пʼятницю, 27 листопада 2015 р.

Тільки  вільні  творять  майбутнє
День Свободи і Гідності припадає на знаковий для України листопад, який назавжди лишився часом радикальних зламів, історичних випробувань, перевіркою на зрілість і міцність нації.
























Злетом духу і самодостатності народу стала Помаранчева Революція у 2004 році. Екзаменом на гідність і сумління став Євромайдан у 2013, який триває і досі, бо Революція Гідності ще не набула дати завершення, позаяк Україна, кожен українець кожного дня бере участь у відстоюванні держави без авторитарності, корупції і беззаконня. 21 листопада – це той день для українців, коли ми зробили свідомий вибір, коли перебороли у собі страх. Країна продовжує зазнавати фундаментальних змін. Тому лейтмотивом відзначення 21 листопада у цьому році був слоган «Вільні творять майбутнє», бо весь цей час продовжується процес невтомного творення нових інституцій, нових пластів в українському суспільстві.
Минулої п’ятниці у районному будинку культури зібралися наші земляки, переважно молодь, аби ще раз віддати шану всім, хто причетний до творення нової історії України, хто конкретними діями засвідчив про свою небайдужість до нашого сьогодення і майбутнього.
 Припали до душі фотовиставка зі світлинами з обох київських майданів, з посмішками і щирими поглядами наших земляків. Плакали свічки біля портретів наших вояків, які загинули в АТО. Здається, хлопці заглядали глибоко в душу і зачіпали найглибші струни серця.
Виступили зі спогадами про дні перебування на Майдані Гідності голова райдержадміністрації Сергій Киркевич, міський голова Богдан Микульський, начальник відділу молоді і спорту Олександр Задорожний, учасниця революції гідності, активістка Валентина Баньковська. Кожен з них згадав свої особливі моменти тих історичних подій, повернувшись думками і почуттями у 2013-й. Коли більшість з нас спостерігали за цими подіями з екранів телевізорів, ці люди стали безпосердніми творцями нової історії і реально були там, де Україна робила вибір за європейське майбутнє, посилаючи кращих синів на революційну Голгофу. Кожен з промовців подарував особливий відкритий урок історії для молоді, яка уважно слухала ці спогади. А учні з міської школи №2 порадували присутніх чудовим патріотичним флеш-мобом, використавши у ньому символічні кольори нашого прапора. А «Пливе кача», під яку поминали пам’ять невинно убієнних, полеглих від куль снайперів, замучених і тих, хто пропав безвісти під час трагічних подій Революції гідності та загиблих воїнів АТО,  викликала сльози на очах і відгукнулася душевним болем. Скільки синів втратила за такий короткий період Україна-мати! Накращих своїх синів! Ця пісня стала у свій час реквіємом-прощанням із загиблими учасниками Революції Гідності. «Щоразу, коли звучать її слова, розривається серце, – зазначила у розмові Валентина Баньковська. – Це найболючіші моменти, які спливають зі спогадів про майдан 2013-го».
Зазначимо, що вечір пам’яті у РБК привернув увагу новизною подачі і донесенням тематики дійства. Не було фактично сцени, яка відділяла б глядачів від виступаючих, було використано елементи майданівської символіки. Всі відчувалися єдиною  родиною, яка співпереживала і ділилася думкою.
Однак, на  думку багатьох присутніх, його варто було б провести у залі районного будинку, аби більш комфортно (сидячи) сприймалася така важлива, цікава, змістовна інформація для молодших школярів і людей старшого віку.
Проте, поскільки День Свободи і Гідності відзнавчався вперше, то варто віддати належне працівникам культури нашого району, які доклали багато зусиль, щоб неординарно і патріотично зорганізувати святкове дійство.
Любов КЛІМЧУК.


Депутатський погляд: проблеми громади
стоять вище будь-яких політичних амбіцій
По закінченню першої сесії районної ради сьомого скликання ми поспілкувалися з депутатами, щоб зрозуміти їх точку зору з приводу роботи у раді, її пріоритетних напрямків і особистої оцінки щодо перебігу першого засідання.

Сергій КИРКЕВИЧ, голова районної державної адміністрації, депутат районної ради трьох скликань, голова районної організації ПАРТІЇ «БЛОК ПЕТРА ПОРОШЕНКА «СОЛІДАРНІСТЬ»:
Вибори – це старт. Попереду у нас робота, робота і ще раз робота. Кожен, у міру своїх можливостей, повинен робити наше сьогодення кращим, а не чекати манни небесної. Вважаю, що на депутатах будь-якого рівня лежить подвійна відповідальність перед громадою і власною совістю, адже даючи згоду на депутатство, кожен усвідомлював, що попереду рутинна праця не лише на сесіях ради.
Депутат районної, міської чи сільської ради – найближчий до виборця, до жителя територіальної громади. Відтак ось цей зв’язок виборця і його обранця – лакмусовий папірець будь-якої депутатської діяльності.
Я особисто як голова райдержадміністрації і депутат готовий вислухати і зрозуміти кожного, хто має хороші пропозиції, думки з приводу покращення життя громади. Тільки разом ми зможемо втілювати ці позитивні задуми у життя. Переконаний, що у теперішній райраді представлені достойні і  мудрі обранці. Для яких служити громаді – честь і велика відповідальність.
Щодо першого засідання, то здивувала репліка на пленарному засіданні сесії: «Чому «Солідарність» підтримує кандидата від Народної партії?». У багатьох районах ці дві політичні сили взагалі йшли на вибори єдиною командою. Адже, по суті, у нас одні цілі та завдання – покращення добробуту виборця.
Разом ми маємо солідне представництво в районній раді. Напередодні організаційної сесії відбулися загальні збори депутатів, де шляхом голосування ми визначилися, що підтримуватимемо на посаду голови районної ради кандидатуру народника Миколи Кухарця. Він в районній раді людина не нова, гарно зарекомендував себе як керівник-господарник.
Як на мене, вибори на місцях не повинні носити політичного окрасу. Не зважаючи на партійну приналежність, всі ми в першу чергу маємо дбати про район й наших виборців.
Скажу відверто, я задоволений вибором депутатів. У владу необхідно вливати нову молоду живу кров, а Микола Кухарець є незаангажованою людиною, яка більше віддавалася виробництву, аніж політиканству. Сподіваюся на подальшу тісну співпрацю двох гілок влади. Адже нічого хорошого в конфлікті між ними немає, від цього насамперед страждають прості люди. Ми вже не раз були свідками подібних протистоянь, кому вони принесли користь?
Вибори минули, саме час відкинути амбіції й працювати однією спільною командою. Не для окремої партії – а Дубровиччини в цілому.
Олексій Лясковець, депутат районної ради, позапартійний, генеральний директор консалтингової групи «Статус»,кандидат юридичних наук, доктор філософії права, депутат районної ради за списком ПАРТІЇ «БЛОК ПЕТРА ПОРОШЕНКА «СОЛІДАРНІСТЬ»:
Передусім, вдячний виборцям села Берестя, які проголосували за мене на місцевих виборах і, як результат, я представляю їх інтереси в районній раді. Я родом з цього прекрасного села, часто буваю на батьківщині і завжди небайдуже ставлюся до всіх подій життя берестівчан, посильно сприяю життю громади рідного села. Живу і працюю у Запоріжжі. Але у наш час – період високотехнологічних комунікацій, не вважаю проблемою підтримувати стабільний зв’язок зі своїми виборцями. Маю досвід роботи у органах місцевого самоврядування, оскільки працював радником голови Волинської обласної ради з правових питань.
Я не політик, я більше бізнесмен, керівник та науковець. Я став депутатом і маю намір робити добрі справи для людей не тільки з свого села, а й тих громад, які на сьогодні залишилися без свого представника в раді. І тут на обіцянках далеко не заїдеш – потрібні конкретні справи. На жаль, вирішення багатьох проблем на сьогодні, у великій мірі, залежить від фінансів. Дякую долі, Богові за те, що сьогодні твердо стою на ногах і, маючи свій бізнес, можу матеріально протягом вже тривалого періоду допомагати рідному селу (наприклад, сприяв фінансово проведенню освітлення однієї з вулиць), радий надавати матеріальну підтримку школі, діткам. Переконаний, що на  сьогодні найкращою інвестицією  є діти. Вони наше майбутнє.
Першочергове завдання депутатської роботи – це,  передусім, розуміння сутності політики, як мистецтва управління громадою, яке покликане зробити життя кожного виборця кращим. Якщо простіше, то кожен депутат постійно повинен цікавитися: чим та як живе громада, яка його обрала.
У районі живуть дуже хороші, працьовиті, розумні люди. Сьогодні потрібно лише сприяти вирішенню їх життєво важливих питань, таким чином допомогати жити краще. Що ж до проблем на моєму окрузі, то вони фактично віддзеркалюють життя всієї Дубровиччини. Це вивезення і утилізація сміття, відсутність дитячих майданчиків, продаж алкоголю неповнолітнім, смертність на дорогах, відсутність освітлення по селах, безкарність чиновників та місцевої влади за понівечений ліс, перемиті поля та знищені пасовища, відсутність якісного надання послуг тощо. Розумію, люди не маючи іншого заробітку, вимушені йти і нищити природу. Прикро, що нерозумно і безкарно нищиться те, що нам дала природа та залишили наші батьки, діди та прадіди. Уже більше десятиліття видобувається бурштин. Все що можна було знищити знищили і за цей довгий час нічого не створили  для потреб  всієї громади – жодного підприємства не відкрили, жодного виробництва. Виникає запитання: заради чого і для кого добувається сонячний камінь? Лише задля власної наживи, а яка користь від цього пенсіонерам, всім тим, хто не має здоров’я брати до рук лопати і йти копати яму в лісі?
Адже через років 10 років не буде ні лісу, ні пасовищ, ні родючих полів – лише пустеля. Вважаю, що якнайшвидше необхідно громаді, депутатам включатись і лобіювати інтереси району щодо закріплення видобутку бурштину на законодавчому рівні. Це дасть поповнення бюджету, робочі місця, відрахування до Пенсійного фонду, перспективу отримувати достойну пенсію та відновлювати родючий шар землі на полях. Невже ніхто не хоче цю мальовничу природу залишити нашим дітям, внукам та правнукам?
Щодо першої сесії, то враження емоційно позитивні. Хотілося б, щоб депутати були більш активні на обговореннях того чи іншого питання на сесії, але при цьому не забувати про повагу один до одного, не допускали образ та принижень щодо своїх колег-депутатів. Можливо я повторюсь, але виборець голосував не за політичну силу, а за кандидата, якого політична сила висунула. І якщо проаналізувати всіх депутатів ради, то з 34 депутатів 21 безпартійний. На сьогоднішній день не потрібно породжувати протистояння між депутатами, політичними силами, оскільки в час війни в країні та окупації її частини потрібно консолідуватися та працювати для кожного виборця, не залежно від його політичних переконань. Щодо можливих образ зі свого боку під час першої сесії в адресу представників засобів масової інформації, хочу попросити у них вибачення. В той момент (коли просив журналістів залишити залу, де проходило голосування) думав не тільки як депутат, а й як адвокат. І у разі оскарження будь-якою політичною силою порушень регламенту обрання голови  це могло б стати підставою для визнання рішення про обрання голови Дубровицької районної ради недійсним. Прошу ще раз вибачення. На майбутнє, щоб такого не повторилося, з мого боку будуть підготовлені відповідні зміни до Регламенту Дубровицької районної ради (сьомого скликання).
Зичу депутатському корпусу районної ради плідної роботи на благо всіх наших виборців – жителів району, нехай кожен  депутат проявить себе з найкращого боку як обранець громади і просто як людина. Думаю, що будемо працювати однією депутатською родиною, без зайвих амбіцій і уникаючи будь-яких політичних і особистісних інтересів у прийнятті рішень.
Станіслав Рожко, директор школи с.Заслуччя, депутат шести скликань районної ради, член партії «Батьківщина»:
Знаєте, наші виборці по-різному оцінюють депутатську роботу. Хтось вважає, що на районному і місцевому рівні неможливо доленосно впливати на життя громади, інші ж переконані, що саме у районі, місті чи селі легше шукати істину і шлях вирішення тої чи іншої проблеми.
Зі свого депутатського досвіду зауважу: не раз у залі районної ради приймалися рішення, від яких залежала доля певної категорії людей, жителів певної місцевості, а то й громади району в цілому. Я горджуся, що під час своїх депутатських каденцій безпосередньо відстоював потребу і необхідність побудови нової школи у Заслуччі. Завдяки депутатській небайдужості, тодішньому районному керівництву звели у нас школу-красуню. Вже згодом були позитивні рішення щодо побудови дамби на території Колківської сільради, Мені приємно, що  знову ж таки я був одним із ініціаторів вирішення цієї проблеми. Були мої запити і щодо освітянських проблем, стану доріг та інші. Думаю, що не варто перелічувати сьогодні зроблене мною, як депутатом, бо чергова довіра людей на останніх виборах - це найбільша подяка за роботу.
Часто освітянам дорікають за те, що вони відстоюють у сесійній залі саме інтереси своєї галузі. Не вважаю це гріхом, хоча насправді для мене всі виборці однакові. Але ж було б дивно, якби педагоги не були зацікавлені у вирішенні проблем освіти – а це проблеми наших колег, учнів і їх батьків. Це нормальний робочий процес. А взагалі, я вважаю, що мудрі рішення ніколи не мають ні політичної, ні вкрай професійної специфіки.
Дуже важко мені цього разу було визначитися під час голосування за кандидатуру голови ради. Два наших претенденти: і Микола Кухарець, і Олександр Гузич – це чудові люди, фахівці своєї справи і організатори  у своїй галузі. Обох щиро поважаю. Скажу, що на мене, як на депутата, ніхто не тиснув щодо цього вибору. Це також великий плюс у нашому депутатському плюралізмі.
Зичу новообраному голові районної ради сил і натхнення у його нелегкій роботі, нехай, як єдина команда працює депутатський корпус, щоб по закінченню каденції кожен зміг щиро і відкрито дивитися у вічі своїм виборцям. Ми - представники громади, на наших плечах лежить відповідальність за її долю, а отже, у певній мірі, і за долю України.
Олександр Гузич, позапартійний, депутат районної ради за списком політичної партії «Воля»:
Наразі я мешкаю в м.Дубровиця уже майже 14 років. Але щотижня буваю на території Туменської сільської ради, оскільки в с.Городище проживають мої батьки, друзі, знайомі і всі мої земляки. Зважаючи на стан наших сіл та ситуацію в цілому, неможливо було залишатись байдужим, отож вирішив йти до районної ради, щоб сприяти вирішенню проблем своїх земляків. Звичайно не все гаразд на всіх територіях району, але на нашому окрузі вони вирішуються дуже й дуже повільно. Деякі з важливих питань життя громади, яку я представляю, взагалі ніколи не піднімалися на сесіях райради.  На ці вибори я йшов з підтримкою хорошої і дружньої команди партії «Воля» та пліч-о-пліч з теперішнім уже Туменським сільським головою, в якого також було і є бажання зробити життя нашої громади кращим. Думаю, і надалі ми будемо співпрацювати, ділитися ідеями і пропонувати спільно шляхи вирішення проблем сільської ради.
Першочерговими завданнями у своїй роботі вже в якості депутата районної ради ставлю виправдати довіру людей, які нас делегували представляти свої інтереси в місцевій владі. Під час виборчої компанії ми отримали багато завдань, побажань і доручень. Тепер їх треба втілювати в життя спільними зусиллями. Я не кажу, що буде зроблено все й одразу. Але, якщо діяти вже сьогодні, то найближчим часом буде результат. Найперше, має бути бажання цим зайнятися. Марно сподіватися, що хтось прийде до нас і скаже: давайте ми вам це зробимо. Не ті тепер часи. Ініціатива має йти від нас, безпосередньо від громади. В тісній команді набагато продуктивніше, якісніше працювати. Зокрема, на сьогодні, у співпраці з сільським головою, вже є реальні справи, чимало вирішених актуальних питань соціального характеру. 
З-поміж проблем, які хотілося б вирішити на окрузі, який представляю, насамперед виокремлюю перекриття ФАПу та сільського клубу с.Городище, що майже в аварійному стані. Це ж соціальні об’єкти, в яких в певний проміжок часу може знаходитись велика кількість людей. Тому вважаю, що необхідно зосередити найбільшу увагу у вирішенні даних питань, сприяти у розробленні проекту та фінансової підтримки ремонту покрівель вищеназваних споруд.
Як новобраний депутат та ще й претендент на посаду голови районної ради від першої сесії виніс двоякі враження, як позитивні, так і негативні. Було хвилювання, намагався  зрозуміти  розстановку сил в сесійній залі та оперативно і детальніше ознайомитись із питаннями, які виносились на порядок денний. Дуже відчувається протистояння певних груп, що не може не відбиватися на роботі ради. Достатньо мало питань вдалося розглянути в перший день засідання, але мені здається, принаймні з першого засідання, що роботу ради можна оптимізувати та добитися того, щоб навіть на серйозні питання витрачати значно менше часу.
Відчуваю велику відповідальність, адже вперше став народним обранцем й сподіваюся максимально стати в нагоді для земляків. Задля їхнього добробуту готовий до наполегливої роботи в раді, відкритий для всіх продуктивних починань. Дуже хочеться дієво допомогти тим, хто віддав за мене свої голоси.
Спілкувалися Людмила Родіна та Любов Клімчук.


P.S. Журналісти газети «Дубровицький вісник» планують і надалі знайомити читачів з представниками депутатського корпусу районної ради, доносити до читачів їх думки і погляди на найважливіші питання життя і роботи ради та громади району.

пʼятницю, 20 листопада 2015 р.

За шматочок хліба, за дах
над головою, за можливість жити

У неділю Дубровиця живе своїм звичним життям: хтось зранку молиться у храмах, інший довше відпочиває у вихідний або ж навідується до батьків чи просто зустрічається з друзями. Життя кожної людини має свій плин, як планований, так і непланований. Однак є дні, які об’єднують людей і наповнюють їх серця духовним хлібом. Безперечно, саме до таких дат належать дні великих християнських свят. От, наприклад, давно хотіла побувати на святі жнив у протестанських церквах нашого району, щоб відчути атмосферу цього чудового дня.




















15 жовтня це свято відзначали в Дубровицькій Церкві Християн Віри Євангельської. Святкове богослужіння відбувалося у Домі молитви, затишному, теплому, де зібралася уся церква, щоб разом поклонитися Богові і, авжеж, скласти Йому подяку. Спіймала себе на думці, що на святі багато родин з малими дітьми, оскільки більшість часу прихожани церкви сидять, тому навіть зовсім маленьких дітей зручно тримати тут на руках. Окрім того, у сиру погоду у храмі, як у домівці доброго господаря, було дуже тепло. Багато молоді і дітей були навіть в одязі на короткому рукаві. Скажете, що про дуже приземлені речі веду мову, однак погодьтеся, що геть не по собі молитися, коли ноги замерзли і пар з вуст у храмі. Хіба ж думає тоді людина про високодуховні речі?
– Сьогодні прихожанами нашої церкви є 180 наших земляків. Дубровицькій церкві ХВЄ (говоримо в данному випадку про саму цю чудову споруду) 22 роки, – розповідає пресвітер Степан Курач. – Різні часи переживали наші брати, були і часи гоніння, і часи нерозуміння нашої віри. Дякуємо Богові, що в Україні кожна людина може вільно вибирати церкву, де вона молиться Богові і ставлення громади до протестантських церков докорінно змінилося. Ми ж живемо дружньою родиною, розділяємо свята і будні, підтримуємо братів, які цього потребують, завжди відгукуємося на прохання допомогти іншим. Маємо за честь, що посильний вклад внесли для наших українських захисників, молимося за повернення наших солдат додому живими і здоровими. Зрозуміло, дбаємо про те, щоб на богослужінні було нашим землякам комфортно, адже це головне – дбати про людей.
Свято жнив, або як його ще називають День подяки, торжество – без якого неможливо уявити собі багряну осінню пору. У храмі – золоті колоски пшениці, налиті сонячним промінням рум’яні яблука і груші, доспілі гарбузи, корзини з овочів і фруктів, які знаменували не лише осінь, а й свято щирої вдячності Господу. За те, що благословляв землю від часу посіву, аж до часу збирання врожаю. Здавалось, що може бути більш природнім, ніж вдячність? Такий простий і водночас необхідний стан серця для кожної людини. Велике благословення криється у ньому, адже через вдячність ми одержуємо більше, ніж очікуємо.
Степан Курач і благословив початок святкового дійства. Згодом почула виступи братів у христі: Віктора Лепуги, Михайла Кеби з Баранович, Віктора Кузіна і Юрія Паламарчука із Сельця, Степана Курача (сина пресвітера, лікаря-хірурга із Луцька), Віктора і Алли Вознюків із Острога. До речі, Віктор Вознюк – магістр теології. У 2010 році на Всеукраїнському з’їзді братерства він був призначений завідувачем відділу освіти Церкви ХВЄ України.
Всі дякували Богові за мирне сьогодення у нашому краї, за хліб, що на столі і духовний, зверталися до зали простими і водночас глибокими словами з Біблії. Чудовим був спів церковного хору під керівництвом Руслани Фурсович та Тетяни Боковець. Припали до душі виступи діток з недільної школи церкви і виступи молоді. Звучали фортепіано і скрипка, читали вірші, співали дуетами. Все на хвалу Божу, про сутність нашого життя і вміння бути вдячним за те, що дарує нам Господь. Програма подяки Богу було різнобарвна, як і сама осінь.
Основну увагу у виступах все ж приділяли Божій турботі та любові до людини, що проявляється у плодах, які вродили на нашій землі. Але також у всіх цих речах містяться прообрази Господніх істин і волі Його. Як наголошувалося: «Отець Небесний бажає, щоб Його діти сіяли Слово Боже, обробляли їх добрими справами та збирали духовні плоди на ниві Господній.
Чи часто ви дякуєте Богові за ваше сьогодення? Пам’ятайте, коли ви дякуєте, тоді Божа благодать входить у ваше серце і починає в ньому діяти, лікувати його, укріплювати, очищувати його. І, таким чином, наповнюєтеся Божим даром через вдячність».
Наостанок додамо, що в протестантських церквах Дні подяки відзначають протягом осені, починаючи з вересня. Кожна церква сама визначається з датою проведення цього гарного свята. Отож, при нагоді, відчуйте атмосферу цього благословенного дня.
Любов Клімчук.



Україну здивувала дворічна дубровичанка

Дворічна Аріна Шугалевич із міста Дубровиця й шестирічний Лев Бондаренко з Харкова встановили рекорд України. Вони знають найбільше столиць країн світу. Зі списку столиць 196 країн дівчинка не назвала лише дві. Хлопець перелічив 207 столиць світу.





Переглядаючи відеозапис цієї події, спіймала себе на думці, що Арінка сприймала цю подію, як звичну цікаву гру, бо поруч з мамою, татом і улюбленою іграшкою Міккі Маусом не відчувала жодних незручностей біля незнайомого дяді у столиці, який реєстрував рекорд.
«Її відповіді спершу було важко розібрати. Все ж таки дворічна дитина. Потім став повільніше перераховувати, вслухався в її вимову. Був вражений. Не всякий дорослий знає стільки столиць», – зауважив Віталій Зорін, співзасновник «Національного Реєстру Рекордів України».
З дворічною дубровичанкою Арінкою, яка за кілька днів стала відомою на всю Україну, знайомимося біля Дубровицького костелу. Дівчинка з мамою Іриною та улюбленим другом-іграшкою Міккі Маусом ідуть в гості до бабусі. Мама – найближча для Арінки людина з першого дня появи на світ, а Міккі Маус увійшов у життя після сімейної подорожі до Львова. Саме там дівчинка зустріла на вулиці людину у костюмі цього героя, і з тих пір любить цей образ. От і дворіччя донечки, за словами мами, провели на тему цього казкового героя. Кілька днів Ірина готувала аплікації, малюнки, солодощі, аби свято запам’яталося донечці надовго. Звичайно, у вільний час поряд з Арінкою завжди тато, а ще братик Валік (сім’я взяла опіку над хлопчиком кілька років тому). Всі живуть дружньо і весело, бо батьки вважають, що для розвитку дітей необхідно якнайбільше приділяти їм уваги, спілкуватися з ними, подорожувати, пізнавати разом з малечею світ.
От і нещодавно тато, мама, Арінка і Міккі Маус їздили до столиці України – рекорд встановлювати. Зрозуміло, дівчинка ще суті поїздки не усвідомлює. А от мама каже, що керувалися передусім бажанням, щоб їх донечка у майбутньому могла подією цією пишатися.
Додамо, що маленька розумниця не лише відповідала на запитання мами про ту чи іншу столицю певної країни, а й розповідала що «у Лівані є комплекс храмів, а в Йорданії – храм Зевса».
– Донечка з шести місяців у нас розмовляє, вивчили всі букви, кольори, от і задумалися, як краще розвивати її пам’ять? Зупинилися на столицях, тому що якось в Інтернеті я натрапила на відео, де дитина називала столиці країн. Вирішила спробувати, чи було б таке заняття цікаве доньці. Арінці сподобалося. Показувала світлини столиць з певними архітектурними пам’ятками. Вдень вивчали по кілька назв. Через певний час запитувала доньку, де знаходиться та чи інша архітектурна пам’ятка і, як виявилося, донечка називала ці столиці.
 Згодом мама вирішила зробити паузу, бо інші назви столиць були заскладними для вимови маляти. Іншою сходинкою успіху стало слово Парамарибо (столиця Суринаму, що в Південній Америці). Саме це слово якось запропонував повторити донечці тато і був приємно здивований, що Арінка залюбки його повторила. І знову ж таки день за днем дитина робила успіхи у вивченні географічних назв, навіть за час реєстрації та підготовки до самої поїздки встигла вивчити кілька десятків назв.
Улюблена книжка маленької рекордсменки – «Технічна енциклопедія». Взагалі ж машинки цікавлять Арінку значно більше, ніж ляльки. Саме іграшковим автівкам читає дівчинка книжки. Точніше переповідає напам’ять їх зміст. А ще Арінка називає багато марок автомобілів. Дівчинка дуже любить спостерігати за роботою медиків. Люди у білих халатах додають Арінці гарного настрою і викликають неабиякий інтерес. Мама розповідає, що разом з чоловіком складають для донечки свої казки на професійну тематику, і дівчинка залюбки слухає розповіді про різні сфери людської діяльності.
 Зрозуміло, що любов до техніки у дівчинки від тата Івана, який має технічну освіту і трудиться в автодорі. А ще Арінка вміє рахувати і додавати нескладні цифри. Наприклад, почувши назву телеканалу «Один плюс один», вона ствердно зазначила, що це буде два, таким чином резюмувала своє бачення цього бренду.
 Спілкуючись з мамою дівчинки, розумію, що моя співрозмовниця також дуже творча і неординарна людина. За освітою Ірина психолог. Після народження донечки Ірина пробує творити у дуже цікавих напрямках, з підручних засобів робити різні цікаві речі, як от, наприклад, букет з цукерок, квіти з стрічок та інше.
Ірина вважає, що сучасні мультфільми – не найкращий спосіб забавити дитину, ліпше всього приділити сину чи донечці особисту увагу: прогулятися, почитати дитині книгу, погратися з нею.
Бабуся Надія Степанівна погоджується, каже, що секрет успіху дівчинки криється у атмосфері, в якій росте онучка, – а це увага батьків, їх бажання розвивати доню, і звісно хороша спадковість.
«Добре, що зараз мами можуть три роки бути поряд з дітками після народження. Адже ніхто так, як ненька не зуміє оточити дитину любов’ю і увагою, зрозуміти її маленьку душу, дати світло любові, – додає Надія Степанівна. – У Союзі ми не мали змоги стільки часу бути поряд з синами і донечками. От з моїми, наприклад, була бабуся, моя мама. Наших дітей виховували бабусі. Мудрістю своєю життєвою».
До речі, на подвір’ї Надії Степанівни Шугалевич довгий час милуюся вишуканим дизайном довкола будинку. З простих підручних речей створено тут для онуків іграшкове царство, яке не гірше окремих подвір’їв дитсадків. Знову ж таки ловлю себе на думці, що родина Шугалевичів вся до творчості хист має.
– До садочка Арінку віддавати не збираюся, поки що, – продовжує Ірина, – Не тому, що не довіряю цим закладам, є у нас і дитсадки гарні, і вихователі хороші. Але навіть найкращий педагог не може приділити увагу кожному у групі, де близько 20 діток, це фізично неможливо. Не вважаю свою дитину вундеркіндом чи дитиною індіго, як кажуть про неї журналісти. Зрозуміло, що ми з чоловіком пишаємося успіхами донечки і раді, що змогли ми прославити так наше рідне місто. Любимо Дубровицю, любимо Україну. У нас постійно на балконі жовто-блакитний стяг майорить. Вболіваємо з чоловіком за сьогодення наше і бажаємо всім миру. Дуже хотіли б частіше ходити до церкви. Але не завжди це фізично вдається. Добре було б, щоб  у нас, як у великих містах, богослужіння були кілька разів в день.
Хочу звернутися до батьків, як мама і психолог: «Вірте у своїх дітей, допомагайте розкривати їх таланти. Якщо навіть з першого разу у дитини щось не вийшло, це не значить, що вона не має хисту до того чи  іншого творчого напрямку. Допомагайте дитині пізнавати світ, вчитися, вірити у себе, підмічаючи позитив у характері і поведінці. Саме так розкривається талант і запалюється у серці вогник».
Любов КЛІМЧУК.



«Мабуть, для того я прийшов у світ,
щоб піснею злетіти в небеса...»
7 листопада йому виповнилося б 70 років. Але доля вирішила інакше, 28 років тому трагічно обірвалося життя Євгена Кухарця. У більшості читачів виникне питання: «Хто це»?
Кухарець Євген Іванович не є надто відомою особою на Дубровиччині. Що може сказати про нього пересічний мешканець нашого району? Уродженець с. Велюнь, композитор, диригент, народний артист України. Дехто знає, що у Велюнській загальноосвітній школі створена кімната-музей, де можна познайомитися з його життєвим шляхом. Окремі дубровичани знають, що в районі проводиться фестиваль-конкурс народних хорових аматорських колективів імені Є.Кухарця «Пісне – доле моя».



Але все це сухі факти.
Минулого тижня я мала можливість безпосередньо познайомитися з творчістю Євгена Івановича. Адміністрація Черкаської обласної філармонії організувала вечір пам’яті Є.Кухарця й запросила представників нашого краю та його матір – Віру Данилівну. Супроводжувати 90-річну жінку у виснажуючій дорозі (більше 500 км в один бік) випало мені.
З особливою шаною зверталися працівники філармонії до Віри Данилівни, багато з них, котрі знайомі з нею особисто, щиро розпитували про її життя, дякували за сина.
Тепло зустрів нас пан Антанас Петраускас (директор філармонії 1982-2012 рр.). Саме за час його керівництва розквітнув талант Є.Кухарця. Спочатку молодий Євген працював в обласній філармонії на посаді хормейстра, а вже потім художнім керівником Черкаського хору. Під його керівництвом хор досяг значних успіхів та визнання на рівні держави:  мистецькі здобутки хору відзначені Державною премією України імені Т.Г.Шевченка.
У пісенний фонд хору увійшли твори Є.Кухарця «Над колискою сина»”, «Земле моя, земле», «Дві тополі», обробки українських народних пісень «Ой, коли ж той вечір буде», «Ой над ставом гуски», «Закувала зозуленька» та багато інших.
«Унікальність його музикування – розповів пан Антанас,  – полягає в тому, що він будував мелодію спеціально під голос виконавця, в ході обробок народних пісень зважав на поєднання голосів хористів, на їх сумісне звучання».
І справді гармонійне звучання хору можуть відчути не тільки фахівці вокально-хорового мистецтва, а й звичайні слухачі, в чому я переконалася особисто. В ході концертної програми звучали твори в обробці Євгена Івановича, виконанні Черкаським академічним заслуженим українським народним хором. Вшанувати світлу пам’ять маестро прийшли лауреат Всеукраїнських конкурсів Віталій Дука, тріо «Вербена», аматорські художні колективи Черкащини. Цікавими моментом програми була музично-хореографічна композиція «Славні козаки – Чигиринці», що звеличує козацьку звитягу у пісні й танці. Дана композиція була поставлена за час діяльності Євгена Івановича.
Особистість Кухарця Є.І. була багатогранною. Як і кожна творча душа, він був сповнений різних професійних ідей та задумів, окрилений натхненням, сповнений бажанням творити, допомагати іншим розвивати власні таланти. Ніби поспішав встигнути усе зробити. Петраускас А. згадує: «В грудні 1987 року наш колектив готувався відзначити своє 30-річчя. Євгена тягнуло поїхати напередодні до Києва. Я та інші колеги були проти цієї подорожі. Та не втримали. Поїхав. Загинув. Певно так судилося».
По завершенню вечора у дружній сімейній атмосфері пролунало багато душевних щирих слів про маестро. Тремтіли голоси, на очах бриніли сльози. Для кожного Євген Іванович був не просто знайомим, родичем, колегою чи другом, він становить частинку їхньої душі.
Хочу й вам передати деякі слова його близьких та друзів.
Дука Віталій, лауреат Всеукраїнських конкурсів, старший адміністратор Черкаської обласної філармонії:
«У нього були прекрасні риси, основна з яких людяність. Творчість для Євгена була понад усе. Коли ми їздили на БАМ на заробітки, нам прийшла телеграма, що хор Одеської консерваторії мав виступити в Києві. І ми повернулися. Заробітки – заробітками, а виступ хору був значно вище. Він дуже любив життя, завжди усім підіймав настрій. Особливо його любили ветерани Великої Вітчизняної війни. Коли вони приходили до філармонії, він брав гармошку і співав. Це були незабутні моменти». В шану свого друга Віталій Олексійович виконав пісню «Стоїть явір над водою».
Зайнчківська Лідія, народна артистка України, учасниця тріо «Вербена»:
«Багато років тому, в далекому 86 році, я, випускниця консерваторії, приїхала до Черкаської філармонії й познайомилася з великою людиною, світлою людиною, з надзвичайно талановитим музикантом. З легкої руки Євгена Івановича й тодішнього керівництва розквітла квітка «Вербена». З великою насолодою я згадую ті часи, коли ми співали поруч із Кириченко, Павловською, коли працював Пашкевич. Вони, як ті чайки розлетілися... А ми їх чекаємо. Можливо, вони нас бачать». Й тріо «Вербена» виконали зворушливу пісню, присвячену пам’яті Є.Кухарця, «Летять, ніби чайки».
Крикун Євгенія, заслужена артистка України:
«Дуже добра, мудра і талановита людина, умілий керівник. У наш час дуже рідко можна зустріти таку людину. Євген любив пісні різного жанру: від класичних до народних. Дуже шкода, що доля його так рано забрала на небеса. Я весь час з ним працювала, він прийшов – він пішов, а я й ще досі стою перед вами. Євгену Івановичу дуже подобалися жартівливі пісні, тому я хочу виконати українську народну пісню в його обробці «Ой, на горі два дубки».
Леонід Трофименко, художній керівник, головний диригент, заслужений діяч мистецтв України:
«Доля подарувала мені незабутні тринадцять років спілкування з цим хоровим майстром. Разом ми прийшли працювати у філармонію. Є багато чого згадати, гастролі впродовж 3 місяців по всьому радянському союзі. Євген вніс  значний внесок у розвиток Черкаського хору, він був дуже видатним. Багато танців та хореографічних номерів, що поставлені ним, ще й досі виконуються на цій сцені. Вперше завдяки його діяльності ми попали за кордон: Болгарія, Польща. Це незабутні моменти, коли диригував Євген Кухарець, співали Раїса Кириченко, Володя Захаров.
Євген жив мистецтвом, народною піснею. Я бачив, як він зростав як композитор. Адже писати він почав не відразу. Основна заслуга його в тому, що він в першу чергу зберіг традицію, звучання хору. Черкаський хор став пізнаваним, де б він не співав. Поки є Черкаський хор, ми завжди будемо пам’ятати Євгена Івановича Кухарця».
Того вечора зі сцени з вуст Л.Трофименка пролунали слова В.Симоненка, якими і я хочу завершити свою розповідь.
«Я воскрес, щоб з вами жити...».
Людмила Котяш, головний спеціаліст відділу культури і туризму РДА.


* У районній раді

головою районної ради
став НАРОДНИК
19 листопада відбулася перша сесія районної ради сьомого скликання. Відкрила її голова районної виборчої комісії Людмила Берестень, яка ознайомила присутніх з результатами виборів до районної ради. Всього за 34 мандати тут змагалося 265 кандидатів. Комісія оприлюднила результати виборів в одному з попередніх номерів газети, тож не будемо повторюватися в інформації. Зазначимо лише, що у складі ради працюватиме сім жінок та 27 чоловіків. Наймолодшому з депутатів – 27 років, а середній їх вік – 42 роки, 28 депутатів мають вищу освіту. Найбільш представлені в раді педагоги, є в ній медики, лісівники, юристи, працівники торгівлі, підприємці тощо.










Також голова комісії повідомила: кілька зареєстрованих депутатів районної ради отримали по два мандати (балотувалися й в одномандатному окрузі до сільських рад), від них надійшли заяви про складання повноважень депутата. А на їхнє місце до депутатського корпусу ради потрапили наступні за партійним списком колеги: так, від «Батьківщини» замість Богдана Микульського, котрого обрано міським головою, депутатом став Юрій Шевело; замість Сергія Олексійовця із «Свободи» – Олександр Лавор; а Сергія Столяра з «Волі» замінив Володимир Юзьків.
Людмила Миронівна привітала новообраних депутатів та закликала їх у прийнятті рішень завжди стояти на боці правди та інтересів своїх виборців.
Потому було обрано лічильну комісію у складі п’яти чоловік – по одному від різних партій та тимчасову президію – з числа представників політичних сил, що набрали на виборах найбільше голосів. Відповідно до регламенту ради розпочалися вибори голови районної ради.
Великою несподіванкою для нас, журналістів, стала заборона нашої присутності в залі для виборів, мовляв, регламент ради цього не дозволяє. Лише посилання на Конституцію України та закон про інформацію втримали народних обранців від нашої «депортації» з голосування.
Представники «Волі» висунули на посаду очільника ради Олександра Гузича, а «Солідарність» - Миколу Кухарця. Остання кандидатура викликала кілька запитань у опонентів. Депутати від «Волі» цікавилися його роботою у раді попереднього скликання, а депутат Юрій Лосік спочатку зробив закид, чому «Солідарність» висуває на посаду голови представника іншої фракції (нагадаємо, Микола Кухарець представляє Народну партію), потім взагалі висловив припущення, що він «тимчасовий голова», щоб, як висловився пан Лосік, «застовбити» комусь місце. Не вважаємо за потрібне виливати на сторінках газети цю перепалку, а перейдемо до власне результатів виборів за голову районної ради. Відтак за Миколу Кухарця проголосувало 20 депутатів, що й дозволило йому обійняти крісло голови районної ради. Дванадцять депутатів були на боці Олександра Гузича.
А ось з виборами заступника голови ради вийшла інтрига. Микола Кухарець пропонував на цю посаду Олександра Задорожного, представника «Свободи». Проте під час голосування думки депутатів розшарувалися: 15 були на боці Задорожного, а 18 чоловік проголосували проти нього. Заступника обрано так й не було.
Отож пленарне засідання не закрили, голова взяв паузу на роздуми щодо наступних кадрових пропозицій. Про нове пленарне засідання буде оголошено додатково.
Людмила РОДІНА.