* Роздуми після турніру

ВОЮВАТИ – ВИКЛЮЧНО НА СПОРТИВНИХ МАЙДАНЧИКАХ

Тепло та холод. Світло та темрява. Пам’ять та безпам’ятство.  Радість та сльози. Надія та відчай… Маса зовсім протилежних емоцій та відчуттів пов’язані у мене з цьогорічним Стрітенням. Бо саме цього дня, коли, за народним повір’ям, Зима сперечається з Весною, кому далі володарювати, у Залужжі проходив традиційний волейбольний турнір пам’яті воїна-інтернаціоналіста Петра Котяша. Однак цей захід із суто спортивного перетворився на більш глибший, що наштовхує на філософські роздуми, торкається найпотаємніших душевний пластів.

Пам’ять – дуже складна невидима матерія.  Вона здатна як живити, надихати, об’єднувати,  так й породжувати  неспокій, супротив, біль.  Тим більше, якщо це пам’ять про війну та її звитяжців.

У Залужжі цю пам’ять культивують вже 25 рік на спортивних майданчиках. Ніби в такий спосіб підкреслюючи, що молодим мірятися силами пристало виключно у спорті, а не на вогненних рубежах. Ось й цього разу, вдивляючись в обличчя волейболістів, які вони все-таки окрилено піднесені у своєму спортивному запалі, як по-юнацькому-зворушливі, думала про війну. Не ту, далеку афганську, а вже теперішню, де знову гинуть українці. Й ставало моторошно-холодно на душі. Від думки, що ці сильні та вродливі, вже завтра можуть змінити спортивну форму на армійські однострої…

Започаткував  волейбольний турнір на згадку про полеглого на війні односельця місцевий вчитель фізкультури Михайло Олексійовець. Згодом турнір здобув статус обласного й став популярним серед спортсменів північних районів Рівненщини. А як сільським головою у Залужжі став Трохим Куришко, має турнір й доволі солідний призовий фонд. Багато років опікувався цим турніром Дубровицький лісгосп в особі директора Юрія Кошина, зараз активно в його організації допомагає «Рівнегаз». Почесними гостями у різний період були три народні депутати: Олександр Абдуллін, Микола Шершун, Сергій Кошин. І цього року наш депутат Верховної Ради України Василь Яніцький також викроїв час, аби особисто засвідчити свою увагу й до організаторів турніру, й до його учасників. А відкрив турнір голова районної ради Сергій Киркевич, який завжди був великим шанувальником спорту.

Така увага до здавалося б простого сільського змагання не залишилися непоміченою. Особливо ж потішив цей факт самих воїнів-афганців, котрих на захід прийшло троє. «З нашого села у цій війні брало участь семеро чоловік», – підказав мені згодом колишній воїн-інтернаціоналіст Микола Котяш. Прибуло на ювілейний 25-тий турнір сім команд, в тому числі й з сусідньої Сарненщини.  Господар змагання, його організатор й натхненник, Трохим Куришко розповів про історію турніру, згадав добрим словом усіх тих, заради кого цей захід проводять. А закінчив свій виступ гарними й, хотілося б вірити, що пророчими словами: «Сьогодні ми вшановуємо воїнів афганської війни, але живемо надіями на перемир’я на Сході України. Тож хотілося б, що саме зараз, через 26 років після того, як генерал Громов повернув  до Росії останню колону військових з Афганістану, якийсь інший генерал так само дав наказ про відвід російських військ з території України…». 

…Вітер шумить у верховітті сосен на сільському кладовищі. З фото обеліска на мене дивиться вродливий юнак. Він старший від мене. Але йому судилося назавжди залишитися в пам’яті юним. Пройшовши афганську війну, він так й не вернувся до рідної хати, десь у небесному воїнстві знайшла пристанище душа солдата.

«Двадцять шість років минуло після афганської війни, з якою у мене пов’язано два роки армійської строкової служби, – каже місцевий ветеран Афганістану Леонід Жмура, – а досі, як це було тільки вчора. Ніби все, що відбувалося потім, – просто примарилось уві сні на привалі…». Розмовляємо з колишніми солдатами на могилі їхнього побратима Петра Котяша, кому власне й приурочено цей волейбольний турнір. Зауважую, як враз смутніють ці чоловіки, котрі звикли не видавати емоцій.  Напевно, кожен з них в цю мить дякує Богові, що повернувся додому й згадує тих, хто не вижив. У війни – нема часу давності. Вона завжди ятрить нашу пам’ять могилами, б’є у серце людською бездушністю. Бо для солдатів війни нема гіршої образи, як неувага до пам’яті  полеглих побратимів. Це для нас ця війна – вже історія. Та у них вона й досі болить.

«Так боляче, коли розвозимо вінки на могили солдатів, що загинули в Афганістані, бачити, що заростають подекуди вони в пояс. Отак забур’янюється людська пам’ять…», –прохоплюється у відчаї Валерій Бруяка.

У Залужжі – два кладовища. Й нове вже розрослося неабияк. Вмирають поліщуки, хто від старості, інші – від Чорнобиля, а чимало й від пережитого в Афганістані. Вже троє «афганців» тільки в цьому селі відійшли у небуття ще зовсім молодими вже в мирний час. Війна й через роки стріляє в солдат пережитими стресами, незалікованими ранами. Тож разом з фронтовими побратимами схиляємо голови  перед світлою пам’яттю Анатолія Жакуна, Івана Олексійовця, Анатолія Лущика й ми.

Разом з народним депутатом Василем Яніцьким провідали також матір полеглого за Україну Героя вже теперішньої війни Віталія Мазура. У затишній вималюваній в національні кольори хатині Лідії Миколаївни від січня поселився смуток. Бо нема у світі такої розради, яка могла б втамувати горе матері від втрати дитини. «Це моя особиста війна, – плаче невтішна жінка. – Найдорожче пожертвувала за Україну». І я плачу разом з нею, бо я так само матір, і у мене так само сини… Народний депутат пообіцяв матері героя профінсувати встановлення меморіальної дошки на школі, де вчився її син.

А між тим турнір добігає завершення. У фіналі зійшлися господарі поля й волейболісти з Великих Озерів. Нехай мені пробачать залужани, але особисто я вболівала саме за останніх. Аж надто виклично ці юнаки перекреслюють уявлення про рідне село, як найбільш «алколізоване» в районі. До того ж й волю до перемоги засвідчили неабияку, та й на змагання ці добиралися самотужки, власними мотоциклами. Бо спорт таки тримається не на «грошових вливаннях», а саме на ентузіастах. Тож була неабияк потішена, коли перемогу здобули саме мої турнірні улюбленці з Великих Озер. Другими відповідно стали залужани, а третє місце – у волейболістів зі Сварицевич. Усі учасники турніру, переможці та кращі гравці були нагороджені цінними призами та грошовими преміями. Вручили їх особисто народний депутат Василь Яніцький, голова районної ради Сергій Киркевич, сільський голова Трохим Куришко.

Василь ЯНІЦЬКИЙ, народний депутат України:  Я був на подібному турнірі також ще й в Зарічненському районі, сюди потрапив тільки на фінал. Отримав масу задоволення та драйву від спортивного  двобою, свідком якого став. Дуже хотілося б, щоб усі наші бої перемістилися виключно на спортивні майданчики. Але окупант нам диктує свої умови, і нам треба відповідати цим викликам. Я пишаюся, наскільки нам вдалося перед спільною бідою згуртуватися й протиставити ворогові спільними зусиллями міцну армію.

Микола КУШНІР, голова Рокитнівської РДА:  Я сам в минулому спортсмен й не впускаю нагоди побувати на спортивних змаганнях. Був вражений й захоплений організацією цього турніру.

Віктор НЕЧАЙ, студент РДГУ, представник команди Великих Озерів: Ми самі організували свою команду й вже не вперше беремо участь в цьому турнірі. Тренуємося самотужки, з’їжджаючись додому на вихідні. У Залужжі – сильний склад волейболістів й хороша школа для спортсменів. Проте хотілося б, щоб представництво цього турніру надалі розширювалося й можна було помірятися силами з іншими. Ніколи призерами не ставали, але завжди вірили в свою перемогу.

Микола ГРИЦЮК, капітан команди с. Заслуччя: Беремо участь в турнірі вдруге. Минулого разу взагалі претендували на «срібло», проте фортуна виявилася не на нашому боці. Та й суперники тут доволі сильні. Були налаштовані на перемогу. Але… Спорт – це шанс для кожного. Будемо тренуватися далі.

Людмила РОДІНА.

* Волоейбол

ЖІНКИ ЗМАГАЛИСЯ ВУЛИЦЯМИ

Уже третій рік поспіль в селі Осова  традиційно проводиться жіночий турнір з волейболу між вулицями. Цей вид спорту для осівчан не просто гра, а улюблене заняття на дозвіллі, яке приносить велике задоволення, позитивні емоції, незабутні враження, завдяки якому можна зняти фізичну напругу й психологічну втому.

В змаганнях взяли участь 4 команди: «Римовичі», «Центр», «Антони», «Усеї», учасники яких були активними та мужньо боролися за перемогу. Але все ж таки  кращою стала команда «Римовичі», яка зайняла І місце, ІІ місце посіла команда «Центр», команда «Антони» зайняла ІІІ місце. Кращими гравцями турніру визнано: «кращий захисник» – Жакун Катерина з команди «Римовичі», «кращий нападаючий» – Прокопчук Світлана з команди «Центр», «кращий розігруючий» – Ляшко Наталія з команди «Антони».

Дубровицька РО ВФСТ «Колос».