола власною добротою, мудрістю і любов’ю. Такі люди, навіть відійшовши від активного життя, не згасають, а продовжують світити. Такою своєрідною зіркою для своєї родини та й великої частини оносельців завжди була, є і залишиться Ганна Федорівна Коєта із Бережок.


Її, цю мудру і тоді ще досить браву солдатську матір, я вперше побачила на відкритті пам’ятника землякам, що загинули на далекій афганській війні в горах Кандагару, Джелалабаді чи Пешеварі. Я вже тепер достеменно не пам’ятаю дослівно, як тоді говорила Ганна Федорівна, внеском якої в ту страшну війну стала смерть єдиного сина Михайла, але говорила вона так проникливо і щиро,  що всі присутні на цьому заході плакали. Уявляю тільки, як в ту мить розривалося від сліз її згорьоване материнське серце.
І досі в ньому ятрить та незагоєна рана, хоч минуло по смерті сина більше тридцяти років. А для матері – це ніби вчора. Назавжди двадцятилітній син в її домі не просто на портреті, він тут завжди незримо поряд.
Тож день народження – 13 лютого, напередодні дати, коли ми вшановуємо  учасників бойових дій на території інших держав, для Ганни Федорівни завжди овіяний смутком. «Не за літами жалкую, за дорогими моєму серцю людьми», – каже жінка. Та цьогоріч все ж іменини справляла з розмахом. Бо й дата ювілейна постукала у двері – виповнилося вісімдесят.
Ми, на запрошення Бережківського сільського голови Ганни Красько, також відвідали ювілярку, аби не просто особисто засвідчити свою шану, та ще читачам розповісти про цю неординарну жінку.
«Народилася я та все життя прожила в Бережках. Батьки мої були простими селянами, батько все життя пропрацював в колгоспній будівельній бригаді, ніколи горілки в рот не брав, був  знаним на всю округу майстром.  Мати  ходила в ланку. Звісно, мали своє господарство. Змалку до роботи була привчена і я. Тоді всі так жили, так дітей виховували. Мати робила важчу роботу, я допомагала порати легшу. Й ділянки знала, як обробляти, й на кухні порядкувала, й худобу могла погодувати, якщо дорослі затримуються. Таким було звичне тодішнє дитинство. Закінчила сім класів – пішла на роботу. Була така, як пальчик – тоненька та маленька, але вже приносила свою копієчку в хату», – розповідає Ганна Федорівна.
А зарплати тоді в селі були мізерні. Їх між колгоспниками розподіляли, як в комуні. По ідеї наприкінці року мали виводити прибуток і розділяти між всіма працюючими. Оскільки прибутку ніколи не було, давали по кілька пудів зерна, щоб перезимувати і трохи  карбованців – «на обихудок». «Ми, молоді, ще навіть не здужали працювати нарівні з старшими, бо то був каторжний труд, але пололи льон, рвали гречку, жали жито. Не раз, було, й пальці собі поріжем. Але ж ходили на роботу всі від малого до старого. За старшу в нас була така баба Федора. Оце й була моя перша наставниця», – пригадує Ганна Федорівна.
Молодій дівчині хотілося ж самостійності, якихось змін, світу побачити. І разом з однолітками подалася в далекий Крим, спробувати тамтешніх заробітків. Три роки пробула в Джанкої. Та все ж, якою б привабливою не була чужина, душею завжди линула на Полісся. А тут приїхала додому та ще й вподобала молодого тракториста Василя з Узлісся. «До чоловіка жити не пішла, взяла його за приймака. Бо ж чи находишся з Узлісся щодня на роботу? Пригадую, вже вагітна була старшою донькою. Картопля колгоспна була на торфовищах, то за дощів не могли її копати, довелося збирати вже аж пізньої осені. За двадцять кілометрів їздили ми тоді на картопляні поля, цілий день  копали ту картоплю. І я на рівні з іншими. Ще майже весь листопад копала, а 9 грудня вже й Надя в мене народилася – отак і жили», – ділиться спогадами ювілярка.
Потім знайшлася в молодого подружжя й друга донечка – Віра. «Вже ми тоді хату оцю почали будувати. Це тепер вагітних жінок опікують та оберігають, а ми ж працювали, як тяглові конячки. Треба було розчин будівельний місити, а води поблизу немає, всі з однієї кринички брали. Позичив батько в колгоспі пожежну бочку, щоб воду на будівництво возити. Тоді ж не було спеціальних автомобілів, впрягали до тої бочки коника й ним за потреби воду на пожежу доставляли. То бочку батько позичить позичив. А за коника – він, мій Василь і я. Отак воду й тягали», – розказує Ганна Федорівна.
У 1966-му з’явився в сім’ї довгожданий синочок Михайлик. «Чоловік був на сьомому небі, він дівчат несказанно любив, але до сина завжди було особливе ставлення – це ж продовжувач роду, – веде свою оповідь жінка. – Вже ми тоді заможніше жили. В колгосп по-справжньому прийшов прогрес, не тільки в назві, а й в житті селян. І все завдяки Леоніду  Степановичу Дячуку. 32 роки, з 1965-го до 1997-го, очолював він наше господарство». «Такий колгосп був зачуханий до нього, – розказує Ганна Федорівна. – Тільки кредитів два мільйони, які потрібно було віддавати. На тракторній бригаді – землянка. Корівники, накриті соломою, течуть... Склад – шопа, кілком підперта. Прийшов тоді голова до нас і каже: «Нічого, дівчата, настане час, будемо в туфлях  кругом ходити». Ми не вірили, сміялися. Але зробили все: тваринницькі комплекси, овочесховище, картоплесховище», – з гордістю розповідає про минулу славу Бережок Ганна Федорівна.
«Я тоді вже у складі колгоспному працювала різноробочою. Все тоді комірники не могли втриматися на роботі. Що не завсклад, то любив в чарку заглянути. Приїде голова на склад, а головний комірник п’яний носом в зерні спочиває. Ми, дівчата, начальника за руки за ноги і з очей головинських подалі, заступаємося – десь вечеряє.  Довго Леонід Степанович не міг підібрати людину на цю посаду. Якось раненько вибігла я в двір, бо оранки тоді вночі були, слухаю, чи гуде трактор мого Василя, аж тут шофер колгоспний під’їжджає, каже, голова до себе кличе. Сіла в машину, а подумки вже перекручую, чи не провинилася де. Зайшла в кабінет, а коліна трусяться. Леонід Степанович запросив присісти та й говорить до мене: «Хочу, Ганно, тобі нову роботу запропонувати – йди-но завскладом». Я одразу почала відмовлятися, бо ж освіти відповідної немає та й діти ще малі. А голова просить, не гарячкуй, вдома порадься, тоді остаточно рішення приймеш. Прийшла додому, а в голові все одна думка, чи ж потягну я ту роботу, чи впораюся? Сіли вечеряти, кажу своїм домашнім про пропозицію Дячука. Мовчать всі. Але батько подумав-подумав і постановив: «Мусиш справитися, якщо людина тобі довіряє». Отак несподівано я стала колгоспним завскладом – і таки опанувала всі премудрості цієї роботи, згодом звіти не згірш від бухгалтера робила», – продовжує свою життєву історію жінка.
«Ви б побачили, як згодом змінився наш склад. Все в ньому стало механізоване, такі дорогі зерноочисні машини поставили, транспортери. Я любила свою роботу. Свій колектив. Вісім жіночок нас на складі працювало постійно, ми були там, як одна сім’я. Тут все мало бути на автоматі, бо ж скільки людей щодня до нас переходило-переїздило. Треба ж було на ферму щодня корма видать, те прийняти-оприбуткувати. Кипіла робота. Тут не до сварок. Бувало, жінки між собою вдома на ножах, але на роботі все тихо: одна мішок тримає, друга їй зерно насипає. Ми старалися завжди по-людськи до ближнього. З добром. Розумінням. Я вже тепер всього не пам’ятаю, але люди й дотепер дякують, що по-справедливості робили. Випише, було, Дячук солдатським вдовам чи одиноким по центнеру зерна. Прийдуть ті бабоньки, а мішок беруть не такий, як ото зараз, а той, колишній домотканий. Поставимо його на вагу – ну більше, як не крути, більше ж. А глянеш на ту бабульку, скоцюрблену, руки її спрацьовані, жилуваті, і махнеш рукою – центнер рівно. І нічого – не розпався від цього колгосп, але які жіночки нам вдячні були», – каже Ганна Федорівна.
«Великим ударом для мене став призов сина в Афганістан. Хоча вже тоді мала й четверту донечку Любочку. Михайло гарно вчився в школі, потім відмінно закінчив Здолбунівське залізничне училище, а розподілений на роботу був аж в Прибалтику, помічником машиніста. Повістку одержував там. Тоді вже материнське серце йокнуло. Й в Прибалтиці знайшла українця невблаганна доля», – зітхає гірко мати.
«Коли привезли Михайликову труну, все наказували не чіпати, бо ж літо, спека страшна. Але чоловік попросив хлопців з бригади, вирізали ми в труні біля голови той цинк, все надіялися – може, то помилка, може, не наш синочок там спочиває. Я тільки глянула. Мій… Більше нічого не пам’ятаю. Чоловіки самі вже вклали до труни костюма, все, як годиться за християнським звичаєм… Я довго була тоді, як в тумані. Воно й не дивно – дві труни за один рік з хати винесли. Спочатку батька поховали, а за кілька місяців й Михайлика. Замкнулася в собі, людей бачити не хотіла. Думала виплачу очі свої. Аж якось приїжджає голова. Йди, каже, Ганно, між люди. В гурті  легше горе переносити. Пересилила себе, пішла на склад. Обняли мене мої дівчата, поплакали разом-потужили й до роботи…
Гарно ми тоді вже жили в Бережках, заможно. Збудували нову тракторну бригаду, майстерні, проклали водопровід. Свій ковбасний цех. Стоматологічний кабінет. Тут часто проводили районні семінари. Колгосп «Прогрес» був одним з найкращих у районі. Наше невеличке господарство продавало 850 тонн картоплі, 500 тонн цукрового буряка, 80 тонн льоноволокна, 90 тонн овочів, 1100 тонн молока, 250 тонн м’яса. Ще кожен рік здавали півтори тонни меду. А зернових скільки перелопачували мої дівчата… Вже й не віриться, що таке тут було, і куди воно все поділося, інколи думаю. Особливо жалкую за нашими зерноочисними агрегатами німецькими. Яким трудом ми їх вибивали, як здалеку доставляли. Все пустили на металобрухт нові господарі», – зітхає гірко Ганна Федорівна.
«Хазяїна я свого схоронила через два роки після сина. Дуже смерть Михайла по йому сильно вдарила. Я кинулася тоді до Володимира Миколайовича Власюка, бо дуже шаную цього лікаря, обстежував він мого Василя ґрунтовно. Якось закликав до кабінету, показує мені знімка і говорить прямо: не буду обнадіювати, готуйтеся до найгіршого. Пояснював мені по-науковому, що то була за напасть у чоловіка. А я так думаю: спалила його середину синова смерть, пішов мій Василь за Михайликом слідом на небо», – тужить знову жінка.
«Згас наш «Прогрес», як Дячук пішов на пенсію. А було ж.. Як подумаю оце: п’ятниця – санітарний день. Кругом марафет наводять. Сауна, куточок тваринника на фермі, їдальня, магазин. Людей скільки в селі було і всім було заняття, вивчили скількох за рахунок колгоспу. А новий голова пенсіонерів одразу почав міняти на всіх посадах. Я ще не стара була, але не чекала, доки мене попросять – сама написала заяву. Тим паче у молодшенької донечки внучечка народилася – поїхала її няньчити в Кузнецовськ. Там моє серце трохи відтануло, коло цієї дівчинки. А вона як до мене прикипіла. Навіть словечка наші бережецькі всі перейняла. Бувало, я десь вийду в двір – Анєчка покличе-покличе, а тоді собі в серцях: «А мо’ чує…» - геть як я кажу», - сміється Ганна Федорівна.
Свій ювілей вона зустріла у колі своїх найближчих – дочок з зятями, внуків, правнуків, всієї великої родини. «Свято мені зробили – бомба! Так мої внуки кажуть, то я від них модних слів нахваталася. Навіть гармошка була. Все, як в часи моєї молодості. Дякую своїм донечкам, вони в мене всі виросли гарними людьми. Я зараз з Вірою живу, Надя щодень провідує. У кожної з своїх дочок, впевнена, я бажаний гість. Вони всіх земляків приймуть, як рідних. Люба моя, похвалюся, гарним стоматологом стала, має кілька своїх власних кабінетів, багато допомагає на армію. Вони у мене всі такі, що для солдата останні шкарпетки з чоловіка знімуть. Треба, бачите, мені на старості ще одну війну пережити, вже на нашій землі. Гірко за тих матерів, що також синів своїх ховають. Тому найперше всім бажаю миру. Ненавиджу війни, від них все горе», – каже прощаючись Ганна Федорівна.
А ми ж зичимо цій чудовій жінці ще довгих-довгих років життя при гарному здоров’ї в колі своєї великої та гарної родини.
Людмила РОДІНА.