«Справа Честі»

Банальне питання «Бути чи не бути?» набирає важливого змісту лише тоді, коли на ваги ставляться протиріччя. Найважче з них - «говорити» чи «мовчати». Для більшості «чи» стає бар’єром, якого не подолати упродовж життя з усім цинізмом демократії і гласності слова. Я спробую його зламати.

Тема довкілля стає дедалі найбільш болючою, хіба що їй на даний час протистоїть лише тема миру і спокою в державі. «Живемо багатше, а душі бідніють», - частіше всього чуємо поміж людей. Сусідів чіпати не будемо. Споконвіку Кайдашева сім’я натякала на специфіку сільського менталітету. А про культуру(!) поговоримо.

На районному зльоті лідерів учнівського самоврядування, на якому довелося побувати в межах своїх професійних обов’язків з головою шкільної учнівської адміністрації Галушко Дариною Леонідівною, почула піднесені слова гімну «Хто, якщо не ми - учнівське врядування?». Те ж саме уся громадськість чула і на районному батьківському форумі.

Більш, ніж упевнена, що саме ці слова спонукали Дарину до більш практичних дій, ніж просто банальність сказаного. Саме вона ще в жовтні минулого року виступила з ініціативою провести у селі акцію довкілля під назвою «Європа починається з мене». Хоча цією проблемою давно цікавиться вчитель географії В.Г. Грицюк, котра разом з учнями, дослідивши екологічні проблеми села, аби привернути увагу  молоді, щороку проводить учнівську конференцію під назвою «Глобальні проблеми села Сварицевичі». Та й від самих людей нічого не сховаєш.

А нещодавно на слух мені припала нова пісня Славка Святинчука «Моя мрія - бачу нову Україну», при бажанні яку можна прослухати в Інтернеті. Коли я запитала у своїх учнів, що вони уявляють, то у відповідь почула «Нинішній стан України в повному обсязі». Це і стало поштовхом для підтримки акції, що ініціювали самі діти, проте з дещо іншим поліським акцентом під назвою «Справа Честі». Оскільки, без будь-якого сумніву вважаю, що поруч з учнями пліч-о-пліч, нога в ногу мають йти їх старші друзі, а не лише наставники. Інакше всі розмови про культуру і виховання зводяться нанівець.

Маючи свій  імідж і свої вади, про які не варто згадувати, бо, як кажуть «зі своєї хати сміття не виносять», село наше живе і розбудовується. Малеча спішить до дитячого садочку, учні до школи, молодь по заробітках, старші біля господарства. Пульсує цегельний завод. Майже як в усіх селах. Тільки є дещо, що суттєво відрізняє нас від інших сіл в районі. Надто працьовиті і, в якісь мірі, галасливі. А ще - якоюсь незрозумілою силою міцно  укорінилися у селі. Ніхто нікуди не виїжджає, якщо не враховувати студентів та поодинокі випадки «замужества». Хтось із уродженців жартома висловився «На наше село пороблено». В певній мірі, усміхнемося ми. Це ж Сварицевичі!

Багато говорити не варто, бо читач просто втратить інтерес. Настав час перейти до реальних справ. Що ж зроблено? Спільними зусиллями працівників та учнів школи прибрано територію усього села, ліквідовані стихійні сміттєзвалища, прибрані могили загиблих воїнів, приведено до належного вигляду автобусні зупинки, що укомплектовані лавочками і смітниками з емблемою «Екологічної варти», змайстрованими учнями власноруч.

Приємно, що акція відбулася. Ще приємнішим є результат наших старань, хоча, по суті, нічого особливого ми й не зробили, прибрали те, що самі наробили. А декому допомогли по власній волі, бо йдеться мова не про власне обійстя, а власність усієї громади. Особливо приємно, що до цієї акції та ще й зовсім не з корисливою ціллю приєдналися окремі свідомі молоді люди та батьки, про яких варто неодмінно згадати, і, не називаючи їхніх імен, аби не виділяти з-поміж усіх, просто ще раз щиро подякувати їм за просту людяність. Цікаво було збоку спостерігати за допитливим поглядом проїжджих, а то й  пішоходів, котрі з деяким зацікавленням призупинялися, щоб зрозуміти, що ми робимо.

А нас порадував весняний погідний день, який дав можливість на кілька годин внести корективи у розклад навчальних занять і поєднатися з природою. Мені, зокрема, запам’яталася неабияка радість в очах дітей від того, що їх мрія на крок наблизилася до реальності. Та й сама справа вартувала того. Бо кожному з нас хочеться надіятися, що настане той день, коли зросте свідомість усіх мешканців нашого села і сусідніх, разом узятих, підтримувати все те, до чого, зауважу не вперше, приклали ми власноруч свої зусилля. Пора б, нарешті(!), усім зрозуміти, що імідж села створюють самі його мешканці, а не лише по окремі хазяї. Бо це вже особисте, а ми говоримо про загальне. Тому і тішити себе не поспішаймо. Та й сама честь стосується не одного дня, не однієї справи, а найголовніше – не однієї людини.

А з етичних міркувань хочеться просто додати: «Не мішаймо Європу зі Справою Честі, яка набрала не лише розголосу, а й значно ширшого масштабу, ніж ми сподівалися!».

Оксана ЯЦУТА, заступник директора

з виховної роботи Сварицевицького НВК.