У цій боротьбі – головне бути сильними!

Ви мрієте про нове авто, а може, про більш простору квартиру? Або ще вам хотілося б побувати, до прикладу, у Єгипті чи відсвяткувати день народження в елітному ресторані…

Знаєте, які мрії у онкоодужуючого? Щоб нарешті перестало нудити, смачно поїсти, пройтись декілька кроків по вулиці та відростити волосся хоча б на два міліметри. А потім можна мріяти далі – побачити море, побувати у горах… Але головне відчувати, що одужуєш, бо це – великий стимул жити.

4 лютого, в день боротьби з раком, я поспілкувалася з привітною та щирою людиною – дубровичанкою Анною Воробей. Минає рік, як моя співрозмовниця та її родина дізналися про важку хворобу своєї дворічної красуні Ярослави. Цей рік, як каже Аня, повністю змінив її життя і мрії, цінності і ставлення до сьогодення. Як розповідає мама недужої дівчинки, пройшовши шлях лікування разом з донькою, вона стала більш сильною людиною. Аня переконана, що її великою підтримкою стала молитва та віра в Господа.

Десять годин під операційною

Зараз завершується протокольний період лікування Ярославки, це був важкий шлях як для дитини, так і для її родини. Ми ж знаємо, що материнське серце проносить крізь себе весь біль, який падає на плечі сина чи доньки. Кожна мати думає: «Хай би краще я хворіла, аніж моє дитя». Кожна мати готова своє життя покласти на алтар видужання своєї кровинки. Яким був цей шлях боротьби з складною хворобою для родини трирічної Ярославки Воробей?

– Про хворобу ми дізналися на початку лютого 2019 року. Новина, що наша Ярославка важкохвора, була для нас, як сніг на голову, – розповідає мама дівчинки. – Біль, розпач, сльози, бо не віриться, що все це саме з нашою родиною. Після проходження МРТ донечці встановили точний діагноз. Потім була перша десятигодинна операція в інституті нейрохірургії у Києві. Під стінами операційної, я не розуміла: жива я чи ні… Перед очима бігло життя, серце розривалося, я сподівалася на лікарів та на Бога. Десять годин очікування. Десять годин стресу. Це, мабуть, забрало у мене і десять років життя.

Через три дні була друга операція, яка тривала чотири години. Інститут нейрохірургії в столиці – це сучасний медичний центр, де є пристойні умови для пацієнтів і гарне ставлення до хворих. У пам’яті залишилися великі емоційні випробування того періоду…

Багато лягало на мої плечі

А потім треба було капати високодозову хімію. Це роблять  в інституті раку. Щоб лікуватися у цьому закладі, треба багато коштів. На жаль, така дійсність. Іноді чула, як скаржилися завідуючому відділення на медперсонал, а він відповідав: «У дівчат – мала зарплата». В інституті раку вночі повністю відповідальність за дитину лягає на маму. Я знала, де в холодильнику мій шприц з ліками, коли їх вводити, сама міняла пляшки з інфузією. Покапали хімію, і місія там виконана. Відкапування – вже ваша особиста проблема.

Мамам малих діток дуже складно. От я бачу, що донечці зле після хімії, але Ярославка не може пояснити, чи її нудить, чи їй холодно, чи їй болить, чи пече. Сама здогадуюся… І так кожна мама біля маленької дитини.

Ярославка перенесла 16 хіміотерапій. Їх капали то у Києві, то у Рівному. Отак цілий рік…

Як каже Аня, дуже важко сприймати новину про необхідність збільшення сеансів хіміотерапій. Спочатку батькам казали, що капатимуть вісім хімій, а потім, як грім на голову, пролунали слова, що потрібно ще шість, а потім – ще…

– Я рік практично не бачила старшої донечки, це теж непросто. Часто з нами був чоловік, бо важко було справлятися самій з дитиною. Не можу звикнути до реалій життя, хоч здається, що вже мала б це все сприймати з меншим хвилюванням, – каже Аня. – Як можна бути спокійним, коли привозять дитинку, якій лише два тижні, а в неї вже онко? Як можна сприймати безвихідь тих, хто лікувався поруч. Дуже боляче, як людям кажуть їхати додому, бо лікарі вже безсилі. А зовсім скоро чуєш про знайому дитинку, що одним Ангеликом на небі стало більше. Це надзвичайно боляче.

Уклін – рівненським медикам

Моя співрозмовниця ділиться враженнями про лікування і в нашому обласному центрі:

– Зараз у Рівненському відділенні дитячої онкогематології лікується 18 дітей віком до 18 років. Є малеча до 5 років, є трішки старші. До діток приходять небайдужі люди, приносять подарунки, трішки їх розважають. Це дуже приємно. Багатьох підтримує благодійний фонд «Скарбниця надії», який допомагає збирати кошти на лікування.

Рівненська дитяча онгогематологія – це сучасне комфортне відділення. Щодо ставлення до пацієнтів, умов перебування, порівняно з Інститутом раку, це – небо і земля. Прекрасний колектив працює тут. Ми відчуваємо небайдуже ставлення до наших дітей та до нас, їх рідних. І лікарі, і медсестри, відповідально і душевно виконують свої обов’язки. Тут вболівають за кожну дитину. Протягом року нами опікується прекрасний лікар Дана Тимофіївна Бокій – уважна, високопрофесійна, небайдужа Людина. Бог нагородив нашу Тимофіївну прекрасними людськими якостями, приємно, що така людина сьогодні рятує діточок. Хай Господь воздає їй сторицею добра!

 Загалом, у нашій хворобі пацієнт з лікарем повинні бути однією командою. Так у нас і є! Уклін – нашій лікарці і всьому колективу Рівненської онкогематології.

У хворих та їх батьків є все необхідне – комфортні палати з телевізорами, холодильник, пральна машина, сушарка, праска… А головне є впевненість в тому, що тебе почують і прийдуть на допомогу! Зрозуміло, що державне харчування тепер не найкраще. Але поряд є кафетерій «Вітамінка». За 60 гривень на день дитину можна тут прогодувати. Є прекрасні, свіженькі, смачні страви – котлетки, тефтельки, рибка запечена… Дуже зручно для тих, хто здалеку. Біда дуже зближує батьків хворих діток. Ми стали в онкогематології, як одна родина, ми розуміємо одна одну з пів слова.

Підтримка людей – дуже важлива

Як каже дубровичанка, треба мати велику силу і бажання боротися з раком. Інакше він поборе хворого дуже швидко. Без підтримки рідних, добрих людей лікувати цю важку недугу неможливо. Легше віднайти моральні сили, але треба багато грошей. Хоч держава і забезпечує здебільшого препаратами для хіміотерапій, однак буває всяке… Багато треба коштів паралельно на інші ліки: то в потрібний момент чогось не вистачає, то гроші йдуть на відкапування. Треба кошти на обстеження і поїздки, все полічити неможливо. Аня Воробей закликає, у міру можливості, допомогати хворим на рак. Кожна гривня у боротьбі з недугою важлива.

Аня розповідає, що відчуває присутність Господа у своєму житті значно більше, аніж раніше. Як каже мама Ярославки, іноді здається, що ангел-охоронець стоїть за спиною. Це додає сил і віри, що все буде добре. Аня вдячна всім людям, хто морально чи матеріально підтримував і підтримує її родину протягом цього року. «Без допомоги людей ми цей шлях не подолали б», – стверджує моя співрозмовниця. Дубровичанка каже, що треба радіти кожному спокійно прожитому дню, цінувати рідних, насолоджуватися простим сімейним щастям. А найбільша мрія Ані Воробей, щоб її красуня-донечка Ярославка і всі хворі дітки видужали. Хай так і буде! Давайте сьогодні всі цього попросимо у Господа!

З побажаннями повного і швидкого одужання Ярославці, Люба КЛІМЧУК.