«ЗАКІНЧИЛИСЯ ФАРБИ. МАЛЮЮ СЛОВАМИ…»

Ці слова із вірша нашої землячки Олени Лотоцької (в дівоцтві Букайло), котра нині мешкає та працює у Львові, дуже ємно характеризують її натуру. Ця жінка нізащо не буде бездіяльною. Коли доля поставила хрест на кар’єрі архіваріуса в Криму, бо Олена з чоловіком-військовим не захотіли співпрацювати з окупаційною владою й полишили півострів, довелося вчергове починати все спочатку. Але екстремальна ситуація ламає слабких. Сильних вона навпаки загартовує.  Робить добрішими й світлішими. Східна мудрість каже: «Люди схожі на віконні шибки. Вони виблискують і сяють, коли світить сонце, але, коли запановує темрява, їх справжня краса відкривається лише тоді, коли є світло, що йде зсередини»... Тож нехай промінь поезії Олени Лотоцької сьогодні торкнеться й наших читачів.

Олено, безумовно, Ви, як і мама Уляна Адамівна Букайло – натура творча. Про це яскраво говорять Ваші пости у «Фейсбуці». В них Ви – естет, поет, етнограф та стиліст. А хто Олена Лотоцька за професією і родом занять?

Усе доволі прозаїчно. За фахом учитель, котрий так і не відбувся. А щоденна моя праця нині пов’язана зі Збройними Силами України. Служу в одній з частин Військової служби правопорядку.

Впевнена, що кожен наш дар – це подарунок або ж навпаки покарання долі. Як свої особливі вміння сприймаєте Ви?

Перебрала в пам’яті, що вдається мені найкраще і чи можна назвати це даром. Напевно, лише трішки більша ніж у інших здатність римувати думки й переживання – писати вірші – це єдине особливе вміння. Як сприймаю? До недавнього часу й не знала, що воно в мене є. Заважає чи допомагає в повсякденному житті? Однозначно, допомагає. Я б сказала, трішечки сплагіачу, замість тисячі подруг, психотерапевтів і декалітрів вина. Усе, що пишу – пишу від душі. В кожній поезії є частина мене: як мінімум оповідача, як максимум – прототипа. А те, що в моїх віршах знаходять теми для роздумів знайомі, а часом і незнайомі мені люди, лише тішить: значить в тих рядках є зміст.

У Вас особливе відчуття стилю. Здається, Ви гарно засвоїли один із постулатів неповторної Коко Шанель: «Часто у нас немає другого шансу справити перше враження». Перше враження про Олену Лотоцьку, що вона абсолютно задоволена життям жінка. А що приховується за цим?

Хочу прожити своє життя світло. А якщо вдасться ще й комусь підсвітити – то це вже буде щастя.

Знаю, що великою «модницею» була ще Ваша бабця. У Вашій родині взагалі – своєрідний культ вбрання в гарному розумінні цього слова. Як Вам вдається повертати древнім речам сучасної модерновості?

Не здаються вони мені модерновими. Я завше тяжіла до класики, в одязі особливо. І те, що ми творимо разом з моєю кравчинею зі старих тканих та вишитих речей, можливо й виглядає дещо виклично, але лише за рахунок поєднання різних фактур тканин, мережок й орнаментів.

що для Вас поетична творчість? Яка муза нашіптує Вам рими і створює неповторні образи?

Напевно, на першу половину питання вже відповіла, а от щодо музи.

Вона завше різна: іноді вона – дощ, іноді – вітер, буває усміхається, а чи й регоче невпинно, буває плаче-голосить, з павутинням у волоссі, небесно блакитна або багряна, завита в сувійці серпанку, а то й в лахмітті заявиться. А приходить, коли надумає. Іноді гостює днями, іноді шле поодиноке вітання рядком з прозового твору (так було з «Джалапітою» Емми Андрієвської), чи взагалі словом з посту знаної рестораторки. А деколи тижнями не навідується.

Віршування для мене не є чимось на зразок ремесла. Це потреба душі промовити словом. А вона іноді хоче помовчати.

Чим ще захоплюєтеся?

Цікавлюся етнографією, а точніше старовинним одягом. Маю в колекції сорочки з Дубровицького району, Сарненського, Зарічнянського, Костопільського, а також спідниці, фартухи, хустини, горсети. Із задоволенням комбіную строї і вбираюся в них на свята. З радістю погоджуюся взяти участь чи й сама організовую етнографічні виставки. Нещодавно мала цікавий досвід проведення заходу до Дня вишиванки у Центральній дитячій бібліотеці Львова під назвою «Від зернинки до сорочинки». Розповідала і показувала діткам, який шлях перетворення проходить зернятко льону, аби лягти на наші плечі прекрасною вишиванкою.

Як розподіляєте час, щоб Вас вистачало на все?

Я не настільки активна, як може видатися на перший погляд. Якщо в заплановане звалюється щось непередбачуване – увагу спрямовую на те, що в цей момент важливіше.

Чим наповнений Ваш вихідний день?

Роблю, що хочу: хочу – прибираю, хочу – йду на закупи чи куховарю, чи перу, чи на городі порядкую. Це пригадала пост на «фейсбуці». По правді, останні рік-два намагаюся ці дні присвятити собі коханій – почитати, піти в музей, театр, на якусь виставку. Почерпнути чогось нового, або ж підняти на гору давні роздуми, в яких не народилася, з тих чи інших причин, відповідь, а от нині настав саме той час.

Якби Вам довелося малювати свій автопортрет, то це було б зроблено в реалістичному чи модерністському жанрі?

Якби я вміла майстерно малювати, я б малювала небо. Мені здається, що небо – це душа нашої планети. От якось так по-дитячому я думаю. Воно мене заворожує будь-яким своїм настроєм

Що найбільше любить і чого боїться Олена Лотоцька?

Люблю спокій.

На що позаздрила б?

Хіба на спокій.

Медовий спокій у душі.

Від нього квітне посмішка,

Думки рояться дружно,

Й вуркоче сон в вербовому коші.

Люблю читати, куховарити, ну і звичайно квіти. Вони у мене на підвіконнях і у квітнику, який я облаштувала перед вікнами квартири. Чого боюся?.. Багато чого. Але на свої страхи намагаюся дивитися з філософської точки зору.

У когось день починається з кави, в когось з пробіжки, а як він починається у Вас?

З сигналу будильника. А потім пробіжка, і нарешті вона – кавуся. Зізнаюся, біжу не щоранку, а через день. А от без кави ніяк.

Ви вважаєте себе сильною людиною?

Не можу відповісти однозначно. Одні й ті ж перепони, які нам приходиться долати на своєму шляху, для когось виглядають калюжею і вони з легкістю її перестрибують, а хтось бачить у них нездоланне, розбурхане буревієм море й одразу опускає руки. До чого я це: мій життєвий шлях не є легкий, але мені хочеться вірити, що йду по ньому достойно. Одночасно переживаю, що тих випробувань, які випали на долю друзів-колег-знайомих, не витерплю. Що мене чекає попереду, не знаю, а тим більше чи буду переможницею негараздів, чи зможу без жалю дивитися собі в очі.

І наостанок – подаруйте нашим читачам щось із своєї такої чуттєвої лірики.

Я тишу люблю.

Та не ту, що на бурю чекає,

Закуту в безвихідь,

Без смерті уже неживу.

А вільну й легку,

У якій кожна думка буяє,

Важніє плодами

І котиться ними в траву.

Забудеш...

І швидко...

Я двері закрию тихенько.

І шиби у вікнах

За соло омріяним

Рясно заплачуть з дощем.

Біжу...

В літню зливу...

Липне туго із льону сукенка.

І серце у грудях

Крик душі руйнівний

Перековує в крапельний щем..

02.03.17

Яке я дерево?...

Яблуня.

…нька.

Не тому що молода,

Виросла

Маленька.

То погано,

А чи добре?

Десь по середині:

Вітру зась

Плодів моїх,

Все людині.

І знайомій,

І незнаній –

Всіх вгощаю.

Вірю,

В щедрості отій

Не минаю…

Слова лягали пусткою між нами.

Вона бриніла, мов натягнута струна.

Чекала на останнє:

Чи порве?

А мо’ заграє?

І в душі знов ввійде чуттєвістю весна...

14.01.2018

Закінчились фарби.

Малюю словами.

Незграбно виходить,

Та я все ж гортаю

Словник у душі,

В голові, всемережжі

До шелесту літер

На тлі узбережжя.

І десь під обід,

Коли сонце в зеніті,

З підрамника гляне

Розморене літо.

Всміхнеться вишнево

Й позве за собою

Купатися разом

У хвилях прибою.

Пам’ятала тебе довго та й забула.

Дощ осінній у ті спогади я взула.

Він ходив у них далекими світами

І до дір зносив усе, що було нами:

Сонні ранки станули в тумани,

Кава розлилася повінню лугами.

Ніжність світлу змило літньою грозою,

Сни в обіймах вже колишуть риби під водою...

М’яко стукає осінній дощ у шибку.

Думає, що мні його не видко.

Рятувати знов прийшов. Я бачу, бачу.

Он сиджу й від тої радості аж плачу...

Я нині сум відчула яблуні старої.

Він холодом по спині промайнув.

Шугнув у верховіття, всівся і завзято

Із вітром у одній тональності загув.

Кричала: «Геть! – йому, – Тікай негайно!

Не руш осінній спокій ніжної душі!»

Слова не долітали, листям обпадали,

Встеляли густо збиті спориші…

Не кину тебе рідна! Обійму преміцно.

У зморшечку найменшу я тепло вдихну.

Хай розтечеться літом, силою наповнить

І спомин збереже про чарівну весну…

Тиха я нині…

Без печалі і без радості.

Без присивлених споминів,

Райдужних мрій.

Ніби аркуш

Із забутого кимось нотатника –

Є день тижня й число

Та не вписано жодних подій…

***

Я місяць в долоні хотіла піймати –

На хвилях бешкетник від мене тікав!

Всміхався, вертався, манив за собою

І рученьки мокрі мені цілував…

Теплі долоні на мої скроні

Легко та ніжно поклав.

В очі заглянув – душу побачив!

Й серце навіки віддав...

Розмова з тобою – то дивная казка,

Коралів червоних святковая в`язка.

Мелодія серця, душевна молитва,

Із ворогом-часом одвічная битва.

Скрипнули двері – здригнулися сіни,

Сонячний стовп на долівку упав.

– Здрастуй, хатино! Здрастуй, рідненька!

Як же давно я тебе не вітав.

Тріснула тиша, скотилась луною,

Піч перелякано вклякла в кутку.

– Де ви, дідуню? Де ви, бабусю?

– У засвіт пішли, – відгукнулось в садку…

Людмила РОДІНА.