пʼятниця, 3 серпня 2018 р.


«ЗАКІНЧИЛИСЯ ФАРБИ. МАЛЮЮ СЛОВАМИ…»

Ці слова із вірша нашої землячки Олени Лотоцької (в дівоцтві Букайло), котра нині мешкає та працює у Львові, дуже ємно характеризують її натуру. Ця жінка нізащо не буде бездіяльною. Коли доля поставила хрест на кар’єрі архіваріуса в Криму, бо Олена з чоловіком-військовим не захотіли співпрацювати з окупаційною владою й полишили півострів, довелося вчергове починати все спочатку. Але екстремальна ситуація ламає слабких. Сильних вона навпаки загартовує.  Робить добрішими й світлішими. Східна мудрість каже: «Люди схожі на віконні шибки. Вони виблискують і сяють, коли світить сонце, але, коли запановує темрява, їх справжня краса відкривається лише тоді, коли є світло, що йде зсередини»... Тож нехай промінь поезії Олени Лотоцької сьогодні торкнеться й наших читачів.

Олено, безумовно, Ви, як і мама Уляна Адамівна Букайло – натура творча. Про це яскраво говорять Ваші пости у «Фейсбуці». В них Ви – естет, поет, етнограф та стиліст. А хто Олена Лотоцька за професією і родом занять?
Усе доволі прозаїчно. За фахом учитель, котрий так і не відбувся. А щоденна моя праця нині пов’язана зі Збройними Силами України. Служу в одній з частин Військової служби правопорядку.
Впевнена, що кожен наш дар – це подарунок або ж навпаки покарання долі. Як свої особливі вміння сприймаєте Ви?
Перебрала в пам’яті, що вдається мені найкраще і чи можна назвати це даром. Напевно, лише трішки більша ніж у інших здатність римувати думки й переживання – писати вірші – це єдине особливе вміння. Як сприймаю? До недавнього часу й не знала, що воно в мене є. Заважає чи допомагає в повсякденному житті? Однозначно, допомагає. Я б сказала, трішечки сплагіачу, замість тисячі подруг, психотерапевтів і декалітрів вина. Усе, що пишу – пишу від душі. В кожній поезії є частина мене: як мінімум оповідача, як максимум – прототипа. А те, що в моїх віршах знаходять теми для роздумів знайомі, а часом і незнайомі мені люди, лише тішить: значить в тих рядках є зміст.
У Вас особливе відчуття стилю. Здається, Ви гарно засвоїли один із постулатів неповторної Коко Шанель: «Часто у нас немає другого шансу справити перше враження». Перше враження про Олену Лотоцьку, що вона абсолютно задоволена життям жінка. А що приховується за цим?
Хочу прожити своє життя світло. А якщо вдасться ще й комусь підсвітити – то це вже буде щастя.
Знаю, що великою «модницею» була ще Ваша бабця. У Вашій родині взагалі – своєрідний культ вбрання в гарному розумінні цього слова. Як Вам вдається повертати древнім речам сучасної модерновості?
Не здаються вони мені модерновими. Я завше тяжіла до класики, в одязі особливо. І те, що ми творимо разом з моєю кравчинею зі старих тканих та вишитих речей, можливо й виглядає дещо виклично, але лише за рахунок поєднання різних фактур тканин, мережок й орнаментів.
що для Вас поетична творчість? Яка муза нашіптує Вам рими і створює неповторні образи?
Напевно, на першу половину питання вже відповіла, а от щодо музи.
Вона завше різна: іноді вона – дощ, іноді – вітер, буває усміхається, а чи й регоче невпинно, буває плаче-голосить, з павутинням у волоссі, небесно блакитна або багряна, завита в сувійці серпанку, а то й в лахмітті заявиться. А приходить, коли надумає. Іноді гостює днями, іноді шле поодиноке вітання рядком з прозового твору (так було з «Джалапітою» Емми Андрієвської), чи взагалі словом з посту знаної рестораторки. А деколи тижнями не навідується.
Віршування для мене не є чимось на зразок ремесла. Це потреба душі промовити словом. А вона іноді хоче помовчати.
Чим ще захоплюєтеся?
Цікавлюся етнографією, а точніше старовинним одягом. Маю в колекції сорочки з Дубровицького району, Сарненського, Зарічнянського, Костопільського, а також спідниці, фартухи, хустини, горсети. Із задоволенням комбіную строї і вбираюся в них на свята. З радістю погоджуюся взяти участь чи й сама організовую етнографічні виставки. Нещодавно мала цікавий досвід проведення заходу до Дня вишиванки у Центральній дитячій бібліотеці Львова під назвою «Від зернинки до сорочинки». Розповідала і показувала діткам, який шлях перетворення проходить зернятко льону, аби лягти на наші плечі прекрасною вишиванкою.
Як розподіляєте час, щоб Вас вистачало на все?
Я не настільки активна, як може видатися на перший погляд. Якщо в заплановане звалюється щось непередбачуване – увагу спрямовую на те, що в цей момент важливіше.
Чим наповнений Ваш вихідний день?
Роблю, що хочу: хочу – прибираю, хочу – йду на закупи чи куховарю, чи перу, чи на городі порядкую. Це пригадала пост на «фейсбуці». По правді, останні рік-два намагаюся ці дні присвятити собі коханій – почитати, піти в музей, театр, на якусь виставку. Почерпнути чогось нового, або ж підняти на гору давні роздуми, в яких не народилася, з тих чи інших причин, відповідь, а от нині настав саме той час.
Якби Вам довелося малювати свій автопортрет, то це було б зроблено в реалістичному чи модерністському жанрі?
Якби я вміла майстерно малювати, я б малювала небо. Мені здається, що небо – це душа нашої планети. От якось так по-дитячому я думаю. Воно мене заворожує будь-яким своїм настроєм
Що найбільше любить і чого боїться Олена Лотоцька?
Люблю спокій.
На що позаздрила б?
Хіба на спокій.
Медовий спокій у душі.
Від нього квітне посмішка,
Думки рояться дружно,
Й вуркоче сон в вербовому коші.
Люблю читати, куховарити, ну і звичайно квіти. Вони у мене на підвіконнях і у квітнику, який я облаштувала перед вікнами квартири. Чого боюся?.. Багато чого. Але на свої страхи намагаюся дивитися з філософської точки зору.
У когось день починається з кави, в когось з пробіжки, а як він починається у Вас?
З сигналу будильника. А потім пробіжка, і нарешті вона – кавуся. Зізнаюся, біжу не щоранку, а через день. А от без кави ніяк.
Ви вважаєте себе сильною людиною?
Не можу відповісти однозначно. Одні й ті ж перепони, які нам приходиться долати на своєму шляху, для когось виглядають калюжею і вони з легкістю її перестрибують, а хтось бачить у них нездоланне, розбурхане буревієм море й одразу опускає руки. До чого я це: мій життєвий шлях не є легкий, але мені хочеться вірити, що йду по ньому достойно. Одночасно переживаю, що тих випробувань, які випали на долю друзів-колег-знайомих, не витерплю. Що мене чекає попереду, не знаю, а тим більше чи буду переможницею негараздів, чи зможу без жалю дивитися собі в очі.
І наостанок – подаруйте нашим читачам щось із своєї такої чуттєвої лірики.
Я тишу люблю.
Та не ту, що на бурю чекає,
Закуту в безвихідь,
Без смерті уже неживу.
А вільну й легку,
У якій кожна думка буяє,
Важніє плодами
І котиться ними в траву.

Забудеш...
І швидко...
Я двері закрию тихенько.
І шиби у вікнах
За соло омріяним
Рясно заплачуть з дощем.
Біжу...
В літню зливу...
Липне туго із льону сукенка.
І серце у грудях
Крик душі руйнівний
Перековує в крапельний щем..

02.03.17
Яке я дерево?...
Яблуня.
…нька.
Не тому що молода,
Виросла
Маленька.
То погано,
А чи добре?
Десь по середині:
Вітру зась
Плодів моїх,
Все людині.
І знайомій,
І незнаній –
Всіх вгощаю.
Вірю,
В щедрості отій
Не минаю…
Слова лягали пусткою між нами.
Вона бриніла, мов натягнута струна.
Чекала на останнє:
Чи порве?
А мо’ заграє?
І в душі знов ввійде чуттєвістю весна...

14.01.2018
Закінчились фарби.
Малюю словами.
Незграбно виходить,
Та я все ж гортаю
Словник у душі,
В голові, всемережжі
До шелесту літер
На тлі узбережжя.
І десь під обід,
Коли сонце в зеніті,
З підрамника гляне
Розморене літо.
Всміхнеться вишнево
Й позве за собою
Купатися разом
У хвилях прибою.

Пам’ятала тебе довго та й забула.
Дощ осінній у ті спогади я взула.
Він ходив у них далекими світами
І до дір зносив усе, що було нами:
Сонні ранки станули в тумани,
Кава розлилася повінню лугами.
Ніжність світлу змило літньою грозою,
Сни в обіймах вже колишуть риби під водою...
М’яко стукає осінній дощ у шибку.
Думає, що мні його не видко.
Рятувати знов прийшов. Я бачу, бачу.
Он сиджу й від тої радості аж плачу...

Я нині сум відчула яблуні старої.
Він холодом по спині промайнув.
Шугнув у верховіття, всівся і завзято
Із вітром у одній тональності загув.
Кричала: «Геть! йому, Тікай негайно!
Не руш осінній спокій ніжної душі!»
Слова не долітали, листям обпадали,
Встеляли густо збиті спориші…
Не кину тебе рідна! Обійму преміцно.
У зморшечку найменшу я тепло вдихну.
Хай розтечеться літом, силою наповнить
І спомин збереже про чарівну весну…

Тиха я нині…
Без печалі і без радості.
Без присивлених споминів,
Райдужних мрій.
Ніби аркуш
Із забутого кимось нотатника –
Є день тижня й число
Та не вписано жодних подій…
***
Я місяць в долоні хотіла піймати
На хвилях бешкетник від мене тікав!
Всміхався, вертався, манив за собою
І рученьки мокрі мені цілував…
Теплі долоні на мої скроні
Легко та ніжно поклав.
В очі заглянув душу побачив!
Й серце навіки віддав...

Розмова з тобою – то дивная казка,
Коралів червоних святковая в`язка.
Мелодія серця, душевна молитва,
Із ворогом-часом одвічная битва.

Скрипнули двері – здригнулися сіни,
Сонячний стовп на долівку упав.
Здрастуй, хатино! Здрастуй, рідненька!
Як же давно я тебе не вітав.
Тріснула тиша, скотилась луною,
Піч перелякано вклякла в кутку.
Де ви, дідуню? Де ви, бабусю?
У засвіт пішли, відгукнулось в садку…

Людмила РОДІНА.


Немає коментарів:

Опублікувати коментар