четвер, 15 жовтня 2015 р.

ЗУСТРІЧ ІЗ СОЛДАТОМ

Нещодавно у школі відбулася зустріч з випускником 2003 року, нині учасником АТО, Мухою Миколою, якому пощастило відвідати рідну домівку на деякий час. Після короткої відпустки юнак уже повернувся  на службу. Скромний, тихий, дуже сором’язливий, чесний, вірний  товариш – все, що могли сказати про нього вчителі. Мати Миколи гордиться, що народила і виховала такого патріота. Як говорить  сама, син ділиться з нею усім сокровенним. Розповідає і лихе, і  добре. Говорити по телефону можуть часто. Сам хлопець каже, що    розмови з матір’ю зігрівають на Сході, далеко від  домівки. 
– Теплий, зимовий одяг ще не видали. Обіцяють, – розповідає солдат.
Миколі доводилося ночувати і в лісі, і в полі. Їжі, каже,  вдосталь. На зустрічі діти засипали його численними запитаннями. Але він мовчазний, тому і не розповідав багато. Коханої дівчини  поки що не має. Але ми знаємо, що все хороше ще попереду. Бажаємо  якнайшвидше живим і здоровим повернутися додому. Хай панує мир у нашій державі! 
До наших побажань приєднуються В.М. Сухович, директор Висоцького лісгоспу, С.І. Самко, голова сільської ради, отець  Андрій. Невеличкі сувеніри, виготовлені дитячими руками,  розтоплять його чоловіче мужнє серце солдата, а матеріальна допомога від лісгоспу і школи – знак вдячності Миколі за виконання громадянського обов’язку. Спасибі, солдату, за мирне небо над  головою та рідну землю під ногами! Слава Україні! Героям  Слава! 
У напутньому слові школярам Микола сказав: «Не можна втікати, не можна ховатись! Іти і захищати! Це наша земля, і кому, як не  нам, її боронити!». Отож, будьмо патріотами. Нам є на кого рівнятися.
Мені пощастило взяти в Миколи автограф, який тепер буду берегти (хоча це уже четверта зустріч в стінах нашої школи).
Така безглузда війна. Стільки смертей. Чому і навіщо?!  
Дарина КУХАР, учениця 8 класу Висоцької ЗОШ І-ІІІ ступенів.



Напередодні святам – Дня захисника України учні 11 класу провели відкриту виховну годину «Солдат війни не вибирає». Було запрошено багато гостей, серед них і учасник АТО, прикордонник Жакун Микола Адамович. З його уст учні дізналися про подвиги славних синів України, про їх готовність до самопожертви, про вірність військовій присязі. Всі присутні віддали шану тим, хто за покликом долі взяв на себе нелегку працю – бути захисником Батьківщини.
Нехай ніхто не полонить твоїх земель не розтина,
Бо ти єдина Україно, бо ти на всіх у нас одна.
Учні 11 класу Колківського НВК.



03-04 жовтня в м.Дубровиця пройшов 8 етап відкритого кубка Рівненської області з шахів 2015 року.

4 жовня в Дубровиці завершився 8 етап Кубка Рівненської області з шахів 2015 року, який пройшов за швейцарською системою в 9 турів. Змагалися представники Березнівського, Володимирецького, Дубровицького, Костопільського, Рівненського, Сарненського районів та міста Рівне, а також гості з Львівської та Волинської областей, всього 38 учасників. З результатом 7,5 очок з 9 можливих переможцем став Кохно Олександр, 2 місце в Клюки Сергія, 3 місце в Пугачова Іллі (всі з Рівного). У номінаціях нагороди отримали: кращий місцевий учасник кубка – Ткачук Андрій (м.Дубровиця), кращий ветеран кубка – Атаманець Василь (м.Березне), краща жінка кубка – Снітко Наталія (смт.Володимирець).
Серед школярів переможцем 8 етап Кубка Рівненської області з шахів 2015 року став Потер Олександр учень Дубровицького НВК «Ліцей-ЗОШ І-ІІ ст.», друге місце посів учень Дубровицької ЗОШ І-ІІІ ст. №2 Буткевич Дмитро, третій призер учень Дубровицької ЗОШ І-ІІІ ст. №1 Новак Володимир.
Змагання пройшли за організаційної підтримки ДПТНЗ «Дубровицький професійний ліцей» та Дубровицького НВК «Ліцей-ЗОШ І-ІІ ст.», а також фінансової підтримки Дубровицького молодіжного АЛЬЯНСУ, за що, учасники змагань їм дуже вдячні.
Андрій ТКАЧУК.


Дружня зустріч

5 вересня у школі проходив баскетбольний турнір, приурочений Дню вчителя. Було багато глядачів та палких вболівальників. Бурхливі оплески після кожного закинутого м’яча щораз посилювалися свистом. Дівоча баскетбольна команда грала виключно з учителями, а от в команді чоловіків грав і мій тато, Кухар Анатолій, випускник 1983 року. Боролися, можна сказати, досвід і сила, розум і спритність, мудрість і швидкість. В результаті перемогли діти. Баскетбол – швидка гра. Ми, діти, мали певну перевагу. Не відстали від нас любі наставники, бо жіноча гра завершилась з рахунком 30-32, а чоловіча – 23-25. Дуже цікаво було почути думку гравців щодо турніру. Спочатку підійшла до Махно Марії Федорівни, заступника директора з виховної роботи, яка активно закидала м’ячі та віддавала паси.
- За що любите баскетбол?
- За дисципліну!
- Чи хочете іще пограти?
- Так! Дуже! Емоції зашкалюють, - говорить із щирою посмішкою Марія Федорівна.
Хочу назвати відважних наставників, які вийшли на поєдинок з учнями: Стрибулевич Т.В., заступник директора з навчально-виховної роботи, Ганько Н.В., практичний психолог, Самко Д.І., учитель хімії, Хомич О.В., учитель початкових класів, Шумелянко Т.А., медична сестра.
А капітан команди хлопців Дубатовка Павло приємно задоволений грою Деревенка Максима, учня  9 класу, Луцька Сергія і Самка Віктора, учнів 10 класу.
- Чи могли виграти вчителі?
- Так, могли. Вони на те й учителі! Бачила, як грав наш тренер Сабан А.Р., Мосійчук В.Й., Хомич І.А. А твій тато що витворяв?
Дуже хотіла почути думку свого тренера, учителя фізичної культури Андрія Романовича.
- Що головне у роботі з учнями?
- Найперше, варто не повчати, а навчати; з усіх складних ситуацій знаходити вихід разом і завжди залишатися другом, тримаючи дисципліну.
- Чи вірите в сили своєї баскетбольної команди, коли їдете на змагання?
- Я оцінюю наші сили. Завжди впевнений у перемозі.
- Чи варто проводити такі турніри?
- Варто. І частіше. Для спортивного розвитку.
Від себе хочу додати: займайтеся, тренуйтеся – результат буде. Усім учням району бажаю мати таких активних, спортивних і сміливих учителів.
Дарина КУХАР, капітан баскетбольної команди Висоцької ЗОШ І-ІІІ ступенів.



Стрільбу з лука пропагувала “Розминка від чемпіона» серед школярів Миляч

На урок фізкультури до них завітав майстер спорту України з цього виду спорту Іван Мазепа. Разом з працівниками комунального закладу «Обласний центр фізичного здоров’я населення «Спорт для всіх» обласної ради він провів тут черговий тур спортивно-масового заходу «Розминка від чемпіона», який проходить зараз у школах поліських районів Рівненщини.

 Щоб зустрітися з гостем, у спортзалі зібралися всі учні, окрім початкових класів. Думається, жоден з них не пожалкував з цього приводу, адже спілкування видалася цікавим і змістовним. Діти дізналися багато нового про стрільбу з лука – вид спорту, який вони хіба що зрідка бачили по телевізору. Тож, легко уявити з яким захопленням сільські підлітки роздивлялися справжній сучасний спортивний лук і раділи можливості взяти його до рук.
Тим більше, що їх інтерес був підігрітий розповідями  Івана Мазепи про те, як впродовж століть лук зі знаряддя мисливства та війни перетворився на засіб спортивної боротьби, що зберігає найдавніші традиції людства. Прагнення людей до досконалості перетворило його на складну конструкцію, що поєднує у собі віковий досвід і найновітніші досягнення техніки і науки.
 Проте, як і в давнину влучний постріл залежить насамперед від лучника. Щоб досягти успіху, він повинен завжди бути у добрій фізичній формі, зокрема, мати розвинуті м’язи плечового пояса. Тому інтенсивна розминка, яку спортсмен провів з учнями, була акцентована саме на цьому.
Ще школярі дізналися  про історію становлення стрільби з лука, як виду спорту, його розвиток в Україні і, зокрема, на Рівненщині. Тож, не дивно, що серед них було чимало охочих й самим спробувати влучити у ціль з тренувального лука. Виявилося, що одразу зробити це нелегко. Івану Мазепі довелося терпляче показувати і роз’яснювати основні прийоми поводження з луком не лише учням, а й педагогам Миляцької школи, які теж захотіли відчути себе робінгудами. Для нього це – звична справа, адже він очолює відділення стрільби з лука дитячо-юнацької спортивної школи у сусідньому Сарненському районі і всіляко намагається популяризувати цей вид спорту на Рівненському Поліссі.
Коли всі охочі настрілялися з лука, настала черга для фотосесії. Вона стала чи не найтривалішою частиною заходу, адже сфотографуватися, озброївшись луком, хотіли всі.
Кращим спортсменам Миляцької школи Іван Мазепа вручив подарунки від Відділення НОК України у Рівненській області.
Наступний тур «Розминки від чемпіона» пройде у школі села Кідри Володимирецького району. 

Відділ спорту Дубровицької РДА.


Освятили
повстанську криївку
З ініціативи районної організації Всеукраїнського об’єднання «Свобода» (очільник О.Задорожний), за фінансової та матеріальної підтримки Дубровицького лісгоспу (керівник Боровець А. О.) і на той час голови Дубровицької районної ради Киркевича С.В., активності патріотів та небайдужих, до історії свого краю людей, на місці розташування підземного мешканевого приміщення «зимовика», 26 серпня 2014 року встановлено пам’ятний знак у вигляді Хреста Заслуги УПА, що був освячений 14 жовтня 2014 року.
Цього ж року, вже традиційно на Покрову, тут же, на Лайдацькій горі, освятили повстанську криївку. Відбудована, правда, лише частина помешкання, де раніше був сховок для коней. Нині на цьому місці облаштовано одну з кімнат зимовика з колодязем. Це відновлене повстанське житло, як й в роки війни, викопане в горі одними лопатами, зверху майстерно приховане, а зсередини укріплене дерев’яним брусом. «Хотілося зробити більше, але бракує людей. Мало ентузіастів відгукуються на роботу на громадських засадах. Такий світ настав. На слова подяки заслуговують активні патріоти: Олександр Задорожний, Анатолій Задорожний Анатолій, Богдан Пінчук, Олександр Мозоль, Леонід Мозоль, Микола Кот, Василь Воробей, Анатолій Кулик, Микола Рока, Олександр Лавор, Ярослав Боковець.
Багато зробили для відновлення історичної справедливості благодійники і меценати: директори Дубровицького і Висоцького ДЛГ відповідно Боровець Анатолій Олексійович та Сухович Віталій Миколайович, голова райдержадміністрації Киркевич Сергій Васильович, заступник голови районної ради Шах Григорій Петрович та Рівненська обласна громадська організація «Центр соціальної та правової допомоги населенню», котрі надали фінансову допомогу на випуск книги «Лайдака», приуроченої до цієї події. У монографії на основі архівних документів та матеріалів, розповідей мешканців району опрацьовано автором період національно-визвольної боротьби. Низький земний уклін, шана і дяка вам, добродії, за ваші справи.
Відділ молоді і спорту Дубровицької РДА у співпраці із Дубровицьким РБК розробляють туристичний маршрут, що включає в себе відвідування повстанських «магазинів» та криївок, розташованих навколо підземного приміщення, а також сам підземний комплекс споруд», сказав на освяченні криївки головний ініціатор відновлення цього воєнного комплексу депутат районної ради Володимир Мозоль.
Сам обряд провів настоятель дубровицької церкви Різдва Богородиці отець Данило. Подякував за ініціативність та відданість своїй землі нашим краєзнавцям та патріотам голова райдержадміністрації Сергій Киркевич.
Напевно, найбільш цікавим був екскурс в буремну історію краю для школярів. Вихованці Дубровицького НВК «Ліцей-школа І-ІІ ст.» з неприхованим захопленням розглядали вибудований посеред лісу активістами «Свободи» меморіал, слухали оповіді автора проекту та старожилів.
Цього ж дня активісти ВО «Свобода» та керівники району поклали квіти на могили «Лайдаки» та інших повстанців, що поховані на цвинтарі у с. Літвиця.
А на наших читачів чекає цікава розповідь про діяльність загонів УПА, їхніх командирів на теренах району від автора історичних розвідок на подібну тематику Володимира Мозоля.

Володимир Романович переконаний: «Суверенну Українську державу ми маємо завдяки тим, хто відчайдушно боровся в лавах ОУН -УПА за волю своєї рідної землі, ставив найвищою своєю метою здобуття незалежності України. Ми вклоняємось ветеранам ОУН-УПА за їхню мужність, жертовність, відданість українській справі. Віримо, що разом неодмінно побудуємо дійсно суверенну, вільну від політичних, економічних і духовних загарбників Українську Самостійну Соборну Державу».
СИЛА НЕСКОРЕНИХ В МОГУТНОСТІ ДУХУ
З нагоди Дня захисника України, який вперше країна відсвяткувала на Покрову,14 жовтня, під гаслом «Сила нескорених», масштабні урочистості відбулися в районному будинку культури.
Кілька поколінь захисників української землі – сивочолі дев’яностолітній вояк УПА, ветерани Другої світової, зовсім юні учасники АТО – під подячні оплески присутніх в залі піднялися на сцену. Почесне місце – для родин солдат, що склали голови на Доннеччині чи Луганщині, відстоюючи суверенітет та територіальну цілісність рідної землі. Останній рік, що минув для України в війні, навчив нас зовсім по-іншому ставитися до чоловіків у військових одностроях…

Теплі, зворушливі слова пошани до подвигу цих усіх мужніх чоловіків, котрих зібрала 13 жовтня головна районна сцена, висловили голова райдержадміністрації Сергій Киркевич, заступник голови районної ради Григорій Шах, міський голова Адам Кузьмич, настоятель церкви Святого Миколая отець Сергій, військовий комісар полковник Богдан Микульський, вояк УПА Степан Бакунець, ветеран Другої світової війни Федір Кренько, голова спілки учасників АТО Микола Шкільнюк.
«Покрова Пресвятої Богородиці ще з козацьких часів був святковим днем захисників Вітчизни. Тому, минулого року, свідомо викреслюючи з українського календаря чуже, штучно до нас привнесене свято російської армії-окупанта, Президент цілком природно зупинив свій вибір на 14 жовтня», - підкреслювали виступаючі.
Квіти, відзнаки, подяки, а головне, непідробні любов та повага – ось основні атрибути дійства. Напевне, кожен з цих мужніх чоловіків був зворушений тієї теплою атмосферою, що панувала цього дня в залі. Піднесеного настрою додав й концерт, що теж пройшов немов би на одному диханні. Особливо зворушливою, напевне,  кульмінаційною його точкою стало вшанування загиблих в зоні АТО наших земляків. Мало хто в залі міг стримати сльози, коли дівчатка виносили на сцену портрети гарних вродливих хлопців, котрим назавжди судилося залишитися в нашій пам’яті двадцятилітніми. «І повіки десь вони зупиняють шал війни»… Україна вистояла в цій агресії не через могутність зброї, а завдяки нескореності духу.
Віддати життя за Батьківщину – велика свята місія. Кожен з нас по-своєму перед ними в боргу. Зовсім юними вони піднеслися на небо, щоб ми з вами спокійно жили на рідній землі. Перед кожним солдатом нині варто вклонитися, пам’ятаючи про ту ціну, якою вони оплатили наш мирний спокій. Пам’ятаймо про це завжди…
Людмила РОДІНА.


пʼятниця, 2 жовтня 2015 р.

ДЛЯ НИХ БАТЬКІВЩИНА – ПОНАД УСЕ
Стати офіцером начальник штабу 14 окремої механізованої бригади наш земляк капітан Василь Іванович Отупор мріяв ще з дитинства. Це доволі непросте навіть для дорослого рішення він прийняв, навчаючись в одному з молодших класів. Чому? Як припускає його дружина, зарано почав читати правильні книжки, головними героями яких були люди в погонах.
Тож по закінченні школи в Бересті, юнак вступив до вищого військового училища. Поїздив замолоду по найвіддаленіших гарнізонах – вважав, що, перебуваючи за тисячі кілометрів від рідного Полісся і лише двічі на рік “живцем” спілкуючись з рідними та близькими, загартовуватиме себе як майбутній офіцер.
У 1991 році, коли на політичній карті світу з’явилася незалежна Україна, хлопець вирішує повернутись на рідну землю.
– Навіщо це тобі? – відмовляв його командир роти. – Лишень подумай: російський лейтенант отримує більше, ніж український полковник!
– Знаєте, вступаючи до училища, я не про гроші думав, – з достоїнством військового відповів йому Василь. – Отже, товаришу капітане, нам з вами не по дорозі.
Вдома знайшов себе в міліції. Тож пропрацював на різних відповідальних посадах у Дубровицькому райвідділі до виходу на пенсію. Проте підготував собі гідну заміну – син Іван продовжив батьківську справу. Напевне, така вже вдача у них, Отупорів, неспокійна, що обоє не можуть змиритися з несправедливістю та понад усе хочуть добра й спокою на рідній землі.
Тому, коли оголосили часткову мобілізацію Василь Іванович як офіцер в числі перших рушив до військкомату. Спочатку допомагав організаційно, був волонтером. А вже з початку лютого – сам на фронті, безпосередньо на передовій. До слова, допомогу на армією Отупори збирають всією сім’єю. Дружина, Катерина Миколаївна, попри велику зайнятість судді, не раз організовувала збір коштів та продуктів для солдат в рідному селі, син частину коштів, що подарували йому на весілля, витратив на придбання спеціалізованого авто для військових «Опель Фронтера»…
А влітку в тридцятиденному відрядженні у Волновасі побував й молодший Отупор. У короткі миті перепочинку викроїв дещицю, щоб зустрітися з батьком. Об’єктив так й вхопив їхню зустріч – молоді, вродливі, змучені, але натхненні – на запорошених фронтових дорогах Сходу.




Дружина Катерина – з одного села, навчалися в одній школі – ангел-охоронець для не лише «домашніх» солдатів. Попоїздивши зовсім юною за своїм Василем по забитих військових містечках, й згодом всіляко підтримувала чоловіка. Коли отримав повістку, теж мовчки зціпила зуби й почала збирати коханого в дорогу. А довелося подбати не лише про епікірування офіцеру. Для частини, куди направляли чоловіка, були вкрай необхідні генератори, потикалася по рідних-знайомих в пошуках грошей, а потім махнула рукою на людську байдужість чи відстороненість, набралася кредитів, та таки купила  ті генератори. «Я не могла по-іншому. Совість не дозволила б. Як би потім могла спокійно спати в теплій постелі, як ні в чому не бувало ходити на роботу, якщо там, на Сході, в солдат не має найнеобхіднішого. І річ не в тому, що там зараз мій чоловік, а нещодавно повернувся звідти син. Й до того кожного, хто взяв до рук зброю й став на захист своєї Вітчизни, я сприймала за героя. Якщо не можу бути в нагоді там, де вирішується доля України, мушу всіляко сприяти цьому тут». Мабуть, саме про таких жінок військовослужбовців говорять: “Надійний тил”.
Де правду діти, становище судді, напевне, дозволило б цій мужній жінці уберегти від воєнних випробувань найрідніших людей. Проте, каже, жодного разу, таке навіть на гадку не спадало. Не тому що їй цього не хотілося б. По-перше, добре знає, ні чоловік, ні син на це не погодилися б. Та й сама ніколи б не вдалася до подібного – твердо переконана, що досвідченим й навченим чоловікам негоже ховатися за спинами молоденьких новобранців.
Пригадує єдиний момент, коли хотіла полегшити чоловікові службу. Приїхав він додому у відпустку, а сам геть хворий, ледь дихає – гайморит підхопив. Поїхали до лікарні, набрала ліків, та й просить, може, лікарняний візьмемо, щоб подовжити відпустку. Та чоловік такими очами глянув на дружину, що не стала настоювати. «За два дні я мушу бути на ногах, - сказав, як відрізав, – на мене чекають на фронті»…
Коли вийде номер газети, Василю Івановичу залишиться служити менше 4-х місяців. Дні його мобілізації дружина рахує, як сам солдат, й може назвати їх достеменно хоч спросоння спитай. Зізнається, через 25 років шлюбу, навіть не сподівалася, що почуття знову спалахнуть з такою силою, як зараз. Навіть жартує скрушно, що війна мала б початися хоча б для того, аби вони вдвох зрозуміли, що й через роки залишися настільки дорогими одне одному. А розлука… Як писав класик: любов – це не тоді, коли безперервно дивляться одне на одного, любов – коли погляди сходяться в одному напрямі.
Уже дев’ятий місяць капітан Василь Отупор на передовій. Свою боротьбу за патріотизм веде в тилу його дружина. Обоє вони впевнені, що Україна виграє свій поєдинок з ворогом. Запанують на нашій землі мир і спокій. І станеться це завдяки таким ось Отупорам, для яких Батьківщина – понад усе. І будуть дивитися фільми та читати книжки про легендарних захисників наші нащадки, аби потім з гордістю сказати: “Ми – українці, нам є ким пишатися!”. Й знову, закохані в романтику буднів чоловіків в погонах, повторять долю Василя Івановича інші хлопчаки.
Людмила РОДІНА.

На знімку наші земляки: Вадим Лажун, син Іван та батько Василь Іванович Отупори, Василь Копоть.


* Ювілеї

Її материнська доля

Багато років тому, коли я вперше переступила поріг її світлиці, мене вразила величезна кількість портретів сина, розвішаних на стінах. Він був у неї єдиною дитиною і загинув в автокатастрофі у 42 роки, проте для неї лишався живий, з ним вона радилась, йому виливала свої тривоги, ділилася болями й радощами. Його проникливий погляд немов запитував: «Як ти там, мамо, голубко моя?»…

26 вересня Вірі Данилівні, мамі народного артиста України, композитора, колишнього художнього керівника й головного диригента Черкаського державного народного хору Євгена Кухарця, виповнилося 90 років. За дорученням народного депутата України Василя Яніцького, я приїхала привітати Віру Данилівну, привезла подарунок, висловила щиру подяку за чесно прожите життя, наповнене працею й любов’ю, а також ще раз низько вклонилася за народженого й вихованого нею сина Євгена – гордість поліської землі. Також передала вітання від голови Дубровицької РДА Сергія Киркевича. До слова, його увага до матері митця не обмежується одними вітаннями. Усі її побутові турботи голова адміністрації намагається вирішити по-синівськи. Ось й днями за його сприяння Віру Данилівну буде забезпечено паливом на зиму. Не залишили ювілярку поза увагою також й педагогічний колектив школи та працівники сільської ради.
Розговорилися… Погляд її красивих блакитних, кольору літнього погідного неба, очей, наповнений теплотою й щирістю. В них світиться мудрість людини, що бачила на віку всякого та водночас якась дитяча незахищеність. У свої 90 вона має хорошу пам’ять, світлий розум.
- Навіщо я живу?.. Нема Женьки, то для чого таке життя? – на очі жінки навернулися непрохані сльози.
Віра Кухарець народилася в багатодітній родині у селі Велюнь, де виростало десятеро дітей. Родина була обдарованою до співу, отож її Євгенові дісталися «талановиті» гени. Змалечку в трудах. Закінчила 4 класи польської школи. У 19-ть вийшла заміж, у 20-ть народила сина, у 21-ин стала вдовою… Все життя працювала в колгоспі, була ланковою рільничної ланки, а згодом бригадиром овочевої бригади. Ще 15 років після пенсії працювала, вирощені її бригадою овочі відправляли до Москви.
- Скуштувала вдовиної долі вдосталь, - каже пані Віра. – Родина підтримувала. Син допомагав змалечку і в полі, і в лузі, і в господарстві. Його потяг до музики був великим. Ще в дитинстві самотужки опанував гру на баяні. Залазив на піч, де стояв баян мого брата Данила, і підбирав нотки. Після закінчення школи, поїхав навчатися в Рівненське музичне училище. Грошей в хаті майже не було, то він десь там в Рівному вже й підробляв помаленьку. Коли сказав, що хоче вступати до Одеської консерваторії, у мене й руки опустилися: «Сину, а за що ж я тебе вчитиму?..». Женя сказав, що треба лише трохи грошей, доки екзамени вступні здаватиме, а там він собі раду дасть. Так і було. Коли вперше отримала грошовий переказ від нього з Одеси, горло здушив біль і жаль, вдячність і гордість. Він присилав мені декілька десятків рублів, щоб не пропала… Влітку старався приїхати, щоб допомогти сіна вкосити на корову.
Кар’єра сина складувалася успішно. Його талант та працелюбство, порядність та людяність сприяли визнанню серед колег та керівництва. Згодом одружився, народився син. Вірі Данилівни було для кого й для чого жити й працювати. Жила його життям. Переживала розлучення його з дружиною. Згодом він одружився вдруге, народився ще один син. Часто їздила в Черкаси. Тоді він запрошував додому своїх численних друзів, щоб познайомити з мамою, якою пишався. Та життя перевернулося в одну мить, коли сина не стало…
Вона до останнього часу їздила на могилу Євгена в Черкаси, зустрічалася з онуками та його друзями. Дуже переживає за долю молодшого онука, який тяжко хворий. Тепер здоров’я не дозволяє відвідувати могилу єдиної дитини, ледь пересувається з паличкою. Брат Данило зі своїми дітьми опікується нині нею.
У Дубровиці раз у три роки традиційно проходить фестиваль народних хорів імені Євгена Кухарця «Пісня – доля моя». Сюди приїжджають найкращі колективи нашої та інших областей. Бував тут і Черкаський хор, і Волинський державний. Цього року спонсором фестивалю виступив благодійний фонд Василя Яніцького «Наш край», який виділив грошові премії для переможців конкурсу.
7 листопада цього року Євгенові Кухарцю виповнилося б 70… Черкаський народний хор готується урочисто відзначити цю подію і вже повідомив про це Віру Данилівну. Вона рада, що пам’ятають про її Євгена, про неї саму та дякує усім за підтримку.
Оксана СЛОБОДЗЯН, помічник-консультант народного депутата України Василя Яніцького
«Любіть себе, частіше посміхайтесь та доглядайте за своїм тілом»

Бути стрункою та привабливою природне бажання кожної дівчини та жінки. Адже слабка стать для того й створена, аби чарувати та притягувати погляди. Однак в гонитві за мрією багато з нас роблять акцент перш за все на дієтах, котрі часом є недієвими і навіть шкідливими, забуваючи при цьому про фізичні вправи. В когось не вистачає сили волі, в когось стимулу, а в когось знань. Правда, нині займатись спортом набагато легше через розмаїття тренажерних залів та спеціалізованих секцій, покликаних довести жіночі форми до ідеалу. Наше містечко також не оминули нетрадиційні новинки у світі фізичної культури. Так, з нещодавнього часу в Дубровиці проводяться заняття з фітнесу та функціонує танцювальна студія Booty Dance. Детальніше про їхню роботу та особливості нам вдалося поспілкуватися з тренерами-ентузіастками Яною Олексин та Неллі Гадімовою.





Здорове життя –
це життя з рухом
Ми звикли оточувати себе безліччю речей, котрі полегшують побут. Відпочивати, користуючись усіма благами цивілізації. Погодьтесь, ніби все чудово. Однак, як відомо, в медалі є дві сторони. Відтак досягнення науки та техніки часто роблять нам «ведмежу послугу». Саме через це ми останнім часом дуже мало рухаємось та занадто багато сидимо: вдома – перед телевізором, на роботі – перед монітором комп’ютера, в транспорті – за кермом або на пасажирському сидінні. В результаті слабшають м’язи і деформується опорно-руховий апарат, що викликає велику кількість негативних наслідків. На додачу нас постійно супроводжують стреси та інформаційні перенавантаження. Таким чином організм стає  все менш пристосованим до сучасного ритму життя.
Зарадити такій ситуації, звісно, можна завдяки спорту. В цьому впевнена Яна Олексин, котра вважає, що фізична активність може зробити диво із тілом та здоров’ям. Саме тому вона вирішила організувати заняття з фітнесу для дубровичанок, адже він допомагає запобігти хворобам серця, судин, хребта, суглобів. А також є ключовою умовою для схуднення та підтримки здорової ваги.
Втім дівчина зауважує, що фітнес – це не лише спеціальний комплекс вправ, а скоріше спосіб життя, де немає місця поганими звичкам і тим більше дієтам. Сама Яна дотримується системи роздільного харчування, вона впевнена, що можна харчуватися повноцінно і водночас залишатися у формі. Для цього не слід перенавантажувати шлунок смаженим, жирним, зловживати солодким, а натомість їсти більше фруктів, овочів та круп.
Тренер розповідає, що ідея відкриття секції фітнесу виникла, коли з’явилася потреба і бажання у дівчат бути здоровими та стрункими. «А оскільки в Дубровиці немає жодних  напрямків для жінок, довелося брати все в свої руки», – додає дівчина. До то ж вона після народження двох діток особисто перевірила велику кількість методик у різних галуззях фітнесу, обрала найефективніші та найдієвіші, тому прагне поділитись своїм досвідом.
Заняття проходять три рази на тиждень в приміщенні будинку культури: в понеділок та середу на 19.00, в п’ятницю на 18.30. З собою треба мати зручний одяг і взуття та питну воду. Жодних вікових обмежень немає, головне бажання та відсутність протипоказань від лікарів. Втім Яна зазначає: «Тренування не легкі, але результат не змусить себе чекати. Якщо є ціль та прагнення, тоді вам лише треба прийти, все інше за мною. До того ж у нас надзвичайно позитивна і дружня атмосфера. Не шукайте компанію для походу на фітнес, вона у нас вже є».

«Танець це твій пульс, биття твого серця,
твоє дихання»
Більшість звикла до танців як до явища несерйозного, яке скоріше є розвагою, ніж справою, що може принести суттєву користь організму. Однак відвідини хоча б одного заняття Неллі Гадімової з Booty Dance доведе протилежне. Адже це не просто звичне нам тупцяння ногами, а серйозне тренування, що впливає на всі групи м’язів, в результаті даруючи красиві форми та впевненість в собі.
Танець Booty Dance або Twerk для українців і дубровичан, зокрема, поки явище екзотичне. Незважаючи на всю відкритість душі та своєрідний норов, до чогось нового та не властивого нашій культурі ми ставимось поки упереджено. Хоча на інших континентах це вважається мистецтвом і навіть культом. Та все ж цей танець стає все популярнішим і в Україні, адже стрункими хочуть бути всюди. «Загалом, – розповідає Неллі, – в основі його надзвичайно динамічні та запальні рухи, в яких активно використовується робота сідниць, стегон, живота та рук. Booty Dance  вимагає хорошої підготовки та чимало сил, тому цілком обґрунтовано прирівнюється до занять фітнесом. Він покращує кровообіг в органах тазу, що є гарною профілактикою жіночих хвороб. Booty dance також формує пружні опуклі сідниці, прибирає боки, розробляє поперекову зону, м’язи спини і пресу, прибирає цилюліт та допомагає виробити почуття ритму. Однак, мені здається, найважливішим та найвагомішим плюсом цього танцювального напрямку є покращення психоемоційного стану. Адже він розкриває, розслабляє, дає відчуття власної привабливості та радості руху. Відтак гарна та правильна осанка, рельєфний прес,  підтягнуті стегна, любов до себе – ось результат занять».
Сама Неллі познайомилася з Booty Dance випадково. «Якось в Інтернеті натрапила на відеоролик, де дівчата танцювали Twerk. І мене настільки захопив цей цікавий та незвичний танець, що я вирішила для себе будь-що його опанувати. Вже через декілька місяців поїхала до Москви, де і навчалася в школі танцю «RaiSky». Після цього Booty Dance став для мене чимось особливим. Взагалі люблю одну цитату, яка описує моє ставлення до танцю: Танець – це твій пульс, биття твого серця, твоє дихання. Це ритм твого життя. Це вираз в часі і русі, в щасті, радості, смутку і заздрості».
Дівчина зізнається, що, створюючи студію, великих очікувань не мала, та особливих цілей не переслідувала. Завжди любила танцювати, тому вирішила проекспериментувати та спрямувати своє захоплення в корисне русло. «Організаційні моменти тривали два дні: домовилась про приміщення, розклеїла оголошення, розмістила рекламу у кількох дубровицьких групах в соціальних мережах. Так все й розпочалось. Звісно спочатку був певний ажіотаж, зараз же залишилося 10 дівчат, які активно займаються». Загалом заняття проходять кожного дня (крім суботи та неділі) о 20.00 в підвалі Дубровицького НВК. Тренування тривають півтори години і включають розминку, розтяжку, базові рухи та хореографію.
Наостанок тренер дала кілька порад для дівчат, які ще не наважуються прийти на заняття: «Не бійтесь пробувати щось незвичне, адже вам це може сподобатись! Не бійтесь осудливих поглядів, адже більшість тільки заздрять! Не бійтесь розвиватися та дивувати себе новими враженнями! Любіть себе, частіше посміхайтесь та доглядайте за своїм тілом! А я вам в цьому допоможу».


Леся КОНДРАТИК.
ДУБРОВИЦЬКІ КУЛІНАРИ ПІДТВЕРДИЛИ ВИСОКЕ РЕНОМЕ
23-24 вересня ц.р. на базі ресторану «Ялинка» Житомирської cпілки споживчих товариств проходив Всеукраїнський конкурс професійної майстерності «Кращий кухар споживчої кооперації України-2015 року». В ньому брали участь кооператори із дев’яти областей України. Рівненщину представляли кухарі ресторану «Горинь» підприємства райспоживспілки «Дубровицьке об’єднання підприємств громадського харчування» – на чолі із Пінчук  Людмилою Михайлівною.




В червні ц.р. на базі ресторану «Горинь» м.Дубровиця  проходив обласний конкурс професійної майстерності «Кращий кухар споживчої кооперації області 2015», в якому Людмила Пінчук виборола «гран-прі». Переможець конкурсу представляє Рівненську споживчу кооперацію області на Всеукраїнському конкурсі.
Подібні конкурси проводяться один раз на два роки та дають  реальну можливість підвищити свою індивідуальну майстерність, удосконалити приготування страв не лише за традиційними, а й новітніми технологіями, обмінятися досвідом роботи.
Основними критеріями оцінювання кулінарних виробів під час конкурсу були: дотримання правил технології приготування, оригінальність оформлення, смакові властивості страв,  дотримання Правил санітарії.
Журі конкурсу складалося із висококваліфікованих спеціалістів, які екзаменували учасників конкурсу по повній програмі «від… і до…».
Традиційно конкурс умовно поділявся на два етапи: домашнє завдання та індивідуальне. За умовами конкурсу: домашнє завдання – три страви, приготовлені вдома; індивідуальне – три страви, приготовлені під час конкурсу за спеціальним білетом, що витягнули в присутності суддів.
На домашнє завдання наші кухарі приготували: закуску «Корона Полісся», яка складалася із м’ясних  рулетів, фаршированих різними начинками та оздоблених запеченими  ребрами;  закуска «Цезар» – із язика фаршированого; закуска «Око павича» – із курячого м’яса.
Все це оформлялось кулінарними витворами мистецтва із овочів та фруктів.
Індивідуальне завдання – приготувати три страви: котлета «Садко»; риба смажена під маринадом; мус яблучний.
Декором нашого столу були: «Павич» із фруктів, «Троянда» із поліського мацика та овочів та «Ваза» – із притаманних Україні символів – калини та соняха.
Журі високо оцінили витвори кухарського мистецтва Пінчук Людмили Михайлівни та інших наших учасників, присудивши їм  друге місце у Всеукраїнському конкурсі професійної майстерності. Пінчук Людмилу нагородили дипломом «Кращий кухар споживчої кооперації України-2015». Вона ж стала переможцем однієї із трьох номінацій – «За творчий підхід у виготовленні кулінарних виробів та їх оформленні».
Коли дивишся на кулінарні шедеври, і справді, приходиш до  висновку, що людським фантазіям немає меж і професіоналізму – теж.
Очолював нашу делегацію директор комбінату громадського харчування Ліщенко Олександр. Інженер-технолог Зіновія Колотуша, кухарі Галина Деркач та Тетяна Бернацька допомагали в створенні кулінарних шедеврів та внесли вагомий внесок в завоювання призового місця.
Людмила ОРЛОВСЬКА,
голова профкому райспоживспілки