пʼятниця, 28 лютого 2020 р.


У цій боротьбі – головне бути сильними!

Ви мрієте про нове авто, а може, про більш простору квартиру? Або ще вам хотілося б побувати, до прикладу, у Єгипті чи відсвяткувати день народження в елітному ресторані…
Знаєте, які мрії у онкоодужуючого? Щоб нарешті перестало нудити, смачно поїсти, пройтись декілька кроків по вулиці та відростити волосся хоча б на два міліметри. А потім можна мріяти далі – побачити море, побувати у горах… Але головне відчувати, що одужуєш, бо це – великий стимул жити.
4 лютого, в день боротьби з раком, я поспілкувалася з привітною та щирою людиною – дубровичанкою Анною Воробей. Минає рік, як моя співрозмовниця та її родина дізналися про важку хворобу своєї дворічної красуні Ярослави. Цей рік, як каже Аня, повністю змінив її життя і мрії, цінності і ставлення до сьогодення. Як розповідає мама недужої дівчинки, пройшовши шлях лікування разом з донькою, вона стала більш сильною людиною. Аня переконана, що її великою підтримкою стала молитва та віра в Господа.





Десять годин під операційною
Зараз завершується протокольний період лікування Ярославки, це був важкий шлях як для дитини, так і для її родини. Ми ж знаємо, що материнське серце проносить крізь себе весь біль, який падає на плечі сина чи доньки. Кожна мати думає: «Хай би краще я хворіла, аніж моє дитя». Кожна мати готова своє життя покласти на алтар видужання своєї кровинки. Яким був цей шлях боротьби з складною хворобою для родини трирічної Ярославки Воробей?
Про хворобу ми дізналися на початку лютого 2019 року. Новина, що наша Ярославка важкохвора, була для нас, як сніг на голову, – розповідає мама дівчинки. Біль, розпач, сльози, бо не віриться, що все це саме з нашою родиною. Після проходження МРТ донечці встановили точний діагноз. Потім була перша десятигодинна операція в інституті нейрохірургії у Києві. Під стінами операційної, я не розуміла: жива я чи ні… Перед очима бігло життя, серце розривалося, я сподівалася на лікарів та на Бога. Десять годин очікування. Десять годин стресу. Це, мабуть, забрало у мене і десять років життя.
Через три дні була друга операція, яка тривала чотири години. Інститут нейрохірургії в столиці – це сучасний медичний центр, де є пристойні умови для пацієнтів і гарне ставлення до хворих. У пам’яті залишилися великі емоційні випробування того періоду…

Багато лягало на мої плечі
А потім треба було капати високодозову хімію. Це роблять  в інституті раку. Щоб лікуватися у цьому закладі, треба багато коштів. На жаль, така дійсність. Іноді чула, як скаржилися завідуючому відділення на медперсонал, а він відповідав: «У дівчат – мала зарплата». В інституті раку вночі повністю відповідальність за дитину лягає на маму. Я знала, де в холодильнику мій шприц з ліками, коли їх вводити, сама міняла пляшки з інфузією. Покапали хімію, і місія там виконана. Відкапування вже ваша особиста проблема.
Мамам малих діток дуже складно. От я бачу, що донечці зле після хімії, але Ярославка не може пояснити, чи її нудить, чи їй холодно, чи їй болить, чи пече. Сама здогадуюся… І так кожна мама біля маленької дитини.
Ярославка перенесла 16 хіміотерапій. Їх капали то у Києві, то у Рівному. Отак цілий рік…
Як каже Аня, дуже важко сприймати новину про необхідність збільшення сеансів хіміотерапій. Спочатку батькам казали, що капатимуть вісім хімій, а потім, як грім на голову, пролунали слова, що потрібно ще шість, а потім – ще…
Я рік практично не бачила старшої донечки, це теж непросто. Часто з нами був чоловік, бо важко було справлятися самій з дитиною. Не можу звикнути до реалій життя, хоч здається, що вже мала б це все сприймати з меншим хвилюванням, – каже Аня. Як можна бути спокійним, коли привозять дитинку, якій лише два тижні, а в неї вже онко? Як можна сприймати безвихідь тих, хто лікувався поруч. Дуже боляче, як людям кажуть їхати додому, бо лікарі вже безсилі. А зовсім скоро чуєш про знайому дитинку, що одним Ангеликом на небі стало більше. Це надзвичайно боляче.

Уклін – рівненським медикам
Моя співрозмовниця ділиться враженнями про лікування і в нашому обласному центрі:
Зараз у Рівненському відділенні дитячої онкогематології лікується 18 дітей віком до 18 років. Є малеча до 5 років, є трішки старші. До діток приходять небайдужі люди, приносять подарунки, трішки їх розважають. Це дуже приємно. Багатьох підтримує благодійний фонд «Скарбниця надії», який допомагає збирати кошти на лікування.
Рівненська дитяча онгогематологія – це сучасне комфортне відділення. Щодо ставлення до пацієнтів, умов перебування, порівняно з Інститутом раку, це – небо і земля. Прекрасний колектив працює тут. Ми відчуваємо небайдуже ставлення до наших дітей та до нас, їх рідних. І лікарі, і медсестри, відповідально і душевно виконують свої обов’язки. Тут вболівають за кожну дитину. Протягом року нами опікується прекрасний лікар Дана Тимофіївна Бокій – уважна, високопрофесійна, небайдужа Людина. Бог нагородив нашу Тимофіївну прекрасними людськими якостями, приємно, що така людина сьогодні рятує діточок. Хай Господь воздає їй сторицею добра!
 Загалом, у нашій хворобі пацієнт з лікарем повинні бути однією командою. Так у нас і є! Уклін – нашій лікарці і всьому колективу Рівненської онкогематології.
У хворих та їх батьків є все необхідне – комфортні палати з телевізорами, холодильник, пральна машина, сушарка, праска… А головне є впевненість в тому, що тебе почують і прийдуть на допомогу! Зрозуміло, що державне харчування тепер не найкраще. Але поряд є кафетерій «Вітамінка». За 60 гривень на день дитину можна тут прогодувати. Є прекрасні, свіженькі, смачні страви – котлетки, тефтельки, рибка запечена… Дуже зручно для тих, хто здалеку. Біда дуже зближує батьків хворих діток. Ми стали в онкогематології, як одна родина, ми розуміємо одна одну з пів слова.

Підтримка людей – дуже важлива
Як каже дубровичанка, треба мати велику силу і бажання боротися з раком. Інакше він поборе хворого дуже швидко. Без підтримки рідних, добрих людей лікувати цю важку недугу неможливо. Легше віднайти моральні сили, але треба багато грошей. Хоч держава і забезпечує здебільшого препаратами для хіміотерапій, однак буває всяке… Багато треба коштів паралельно на інші ліки: то в потрібний момент чогось не вистачає, то гроші йдуть на відкапування. Треба кошти на обстеження і поїздки, все полічити неможливо. Аня Воробей закликає, у міру можливості, допомогати хворим на рак. Кожна гривня у боротьбі з недугою важлива.
Аня розповідає, що відчуває присутність Господа у своєму житті значно більше, аніж раніше. Як каже мама Ярославки, іноді здається, що ангел-охоронець стоїть за спиною. Це додає сил і віри, що все буде добре. Аня вдячна всім людям, хто морально чи матеріально підтримував і підтримує її родину протягом цього року. «Без допомоги людей ми цей шлях не подолали б», стверджує моя співрозмовниця. Дубровичанка каже, що треба радіти кожному спокійно прожитому дню, цінувати рідних, насолоджуватися простим сімейним щастям. А найбільша мрія Ані Воробей, щоб її красуня-донечка Ярославка і всі хворі дітки видужали. Хай так і буде! Давайте сьогодні всі цього попросимо у Господа!
З побажаннями повного і швидкого одужання Ярославці, Люба КЛІМЧУК.


Немає коментарів:

Опублікувати коментар