пʼятниця, 3 серпня 2018 р.


Як  журналісти  «ДВ»  в  Білорусії
«шопінгували»

У пресі та й у Всесвітній павутині не так вже й багато інформації про сусідню з нами Білорусь. Хоча велика частина населення нашого району вже давно почувається там, як риба у воді – першу інформацію, як правильно позиціонувати себе у ближньому зарубіжжі, отримуємо вже у вагоні приміського поїзда від його постійних пасажирів. Такі потяги – улюблений вид транспорту українських пенсіонерів. Адже пред’явивши посвідчення на пільгу, можна запросто об’їхати всю Україну «на халяву», а для жителів прикордоння – ще й попрошкувати попити кави за межами Батьківщини (ну геть, як казав наш Президент про Відень). Отож на каву до Білорусі минулого тижня рушили й ми, начитавшись про враження білоруськик колег (їхній матеріал публікували раніше). Нам таке задоволення, мається на увазі вартість квитка на проїзд, на двох обійшлося, щоправда, в 48 гривень. Але ж то наш екзарц-уіквенд на місцевий кшталт. А що – дешево й сердито, якраз на наш гаманець. Проте також можна згодом не без гонору обмовитися знайомим, що на днях моталися за кордон.
У передчутті чогось зарубіжно-екзотичного час в мандрівці минав швидко. Знайомі митники ще в потязі орієнтували, як правильно скомпонувати в часовому вимірі нашу поїздку. На все про все ми додатково мали близько сорока хвилин на відвідини ще й торговельної мережі нашого Удрицька – своєрідної вільної економічної зони, котра так приваблює сусідів-сябрів, і десь дві години – на мандрівку в пошуках закордонного дива по Горині.
* * *
Людину стрічають по одягу, а село по вивісці, як  то кажуть.  В крайньому ж населеному пункті дубровицького Полісся гості, що сходять з перону, передусім бачать будівлю залізничного вокзалу. І враження, правду говорячи, не з ліпших – маленька біленька хатинка з ветхим дахом і порогом, з колишніми синіми вікнами і радянським  інтер’єром всередині. Душу зігріває лиш жовто-блакитний прапор, котрий майоріючи нагадує, що ми досі в рідних краях.
Залізничну споруду мали перебудовувати ще в 2007 році, розповіла нам староста Удрицька Неоніла Василівна. Тоді була повністю готова документація, але не зійшлись політичні зірки. На владному Олімпі змінився президент, зупинилось фінансування, і новенький вокзал так і залишився в планах. До того ж палки в колеса вставляв місцевий житель, який мешкав в другій половині будівлі і категорично відмовився переселятись.
«Це питання піднімається й нині регулярно. Бо ж часто люди, що перетинають кордон, мусять мокнути під дощем. Та й вокзал – обличчя села. Але проблема – в коштах, а точніше в їх відсутності», – каже пані староста.
За непоказною обгорткою відкривається торговельний комплекс сільського масштабу, що налічує, лише уявіть, близько 14 магазинів по Удрицьку. Тут можна закупитись по повній: і одягом, і взуттям, і продуктами, і меблями, і сантехнікою, і хатніми дрібницями. Та й ціни порівняно з дубровицькими дуже демократичні. Ми, як і годиться володаркам кухонь, приглянулися до набору каструль, котрий в райцентрі коштував на кілька сотень дорожче. Тож не дивно, що сюди  їдуть шопінгувати білоруси. Як жартують у селі, купленими ними ковдрами вже можна було б кілька разів Білорусь огорнути.
Правда, зараз  кількість закордонних покупців в рази менша, діляться місцеві. Бували часи,  що всі в дизель не поміщались. Але скрута вплинула й на білоруські гаманці. Тепер в середньому приїжджає по 100-300  чоловік (а якось  в цьому році місцеві прилавки «зустріли» рекордну тисячу бажаючих затоваритись). Та й то сусіди-сябри переважно ринуть на базар. Від чого потерпають удрицькі підприємці.
Цікавимось в старости, чи якусь віддачу дає стихійний ринок, котрого зранку ми не застали, бо  пік торгів припадає на післяобідню пору. На що Неоніла Василівна з прикрістю зазначає, що він створює часто лише додаткові проблеми. «Тільки невеличка частина продавців сплачує благодійний внесок. В результаті виходить мізерна сума, якої вистачає лиш, щоб прибрати купи сміття після нього і купити якісь дрібниці для села».
«Керівниця» Удрицька зізнається, що й самі білоруси не вирізняються дбайливим ставленням до нашого порядку. Постійно їй  доводиться наймати когось, щоб ліквідувати нехлюйство гостей. І роботу справді  видно – чистота потішила і здивувала. А щодо приїжджих, то результати їхнього перебування не раз можна бачити й по дорозі з Дубровиці. Відводять душу вони в нас, чи що. Бо ж «бацька» вдома такого не дозволяє. І це згодом перевірили на власні очі.
* * *
У товарі – головне упаковка, а в мандрівці – завіконне враження. Залізничний вокзал у Горині вилискував чистотою колій та незайманою білосніжністю привокзальних споруд – хоч би якась тобі билинка виднілася поміж шпал. Й м’ятих одноразових горняток між ними ніде не біліло. З Удрицьком ці колії точно не сплутаєш. Що вже казати про різницю самої вокзальної інфраструктури. Та й на мощений плиточкою перон горинський, як не крути, сходити куди впевненіше, ніж вистрибувати на кострубатий асфальтно-рваний удрицький.
Аж шкода стало рідних українських прикордонників, що разом з пасажирами мають смажитися під палючим сонцем, здійснюючи паспортний контроль на цьому пероні під відкритим небом з ноутбуками на витягнутих руках. Одною рукою їм доводиться набирати інформацію про пасажира, іншою, тримаючи спеціальний штемпель, перегортати паспортні сторінки для контролю. Одразу уявилося, як трохи нетверезий пасажир, мимоволі посковзнувшись, хапається за ноутбук прикордонника, шукаючи точку опори. Вся узагальнена інформація розлетиться вщент об асфальт малюсінькими платами. Ох, і нелегка служба у цих дівчат та хлопців у плямистих одностроях. 
Їхні білоруські колеги порівняно з нашими, можна сказати, мають розкішні умови праці. У Горині для паспортного контролю – спеціально обладнаний критий павільйон на чотири пропускні вікна. Ніяких папірців, як раніше, ні на нашій, ні на білоруській стороні нам заповнювати не довелося. У Горині всю інформацію про особу, яка перетинає кордон, також вносить прикордонник – але вже в більш цивілізованих умовах, в невеличкій заскленій кабінці павільйону, далі – особистий огляд. Столик – для вантажу, ввічливий митник – по той його бік. У нас, зважаючи на малогабаритність «поклажі», бо ж тільки дамські сумочки маємо при собі, цей гречний служитель білоруської митниці, навіть не дивиться на вміст. Запитав тільки для проформи, чи маємо заборонені для митного перетину речі та про наявність і кількість грошей. До речі, не знаємо, наскільки це правда, але більш обізнані кажуть, що значна частина білоруських крамниць досі державні й оснащені терміналами, тож розплатися в них можна навіть українською кредиткою, але вже з відповідним курсом обміну валют. Чомусь ми на це уваги не звернули.
І ось ми вже поза межами пропускного пункту, що розділяє нас з такими близькими в цей момент українськими квадратними метрами вагонів потягу «Здолбунів-Горинь». Все ж ця близькість української територій, що проглядає через металічну огорожу пропускного пункту, додає нам впевненості в закордонному вояжі.
Поки в голові синхронно з ностальгічними роздумами про Батьківщину прокручуються хітові мелодії з «Сімнадцяти миттєвостей весни», під які відбувалася зустріч Штірліца з його дружиною, наші менш романтичні співвітчизники, вже сповна «крутять бізнес». В Білорусії користуються попитом майже всі українські продукти – «на ура» зараз ідуть кава, чай (бо в сусідів ціна на ці товари вища як мінімум втричі), туалетний папір (його везуть цілими спайками), солодощі (білоруський асортимент такої продукції досить обмежений), помідори (гарантований стопроцентний навар). Ну і звісно горілка та винно-горілчані вироби (в Горині білоруської горілки дешевше сімдесяти гривень на наші гроші ми не бачили, тоді як за якихось дванадцять кілометрів в Удрицьку можна затоваритися ходовою українською оковитою навіть за 23 грн. за півлітрову пляшку. Так-так, саме за такою ціною, самі в руках тримали, інгредієнти та відомості про виробника тричі перечитували). Отож-бо й рахуйте, як можна розкрутитися. Купувати білоруські товари, як на нашу гадку, зараз не зовсім вигідно. Хіба що курятина там дешевша та молочна продукція. Закупляються там активно українці також дитячим харчуванням та цигарками низького ґатунку. Провозити останні не зовсім безпечно, але якась бабулька взяла аж чотири блоки – значить перетнути митний кордон з таким  товаром таки можна й напевно це економічно вигідно.
Єдиний нюанс – доки ми подумки тільки малюємо бізнес-плани «американської» мрії на білоруський лад, більшість з наших вже свій товар благополучно прилаштували. Ми ж поміж них, немов білі ворони. Бо за дешевими курячими «грудками» не штовхаємося й слолінські спагеті пачками не скуповуємо. За чим приїхали? З цим запитанням до нас звертаються всі знайомі й не зовсім українці.
Ну не скажеш же їм, що просто кави попити. Тим паче, що тут з цим якраз й проблема. Принаймні в жодній крамниці кавового апарата  не побачили. Взагалі білоруські прилавки – своєрідна машина часу. Такою була й наша торгівля десь років десять тому. Напівпорожні вітрини й товар «по блату». «А єслі всьожє привєзуць, то сколькі вам оставіць?». Ну де таке ви нині почуєте в українських магазинах?
До честі нашої кооперації, все ж українські прилавки порівняно з побаченим в Білорусі – небо та земля. Навіть у далекому Велюні минулого тижня бачили продмаги, вщент заповнені товарами на будь-який смак. Та й сервіс різниться докорінно. Наші продавці – це вже психологи високого класу. Від них без покупки вийти важко. Якщо немає необхідного вам товару, підкажуть-порадять-розраклемують щось інше. В Горині ж служителі прилавків особливою привітністю не порадували. Можливо, звичайно, їм просто набридли українські перекупники.
Сподобалася нам оаза жіночої вроди – «Салон красоты». Як на невеличкий населений пункт досить пристойна перукарня, зі смаком обладнана всередині, хоча й не дуже примітна зовні. Звернули увагу, що цей заклад – також державний, принаймні розміщений він під дахом місцевого райпо.
Що ще впало у вічі контрастом? Сучасний комфортабельний автобус, що за якусь годину може вас домчати до Століна. У нас такі курсують хіба що Рівним та Києвом. У райцентрі, кажуть, вибір продукції кращий, та й ціни більш привабливі.
А тепер про головне – славнозвісні дороги. Як не крути, дороги в Білорусії – кращі ніж в Україні. Звичайно, вони не ідеальні, ям і тріщин там вистачає, принаймні у Горині ми їх побачили чимало. Але хіба ж їхні зрівняються в габаритах та частоті потрапляння з нашими, українськими?! Чомусь зима не нищить білоруські дороги так, як в Україні. Очевидно, якщо не красти гроші з бюджету автодору, то й зміни клімату дорогам не такі страшні, як розповідають наші посадовці.
Містечко загалом чистеньке й прибране, стихійних сміттєзвалищ біля базарчика, що розгортається прямо біля магазинів, не побачили. Хоча відчуття «совка» нас не полишало ні на мить за всю цю подорож.
Люди місцеві привітні, проте трохи насторожені. На запитання, де можна в Горині купити газету білоруською мовою, дивилися на нас, як на трохи нездорових. Національну пресу ми знайшли таки – однак в місцевому газетному кіоску між цигарками, пластівцями та іншим дріб’язком періодики виявилося не так вже й багато. На білоруській мові взагалі одна районка «Навіны Палесся». Коштує вона, як по нашим міркам немало, – шість сторінок двоколірної газети про видатні здобутки білоруського аграрного сектору обійшлося нам в 2,60 грн. Всі інші газети та журнали в кіоску виявилися російськомовними. Білоруської мови в Горині  ми практично не чули. Більшість з місцевих спілкуються російською. Але українську розуміють чудово, принаймні ми на іншу зовсім не переходили.
Кафе й ресторанів не те, що в селах, а й в райцентрах Білорусі – не так і густо. У Горині, приміром, ми щось подібного так й не побачили. Уже на зворотньому шляху попутники- білоруси казали, що у них такі заклади – переважно державні. Розмаїттям меню вони вас не порадують, поїсти там можна з великими проблемами. Магазини взагалі всі – здебільшого також державні з відповідним цьому асортиментом. Міцний алкоголь продається виключно в державних магазинах.
А от спортивних арен в цій державі не бракує. Шкода, що за браком часу, не могли побачити білоруські басейн чи льодовий палац. БацькаРигорій (саме так звучить ім’я білоруського президента його рідною мовою) Лукашенка – великий прихильник хокею та водних видів спорту, тож відповідні споруди для їх розвитку є в кожному райцентрі. Спорт загалом тут в пошані. Не даремно ж якась частина українців також воліє тепер захищати на престижних міжнародних змаганнях честь Білорусії.
Проте й випивох, як і в Україні, в Білорусії, схоже, не бракує. Принаймні за той короткий термін, що ми були тут, пару-трійку алкоголіків біля магазинів уздріли. Напевно, це саме той контингент, котрому збувають підприємливі українці продукцію вітчизняного спиртопрому. Самогоноваріння в Білорусії присікається на корені. При цьому зарплати та пенсії в селах і містечках суттєво вищі від середніх по Україні. Наша попутниця в поїзді розповідала, що її мама має триста п’ятдесят рублів пенсії – на наші гроші це десь чотири шістсот гривень. Це вище ніж в Україні, але не складно порахувати, що левова частина прибутку білорусів повертається в державну торговельну монополію. Продукти ж десь на третину дорожчі, ніж в Україні. Комуналка так само відчутно вгризається в кожен зароблений білоруський рубель. А славнозвісний податок «на тунеядство»?! Це тільки в Білорусії додумалися збирати податки з безробітних. Отож, як резонно кажуть в подібних випадках – добре там, де нас немає.
* * *
По дорозі назад встигли на кілька хвилин глянути на базар, який «виріс» біля вокзалу. Палаток небагато. Продавці говорять, що давно вивчили смаки сябрів, тому зайвого не везуть. Втім і так впав в око контраст між сповна забитими товаром удрицькими рядами і напівпустими горинськими магазинами.
* * *
З потяга вийшли стомлені, але задоволені, бо цю поїздку планували давно. В міській маршрутці зустріли бабусю-комерсантку, яка перед цим в потязі просила у подорожуючих допомогти перевезти через кордон по кілька пачок дитячого харчування. Сумки пусті – отже бізнес вдався. А взагалі стало дуже образливо за країну. За цю стареньку, яка, попри поважний вік, відбігала день на ногах, відмучилась в спекотному дизель-поїзді, і все це – заради мізерного заробітку. Коли ж наші пенсіонері в потягах не продаватимуть пиріжки, потай перевозитимуть товари та мінятимуть валюту, а як справжні європейці нарешті  їхатимуть на курорти чи в подорожі?! Питання риторичне. І хтозна, скільки таким і залишиться.
Людмила РОДІНА, Леся КОНДРАТИК,
Дубровиця-Удрицьк-Горинь-Удрицьк-Дубровиця.

Немає коментарів:

Опублікувати коментар