пʼятниця, 27 березня 2015 р.

Народні  санкції,  або  Як  допомогти  Україні?
Більше року всією Україною проходить хвиля народних санкцій щодо товарів російського виробництва. Українці почали частіше звертати увагу на штрих-код, аби не підтримувати економіку країни-агресора. Івано-Франківськ, Тернопіль, Львів, Черкаси на місцевому рівні запровадили спеціальне маркування товарів, щоб люди зразу ж бачили ворожу продукцію за триколором  на ціннику. А ось влада Рівного з 26 грудня взагалі заборонила продавати російські товари. Таке радикальне рішення викликало обурення у міських жителів, оскільки більшість уже звикла до косметики «Faberlic», чаю «Lipton» та жувальної гумки «Orbit» і не хоче змінювати своїх смаків. Тож, ми вирішили дослідити, чи на всю продукцію окупанта є українська альтернатива.
Ще далеко до початку масового бойкоту російських товарів, журналістка Юлія Савостіна розпочала експеримент, намагаючись прожити рік, купуючи тільки українські товари. Вона виявила, що в Україні майже на всю імпортну продукцію є непоганий вітчизняний відповідник. Ми ж охопимо продукти харчування, побутову хімію та деякі засоби догляду за собою.
Тож почнемо з солодощів. На прилавках магазинів та супермаркетів російська продукція представлена торговими марками, які імпортовані до самої ж Росії, проте мають європейське походження. Це – «Kinder», «Nesquik», «Raffaello», «Snickers», «Twix», «Nuts». Трапляється суто російський шоколад торгової марки «Красный октябрь». Ні для кого не відкриття, що українських аналогів є безліч – всеможливі солодощі від «Світоч», «Roshen», «Millenium», «Корона», «Любимов», «Esfero», «АВК» та ін.
З чаями ‒ інша історія. Наприклад, «Майский чай» постачається з Росії, запакований в Україні і має український штрих-код. Так само чай «Лисма», де власником торгового знаку є Росія, а штрих-код український; «Greenfield» прибув до нас із Росії, проте штрих-код на ньому теж український. Узагалі торгові марки більшості чаїв походять з різних країн світу, але до нас вони прибувають виключно з Росії – «Tess», «Dilmah», «Акбар», «Hyleys», «Бесіда», «Lipton». Серед суто українських чаїв ‒ торгові марки «Карпацька колекція», «Lovare» («Мономах»), «Мудрий травник», «Чайна хата», «Чайна країна».
Схожа ситуація з кавою. Так, на упаковка «Nesquik» та «La Festa» написано, що виготовляє їх Польща, але імпортує до нас ‒ Росія. Звідти ж потрапляють до нас «Черная карта», «Ambassador», «Moccona», «Жокей», «Jardin», «Paulig». «Nescafe» виготовляється в Росії, але прибуває до України з Молдови. «Філіжанка», «Галка», «Bank of coffe», «Кава зі Львова» ‒ торгові марки представлені українськими виробниками. На полицях магазинів також можна знайти закордонний напій «Tchіbo», який не завозиться Росією; німецьку каву «Jacobs», яка розфасована в Україні; французьку «Carte Noire», імпортовану Україною.
Серед кетчупів та соусів магазини продають російську продукцію «Hame», «Heinz» та «Calve». Проте вітчизняний споживач має широкий вибір аналогів українського походження ‒ «Щедро», «Вікі», «Чумак», «Торчин», «Верес».
Замість спецій «Knorr», «Kamis» (виробник – Польща, імпортер – Росія) ми можемо придбати українські  «Торчин», «Эко», «Edel», «Любисток», «Приправка», «Мрія».
Щодо круп та макаронів, то Росія поставляє торгові марки «Макфа», «Смак», «Ярмарка», «Сила злаків», «Кунцево». Українські замінники – «Чумак», «Чемпіон», «Хуторок», «Тая».
Газована вода та сік майже не поставляються до нас з Росії. В магазинах можна зустріти тільки сік «Santal», «Сади Придоння», воду  «Фрутінг», нектар «Спеленок». Український же виробник надає великий перелік напоїв. Серед найвідоміших можна назвати: «Смак», «Садочок», «Наш сік», «Galicia», «Чумак», «Соковита», «Jaffa», «Sandora», «Rich», «Добрий», «Росинка», «Живчик», «Бон Буассон».
Алкогольних українських виробів теж хоч греблю гати. Серед російської оковитої на наших прилавках трапляються «Stolichnaya», «Русский стандарт», «Зеленая марка». Цікаво, що «Nemiroff», яка розрекламована, ніби українська горілка, насправді виробляється в Білорусії на замовлення Росії. Серед українських аналогів: «Давня легенда», «Perlova», «Плакучая ива», «Medoff», «Мороша», «Цельсій», «Хлібний дар», «Хортиця», «Перепілка» та ін. Вино в Україні – лише власного виробництва.
Щодо побутової хімії, то один і той самий товар може вироблятися як в Росії, так і в іншій державі. Зокрема, «Vanish», «Rex» поставляють до України також з Польщі; «Mr. Proper» ‒ з США; «Persil» та «Perwoll» ‒ з Європи. В Україні ж є філіали потужних іноземних кампаній з виробництва засобів «Domestos», «Gala», «Bref», «Tide» та ін. В таких випадках потрібно обов’язково дивитись на штрих-код. Російські товари марковані за шрих-кодом «460» або «469». Однак, як ми переконалися на прикладі продуктів, російські компанії почали вдаватися до хитрощів, маскуючи походження товару. На деякій продукції почали вказувати цифри України («482»). Як зазначають юристи ‒ такі операції не є протизаконними, адже переєструвати штрих-код можливо. Набагато складніше сховати країну-виробника. Тому також треба звернути увагу, де виготовлений продукт.
Варто зауважити, що «Sarma» виробляється лише в Росії. В Україні також є продукція включно вітчизняного виготовлення. Але більшість її назв для пересічного споживача невідомі. Це «A.SEPT», «Biolong», «FreshUp», «GOLDDROP», «Velta», «Біоліка», «Бара», «Сама», «Чистюня», «ЮСИ», «Пірана». Як і в ситуації з ліками, розрекламовані бренди витісняють з ринку українську продукцію, хоча вона нічим не гірша. Нам стало цікаво, чи є в дубровицьких магазинах засоби нашого виробництва. Ми знайшли лише порошок «Парус» марки «Бара».
Відома косметична фірма «Faberlic», хоча позиціонує себе європейською фірмою, насправді колись називалась «Русская линия». Однак, виявилось, що росіянки не дуже охоче користувалися рідною косметикою, тому її вирішили перейменувати на вишукану малозрозумілу назву іноземною мовою. Щодо інших засобів, то більшість відомих марок надходять з країни-окупанта. Серед них: «Syoss», «Fructis», «Gliss Kur», «Timotei», «Чистая линия», «Shamtu», «Elseve» і т.д. Українські виробники знову ж залишаються в тіні популярних брендів. Найбільш поширеними та  знайомими для вітчизняного покупця є фірми «Імідж» та «Біокон», а от продукцію «Aqua Cosmetics», «Bishoff», «Ароза», «Ароматика», «Ельфа» можна знайти лише у спеціалізованих крамницях.
Таким чином, бойкот російської продукції ‒ це не лише можливість ігнорування товарів агресора, а ще й підтримка українських виробників. Саме в цей період в них з’являється хороший шанс розвивати вітчизняний ринок. Та все ж, подібні народні санкції, скоріше, об’єднують українців, ніж завдають великої шкоди бюджету Росії. Хоча, згідно з офіційними даними, за перші півроку бойкоту російська харчова промисловість втратила 100 млн доларів. Звичайно, у масштабах держави ‒ це дрібниці, проте можливо саме ці гроші пішли б на кулі для наших хлопців. Однак, експерти радять в першу чергу бойкотувати товари промислового походження. Адже, кошти від заправок («Лукойл», «ТНК»), банків («VS Bank», «Альфа-банк», «ВТБ», «Русский стандарт», «Сбербанк России», «Промінвестбанк») та мобільного оператора МТС суттєвіше профінансують російських військових.
Отож, якщо добре пошукати, можна знайти альтернативу на будь-яку російську продукцію (звісно, крім нафти та газу). Тільки було б бажання. І, наступного разу, коли запитаєте себе: «Як я можу допомогти своїй країні», загадайте вищесказане, коли підете до магазину, будете поповнювати рахунок чи заправляти автомобіль. Адже, патріотизм не обмежується лише співанням гімну, носінням символіки та щирими переживаннями перед телевізором.
P.S. «Дубровицький вісник» також не залишився осторонь народного бойкоту, зараз він друкується виключно на українському папері.
Леся КОНДРАТИК.



«Не там чисто, де прибирають, а там – де не смітять!»
На жаль, ці мудрі слова, не завжди торкаються наших сердець, і ми – люди, самі забруднюємо навколишнє середовище, не думаючи про наслідки.
У рамках проведення всеукраїнської акції «За чисте довкілля» за ініціативи районної державної адміністрації та сільського голови 18 березня 2015 року силами учнів 5-9 класів, вчителів та техпрацівників Зеленської ЗОШ І-ІІ ступенів було прибрано від сміття та побутових відходів значну територію, прилеглу до дороги загального користування (приблизно 2,5 км), від центру с. Зелень в напрямку с. Сварицевичі. Сільська рада забезпечила транспортним засобом, і все зібране сміття скидали відразу на причіп трактора, після чого його відвезли на спеціально відведене сміттєзвалище. Учні молодших класів зі своїми наставниками прибирали територію навколо нашої школи.
Хочеться згадати слова маленького принца із казки-притчі «Маленький принц»: «Причепурився сам уранці, причепури і свою планету». Учні школи – за чистоту і красу світанків, полів і пісків. Школярі зрозуміли, що повинні любити, піклуватися не тільки одне про одного, але і за чистоту довкілля.
Нехай на рідній землі буяють квіти, як пише В. Єфимець.
В зеленім лузі, у лісочку.
Цвіли білесенькі дзвіночки,
Неначе на струнку стеблинку
Нанизав хтось ніжні намистинки.
Відповідальність за рідну планету – головне, що відрізняє людину від інших істот, що живуть на Землі. Людина відповідальна за мир, чисті узбіччя і щастя на голубій планеті Земля.
В.Ф ЧУДІНОВИЧ та С.В ВИШНЕВСЬКА,

вчителі школи.






«Справа Честі»
Банальне питання «Бути чи не бути?» набирає важливого змісту лише тоді, коли на ваги ставляться протиріччя. Найважче з них - «говорити» чи «мовчати». Для більшості «чи» стає бар’єром, якого не подолати упродовж життя з усім цинізмом демократії і гласності слова. Я спробую його зламати.
Тема довкілля стає дедалі найбільш болючою, хіба що їй на даний час протистоїть лише тема миру і спокою в державі. «Живемо багатше, а душі бідніють», - частіше всього чуємо поміж людей. Сусідів чіпати не будемо. Споконвіку Кайдашева сім’я натякала на специфіку сільського менталітету. А про культуру(!) поговоримо.
На районному зльоті лідерів учнівського самоврядування, на якому довелося побувати в межах своїх професійних обов’язків з головою шкільної учнівської адміністрації Галушко Дариною Леонідівною, почула піднесені слова гімну «Хто, якщо не ми - учнівське врядування?». Те ж саме уся громадськість чула і на районному батьківському форумі.
Більш, ніж упевнена, що саме ці слова спонукали Дарину до більш практичних дій, ніж просто банальність сказаного. Саме вона ще в жовтні минулого року виступила з ініціативою провести у селі акцію довкілля під назвою «Європа починається з мене». Хоча цією проблемою давно цікавиться вчитель географії В.Г. Грицюк, котра разом з учнями, дослідивши екологічні проблеми села, аби привернути увагу  молоді, щороку проводить учнівську конференцію під назвою «Глобальні проблеми села Сварицевичі». Та й від самих людей нічого не сховаєш.
А нещодавно на слух мені припала нова пісня Славка Святинчука «Моя мрія - бачу нову Україну», при бажанні яку можна прослухати в Інтернеті. Коли я запитала у своїх учнів, що вони уявляють, то у відповідь почула «Нинішній стан України в повному обсязі». Це і стало поштовхом для підтримки акції, що ініціювали самі діти, проте з дещо іншим поліським акцентом під назвою «Справа Честі». Оскільки, без будь-якого сумніву вважаю, що поруч з учнями пліч-о-пліч, нога в ногу мають йти їх старші друзі, а не лише наставники. Інакше всі розмови про культуру і виховання зводяться нанівець.
Маючи свій  імідж і свої вади, про які не варто згадувати, бо, як кажуть «зі своєї хати сміття не виносять», село наше живе і розбудовується. Малеча спішить до дитячого садочку, учні до школи, молодь по заробітках, старші біля господарства. Пульсує цегельний завод. Майже як в усіх селах. Тільки є дещо, що суттєво відрізняє нас від інших сіл в районі. Надто працьовиті і, в якісь мірі, галасливі. А ще - якоюсь незрозумілою силою міцно  укорінилися у селі. Ніхто нікуди не виїжджає, якщо не враховувати студентів та поодинокі випадки «замужества». Хтось із уродженців жартома висловився «На наше село пороблено». В певній мірі, усміхнемося ми. Це ж Сварицевичі!
Багато говорити не варто, бо читач просто втратить інтерес. Настав час перейти до реальних справ. Що ж зроблено? Спільними зусиллями працівників та учнів школи прибрано територію усього села, ліквідовані стихійні сміттєзвалища, прибрані могили загиблих воїнів, приведено до належного вигляду автобусні зупинки, що укомплектовані лавочками і смітниками з емблемою «Екологічної варти», змайстрованими учнями власноруч.
Приємно, що акція відбулася. Ще приємнішим є результат наших старань, хоча, по суті, нічого особливого ми й не зробили, прибрали те, що самі наробили. А декому допомогли по власній волі, бо йдеться мова не про власне обійстя, а власність усієї громади. Особливо приємно, що до цієї акції та ще й зовсім не з корисливою ціллю приєдналися окремі свідомі молоді люди та батьки, про яких варто неодмінно згадати, і, не називаючи їхніх імен, аби не виділяти з-поміж усіх, просто ще раз щиро подякувати їм за просту людяність. Цікаво було збоку спостерігати за допитливим поглядом проїжджих, а то й  пішоходів, котрі з деяким зацікавленням призупинялися, щоб зрозуміти, що ми робимо.









А нас порадував весняний погідний день, який дав можливість на кілька годин внести корективи у розклад навчальних занять і поєднатися з природою. Мені, зокрема, запам’яталася неабияка радість в очах дітей від того, що їх мрія на крок наблизилася до реальності. Та й сама справа вартувала того. Бо кожному з нас хочеться надіятися, що настане той день, коли зросте свідомість усіх мешканців нашого села і сусідніх, разом узятих, підтримувати все те, до чого, зауважу не вперше, приклали ми власноруч свої зусилля. Пора б, нарешті(!), усім зрозуміти, що імідж села створюють самі його мешканці, а не лише по окремі хазяї. Бо це вже особисте, а ми говоримо про загальне. Тому і тішити себе не поспішаймо. Та й сама честь стосується не одного дня, не однієї справи, а найголовніше – не однієї людини.
А з етичних міркувань хочеться просто додати: «Не мішаймо Європу зі Справою Честі, яка набрала не лише розголосу, а й значно ширшого масштабу, ніж ми сподівалися!».
Оксана ЯЦУТА, заступник директора
з виховної роботи Сварицевицького НВК. 


Хто «замовляє музику»
в українських ЗМІ?

«Хто володіє інформацією, той володіє світом», ‒ слова легендарного банкіра Натана Ротшильда, який зумів перетворити інформацію в мільйонні статки. Першим перехопивши голуба зі звісткою про поразку Наполеона під Ватерлоо, він майстерно зіграв на паризькій та лондонській фондових біржах і став володарем чималої частки британської економіки. Пройшло більше двохсот років, а інформація й досі залишається величезним стратегічним ресурсом. Тільки голуби перетворилися на телеканали, радіо та газети. В результаті виникає запитання: «Хто ж зараз є господарями медійного світу, та хто нині заробляє на нас мільйони?». Ця інформація чомусь завжди була в Україні за сімома замками. Можливо через те, що ці володарі й так мають статки, якими можна було б прогодувати маленьку країну в Африці. Можливо через те, що вони пов’язані з олігархічними кланами країни, яка розпочала з нами жорстоку та непотрібну війну. А можливо через те, що це володіння їм просто заборонене чинним законодавством. Причин є багато, а ось істину спробуємо знайти. Тому пропонуємо перелік найпопулярніших українських ЗМІ та їх власників.

Володарем телеканалів «1+1», «2+2», «ПлюПлюс» та «ТЕТ» є  голова Дніпропетровської ОДА, власник кампанії «Укрнафта» та понад 33% акцій «Приватбанку» Ігор Коломойський.
Телеканали «Інтер», «Інтер+», «Мега», «НТН», «К1», «К2», «Enter Film», «Піксель», «MTV», газета «Сьогодні» належать мільярдеру, голові кампанії Group DF (активи якої зосереджені в хімічній промисловості, виробництві титану, газовому, банківському секторах, агросекторі, виробництві харчової соди, секторі енергетичної інфраструктури та нерухомості) Дмитру Фірташу та олігарху, екс-голові Адміністрації Президента України В.Януковича, народному депутату партії «Опозиційний блок» Сергію Льовочкіну.
Мільярдер та зять Л. Кучми Віктор Пінчук володіє телеканалами «СТБ», «Новий канал», «ICTV», «М1», «М2», «QTV», газетою «Факти», радіо «Мелодія», «Хіт FM», «Kiss FM».
Серед власників також є найбагатша людина України та президент футбольного клубу «Шахтар» Рінат Ахметов, якому належить канал «ТРК Україна».
Президент України Петро Порошенко під своїм крилом тримає «5 канал», а міський голова Львова Андрій Садовий - «Телеканал24», «Радіо Люкс», та «Радіо24», хоча юридично вони записані на його дружину.
Газетами «Аргументи і факти в Україні», «Комсомольська правда в Україні», «Кореспондент», «Фокус» володіє бізнесмен, президент ФК «Металіст», власник «Газ Україна 2009» Сергій Курченко.
Отож, як кажуть: «Хто платить, той замовляє музику». Кожне ЗМІ існує в межах певного медіахолдингу. Усі новини та інформація, на жаль, мають такий зміст, який є вигідним власнику. Правда, говорять, що після Майдану з’явилася свобода слова та плюралізм думок. Однак, на практиці цей плюралізм був і є олігархічним. І це в той час, коли Україні настільки потрібна інформаційна підтримка. Однак, будемо сподіватися, що складна ситуація змусить наших бізнесменів працювати на користь своєї держави. Навіть не для реалізації благородної мети, а хоча б для того, щоб зберегти свої статки та джерело прибутків.


Леся КОНДРАТИК.
Сходинки до творчості

Галасливими зграйками бігають вгору-вниз приміщенням, змінюючи кабінети для занять, наймолодші вихованці гуртків центру позашкільної освіти, багатьом із яких ледве виповнилося 5 років.
Незважаючи на свій вік, вони вже досить зайняті, адже від початку навчального року опановують вокал, хореографію та бісероплетіння, у чому їм допомагають досвідчені педагоги. Керівник Зразкового дитячого естрадного колективу «Веселка» Вікторія Семенюк націлює своїх вихованців на досягнення кінцевого результату, задля чого систематично працює над виробленням у них навичок вокального співу (диханням, звукоутворенням, артикуляцією, унісоном). Гарно рухатися, відчувати ритм і відтворювати це у танцювальних вправах навчають хореографи Яна Янковська та Сергій Мотрій. А створювати (нехай поки що маленькі) дива з бісеру допомагають педагоги Світлана Криворучко та Тетяна Мотрій.
У кожному із цих видів занять непосидючі малюки досягли певних успіхів, якими поспішили поділитися із найдорожчими людьми – своїми мамами та бабусями, – яким влаштували справжнє свято весни із піснями, танцями, привітаннями, конкурсами та невеличкими сувенірами з бісеру, виготовленими власноруч.
Долучилися до свята також вихованці кіновідеогуртка «Стоп-кадр» під керівництвом Іванни Кайдалової, які відзняли та змонтували відеофільм з одкровеннями юних артистів про своїх мам, що стало приємною несподіванкою для присутніх.
Мабуть, на велику сцену нашим артистам ще трохи зарано, але вже за півроку від початку занять спостерігається підвищення у них комунікативних здібностей, загальної та сценічної культури, розширення вокальних можливостей, вміння працювати в колективі.
Спостерігаючи такі зміни в розвитку дітей, ще і ще раз переконуємося в тому, що наша праця немарна, вона є однією із багатьох складових розвитку дитини.

Олена Бабко, заввідділом центру позашкільної освіти.


ДОПОМОЖЕМО ВІТАЛІНІ СЕКАН ПОДОЛАТИ НЕДУГУ!
До уваги жителів м. Дубровиця!
2-місячна Віталіна СЕКАН потребує нашої допомоги і підтримки! У немовляти вроджена недуга – біліарна атрезія жовчовивідних шляхів, жовч не виводиться, а потрапляє в організм і отруює його. Єдине, що може допомогти дитині – трансплантація печінки. Для операції необхідно зібрати 200 тисяч гривень! У родини таких грошей немає. Часу для збору грошей є 3-3,5 місяці, допоки Віталіна набере вагу 8 кг.
Не будьте байдужими до життя маленької Віталіни! Давайте допоможемо родині відчути радість дитинства і батьківства. Дата народження Віталіни – 1.01.2015р.
Реквізити для надання допомоги: № картки ПриватБанку – 5168755503259950, отримувач – Секан Вікторія Василівна (благодійна допомога для лікування дитини), тел. мами – 0661362996.


Вдома бійці АТО
воюють з байдужістю
З невимовною гордістю за свій народ читаєш новини про те, як українці масово постачають провізію для бійців АТО. Про те, як семирічний хлопчик з Прикарпаття замість того, щоб купити телефон, віддав зібрані гроші на каску незнайомому солдату. Про те, як чотирнадцятирічна дівчина з Луганської області зв’язалася з сепаратистами з вимогою, щоб її взяли в полон замість парубка з батальйону «Донбас». Про те, як бабуся з Тернополя, не маючи коштів, попросила волонтерів забити і відправити на Схід останнє порося. Подібні історії змушують повірити в те, що наш споконвічний девіз «Моя хата скраю» залишився в старій домайданівській Україні, і, що нарешті ми вбили вірус байдужості в собі. Однак, історія, що недавно сталася в одній з дубровицьких маршруток запевняє в протилежному.
Боєць АТО їхав до районної лікарні і попросив у водія, щоб той підвіз безкоштовно. На що маршрутчик, не добираючи слів, почав вимагати посвідчення, хоча парубок був у формі і сумнівів у тому, що він військовий не виникало. Та ми добре розуміємо, що цей «дорогоцінний» папірець зараз отримують одиниці, оскільки для цього треба пройти дев’ять кіл бюрократичного пекла. Тому, водій, не отримавши бажаного документу, по-хамськи виставив хлопця з транспорту, виливши на нього при цьому купу словесного бруду. Погодьтесь, ситуація не з приємних навіть для звичайного пасажира. Що вже говорити про людину, яка пішла добровольцем на війну, аби отакі маршрутчики могли мирно жити, спокійно заробляти гроші та виховувати дітей. Дуже прикро, що якихось три гривні взяли гору над людською вдячністю та добром.
І такі випадки непоодинокі. Зокрема, в Милячах, посеред вулиці, недавно жорстоко побили солдата. Або, наприклад, волонтери розповідали історію про те, як сім’я військовослужбовця на зиму залишилась без дров. А секретар сільської ради навідріз відмовилась надавати допомогу, бо в документах також не було якогось злощасного папірця. Чи ось зовсім нещодавно почула від знайомої дуже неприємну фразу, мовляв, в АТО й так великі зарплати, а їм ще й пільги подавай. На що я запитала в неї, в скільки ж вона оцінює своє життя? Бо сидячи в теплому домі, де на вулиці співають пташки, а не гримлять снаряди, дуже ницо говорити про гроші. Та якщо розібратись, які там гроші? В середньому рядові солдати отримують від 3 тисяч гривень. Звісно, якщо вони до них вчасно доходять. Адже, тиждень тому до Першого Національного звернулися військові одного з розвідбатальйонів і розказали про те, що всю зиму отримували лише по 600 гривень на місяць. В Міністерстві оборони це пояснили тимчасовою заборгованістю.
На жаль, ми ще не зовсім розуміємо, що коли в країні лихо, то все стає спільним: ідеї, земля, досягнення і в першу чергу біди. Тому, якщо є можливість допомогти, потрібно це робити не задумуючись. Адже, хто, крім нас, допоможе хлопцям відстояти мир та свободу в Україні? Не допустити тих часів, коли смерть, біль, ненависть та байдужість стануть для нас буденними речами.    
Насамкінець хотілося б процитувати вислів одного філософа, який змушує замислитись: «Самий непростимий гріх по відношенню до ближнього свого - це не ненависть, а байдужість. Байдужість ‒ сутність безлюдяності…».

Леся КОНДРАТИК.
СТАВ ДО ЛАДУ ТРЕНАЖЕРНИЙ ЗАЛ

Про користь занять фізкультурою та спортом знає кожен. Спорт має дивовижні властивості. Він об’єднує людей, знайомить їх між собою, зміцнює здоров’я, гартує характер і навіть поліпшує розумові здібності. Розвиває в них такі навички, як швидкість, спритність, реакція, координація, витривалість, терпіння і сила. Спорт робить людей більш стійкими до негативних факторів зовнішнього середовища. Він часто приносить нам масу позитивних емоцій. Наприклад, при перемозі улюбленої команди або при досягненні якогось результату в спорті. З приходом до керівництва районною організаціє ФСТ «Колос» Андрія Гриневича, все більше земляків також почали замислюватися, а яку роль у нашому житті відіграє спорт? Є, звичайно, люди, які вважають його нераціональною витратою часу, інші не бачать свого життя без спорту, і їх, на велике щастя, більше ніж перших.
Причому кожен з них може мати різне ставлення до спорту: хтось вважає за краще дивитися його по телевізору, хтось віддає перевагу просто займатися яким-небудь видом спорту або загально-фізичною підготовкою, ну а для когось спорт – це засіб існування. Серед останніх – не лише спортсмени чи тренери, а й лікарі, директори освітніх установ, піклувальники спорту в особі представників влади та приватних підприємців та ін. І кожен з них робить свій внесок у розвиток фізкультури та спорту. Якщо завдяки їхнім спільним зусиллям хоча б один з нас почне регулярно займатися фізкультурою – це вже добре. Адже здорова нація – завдання будь-якої держави. Її майбутнє й сила.
Саме тому нещодавно на базі професійного ліцею став до ладу новий тренажерний зал. Нагадаємо, це вже третій спортивний об’єкт, котрий з’явився в ліцеї останнім часом. На офіційному відкритті цього залу, що відбулося 20 березня, ми мали нагоду поспілкуватися з людьми, причетними до його створення, стали свідками перших тренувальних занять.
Додамо, зважаючи на ту роль, яку керівництво району відводить фізкультурі та спорту, відкривав зал особисто голова райдержадміністрації Сергій Киркевич. Сам в минулому спортсмен та спонсор футбольної команди села Сварицевичі, він шанує здорові захоплення молоді й всіляко підтримує їх. Тож тут очільник району подякував усім спонсорам за допомогу у втіленні молодіжної ініціативи: «Ми живемо в непростий час. Але війна обов’язково закінчиться. А молодим за будь-яких обставин необхідно знайти гідне застосування для своєї енергії. Думаємо, що цей зал ніколи не пустуватиме». Він вручив спонсорам сувеніри на згадку про таке добре їх починання й висловив впевненість, що воно не буде останнім.
Так само дякували усім причетним до створення цього залу й голова спортивного товариства Андрій Гриневич та завідувач відділу молоді та спорту Олександр Задорожний.
…Ось вже перерізано стрічку на вході до тренажерного залу, й ми переступаємо у світ краси та здоров’я. Особливе захоплення – у наймолодших відвідачів, юних боксерів, що також займаються на базі профліцею. Вони одразу ж з дитячою безпосередністю кинулися освоювати тренажери. Майстер-клас на брусах показав й голова райдержадміністрації, довівши на ділі, що пороху в порохівницях таки не бракує.
Андрій ГРИНЕВИЧ, голова районної організації ФСТ «Колос»: Коли відкривали зал боксу, директор  ДЮСШ Сергій Стасько дав нам декілька тренажерів. Але не мали, де їх розмістити, нам потрібне було приміщення. З цим питанням ми звернулися до директора Дубровицького профліцею Михайла Лосіка, який виділив нам дуже зручну кімнату в гуртожитку, біля залу боксу та роздягальні. Але для приведення її до ладу  необхідні були значний ремонт стін, стелі, заміна електрики та встановлення опалення.
Для вирішення цих питань ми вдалися до пошуків меценатів та спонсорів. Звичайно, звернулися до тих людей, які допомагали нам в облаштуванні залу боксу та роздягальні. Знову пішли в магазин «БУДСТИЛЬ», до Анатолія Колоди, який погодився нам допомогти, взявши на себе витрати, пов’язані із забезпеченням опалення та будівельними матеріалами для проведення ремонтних робіт. Невдовзі до залу боксу завітав приватний підприємець Данило Романович Мозоль. Ми йому показали приміщення майбутньої тренажерної зали. Данило Романович запевнив: «Я забезпечую дерев’яною вагонкою». І поволі приміщення почало змінюватися після ремонтних робіт, які виконували майстри профліцею.
Ми далі продовжили пошук інвестицій для тренажерного залу й натрапили на багатьох небайдужих до проблем молоді людей: Яніцький Василь (народний депутат України) – подарував велотренажер (під враженнями від залу боксу Василь Петрович пообіцяв й надалі сприяти спортсменам); Боровець Анатолій (депутат районної ради, директор Дубровицького ДЛГ) – допоміг металом; Новик Микола (депутат районної ради) – подарував дзеркала; Салюта Валерій – подарував на тренажерний зал гантелі, на зал боксу - боксерські шоломи та рукавиці; Дяченко Олександр (ПП магазин «ДОБРОБУТ») – допоміг лаком та фарбою; Карпович Олександр (ПП) – забезпечив жалюзями; Шишов Олександр (ПП) – допоміг дерев’яною дошкою; Гумен Віктор (ПП) – допоміг озвученням; меценат, який не захотів називатися, – надав фінансову допомогу.
На офіційному відкритті тренажерної зали були відзначені подяками від райдержадміністрації та районної ради: Колода А.М., Мозоль Д.Р., Салюта В.В., Карпович О.М. за надання вагомої фінансової та матеріальної допомоги; Лосік М.В. (директор Дубровицького профліцею) за створення належних умов для занять спортом теж був відзначений подякою. Подяками від відділу молоді та спорту РДА, РО ВФСТ «Колос» були відзначені майстри профліцею (Лавор Б.М., Колядич Г.,В., Семеняка В.В., Гордієв В.П., Яцковець І.О.).






Висловлюємо слова подяки всім тим, хто допомагав в облаштуванні тренажерної зали. Дякуємо за підтримку Киркевичу С.В. (голова РДА), Шаху Г.П. (заступнику голови районної ради), Суховичу В.М. (депутату обласної ради, директору Висоцького ДЛГ).
Дякуємо директору Дубрвицького профліцею Лосіку М.В., який допоміг вирішити кадрове питання. Тренером в тренажерному залі працює Нашора Андрій. (КМС з важкої атлетики). Дякую всьому колективу Дубровицького профліцею.
Михайло ЛОСІК, директор професійного ліцею: На місці тренажерного залу у нас був так званий колишній «червоний куточок». Та оскільки наші вихованці так само з великим задоволенням відвідують зал боксу, що був створений товариством «Колос», без вагань пішов назустріч спортсменам й поступився цим приміщенням. Наші майстри, працівники, учні своїми руками зробили тут ремонт й вже не раз займалися на цих тренажерах. Як керівник освітнього закладу – тільки «за», що тренажерний зал базуватиметься на його території. Адже це чудова альтернатива пиятиці, курінню. Сам збираюся відвідувати цей зал.
Людмила РОДІНА

пʼятниця, 20 березня 2015 р.

Дешеві «двійники» дорогих ліків

«Зайшов за ліками, глянув на ціни, вирішив, що дешевше померти», такими іронічними повідомленнями зараз наповнені соціальні мережі. Українці, як завжди, стараються свою біду висміяти, приховуючи за кепкуванням відчай та панічний страх перед майбутнім. Адже, хто б міг подумати, що колись нашої зарплати буде вистачати лише на кілька пачок імпортних медикаментів, про якість та винятковість яких нам вперто доводять рекламні ролики та дбайливі аптекарі. Та чомусь вони забувають розповісти ще й про наявність вітчизняних аналогів більшості ліків, які часто не поступаються в ефективності своїм закордонним «двійникам», однак коштують в декілька разів менше.
Хворіти в Україні завжди було дорого. Але, якщо раніше ми хоч якось могли нашкребти на потрібні медикаменти, то зараз це завдання майже непосильне. Адже тепер, навіть звичайний грип перетворюється на кризу для гаманця. Що вже говорити про серйозніші хвороби. Натомість Міністерство охорони здоров’я тільки розводить руками, називаючи основною причиною такої ситуації девальвацію гривні. Мовляв, фармацевтичний бізнес напряму залежить від коливання курсу валюти, тому що закупівля препаратів та імпортних складових українських ліків за кордоном ведеться в доларах. Однак, це лише одна з причин подорожчання медикаментів.
На ціну ліків також вплинуло впровадження семивідсоткового податку на ввезення імпортних препаратів. Така постанова була прийнята ще у квітні 2014 з метою швидкого наповнення казни. Напевне, на здоров’ї пересічних людей дуже добре заробляються гроші для держави, бо з березня цього року мито буде збільшено ще на п’ять відсотків. Відповідно на стільки ж будуть збільшені й ціни. На жаль, наш уряд не вважає лікарські засоби життєво необхідною продукцією, на відміну від нафти, газу та пального, які не будуть додатково оподатковуватись.
Свою лепту у подорожчання медикаментів внесли й самі аптечні пункти. Звісно, їм треба було компенсувати за рахунок підвищення ціни додаткові витрати на оренду та комунальні послуги, вартість яких також збільшилась. Однак, кожна аптека компенсувала їх чомусь по-різному. Адже, різниця у вартості одного й того самого препарату в кількох точках може становити до 50 гривень, якщо не більше. Для прикладу, візьмемо Но-шпу. В одній з дубровицьких аптек за неї попросили 41,90 грн., в іншій 50, а ще в одній 58, 70 грн. Було таке відчуття, що я запитую про три зовсім різні препарати.
Крім вищесказаних чинників, українським споживачам доводиться доплачувати ще й за фірму, бренд виробника, красиву упаковку і т.д. Зазвичай, у ціну дорогих розкручених по телевізору ліків часто закладається ще й  маркетингова складова. До неї входить реклама, надбавка аптекам за активну реалізацію продукції (тому нам ніколи не запропонують з власної ініціативи щось дешевше) та підкуп лікарів, які виконують таку ж місію.
Але багато хто навіть не здогадується, що дорогим лікарським засобам можна знайти цілком доступний аналог, вартість якого на порядок нижча, але ефект від використання практично такий самий. У своєму складі він має таку ж діючу речовину, але виготовлений не за кордоном, а у нас в Україні. Беззаперечно, на здоров’ї економити не потрібно. Та коли виникає вибір між відмовою від закордонного препарату взагалі або ж покупкою його дешевшої альтернативи, то рішення очевидне. Тому пропонуємо список дорогих імпортних ліків та їхніх вітчизняних «двійників».
                                  Дорогі медичні препарати, грн.                                їх дешеві аналоги, грн.
Ібупром (10 табл.) – 40, 23                      Ібупрофен ( 50 табл.) –12, 50
Нурофен (100 мг) – 65,00                        Бофен (100 мг)  – 31, 65
Но-шпа (24 табл.) – 50                            Дротаверин (20 табл.) – 11, 93
Кетанов (10 табл.) – 30, 90                      Кетолонг Дарниця (10 табл.) – 15, 78
Персен Форте (20 табл.) –162,00                             Релаксил (20 табл.) – 51, 34
Мезим Форте (20 табл.) – 58,83                               Панкреатин (50 табл.) – 20,10 грн.
Аспірин (10 табл.) – 31, 58                      Ацетилсаліцилова кислота (10 табл.) – 2, 63
Бронховал (20 табл.) – 36, 58                  Амброксолу Гідрохлорид (20 табл.) – 5,05
Панадол (12 табл.) – 13, 84                     Парацетамол (12 табл.) – 5, 20
Отривін спрей для носа (10 мл) – 85, 76   Фармазолін спрей для носа (10мл) – 13,94
Панангін (50 табл.) – 158, 41                   Аспаркан (50 табл.) – 4,03
Сумамед (6 капсул) – 224, 14                  Азитроміцин (6 капс.) – 40,85
Імодіум (20 табл.) – 120,85                      Лоперамід (20 табл.) – 4,35
Зовіракс (2г) – 48,34/25 табл. – 167,04     Ацикловір (5г) – 14,63/20 табл. – 18, 28
Зиртек (7 табл.) – 165.95                         Цетиризин (10 табл.) – 20.87
Кандид розчин (15 мл) – 123,92                               Клотримазол (25 мл) – 10,31
Дифлюкан (1 табл.) – 262,77                   Флуконазол (1 табл.) – 9,40
Ламізил (15 г) – 217,02                            Ламікон (15 г) – 64,52
Вольтарен гель (50 г) – 106,81                 Диклофенак (50 г) – 47,48

Це лише невелика частина препаратів, оскільки переказати весь перелік просто неможливо. Але, знаючи, що майже у кожного медикаменту є вітчизняний відповідник, можна сміливо запитувати про нього у аптекаря. Ваша репутація і ваше здоров’я від цього не постраждають, а от на бюджет це може суттєво вплинути. Але варто пам’ятати, що перед тим, як вибирати той чи інший засіб, завжди краще попередньо проконсультуватися з лікарем.
Леся КОНДРАТИК.


ШКАТУЛОЧКА З МАРЦИПАНАМИ

Моя баба Дарка та дід Степан жили на глухому хуторі, що звався Соколи за декілька кілометрів від села. Я часто навідувала їх зі своїм меншим братом. Вона, бабусечка (тоді молода і вродлива жінка), була найдобрішою в світі! Коли мене запитували: «Куди ти, Ганько, ідеш?» я задавакувато з гордістю відповідала: «До баби по мед». Пригощала бабуня Одарочка такими гостинцями, що ні в казці розказати, ні пером описати – медом з товченою брусницею. Клала ті, кольору бурштину, пахучі «марципани» в полив’яно-череп’яну мисочку, помальовану охристими вузликами, і ми з Степанком залюбки уплітали той неймовірно смачний продукт. Мед був таким міцним та солодким, навіть із гірчинкою, аж обпікав рота. (Тепер чомусь не продають таких медів – мабуть, медярі якісь неправильні). А ще ми смакували пшоняно-гарбузовою кашею, яка була забарвлена у сонце. І запивали пастельним молоком, пареним у печі в тонкошиїй гладишці (глечику). Пам’ятаю, як купу всяких горщиків, перестелених сіном, возив по селу конем чужий дядько, вигукуючи: «Баби, горшки! Баби, горшки!». Вибігали жінки зі своїх, невбраних розкошами, світлиць і на свій смак вибирали череп’яні вироби прибулого гончара. Пожовтілі з роками, світлики-клаптики дістаю з глибини підсвідомості і обережно, кожну окремо, вмонтовую в оправу, яка набуває форми рядка, засіяного літерами образності. Чомусь саме тепер, коли вже й роки на зиму повернули, я віднайшла в рутинному мотлосі шкатулочку, в якій збереглись коштовні перли – спадок про найдорожчих мені людей. Певно – всьому свій час. І, можливо, він трішки призупинився, аби поговорити, помислити, обміркувати…
Мій дідусь був хорошим господарем. В просторій клуні, де виблискувала коса, серпи, ціп, оздоблений ланцюгом, стояли величаво округлені жорна. Там  завжди пахло борошном-хлібом. На вишках духм’янилось різнотрав’ям сіно для рудої корови-годувальниці. Займався дід вправно бджолярством. Дідусеві продовгуваті вулики «плодоносили» на високих розлогих соснах. Мене, ще не зовсім грамотній, було невтямки: як ото дід добирається до тих «товстих діжок», відбиваючись обома руками від бджіл. Бортний промисел був для мене таїною. Подобалось моєму зору спостерігати за «кузнею» великого строкатого дятла, який зносив на верхівку сосни шишки і вистукував свою «азбуку морзе», вилущуючи насіння. Порожні шишки падали донизу і губились в жовтеньких квіткових кошиках цмину піскового. Туди прилітали такі ж жовтопузі синички і навперебій, сповіщаючи одна одній якісь новини, довершували ритуал трапези. Вітерець розгойдував гілки і ховався безкрило в них.
…Жовтіли верби волохатими запашними кульками повесні. Анемона врочисто вибілювала світ.
Через перелісок, тоненькими кладочками, в гумових чобітках, вкотре, з братом добирались до бабусиної «фазенди». Нам було цікаво і привітно, досліджуючи всі закутки хутірського обійстя.
Інколи, по дорозі, нас перестрічали сільські хлопчаки-бешкетники, озброєні новенькими рогатками, та дерев’яними «пістолетами». Ховаючись за вузеньку спину брата, наказувала йому не боятися «бандюків». І поки він, махаючи кулаком, сміливо вигукував: «Зараз як дам! Як дам вам!», – ті вже встигали обстріляти нас дрібними камінцями і драпонути у свою «фортецю». Лінію «дитячого фронту» долали неушкодженими, кваплячись до гостинного, мирного бабусиного подвір’я, яке було встелене м’яким килимком споришу, грициків та пахучої хамомілли (котяча ромашка). Ці корисні і цілющі рослини масово зростали на вулицях, пустирах, на вигонах. Хамомілла запашна витоптування не боялася, лише пригинала, а потім знову випростовувала пружні стебла зі щільними безпелюстковими кошиками.
Бувала хата мовчазною. Побрязкавши розплесканою залізною клямкою в глухі, зсередини замкнені особливим ключем двері, йшли на поле, де гарна парочка, до сьомого поту, обробляла грядочки. Ми ще здалеку, вгледівши бабусю з дідусем, махали долоньками – посилали привіти, ловлячи жовтих щедриків в променях сонця. Я вміла полоти просо, обгортати картоплю і плести золоті віночки з кульбаб.
До бабиного полечка потрібно було йти повз широке колгоспне «море» засіяного жита, з якого виглядали миловидні волошки. А десь там, в глибині того «моря» чатували на лякливих перехожих дівчата-русалки з риб’ячими хвостами. Ми наївно вірили в ті дивні створіння, і дуже боялися, щоб вони не залоскотали нас до «білої гарячки». Хутко, з морозцем по спині, перебігали гектари кошмарів. Кропива жалила мої литочки, невидимі павуки посрібленою павутиною перетинали стежечку, а пустотливі птахи заливалися сміхом у рясному вільшанику. Бабин наділ городу мав географічну назву Ольшник. Городик на Ольшнику і понині там, міцно «приземлений» полинами, гірчаками, пасльоном, зозулинцем. От тільки в того полечка хазяї вже інші…
…Цвіла поза парканом дика мальва (алтея лікарська). Бабуня називала її ружою, а ми – калачиками за своєрідну форму плодів. Говорили, якщо вмиватися настоєм того цвіту – лице буде білесеньке і станеш гарною дуже. Я вмивалась, вірніше – терла своє веснянкувате (рябеньке) обличчя рожевими пелюсточками і вірила в чудо…
З оксамитового ситнику ми плели коників. Тих зеленооких лошат «триножили» і відпускали пастися у смарагдову царину конюшини. А вони, нетямущі, покірливо губилися там… Блукали і не бажали вертатись… Бо у тій царині, усміхалась смілка, бордовою окрасою палахкотіли смоляночки. Навіть ядучо-алколоїдна чемериця, пришпилена високою зеленою квіткою в траві, поряд з ніжною коронацією, видавалась гармонійно-привабливою…
Ганна ДЯЧОК, с. Смородськ.


Коли діти-чорнобильці
отримають безкоштовне харчування?

Майже 5 мільйонів гривень компенсації за харчування у січні-лютому отримали діти, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи. На даний час виплати за лютий ще тривають. Про це повідомили у департаменті соціального захисту населення ОДА.
Право на безоплатне харчування має понад 41 тисяча дітей-чорнобильців Березнівського, Володимирецького, Дубровицького, Зарічненського, Сарненського, Рокитнівського районів та міста Кузнецовськ. Так, учням 6-10 років за відсутність обідів компенсують по 180 гривень, 11-14 років – 185, старшокласникам 15-18 років – по 190 гривень на місяць.
Нагадаємо, з 1 січня організацію безплатного харчування дітей-чорнобильців від Мінсоцполітики передано на регіональний рівень. Передбачено, що Мінсоцполітики, як головний розпорядник бюджетних коштів, здійснюватиме їх розподіл розпорядникам бюджетних коштів нижчого рівня, а саме – департаменту соціального захисту населення ОДА, – пропорційно до чисельності дітей. У свою чергу, департамент укладатиме договори та здійснюватиме оплату послуг організаторам харчування на підставі актів про надані послуги.
На даний час тривають процедури закупівель. З квітня учні вказаної категорії вже отримуватимуть безкоштовне харчування.
Інформує прес-служба Рівненської ОДА.


Відзначено кращих у сфері «хорошого настрою»

З нагоди Дня працівників житлово-комунального господарства та побутового обслуговування населення у міській раді відбулися урочистості. Міський голова Адам Кузьмич привітав кращих працівників галузі, подякував за сумлінну роботу, вручив грамоти та цінні подарунки. За значні успіхи в роботі, високий професіоналізм, активну громадську позицію, сумлінну працю, особистий внесок у надання комунальних послуг населенню міста відзначені: Антоніна Андріївна Гаврилович – двірник КП «Будинкоуправління», Світлана Федорівна Годунко – маляр КП «Будинкоуправління», Ольга Леонідівна Романушко – кастелянка КП «Готель «Дружба», Людмила Володимирівна Ляхович – покоївка КП «Готель «Дружба»,  Володимир Ілліч Лінник – водій комунальної служби міста, Лілія Михайлівна Медведенко – майстер з благоустрою комунальної служби     міста, Надія Євгенівна Голубенко – контролер КП «Ринок», Ольга Іванівна Туровська – начальник відділу збуту КП «Міськводоканал», Олександр Степанович Кирилович – начальник відділу водопровідно-каналізаційного господарства КП «Міськводоканал», Оксана Йосипівна Макарицька – приватний підприємець, Анатолій Михайлович Кібук – приватний підприємець. 

Помічник лісничого Миляцького лісництва Леонід Андрійович Шиманський – у лісовій галузі з 1985 року. Скоштував «березової каші» у всякому її вигляді. Починав роботу майстром лісу Людинського лісництва, згодом працював у Більському, нині – він надійна опора молодого лісничого у Милячах. Про історію та чудову природу краю може цей чоловік розповідати довго. Про ліс говорить, мов про живу істоту. Здається, що навіть «біографію» кожного дерева розкаже достеменно. А скільки цікавих оповідок або ж місцевих легенд знає він про лісові урочища, то й не злічити. Каже Леонід Андрійович, що найстаріші дерева лісового фонду ростуть в заповідному урочищі «Дуби». Ці лісові велетні, що обліковуються в картотеках, як 150-літні, насправді налічують і по 300-та чи й більше років. Отакі собі свідки сивої минувшини, які, можливо, пам’ятають навіть французьку навалу війни 1812 року. А наймолодшим деревцям, що тягнуться до сонечка завдяки невтомним людським рукам, виповнилося лише рік. Саме саджанцями-однорічками поновлюють лісові масиви. Із отакенького безпомічного соснового «немовляти», що тримає в руках лісівник, виросте за десятиліття могутня сосна. Чи дочекається сам пан Шиманський стиглості своїх перших посадок, важко гадати, адже навіть вільха, що найскоріше «входить в літа» достигає за півстоліття? Проте, хотілося б, щоб випало цьому чоловікові при доброму здоров’ї діждати й власні соснові ліси колись заготовляти.

І ЗАШУМЛЯТЬ В МАЙБУТНЬОМУ ЛІСИ
Гарячим видався березень для лісівників. У зв’язку зі сприятливими погодними умовами, лісогосподарські підприємства Рівненщини оперативно почали весняні лісокультурні роботи.
Цьогоріч в області планується провести роботи з лісовідновлення на землях державного лісового фонду на площі понад 6 тис. га. До весняної лісокультурної кампанії 2015 року лісівники краю підготувалися заздалегідь. Для успішного виконання запланованих завдань, восени минулого року і в першому кварталі цього року провели цілий комплекс підготовчих робіт. Так, на сьогодні вирощено майже 50 млн. штук стандартного садивного матеріалу сіянців, заготовлено понад 20 тонн лісового насіння, що повністю забезпечить потреби лісгоспів необхідною кількістю садивного та посівного матеріалу, також проведені заплановані об’єми робіт з підготовки ґрунту.
Днями ми побували у Більському та Миляцькому лісництвах ДП «Висоцький лісгосп», де ці роботи вже добігають до завершення. Загалом у лісгоспі посадку лісових культур на весну нинішнього року заплановано на площі 130 га. Крім цього, планується лісовідновлення шляхом сприяння природному поновленню на площі 30 га. Також будуть проведені роботи з доповнення лісових культур минулих років на площі 40 га. Проте мало ліс створити. Необхідно його виростити та зберегти для нащадків. Тож в комплексі з лісонасадженням висоцькі лісівники провели й ряд протипожежних заходів – створено мінералізовані смуги на межі лісу та полів, оскільки при випалювані трав’янистої рослинності є загроза переходу пожеж в лісові масиви.

Озеленення території
на час нашого приїзду розгорнулося біля адмінприміщення Більського лісництва. Надійні помічники в цьому для лісівників – школярі. Незважаючи на дощову похмуру погоду, старшокласники Велюнської школи охоче взялися до оздоблювально-ланшафтних робіт. Окрім заповзяття, додали ще й власну фантазію, аби незабаром чудова оаза вабила погляд кожного.
А лісівники таки вміють внести до природної гармонії якусь особливинку. От й у Білій – газони біля будівлі лісництва дивують екзотами. Щоправда, жаліється лісничий Микола Кухарець, не завжди адекватно люди реагують на подібну красу. От й напередодні нашого приїзду якісь вандали позбиткувалися над магнолією, пробуючи викорчувати деревце. Не раз виривали з корінням туйки.
А всього в цьому лісництві вже створено 18,4 га нових лісових площ на зрубах, проведено сприяння природному поновленню на 29,4 га.
У лісів – свої недуги
На перший погляд такий могутній та невразливий ліс, між тим – як кожен живий організм. Його так само атакують недуги, відшукуючи слабкі місця. У Миляцькому лісництві ми побували на ділянці, що була вражена кореневою губкою. Поява осередків масового всихання сосен в лісових масивах, створених на місці колишніх сільгоспугідь, явище непоодиноке. Науковці розробляють цілі методики, як боротися з ним. А лісівники тим часом намагаються ним протидіяти тими методами, які мають, так би мовити, під рукою.
На уражених ділянках практикуються вибіркові або ж суцільні санітарні рубки, що дає підстави непосвяченим звинувачувати лісівників у підступі. Мовляв, одні пеньки залишаються, рятуйте – ліс грабують. «Це вимушений крок, аби багаторічна праця людей не була змарнованою, – пояснює провідний інженер з лісокористування Валерій Берестень. – Якщо вражені дерева вчасно не зрізати, то: по-перше – деревина втратить ділову якість, по-друге – хворі екземпляри швидко заселяться шкідниками та стануть джерелом їх розповсюдження довколишніми масивами, а по-третє – сухостій завжди загрожує виникненням лісових пожеж».
 Тож поки вчені шукають причини – лісівники пробують подолати наслідки, наприклад, змінюючи лісоутворюючі породи на зачищених вражених ділянках.

Лісовідновлення – в санітарних цілях
Тож тут, в урочищі «Капличка» (лісівники розповіли, що колись в цьому місті була дерев’яна капличка, а неподалік – джерело з помічною водою, однак в часи атеїстичної пропаганди культову споруду знищили, а згодом й замулилося джерело) посадка лісу проводиться так би мовити в профілактичних цілях. На місці враженого кореневою губкою масиву закладається новий. Вправно орудують мечом Колесова місцеві жіночки. Олена Юріївна Субот, яку жартома подруги величають «бригадиркою», каже, що допомагають лісівникам  саджати ліс з року в рік. Позаяк й заробітки непогані. Нині за гектар платять 850 грн. Для села – доволі гарні гроші. Тож тільки нинішнього сезону дівчата вже заклали 8 га нових соснових посадок. А на віку – то й важко злічити, скільки вже борів шумітиме завдяки їхнім вправним рукам.

Чи просто садити ліс?
Треба сказати, садити ліс – робота не з легких. Та й доволі затратний процес. Приміром, у Висоцькому лісгоспі витрати для проведення комплексу лісокультурних робіт весною (підготовка грунту, викопка посадкового матеріалу, перевезення, посадка лісових культур) складають близько 300 тис. грн. Вартість посадки 1 га навіть при поверхових обрахунках перевищує 1500 грн. Перш ніж взятися за «костер», так в народі називають ручний пристрій для саджання сіянців, треба розчистити площу, зорати її. Відібрати й посортувати сіянці. А ще й з ними – скільки клопоту. Все це – в основному ручна й здебільшого жіноча праця. Бо марудна й така одноманітна, фізично виснажлива, скрупульозна робота до снаги хіба що жінкам. Тут, у Милячах, на запитання молодого лісничого Максима Гури, чи не важко, лісокультурниці лише посміюються. Мовляв, зате який ліс гарний буде, дорідний та пишний, до його садівниць подібний. А Максим Сергійович лише зауважує згодом: хоча як би важко сільській жінці не було, вона до будь-якої роботи звична й робить її на совість.
Ліс – продукція довгої перспективи. Посаджені нинішньої весни дерева досягнуть своєї стиглості через 80 років. Ніхто з лісівників не користується плодами своєї праці. Усі їхні лісовідновні зусилля спрямовані для майбутніх поколінь.

Ліс починається з насіння
Для лісокультурної кампанії лісгосп повністю забезпечений власним стандартним матеріалом. На розсадниках лісництв вирощено 1,9 млн. штук сіянців основних лісоутворюючих культур. Вже під майбутні ліси закладено лісовий розсадник на площі 1,1  га. Для закладки посівного відділення використовується насіння власної заготівлі. Адже заготовили лісівники аж 110 кг сосни. Крім сосни, на розсаднику вирощуються сіянці дуба, яблуні, аронії, груші, айви, шипшини, черемхи, якими обсаджують лісові масиви з основними лісовими культурами вздовж доріг, закладаються ремізи.
Традиційно лісівники  реалізують для населення декоративний посадковий матеріал для озеленення. У Висоцьку для оздоблювальних робіт та озеленення територій вирощуються саджанці самшиту, туї, ялівців.

Людмила РОДІНА.