пʼятниця, 31 серпня 2018 р.


Наш прапор символ духу
й перемоги

23 серпня, Дубровиця, день Державного прапора України. На майдані Злагоди зібралися наші захисники, громадськість, керівники міста та району. Вже вкотре урочисто підіймаємо наш стяг, цей день передує Дню незалежності України і налаштовує нас на більш патріотичний дух свята.
Цьогоріч на майдані Злагоди розгорнуто державні прапори з афтографами із зони АТО. За кожним стягом – підрозділ, люди, долі. Якби ці знамена могли говорити, то, напевне, не треба було б більше жодних виступів у цей день.
Шанований громадський діяч Василь Конончук розповідає, як вперше 16 липня 1990 року у Дубровиці вдалося підняти жовто-блакитний стяг. Непросто було. Однак вільні духом люди це зробили біля пам’ятника Шевченкові (біля колишнього кінотеатру «Зміна») задовго до того, як замайорів нинішній державний прапор України на державних установах.
Голова РДА Микола Петрушко закликає усіх берегти національні святині і бути патріотами рідної землі щоденно, у праці та помислах.
Згодом хвилюючий момент: урочисто вносять прапор прикордонники, Василь Конончук разом із Олександром Колесником - батьком загиблого захисника Юрія Колесника, підіймають стяг над майданом! Звучить гімн України! Під мирним небом Дубровиччини тріпоче державний стяг!
Наш прапор – це патріотична атрибутика, яка з нами повсюди. Наприклад, мені дуже до вподоби, коли пересічні українці у себе на будинках вивішують його. Але зустрічала, на жаль, і людей, які вважають це дивацтвом. Однак, не вважаю такі думки дуже виключними, адже, погодьтеся, що навіть у той час, як вшановуємо прапор, поруч їде десятки елітних авто, але у них нема й думки зупинитися, хоч на мить. Думаю, що дасть Бог, з часом ми будемо ставати іншими. Будемо пишатися символами, як спортсмени, які отримують довгоочікувану перемогу, чи як бійці, для яких прапор – особливий символ. Пригадую, як рік тому спілкувалася з одним із наших земляків-захисників. Як солдат, який воював на нульовій позиції, він сказав, що це справжній символ патріотизму та любові до нашої батьківщини. Прапор на війні не лише підіймає бойовий дух, а й психологічно тисне на ворога. Бо наші національні символи аж надто дратують бойовиків. Для того, щоби стяг замайорів у небі, хлопці ризикують життям. Повісити прапор – зачасту це справжня бойова операція.
У мирній Дубровиці в цей день вручили паспорти юним громадянам України. Валентина Король побажала хлопцям та дівчатам бути гідними українцями та просто хорошими людьми. Особисті та колективні світлини на пам’ять. Цікаво, що багато перехожих зупиняються і розпитують про те, а яке ж сьогодні свято? У такі моменти згадується інше: хлопчик з бабусею йде в центр міста і розповідає мені про День прапора і День Незалежності. Ще він каже, що Україну треба любити. Я згідна, маємо любити, як рідну людину, з її позитивом та недоліками, шанувати наші символи як обереги. А інакше, хіба ж буває єдина родина?
Також від майдану відразу стартував велопробіг – естафета передачі державного прапора  населеними пунктами району.
Люба Клімчук.


ЦЕНТРАЛЬНА РАЙОННА ЛІКАРНЯ: ЯК ВСЕ ПОЧИНАЛОСЯ 
На початку вересня головному корпусу центральної районної лікарні виповнюється п’ятдесят років з часу введення в експлуатацію. Однак, зважаючи на не зовсім святкові реалії закладу, бо ж в серпні відбулося масштабне скорочення штату, загалом галузь переживає гостре недофінансування, про цю дату мало хто воліє згадувати. Персонал закладу відзначить її скромно, в своєму лікарняному «родинному колі». Медицина у нас взагалі, порівняно з іншими бюджетними галузями, живе дуже скромно.
Ми ж обминути увагою цього ювілею не могли. Надто багатьма подіями, інколи навіть знаковими, було наповнене це півстоліття не лише для наших працівників охорони здоров’я. Тисячі маленьких див і десятки трагедій відбулися за цей період у стінах головного лікувального закладу району. Виросла не одна когорта прекрасних спеціалістів, декілька разів докорінно ламалася система організації лікувального процесу. От і недавно на початку 2013 року утворилася нова лікувальна структура – районний центр первинної медико-санітарної допомоги. Змінилися самі пацієнти…
Але давайте сьогодні просто згадаємо, як все починалося.

Перші згадки  про  зародження професійної медицини на  території нинішнього Дубровицького району, які підтверджені документально, датуються кінцем 30-х років 19 століття.
В 30-40-их роках в Дубровиці працювала акушерка Афендикова-Теодоровська Анастасія Власівна, яка закінчила Полтавську школу акушерок. Пропрацювавши кілька років в самій Полтаві, вона переїхала до Дубровиці за станом здоров’я. Тоді лікарі рекомендували вологий клімат Полісся в окремих випадках як помічний. Анастасія Власівна заслужила великий авторитет серед населення, вміла розродити породіллю з патологічною вагітністю, володіла методикою повороту плоду за Брекстон-Гіксом. Упродовж восьми днів після пологів акушерка здійснювала щоденний патронат своєї недавньої пацієнтки.
Все ж малюкова смертність та інфекційні ускладнення після пологів зашкалювали. Але й медична наука не стояла на місці. Вже в ті часи вдавалися за гострої необхідності медики й до кесерових розтинів, проте на оперативне втручання під час пологів вагітні направлялися за 150 км до м. Пінськ (Білорусія).
Зрештою до 1939 року наш район взагалі входив до складу Столінського району Пінської області. На його території було лише дві невеликі приватні лікарні – у Висоцьку та Дубровиці, де працювали по два лікарі, фельдшери і акушерки. По селах акушерська допомога в основному надавалася бабами-повитухами.
Під час Другої світової війни, у 1944-45 рр., медичну допомогу населенню Дубровиччини надавав військовий госпіталь. Одразу після звільнення від німецької  окупації запрацювало дві  лікарні – Дубровицька і Висоцька. Були також утворені  фельдшерсько-акушерські пункти по селах. Вони розміщувалися в основному в приватних сільських хатах, однак через важкопрохідні дороги дістатися до цих первинних осередків медицини було зовсім непросто.
Першим повоєнним головним лікарем Дубровицької центральної районної лікарні була Фаїна Мойсеївна Моргуліс. На жаль, мало відомо, звідки родом й яким лікарем за медичною спеціалізацією була ця жінка. Однак прізвище Моргуліс досить поширене серед представників єврейської національності. Навіть в сотню світових діячів єврейського руху входить Маргуліс. А якщо перелистати сумнозвісну «Чорну книгу. Голокост», можна десятки разів зустріти це прізвище. Тільки серед жертв «Бабиного яру» також багато було Маргулісів та Моргулісів.
Після Фаїни Мойсеївни якийсь період центральну районну  лікарню очолював Михайло Степанович Поляков. У 1946 р. із   Середньої Азії у тодішній Висоцький район переїжджає Марія Григорівна Нєдова. А в 1954 р. прибула на роботу до Дубровиці санітарний лікар, учасниця війни, випускниця Київського медичного інституту Клара Михайлівна Борисова. У монографії «60 років акушерсько-гінекологічній службі Рівненщини» про цю легендарну жінку написано: «Борисова Клара Михайлівна, не зважаючи на те, що вона за фахом санітарний лікар, брала активну участь в наданні  медичної допомоги вагітним жінкам. На той час здійснила, можна сказати героїчний вчинок – стала працювати акушером-гінекологом, із 1960 р. з дозволу Міністерства охорони здоров’я вона обійняла цю посаду офіційно, тоді ж за наказом  головного лікаря району призначена районним акушером-гінекологом».
У післявоєнний період з кожним роком розширювалась мережа медичних закладів району, покращувалося їх забезпечення медичними кадрами, сучасним медичним обладнанням та апаратурою, більше  уваги приділялося профілактичній роботі серед населення щодо запобігання розповсюдженню епідемічних хвороб.
Нове типове приміщення Дубровицької центральної районної лікарні введене в дію 1 вересня 1968 року. Колектив лікарів та середнього медичного персоналу очолив до­свідчений лікар Леонід Йосипович Бугай (кандидат медичних наук, заслужений лікар УРСР).  У 1970-1974 роках під його орудою - вже центральна міська лікарня м. Рівне. Вдруге йому довелося по суті будувати очолюваний медичний заклад. Досвід, набутий у Дубровиці, дуже швидко дозволив вивести й цю лікувальну установу на рівень кращих в області. Організаторські здібності Л.Й. Бугая помітили у верхніх ешелонах влади, і у 1974 році він був переведений на роботу у Київ. До речі, нещодавно він побував на Рівненщині, не обминув й нашу Дубровицю.
Нинішній головний лікар ЦРЛ, заслужений лікар України Олександр Костянтинтинович Поліщук із задоволенням поспілкувався з колегою, особисто провів екскурсію відділеннями лікарні, показав новітнє обладнання, з гордістю розповів про колег-спеціалістів, які тут працюють, поділився перспективами, планами на майбутнє (на фото внизу).
А пишатися нашій ЦРЛ таки є ким. Заклад виплекав трьох докторів та п’ятьох кандидатів медичних наук, серед яких професори В.П. Волошин, П.Т. Петрюк, провідний хірург Рівненської області Є.М. Боровий.  
У нашій лікарні працювало й багато інших прекрасних вірнопідданих Гіппократа, які були фахівцями високої проби, з глибокими вимогами до себе і свох підлеглих, по-справжньому віддані обраній справі. Наприклад, з середини 70-х років і майже до кінця 1992 року, головним лікарем ЦРЛ був відмінник охорони  здоров’я Юрій Дмитрович Рожко, під орудою якого нове покоління медиків стверджувало себе професійно і заживало гарної слави не тільки в районі та області. За період його керівництва  Дубровицька центральна районна лікарня стала базою підвищення  кваліфікації медичних кадрів за програмою ВООЗ.
З невеличкою перервою двічі лікарську установу очолював заслужений лікар України Олександр Костянтинович Поліщук - з 1998  по 2005 роки та з квітня 2010 року і по даний час. У період  з 2005 р. по 2010 р. головним лікарем ЦРЛ працював прекрасний педіатр Григорій Іванович Карпенюк.
На жаль, мало збереглося даних про першопрохідців в нашій районній медицині. З книги наказів минулих років по краплині черпаємо інформацію про перших завідуючих віділеннями ЦРЛ. Так, акушерсько-гінекологічне очолювала М.В. Лоніч, фізіотерапевтичне – В.І. Полонський, І.І. Костюк, поліклінічне – М.П. Рожко, В.Г. Устіма, рентгенологічне – К.Д. Яшан, терапевтичне – Л.В. Гаврилова, інфекційне – Д.Н. Пінчук, дитяче – Ю.Л. Бойко, ЛОР – В.С. Фадєєв, офтальмологічне – М.А. Михайловська, тубкабінет – І.І. Костюк. Начмедом в той період працював В.І. Чумакевич, райпедіатром з серпня 1968 року – В.Н. Шехонін, райтравматологом – Л.І. Телегін.
У поліклініці прийом пацієнтів здійснювали: хірурги А.В. Хаміцький, В.І. Попов, М.П. Клімчик, О.Ф. Велігурський, акушер-гінеколог М.Б. Балаушко, терапевт А.А. Гасан, ЛОРи В.С. Чумак, Ф.І. Петрушко, фтизіатри В.Г. Устіма, І.М. Фадєєва, М.Й. Красівський, дерматовенерологи Смотрицька, В.С. Чебанюк.
Великою шаною серед земляків користувалися представниці середнього медичного персоналу, які в той час працювали старшими  медсестрами відділень. Адже недаремно в народі кажуть, що медична сестра – це ноги безногого, очі сліпого, підтримка дитині, джерело знань і впевненості для молодої матері, уста тих, хто надто безсильний і заглиблений у себе. Головною медичною сестрою ЦРЛ довгий час працювала М.А. Шостак (нинішня її наступниця Н.Д. Годунко згадує попередницю як вимогливого та дуже принципового фахівця), в хірургічному відділенні – Т.Г. Кідун, терапевтичному – Н.С. Мороз, пологовому та гінекологічному – О.М. Царик, травматологічному – О.С. Мунько, інфекційному – О.В. Момонт, ЛОР-очному – Н.Д. Конончук, дитячому – Г.Л. Ревуцька, поліклінічному – О.П. Чернюк, фізіотерапевтичному – В.М. Дубар. На подячні слова заслуговують всі їхні колеги по медсестринському цеху. За браком газетної площі сьогодні просто не можемо згадати усіх цих прекрасних жінок, котрі повсякденно та повсякчасно, рятуючи інших – згоряли самі.
Щоб наші читачі більш яскраво уявляли, в яких умовах доводилося працювати в той період нашим медикам, наведемо лише деякі цифри та факти, взяті зі статистичних звітів ЦРЛ за 1969 рік.
На той час в Дубровицькому районі мешкало 62250 чоловік, при чому тільки 6700 – в райцентрі. Пріоритетними галузями є тваринництво та льонарство сільського господарства, лісівництво. В районі функціонує декілька підприємств, орієнтованих в основному на обслуговування та переробку сільськогосподарської та вторинної продукції лісової галузі: комбінат харчової промисловості, відділення «Сільгосптехніки», ЛМС, міжколгоспбуд, два лісгоспи з численними допоміжними цехами, 16 колгоспів та два радгоспи тощо.
На цьому тлі у звіті відмічається зростання рівня травматизму. Тож до послуг населення функціонує 75 ліжок хірургічного спрямування, сюди входять також по 25 ортопедо-травматологічних та урологічних. У планах тодішнього керівництва ЦРЛ збільшити кількість ліжок в самому хірургічному відділенні до 35-ти за рахунок додаткових площ, що звільняться з введенням в експлуатацію корпусу, де нині розміщено дитяче та неврологічне відділення.  А загалом на той час у лікарні налічувалося більше 350 ліжок. На фоні нинішнього скорочення ліжко-місць та масового вивільнення медпрацівників, читати про тодішні перспективи трохи ностальгічно. Адже нині ліжкофонд ЦРЛ скорочено до 180 місць, і хтозна, чи в наступному ця цифра не буде ще скромнішою. Бо ж і населення району з того часу скоротилося майже на чверть. Нині на Дубровиччині мешкає трохи більше 48 тис. чоловік, і основні зусилля медицини спрямовані передусім на профілактику захворювань.
Гортаємо старі звіти далі. Вражає навантаження на одного медпрацівника. Читаю про педіатричну службу: «На спостереженні Дубровицької дитячої консультації перебуває 10366 дітей до 14 років… По Висоцькій консультації прийнято 6452 дітей. Всього в районі працює п’ять педіатрів: при ЦРЛ – чотири та один – у Висоцькій дільничній лікарні за сумісництвом». Ще й досі багато старших дубровичанок з вдячністю згадують чудову жінку, лікаря-педіатра О.І. Чернюк.
Або про терапевтів: «З 1961 по 1965 рік в ЦРЛ працювало 2 терапевта і один – у Висоцькій дільничній лікарні. З 1963 року в лікарні додатково з’явився ендокринолог на 0.5 ставки. А в 1967 році працює вже шість терапевтів, в т.ч. кардіолог, ендокринолог, з 1969-го – гастроентеролог».
Вражаюча акушерська статистика. У лікарських звітах відмічено: «44,7 відсотка вагітностей завершується абортами (маються на увазі і викидні). 18,1 відсотка всіх абортів розпочалися в позалікарняних умовах. Особливо багато таких абортів припадає на травень та серпень-вересень – період посадки, обробітку та збирання картоплі. Очевидно причина цих абортів - незадовільні умови праці (тяжке фізичне навантаження). Декілька жінок поступило в гінекологічне відділення  у стані крайнього знекровлення і лише завдяки масовному переливанню крові вдалося врятувати їхнє життя». Що ж побудова комунізму, про яку ратували з усіх трибун, вимагала певних жертв. Жінки і діти в цьому ланцюгу виявилися найслабшою ланкою… Про маленьку трагедію не однієї родини воліли мовчати. Інформація просочувалася хіба що такими скупими статистичними медичними звітами.
Водночас за рік по району у 1968 році зареєстровано загалом 1303 народжень, більше 500 – малят з’явилося на світ в ЦРЛ,  колгоспні родильні кімнати працювали також при кожному  ФАПі.
Можна наводити чимало переконливих аргументів, як багато зроблено було на витоках становлення нашої центральної районної лікарні, скільки людських життів збережено її працівниками. За кожним з них – праця згуртованого колективу людей у білих халатах.  Нині ця галузь переживає не найкращі часи, однак це не означає, що медики опустили руки. Не зважаючи ні на що, лікарня зберігає традиції, започатковані її фундаторами. Все частіше наші юні земляки обирають своєю життєвою стежкою медичний фах. Бо ж в усі часи саме він є найбільш шанованим та актуальним в суспільстві. Адже що може бути важливішим від людського життя та збереження здоров’я.
У непростих умовах все ж медики працюють на перспективу – продовжують зміцнювати матеріально-технічну базу закладу. Проведені поточні ремонти харчоблоку, лабораторії, рентгенологічного відділення, ліфта з заміною тросів, водо-каналізаційних систем окремих відділень, замінено чимало дверей та вікон. У недалекому майбутньому передбачено ще провести енергоаудит чотирьох корпусів, масштабну реконструкцію приймального під відділення невідкладної допомоги.
В умовах жорсткого недофінансування Дубровицька ЦРЛ залишається багатопрофільним лікувальним закладом, що надає спеціалізовану планову та невідкладну допомогу. Але її якість залежить не тільки від кадрового потенціалу закладу, а і від стану матеріально-технічного забезпечення лікувальних підрозділів.
Завдяки сприянню народного депутата України Василя Яніцького за кошти державного бюджету тільки в цьому році поновлено важливе медичне обладнання, передбачене для оцінки та діагностики важкохворих, на загальну суму понад 100 тис. грн.
Розуміючи всю важливість завдань працівників охорони здоров’я, передбачали додаткові кошти на фінансування пріоритетних медичних програм в районному бюджеті й депутати районної ради. Велика вдячність за розуміння проблем та потреб нашої ЦРЛ знаному в нашому краї благодійнику Віктору М’ялику, завдяки якому в приміщенні лікарні проведено заміну вікон та дверей, придбано обладнання, оновлено меблі (повний перелік гуманітарних вантажів, які передав для лікарні Віктор Ничипорович, наша газета не раз озвучувала).
Більше 470 тис. грн. надійшло до лікарняної каси від самих хворих. «Хоча за Конституцією в Україні задекларовано безкоштовну медицину, без такої благодійної допомоги пацієнтів, жоден лікувальний заклад не спроможний забезпечити проведення діагностичних процедур, аналізів, дотримання санітарно-епідеміологічного режиму, транспортування важкохворих в спеціалізовані медзаклади тощо. Сьогодні ми вдячні кожному небайдужому, хто сприяє в нашій роботі. Така благодійна допомога потрібна не нам, медикам, – вона вкрай необхідна тим з наших земляків, хто опинився сам на сам у двобої з хворобою», – каже головний лікар ЦРЛ Олександр Поліщук.
Кілька десятків років ЦРЛ стоїть на сторожі нашого з вами здоров’я. Скільки хворих пройшло через її двері за цей час, просто не злічити. Її персонал пережив багато, але завжди залишався вірним своїй професії і своїй долі: рятувати життя людей. Особисто я хочу побажати  всім медпрацівникам здоров’я, терпіння, процвітання, вдячних пацієнтів і високих зарплат. Нехай в історії лікарні минають чорні полоси, а попереду бачиться тільки світле майбутнє.
Людмила РОДІНА.


Щоб Україна була вільною і незалежною
Україна вже чотири з половиною роки живе у стані фактичної війни, яка породила широкий волонтерський рух. Протягом цього часу українці в тилу надавали всебічну підтримку добровольцям та військовослужбовцям. Але ресурси вичерпуються, накопичується втома і багато людей відійшли від волонтерської діяльності. Це сталося з різних причин: хтось стомився, у інших щоденна робота забирає багато часу, а хтось просто зневірився в сьогоденні. Однак, є українці, які без допомоги військовим не уявляють свого сьогодення. Волонтерство – це вагомий зміст їх життя. Серед таких відданих помічників армії тернополяни Ірина та Віталій Раковичі. Я розповідала про Віталика та його маму два роки тому. Віталика було визнано наймолодшим бойовим волонтером України.


Нещодавно випала нагода поспілкуватися з пані Іриною та Віталієм у Дубровиці. Вони приїхали на батьківщину чоловіка і тата Бориса Раковича (на жаль, вже покійного). Мої співрозмовники кажуть, що наш край їм дуже до вподоби, адже тут є родина, прекрасна природа, тут могила дорогої людини.

Ми розмовляємо на обійсті бабусі Віталика. Пригадую симпатичного хлопчика на фото, який вміло справлявся з тістом. А тепер Віталик вже вищий від мами, швидко біжить час…
Пані Ірина розповідає: «Коли в Україні оголосили початок антитерористичної операції й наші військові потребували зброї, одягу, їжі, багато тернополян взялися допомагати – хто чим може. Було створено жіночий батальйон. Ми прагнули забезпечити надійний тил нашій армії, збираючи продукти та інші необхідні речі. Долучалися люди різних професій і різного віку: викладачі, спортсмени, журналісти, переселенці, бізнесмени, дизайнери, дружини та діти добровольців. Ми відправляли на Схід десятки тонн допомоги для наших військових: сушили борщі, узвари, робили кутю для бійців, козацькі набори – гріночки з салом та багато іншого.
Одного разу ми приїхали з допомогою в логістичний центр, хлопці побачили мого Віталика і сказали, що на передовій чекають малюнків від дітей. Наступного дня син оголосив це однокласникам-п’ятикласникам. Учні розпитали, що можна передавати бійцям. Вже за кілька днів у класі було кілька ящиків з печивом. Діти з батьками активно включилися у волонтерський рух. Напекли багато домашнього печива, передали інші смаколики та малюнки. Гостинці потрапили у батальйон «Шторм». Допомога стала звичною справою. Пригадую, як приїхав представник батальйону і щиро дякував всім за підтримку. Він сказав, що Віталик за час діяльності «жіночого батальйону» став фактично їхнім сином».
Активним був волонтерський рух у Тернополі, як і по всій Україні, але згодом матеріальне забезпечення армії покращилося, та й у кожної людини є чимало власних життєвих проблем. Хтось відійшов від волонтерства через зайнятість, є й такі, хто зневірився у сьогоденні. Але Ірина та Віталій Раковичі залишилися вірними цій благородній справі.
«Ми хочемо, щоб нашим воїнам стало більш радісно і тепло на душі. Хай бійці відчувають, що на них чекають і їх шанують, – каже Віталик. – Дуже важливо відчувати моральну підтримку».
Ірина додає: «Зараз діти збираються кілька разів на тиждень. Військові на Сході охрестили тернопільських школярів бандою малолітніх волонтерів. Активно працюють Віталик та троє дівчаток. Воєнні дії не можуть бути якісними без хорошого тилу. Ми робимо наче небагато, печемо медово-імбирні пряники, які дуже добре зберігаються, і плетемо маскувальні сітки на прохання хлопців. Щодо пряників, то скажу так: зараз забезпечення харчами армійців значно краще, аніж на початку бойових дій. Але наші медово-імбирні пряники додають бійцям відчуття тепла рідного дому. Вони півтора року зберігають свіжість і смак. Це особливий рецепт (біля 10 спецій), а головне додаємо свою душу. Розмальовуємо яскраво. Дуже багато патріотичних форм печива: прапор України, тризуб, вишиванка. Особливе печиво робимо на християнські свята. Зараз Віталік навчився плести для бійців браслети виживання, паракордові браслети. Існує велика кількість методів плетіння браслетів з паракорду. Але головною особливістю наших є те, що розплести їх можна всього за декілька секунд, після чого в вашому розпорядженні буде 4-5 метрів міцного тросу.
Відправляємо все через логістичний центр, який діє у Тернополі. Він має гарячу лінію, куди телефонують бійці і кажуть про свої потреби. Потім кидається клич у соцмережах. Зараз ми співпрацюємо найбільше з 56-ю окремою мотопіхотною бригадою м. Маріуполь. Багато хлопців з «Шторму» перейшли в цю бригаду. Хлопці з Маріуполя не мають такої великої психологічної підтримки у себе вдома, як наші бійці із Західної України. По-різному все-таки дивляться на Сході на війну. От хочемо засвідчити свою повагу до цих бійців».
Мама та син мають багато нагород. Перші відзнаки отримали на складі вночі. Ірина згадує: «Боєць був проїздом у нашому місті. Я плакала, бо орден «Бойовий волонтер України – янгол світла та добра» складається з образу святого Архангела Михаїла, який знаходиться зверху щита. Син отримав нагороду в день народження покійного тата. Склалося враження, що батько прислав ангела-охоронця сину. А взагалі кожна нагорода цінна і особлива…».
Ірина працює у педагогічному університеті, вона диспетчер факультету, щодня має багато повсякденних справ. Віталік дуже добре вчиться, опанував комп’ютер, закінчивши відповідні курси. А у вільний час він з друзями не сидить в Інтернеті, не гуляє, а із задоволенням робить вже звичну для себе волонтерську роботу. Діти розуміють, кому потрібна їх підтримка. Переконана, що вони роблять це з любов’ю до України, з бажанням бачити свою Батьківщину вільною і незалежною.
Люба КЛІМЧУК.



Про ліс, Кобзаря і любов до України
Напередодні Дня незалежності з директором Дубровицького лісгоспу Віталієм Петренком говоримо про сутність незалежності і роль кожного з нас в державотворенні. Сходимося на думці, що незалежність України сьогодні найбільшою мірою тримається на плечах людей, які боронять державу на Сході, на їх родинах, на тих, хто щоденною працею сумлінно працює на своєму робочому місці. Такі люди не б’ють себе в груди і не клянуться в патріотизмі. Але щоденно любов до України вони стверджують своїм життям, демонструючи професіоналізм, наполегливість у досягненні мети, відданість справі.
Лісові господарства району – це найголовніші наповнювачі бюджету Дубровиччини, це підприємства, які допомагають військовим, всіляко підтримують освіту, спорт, проведення різних громадських заходів. Віталій Анатолійович каже, що у колективі Дубровицького лісгоспу працюють чудові професіонали, саме про одного з них і просить директор розповісти напередодні свята…
З досвідченим лісівником Дубровиччини Миколою Лукашовичем Борщем ми розмовляємо у затишному кабінеті Літвицького лісництва. Територія адмінприміщення у квітах, гарно озеленена. Згодом йдемо подивитися на молодесенькі саджанці у теплицях, які наступного року висадять у лісі. Вони стануть зрілими деревами не так вже й скоро. На все треба час, людська праця, терпіння і знання. Гектари лісу посаджено Миколою Лукашовичем за роки роботи у лісовому господарстві, а скільки це дерев, порахувати конкретно непросто. Розпитую свого співрозмовника про трудовий шлях у галузі…
– Народився я у Кривиці, у багатодітній родині, – розповідає лісничий, – був старшим і єдиним сином, маю ще шестеро молодших сестер. Мати й батько вже відійшли у вічність, одна з сестер живе у Новодонецьку, інші - на Рівненщині, кожна має родину. Я також, дякувати Богові, створив сім’ю, маю чудову дружину, троє дітей та онуків.
Мої батьки, Лукаш Оверкович і Олександра Василівна, були простими трударями, батько після армії працював на підсочці живиці у лісі, потім у колгоспі. Мама, також колгоспниця, хоч і мала багато дітей, все на роботі та на роботі, бо ж декретні відпустки були дуже короткими. Пригадую, як колись біля вузькоколійки гойдали ми малюків у люльках, прив’язаних до дерев, доки матері жали жито. Розплачеться дитина, жінка кидає серпа і біжить до неї. Така картинка дитинства досі у мене в голові. Наша родина багатою не була. Виживали у повоєнні роки тут люди за рахунок лісу – збирали ягоди, гриби. Ми дітьми ходили на льон разом з мамою, на буряки, батьки косили сіно за десятину. У батьків було дві корови. Дітей треба було ставити на ноги. Пізніше, як став я працювати, то тримав вже двох коней. Мама, дякувати Богові, прожила 90 літ, а батько відійшов у вічність, як йому було 77-ім, хворів дуже.
В школі зірок з неба не хапав. От що послухаю на уроці, побачу на дошці, то вже це й здебільшого відкладалося в голові. Вдома треба було допомагати батькам, бо ж старший. А взагалі уроки з сестрами ми вчили при лампі. Бо світло з’явилося у селі, як ходив вже у сьомий клас. Пригадую у нашій хаті збиралося багато людей на вечорниці. Батько знав напам’ять «Кобзаря», читав дуже гарно Шевченкові вірші. Він дуже любив історичні романи, історію України знав чудово. Із задоволенням приходили односельці слухати батька. В часи мого дитинства «Кобзар» декламували майже потайки, боялися тоді голосно говорити про Україну – вільну і незалежну. Але наша родина любила все українське і землю, на якій живемо. І хоча тато закінчив три класи польської школи, я завжди вважав його людиною високосвіченою. А дядько Іван (брат батька) сім років навчався у польській школі, був дуже мудрим, працював деякий час завклубом, але згодом його забрали в НКВС і зник він безвісти.
Після школи йшли хлопці десь вчитися, і я з ними подався у Володимирецьке ПТУ. За 9 місяців отримав диплом сантехніка, а потім забрали мене до армії. У 1972 році потрапив на 6 місяців у Бердичів, а потім служив в Угорщині на кордоні з Югославією в танковому полку, пройшовши перед тим жорсткий відбір. Працював у батальйоні на медичній посаді, отримав гарні навики з військової медицини. Після армії міг вступити до медінституту, отримав направлення після служби на навчання у медичний вуз, однак, вчитися не поїхав. Я відчував, що займатися все життя медициною не зможу. 
Після армії треба було йти працювати, погуляти можна було лише місяць. Держава боролася з «тунеядством». У колгосп не пішов, вирішив спробувати себе лісорубом. Це був 1973 рік. Хлопець був молодий, міцний, виконував кілька норм, мав гарну зарплату, кращу від лісничого. Уявляєте, що таке на той час було отримати 160 рублів? А от у лісника була зарплати 60 рублів. Фізично нелегко було, але що для молодої людини справитися з такою роботою? Через два роки став лісником у крайньому обході під Володимиреччиною. До 1987 року працював на цій посаді. Жителі наших сіл всі у ті часи підзаробляли у лісі, хтось на сезонній роботі, а хтось трудився постійно. Після рубки до 15 видів продукції сортували. Як працював на цій посаді, то вступив у Березнівський лісовий технікум на заочний факультет «Лісове господарство». Предмети зі спеціальності знав добре, але багато вчили і того, що у роботі зовсім не згодилося. Технікум дав гарні знання, були великі вимоги  тоді до студентів.
У 1987 році я став майстром лісу. А незабаром вже був помічником досвідченої лісничої Галини Макарівни Міркевич. Завжди у роботі слухав поради професіоналів, це також хороша школа. Якось тодішній директор лісгоспу Володимир Віденчук сказав, що треба тимчасово попрацювати лісничим у Трипутнях, бо тамтешній керівник виїхав за межі області. Це був 1991 рік. Мусив згодитися, бо незабаром директор привіз мені наказ про призначення. Пригадую, приїхав, лісництво стареньке, є до чого рук докласти, почав господарювати. Колектив хороший, всі знайомі між собою, 37 чоловік працювало на той час у лісництві. Не вистачало лише лісорубів, поїхав і запросив на роботу хлопців із Кідрів. Так закрив це питання. Транспорт на той час – це в основному підводи. Вже згодом дали нам автомобіль вантажний. У Трипутнях ми заготовляли дуже багато ягід і грибів для сходу України. Оборот був великий. На Волині й досі займаються переробкою ягід і грибів. Шкода, що у нас цехи не збереглися. За час роботи у Трипутнях збудували ми гарні теплиці, лише туї і самшиту вирощували до 40 тисяч, листяні породи дерев також. А який чудовий сад там заклали.
Отак моя тимчасова робота у Трипутнях розтягнулася на 26 років, до 2012 року трудився. Звичайно, нелегко було залишати згодом лісництво, бо ж спрацювався з колективом і свою душу вклав у все зроблене. Вже шостий рік працюю на посаді лісничого Літвицького лісництва. Господарюємо, робимо все від нас належне, щоб буяв ліс для майбутніх поколінь.
Микола Лукашович Борщ щорічно разом з колективом виконує сумлінно покладені на його підрозділ завдання. Найголовніше з яких – саджати ліс для майбутніх поколінь. Загальна площа Літвицького лісництво складає 62125 гектарів, з них майже 89 відсотків покрито лісом.
Говоримо з Миколою Лукашовичем і про те, якою він хотів би бачити лісову галузь сьогодні.
Сходимося на думці, що, на жаль, зараз здебільшого у нас ліс чомусь використовується винятково як ресурс. А треба було б повернутися до побічного лісокористування. У минулі часи держава на цьому заробляла і давала змогу заробити людям. Гриби, ягоди, лікарські трави можуть також приносити певний дохід галузі внаслідок реалізації їх через крамниці-лісовички. Однозначно, чільне місце у роботі повинна займати переробка деревини, насамперед економічно доцільна. Варто повернутися до залишків деревини, а вони є у лісі, для використання їх з метою виготовлення брикетів, щепи, пелетів як паливного матеріалу. Звісно, будь-які починання і плани завжди пов’язані з коштами, а їх зазвичай не вистачає. Але головне, як каже лісничий, треба завжди цінувати людину праці, незалежно від посади. Треба, щоб простий лісоруб мав хорошу мотивацію для роботи.
Однак не треба впадати у відчай і казати, що все так у лісовій галузі погано. Микола Лукашович заперечує думку про те, що ліс у нас скоро весь виріжуть, адже щороку лісівники Дубровиччини, як і всієї України, садять нові і нові площі лісу. Зачіпаємо ми і таку болючу тему, як видобуток бурштину. Лісничий ділиться думкою, що лише легалізація цього промислу може навести лад у цьому вкрай не простому питанні. Держава чимало втратила, що не зробила цього раніше. Взагалі рамки сьогоднішнього законодавства дуже часто не сприяють повноцінній роботі лісової галузі. Головне, щоб політика держави була такою, аби лісові господарства змогли працювати спокійно і виконувати покладені на них завдання.
А ще лісничий, який виріс у патріотичному краї, з шаною ставиться до поховань вояків УПА. Саме його зусиллями  весною 2015 року на одній з могил, де покояться вояки повстанської армії, було встановлено пам′ятний знак у вигляді хреста Заслуги, територія навкруги кургану обсаджена декоративними деревами.
Лісівників ми називаємо локомотивом економічного життя району. Спасибі працівникам галузі, які сьогодні вкладають працю у розвиток району, області, України. Наостанок ще раз висловлю думку про те, що любов до України починається з кожного з нас, як і незалежність нашої держави.
Люба КЛІМЧУК.



І НАВІТЬ КРІЗЬ СЛЬОЗИ ЗАВЖДИ ПОСМІХАЛАСЬ
Народна мудрість гласить: дерево славиться плодами, а людина – своїми трудами. Лідія Миколаївна Скибан, яка днями відзначає свій славний ювілей, має довгу і достойну професійну біографію.
Народилася Ліда Миколаївна перед самим яблучним Спасом у великий селянській родині Томиловичів на хуторі Хилін. Про щасливе, але далеко небезтурботне своє дитинство (бо діти в ті часи змалку знали ціну карбованцю, ще школярами заробляли свої перші гроші на току, заготовляючи лікарську сировину, аби здобути ні не самостійність від батьків, як то можна на батьківське слово не зважити(!), а їхню схвальну оцінку) ювілярка й сама не раз розповідала на сторінках газети, віншуючи з нагоди знаменних дат свою родину чи друзів. Від природи творча, кмітлива та допитлива, Ліда змалку бачила світ набагато яскравіше, аніж інші однолітки. Таку здатність – дивитися на світ і людей по-особливому вона пронесла через усе життя.
Багато гарних рис успадкувала від батьків своїх, одвічних сільських трударів, старшої сестри та братів. Наслідуючи їхній приклад, й собі ніколи не шукала легкого шляху в житті, обрала родинний – господарювати на рідній землі. Привчена змалку до такої праці, напевно, іншого й не уявляла для себе. Бо хіба є щось на землі святіше та благородніше, аніж ростити хліб, дбати про достаток на столі? Тож здобула сільськогосподарський фах. Після закінчення вузу одержала скерування на роботу в потужний колгосп «Ленінець» (нині ПСП «Промінь»). Прийняла в якості головного зоотехніка стадо в 3500 голів. Без батьківської поради не завжди було просто приймати дорослі рішення, але розуміла, що з роками збільшуються й відповідальність, вимогливість. Працювала не на показ, а по совісті, свято вірила у світлі перспективи й колгоспу, що став для неї рідним, й села Орв’яниця, де зустріла свою долю.
Новообраний голова правління колгоспу Андрій Кулик формував свою команду. Тож завзятість та енергійність Лідії Миколаївни йому припали до душі. Він саме робив ставку на молодих та здібних. Рекомендував молодого спеціаліста для обрання звільненим головою профкому господарства.
У планах тодішнього колгоспного активу – грандіозні перетворення. По суті в ті роки «Промінь» нагадував суцільний будівельний майданчик. Перебудовувалися та зводилися нові господарські будівлі, докорінно змінювався побут селян. На противагу тяжкій праці приходила механізація, асфальтувалися вулиці, будувалося житло та водогони. Скільки позитивних змін  було впроваджено – все так одразу й не злічити.
«Ми тоді були молодими, беручкими, дурними, в хорошому розумінні цього слова, до роботи. Коли й спали, оце зараз думаю. А Ліда Миколаївна – душа колективу, вродлива, співоча, невтомна, делікатна, принципова. Ми поміж собою її називали «солодка жінка». Така принадна вона була зовні та душевно. Є в ній вроджена тактовність, особлива людяність, було, поговориш з нею, немов на сповіді побував», - каже тодішній головний агроном господарства Юрій Степанович Лукашевич.
Новий голова правління запроваджує цехову систему, двозмінну роботу доярок на молочно-товарних фермах, будує сучасні будинки тваринника, оснащені душовими, стоматологічними, кабінетами психологічного розвантаження. Це були справжні профілакторії для доярок та відгодівельників. Ліда Миколаївна особливо вболіває про колег, бо ж впевнена – на Поліссі сільське господарства тримається саме на тваринництві. Нові умови праці приходять й на машинно-тракторний парк. Всюди підведено воду, облаштовано санвузли, організовано гаряче харчування. Тоді колгоспна їдальня забезпечувала у період жнив триразовим харчуванням 50-60 чоловік. Працівники отримують спецодяг. Скільки за всім цим недоспаних ночей та енергії голови профкому – знають тільки окремі з її колег. Скільки за кожним колгоспним новосіллям - її відряджень та сум’ять, чи вдасться втілити задумане у відведений строк. Скільки чергувань біля комбайнерів в полі. Скільки росяних світанків та літніх громових зірниць…
«З часом нам забракло площ. Худоба не мала випасів, луки влітку вигоряли, навесні прирічкові будинки плавали у воді. Прийняли рішення виправити русло Горині, аби врятувати сільські вулиці від підтоплень, а випаси зробити заплавними. Береги річки дамбували. За всім цим – колосальна робота всього активу «Променя». Я не вибував зі столиці, бо такі роботи вимагали узгодження багатьох міністерств, Юрій Степанович та дівчата (Ліда Миколаївна, Федора Микитівна Корінь, Євгенія Леонідівна Ютовець, Ніна Іванівна Кузьмич, всі мої спеціалісти) порядкували на місці. Я був впевнений в цих людях, як в собі», ділиться Андрій Кулик. До чого вони тільки не вдавалися тоді. Навіть оформляли договори оренди землі в господарствах під Рівним. Це було надлюдське навантаження – організувати там посів та збір урожаю. Але такої пшениці добірної навезли з Грушвиці – весь тік засипали, людям насіння поміняли, худобі кормів наробили вдосталь.
У Андрія Кулика було безліч прекрасних ідей, а у Ліди Скибан – невтомного бажання бути корисною в їх реалізації. До цього тандему гармонійно додалася тодішній сільський голова Раїса Андріївна Федорчук. Цим людям є чим пишатися. Інфраструктура трьох сіл господарства була максимально наближена до міської. Тротуари, готель, лазні, будинок побуту, сучасна АТС з просторим поштовим залом, вуличне освітлення, дитячий садок на три вікові групи, нові приміщення медпунктів, будівництво церкви – їм є про що згадувати й розповідати.
А сад – більше двох десятків гектарів плодових дерев сучасних продуктивних сортів. І сотні людей, що були задіяні у сільськогосподарському виробництві. Тоді «Промінь» - був новатором та піонером в багатьох напрямках. Ковбасний цех, масляна для віджиму олії, крупорушка, пекарня, цех з виготовлення металічної сітки. Це все не просто виробництво. Це – постійний пошук, додаткові робочі місця, невтомна робота думки і повне неспокою життя. Все це і про Ліду Миколаївну в тому числі, бо саме вона відповідала за підсобні цехи господарства.
Врахуйте до всього й іншу рису її характеру, котра також дуже ємко характеризує жінку. «Сімнадцять років я прожила в невістках при свекрусі, і навіть коли вже звели з чоловіком власний будинок на батьківському подвір’ї, ніколи не варили ми два борщі чи дві каші. Свекра та свекруху завжди мала за рідних людей, старалася коритися та прислухатися в усьому. Бувало, часом, прикрість така на душі заляже, що ось-ось сльоза проступить, а я все одно посміхаюся», – каже Ліда Миколаївна.
Продукція «Променя» гриміла тоді на всіх сільськогосподарських виставках та ярмарках. Але якщо турботою Андрія Кулика – були високі врожаї, надої та привіси, то як це все гідно представити споживачу вже дбала Лідія Скибан. Не раз вони приймали делегації з усієї області, були в «Промені» й іноземці. Завжди такі гостини були організовані на висоті.
Давно вже відгріміла аграрна слава Дубровиччини. Але в «Промені» традиціям не зраджують досі, так як ще завела Ліда Скибан. До Дня працівників сільського господарства не забувають про наших славних ветеранів в господарстві. Продуктові набори задля шанування за їхню працю та подарунки отримують колишні звитяжці полів та ферм до своїх ювілеїв і посьогодні. Тільки за перше півріччя поточного року виділено допомог майже на 100 тис. грн.
Вже на заслуженому відпочинку й Лідія Миколаївна Скибан. Тепер нарешті більше уваги може приділити родині та власному дому, бо за суспільними громадськими клопотами не завжди й бачила, як повиростали доньки, як вже вони утверджують й примножують їхнє головне сімейне багатство – добру славу про свій рід.
Тож вітаємо, дорога і завжди молода Лідіє Миколаївно, з ювілеєм! Бажаємо Вам здоров’я, щастя, миру, удачі і всіх сімейно-виробничих благ. Сила зерна в його врожайності, сила людини – в її умінні працювати з людьми, виходити переможцем із непростих умов. Нехай Ваше життєво поле і надалі буде врожайним – добротою, простотою, людяністю. Хай перевесло Вашої долі обгортає Вас шаною та любов’ю, а жайворонкова пісня ще довго супроводжує Ваші світанки.
За дорученням керівника та всього колективу
ПСП «Промінь», Людмила РОДІНА.



СХВАЛИЛИ ЗВІТИ, СКОРЕГУВАЛИ БЮДЖЕТ, ПІДНЯЛИ ТАРИФИ НА ТЕПЛО

У середу, 15 серпня, відбулося пленарне засідання 24 сесії районної ради. У його роботі взяли участь 21 депутат із 34 обраних, а розглянули вони цього разу 13 питань.

ЗВІТИ
Після публічного звіту голови райдержадміністрації Миколи Петрушка (газета публікувала цей текст в одному з квітневих номерів), окремі з депутатів все ж наполягали ще й на звіті голови РДА про виконання делегованих йому районною радою повноважень. Такий звіт було заплановано саме ще на це пленарне засідання. Однак знову слухати озвучену навесні інформацію народні обранці не захотіли. Тим паче звіт голови, в доповненому та розширеному вигляді, можна почитати й на сайті райдержадміністрації, а вирішили провести обговорення у формі «запитання-відповідь».
Так, депутат Сергій Петрушко порушував питання про запуск в експлуатацію очисних споруд центральної районної лікарні, будівництво яких розпочато ще в 2010 році. Наразі голова райдержадміністрації пообіцяв на наступній сесії доповісти про хід робіт на цьому об’єкті більш докладно, оскільки навесні було вирішено внести деякі зміни в сам проект.
Про те, коли ж нарешті наші дороги будуть відповідати стандартам, запитував голову райдержадміністрації депутат Григорій пінчук. Як пояснив Микола Михайлович, на ремонт дорожнього полотна в поточному році на район передбачено 10 млн. грн. з Державного бюджету, однак тендерні процедури, як завжди, гальмують початок самих робіт. Вичекавши закінчення повної процедури від оголошення до можливого оскарження результатів тендеру, шляховики приступлять до відновлення асфальтного покриття. Одним із пріоритетних напрямків будуть шляхи до опорної школи у Сварицевичах, на ремонт цієї ділянки дороги планується до 4 млн. грн.
Також планується ремонт доріг на дольовій участі місцевих органів влади. Кошти на такі видатки передбачили у своїх бюджетах Дубровицька міська та Миляцька сільська ради. Є велике бажання у влади поновити дороги також в Озерську та Висоцьку.
Про зворотні наслідки децентралізації, коли управління та установи йдуть з району, говорив депутат Григорій Шах, зсилаючись на недавній приклад укрупнення управління водного господарства з центром у Зарічному.
Звіт постійної комісії районної ради з питань аграрної політики, земельних відносин, екології, природокористування та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи депутати взагалі прийняли без обговорень.
КОРЕГУВАННЯ
В порядку контролю депутати розглянули хід виконання районної програми соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, зауваживши на неухильному посиленню соціального захисту цієї категорії наших земляків.
З метою створення технічного захисту інформації з обмеженим доступом було збільшено фінансування програми забезпечення мобілізаційної підготовки та оборонної роботи на 30 тис. грн.
Також було на сесії затверджено положення про Лісівську, Озерську та Зеленську філії Сварицевицького НВК та передавальні акти про правонаступництво майна, усіх прав та обов’язків вищеназваних навчальних закладів.
Дещо видозмінено було Статут новоствореного Дубровицького інклюзивно-ресурсного центру за рекомендаціями обласної відповідної структури.
Також зазнав корегування і районний бюджет.  В бік збільшення затверджено медичну субвенцію (плюс 2427,2 тис. грн.), яку на початку року у зв’язку з реформуванням первинної ланки галузі повністю профінансовано не було. Дещо видотрансформовано й інші статті видатків, однак переважно відбувалося це в межах раніше затверджених бюджетних цифр.
Також депутати визначилися з деяких земельних питань та щодо змін до регламенту (відтепер до ради можна звертатися і в електронному вигляді) та плану роботи районної ради.

ТАРИФИ
Неприємний сюрприз чекає на споживачів централізованої теплової енергії в новому опалювальному сезоні. Адже тарифи на теплову енергію, її виробництво, транспортування та постачання, послуги з централізованого опалення, що надаються комунальним підприємством «Теплосервіс», суттєво підвищуються :
Для населення 1 Гкал теплової енергії відтепер вартуватиме 1419,70 грн. (з ПДВ), або 31,73 грн. (з ПДВ) за опалення 1 кв. м. площі за місяць в опалювальний період. Це дорожче ніж було минулого опалювального сезону більш ніж на половину. В.о. директора КП «Теплосервіс» Григорій Шах таке стрімке подорожчання тепла для населення пояснив тим, що для цієї категорії споживачів тариф довгий час був заниженим і покривався за рахунок інших споживачів. Ще, за словами пана Шаха, майже 90 відсотків споживачів їхніх послуг користуються субсидіями, тож подорожчання тепла їх мало торкнеться.
Для установ та організацій, що фінансуються з державного чи місцевого бюджету, 1 Гкал теплової енергії коштуватиме 1818,14 грн., а у разі відсутності приладів обліку теплової енергії обсяг фактично спожитої теплової енергії розраховується відповідно до теплового навантаження. Тут зростання становить 20 відсотків.
Тариф на підігрів води для установ та організацій, що фінансуються з державного чи місцевого бюджету, затверджено у розмірі 90,91 грн. за 1 м куб. (з ПДВ).
Людмила РОДІНА.



* Господар
«Коли щось робиш із задоволенням, тоді все й вдається»
Володимир Григорович Вальковець з Мочулища віддав більше 30 років педагогічній ниві, зараз – на заслуженому відпочинку. Хоча щоденне невтомне життя пана Володимира навряд чи так назвеш. Бо ж рідко за чималим господарством у селі  вдається посправді  відчути переваги виходу на пенсію. На його обійсті – повно смугастих, хвостатих та пернатих. І куди не глянь – скрізь екзотика: скалярії та сомики в трьох акваріумах, величезний пес-алабай та кумедний  маленький пекінес, шотландський котик, нутрії, в’єтнамські та корейські свині, породисті кури і качки, бджолине сімейство. І як зізнається сам господар, розводить отакий домашній зоопарк не задля вигоди чи прибутку, а передусім для душі. «От пройдусь біля своєї живності, поспостерігаю і, попри втому, бо вже справлятися з усім у свої майже 70-ят непросто, заряд позитиву на день  гарантований».
Нутрії – це не тільки
цінне хутро…
Колись  цих водних гризунів  вирощували  масово. Бо ж шаленою популярністю користувалось їхнє хутро.  Кожен обов’язково мав зимову шапку з нутрії у своєму гардеробі. З часом мода відійшла, ціна впала, тож багато закинули цю справу. А дарма, каже  Володимир Григорович, бо нутрія – це не лише цінне хутро, як жартували відомі коміки про вухатих, але й дуже смачне м’ясо.
«Воно дієтичне, навіть корисніше за кроляче і смакує в рази краще. Легко засвоюється організмом, тому його рекомендують людям, які мають проблеми зі шлунком, обміном речовин та алергією. У великих містах цей делікатес дорожчий за яловичину і кролятину. В Рівному кіло нутрії коштує 120-150 гривень. В Києві просять і всі 180-ят. В нас же воно не так цінується. З однієї нутрії можна отримати в середньому 4-6 кілограм м’яса», – розповідає чоловік. У родині Вальковців ним смакують і в перших стравах, і в других, хороший виходить шашлик. А фірмовий рецепт – узбецький плов з нутрією, котрим частує родину сам голова сімейства.
Відтак на обійсті пана Володимира «болотяні щури» постійні жильці з 70-х років з невеликим перервами. Того року у його господі налічувалось близько 80-ти цих звірят, цьогоріч – 30.  Чоловік говорить, що розводити їх не лише рентабельно, а ще дуже цікаво:
«На відміну від кролів нутрії майже не хворіють. Не треба щеплень і особливого догляду, як за вухатими. Головне, щоб в клітці було просторо, чисто і тепло, адже батьківщина нутрій – спекотна Аргентина. Хоча зиму теж нормально переносять. Житло має бути металевим, бо дерев’яну клітку прогризуть. Не вибагливі вони і в їжі. Сіно, трава, коренеплоди, гарбузи, картопля, кукурудза, зараз яблука – головний раціон. Улюблені ласощі – очерет. І звісно без зерна, або як кажуть концентратів, ніяк, хоча б давати по 50-100 грам кожній. Нутрія – досить плодовитий звір, щороку дає по два потомства. Самка народжує по 6-8 дитинчат. Цікаво, що вони на світ з’являються активні, зрячі, з шерстю і з маленькими зубами, завдяки яким вже наступного дня споживають дорослу їжу. При хорошій годівлі утримувати нутрій слід до 8-9 місяців.
Найбільший інтерес викликає їхня поведінка. І хоча на перший погляд можуть видатися несимпатичними, та коли почнеш за ними доглядати, придивлятися, виявиться, що вони дуже спокійні і ручні. Весь уклад, як і в людей – якщо достатньо харчів і житла, то живуть в мирі, доглядають один за одним, якщо ні – то все навпаки. До свого господаря швидко звикають, можуть впізнати навіть за кроками, а як побачать когось чужого, шукають можливість сховатись».
Тим, хто хоче вирощувати нутрії, Володимир Вальковець радить вибирати тварин із блискучою шерстю та яскраво-оранжевими зубами.

Качки-пінгвіни
і свині-санітари саду
Тішать господаря і пернаті чудернацьких порід. «Є в мене велетні кури-брами і орпітонги. А поряд бігають гамбурзькі, за розміром, як голуби. Так оці 150-грамові  ще можуть дати прочухана тим 7-кілограмовим, – розповідає з усмішкою пан Володимир. – Чим вони відрізняються від звичайних кур?  Окрім розміру, по суті нічим. Та справа не втому. Маю, наприклад, качок породи «індійський бігунок»,  пересуваються вони, як пінгвіни.  Я по них їздив спеціально до Костополя. Якось мені сказали, що й за гроші їх собі не взяли б. А я на це по-іншому дивлюсь. Отак пробігли, посміхнувся і місія виконана. Або що взяти з тих гамбурзьких? Ні м’яса, яйця малесенькі, а ходить така істота по дворі і вже добре. Цікаво просто вийти і поспоглядати».
Розпитуємо й про особливості «в’єтнамців» та «корейців» у свинарнику.
«Кілька років тому їх придбав. Це зовсім інші тварини, майже, як дикі. І через це їх простіше годувати і утримувати. Я зробив спеціальний загін, вони самі заходять і виходять, пасуться, буває ночують надворі. Маю  великий садок, яблук нападало, ніде ступити, тож зараз мені за своєрідних санітарів. Це м’ясні породи. Вигодувати їм можна до 70-80 кілограм, а то й 90-та. Але щоб їх розводити, я вважаю, слід мати велику прибудинкову територію. Аби вони були на волі, попаслися, погрілися на сонечку, тоді будуть гарні і вгодовані».
Бджолярство – не романтика,
а щоденна праця
Ще одна давня пристрасть Володимира Григоровича – бджолярство. Ось уже тридцять років як він дбає про божих комах.
«Колись було і 40 вуликів. Але, на жаль, мав проблеми, не завжди ж в житті світлі дні, тому трохи запустив і залишилось десь 15. Пасіка, як маленька дитина, потребує постійної уваги і догляду. Забрати, поставити, міль вигнати, кліща потравити, почистити, вчасно виявити якість проблеми, бо ж у бджіл ще більше хвороб, аніж у людей, траву поряд викосити. Збоку видається все так романтично і просто – природа, приємне дзижчання комах, неймовірні аромати. А насправді це щоденна праця».
У пана Володимира на столі мед не вибуває, він знає в ньому толк. Відтак користуючись нагодою цікавимось, як відрізнити справжній від підробленого?
«Найкраще купувати його в знайомого пасічника, тоді точно не прогадаєте. Мед не повинен бути дуже рідким, такий зветься незрілим, бо зібраний зарано. Він довго не простоїть, з часом почне «жмурити». Хороший мед – густий і тягучий, пахне квітами, вага трилітрової банки – приблизно 5 кілограм. Зачерпніть мед ложкою і подивіться, як він стікає. Фальсифікат опуститься з бризками на кшталт води, натуральний стече тягучою ниткою. Справжній мед повинен в тій чи іншій мірі «дерти» горло і відразу розчинятися в роті. Підробка залишить крихти і матиме присмак карамелі, можливо навіть зовсім легенький. Не варто боятись, якщо нектар кристалізується, це нормальна реакція. Поставте в тепле місце або на водяну баню – і він знову стане таким, як треба».
А є у пасічників прикмети чи забобони?
В забобони не вірю, адже вони часто  беруться від незнання справи. Щодо прикмет, то, може, хіба часом погоду бджоли підказують. Якщо зранку тепло, а вони не поспішають «на роботу», то, скоріш за все, буде дощ.
Як стати добрим бджолярем? В чому секрет?
Слід мати до цього природну тягу і любити бджіл більше, ніж мед і гроші. Бо якщо хтось гониться лише за прибутком, то рано чи пізно вибере нектару більше, чим треба. Та й укуси і клопоти, пов’язані з пасікою, в такому випадку – лише тягар. Треба навпаки все робити в задоволення, тоді і результат вийде хороший. Ну і, звичайно, це має бути працьовита людина.
Як жартує Володимир Григорович, в місті бігають на пробіжку, а в нього з ранку до вечора свій марафон – погодувати, догледіти, вигуляти. Але, на жаль, роки беруть своє. Тож чоловік мріє з часом звести живність до мінімуму і для душі розводити породистих голубів. Але це вже зовсім інша історія, яку, сподіваємось, ми ще розповімо нашим читачам. А поки зичимо пану Володимиру завзяття та енергії, аби втілити ще не один господарський  задум.
Леся КОНДРАТИК.



* Поради від фахівця
Сергій Маковецький: «Не залишайтесь
зі своЄю проблемою  наодинці»
Династію окулістів Маковецьких добре знають у нашому районі. З її молодшим представником Сергієм Михайловичем випало поспілкуватись якраз в день професійного свята офтальмологів. Він лікує «дзеркала душі» дубровичан вже 16 років. Хоча спочатку під час навчання в Тернопільському медвузі й були інші плани, все ж пішов лікарською стежкою тата. І каже, що жодного разу не пожалів про це. Навпаки відчуває себе на своєму місці.
«Радий, що обрав саме офтальмологію, бо це надзвичайно цікава галузь – є можливість змінювати людині життя, надавати йому нову якість. Коли після лікування пацієнт починає краще бачити – це найкраща винагорода».
Люди часто терплять до останнього і йдуть до лікаря, коли геть «припече». Така ситуація і з зором?
Звісно, наша галузь не виключення. Люди за останні роки стали значно біднішими, на всьому економлять, в тому числі й на здоров’ї. Тому звертаються, коли хвороба запущена або далеко зайшла. Ось недавно приходила жінка на прийом, яка бачить на 4 % від 100. І такі випадки дуже часті. Нині навіть найпростіші краплі обійдуться в сотню гривень. І як їх може собі дозволити старша людина із пенсією у 1500, коли паралельно є ще купа проблем і витрат?  Про інші офтальмологічні послуги, операції, діагностику високоякісною апаратурою годі й казати. Все це коштує немалі гроші. Тому люди й чекають до останнього. Прикро, що вони стають заручниками цих обставин і реалій життя.
А є якісь пільгові програми?
Фактично кожен фахівець має свої програми, наприклад, в нас є по глаукомі і катаракті. На папері все існує. Але яка з цього користь, якщо на практиці вони не фінансуються? Тут ось заклад на межі закриття через велику заборгованість, немає елементарного мінімуму. В такій ситуації, на жаль,  не до таких високий матерій, як виконання програм.
Що має стати «останнім дзвіночком», котрий сповістить – відтягувати нікуди й треба звертатись до фахівця?
Зниження гостроти зору, туман, плями, мерехтіння перед очима, звуження полів зору, дискомфорт – все це не треба ігнорувати. Якщо ми говоримо про катаракту (помутніння кришталика), раніше справді рекомендували почекати, поки вона затвердіє і впаде зір, щоб було зручно хірургу оперувати. Нині, завдяки сучасним методам, її ефективно лікують і на ранніх стадіях. Тож відтягувати нема сенсу. Набагато більше проблем з глаукомою (підвищений тиск ока). Ця хвороба підступна, бо людина непомітно втрачає зір. Вона не болить, не пече, не турбує. І разом з цим відбуваються безповоротні зміни. Тому  при будь-яких ознаках погіршення зору треба неодмінно йти до лікаря. Навіть в наших умовах, з древньою апаратурою (їй осеню, як і лікарні, виповниться 50 років) можна це запідозрити і діагностувати.
Хто найчастіше з’являється на порозі Вашого кабінету?
Звісно часто на прийом приходять старші люди. Загальна захворюваність зростає, і це впливає на очі. Прикро, що чимало молоді зустрічаю в кабінеті. І всьому виною негативний вплив гаджетів та смартфонів. Загрозливих тенденцій набуває, приміром, так званий «комп’ютерний синдром», або синдром сухого ока.  Коли людина  зосереджена на екрані, вона рідко кліпає і в результаті пересихає слизова оболонка. Це супроводжується не дуже приємними симптомами – свербіж, печіння, почервоніння, дискомфорт, відчуття стороннього тіла в оці. Отак через власну безвідповідальність молодь накликає на себе проблеми, які потребують постійного лікування. І таких звернень та скарг зараз дуже багато.
Але від гаджетів повністю відмовитись неможливо. Це епоха. Воно прийшло і від цього нікуди не подітись. То як подружитись з новими технологіями без шкоди для очей?
Головне – дозоване використання. Не сидіти бездумно в гаджетах, а давати передих очам. При чому відпочинок від комп’ютера не означає, що можна переключити свою увагу на телефон чи планшет і навпаки. Під час роботи за екраном обов’язково робити хоча б 5 хвилин перерви кожні 20 хвилин.
Що ще порадите, аби вберегти зір?
Скажу всім добре відомі речі, які правда працюють. Найперше, повторюсь, давати відпочивати очам. Важливий режим зорового навантаження. Бажано взагалі обмежити сидіння в телефонах і ноутбуках, передусім молодому поколінню. По-друге, правильно харчуватись. У меню обов’язково повинні бути корисні для очей чорниця, морква,цитрусові, свіжі овочі, молочні продукти, тобто  харчі, багаті вітамінами С,Е та А. По-третє, вести активний спосіб життя, займатися спортом, відмовитись від шкідливих звичок, уникати стресу та мати здоровий сон. Берегти очі від травматизму, бо дуже багато останнім часом випадків пошкодження очного яблука через роботу з болгарками, електродрелями і так далі. Захисні окуляри при цьому – річ обов’язкова. Хронічні проблеми зі здоров’ям також можуть негативно впливати на зір. Якщо є діабет або підвищений артеріальний тиск, варто регулярно перевірятися в офтальмолога. Так само слід постійно бути на зв’язку з лікарем й тим, хто вже має проблеми із зором.
Рекомендують також вправи для очей. Наскільки вони ефективні?
Вони будуть давати результат, якщо дотримуватись вищесказаного. Бо якщо поробити вправи і після цього весь день сидіти в телефоні, то це нічого не дасть. І ще звичайно важлива регулярність.
Нині окуляри продаються на кожному кроці. Навіть на базарі їх можна купити…
Це особиста справа кожного, де купувати їх, головне перед тим прийти до лікаря, який випише рецепт, порекомендує правильний номер окулярів. Бо їх зачасту на тих же ринках продають нефахівці. Людина орієнтовно придбає, а потім жаліється на головний біль, неприємні відчуття з очима і дискомфорт. Це найперші ознаки того, що окуляри не підходять. Про лінзи годі й казати. Їх повинен приписати лише офтальмолог.
Окуляри, лінзи чи лазерна корекція – що краще?
Однозначно сказати не можна, треба обирати індивідуально. Звичайно для активної молоді, яка постійно в русі, зручніші контактні лінзи.  Мінус в тому, що їх треба на ніч знімати, хоча зараз з’явились дихаючі лінзи, які безперервно можна  носити місяць. Ще один нюанс – постійна заміна розчину, в якому вони мають зберігатися. Для більш старшого покоління оптимальний варіант – традиційні окуляри. Лазерна корекція – звісно прогресивніший метод. Коштує вона в середньому 300-500 доларів на одне око. Тож по-перше, не кожен може собі це дозволити, а по-друге, є багато протипоказань та обмежень. Зокрема, цю процедуру можна робити лише з 20 до 35 років. Та попри  все, вона ефективна і може вирішити велкий пласт офтальмологічних проблем.
Що насамкінець хотіли б сказати нашим читачам?
Передусім дбати про себе, незважаючи на важкість ситуації в економічному плані. Гроші зникають і з’являються, а негаразди зі здоров’ям часто бувають незворотними. Якщо виникає проблема, приходьте до лікаря, тим більше прийом безкоштовний. Ми подивимось, дамо пораду, порекомендуємо, що робити і куди звертатись. Не залишайтесь зі своєю хворобою наодинці.
Спілкувалась Леся КОНДРАТИК.