Щоб Україна була вільною і незалежною

Україна вже чотири з половиною роки живе у стані фактичної війни, яка породила широкий волонтерський рух. Протягом цього часу українці в тилу надавали всебічну підтримку добровольцям та військовослужбовцям. Але ресурси вичерпуються, накопичується втома і багато людей відійшли від волонтерської діяльності. Це сталося з різних причин: хтось стомився, у інших щоденна робота забирає багато часу, а хтось просто зневірився в сьогоденні. Однак, є українці, які без допомоги військовим не уявляють свого сьогодення. Волонтерство – це вагомий зміст їх життя. Серед таких відданих помічників армії тернополяни Ірина та Віталій Раковичі. Я розповідала про Віталика та його маму два роки тому. Віталика було визнано наймолодшим бойовим волонтером України.

Нещодавно випала нагода поспілкуватися з пані Іриною та Віталієм у Дубровиці. Вони приїхали на батьківщину чоловіка і тата Бориса Раковича (на жаль, вже покійного). Мої співрозмовники кажуть, що наш край їм дуже до вподоби, адже тут є родина, прекрасна природа, тут могила дорогої людини.

Ми розмовляємо на обійсті бабусі Віталика. Пригадую симпатичного хлопчика на фото, який вміло справлявся з тістом. А тепер Віталик вже вищий від мами, швидко біжить час…

Пані Ірина розповідає: «Коли в Україні оголосили початок антитерористичної операції й наші військові потребували зброї, одягу, їжі, багато тернополян взялися допомагати – хто чим може. Було створено жіночий батальйон. Ми прагнули забезпечити надійний тил нашій армії, збираючи продукти та інші необхідні речі. Долучалися люди різних професій і різного віку: викладачі, спортсмени, журналісти, переселенці, бізнесмени, дизайнери, дружини та діти добровольців. Ми відправляли на Схід десятки тонн допомоги для наших військових: сушили борщі, узвари, робили кутю для бійців, козацькі набори – гріночки з салом та багато іншого.

Одного разу ми приїхали з допомогою в логістичний центр, хлопці побачили мого Віталика і сказали, що на передовій чекають малюнків від дітей. Наступного дня син оголосив це однокласникам-п’ятикласникам. Учні розпитали, що можна передавати бійцям. Вже за кілька днів у класі було кілька ящиків з печивом. Діти з батьками активно включилися у волонтерський рух. Напекли багато домашнього печива, передали інші смаколики та малюнки. Гостинці потрапили у батальйон «Шторм». Допомога стала звичною справою. Пригадую, як приїхав представник батальйону і щиро дякував всім за підтримку. Він сказав, що Віталик за час діяльності «жіночого батальйону» став фактично їхнім сином».

Активним був волонтерський рух у Тернополі, як і по всій Україні, але згодом матеріальне забезпечення армії покращилося, та й у кожної людини є чимало власних життєвих проблем. Хтось відійшов від волонтерства через зайнятість, є й такі, хто зневірився у сьогоденні. Але Ірина та Віталій Раковичі залишилися вірними цій благородній справі.

«Ми хочемо, щоб нашим воїнам стало більш радісно і тепло на душі. Хай бійці відчувають, що на них чекають і їх шанують, – каже Віталик. – Дуже важливо відчувати моральну підтримку».

Ірина додає: «Зараз діти збираються кілька разів на тиждень. Військові на Сході охрестили тернопільських школярів бандою малолітніх волонтерів. Активно працюють Віталик та троє дівчаток. Воєнні дії не можуть бути якісними без хорошого тилу. Ми робимо наче небагато, печемо медово-імбирні пряники, які дуже добре зберігаються, і плетемо маскувальні сітки на прохання хлопців. Щодо пряників, то скажу так: зараз забезпечення харчами армійців значно краще, аніж на початку бойових дій. Але наші медово-імбирні пряники додають бійцям відчуття тепла рідного дому. Вони півтора року зберігають свіжість і смак. Це особливий рецепт (біля 10 спецій), а головне додаємо свою душу. Розмальовуємо яскраво. Дуже багато патріотичних форм печива: прапор України, тризуб, вишиванка. Особливе печиво робимо на християнські свята. Зараз Віталік навчився плести для бійців браслети виживання, паракордові браслети. Існує велика кількість методів плетіння браслетів з паракорду. Але головною особливістю наших є те, що розплести їх можна всього за декілька секунд, після чого в вашому розпорядженні буде 4-5 метрів міцного тросу.

Відправляємо все через логістичний центр, який діє у Тернополі. Він має гарячу лінію, куди телефонують бійці і кажуть про свої потреби. Потім кидається клич у соцмережах. Зараз ми співпрацюємо найбільше з 56-ю окремою мотопіхотною бригадою м. Маріуполь. Багато хлопців з «Шторму» перейшли в цю бригаду. Хлопці з Маріуполя не мають такої великої психологічної підтримки у себе вдома, як наші бійці із Західної України. По-різному все-таки дивляться на Сході на війну. От хочемо засвідчити свою повагу до цих бійців».

Мама та син мають багато нагород. Перші відзнаки отримали на складі вночі. Ірина згадує: «Боєць був проїздом у нашому місті. Я плакала, бо орден «Бойовий волонтер України – янгол світла та добра» складається з образу святого Архангела Михаїла, який знаходиться зверху щита. Син отримав нагороду в день народження покійного тата. Склалося враження, що батько прислав ангела-охоронця сину. А взагалі кожна нагорода цінна і особлива…».

Ірина працює у педагогічному університеті, вона диспетчер факультету, щодня має багато повсякденних справ. Віталік дуже добре вчиться, опанував комп’ютер, закінчивши відповідні курси. А у вільний час він з друзями не сидить в Інтернеті, не гуляє, а із задоволенням робить вже звичну для себе волонтерську роботу. Діти розуміють, кому потрібна їх підтримка. Переконана, що вони роблять це з любов’ю до України, з бажанням бачити свою Батьківщину вільною і незалежною.

Люба КЛІМЧУК.