пʼятниця, 2 березня 2018 р.


Вірші писала, як рушник вишивала
26 лютого 2017 року відійшла у вічність поетеса Ганна Калениківна Дячок, автор двох поетичних збірок «Марулька» та «Запізнілі жоржини». Вірші якої часто друкувалися у районних та обласних виданнях. Ганна Калениківна брала участь у літературних радіо- та телепередачах, спілкувалася з творчими людьми області та України. А ще поетеса була другом нашого колективу. Вона часто заходила, приносила нові вірші, розповідала про життя-буття, цікавилася нашими справами. У дні роковин її смерті часто згадуємо Аню (так ми її називали), її безпосередність, щирість і позитивну енергетику.
Днями заходив до редакції Василь чоловік Ганни Калениківни. Розговорилися, згадали її гарними словами. Здається, Ані нема тимчасово, вона от-от знову принесе до редакції свої вірші.
Чоловік Василь розповів: «Ми 27 років прожили разом, як у кожній сім’ї було не все ідеально. Це життя. Але мою Аню мені послав Господь. Я працював у Рівному на залізо-бетонному заводі. Там трудилася і моя майбутня дружина. Сподобалася мені своїм доброзичливим характером, неповторною жіночою чарівністю. Вже тоді у розмові Аня підбирала такі слова, що я й ніколи не чув. Вона зачаровувала мене своєю красномовністю і душевністю. Скажу коротко: дружина навчила мене жити. У нас не було дітей. Ми жили один для одного. Аня розповідала, що писала вірші з дитинства. Натхнення часто приходило до неї несподівано, я це помічав. Бувало, піде доїти корову, ще не закінчила, а бачу, біжить з хліва: «Ой, до мене Муза прийшла». Муза приходила часто, у різні моменти. Вона так багато подій і переживань передавала своєю поезією. Дружина була моїми святами і моїми буднями. Досі не можу змиритися з думкою, що її нема і не буде, здається, от-от прийде. Отак набіжить на серце печаль, потім трішки відійде. А коли буває збираюся у поїздку, то відкрию шафу, а там одяг її, запах її речей, і знову серце обіймає величезна туга. Не стало мене частини на світі. За три неділі до смерті дружини помер її рідний брат. Аня дуже важко пережила цю втрату. А як поховали мою дружину, то через три тижні в Америці померла її рідна сестра. Думаю вона також болісно пронесла крізь серце смерть двох рідних людей. Тим паче, що й на похорони їх не могла прибути.
Дружина народилася на Сарненщині, у селі Чабель, у багатодітній родині. Батьки мали десятеро діток. Непростим було їх дитинство. Аня дуже любила рідне село, ми деякий час жили на Сарненщині, а також у нашому Смородську».
Ось так багато теплих почуттів передав чоловік Ганни Калениківни у розмові зі мною.
Додам, що вона заходила до нашої редакції, як весна. Чи то зима була, чи осінь. Ганна Дячок несла з собою особливий подих вітерцю і промені сонця. Зверталася до кожної з нас з особливою любов’ю «Людочка, Ларісочка, Любочка, Раєчка…». Вона топила холод на серці і якось по-особливому добре реагувала на кожну розмову. Бувало, прийде у новому гарному капелюшку, продемонструє нову спідницю чи сумку. Вона розказувала про буденне так незабутньо і тепло. У поезіях все чим жила, все було особливим. Писала про котика з посмішкою, як про творіння Боже, про свою корову Марульку, яка теж не раз надихала на вірші, про кожну квіточку на подвір’ї. О, квіти, то була щиросердно-тепла Аніна любов. Пришле до редакції нові вірші, а там у куточку кілька сухоцвітів прикріплено. І вже так на душі сонячно стає від тих висушених братиків чи волошок.
А ще вона дуже шанувала земляків. Проїде у маршрутці до Дубровиці з Смородська і з’являється розповідь про земляків-трударів, про їх настрої і переживання. Там серйозно каже, там трішки піджартує. Вона вірші писала, як рушник вишивала. Так слово за словом, як квітка, вірші розпускалися на папері поступово.
От і я в лірику вдалася. Зупинюся. Знаєте, нема незамінних людей. Але є неповторні. Такою особливою була Ганна Дячок. Була сильною людиною, але, на жаль, хворіла, лікувалася, знову хворіла… А лікувалася найбільше своєю поезією, яка була її цілющим джерелом серед буднів.
Ганночко, Аню, Ганно Калениківно. Ми пам’ятаємо. Вірніше, ми думаємо часто про Тебе. Ну, якось дуже складно повірити, що відходять люди, які запалювали вогник у серцях інших. Ти вчила нас, вчила римами, символами, алегоріями, змушувала задуматися про справжні цінності життя, навчала жити правильно, радісно, довго… Ти просто любила світ. Людей і все, що створене Богом. Спочивай там, у Господа. А ми й далі будемо думати, що Ти, Аню, от-от зайдеш. Ти відкривала двері у наші душі, а закрити їх нам бракує сил. Спасибі за щире, добре, незіпсоване сучасною вседозволеністю слово, яке увіковічнила на сотнях аркушів. Спи спокійно. А ми помолимося.
Люба КЛІМЧУК,
за дорученням колективу «Дубровицького вісника».

Лист, який ми отримали аж через рік, вже по смерті поетеси
Шановна, дорога редакціє «Дубровицький вісник», доброго, не морозного Вам дня!
Приїжджати до району мені уже нелегко та і дорого дуже, тому надсилаю добірочку своїх праць – 5 ліричних віршів, котрі всі про кохання-зітхання. Чомусь саме така тема мене надихає і трішки підбадьорює, щоб зовсім не «розклеїтись» у цій жорстокій самобутності.
Ось уже і до весни недалеко. То до 8 Березня буде, можливо, яка сторіночка жіноча, надрукуйте мою лірику.
Людмило Володимирівно і вся ваша молода команда! Вирішить будь-ласка питання щодо передплати хоча б на місяць чи на квартал мені газетку вашу. Я тепер в такому незручному становищі, і прошу помочі у вас. Моя пенсія іде на різні ліки, без яких я не можу ні дихнути, ні продихнути. А мені так хочеться читати, дізнаватися новини районні і не тільки. А я ж так міцно до вас усіх звикла і люблю, як сестричок. А мені ж духовна їжа потрібна, без якої я задихаюсь.
Оці віршики любовні так і просяться вперто на папір. Я дивуюся сама собі: звідки вони ці образи беруться, я ж то не вельми і грамотна, дуже бракує словникового запасу. Словників я ніколи не перегортала, а тож криничка з живильною водою! Мені дуже важливо, щоб у вірші не було «очі-ночі-дівочі», а розмір і рима були досконалими. Щоб була гарна тема і зміст, після якого можна подумати, або прочитати між рядками про головне. Боюсь позичати в когось бодай деякі мислі. Хочу, щоб воно те написане, було тільки притаманне мені. І нема в кого запитати, порадитись, а чи сподобалось щось, що припало до душі. А, можливо, і покритикувати за віщось. Живу я в пустелі. Ото єдине що – ви моя порада і відрада. Дорогі дівчатка! До побачення! Успіхів в роботі! Здоров’я міцного! Любові!
З повагою, Аня ДЯЧОК.
ОПАДИ
Що вродить ця хмара? Й навіщо ці сумніви дикі?
О, якби хотілося спокою – світлого дива!
У небо холодне здіймалися чаєчок крики.
А звістка про зраду чи надто така вже й правдива?
Відлуння німе обривалось в незайманій тиші.
У тисняві сумнівів зайвих знесилились мислі.
У жодного променя ясного в сірім узвишші,
Плоди опадали із яблунь задушливо-кислі.
Поміж берегами шуміли розбурхані хвилі.
У час цей невтішний замовити б мудру пораду…
…Всихало насіння надії в години немилі,
І дзенькали кульки «попкорну» – льодяники граду.

ПИЛОК З КУЛЬБАБ
Співають солов’ї. Витьохкують гаї,
І вруниться трава попід вербою.
Мені цю весну жаль – я не з тобою,
В жалях усі відсутності твої.
Пилок кульбаби насіявсь в спориші,
Павук-мисливець ткав прозору сітку.
А ти повернешся, напевно, влітку,
Тоді і буде літньо на душі.
В програмі: «Шоу» вигравав скрипаль,
Плюси добавили у «плазмі» звуку.
…Красиво Ваєнга співала про розлуку,
Аж тріпотіло серце моє. Жаль…
І хвилювалось.
ТЕОРІЯ
ЗАКОНОМІРНОСТІ
Було почуття – як в хмелю виннім,
Обнімав її поглядом ніжно-синім,
Її душу, і очі кольору чайного…
Це було в маківці літечка файного.
Сонечко – соняхом! Будні – святкові!
Коні на щастя губили підкови,
В травах смарагдових зітканих з шовку.
Все гармонійно, надійно, до толку!
Він був щасливим. Щаслива вона,
Хмеліли разом без міцного вина.
З таких відчуттів, від любові такої
Якось не впору заквітли левкої!
Якось не в пору обвітрились вишні…
Стали збуватись прогнози невтішні.
Їхні серця були бідні й багаті,
По-різному мерзли у спільнім багатті…
Пара – не пара. Згасло кохання,
Лячно зів’яла квіточкарання…
Постіль, як лід. Простирадла нем’яті,
Чай заспокійливий в поміч із м’яти.
Досвітокзмучений. День поневолений.
Кактус всихавнавікнінепоголений.
Не помирилися… Цебуло в січні.
В космос мережилисьзорікосмічні.

ЕТЮД ПЕРЕДОСІННІЙ
Мій далекий, ти згадуй мене.
Так багато всього пережито…
Я сховалася в бабине літо,
Сподіваючись – щем обмине.
Струменилися зорі увись,
І зоріла квітками отава.
В світлі місяця й тінь золотава
Нам виблискувала колись.
Фіолетились грона бузку
Поміж яблунь й відцвівшої сливи,
Молоді ми були та щасливі.
Їхав травень в яскравім візку
На тремтливому злеті весни,
Вкрали й вкрили сніги видноколи…
… Вже не стрінемось більше ніколи,
Та хіба що – зайдеш в мої сни.
Те відлуння, мов листячко з віт…
Кожен з нас був по-своєму правий…
Биті скельця в дефектній оправі
Заважали дивитись на світ.
Не турбуй. Лиш пригадуй. Авжеж…
Хоч від того не краще й не гірше.
…Лети в осінь, ліричний мій вірше –
В миловидність барвистих пожеж.


САЛЬВІЯ ПЕРЕДЗИМНА
І чого ти чекаєш? Іди.
Упаду й розридаюсь? Ніскільки!
Я захочу зігрітись, як тільки
Прожену із душі холоди.
Кажуть: все виліковує час.
От чи зможу тебе розлюбити?
В дощ навскісний схилилися квіти,
Вболівають напевно за нас.
Я насіяла їх повесні –
В переспіви пташиного раю.
З тихих сальвій жалі позбираю, –
Німо в’януть пелюстки ясні.
Що ж, і тіні твоєї нема…
Перебуду. Забуду. Загою.
…А вітри із дзвінкою тугою
Сповіщають – невдовзі зима…




«Інтелект України» як скарбниця знань для маленьких українців
Вперше у районі за програмою «Інтелект України» у цьому році працюють учні першого класу Дубровицького ліцею. Зумисне написала слово працюють, бо навчання незвичне, інтегроване, на уроці треба активно виконувати завдання всім учням разом зі вчителем. З великим інтересом минулого тижня побувала на уроці в гостях у першопрохідців цієї програми на теренах Дубровиччини. Отож, Дубровицький НВК «ліцей-школа», 1-М клас. Дякую за запрошення Олені В’ячеславівні Семеняці і Катерині Євгенівні Манюгіній, за можливість побувати у нестандартному класі і насолодитися світом цікавої науки.
Ще перед своїм візитом у цікавий клас попросила Олену В’ячеславівну поділитися враженнями про програму і свою роботу зокрема. Вчителька, яку знаю багато років, ще більш зацікавила мене як журналіста і переконала у необхідності завітати до її вихованців на урок. Зокрема, вона поділилася такими думками:
– Я звичайно трішки хвилювалася, коли наш директор Володимир Володимирович Кушнір запропонував мені працювати за програмою «Інтелект України». Хоча він бачив уроки за такою системою ще кілька років тому за межами Рівненщини. Директор вже тоді казав, що нашому закладу варто спробувати навчати за цією перспективною програмою. На жаль, тоді не дослухалися. Цього разу я поїхала у Рівне, у школу №12, щоб переконатися, як проходять уроки за системою «Інтелект України». Була вражена, скільки матеріалу опрацьовується за один урок, роботою вчителя і навиками дітей, темпом і настроєм учнів і педагога. Вирішила, що також працюватиму саме так. 40 шкіл в області мають такі класи. Зізнаюся, за свої 25 років педагогічного стажу, доки не побачила уроки за нашою програмою на власні очі, я вважала, що наша традиційна школа – це достатній і гарний навчальний процес. А тут, в рівненській школі, переді мною постала зовсім інша картина. У класі було 37 дітей. Всі працювали. Вчителька справлялася і бачила кожного. Ще раз скажу, що вразив високий темп заняття, нема коли розслаблятися ні дітям, ні педагогу. Однак все мудро продумано, є багато різних вправ, зміна діяльності, є багато додаткових засобів – таблиці, карти, використовується телевізор. Є фізкультперерви під музику і вправи для очей. Приїхала натхненна з метою долучитися до цієї програми.
До загальношкільних предметів в цьому проекті введені нові: «Навчаємося разом», на якому діти розвивають пам’ять за спеціальними методиками, вчаться працювати з інформацією. Цей проект дає комплекс знань, умінь, навичок для всебічного розвитку особистості.
Минулої весни у нас проходили попередні ознайомлювальні зустрічі з майбутніми учнями та батьками. Ми ходили по садках, агітували, проводили попередню підготовчу роботу. Було кілька зустрічей з майбутніми учнями та батьками, проводили тестування. Ставили за вимогу, щоб дітки знали всі букви. Бо з першого уроку починається читання. Взагалі потрібна велика підтримка батьків, вони також є рушійною складовою нашого навчального процесу. Я маю наразі дуже гарну підтримку і розуміння з їх боку.
У моєму класі 24 учні. Вони різні, як і всі школярі. Мої вихованці прийшли у клас неоднаково підготовлені: хтось читав впевнено, а хтось несміливо. Хтось мав більш енергійний   характер і швидше звик до темпу роботу, інші звикали трішки повільніше. Зараз клас працює, як єдиний механізм. Завдання вчителя - не відволікати увагу дітей, а стимулювати їх швидко мислити, приймати рішення, переключатися з одного завдання на інше.
Підручників у нас нема. За кошти батьків щомісячно ми купуємо зошит-підручник (вартість одного 195 грн.) Окрім нього, отримуємо аудіо- і відеодиски, адже тести на читанні озвучує диктор.
У середніх класах мої учні також мають вчитися за програмою «Інтелект України», а вчителі мають пройти відповідну перепідготовку.
Я дуже шкодую, що мої син та донечка не навчалися за цією програмою. Вони могли б отримати у початковій школі значно більше знань і загалом навчитися здобувати знання, швидко мислити і працювати.
Від себе додам, перебуваючи на уроці читання у 1-М, з Катериною Євгеніївною Манюгіною-Івановою, заступником директора школи розвитку Дубровицького навчально-виховного комплексу «Ліцей-школа», для себе дізналася багато цікавого. Це було читання з елементами географії, письма, музики, навіть математики. Урок інтегрований. Дітки із задоволенням двічі позаймалися фізичними вправами під музику. Вразила динаміка уроку, виконали близько 20 різноманітних завдань. Диктор начитує текст, з інтонацією, роблячи правильні наголоси. Тексти читають школярі досить об’ємні. Одночасно вивчають нові слова і звуки. Як розповіла вчителька, за день вчать 6 букв і звуків. Я разом з дітьми дізналася багато про Андерсена, про Данію, про значення цікавих нових слів, побачила роботу в парах. Дивилися частину мультфільму. Заповнювали клітинки буквами, були вправи з розвитку зв’язного мовлення. Час пролетів дуже стрімко. Попросилася дозволу у діток прийти на заняття ще. Вони погодилися. Загалом учні дуже комунікабельні і чужа людина у класі їх абсолютно не відволікала. (Катерина Євгенівна тут рідна). Але, як і казала Олена В’ячеславівна, я зробила висновок, що у такий клас повинні йти дітки, які вже підготовлені і мають здібність освоювати багато нового. Отож, цього року батькам першокласників є можливість вибирати, за якою програмою будуть навчатися у Дубровиці їх діти.
Цього літа знову будуть набирати перший клас, який працюватиме за цією програмою.
Любов КЛІМЧУК.


Від школи знань до школи компетентностей


У минулому номері газети ми розповідали про те, що на базі ЦПО проходять навчальні тренінги для вчителів першого класу. Якою буде нова українська школа? Ми попросили поділитися думками учасників тренінгу.

Галина Янковська, тренер-методист:
Реформа освіти України – це передусім психологічна готовність педагогів до втілення нових ідей. Одна із головних складових реформи школи – запровадження компетентнісного підходу до навчання. Воно передбачає не тільки інший зміст, але й нові методи. І ось тому треба навчити вчителів, як їх застосовувати. Сучасні діти інші. Вони потребують інших підходів до організації навчально-виховного процесу: перейти від школи знань до школи компетентностей. На відміну від традиційної системи, де дитині потрібно дати максимум знань, філософія Нової української школи змінюється. Дитині даватиметься можливість більш творчо до усього підходити, розвиватися, застосовувати набуті знання практично. Щоб якісно організувати навчальний процес, вчитель повинен досконало знати і розуміти вимоги Концепції НУШ та Держстандарту початкової школи, а також створити комфортне освітнє середовище.
Новизною є також і здійснення інтеграції навчальних предметів. З вересня 2018 року в 1 класі буде введено новий інтегрований курс «Я досліджую світ», який об’єднає кілька навчальних предметів. Його мета – формування в учнів цілісного уявлення про навколишній світ. Нова українська школа виходить з того, що в центрі навчального процесу – дитина, яка наділена від природи унікальними здібностями, талантами та можливостями. Місія Нової школи – допомогти розвинути ці здібності кожної дитини на основі партнерства між учнем, вчителем та батьками. Але хочу зауважити, що всі новації неможливі без висококваліфікованих вчителів. Саме від них залежить успіх Нової української школи. «Нова школа потребує нового вчителя, який стане агентом змін», – наголошує Концепція НУШ.

Галина Горун, Дубровицький НВК:
Кожен з нас уже відчув і зрозумів, що настав час провести реформу в освіті. Розвивати творчу, думаючу дитину, формувати віру в успіх, досліджувати і знаходити, вирішувати і застосовувати знання на практиці – це моє бачення НУШ. Коли подолається бар’єр «бери, що дають» на «я дізнаюсь», «я знайду» – тільки тоді дитина відчує, що вчитися – це КЛАС.
Оксана Пилипчук (Лісівський НВК), Галина Клюйко, Тамара Дука (Дубровицький ЗОШ 1-2 ст.), Тамара Буткевич (Дубровицький НВК «Ліцей-школа).
Змістовно і цікаво пройшли тренінги підвищення кваліфікації вчителів початкових класів під керівництвом Галини Янковської та Наталії Пасько.
Але без підтримки місцевої влади, батьків, громадськості ми не зможемо сповна реалізувати концепцію нової української школи. Сподіваємося на взаєморозуміння та співпрацю. Настала потреба перейти до школи, де оволодівають уміннями.




Історія турецької студентки з поліського села
Ірина Ткачук із Сельця по натурі мандрівниця, як зауважує сама. В шкільні роки вона з гуртком «Бойового гопака» чимало подорожувала Україною і не тільки. Тож коли випала нагода на кілька місяців поїхати навчатись в Туреччину, не сумнівалась ні хвилини. Кохання до цієї сонячної країни відбулось з першого погляду, яке згодом покликало дівчину сюди знову. Закінчивши магістратуру у Львівському університеті, Іра переїхала в містечко Трабзон і зараз освоює турецьку мову у тамтешньому виші. Відтак про своє студентське життя, гостинність турків та віру в долю вона розповіла «Дубровицькому віснику».

Реальність вбила бажання
Вступила на «міжнародні відносини» несподіванно. Хоча тепер розумію, що ця спеціальність відкрила для мене багато можливостей. Вдалось попрактикуватись в Міністерстві іноземних справ України. Це гарний досвід, але все ж така робота не для мене – занадто нудна і паперова. Якщо якесь бажання й було там залишитись працювати, безперечно це дуже престижно, то реальність його вбила. Нам дали чітко зрозуміти, що без зв’язків нікого туди не візьмуть. Коли ж таке чудо стається, то випускникам пропонують дворічний випробувальний термін із зарплатнею у 5 тисяч, і лише тоді, можливо, зарахують у штат. Зрозуміло, що на ці гроші в Києві нереально прожити. Тому довелось стукати в інші двері.

В Туреччині нормально, коли тобі під тридцять
і ти досі «гризеш» граніт науки
Вперше в турецький вуз потрапила завдяки обмінній програмі. Провчившись один семестр в Анкарі, можу з упевненістю сказати, що це найкращі 4 місяці за все моє студентство. Це була цікава пригода разом з двома сотнями інших іноземців. У такому міжкультурному середовищі стала більш відкритою, зруйнувала безліч стереотипів про країни.
Але найбільші враження залишив сам університет. Там умови повністю сприяють навчанню. На території величезного кампусу знаходяться  всі факультети, не треба бігати по місту. Ходять навіть безкоштовні автобуси. Також поряд є маленьке студентське містечко, де розміщенні пошта, банки, перукарні, магазини, кафешки. Будь-хто туди не може зайти – лише за студквитком. Побачити свою оцінку, переглянути завдання чи лекцію, навіть перевірити, що сьогодні у меню в їдальні, можна в он-лайн мережі. А ще записатися на гурток чи в секцію, яких там безліч.
Освіта безкоштовна. Якщо здаєш вступний іспит, то більше ні за що не платиш. А коли ще й суперздібний, можеш отримувати стипендію. Є  звісно й приватні вузи.  В тамтешніх вишах не ставлять поточних оцінок на парах, студенти показують знання на модулях. Попри це, вони рідко прогулюють лекції.
В українських реаліях, якщо не здаєш іспит, то можеш вирішити це гривнею. Тут таке не пройде. Якщо не перездаєш екзамен, мусиш повторювати курс на наступний рік. Турки дуже дивуються, як можна в 24-ри мати диплом магістра і навчатись на аспірантурі. Більшість з них здобуває  ступінь бакалавра щонайменше за 6 років, бо доводиться перескладати предмети. Мені здається, студенти  спеціально відтягують «доросле життя», аби чим побільше насолодитися цим часом. Тут абсолютно нормально, коли тобі під тридцять і ти ще «гризеш» граніт науки. Без освіти в Туреччині неможливо влаштуватися на роботу (звісно це не стосується робітничих професій). Більше того зважають на спеціальність – якщо навчався на вчителя, то не працюватимеш кимось іншим. 
Найприємніше мене здивувало ставлення викладачів. Тут дуже багато молодих педагогів, з яких 4 з 5 здобували освіту в Америці чи Європі. В нас натомість більшість – у віці 60+. Тому відповідно й спілкування та виклад матеріалу відрізняються. А ще окремої уваги заслуговують їхні бібліотеки. У Львові книгозбірні – холодні, красиві музеї, абсолютно не придатні для навчання. В Туреччині, коли розпочинається час іспитів, студенти навпаки масово йдуть в бібліотеки. Ми спочатку сприйняли це скептично, мовляв, можна ж вдома повчитись, все у вільному доступі. Але у їхній культурі заведено робити це саме там.  В бібліотеках є окремі кімнати з партами та Інтернетом для навчання, є приміщення, де можна працювати всю ніч, є диванчики для відпочинку. І відкриті вони 24 години на добу.

Турецька кардинально відрізняється від англійської
Осінню переїхала саме в Трабзон, тому що мені запропонували в місцевому університеті гарні умови для вивчення мови. Сюди вже й прийняли на аспірантуру. Але поки до квітня буду освоювати турецьку на так званих підготовчих курсах. Щодень маю по шість занять. Мову вивчають разом зі мною ще близько сотні іноземців. Більшість з Центральної Азії та Африки, є кілька з Колумбії та Америки. Ще одна дівчина з Білорусії, яка вийшла сюди заміж. Проблем з пошуком спільної мови не має. Стараємось в Туреччині триматися купи, допомагати одне одному, бо кожен відчуває себе трохи самотнім в чужій країні.
Турецька кардинально відрізняється від англійської та іспанської, які я штудіювала в університеті. Зовсім інша структура речень, тому не завжди просто, не все відразу відкладається в голові. Але разом з тим цікаво.
З мовним бар’єром було складно спочатку. Англійською розмовляє в Трабзоні мізерний відсоток, за перші два місяці я не зустріла жодної місцевої людини, яка б нею говорила. Відтак, окрім розмов по телефону з друзями та сім’єю, я не мала з ким нормально поспілкуватися. А моя турецька не дозволяла висловити все, що хотіла. Але мову жестів ніхто не відміняв, доводилось згадувати навики з гри «у крокодила».  Зараз це вже позаду.
Хочеться власний куточок
Нині в мене студентський дозвіл на проживання. З ним я не маю права офіційно працювати. Коли виїжджаю за кордон, то обов’язково маю його показувати, бо інакше  можуть депортувати. Мешкаю в гуртожитку з трьома туркенями. Я на стипендії, тому він мені обходиться безкоштовно. Також включене дворазова харчування в їдальні, що для мене як студента просто ідеально. Але є окремо й кухні. Умови дуже хороші. Кімнати повністю омебльовані, тому не доводиться щось випрошувати в коменданта або купувати самому. Є санвузол, холодильник, навіть гладильна дошка. У Львові в нас було дві пральні машинки на дев’ять поверхів, а тут на три їх є двадцять. Окремо знаходиться сушильна кімната. В Анкарі був ще й спортзал, цей гуртожиток просто маленький. Кожен має робоче місце, але за ним ніхто не займається. Для цього є спеціально відведене приміщення. Там можна вчитись всю ніч,  а не в кімнаті, де всі сплять і не хочуть чути твоє бубоніння. Хлопці та дівчата живуть в окремих блоках.
Але я планую знімати квартиру. В гуртожитку є система, що відслідковує відвідування. Кожен раз, коли покидаєш гуртожиток, треба  провести пальцем і залишити відбиток. До 23.00 слід бути вдома. За порушення цього правила виселяють. Інколи хочеться десь затриматись, але завжди мушу бігти. Тому хочеться власний куточок.

Інколи відчуваєш себе
тут не чужим, а одиноким
Я закохалася в Туреччину з першого погляду. В мене ніколи не було відчуття, що мені тут не комфортно. Коли приїжджаю сюди, ніби одягаю свої чоботи, коли повертаюсь в Україну, наче перевзуваюсь теж в свої, але з вишивочкою.  Страхи щодо менталітету, іншого віросповідання були, але не в мене, а в мами. Вона дуже переживала і не розуміла, чому треба їхати так далеко. Насправді ж Туреччина не настільки мусульманська, як ми думаємо, це  світська країна. Я бачила тут більше атеїстів, ніж в нас.
Хоча, підкреслю, це регіонально. У невеликих містах та селах дуже поважають культуру. Наприклад, Трабзон виявився доволі консервативним та своєрідним. Тебе тут не закидають камінням, бо ти іноземець, але  люди не звикли до іншої мови, зовнішності. Це не курортне містечко.  Тому сприймають тебе, як екзотику. Мене завжди дивує, що вони не соромляться цього показати, озирнутися, безцеремонно дивитися.
Жінки та дівчата ходять в хіджабі. Хоча ховати тіло за шарами одягу – це скоріше вибір, аніж релігійний обов’язок. Це не Саудівська Аравія чи Іран. На вулицях так само можна зустріти вбраних зовсім по-сучасному, по-європейськи.  Я розумію, що живу в іншій країні, тому маю поважати та приймати їхні правила. Тож не одягну спідницю вище колін, щось яскраве та виразне. І так всі погляди на мені. Але я й в Україні в гардеробі не мала відкритих речей.
Відтак особливо щось переінакшувати чи до чогось звикати не довелось. Важко було починати все з нуля. Бо коли переїжджаєш, міняєш свій стиль життя, людей навколо. Доводиться шукати нових друзів. Інколи відчуваєш себе тут не чужим, а трохи одиноким.

Сумую лише за нашими
варениками
Пізнання культури, як і шлях до серця, має гастрономічне спрямування. Турецька кухня дуже смачна. Сумую хіба тільки за варениками. Не знайти тут наших оселедця та сметани, а гречка дуже дорога.
Найпопулярнішим напоєм є айран. На смак це ніби вода з кефіром та дрібка солі. Він добре рятує в спеку. Якщо звичайні люди на 80% складаються з води, то турки на 40% з чаю і 40% з білого хлібу. І останній обов’язково має бути свіжим, вчорашнього ніхто не їстиме.  Свинину вони не вживають, навіть якщо людина зовсім не релігійна. Там думають, що наше традиційне м’ясо вкрай шкідливе для здоров’я. А от від спиртного не цураються, навіть незважаючи на заборону Кораном.
Якщо заходиш до місцевого кафе і замовляєш якусь основну страву, на додаток до неї  безкоштовно принесуть різних гарнірів, салатів, соусів. А якщо дізнаються, що ти іноземець – ще й щось солоденьке. Чай взагалі безкоштовний, в будь-якій кількості.  В результаті ледве встанеш з-за столу, заплативши тільки за своє замовлення.

Турки більше звикли радіти
прожитому дню
Місцеві живуть на порядок заможніше від українців. Навіть простий офіціант може не обмежувати себе і дозволити все необхідне, нормально харчуватися, одягатися не на ринку, а в торгових центрах. Державна робота ще більш високооплачувана. Наприклад, ставка викладача – 800 доларів, і це без нарахувань за пари. Хоча ціни на житло та продукти в Трабзоні кусаються. Місто знаходиться на гористій місцевості. Я взагалі дивуюсь, як на пагорбах вдалось щось побудувати. Відповідно добратись туди непросто й далеко.
Мені подобається, наскільки турки щасливі, незалежно від роботи, яку виконують. Ніколи не чула грубощів, фиркань, невдоволення. Свої негаразди є кругом, але там більше звикли радіти прожитому дню і задовольнятися тим, що він дав. Цікаво, що в Туреччині я не побачила жодну жінку-прибиральницю. Працюють ними виключно чоловіки, як і офіціантами.

Це дуже гостинна та приязна нація
В нас багато стереотипів щодо турків. Їх зазвичай формують заїжджі гастролери з Туреччини, які хочуть відпочити і дозволяють собі більше, ніж вдома. Але таких одиниці, я сама їх недолюблюю. Насправді місцеві чоловіки такі ж, як і всюди. Я знаю наших дівчат, котрі вдало вийшли заміж, і щасливі у шлюбі. Паранджу на них ніхто не одягає і змінювати релігію не змушує. Моя одногрупниця з Білорусії розповідає, що всі друзі її чоловіка теж хотіли б дружину-слов’янку. Бо тамтешні жінки  норовливі, а наші, за словами турків, красиві, та ще й з хорошим характером. Мене поки ніякий турок не завоював, але ні від чого не зарікаюсь.
Взагалі це дуже гостинна та приязна нація. Мені здається, вони просто кайфують від того, що приймають в себе гостя. Його розмістять в найкращому місці, нагодують найсмачнішими стравами. Завжди допоможуть, навіть, якщо не можеш пояснити свого прохання. Подзвонять до когось, перекладуть в Інтернеті, подивляться на карті, заведуть за руку.
Турецький прапор у них всюди. Люди пишаються своїм походженням, і якими вони б не були, бідними чи багатими, люблять свою країну. У Туреччині справжній культ Ататюрка, реформатора і засновника республіки. Сказати щось погане про нього – завдати турку великої образи. А ще країна божеволіє футболом. Кожне місто має свою команду. Турки можуть не знати, що Україна – це не частина Росії, що ми маємо власну мову, що в нас йде війна. Зате про футболіста Шевченка чули.

Я по натурі мандрівник
Жодного разу не відчувала поганого відношення до своєї релігії. Якщо ти до них по доброму, то й вони до тебе відповідно, незалежно від віри і культури. Єдине, турки дуже дивуються, коли чують, що я християнка. В Трабзоні є наш храм, але він не діючий. Більшість церков в Туреччині перетворили на мечеті, а частина залишається в ролі музеїв. Нового звісно ніхто не будує, бо в місті немає великої християнської громади, та й українців мало. Хоча в Анкарі є ціла  українська спільнота.
У вільний час стараюсь подорожувати, я по натурі мандрівник.  Це країна, де стикуються два світи, і такий мікс вартий пізнання. Доводилось побувати й в мечетях, в них, напевне, найяскравіше можна відчути дух Туреччини.

Поки своє майбутнє бачу
в Туреччині
Я вірю в долю, але завжди потрібно мати внутрішній двигун і впевненість в собі, бо ніщо так просто не падає до рук. Не треба сидіти на місці, а користуватися всіма шансами, що дарує життя. Недарма латинська мудрість каже: «Лови момент». Не потрібно боятися, що щось не вийде, що не має грошей чи можливостей. Я теж не з заможної сім’ї. Все залежить від бажання та розуміння, чого ти хочеш і які цілі маєш. Поки своє найближче майбутнє бачу в Туреччині. Хочу отримати диплом, щоб працювати там. А що буде далі, лиш Богу відомо.
Леся КОНДРАТИК.




* Деталі

ПравоохоронцІ НАЗВАЛИ ДЕНЬ ВАЛЕНТИНА КРИВАВИМ

Поки одні з наших земляків в День святого Валентина змагалися між собою у прояві галантності, Дубровиця знову прогріміла на всю Україну й не тільки черговим «бурштиновим» скандалом в кращих традиціях «жанру» –  протистояння між правоохоронцями та нелегальними старателями під Осовою на два дні стало головною топ-новиною всіх медіа. У результаті сутички постраждало п’ятеро поліцейських, сімох активних учасників заворушень затримано. «Дубровицький вісник» поцікавився в місцевому відділку поліції подробицями цієї резонансної операції. Ось що нам розповіли в слідчому відділі:
«14 лютого працівники лісової охорони Дубровицького лісгоспу разом зі спецтехнікою вирушили в лісові урочища поблизу села Осова засипати рови, що були вириті внаслідок незаконного видобутку бурштину. Тут лісівники наштовхнулися на спротив з боку групи людей з числа мешканців сіл Осова, Кедри, Каноничі Володимирецького  району. Останні поводилися зухвало, вимагали покинути територію, погрожували пошкодити техніку. На місце події були викликані керівництво лісгоспу та поліція. Градус пристрастей наростав, а натовп все збільшувався. Сили були нерівними. Поліціантам з районного відділення і роти особливого призначення, лісовій охороні протистояв величезний натовп з кількох сотень чоловіків, багато з них були напідпитку. В бік працівників поліції також лунали неоднозначні погрози  фізичною розправою та знищенням службової техніки на кшталт: «Тут ми вас й закопаємо», «Половину переб’ємо, а решта розбіжиться» й т.п. Після погроз на підвищених тонах в хід пішли дерев’яні палиці та колоди, які старателі вирізали на ходу. Однак правоохоронці, прийнявши правильне тактичне рішення, зуміли згрупуватися й зайняти оборону. Після того, як натовп вдався до конкретних дій, закидаючи поліцейських палицями з сучками та деревами, було застосовано газові балончики та прийоми рукопашного бою. Затримавши декого з «активістів» серед старателів, вдалося цю юрбу деморалізувати. Затриманих одразу було доставлено до Сарн. Однак їхні поплічники, які не знали на той момент,  де саме арештанти перебувають, ще спробували визволити їх з поліцейського відділку в Дубровиці. Проте цього разу старателям не вдалося організувати масового протесту, як це було в 2015-му. Нині затриманим пред’явлено звинувачення  за кількома статтями: 294 (масові заворушення), 342 (опір представникові правоохоронного органу), 343 (втручання в діяльність правоохоронного органу) і 345 (погроза, або насильство щодо працівника правоохоронного органу) Кримінального кодексу України, Трьом зловмисникам повідомили про підозру у вчиненні масових заворушень та затримали, вони перебувають в ізоляторі тимчасового тримання, двоє інших – під домашнім арештом».
В поліції кажуть, що їм загрожує до восьми років позбавлення волі.
Людмила РОДІНА.


Живіть яскраво, за себе і за мого сина…
20 лютого в День вшанування Героїв Небесної Сотні в Дубровицькому НВК «ліцей-школа» відкрили дошку пам’яті дубровичанину 23-річному Герою Юрію Колеснику. Захисник загинув 23 жовтня минулого року біля Волновахи.

З жовтня 2013 року солдат служив в 80-АЕРМБ і брав участь у виведенні українських бійців з «Іловайського котла». Потім Юрій перевівся в бойову частину «південного напрямку», де виконував бойові завдання у Луганській і Донецькій областях. У листопаді 2015 р. Юрій Колесник отримав нагороду Міноборони «Захиснику України».
Солдат Юрій Колесник проводив розвідку місцевості в районі селища Богданівка Донецької області. Встановлюючи сигнальні ракети для безпеки поста, він підірвався на невідомому мінно-вибуховому пристрої ворога.
У вівторок на урочисте відкриття дошки прийшли батьки Юрія – мама Валентина Василівна та батько Володимир Олександрович. На третьому поверсі у ліцеї, де розташувалася патріотична світлиця, зібралися педагоги та учні. Ці хвилюючі урочистості розділив з колективом ліцею настоятель Свято-Миколаївського храму отець Сергій, який освятив дошку пам’яті і помолився за упокій душі раба Божого Юрія.
Пригадався день похорону захисника. Велика процесія. Несли у труні молодого хлопчика у зеленій солдатській шапочці. Відспівавали Героя у Свято-Миколаївській церкві. Духовенство району на чолі з владикою Анатолієм помолилося за упокій його душі і підтримало брата-священика та всю родину. 20 настоятелів храмів Дубровиччини тоді було на панахиді у церкві.
По завершенню урочистого відкриття дошки розговорилися з Валентиною Василівною. Запитала у неї: «А чи сниться син?..». «Сниться, – каже вона, – часто сниться мені, сестрі, брату. Каже, що добре йому там».
– А дівчину хоч мав? – запитую у матері. Думаю, чи встиг цей юнак відчути це прекрасне почуття – кохання.
«Не втиг, – мама тужливо, – а коли ж міг закохатися? Навчання і відразу війна».
А такий Юрко вродливий на світлині, уявляю, скільки портретів коханої намалював би, бо ж гарно малював. Найменшенький у батьків, був улюбленцем родини. Згадують свою кровиночку. Моляться, рана у батьків, у сестри та брата не заживе ніколи.
Юрій був студентом військової академії і міг би дослужитися до генерала, якби її закінчив. Він кинув навчання, як і його друзі, і на війну пішов.
Батько Олександр Володимирович у ліцеї звернувся до хлопців: «Ви майбутні захисники своєї родини і України! Займайтеся спортом, не майте шкідливих звичок. От мій син під Щастям повністю обгорів, але залишився жити, бо був фізично витривалим. Він не міг бути вдома, як війна йшла. Юра багатьох побратимів поховав і серце сина краялося від цього. Будьте сильними, діти. Проживіть яскраве життя, за себе і за нашого синочка. Мій син мав вольовий характер і казав, що йтиме до кінця».
Запалили свічки, помолилися. Плакала мати, вчителі, дівчатка.
Він зустрічатиме учнів тепер поглядом. Цей симпатичний хлопець, який не мав коханої, але дуже любив Україну…
Зворушені лінійкою, спасибі дирекції закладу і учням, що дали нам відчути хід історії, ближче проникнутися сенсом цього дня в календарі.
У ліцеї, на третьому поверсі, гарно вшановано Небесну Сотню і наших полеглих Героїв з Дубровиччини. Вони віддали життя, щоб навчалися і ставали гарними людьми наші діти. Пам’ять живе.
Люба КЛІМЧУК.



Висоцька громада: головне завдання покращити життя кожного села
12 лютого провела день у Висоцькій громаді. На поїздку до Людмили Гури (сільського голови), досвідченого працівника органів місцевого самоврядування, напросилася сама. Хотілося побачити, чим живе новоутворена адміністративна одиниця краю. Вибачте, читачу, за такий діловий стиль, але будемо говорити і діловою мовою адмінреформи. А якщо більш душевно і правильно, то хотіла відчути настрій і побачити зміни, які відбулися від дня народження (утворення) Висоцької громади (називається вона Висоцька сільська рада). Протягом дня встигли побувати не всюди і побачити, звісно, не все. Але поспілкувалися з багатьма людьми, керівниками бюджетних установ, учнями і будівельниками. Загальний висновок такий: громада живе, серце її активно б’ється, є бажання розвиватися і змінюватися. Це головне.
Нагадаю: Висоцька об’єднана територіальна громада утворена у 2016 році внаслідок об’єднання двох сільських рад: Висоцької і Людинської.
Адміністративний центр Висоцької сільської ради розташований у Висоцьку. У селах активно працюють старости – Козубовська Олена Олександрівна (с. Вербівка), Янковська Надія Іванівна (с.Рудня), Хомич Валентина Іванівна (Людинь та Партизанське), Карпач Галина Миколаївна (с.Золоте).
Побували з Людмилою Федорівною і Миколою Рожком, завідувачем сектору освіти Висоцької сільської ради, у школах Золотого та Людині, садочках Людині та Висоцька, у Висоцькій амбулаторії та терцентрі.
Почну з головного. Золоте у нашому районі – одне з найгарніших невеличких сіл. Розташоване неподалік райцентру, таке затишне і привітне. Дуже чисте село. Про це чула не раз від багатьох, хто був у Золотому проїздом чи в гостях. Людмила Федорівна також підкреслює: «Господарності жителям Золотого не позичати. Завжди беруть приклад один у одного. Все тримають у чистоті – двір, навіть частину вулиці біля хати». Рада за такий настрій у жителів села.
Школа – справжня окраса Золотого. Пофарбована у приємний персиковий колір вона вже зовнішнім виглядом викликає позитивний настрій, подвір’я обабіч велике, прибране. Багато років тут була директором Ольга Констянтинівна Янковська, яка разом з колективом дбала про заклад. Зараз її справу продовжує новий керівник Ольга Миколаївна Рожко, педагог з сімнадцятирічним стажем. Вона люб’язно показує нам класи – світлі, затишні, просторі. Кожен кабінет оформлений з родзинкою – тут вже воля фахівця, у підпорядкуванні якого клас, не обмежується. 9 класів, їдальня, кабінет інформатики. На жаль, нема, на даний час, у школі ні спортзалу, ні актової зали. Треба провести для дітей ранок чи збори батьківські, то вазони у холі прибирають, і вже там радяться колективи: шкільний і батьківський. Нема наразі у селі і клубу. От дискотека новорічна для школярів теж у холі. Попри от-такі обставини, школа збереглася з часу будівництва у гарному стані, а головне для зими – у закладі дуже тепло. Щоправда, з учнями в день приїзду поспілкуватися не вдалося, вони були на карантині. Навчається нині у школі 85 дітей, розрахована вона на 130. На щастя, є тенденція до збільшення учнів. А спортивна зала, будівництво якої нині триває, стане в нагоді всім жителям села як для спорту, так і проведення інших масових заходів. Прямуємо на будівництво.
Розміри цієї спортивної будівлі вражають (36 на 15). Будівництво ведеться за новими технологіями. Утеплення стін сягає 20 см. Будуть тут додатково і кабінет для трудового навчання, і душові, і тренажерна, і роздягалки. Начальник дільниці Сергій Кравчук каже, що така споруда виросла за три місяці, якщо кошти будуть надходити вчасно, то будівництво завершать скоро. Саме ця фірма зводила і спортивну залу в Жадені. Досвід є.
Також незабаром територію біля школи буде освітлено. Про це також розповідає Ольга Миколаївна і ділиться з нами ще однією мрією. Вона дуже хоче, щоб у Золотому була хоч одна група для найменшеньких дошкільнят, щоб хоча б дворічних не возити шкільним автобусом до сусіднього села. Думаю, що таке бажання підтримують і молоді батьки села. Більш спокійно, як отакі дрінебнькі сини і донечки поряд. У будь-який час можна було б їх піти і провідати. Але така мрія директорки вимагає добудови школи. Що ж, все з часом, не все відразу. Але мати у душі таке прагнення – це вже початок доброї справи. Отож, успіхів і впевненості у своїх силах педагогічному, учнівському і батьківському колективам Золотинської ЗОШ.
Додам, у Золотинській школі шість учнів випускного класу. Ольга Миколаївна каже про випускників з особливою любов’ю: «Щойно виросли. А вже треба проводжати у світ». 10 і 11 класи, за бажанням учнів, навчаються у Людині. Сюди возять і малечу, у садочок. Людинський дошкільний заклад «Берізка» опікується дітками чотирьох навколишніх сіл. Є у громаді один шкільний автобус, якому вже десять літ, нещодавно був зламався, відремонтували. Але доки його лагодили, діток батьки возили у садок власним транспортом. На ремонт автобуса кошти дали з бюджету громади. Скажу ще одне, всі бюджетні заклади опалюються у селах ОТГ власними котельнями. Тепло, проблем з постачанням палива нема. Економія на цьому також відчутна. А загалом, де б не були цього дня, Людмила Федорівна всюди цікавилася і питанням обігріву шкіл і садочків.
Дорогою Людмила Федорівна розповідає, що планується ремонт дороги від Золотого до Партизанського. Засніжено і на шосейці нас трясе не зовсім, але голова громади хоче цю ділянку дорогу підлатати. Розповідає мені співрозмовниця про село Партизнське. Тут 198 дворів, проживає 646 мешканців. Староста седа досвідчена Валентина Хомич раніше працювала у сільраді діловодом. Свої обов’язки виконує сповна, є отою зв’язковою ланкою між населенням і власне адміністрацією ОТГ. Є у Партизанському клуб, ФАП. Кожен господарює на своєму обійсті. Життя триває.
У Людині передусім спілкуємося з директором школи Миколою Максимовичем Серком. Школа переходить на 12-річне навчання. Треба думати, де будуть додатково класи для навчання, нема у школі, на жаль, і майстерні.
– Чи відчули ви, що живете і працюєте у новій адміністративній одиниці? – запитую у директора.
– Звичайно, – каже Микола Максимович, – на освітянську галузь це вплинуло позитивно. Минулий рік завершили без боргів, нам відремонтували спортивну залу. Планують збудувати у нас футбольне поле зі штучним покриттям. Йдеться й про заміну вікон у Людинському навчальному закладі. Зрушення є, зрушення вагомі. А найважчими часами в освіті досвідчений директор називає 90-і, коли зарплату видавали рисом. Пережили, дав Бог. Тепер по-іншому ставиться до освіти і держава. Дай, Боже, щоб попереду йшлося тільки про покращення.
Гарна взаємодія у Людині педагогічного і батьківського колективу, це відзначає директор. От 5 телевізорів для школи купили саме батьки.
Доки Людмила Федорівна демонструє мені територію, де буде сучасне футбольне поле для дітлахів, розповідає технологію будівництва, до розмови приєднується досвідчений вчитель фізкультури Юрій Павлович Ютовець. Фахівця своєї справи, людину, яка серцем вболіває про дітей і спорт, видно неозброєним оком. Він встигає донести до очільниці громади все: двері треба терміново у спортзалі рятувати, на турнір просить кошти, про досягнення своїх дівчат-футболістів мені розповідає. Одне слово, горить людина роботою. А таку хорошу нагоду – зустріч з головою ОТГ пропустити не хоче, адже хто стукає, тому відчиняють. Спілкуємося з дітками на уроці фізкультури. Йдемо до котельні, оглядаємо якісне паливо, торфобрикет із Смиги, як намальований. У Людині карантину нема. Слава Богу, дітки вчаться. А Микола Максимович дорогою розповідає про те, які зміни чекають директорів у розрізі нового освітянського закону: «Більше відповідальності ляже на нас з господарської роботи, а зараз он ще Федорівні за цю ділянку голова болить».
Наступна розмова у Людинському садочку «Берізка». Тамара Степанівна Годунко вже 33 роки тут на керівній посаді. Живе роботою, одне слово. Колись запросив її на посаду покійний Григорій Фурсович, не прогадав тоді очільник місцевого господарства. А колишній колгосп цей садочок і будував. От під дахом «Берізки» затишно зараз дошкільнятам, як кажуть, зі всієї округи. Людмила Федорівна характеризує роботу завідувачки садочком яскравим фактом: «Посеред минулого літа була буря. Пізно ввечері телефоную Тамарі Степанівні, щоб запитати, у якому стані садочок. А вона мені відповідає: «Оце приїхала велосипедом у зливу і якраз стою біля приміщення. Дах вітер підняв». Отак вболіває про заклад».
Розпитую у Тамари Степанівни, яка проблема найбільш болюча у «Берізці», бо ж приміщення хоч і гарно доглядають, але воно не нове. Керівник закладу зітхає, що у підвалі стоїть вода, волого там ще з часів введення садочка в експлуатацію. Звісно це впливає на загальний стан будівлі, хоча воду постійно відкачують. Голова громади обіцяє шукати фахових спеціалістів, щоб вирішити таку проблему. Вона обіцяє взяти її на особливий контроль.
Із проблем господарських переходимо на педагогічну діяльність. Хороші фахівці трудяться у закладі. У «Берізці» працює також інклюзивна група. Тут опікуються дитинкою, яка має труднощі у фізичному і розумовому розвитку. Дитина в садочку вже кілька років. Тамара Федорівна дуже позитивно оцінює введення помічника посади вихователя, що передбачила інклюзія. Цей фахівець опікується безпосередньо особливим вихованцем. Вболіває завідувачка за те, щоб дитинка відчувала себе у садочку комфортно. Ми маємо підстосовуватися під особливу дитинку, а не вона під нас. Ось так нашому довкіллю і школам треба працювати по-новому. До цього освітяни готові. А Людмила Федорівна вже пропонує Миколі Максимовичу розробити проект класу для психолога у школі. Адже такі, обділені здоров’ям дітки, підуть і туди навчатися. Інтернати ж в Україні мають розформуватися.
Гарні враження справила на мене «Берізка», ще раз переконуюся: діткам у нас увага приділяється достатня і діти у садку – центр всесвіту.
Не можемо обминути по дорозі Висоцьку амбулаторію. Тут на першому поверсі розташований будинок для немічних і самотніх краян. Людмила Федорівна каже, що купили для амбулаторії новий, сучасний котел. Отож тепер тепло і стареньким і всім, хто йде до медиків, і самим медикам.
Щоб пересвідчитися у цьому, заходжу до мешканців закладу в кімнату. Спілкуюся з бабусями. Голова громади і Микола Васильович також розмовляють з працівниками та жителями закладу. Тепло стареньким – це головне. Вони ж вдома до грубок горнуться, а тут сучасні батареї, гріють гарно, бо котел потужний. Головний лікар Роман Богачек розповідає про медичну галузь громади. 15 ліжок денного стаціонару у Висоцькій амбулаторії. Слава Богу, є де людям прокапатися. Працюють тут сімейний лікар і педіатр. Громада вирішила і утримувати стоматологічний кабінет. 0,75 ставки отримує власне лікар, ще працюють медсестра і санітарочка на півставки. Досвідчений стоматолог Олександр Кафтан землякам лікує зуби з 1976 року. Знаний спеціаліст не лише у нашому районі. Він каже, що поважає кожного пацієнта і всі люди йому свої. Кілька місяців була громада без стоматолога, вони ж підпорядковувалися раніше районній стоматполіклініці. Депутати вирішили, що без такого спеціаліста не обійтися у селі. Гарні фахівці працюють на ФАПах у селах громади, дівчата про своє населення дбають, як про рідних.
Розповідає голова, що планують тут, неподалік амбулаторії, створити і центр безпеки. Тут буде місце для пожежників і дільничного. ЦНАП у громаді також будуть створювати.
Гарний садочок у Висоцьку. Місцевий «Льонок» затишний і комфортний. Депутати Василь Яніцький та Віталій Сухович неодноразово садку свою увагу приділяли. От депутат обласної ради потурбувався, щоб була у «Льонку» гарна актова зала, треба ж цим маленьким красунчикам десь свої таланти проявляти. Спільно обидва депутати подбали про відкриття ще однієї групи тут, і меблі чудові для діток у цю групу подарували. Сонячний і гарний настрій довкола. Завідувачка Наталія Іванівна Костюк проводить нам екскурсію закладом, і я потрапляю в атмосферу щасливого дитинства. Добре, що є у діток таке дошкільне виховання.
Найбільші платники до бюджету – це Висоцький лісгосп, заклади споживчої кооперації, надходження ПДФО. На жаль, Людинський «Торфленд» основні податки сплачує у Києві, там зареєстрований. Є плата за землю. Щодо землі. У громаді хоче розвивати свою діяльність сільськогосподарський інвестор, зараз укладає договори з власниками паїв. На його діяльність також покладають надії у громаді. Звичайно, питання наповнення бюджету – це першочергове завдання у діяльності всіх новостворених громад. Це аксіома, яка потребує особливої уваги. Скажу головне: у всіх селах громади живуть прекрасні люди-трударі, які заслуговують на достойне життя. Хай новий відлік, початий у 2016 р., додає в долі мешканців усіх сіл Висоцької сільскої ради (так називається громада) лише світлі тони і фарби. Успішної і злагодженої праці всім, хто бажає зробити життя краян кращим!
Від себе додам. Мала змогу ізсередини побачити роботу Людмили Федорівни Гури. Цікавилася вона разом з Миколою Васильовичем всюди і всім – і здоров’ям школярів, і будівництвом, і проблемами садочків, і наявністю дров і торфобрикету, і інклюзивним навчанням, і освітленням, і гарно володіла цифрами без жодних паперів, переймалася як ремонтувати в подальшому дорогу. Зазначу, що велика увага тут приділяється спорту і культурі. Микола Васильович розповідав про тих, хто представляє громаду на спортивних змаганнях різного рівня. А Висоцький будинок культури тепер, як нова копійка.
Багато роботи впало на плечі досвідченої людини – Людмили Федорівни Гури. «Я завжди готова слухати всіх і кожного. Всіх запрошую до кабінету, буду рада всім свіжим думкам і новим поглядам…».
Рада, що поспілкувалася з багатьма прекрасними фахівцями. Всі вболівають за свою справу. Хотілося б, щоб стала інтелігенція громади разом з її головою, депутатським корпусом, старостами сіл єдиною потужною командою, яка вміє підтримати всі починання. У разі потреби – підтримуйте голову, яка не боїться прийняти рішення, як вважає найправильнішим. Говоріть про свої успіхи вголос. Це ваші спільні успіхи. Трішки додайте цього об’єднавчого моменту, який би став опорою для голови. А робота ж одна, діти одні, майбутнє одне і ви, як досвідчена команда зможете зробити неможливе можливим. Цією публікацією хочу підтримати і Людмилу Федорівну, як жінку-керівника. Слідкувала за нею і зробила порівняння, що вона, як мама, не хоче наразі образити жодне село громади і підтримати, по можливості, всю інфраструктуру. Людмила Федорівна жодного разу в спілкуванні не сказала слово «я» про те, чого вдалося досягти. Хоч знаю, що їй іноді було непросто. А просто і не буде. До цього Людмила Федорівна готова. Вона не хвилюється за себе, переживає, щоб плани втілити в життя вдалося.
Окреме щире «дякую» звучить від жителів громади для нашого народного депутата. Василь Петрович під ялинку виділив 500 тис. на потреби громади, які вони вирішили прямувати на закупівлю меблів у садочок Людині та часткове фінансуватимуть міні-фут. поле. До слова, вартість такого поля становить близько 1,5 млн. грн. і відбудеться його будівництво за сприяння Василя Яніцького. Гарна турбота про дітей і молодь.
Додам, що щиро вдячні за допомогу Висоцькому лісгоспу за сприяння у вирішенні багатьох проблем.
Більш інформативно про життя Висоцької ОТГ читайте у звіті голови громади.
Любов КЛІМЧУК.