пʼятницю, 26 червня 2015 р.

ПРОВЕЛИ В ОСТАННЮ
ПУТЬ ЩЕ ОДНОГО ГЕРОЯ
В останню путь Юрка проводжало усе село, приїхали військові та посадовці з Дубровиці. Невеличка рідна хата не вмістила всіх, хто захотів віддати йому шану. Автомобіль з написом «Вантаж 200», яким транспортувалося тіло воїна-земляка, жителі міста Дубровиця та навколишніх сіл зустрічали, стоячи на колінах на знак поваги до воїнської доблесті хлопця. У нещасної матері вже не вистачало сліз, вона ж мріяла, що благословлятиме стільки гостей на щасну дорогу на весіллі сина, а не проводжатиме його в останню путь. Батько все відмовлявся вірити, що в домовині – його дитина.   
Із жалобним словом виступив голова райдержадміністрації Сергій Киркевич, який висловив глибоке співчуття батькам солдата, його рідним і друзям.




Коментуючи у спільноті «Моя земля – моє Полісся» цю подію, землячка хлопця Оксана Місько написала: «ПАМ’ЯТАЄТЕ, ЗА ЩО СТОЯВ МАЙДАН?
Хочу розповісти про лихо, яке сталося у моєму селі Людинь. 10 червня 2015 року зник зв’язок з воїном АТО Соколом Юрієм Віталійовичем. Батьки дуже переживали за сина й поїхали до нього у військову частину, що знаходиться у Харкові.
Сьогодні вранці (16 червня – ред.) стало відомо, що хлопця немає серед живих. Як це не звучить боляче, але він єдина дитина в сім’ї. Тепер мати бачить своє дитя у домовині. Де людяність? Чому за гроші чи інші якісь матеріальні цінності страждають люди, котрі жити хотіли?
Мало слів, їх більше тут не треба. ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ!!!».
Мама солдата Марія Сокол розповідає: «Мій Юрко був хорошою дитиною, працював охоронцем на підприємстві «Торф Ленд Україна». Дуже любив нас з батьком, тіток Марію та Альону, їхніх діток. Цінував людську увагу. Пригадую, з яким захопленням він розповідав, що його частину на передовій відвідував голова райдержадміністрації Сергій Киркевич. Казав: уявляєш, мамо, він впізнав мене, бо ж раніше на одному підприємстві працювали, обняв по-батьківськи… Багато теплих слів чула від нього про волонтерів Світлану Правник, Ірину Ракович. Ірина подобалася йому, хочу піти подякувати їй, що підтримувала мого сина. Водію-волонтеру фонду «Руєвит» Олегу Маркевичу щиро вдячна, що допоміг перевезти мого сина із Харкова додому, офіцеру військомату Юрію Буткевичу, директорам лісгоспів Анатолію Боровцю  та Віталію Суховичу за матеріальну підтримку, керівнику фонду «Руєвит» Діані Гордійчук буду зобов’язана, бо взялася жінка відстоювати добре ім’я мого сина. Всім людям добрим дякую, що допомогли пережити цю втрату. З іншими матерями хотіла б поспілкуватися, чиї діти ще служать. Оце зустріла у Світлани матір Олега Ващишина із Сельця, що пропав безвісти минулого року. Яка то мужня жінка. Молитимуся разом з нею за її дитину, так хочу, щоб бодай він повернувся додому живим. Хай вже ніяка мати солдатська не вбереться у чорне…».
Світлана Правник, волонтер фонду «Руєвит», до якої родина звернулася в першу чергу після втрати зв’язку з сином, розказує, як вдалося розшукати тіло солдата:
«Я Юрка знала особисто, відвідувала його кілька разів. Він був домашньою дитиною. Дуже переживав за матір. В останню відпустку додому, на Різдво, подарував їй пральну машинку. На день матері – скороварку. Тож сама насторожилася, що хлопець не виходить на зв’язок. Зв’язалася з частиною солдата, а паралельно підключили до його пошуків харківських волонтерів нашого фонду. Там працює наш земляк Анатолій Ревук, саме він на майдані, де збираються активісти фонду, декілька разів оголошував прикмети хлопця, роздавав його фото. Наші люди перевіряли лікарні, камери попереднього затримання, морги. На слід натрапили 16 червня. В один з моргів привезли невпізнаний труп. Матері, яка не втерпівши, поїхала до військової частини, ще вранці того дня говорили, що син пішов в самоволку…
Я дуже співчуваю родині хлопця, знаю, що його смерть - то непомірно велика втрата для них. У матері хворе серце, батько волосся на собі рвав, коли повідомили про смерть єдиного сина. Це ж ніби сонце для них закотилося враз».
…У цій справі досі не поставлено крапку. Кажуть, напередодні хлопець відпочивав зі своїми знайомими біля річки. Нібито там виникла сутичка з місцевими. Але знайти очевидців вже не можна. Провели дві медекспертизи. Одну в Харкові, другу, як наполягли батьки, в Рівному, фонд «Руєвит» взявся представляти інтереси батьків загиблого. Як би там не було, з життя пішла молода й сповнена сил молода людина. Загинув справжній патріот України, молодий герой, який не раз жертвував своїм життям за її волю та славу… Вічна йому пам’ять!
Людмила РОДІНА.


Знайти  роботу  для  молоді: 
місія  нездійснена?
Роботу знайти ‒ не поле перейти. Особливо, якщо ти молодий, не маєш «потрібних» знайомств та ще й мешкаєш в маленькому містечку чи селі. Тоді це поле перетворюється на глухі нетрі з багатьма соціальними та економічними перепонами, успішно подолати котрі вдається далеко не всім. Тож ми спробували опинитися на місці сотні юних дубровичан та дізнатись, чи можливо зараз успішно знайти роботу чи хоча б тимчасовий підзаробіток.

Центр занятості, оголошення чи Інтернет?
З початку цього року статус безробітного мали 393 особи віком до 35 років, що на ринку праці району становить майже половину від загальної чисельності. Однак, як зазначає директор центру занятості Дячук Олександр Леонідович, така цифра ілюструє реєстрований облік, насправді це лише 5-7% від реальної картини безробіття. Та все ж за допомогою «біржі праці» упродовж 2015 року було працевлаштовано 103 людини. Тому, перш за все, вирушаємо саме туди.
В ідеалі, для ефективнішого пошуку роботи та реалізації права на додаткові гарантії потрібно зареєструватися в службі зайнятості, подавши необхідні документи (паспорт, ідентифікаційний код, трудову книжку та диплом про освіту). Звісно, можна просто передивитися актуальні вакансії з допомогою консультанта або через комп’ютер вільного доступу. До того ж інформація про всі вакантні місця є на сайті www.trud.gov.ua.  
На момент нашого звернення центр зайнятості пропонував шість посад, зокрема, молодшої медичної медсестри/санітарки на півставки в Мочулищанському ФАПі (617 грн), лісника (1928 грн.), продавця в Круповому (1218 грн.), завідувача складом у Висоцьку (1300 грн.), кухаря в дубровицькому кафе-магазині (1218 грн.) та електрика на половину ставки (617 грн.).
Наступним джерелом пошуку роботи стали оголошення на дошках та стовпах. В Дубровиці майже на кожному кроці рясніють пропозиції працевлаштування в Польщі. Нам пропонують візову підтримку, перевезення до місця роботи, безкоштовне житло та ще й зарплатню до 18 000 грн. Однак такі послуги зазвичай коштують відповідну кругленьку суму, адже в цьому випадку треба заробити і посередникам. До того ж небезпечно довіряти подібним неперевіреним фірмам. 
Також ми натрапили на оголошення про роботу в Німеччині: «У приватну клініку потрібні медсестри. Вимоги ‒ медична освіта, початкове знання німецької чи англійської мови». Контракт на 1 рік». Складно говорити про добросовісність таких роботодавців, не знаючи деталей. Однак з першого погляду виникла підозра відносно занижених вимог до кандидатів та безкоштовного оформлення документів. Це може бути ознакою того, що оголошення розраховане на широку аудиторію, тобто ‒ «конвеєр», який задуманий для того, аби привернути якнайбільшу кількість бажаючих. Із роботою та легальним працевлаштуванням це не має нічого спільного. Такі оголошення можуть бути націлені на збір особистих даних або «викачування» коштів.
Не менш цікаву пропозицію знайшли на одній із зупинок: «Пропоную роботу для всіх, кому потрібні гроші, без обмеження у віці». Широкі вікові рамки та відсутність будь-яких натяків на рід роботи надзвичайно заінтригували. Тому ми зателефонували на зазначений в оголошенні номер. Ще більше питань викликала подальша пропозиція роботодавця: «Хочете відкрити власну справу? Ми в цьому вам допоможемо. Не переживайте, ніяких капіталовкладень не потрібно. Від вас треба лише один долар». До того ж жінка зразу попередила, що на швидкі гроші не потрібно розраховувати. Погодьтесь, виглядає як ідеальна схема шахрая. Однак не все так страшно та туманно. Насправді це фірма, яка займається продажем продукції і їй необхідна велика мережа реалізаторів. Заробити там напевне реально, але для цього слід мати широке коло клієнтів, а згодом і помічників.
Одне з оголошень також пропонувало вакансію охоронця. Приватна фірма «Яструб» запрошувала чоловіків (і навіть жінок) 25-40 років на вакантні місця. Зарплатня 110-180 гривень за зміну, вахтовий метод роботи (7-15 або 15-30 діб), проживання та доставка оплачуються. Заради цікавості спробували знайти інформацію про це підприємство. Уже з першого запиту натрапили на негативні відгуки, в котрих йшлося про жахливі умови проживання, невиплату обіцяної зарплатні та погрози. Виявляється «Яструб» ще й на певний період втрачав ліцензію та кілька років тому мав справу з прокуратурою. Можливо, це не стосується філіалу в Сарнах, та все ж слід мати на увазі та бути особливо обережним.
Ще дві пропозиції, на щастя, не викликали ніяких пересторог та сумнівів: в магазин «М’ясна хатка» потрібен продавець, а в супермаркет «Вопак» ‒ касири.
На сьогодні Інтернет стає альтернативою не тільки дозвіллю та відпочинку, але й часто традиційній роботі. А оскільки саме молодь є найактивнішим користувачем Всесвітньої павутини, тому ми не могли оминути цей ресурс.
Нині  існують десятки спеціалізованих сайтів, котрі пропонують величезну кількість вакансій. В Дубровиці ми знайшли лише пропозицію стати менеджером з продажів в компанії «Ютинга». Вимоги до претендента не надто високі (вища освіта, цілеспрямованість, бажання працювати та заробляти), а ось зарплатня досить пристойна як для нашого міста (3000 грн.). Хоча зазвичай такі менеджери працюють на відсотки від продажів, і лише найактивніші та найдосвідченіші можуть дорости до такої суми, та й то не завжди. Крім цього, роботодавці пропонують офіційне оформлення, кар’єрний ріст, відпустки, лікарняні, щомісячні матеріальні мотивації, за результатами роботи великі грошові призи і поїздки за кордон, насичене корпоративне життя. Як кажуть, занадто солодко, щоб бути правдою. Якщо ця пропозиція й реальна, то буденність, на жаль, виявиться набагато скромнішою на обіцянки. Варто зазначити, що в мережі немає ніякої інформації про цю фірму, а на наше резюме ніхто не відповів.
Всі сайти з працевлаштування також пропонують роботу вдома. Зазвичай це вакансії адміністраторів, секретарів,  перекладачів, операторів тощо. Як і кожен вид професійної діяльності цей має свої плюси і мінуси. «Я пишу тексти різної тематики для одного Інтернет-порталу. Якщо чесно, отримую не так і багато ‒ 1500 грн.  в місяць. Але хоч щось. Робота дуже одноманітна, навіть нудна. Із зором починаються проблеми. Зате працюю дома, не треба нікуди бігти», ‒ розповідає студентка Галина.
І нарешті останнім варіантом пошуку роботи стала наша газета, оскільки деякі роботодавці приносять оголошення на заміщення тої чи іншої посади. Так, управляння районного Пенсійного фонду шукає спеціалістів відділу пенсійного забезпечення. Вимоги: повна вища освіта (магістр, спеціаліст), досвід на зазначеній посаді не менше 1 року, або стаж роботи за фахом в інших сферах управління не менше 3 років, володіння комп’ютером. А управління агропромислового комплексу розвитку Дубровицької РДА оголошує конкурс на місце головного бухгалтера та начальника фінансово-господарського відділу. Вимагається вища освіта та стаж роботи не менше 5 років.
Замкнуте коло на ринку праці
Слід врахувати також вакансії, які не розголошуються широкому колу або ті, що тримаються для знайомих чи родичів. Загалом можемо сказати, що вибір роботи в нашому районі мізерний, зважаючи на чисельність безробітних молодих людей. До того ж він обмежується ще й вимогами спеціальних навичок, відповідної освіти та стажу роботи. А ще ‒ потребами та амбіціями сьогоднішньої молоді. Навряд чи молода дівчина з дипломом лікаря піде в село молодшою медсестрою за 600 гривень або хлопець, який за ніч заробляє на бурштині середню зарплату, буде працювати на неї ж місяць.
Щодо освіти, то в теперішній сфері зайнятості складається парадоксальна ситуація, коли роботодавці шукають кваліфіковані кадри, в той же час як сотні  людей не можуть знайти роботи. А все тому, що молоді люди при виборі майбутнього фаху звертають увагу на  престижність, а не затребуваність професії. Для нашої місцевості це теж актуально. Адже десятки економістів та юристів сидять дома, а на вакантні місця робітничих професій та посад сфери обслуговування нема кому йти.
Наступною проблемою є брак досвіду. Роботодавці хочуть співробітників з багажем не тільки знань, але й конкретних вмінь. А де ж їх взяти вчорашньому студенту? Певним зрушенням стало введення законодавчої новації про стажування. Так, тепер молодь має право вільно стажуватися на підприємстві чи в установі, а запис про нього вноситься до трудової книжки. Однак жодна практика не гарантує робочих місць, особливо, якщо їх немає.
За комуністичної системи працівників пенсійного віку примусово відправляли на заслужений відпочинок. Натомість їхні робочі місця займали молоді спеціалісти. Таким чином, навантаження на ринку праці пропорційно розподілялось між представниками різних вікових груп. Своєю чергою, молодь також була зацікавлена працювати хоча б тому, що існувала кримінальна стаття за «дармоїдство». З демократизацією суспільного ладу цю статтю ліквідували, а пенсіонерам дозволили працювати. Зрозуміло, що на мінімальну пенсію вижити надзвичайно складно. Однак молодь взагалі позбавлена будь-яких доходів, а саме їй потрібно розбудовувати державу, створювати сім’ї та народжувати дітей. Цьогоріч політики набралися сміливості та поставили перед вибором державних службовців. То чому ж не піти далі? Адже надії на швидке поліпшення економічної ситуації немає, а продуманий перерозподіл кадрів на користь молоді може відкрити для неї нові можливості та горизонти, подарувавши таким чином нове дихання державі.
Тож, вітаємо вас, юні дівчата і хлопці, з Днем молоді та бажаємо терпіння, везіння та сил вирватись з «хащів» безробіття. А ще творчої енергії, незалежних думок та наснаги втілити в життя все до чого прагне ваш розум, душа та тіло.

Леся КОНДРАТИК.








21 червня діти з сімей учасників АТО з нашого району вирушили на відпочинок до Республіки Польща.
У рамках партнерського договору про співпрацю між Сьвідвінським повітом Республіки Польща і Дубровицьким районом організовано поїздку на відпочинок до м. Сьвідвін для 21-ї дитини, батьки яких є учасниками антитерористичної операції на сході України. Діти перебуватимуть в Польщі з 22 червня по 2 липня 2015 року.
Проводжати дітей прийшли їх батьки, родичі, друзі.
Гарно зустріли юних поліщуків на польській стороні. На них чекає змістовна пізнавальна програма. В її рамках – екскурсії містами Польщі, ознайомлення з освітніми закладами для дітей.
Прес-служба РДА
«Це все можна було закінчити ще літом»
Цьогоріч 28 липня Україна відзначає 19-річчя Конституції, прийняття котрої стало знаковою сторінкою в історії нашої держави. Вона увійшла в суспільне життя як гарант демократії та державності, соборності та незалежності України, свободи слова та переконань. Однак події в Криму, агресія так званого «братнього народу» та АТО похитнули головні постулати Основного Закону. Тому в цей день варто говорити не лише про проголошені гарантії, але й про їх реальних захисників, героїв, народжених війною. З одним із них нещодавно нам вдалося поспілкуватися. Великий Іван від першої мобілізації оберігав державний суверенітет та відстоював територіальну цілісність, пройшов пекельну Новоанновку та відчув на собі злощасні «Гради». Про це та інше хлопець розповів «Дубровицькому віснику».

Скільки часу був на службі і де саме?
Був в АТО більше року. Пішов по мобілізації. Спочатку призвався в 51 бригаду, потім був прикомандирований в 128-му. Після цього мене перевели в 24 механічну бригаду Яворівська. Загалом проходив службу майже по всій Луганській області, по колу.
До АТО мав якісь військові навики?
Служив в армії, але порівняно з АТО це дитячий садок. Полігон теж нічого особливого не дав. Сама війна по ходу всьому вчила.
Ким був на фронті?
У 128 бригаді мене назначили помічником гранатометника, а в 24-ці був старшим навідником міномета.
Яка допомога відчувалась від волонтерів, держави?
Спочатку допомоги від волонтерів як такої не було, нічого не доходило. Тримались на своїх продуктах, які надсилали з дому.  Коли з львівською бригадою був, то допомога справді відчувалася. Держава забезпечувала сухими пайками, також в основному вона видавала каски та бронежилети.
Вчасно платили обіцяну зарплату?
Так, з цим проблем не було ніде. Як був помічником гранатометника, отримував 5300, а коли був навідником, то платили 6000 гривень.
Які умови проживання були?
Під час переїздів спали на землі або прямо на броні. А так жили в бліндажах. Про якісь умови та санітарію складно говорити, не було навіть, де помитись.
А місцеве населення як вас сприймало?
По-різному. Деякі лягали серед дороги, не даючи колоні проходити. А деякі підходили, підтримували, дякували. Історій про те, як місцеві підставляли чи доносили сепаратистам, на щастя, не було.
Який момент на службі для тебе був найтяжчим?
Новоанновка, це за луганським аеропортом. 22 дні постійної стрільби з «Градів». Ще важко було спочатку без нормальної підготовки.
Наскільки там реально міг «поїхати дах» від побаченого? Була якась психологічна підтримка?
В багатьох «їхав». Ми, молоді хлопці, переносили все якось легше, старалися негатив переводити на сміх. А ось чоловік був зі Львова, 37 років, мав двох дітей дома. То психіка в нього добряче була порушена. Нервував дуже, кричав, що не піде нікуди, нічого не хоче. Навіть, коли бій приймали, то він більше заважав, сіяв паніку непотрібну. Це в нього почалося ще в Новоанновці, били нас тоді нормально, артилерія наша не діставала до бойовиків, або ж не давали наказу стріляти. А про якусь психологічну допомогу й мови нема. Вода приходила через день, не говорячи про якихось волонтерів.
Який моральний дух зараз у бійців?
Зараз не знаю, але коли я служив, то трохи дивно було. Ми не розуміли, навіщо туди їдемо. Стріляти не давали, сидиш, чогось чекаєш. Здавалося, що тебе тримають як «м’ясо», живий щит. Але один в одному були впевнені на сто відсотків. Знали, що ніхто не втече, не зрадить.
Багато людей впевнені, що з луганчан чи донеччан українських патріотів не зробиш. Скільки в твоєму батальйоні було бійців з цих територій?
З Донецька був хлопець саме в моєму мінометному батальйоні. Ніяких проблем в спілкуванні не було, ніхто навіть не згадував звідки він. Від нього відмовилась сім’я, здається. Вони поїхали в Ростов, а він пішов добровольцем.
А була серед вас якась озлобленість на чоловіків, які сидять дома і не воюють, на тих же переселенців?
Якщо чесно, було трохи. Як стояли під Ювілейним багато було таких. Цілими автобусами виїжджали, в день рушало, як мінімум, 5. Заходиш в них, а там здорові, дорослі дядьки сидять. Просто цікаво було. Ти йдеш на війну в 22 роки, деяким хлопцям було і по 20,  а в автобусах тікають набагато старші, бо їм, бачте, страшно.
І наостанок, що ж не вистачає Україні для перемоги?
Навіть не знаю. Взагалі, це все можна було закінчити ще літом перед так званим перемир’ям. Треба було лише закрити кордони. Але ніхто не допомагав, ніхто не давав команду. Так і сиділи, чогось чекали. А реальне можливість покласти цьому кінець була.
Леся КОНДРАТИК.


ГОСПОДИ, ДОДАЙ НАМ ВІРИ

21 червня релігійна громада парафії Іоанна Хрестителя Римо-Католицької Церкви Дубровиці відзначила своє храмове свято. Людно, світло, щиро було цього дня у храмі. Радість такої події прийшли розділити до католицької громади багато прихожан інших церков, представники влади, чимало дітей та молоді.
З нагоди храмового свята цього дня був організований міжнародний велопробіг, у якому взяли участь десятки велосипедистів. Зранку дубровичани запашним короваєм зустріли спортсменів на території костелу і виразили їм свої віншування.

Головна подія свята – урочисте богослужінням в костелі Іоанна Хрестителя. Ксьондз Владислав Лукасевич спільно з релігійною громадою молилися за мир в Україні, за єднання, Дубровицю і її жителів. В святковому богослужінні взяли участь голова Дубровицької райдержадміністрації Сергій Киркевич, учасники міжнародного велопробігу, прихожани з Дубровицького, Сарненського та Зарічненського районів.
У промові до присутніх в храмі Сергій Киркевич щиро подякував за запрошення на свято, запевнив, що влада району ніколи не втручатиметься у релігійне життя мирян, засвідчив свою повагу до католицької громади, а також зазначив, що дружні сусідські відносини між Польщею та Україною є запорукою того, що ми є єдиним європейським народом. Голова РДА вручив допомогу на ремонт костелу.
Нагадаємо, що костел Іонна Хрестителя – найстаріша архітектурна пам’ятка міста, яка має національне значення. Костьол в стилі рококо ордена піярів св. Іоанна Хрестителя збудований на поч. XVIІI ст. Напередодні храмового свята у костелі був встановлений дзвін, який подарували храмові меценати з Польщі. Тепер чудовий духовний звук щогодинно буде відраховувати відлік часу. Наразі костел  підпорядковується Луцькій дієцезії Римо-католицької церкви. Про свято, віру і сам костел роздумують наші співрозмовники:
Настоятель костелу отець Владислав Лукасевич:
Храмове свято відзначаємо в день народження Іоанна Хрестителя. Його життя – це безперервний ланцюг жертви й покути. Іоанн Хреститель ніс слово про хрещення і покаяння, про близькість небесного царства, про появу й живу присутність Месії Спасителя. Іван Предтеча був посланцем Бога, щоб сповістити людям про прихід і живу присутність Месії на землі. Цей святий навчав, проповідував, хрестив, викривав гріхи, відстоював справедливість, об’єднував. Сьогодні Україні, як ніколи  важливі ці цінності, аби незалежно від віросповідання, ми об’єдналися задля блага рідної землі. Ми маємо бути єдиною родиною, і наша парафія, і весь український народ, не зважаючи на конфесії і віросповідання, маємо молитися за мирне небо і наших захисників.
Вже вісім років служу Богові у цьому храмі. Я  народився у сім’ї католиків на Житомирщині. Стежкою цієї віри йшов все своє свідоме життя. Найголовніше, що вдалося за час служби у Дубровиці – створити і об’єднати  нашу церковну родину, мою опору, моїх помічників. Нас небагато – близько 40 чоловік. Але кожен має велику силу духу, і це дає можливість спільно вирішувати багато питань і проблем. Щиро вдячний цим людям за світло їх сердець, за любов до Бога. Хай посилає Господь здоров’я їх родинам і всім жителям району.
У міру можливостей, підтримуємо костел, аби вберегти його від повного руйнування. Що ж до капітального ремонту, то лише на один проект треба близько мільйона гривень. Найголовніше, нам вдалося поміняти у споруді дах. Як ви помітили, почали перефарбовувати зовнішні стіни у жовтий колір – це початковий колір храму, сонячний і теплий. Вітаю зі святом і щиро завдячую всім, хто вболіває за долю нашого костелу, поважаючи цим самим одвічні християнські цінності.

Юрій Кубіца, Польща:
Я народився і виріс у Дубровиці. Моя родина жила на вулиці Глинній. До 5 класу відвідував тут школу, а згодом родина переїхала до Сарн, а у 1945 році – емігрувала до Польщі.
Мене хрестили саме у цьому костелі, тут батьки прививали  повагу  до християнської віри і християнських цінностей. Довгий час приїхати на батьківщину можливості не мав.
 У Польщі все життя працював бухгалтером, одружився, виховав чудових дітей. На храмове свято у Дубровицю приїхав разом з синами.  Привезли цього разу для костелу дзвін, на знак нашої пошани і до храму, і до настоятеля, і до міста.
Вперше  після довгої перерви приїхав до Дубровиці у 2010-му. Як побачив, у якому стані костел, то заплакав. Зрозуміло, що на повне відновлення храму необхідні великі кошти, але дуже хотілося б побачити костел таким, як пам’ятаю його з дитинства.
Оксана Краглевич, дубровичанка:
Приємно взяти участь у цій духовній і світлій події. Переконана, серця всіх, хто перебуває у храмі Божому, переповнює почуття світлої благодаті і щирої любові до Господа. Я православна християнка. Але щиро поважаю віру свого тата, своєї бабусі, тому з радістю приходжу на богослужіння до костелу, хоча відвідую і православний храм. Ніколи не відчувала тут жодного примусу щодо зміни віросповідання, правил поведінки, навпаки повагу до особистості і моєї віри.
Хотілося б, щоб дубровичани, всі жителі району шанували костел – дубровицьку святиню, ставилися до цього храму, передусім як до історичної архітектурної пам’ятки. Є елементарні правила етики, написані життям, їх треба дотримуватися всім. Хіба ж личить розпивати отут, на території костелу, спиртне? Днями прибирали і зібрали тут десятки пляшок з-під оковитої. Деякі наші земляки шукають під стінами костелу далеко не духовної втіхи, на жаль.
Вважаю, до якої конфесії не належав би храм, це – Божа святиня, треба поважати віру, вірити самим і дотримуватися християнської моралі. А загалом, хочеться, щоб костел був цілком відновлений і прихожани різних конфесій могли наповнювати тут  свої серця любов’ю до Бога.
Олесь, смт. Зарічне:
Сьогодні приїхав до цього храму, щоб вшанувати віру своєї бабусі. Вона у мене католичка. Я православний. Однак, думаю, важливо, щоб людина, в першу чергу, була доброю, щирою і чесною, незалежно яку віру вона сповідує. На жаль, у Зарічному нема костелу. Мені дуже подобається цей храм, не зважаючи на те, що він потребує ще великого ремонту. Думаю, обов’язково знайдуться добрі люди, які відновлять цю історичну споруду.

До того, хто шукає істину, прививається благодать Божа. Без любові до Бога не можна по-справжньому любити людей, свій народ і інші народи, нести мир, правду, добро.
Легше всього людині знайти істину у храмі Божому. Як на мене, так, як людина не може самостійно вилікувати себе від якогось недугу, так і поза храмом не можна налагодити стосунки з Богом. Адже храм – це духовна лікарня, з багатством християнського віровчення. В храмі людина збагачує свою віру, свій розум, їй легше налагодити зв’язок зі своїм Отцем Небесним. Не важливо, у якому храмі ви молитеся, важливо чим переповнене ваше серце і чого воно благає у Всевишнього. Хай кожному з нас Господь додає віри, як і написано над входом у костел Іонна Хрестителя.
Любов КЛІМЧУК.
Місцями, через руйнацію, стіни храму оголилися до цеглин. Але ікони навіть у таких куточках збагачують дух прихожан.























четвер, 18 червня 2015 р.

Отруєння грибами
Гриби – одне з найцікавіших і водночас найтаємніших явищ природи, цінний харчовий продукт. Однак серед їх видів є багато отруйних, які можуть викликати сильні харчові ускладнення, а іноді й смерть. Це такі гриби, як бліда поганка, мухомори, опеньки несправжні та багато інших. Для отруєння досить з’їсти половину поганки, до того ж смертність від неї досягає більше як 50 % випадків.
Кожного року влітку і восени люди вирушають у ліс на так зване «тихе полювання». Однак навіть досвідчені грибники мають ретельно дотримуватись правил безпеки.
Вживання дикорослих грибів небезпечне. Міністерство охорони здоров’я стривожене ситуацією, що склалася: лише у вересні 2014 року в Україні отруїлось близько 300 людей. В Дубровицькому районі у квітні 2013 році зареєстровано складний випадок отруєння грибами-сморчками жительки с. Мочулище. Вони були куплені в незнайомих людей. Жінка в надзвичайно тяжкому стані була доправлена в реанімаційне відділення КЗОЗ «Дубровицька ЦРЛ», де, на жаль, її не змогли врятувати. 
Отруєння грибами здебільшого бувають випадковими і мають «сімейний» характер. Більшість таких ситуацій спричинені споживанням пластинчатих отруйних грибів (бліда поганка, мухомори, несправжні опеньки), що помилково сприймаються за їстівні, та умовно-їстівні (сироїжки, дощовики тощо).
Найбільш небезпечною є бліда поганка. Її легко можна сплутати з печерицею або сироїжкою. Отрута поганки діє подібно до зміїної. Смертельно речовина, яка міститься в ньому, не руйнується і після сушки або засолювання. Небезпечні всі частини гриба, навіть спори, котрі можуть забруднити їстівні гриби, якщо полежать поряд в одному кошику. Бліду поганку від печериці відрізняє колір пластинок під шапкою. У поганки ці пластинки білі, а в печериці – блідо-рожеві або темно-коричневі.
Принесені додому лісові трофеї треба одразу ж розсортувати і ще раз ретельно переглянути. Це дасть змогу забракувати «мутанта». Рішуче викидайте усі сумнівні, перезрілі, червиві, зіпсовані, прив’ялі гриби. Здоров’я дорожче за «здобич». Також пам’ятайте, що сирі гриби можна зберігати у холодильнику не довше доби.
Не намагайтеся перевіряти якість грибів «дідівським методом». Кажуть, що цибуля, часник або срібні предмети синіють у каструлі, де варяться гриби, серед яких можуть помилково бути отруйні. Це зовсім не так! Ні колір, ні запах бульйону чи відварених овочів, а тим більше самих грибів не свідчить про їх отруйність.
Залишайте на юшку лише ті гриби, в яких ви впевнені. Ретельно очистіть їх від піску і сміття, а забруднену землею нижню частину ніжки зріжте. У деяких маслюків і мокрух знімають з шапки плівку, вкриту слизом.
Симптоми отруєння грибами з’являються не відразу, через 8-12, а іноді навіть через 35 годин. Хворого нудить, він починає блювати, з’являються сильний біль у животі, пронос, холодний піт, відзначаються виснаженість,судоми, ослаблення серцевої діяльності. При цьому, хоча й кінцівки тіла холодні, температура тіла залишається нормальною. І лише негайне звернення до лікаря надає шанс врятувати людині життя, поки отрута ще не досягла печінки та не почала руйнувати її клітини.
Навіть при найменшому нездужанні (нудота, блювання, розлад травлення)необхідно негайно викликати «швидку допомогу» або доправити хворого до лікарні. Кожна згаяна година може коштувати людині життя.
Пам’ятайте, гриби особливо небезпечні для дітей. Молодий організм ще не може чинити опір отруті, і дитина перед нею зовсім беззахисна. Адже концентрація деяких токсичних речовин може збільшуватися у грибах у декілька разів. Їх співвідношення може дуже коливатися, внаслідок цього токсичні дози, абсолютно нешкідливі для дорослих, стають смертельно небезпечними для дітей. Отруєння малечі грибами проходить дуже тяжко. Легких випадків не буває. Із 100 дітей, які отруїлися грибами, 5-6 гинуть, а 25-30 стають інвалідами на все життя.
Збирання грибів для людини – це завжди «гра з вогнем». Якщо ви бажаєте здоров’я собі та своїм близьким, будьте обережними. Не ризикуйте своїм життям. Грибник, як і сапер, може помилятися лише один раз.
Надія Чугай, фельдшер санітарний відділу санітарного нагляду
Дубровицького міжрайонного Управління ДСЕС у Рівненській обл.


робота  як  іспит  на  людяність
Напередодні професійного свята ми поспілкувалися з заступником головного лікаря ЦРЛ Марією Ващишиною. Терапевт з багаторічним досвідом, Марія Мартинівна стан в медицині діагностує як «стабільно критичний». На жаль, реформи, яких зазнає галузь останнім часом, не завжди йдуть їй на користь. Охорону здоров’я раз по раз  лихоманить від експериментів. Нині ми стоїмо на порозі ще більш глобальних реформ в медичній галузі. Нещодавно в Харкові презентували «Національну стратегію побудови нової системи охорони здоров’я в Україні на період 2015-2025 рр.». Її довго й за великі гроші (Міжнародний фонд «Відродження» виділив 150 тис. доларів) готувала група міжнародних та національних експертів.
«Ми не збираємося руйнувати досягнення, а хочемо залучити місцеві медичні громади до покращення власної діяльності, що націлено на підвищення якості медичних послуг для населення та власного рівня життя, – зазначив презентуючи Стратегію  Міністр О.Квіташвілі. – В принципі, реформи дуже прості: плануємо збудувати фінансову систему так, щоб гроші самі йшли за пацієнтом і в нього був вибір – до якого медичного закладу піти; щоб лікарні мали автономію в розпорядженні своїми коштами; щоб легалізувати доходи, які сьогодні приховані, але де-факто існують; щоб інвестори отримали можливість вкладати в розвиток охорони здоров’я».
Марія Ващишина з висоти свого багаторічного досвіду роботи в медицині на подібні заяви дивиться філософськи: поживемо-побачимо. У неї свій погляд на проблеми галузі, який з фінансами мало дотичний. Має жінка тверде переконання: лікар повинен співпереживати з пацієнтом його недугу, а не заробляти на ній. Тож «медичне підприємництво», до якого спонукатиме нова Стратегія, вона переживає досить болісно.
«Всі розуміють, що війна та криза вимагають від влади суворої економії бюджетних коштів та нових управлінських підходів. Але коли йдеться про здоров’я людей термін «недофінансування» може стати синонімом «не вилікували», «не врятували», «прирекли». «Недофінансувати» можна будівництво пам’ятників, ремонти в кабінетах чиновників та закупівлю транспорту для них, але економити на здоров’ї людей – це злочин, - вважає лікарка. – Є галузі, які неможливо повністю «комерціонувати». Якщо замість того, аби рятувати людей, медики почнуть продавати медичні послуги, то де вони будуть зацікавлені в профілактиці захворюваності?».
Багато суперечливих думок виникає з приводу цього документа. Проте – це тема для окремої розмови.
А в переддень свята – від імені всіх 7 з половиною тисяч пацієнтів (лише цьогорічних!), яким стали в нагоді люди в білих халатах, хочеться подякувати за розділені з нами тривоги, вмілі й дбайливі руки, гострий розум й сердечну щедрість, хронічну людяність, яка не зазнала професійного вигоряння. Медик не Бог, але в якусь мить ми звіряємося тільки на нього. Тож хай турбота про наше здоров’я не позначиться на їхньому, а добро повертається сторицею.

Приймальне відділення – це, мабуть, віддзеркалення роботи усієї лікарні. Від оперативності і злагодженості роботи колективу цього підрозділу часто залежить не лише здоров’я, а й   життя пацієнта!!! Працюючи у цілодобовому режимі медики намагаються якнайшвидше надати допомогу всім, хто звернувся сюди. «Зрозуміло, що хвороба не розрізняє ні буднів ні свят, ні дня, ні ночі. Однак, є у більшості з нас за душею є грішок – терпіти біль до останнього. От коли вже геть припече, готові віддатися в руки медикам і благати зцілення», – ділиться з нами думкою завідувачка приймальним відділенням Тетяна Земляна. – Скільки випадків можна було б назвати, коли у приймальне відділення потрапляють вже на грані життя і смерті, хоча такого стану можна було уникнути, звернувшись до медиків завчасно. І вже тут доводиться приймати рішення: з чого почати цей порятунок. Звичайно, на жаль, ми не в силах передбачати і відвернути трагічні випадки, коли медикам доводиться діяти в оптимально обмежених часових вимірах. Робимо все, що необхідно, аби дати перший поштовх до одужання».
Завідувачка завдячує колективу відділення, черговим лікарям, спеціалістам закладу за професіоналізм, відданість своїй справі, людяність і дух колективізму.
Щодня через приймальне відділення проходять десятки наших земляків. На передовому фронті лікувального закладу завжди намагаються надати невідкладну допомогу хворим у критичних ситуаціях – швидко, професійно і найбільш виважено
.
На фото: чергова медсестра Валентина Холодько, лікар приймального відділення Оксана Пінчук, чергова молодша сестра Тетяна Хомич, завідувачка – лікар-невропатолог Тетяна Земляна.

Поліклінічне відділення – у лікарні найбільше. Його завідувач Констянтин Іванович Кліценко за тридцять років роботи в медицині спробував різного. Сам починав санітаром у Костополі. Після закінчення Рівненського медучилища деякий час працював фельдшером, згодом пройшов вишкіл у військовому медпункті під час строкової служби в армії. Тож до медінституту вже прийшов не новичком. Удосконалював знання та набирався досвіду після закінчення вузу лікарем швидкої допомоги. Зарекомендував себе і як хороший хірург. Згодом опанував й спеціальність ендоскопіста. На думку Констянтина Івановича, лікар має постійно працювати над собою. Тож його вимогливість та принциповість в першу чергу і є запорукою стабільності роботи цього величезного лікарняного підрозділу. Бо ж у підпорядкуванні – більше ста чоловік. А за ними – тисячі відвідувачів. Недарма ж вважається, що поліклініка і є візитівкою лікарні. Часто наша думка про галузь загалом складається саме з вражень від її роботи.
– Хотілося б зробити нашу поліклініку більш комфортною, запровадити сучасні методи обліку відвідувань, аби хворий міг записатися до лікаря прямо з дому через Інтернет. А так ми надаємо широкий спектр медичних послуг й робимо більшість сучасних досліджень, не бракує в колег ні вмінь, ні навиків, - каже лікар.
На фото: завідувач поліклінічним відділенням Констянтин Кліценко разом з лікарями-невропатологами Вікторією Власюк, Іриною Бобик.

Реанімаційне відділення – зона особливої уваги. Саме тут найчастіше відбувається справжня схватка зі смертю за життя хворого. Коли тільки від кмітливості та досвіду лікаря залежить, на чий бік схиляться терези його долі. Саме тут відбуваються дива, й всупереч всім прогнозам людина народжується вдруге. У цьому відділенні на це запрограмована не тільки найсучасніша медтехніка, а й весь персонал. У реанімацію, як правило, ідуть фанати своєї справи. На жаль, ми не мали нагоди довго поспілкуватися з завідувачем цього відділення Русланом Бовгирою. Випало для цього лише кілька вільних хвилин у перервах між операціями. Зосереджений думками, напевно, на них, лікар передав своїм колегам найщиріші вітання з нагоди професійного свята, а землякам побажав якнайрідше ставати його пацієнтами.


Професія медичної сестри – складна й багатогранна. Вона поєднує в собі надзвичайну відповідальність і високий професіоналізм, лишаючись при цьому ледве помітною, але вкрай значущою. Саме медична сестра витрачає найбільше свого часу на перебування біля ліжка хворого, виконуючи всі призначення лікаря, не шкодуючи  душевного тепла. Недарма в народі кажуть: і тепле слово часом лікує.
Багато нюансів про роботу медичних сестер можуть розповісти медичні працівники Надія Годунко та Наталія Орленко. Адже за плечима у кожної чималий стаж роботи у медичній сфері, свої сходинки пізнання цієї професії. 45 років віддала роботі у медицині Надія Дмитрівна. Головна медична сестра районної лікарні сьогодні завдячує долі і людям, з якими йшла по життю цією стежиною. Надія Дмитрівна наголошує, що медсестра – не просто професія, це стан душі. А працювати у медицині може лише людина зі світлими думками.
Наталія Орленко – старша медична медсестра пологового відділення. У медицині вже 20 років. Трудовий шлях розпочинала у поліклініці. Працювала поруч з лікарями різної спеціалізації. Такий досвід дав багато позитиву у роботі, бо по крупинці реальної роботи формувалася сама як фахівець.
Кажуть: медична сестра – це ноги безногого, очі сліпого, підтримка дитині, джерело знань і впевненості для молодої матері, уста тих, хто надто безсильний і заглиблений у себе. Саме такими вважають своїх колег наші співрозмовниці. Звісно, саме від співпраці лікарів і медичних сестер залежить результат лікування в цілому. Бо хто, як не медсестра, підкріпить щоденною працею вмілий талант і знання лікаря. Залишатися чуйними, добрими, співчутливими зичать наші співрозмовниці медикам. А Бог хай посилає на це і їм, і їх колегам силу і здоровя.

Амбулаторію загальної практики сімейної медицини і досі поміж людей називають дитячою консультацією. Усі ми відкривали двері цього закладу, чи то як пацієнти, батьки, або ж дідусі і бабусі. Приходили і йдемо сюди, аби отримати кваліфіковану медичну пораду і заспокоїти батьківську душу.
Зізнаємося, що не були у закладі досить давно, отож були приємно вражені ремонтом, який надав консультації більш пристойного вигляду і комфортніших умов праці і перебування тут маленьких пацієнтів. Ірина Петрівна Боковець, завідувачка амбулаторії, розповідає, що Світовий банк планує виділити кошти, аби у найближчі роки провести тут капітальний ремонт та добудувати консультацію. Будемо сподіватися, що цей проект зробить заклад більш сонячним і затишним.
А поки що колектив амбулаторії несе свою трудову вахту у стінах будівлі, вік якої визначити важко, бо відповідних документів нема. Зазначає Ірина Петрівна, що  найближчою її мрією є заміна в амбулаторії підлоги,  стан якої не відповідає жодним вимогам сьогодення. Вона щиро вдячна спонсорам, які зробили у закладі ремонт і вірить, що і надалі у вирішенні проблем добрі люди допоможуть. Що ж до професійної майстерності, то досвідчений лікар-педіатр Ірина Петрівна Боковець чула, як б’ються тисячі дитячих сердечок, бачила сполохані очі їх мам, знаходила свої підходи до лікування дітей, зігрівалася теплом щирих посмішок вже здорових пацієнтів. На жаль, цілком здорових дітей у районі дуже мало, однак від спільних зусиль медиків і батьків залежить їх майбутнє, а отже майбутнє країни.
Щоденно поріг цього закладу переступають сотні діток. Не всі вони розуміють, що від мудрості лікаря залежить їх день завтрашній. Але добре знають про це батьки, довіряючи медикам найдорожче, що мають у житті.

На фото: у робочий день до спільного фото не вдалося зібрати весь колектив, бо у кожного своя ділянка роботи і свої обов’язки. Але про всіх, хто трудиться у закладі можна згадати найкращими словами, не лише з нагоди свята. Ось такими – щирими, усміхненими і мають бути ті, хто відроджує сонце в дитячих очах.



Блаженні, хто робить добро
Я вибрала Долю собі сама.
І що зі мною не станеться, –
у мене жодних претензій нема
до Долі – моєї обраниці.

Багато гарних слів можна написати про людей у білих халатах.  Щирих, теплих, неординарних. Сьогодні поговоримо про тих, хто опікується сільським населенням. У переважній більшості, це самовіддані працівники, добрі й щирі, які, незважаючи на негаразди, що спіткали сільську медицину, роблять усе, що від них залежить, аби допомогти хворому. Нелегко їм виконувати свої обов’язки у нинішній складний час. Це воістину «незахищені захисники», в яких далеко не завжди є все необхідне, щоб боротися з недугою, але саме вони часто знаходяться на передовій, де йде боротьба між життям і смертю. Вже 40 років трудиться сільським медиком завідувачка бережківським ФАПом Лідія Феодосіївна Остаповець. Про трудові будні, особливості фаху та загалом життя говоримо з досвідченим медичним працівником напередодні професійного свята. Як воно, працюється і живеться медику у селі?
– Сільська медицина – штрафний батальйон. Ми бійці цього підрозділу.  У роботі сільського медика нема вихідних, бо хвороба не питає, коли постукати у двері. Недуга приходить у найбільш неочікуваний час і не питає у нас ні про статки, ні про наші плани. Важливо, щоб перша необхідна допомога була надана вчасно і фахово, бо це дуже впливає на одужання. Не слід зволікати хворому із зверненням за медичною допомогою, адже часто важливу роль відіграють навіть хвилини.
Ніколи не вважала себе найкращим фахівцем, бо у житті неможливо догодити всім. Але свою роботу завжди намагалася виконувати якнайкраще, аби перед усім перед своєю совістю було несоромно. Вона – наш найважливіший цензор.
Я народилася і виросла у мальовничій Велюні, у школі вчилася на відмінно. Захоплювалася читанням. До 5 класу перечитала всі книги із  шкільної бібліотеки. Взагалі література завжди допомагала мені знаходити відповіді на багато запитань, по-новому розуміти світ, стати філософом у душі. Література – як психолог, а кожен медик – це також психоаналітик. Знаєте, як тонко відчуває світ поет? Як людина без шкіри. Десь пошкодите ненароком палець – і зовнішні відчуття стають дуже насиченими. От і поезія вона світ відкриває по-новому. Візьміть хоча б поезію Омара Хайама. Читаєш і розумієш – кожен з нас особистість, хоча і піщинка, у цьому світі.
Від автора: У кожного свій шлях. Хтось сліпо вірить у Долю, а хтось – у те, що все у його руках. Одні прислухаються до інтуїції, в той час, як інші довіряють тільки перевіреним фактам. Для когось запізнитись на літак – неприємність, а для когось – знак, що не варто летіти. Якщо життя – це дорога, то хто обирає маршрут? Де потрібно повертати, щоб вчасно досягти «місця призначення»? Я про знаки повороту або невипадкові випадковості.
Склалося враження, що моя співрозмовниця завжди намагалась не потонути у сірості, буденності життя, не загубитися у повсякденних турботах, не розтанути, не стати однією із тих, що не дивляться на небо, не читають поезію, не мріють. В цій жінці відчувається душа, іскра, бо вона досягла найголовнішого у житті – стала Людиною. Завжди була переконана, що робота на яку ходиш, щоб заробляти гроші, її ніколи не влаштує.
– Медиком мріяла бути завжди. На селі у той час ця професія була найбільш благородною, шанованою і відомою. Освіту поїхала здобувати до Зарічного. Там щойно зорганізували медичне училище. Навчалася із великим задоволенням. Спеціальної літератури не було. Давали знання майбутнім медикам викладачі на основі власних конспектів. Звичайно ж головною школою стало саме життя, досвід, який здобувала вже по закінченню, день за днем, як крихти. Перші трудові будні почалися в Узліссі. А у Бережках вже 40 років трудимося з акушеркою Параскою Адамівною Полейко. Працює з нами і санітарка Наталія Кирилівна Сергеєва. Обслуговуємо 1670 мешканців села. Є 20 діток до року. Кажуть, у медицині важкі перші тридцять років. Однак, ця відповідальна робота вимагає зосередженості постійно, зосередженості розумової і душевної, бо у селі, де кожного знаєш, завжди переймаєшся чужим болем, сприймаєш його глибоко.
На моїх очах виросло не одне покоління бережківчан. Повірте, окрім фізичного здоров’я, неабияке значення має і духовний стан людини. Становлення молоді – це важливий процес. Саме під час цих років гартується моральне здоров’я. Багато залежить від батьківського виховання.
Здоров’я – поняття багатопланове. Це не лише відсутність хвороб, але й високий рівень пристосування, благополуччя, комфортне психологічне самопочуття, толерантні соціальні відносини.
Ми живемо у непростий час, старі цінності знищили, а нові ще не зовсім сформувалися. Дуже складно мислити, працювати у такий перехідний період. Прикро, що у нашій хаті намагаються зараз навести порядок чужинці. Ми ж самі можемо подбати про своє майбутнє. Чому сьогодні повинні гинути наші сини, через чужі примхи і амбіції? Чому на нашій території могутні держави світу цього відстоюють і відвойовують свої інтереси? Вчора іду селом і сльози туманять очі, послухала новини, перейнялася тим, як добивали нашого солдата, і серце кричить від болю. Болить і інша проблема державної ваги. Села «залиті» горілкою. Скільки молоді загубило і губить своє здоров’я через оковиту? Маємо бурштин, молодь відчула смак великих грошей. Але тут теж є свої підводні рифи, гроші не завжди приносять лише добро.
Ви знаєте у медицині, попри досвід, роки не можна позбавитися душевних переживань. Бувають випадки, які шрамом лягають на серце. Вони – як віддзеркалення нашої сутності. Пригадую, якось (це вже було давно) через недогляд у нікудишньої матері отруїлася маленька дитина. Викликала швидку, веземо донечку до лікарні. Ця горе-мати дає мені дитину на руки і каже: «Нехай помре вона на ваших руках». Серце моє тоді кричало від болю. Ні, кажу, хай тебе совість замучить, якщо дитину забере Бог. На щастя, маленьке вижило. От вам приклад душевних переживань у нашій роботі.
Від автора: Сільський голова Ганна Семенівна про завідувачку ФАПу говорить з повагою і хвилюванням. Стверджуючи, що Феодосіївна – це і медик, і порадник, і психолог. Коли ФАП підпорядковувався сільській раді, то всі питання вирішували спільно, знаходили шляхи, аби якимось чином і ремонти проводити вчасно і якісно. І необхідне устаткування допомагати закуповувати. Вишукали можливість відкрити фізкабінет  Зараз заклад перейшов у підпорядкування районної структури. Однак сільський голова обіцяє, в міру можливостей, і надалі підтримувати. Бо ж йдеться про здоров’я членів сільської громади. Скажемо одне, на ФАПі затишно, охайно, стерильно чисто, так, як і має бути у всіх медичних закладах, впадає око велика кількість кімнатних рослин, що створюють особливу ауру.
Головний лікар комунального закладу охорони здоров’я «Дубровицький районний центр первинної медико-санітарної допомоги» Вікторія Михайлівна Островець про роботу Бережківського ФАПу відгукується тільки схвально. Вона каже, що приємно працювати з таким досвідченим колективом, на їх роботу у районі може рівнятися молодь. Колектив, на чолі з завідувачкою, тримає руку на пульсі часу всіх подій галузі районної медицини і вчасно виконує вимоги, які на нього покладені.
Мріє завідувачка ФАПом про аптеку у Бережках. Каже, що це – необхідність для сельчан, аби за вкрай важливими пігулками до райцентру не їхати. От тільки відкрити аптеку у селі не так просто. А стала вона б у нагоді мешканцям цього великого села.
Не так давно Лідія Феодосіївна сама хворіла. Бог дав їх випробування недугою, хоча все своє трудове життя медичка сама рятувала хворих. У сільському храмі односельці молилися за її видужання.
Отець Василь настоятель храму Різдва Богоридиці села Бережки ділиться думкою:
– Наша Феодосіївна – це людина-душа, ця мудра жінка безкорисливо поспішає до хворих у будь-яку погоду і в будь-який час, не шкодуючи ні сил, ні здоров’я, ні особистого часу. Невтомна трудівниця, щира людина, порадниця і помічниця. Блаженні ті, хто робить добро. Їм обов’язково воздасться.
Так, кожен з нас, пише книгу свого життя. Багато хто хотів би повернути час назад, щось переінакшити все в житті, але час невблаганний – живемо у подиху, живемо у видиху. Поспішаймо міняти себе, учімся розуміти життя, розуміти печалі і випробування. І нехай допоможе кожному Бог, хто поставив собі за мету написати книгу свого життя тут на землі, написати її добром. Як це робить Лідія Феодосіївна Остаповець.

Любов Клімчук.