робота  як  іспит  на  людяність

Напередодні професійного свята ми поспілкувалися з заступником головного лікаря ЦРЛ Марією Ващишиною. Терапевт з багаторічним досвідом, Марія Мартинівна стан в медицині діагностує як «стабільно критичний». На жаль, реформи, яких зазнає галузь останнім часом, не завжди йдуть їй на користь. Охорону здоров’я раз по раз  лихоманить від експериментів. Нині ми стоїмо на порозі ще більш глобальних реформ в медичній галузі. Нещодавно в Харкові презентували «Національну стратегію побудови нової системи охорони здоров’я в Україні на період 2015-2025 рр.». Її довго й за великі гроші (Міжнародний фонд «Відродження» виділив 150 тис. доларів) готувала група міжнародних та національних експертів.

«Ми не збираємося руйнувати досягнення, а хочемо залучити місцеві медичні громади до покращення власної діяльності, що націлено на підвищення якості медичних послуг для населення та власного рівня життя, – зазначив презентуючи Стратегію  Міністр О.Квіташвілі. – В принципі, реформи дуже прості: плануємо збудувати фінансову систему так, щоб гроші самі йшли за пацієнтом і в нього був вибір – до якого медичного закладу піти; щоб лікарні мали автономію в розпорядженні своїми коштами; щоб легалізувати доходи, які сьогодні приховані, але де-факто існують; щоб інвестори отримали можливість вкладати в розвиток охорони здоров’я».

Марія Ващишина з висоти свого багаторічного досвіду роботи в медицині на подібні заяви дивиться філософськи: поживемо-побачимо. У неї свій погляд на проблеми галузі, який з фінансами мало дотичний. Має жінка тверде переконання: лікар повинен співпереживати з пацієнтом його недугу, а не заробляти на ній. Тож «медичне підприємництво», до якого спонукатиме нова Стратегія, вона переживає досить болісно.

«Всі розуміють, що війна та криза вимагають від влади суворої економії бюджетних коштів та нових управлінських підходів. Але коли йдеться про здоров’я людей термін «недофінансування» може стати синонімом «не вилікували», «не врятували», «прирекли». «Недофінансувати» можна будівництво пам’ятників, ремонти в кабінетах чиновників та закупівлю транспорту для них, але економити на здоров’ї людей – це злочин, - вважає лікарка. – Є галузі, які неможливо повністю «комерціонувати». Якщо замість того, аби рятувати людей, медики почнуть продавати медичні послуги, то де вони будуть зацікавлені в профілактиці захворюваності?».

Багато суперечливих думок виникає з приводу цього документа. Проте – це тема для окремої розмови.

А в переддень свята – від імені всіх 7 з половиною тисяч пацієнтів (лише цьогорічних!), яким стали в нагоді люди в білих халатах, хочеться подякувати за розділені з нами тривоги, вмілі й дбайливі руки, гострий розум й сердечну щедрість, хронічну людяність, яка не зазнала професійного вигоряння. Медик не Бог, але в якусь мить ми звіряємося тільки на нього. Тож хай турбота про наше здоров’я не позначиться на їхньому, а добро повертається сторицею.

Приймальне відділення – це, мабуть, віддзеркалення роботи усієї лікарні. Від оперативності і злагодженості роботи колективу цього підрозділу часто залежить не лише здоров’я, а й   життя пацієнта!!! Працюючи у цілодобовому режимі медики намагаються якнайшвидше надати допомогу всім, хто звернувся сюди. «Зрозуміло, що хвороба не розрізняє ні буднів ні свят, ні дня, ні ночі. Однак, є у більшості з нас за душею є грішок – терпіти біль до останнього. От коли вже геть припече, готові віддатися в руки медикам і благати зцілення», – ділиться з нами думкою завідувачка приймальним відділенням Тетяна Земляна. – Скільки випадків можна було б назвати, коли у приймальне відділення потрапляють вже на грані життя і смерті, хоча такого стану можна було уникнути, звернувшись до медиків завчасно. І вже тут доводиться приймати рішення: з чого почати цей порятунок. Звичайно, на жаль, ми не в силах передбачати і відвернути трагічні випадки, коли медикам доводиться діяти в оптимально обмежених часових вимірах. Робимо все, що необхідно, аби дати перший поштовх до одужання».

Завідувачка завдячує колективу відділення, черговим лікарям, спеціалістам закладу за професіоналізм, відданість своїй справі, людяність і дух колективізму.

Щодня через приймальне відділення проходять десятки наших земляків. На передовому фронті лікувального закладу завжди намагаються надати невідкладну допомогу хворим у критичних ситуаціях – швидко, професійно і найбільш виважено

.

На фото: чергова медсестра Валентина Холодько, лікар приймального відділення Оксана Пінчук, чергова молодша сестра Тетяна Хомич, завідувачка – лікар-невропатолог Тетяна Земляна.

Поліклінічне відділення – у лікарні найбільше. Його завідувач Констянтин Іванович Кліценко за тридцять років роботи в медицині спробував різного. Сам починав санітаром у Костополі. Після закінчення Рівненського медучилища деякий час працював фельдшером, згодом пройшов вишкіл у військовому медпункті під час строкової служби в армії. Тож до медінституту вже прийшов не новичком. Удосконалював знання та набирався досвіду після закінчення вузу лікарем швидкої допомоги. Зарекомендував себе і як хороший хірург. Згодом опанував й спеціальність ендоскопіста. На думку Констянтина Івановича, лікар має постійно працювати над собою. Тож його вимогливість та принциповість в першу чергу і є запорукою стабільності роботи цього величезного лікарняного підрозділу. Бо ж у підпорядкуванні – більше ста чоловік. А за ними – тисячі відвідувачів. Недарма ж вважається, що поліклініка і є візитівкою лікарні. Часто наша думка про галузь загалом складається саме з вражень від її роботи.

– Хотілося б зробити нашу поліклініку більш комфортною, запровадити сучасні методи обліку відвідувань, аби хворий міг записатися до лікаря прямо з дому через Інтернет. А так ми надаємо широкий спектр медичних послуг й робимо більшість сучасних досліджень, не бракує в колег ні вмінь, ні навиків, - каже лікар.

На фото: завідувач поліклінічним відділенням Констянтин Кліценко разом з лікарями-невропатологами Вікторією Власюк, Іриною Бобик.

Реанімаційне відділення – зона особливої уваги. Саме тут найчастіше відбувається справжня схватка зі смертю за життя хворого. Коли тільки від кмітливості та досвіду лікаря залежить, на чий бік схиляться терези його долі. Саме тут відбуваються дива, й всупереч всім прогнозам людина народжується вдруге. У цьому відділенні на це запрограмована не тільки найсучасніша медтехніка, а й весь персонал. У реанімацію, як правило, ідуть фанати своєї справи. На жаль, ми не мали нагоди довго поспілкуватися з завідувачем цього відділення Русланом Бовгирою. Випало для цього лише кілька вільних хвилин у перервах між операціями. Зосереджений думками, напевно, на них, лікар передав своїм колегам найщиріші вітання з нагоди професійного свята, а землякам побажав якнайрідше ставати його пацієнтами.

Професія медичної сестри – складна й багатогранна. Вона поєднує в собі надзвичайну відповідальність і високий професіоналізм, лишаючись при цьому ледве помітною, але вкрай значущою. Саме медична сестра витрачає найбільше свого часу на перебування біля ліжка хворого, виконуючи всі призначення лікаря, не шкодуючи  душевного тепла. Недарма в народі кажуть: і тепле слово часом лікує.

Багато нюансів про роботу медичних сестер можуть розповісти медичні працівники Надія Годунко та Наталія Орленко. Адже за плечима у кожної чималий стаж роботи у медичній сфері, свої сходинки пізнання цієї професії. 45 років віддала роботі у медицині Надія Дмитрівна. Головна медична сестра районної лікарні сьогодні завдячує долі і людям, з якими йшла по життю цією стежиною. Надія Дмитрівна наголошує, що медсестра – не просто професія, це стан душі. А працювати у медицині може лише людина зі світлими думками.

Наталія Орленко – старша медична медсестра пологового відділення. У медицині вже 20 років. Трудовий шлях розпочинала у поліклініці. Працювала поруч з лікарями різної спеціалізації. Такий досвід дав багато позитиву у роботі, бо по крупинці реальної роботи формувалася сама як фахівець.

Кажуть: медична сестра – це ноги безногого, очі сліпого, підтримка дитині, джерело знань і впевненості для молодої матері, уста тих, хто надто безсильний і заглиблений у себе. Саме такими вважають своїх колег наші співрозмовниці. Звісно, саме від співпраці лікарів і медичних сестер залежить результат лікування в цілому. Бо хто, як не медсестра, підкріпить щоденною працею вмілий талант і знання лікаря. Залишатися чуйними, добрими, співчутливими зичать наші співрозмовниці медикам. А Бог хай посилає на це і їм, і їх колегам силу і здоровя.

Амбулаторію загальної практики сімейної медицини і досі поміж людей називають дитячою консультацією. Усі ми відкривали двері цього закладу, чи то як пацієнти, батьки, або ж дідусі і бабусі. Приходили і йдемо сюди, аби отримати кваліфіковану медичну пораду і заспокоїти батьківську душу.

Зізнаємося, що не були у закладі досить давно, отож були приємно вражені ремонтом, який надав консультації більш пристойного вигляду і комфортніших умов праці і перебування тут маленьких пацієнтів. Ірина Петрівна Боковець, завідувачка амбулаторії, розповідає, що Світовий банк планує виділити кошти, аби у найближчі роки провести тут капітальний ремонт та добудувати консультацію. Будемо сподіватися, що цей проект зробить заклад більш сонячним і затишним.

А поки що колектив амбулаторії несе свою трудову вахту у стінах будівлі, вік якої визначити важко, бо відповідних документів нема. Зазначає Ірина Петрівна, що  найближчою її мрією є заміна в амбулаторії підлоги,  стан якої не відповідає жодним вимогам сьогодення. Вона щиро вдячна спонсорам, які зробили у закладі ремонт і вірить, що і надалі у вирішенні проблем добрі люди допоможуть. Що ж до професійної майстерності, то досвідчений лікар-педіатр Ірина Петрівна Боковець чула, як б’ються тисячі дитячих сердечок, бачила сполохані очі їх мам, знаходила свої підходи до лікування дітей, зігрівалася теплом щирих посмішок вже здорових пацієнтів. На жаль, цілком здорових дітей у районі дуже мало, однак від спільних зусиль медиків і батьків залежить їх майбутнє, а отже майбутнє країни.

Щоденно поріг цього закладу переступають сотні діток. Не всі вони розуміють, що від мудрості лікаря залежить їх день завтрашній. Але добре знають про це батьки, довіряючи медикам найдорожче, що мають у житті.

На фото: у робочий день до спільного фото не вдалося зібрати весь колектив, бо у кожного своя ділянка роботи і свої обов’язки. Але про всіх, хто трудиться у закладі можна згадати найкращими словами, не лише з нагоди свята. Ось такими – щирими, усміхненими і мають бути ті, хто відроджує сонце в дитячих очах.

Блаженні, хто робить добро

Я вибрала Долю собі сама.

І що зі мною не станеться, –

у мене жодних претензій нема

до Долі – моєї обраниці.

Багато гарних слів можна написати про людей у білих халатах.  Щирих, теплих, неординарних. Сьогодні поговоримо про тих, хто опікується сільським населенням. У переважній більшості, це самовіддані працівники, добрі й щирі, які, незважаючи на негаразди, що спіткали сільську медицину, роблять усе, що від них залежить, аби допомогти хворому. Нелегко їм виконувати свої обов’язки у нинішній складний час. Це воістину «незахищені захисники», в яких далеко не завжди є все необхідне, щоб боротися з недугою, але саме вони часто знаходяться на передовій, де йде боротьба між життям і смертю. Вже 40 років трудиться сільським медиком завідувачка бережківським ФАПом Лідія Феодосіївна Остаповець. Про трудові будні, особливості фаху та загалом життя говоримо з досвідченим медичним працівником напередодні професійного свята. Як воно, працюється і живеться медику у селі?

– Сільська медицина – штрафний батальйон. Ми бійці цього підрозділу.  У роботі сільського медика нема вихідних, бо хвороба не питає, коли постукати у двері. Недуга приходить у найбільш неочікуваний час і не питає у нас ні про статки, ні про наші плани. Важливо, щоб перша необхідна допомога була надана вчасно і фахово, бо це дуже впливає на одужання. Не слід зволікати хворому із зверненням за медичною допомогою, адже часто важливу роль відіграють навіть хвилини.

Ніколи не вважала себе найкращим фахівцем, бо у житті неможливо догодити всім. Але свою роботу завжди намагалася виконувати якнайкраще, аби перед усім перед своєю совістю було несоромно. Вона – наш найважливіший цензор.

Я народилася і виросла у мальовничій Велюні, у школі вчилася на відмінно. Захоплювалася читанням. До 5 класу перечитала всі книги із  шкільної бібліотеки. Взагалі література завжди допомагала мені знаходити відповіді на багато запитань, по-новому розуміти світ, стати філософом у душі. Література – як психолог, а кожен медик – це також психоаналітик. Знаєте, як тонко відчуває світ поет? Як людина без шкіри. Десь пошкодите ненароком палець – і зовнішні відчуття стають дуже насиченими. От і поезія вона світ відкриває по-новому. Візьміть хоча б поезію Омара Хайама. Читаєш і розумієш – кожен з нас особистість, хоча і піщинка, у цьому світі.

Від автора: У кожного свій шлях. Хтось сліпо вірить у Долю, а хтось – у те, що все у його руках. Одні прислухаються до інтуїції, в той час, як інші довіряють тільки перевіреним фактам. Для когось запізнитись на літак – неприємність, а для когось – знак, що не варто летіти. Якщо життя – це дорога, то хто обирає маршрут? Де потрібно повертати, щоб вчасно досягти «місця призначення»? Я про знаки повороту або невипадкові випадковості.

Склалося враження, що моя співрозмовниця завжди намагалась не потонути у сірості, буденності життя, не загубитися у повсякденних турботах, не розтанути, не стати однією із тих, що не дивляться на небо, не читають поезію, не мріють. В цій жінці відчувається душа, іскра, бо вона досягла найголовнішого у житті – стала Людиною. Завжди була переконана, що робота на яку ходиш, щоб заробляти гроші, її ніколи не влаштує.

– Медиком мріяла бути завжди. На селі у той час ця професія була найбільш благородною, шанованою і відомою. Освіту поїхала здобувати до Зарічного. Там щойно зорганізували медичне училище. Навчалася із великим задоволенням. Спеціальної літератури не було. Давали знання майбутнім медикам викладачі на основі власних конспектів. Звичайно ж головною школою стало саме життя, досвід, який здобувала вже по закінченню, день за днем, як крихти. Перші трудові будні почалися в Узліссі. А у Бережках вже 40 років трудимося з акушеркою Параскою Адамівною Полейко. Працює з нами і санітарка Наталія Кирилівна Сергеєва. Обслуговуємо 1670 мешканців села. Є 20 діток до року. Кажуть, у медицині важкі перші тридцять років. Однак, ця відповідальна робота вимагає зосередженості постійно, зосередженості розумової і душевної, бо у селі, де кожного знаєш, завжди переймаєшся чужим болем, сприймаєш його глибоко.

На моїх очах виросло не одне покоління бережківчан. Повірте, окрім фізичного здоров’я, неабияке значення має і духовний стан людини. Становлення молоді – це важливий процес. Саме під час цих років гартується моральне здоров’я. Багато залежить від батьківського виховання.

Здоров’я – поняття багатопланове. Це не лише відсутність хвороб, але й високий рівень пристосування, благополуччя, комфортне психологічне самопочуття, толерантні соціальні відносини.

Ми живемо у непростий час, старі цінності знищили, а нові ще не зовсім сформувалися. Дуже складно мислити, працювати у такий перехідний період. Прикро, що у нашій хаті намагаються зараз навести порядок чужинці. Ми ж самі можемо подбати про своє майбутнє. Чому сьогодні повинні гинути наші сини, через чужі примхи і амбіції? Чому на нашій території могутні держави світу цього відстоюють і відвойовують свої інтереси? Вчора іду селом і сльози туманять очі, послухала новини, перейнялася тим, як добивали нашого солдата, і серце кричить від болю. Болить і інша проблема державної ваги. Села «залиті» горілкою. Скільки молоді загубило і губить своє здоров’я через оковиту? Маємо бурштин, молодь відчула смак великих грошей. Але тут теж є свої підводні рифи, гроші не завжди приносять лише добро.

Ви знаєте у медицині, попри досвід, роки не можна позбавитися душевних переживань. Бувають випадки, які шрамом лягають на серце. Вони – як віддзеркалення нашої сутності. Пригадую, якось (це вже було давно) через недогляд у нікудишньої матері отруїлася маленька дитина. Викликала швидку, веземо донечку до лікарні. Ця горе-мати дає мені дитину на руки і каже: «Нехай помре вона на ваших руках». Серце моє тоді кричало від болю. Ні, кажу, хай тебе совість замучить, якщо дитину забере Бог. На щастя, маленьке вижило. От вам приклад душевних переживань у нашій роботі.

Від автора: Сільський голова Ганна Семенівна про завідувачку ФАПу говорить з повагою і хвилюванням. Стверджуючи, що Феодосіївна – це і медик, і порадник, і психолог. Коли ФАП підпорядковувався сільській раді, то всі питання вирішували спільно, знаходили шляхи, аби якимось чином і ремонти проводити вчасно і якісно. І необхідне устаткування допомагати закуповувати. Вишукали можливість відкрити фізкабінет  Зараз заклад перейшов у підпорядкування районної структури. Однак сільський голова обіцяє, в міру можливостей, і надалі підтримувати. Бо ж йдеться про здоров’я членів сільської громади. Скажемо одне, на ФАПі затишно, охайно, стерильно чисто, так, як і має бути у всіх медичних закладах, впадає око велика кількість кімнатних рослин, що створюють особливу ауру.

Головний лікар комунального закладу охорони здоров’я «Дубровицький районний центр первинної медико-санітарної допомоги» Вікторія Михайлівна Островець про роботу Бережківського ФАПу відгукується тільки схвально. Вона каже, що приємно працювати з таким досвідченим колективом, на їх роботу у районі може рівнятися молодь. Колектив, на чолі з завідувачкою, тримає руку на пульсі часу всіх подій галузі районної медицини і вчасно виконує вимоги, які на нього покладені.

Мріє завідувачка ФАПом про аптеку у Бережках. Каже, що це – необхідність для сельчан, аби за вкрай важливими пігулками до райцентру не їхати. От тільки відкрити аптеку у селі не так просто. А стала вона б у нагоді мешканцям цього великого села.

Не так давно Лідія Феодосіївна сама хворіла. Бог дав їх випробування недугою, хоча все своє трудове життя медичка сама рятувала хворих. У сільському храмі односельці молилися за її видужання.

Отець Василь настоятель храму Різдва Богоридиці села Бережки ділиться думкою:

– Наша Феодосіївна – це людина-душа, ця мудра жінка безкорисливо поспішає до хворих у будь-яку погоду і в будь-який час, не шкодуючи ні сил, ні здоров’я, ні особистого часу. Невтомна трудівниця, щира людина, порадниця і помічниця. Блаженні ті, хто робить добро. Їм обов’язково воздасться.

Так, кожен з нас, пише книгу свого життя. Багато хто хотів би повернути час назад, щось переінакшити все в житті, але час невблаганний – живемо у подиху, живемо у видиху. Поспішаймо міняти себе, учімся розуміти життя, розуміти печалі і випробування. І нехай допоможе кожному Бог, хто поставив собі за мету написати книгу свого життя тут на землі, написати її добром. Як це робить Лідія Феодосіївна Остаповець.

Любов Клімчук.