четвер, 31 травня 2018 р.


Житиме у своїх піснях!

На 59-му році життя у Рівному несподівано помер наш земляк Павло Дука – відомий музикант, поет і виконавець, заслужений артист України, художній керівник гурту «Країна У». Павло Дука у свій час став лауреатом Міжнародної премії імені Григорія Сковороди, працював доцентом кафедри пісенно-хорової практики та постановки голосу РДГУ.
5 травня прощалися з талановитим земляком у Рівному та Дубровиці. У нашому місті музиканта відспівали у храмі Різдва Богородиці і провели в останню дорогу на новий цвинтар, де поховані батьки заслуженого артиста. Поряд з ними він і буде спочивати.
У 2016 році я писала публікацію до нашої газети про шанованого земляка, композитора, виконавця. Тоді у районному будинку культури, даючи концерт для земляків, Павло Дука розповів:
– Вперше на цю сцену вийшов у сьомому класі. Петро Степанюк, який проводив тут прослуховування, уважно переглянув номери всіх бажаючих і звернувся: «А чи є ще хтось, хто хотів би себе показати на сцені?». Я й піднявся останнім. Хвилювався дуже. Але з того часу я і стою перед глядачами. Дякую, що помітив Петро Наумович в мені оту іскру. Згодом співав у ансамблі РБК.
Щодо цієї сцени, то пригадую ще один повчальний і цікавий випадок: У 1983 році з колективом «Простір» завітав до рідної Дубровиці. Співали у селах, у райцентрі ж окремі поціновувачі музики засумнівалися: «Навєрно, вони спєвають под магнітофон» (на той час термін «фанера» ще не був введений в ужиток). Вирішили перевірити. Дядько Юзік (перепрошуємо, що називаю людину розмовним ім’ям), який на той час обіймав у будинку культури чимало технічних посад, під час виступу гурту просто вимкнув електрощит (на прохання отих «музичних експертів»), ми продовжили співати вже без мікрофонів. Але зала наповнилася відразу гучними оплесками.
Відліком свого творчого шляху вважав співак і композитор друге місце у престижному республіканському конкурсі «Молоді голоси», яке здобув у 1989 році, а переміг тоді Степан Гіга. Відтоді відбулося багато виступів, творчих зустрічей. Добре знали митця у нашому краї як художнього керівника гурту «Країна У».
Пригадую і такі слова композитора: «Роки беруть своє. Багато їздили колективом по Союзу. Мав можливість залишитися жити у Сочі. Але завжди так тягнуло додому. А пісні, вони народжуються по-різному, іноді виношуєш у серці музику тижнями, а інколи вона з’являється на світ миттєво, сідаєш за фортепіано, і мелодія ллється».
Гарні слова казали про талановиту людину в день похорон друзі і знайомі, священики з Рівного, адже Павло Дука керував хором у храмі на Басовому Куті. Наш земляк отець Данило також говорив про Павла Дуку як про талановиту людину і патріота.
У своїй промові отець Леонід Поліщук, настоятель Свято-Троїцького храму м. Рівне (Басів Кут), розкрив багатогранність постаті митця, священик нагадав про значення композитора для розвитку української музики, про те, що він співав про все найбільш істотне і яскраве. Отець Леонід зазначив: «Ми, друзі і товариші Павла, будемо згадувати його постійно, бо лунатимуть його пісні, твори, які він понаписував, будемо згадувати його афоризми. Не віриться, що Павла нема. Ми стали свідками того, як сьогодні аплодисментами рівненчани випроводжали митця за ворота нашої церкви. Відтепер він перебуватиме на небесах. Багато людей прийшло у Рівному попрощатися з цією чудовою людиною.
У нашій церкві сльози заливали всіх. Шкода, що не було транспорту, щоб всі могли приїхати і провести Павла до місця вічного спочинку. Унікальна людина від нас відійшла. Його пісні звучали всюди – в родинах, в будинках культури, в адміністраціях, в тюрмах. Він нікому не відмовляв. До речі, Павло їздив піднімати бойовий дух солдатам на фронт. Він співав для батальйону «Волинь».
Відійшла неординарна людина, а нам залишаються молитви, бо крім нашої молитви, яка зв’язує Небо і землю, він вже нічого не потребує. Павло у нашій церкві керував хором, і ми будемо молитися за цю прекрасну людину. Тепер перед Богом Павло дасть відповідь, для чого жив на світі. А він жив, щоб нести нам пісню. Павло ніколи ні з ким не сварився. Він знав, що Ангели можуть прийти і забрати його душу, але не знав, що так рано це станеться. Павло завжди казав: «Проживайте кожен день, як останній! У цій людині не було лукавства. Він міг плакати і сміятися, він був надзвичайно щирим. Дорогі браття і сестри, не скупіться на молитву. Помоліться, як знаєте, можливо різними словами і молитвами, але помоліться за упокій Павлової душі!».
Смерть Павла Дуки – самобутнього музиканта, громадського діяча, викладача стала справжнім ударом для земляків, які любили його за чесність, відвертість, любили його щирі пісні, життєрадісність і оптимізм.
Відомий у Рівному фотохудожник Олексій Потянок поділився такими думками:
«Востаннє бачив Павла Дуку 28 лютого на проекті Галини Швидків «За мить до весни», був він як завжди артистичний, завів публіку жвавими піснями. Дякував мені за фото! І тут раптом – така потрібна усім людина пішла до кращого світу. А хто коли думав, яка важка творча доля артиста-співака, коли за будь-яких обставин виходиш на сцену та співаєш, посміхаєшся, а всередині тобі погано. А що в середині – знає лише сам артист. І виразка, не смертельна, здавалося б, хвороба, але забрала Павла!
Бережіть своїх близьких – особливо артистів-співаків, ми нутром відчуваємо життя, ми сентиментальні і водночас зібрані на сцені ціною власного здоров’я, а часом і життя!
Цінуйте нашу творчість при житті, ходіть на наші концерти, поки ми живі. Бо посмертні згадування – то ностальгія по тому, що не збулося!
Павле, земля тобі пухом! Спочивай, любий друже, та надсилай нам з небес натхнення та любов. Чому так рано пішов – відомо лише Богу! Але тебе не буде вистачати нам усім!».
Дубровиця попрощалася з талановитим сином. Але Павло Дука житиме – житиме у своїх піснях! «Дубровиця, рідне моє місто», «Однокласники» - ці і багато інших творів митця люблять земляки талановитого музиканта.
Люба КЛІМЧУК.



Мамо, Тобі низесенько вклонюсь…

Сьогодні у переддень Дня матері, про найдорожчих людей розповідають їх діти.
Що ви сказали б про свою маму? З таким запитанням ми звернулися до наших земляків. Кожен з опитаних підібрав дуже щирі і теплі слова про найдорожчу людину! Пропонуємо вам прочитати думки синів та доньок про наших мам-землячок.

Віталій Сухович
Дуже важко передати словами синівські почуття до матері. Прекрасно розумію, що материнська любов особлива, не схожа на будь-яку іншу, вона для нас є оберегом. Коли самі стаємо батьками, то потрохи починаємо відчувати сенс цієї великої маминої любові. Адже у дитинстві і юності часто мамині поради сприймаємо як повчання, яке не дуже хочеться чути.
Моя мама Віра Йосипівна зараз на заслуженому відпочинку, живе у Сарнах. Стараюся навідуватися до неї завжди, як випадає вільний час, нема тижня, щоб не побував у батьківському домі. Я вважаю, що це питання навіть не треба обговорювати, треба їхати до батьків якомога частіше. От у мене часу, на жаль, обмаль вільного. Але дружина Тетяна з нашими синами навідує мою маму часто і без мене.
Народилася мама у Рокитнівському районі, село Борове. Закінчила Кременецький лісовий технікум, все життя присвятила роботі у лісовому господарстві, як і мій покійний батько. Спочатку вона працювала лісником, а потім бухгалтером. Здавалося, все добре – робота улюблена, чоловік, діти. Але раптово у 1993 році не стало батька Миколи Гнатовича. Це була величезна і непоправна втрата для всіх нас. Мені було лише 13 років, а сестрі 21. Якраз такий період, коли  дуже потрібним було батькове слово і його приклад та підтримка. Знаю, що ця рана – втрата чоловіка – і досі у мами незагоєна. Мама замінила нам батька. Її любові і серця вистачило, щоб дбати про нас матеріально і духовно. Мама мала і має твердий, я сказав би, навіть трохи жорсткий характер, ніколи нас особливо не балувала, хоча сонцю маминої душі нема меж. Я дякую, що вона нас виховала такими, як ми є – людьми, які мають відповідати за свої вчинки і слова.
Коли гостюю у мами, то дуже люблю смакувати маминими холодцем і голубцями, вони неперевершені. Розказав небагато. Мабуть, сини скупіші на слова любові для мам, аніж дочки. Але хлопці по-особливому люблять своїх мам, я це знаю особисто і бачу вже по своїх синах. Для мене навіть поговорити про буденні речі з найдорожчою людиною – це втіха для душі. Прошу у Бога здоров’я для своєї мами і для всіх матерів на землі. Жінка-мати – це символ миру і щастя. Матерям від нас багато не треба, лише наша любов і повага!

Оксана Довжик
Відзначаємо День матері, яка для кожної людини уособлює найкращі риси любові, турботи і теплоти. У нашій родині слово «Мама» звучить в багато разів частіше, аніж у інших.
Наша мама Єва Григорівна Красько народилася в селі Берестя у 1950 році. В 17 років вийшла заміж. Бог подарував мамі 13 дітей. Сім синочків і шість донечок стали один за одним найбільшою радістю маминого життя. Всіх виростила, виховала, допомогла здобути освіту. Яким було життя у неньки? Нелегким. Але мама ніколи не нарікала на проблеми, завжди бачила в людях добро і нас вчила так ставитися до земляків. Тепер вже маємо свої сім’ї, але є у нас берегиня родинного вогнища, до якого радо поспішаємо. Мама словом заспокоїть, молитвою захистить. Дякуємо Вам, наша рідненька, за все: за Ваші недоспані ночі, за Вашу ласку і тепло, за любов і за те, що ми у Вас є. У нашої мами серце лебедине, у нашої мами руки золоті. Ніжно Вас цілуєм, квіти Вам даруєм, бо Ви найкраща на землі! Мамо, Мамочко, Матусю, рідненька, не сумуйте і не журіться. Ми з Вами, Ваші діти, онуки, правнуки, ПОСМІХНІТЬСЯ!!!

Олександр Лавор
Напередодні Дня матері хотів би привітати від усієї нашої родини найдорожчу людину, любу матусю Лавор Ніну Михайлівну, а разом з нею – усіх матерів з цим прекрасним святом.
Нелегким був життєвий шлях нашої мами. Народилася 8 квітня 1951 року в с. Осова Дубровицького району, в простій селянській родині. Крім неї, в сім’ї росли й виховувались ще дві сестри та брат. Дитинство було типовим для усіх дітей, що виросли в селі – допомагала батькам по господарству, ходила в ліс по ягоди та гриби, працювала в полі. Восьмирічку закінчила в Осові, а середню освіту здобувала в Бережницькій школі. Зі вступом до вищого навчального закладу не поталанило, тому певний час працювала на Рівненському льонокомбінаті. В 1973 році вийшла заміж, народила двох синів та доньку. З 1979 року по 2017 рік (майже 40 років) працювала помічником вихователя в дитячому садочку № 1 «Теремок». З теплом та любов’ю згадує мама роки роботи в дитсадку, свій колектив та діток, з якими працювала. Зараз мама перебуває на заслуженому відпочинку, порається по господарству, більше приділяє уваги онукам. Вона завжди радіє успіхам своїх дітей, підтримує нас у важку хвилину, завжди щиро переживає за кожен пройдений крок.
Перший зубчик, перші несміливі кроки, вперше вимовлене слово, перший раз у перший клас, перше кохання і перші життєві розчарування – все це назавжди збереглося у її пам’яті, тому що в ці важливі моменти вона завжди була поруч з нами!
Низько вклоняємось Вам, Мамо, за Ваші терпіння, витримку, дивовижну мудрість і мужність, з якими Ви, долаючи нинішні негаразди, зберігаєте віру у завтрашній кращий день для своїх рідних і близьких. Тож здоров’я Вам, тепла і благополуччя. Хай під променями травневого сонця розтануть усі Ваші негаразди!
Тетяна Щічка
Моя мама Шпак Валентина Йосипівна народилася 5 травня 1927 року. Днями їй виповнилося 91-ин. Дякуємо Богові, що Господь хранить для нас неньку на землі, і ми вітаємо її великою родиною. Виростила наша голубка двох синів і двох дочок. Має 6 внуків, 10 правнуків та 2 праправнуків. Наша щира, ніжна, уважна і турботлива мама у своєму серці плекає любов до кожного з нас.
А найпрекраснішим подарунком до дня народження нашої матусі стало народження ще однієї праправнучки. Розростається дерево нашого роду, маленькими ніжними квіточками вкривається його гілля. Слава Богу за все! За святковим столом в день народження матусі ми бажали їй здоров’я, це найголовніше. Хай наша голубка сивочола і надалі збирає нас всіх до своєї господи за святковий стіл.
Наша матуся рано вийшла заміж, у 17 років вже була дружиною, а незабаром народився перший синочок. Прожила нелегке життя, трудилася і в колгоспі, в пекарні в нічні зміни випікала для земляків хліб, був час, коли працювала і у садочку, що був на вулиці Березовій. Трудилася у стоматполіклініці, аж поки не вийшла на заслужений відпочинок. Там працювала відповідально і з душею. А ще поспішала додому, бо ж треба було дбати про діток і оселю.
В народі кажуть: «Бог не може встигати скрізь, тому він створив матерів». І дійсно, материнство мабуть, найважча з усіх робіт. Але й радість від неї найвища, найбільша винагорода - продовження славного людського роду.

Надія Лущик
Мама – найдорожча, найрідніша людина у світі. Усі найтепліші, найкращі слова, що є на землі, звучать на її честь. Сьогодні, у переддень такого хорошого свята – Дня матері хочеться зібрати усі ці слова і покласти до ніг моєї мами – Лущик Ольги Миколаївни.
Народилася вона у Колках, у простій селянській родині, була другою, і наймолодшою, дитиною у сім’ї. Так склалося, що в розкоші їй не довелося зростати, а потім випало нелегко працювати: спочатку на харчокомбінаті у м. Дубровиця, пізніше – на фабриці «Діброва», а потім до пенсії працювала на місцевій бавовнопрядильній фабриці.
Жилося по всякому, різного «харчу» довелося скуштувати. На те воно й життя. Мабуть, не знайдеться тої родини у селі, та й поза його межами, якій моя матуся не робила паперових квіток, якими квітчали раніше короваї. А скільком людям вона, швачка-самоучка, все щось шила й перешивала. А скільки пісень переспівала, бо має дійсно чудовий голос. Своїм добрим серцем намагається зігріти кожного. Тепер, у свої 62 роки, є мамою двох доньок та бабусею трьох онучок.
Матусю, я щиро вдячна Вам за все: за недоспані ночі, за натруджені руки, за сивину у волоссі, за мудрі поради, за те, що виховали мене! Щиро Вам вдячна і низько, доземно вклоняюся!
Нене моя, пробачте мене за всі сварки, за гарячкові, образливі слова, що часом зривалися з моїх вуст, за недороблені справи, за несказані тисячі хороших слів.
Матусенько, найрідніша, найдобріша у світі людино, моя підтримко, моя опоро у цьому нелегкому житті, будьте завжди поруч! Нехай Бог посилає Вам здоров’я на довгі роки! Нехай не згасає у Ваших очах той вогник, що веде мене по життю! Божої Вам благодаті і достатку!

Ірина Клюйко (Томко)
Я вдома.
Мама, ніжний тихий голос:
«Вставай, час їсти», – залунає знов.
Я вдома – все мені знайоме,
Тече в мені дубровицькая кров….
Так, ще 10 років тому я писала про своє рідне улюблене містечко, де народила мене найдобріша людина на світі – моя мама Тетяна Томко. Тут її народила і виростила її мама, тут вона зустріла тата, який теж народився в Дубровиці (разом уже 35 років) і тут з 19 років почала працювати, даруючи людям свою чарівну посмішку і теплі слова. А праця мамина – це торгівля. Де тільки вона не робила: і в кафе «Кулінарія», і в «Юності», і в «Дитячому кафе», і в піцерії, і в школі. Кругом встигала моя бджілка-трудівниця. Так, саме бджілка-трудівниця, адже на той час, коли працювала, вже мала двох маленьких діточок, тобто мене з братом Ігорем. Завжди дивуюся їй і по цей день: «Як можна стільки встигати робити одночасно?». Мама посміхається і при цьому говорить: «Ворушитись треба, рух – це життя!». Напевно, торгівля передалася їй у спадок від її мами Віри Петрівни, яка теж все життя присвятила торгівлі в «Об’єднанні підприємств громадського харчування», отримуючи подяки за хорошу працю.
Часом ідемо з нею в гості до бабусі по рідній Дубровиці, то я аж сміюся, бо, напевно, немає такої людини, з якою б вона не привіталася. «А це вже хто?», – питаю її. «Це однокласник», – посміхаючись каже вона. Мама – душа компанії, тому її всі знають і поважають.
У 2005 році, коли мама працювала у «Дитячому кафе», літом сталася страшна трагедія. Маму збив мотоцикліст, який виїхав назустріч. Шансів на життя було мало. Це була страшна трагедія для нас усіх. Але, напевно, ще не час був такій добрій людині, як мама, залишити нас. Господь подарував щастя, мамуся – жива-здорова, і далі працює, як бджілка. Ще працювала у кафе «Млин», а зараз продає на ринку в четвер смачні фрукти та овочі.
Мама завжди вчила нас з братом бути чесними і добродушними людьми. Думаю, їй це вдалося. Матусю, ти можеш пишатися нами!
У 2013 році я подарувала мамі її золотко, її найулюбленішу внученьку – Олександру. Балує її бабуся, а Сашка до неї рветься, хоче в Дубровицю, каже: «Бабусю, я тебе так люблю!!!». Напевно, іншого і не треба. Недаремно кажуть, що внуків люблять більше ніж дітей.
Приїдемо з Рівного, а бабуся вже чекає, вже купа гостинців для внученьки лежить у тумбочці.
Довго можу говорити про свою рідненьку душу… Пишу ці слова і сумую, ось-ось покотиться сльоза. Хочу обійняти матусю і попросити вибачення за все, що, можливо, колись сказала чи вчинила не так.
Тепер сама мама, набралась мудрості, і десь навіть соромно, що не цінувала все те, що дарувала мені мама.
Тому напередодні Дня матері низько вклоняюся всім матерям, і цілую руки тобі, матусю. Всіх на світі слів не вистачить, щоб привітати тебе. Тому скажу просто: «Бажаю, щоб кожен твій день починався з посмішки, щоб біля тебе були завжди щирі і привітні люди, нехай твої оченята світяться щастям і щоб до тебе в двері ніколи не стукала старість і самотність. Нехай оминають тебе горе, сум і втома».
Господи, пошли здоров’я моїй мамі на многая літа і збережи її для нас. А ми, в свою чергу, будемо робити все, щоб ці слова-побажання збувались.
Користуючись нагодою, вітаю матусю також з днем народження, яке буде 17 травня. Любимо тебе безмежно!

Оля Золотаревич
Перший подарунок, який дає нам мати – це життя, другий – любов, і третій – розуміння, – писала Донна Брауер. Я щаслива, бо у мене є мама. Людина, яка не тільки подарувала мені життя, але й навчила цінувати його, жити по справедливості, навчила прощати і допомагати.
Особисто для мене мама Оксана Іванівна – приклад справжньої жінки. У школі навчалася на «відмінно», а по закінченню отримала золоту медаль, згодом вступила у Вінницькій національний медичний університет імені М.І. Пирогова, а сьогодні працює лікарем-ендокринологом у Дубровицькій ЦРЛ. Окрім цього, вона ще й чудова господиня, берегиня домашнього вогника, вродлива жінка, розумна та відповідальна людина.
Моя мама – найдорожча! І якби я була членом уряду, то в день усіх матерів за Твою, мамо, турботу, любов, терпіння я нагородила б Тебе орденом «Найкраща мама в світі!». Якби була б найбагатшою людиною, то подарувала б Тобі усі скарби світу. А якби була чарівником, виконала б усі Твої бажання. Але, на жаль, я просто Твоя донька, і все, що я можу Тобі подарувати, – свою любов. Я вдячна Тобі, матусю, за все! В цей день бажаю Тобі міцного здоров’я, довголіття, нехай ніщо не затьмарює Тобі життя, а сонячні промінчики завжди торкаються Твого обличчя!
І пам’ятай, що одного разу твоя дочка піде за Твоїм прикладом, а не за твоєю порадою.

Іванна Бецан та Олена Волошина
З Днем матері хотіли б привітати нашу чудову маму і бабусю - Ольгу Григорівну Волошину. Вона завжди була для нас прикладом берегині сімейного затишку, турботливої жінки і також сильної особистості. Багато труднощів та викликів залишили свій слід у її життєвій історії, але їм не вдалося забрати той внутрішній вогник, той запал, який кожен може побачити в її навіть стомлених очах. Мама завжди багато працювала, і це допомогло їй здобути довіру та визнання людей. Її учительський досвід заслуговує на велику пошану, але як діти ми найбільше цінуємо ті уроки, які вона дала нам як мама та близький друг. Її відданість своїй справі, старанність і працьовитість стали прикладом для дітей і онуків. У нашій «сім’ї математиків» ми завжди кажемо, що бабуся – це мама в квадраті – і, мабуть, так воно і є. Вона завжди щиро радіє успіхам своїх рідних, завжди допомагає мудрими порадами, а онукам віддає усю свою любов. Навіть будучи на пенсії, вона ніколи не має жодного дня, вільного від справ. Мама дуже любить квіти, і саме завдяки їй наша оселя завжди наповнена затишком, а біля дому нас тішить чудовий квітковий садок. Квіти завжди оточували її впродовж усього життя: вона завжди отримувала багато букетів на День вчителя та обов’язково у свій день народження – навіть узимку! Вона завжди щиро тішиться, коли отримує від нас у подарунок нові троянди і відразу показує, де вона їх впорядкувала та як буде за ними гарно доглядати. Саме такою ми її бачимо: завжди повною натхнення, енергії, бажання творити красу та приносити тепло своїм близьким. Дякуємо, мамо, що сповнюєте наше життя красою та підтримуєте нас у всіх починаннях. Пишучи ці слова, ми зрозуміли, що Ви, наче тим квітам, даєте нам можливість рости. Нашим успіхам у великій мірі завдячуємо саме Вам, за що ми безмежно вдячні. Бажаємо у День матері залишатися такою ж прекрасною, повною любові, краси та натхнення, а щира усмішка нехай завжди прикрашає Ваше мудре обличчя. Бажаємо також багато сил та головне – міцного здоров’я, аби Ви і надалі тішили нас своєю нестримною енергією!

Щиро вдячні нашим читачам, які поділилися думками про найдорожчих людей. Всім матерям зичимо Божого благословення  і любові від дітей. Багато любові не буває, це однозначно. Не забувайте про це.
Підготувала Любов Клімчук.


«РОДІНОНЬКА» СТАЛА ДИПЛОМАНТОМ «ЗОЛОТИХ КЛЮЧІВ»

Щедрий ужинок привезли учасники народного аматорського колективу «Родінонька» (с. Бережки)з IX Всеукраїнського народно-етнографічного фестивалю «Золоті ключі» ім. Василя Верховинця, що проходив 28-29 квітня цього року в Пущі Водиці. Наші земляки здобули на фестивалі найвищі нагороди – диплом I ступеня у номінації «Ансамблі української пісні», почесну грамоту Асоціації працівників культури та мистецтв України за вагомий внесок у збереження фольклорно-етнографічного мистецтва, підтримку самобутніх носіїв фольклорних традицій. Всього у фестивалі взяли участь близько сорока народних колективів та учасників різних жанрів майже з усіх областей України.
«Ми виступали на початку другого дня фестивалю, коли вже частина учасників показали на що здатні. У журі вже були свої улюбленці, тож довести, що ми гідні такої високої сцени, було не просто. Але нам це вдалося. Пісня у виконанні «Родіноньки», а ми співали поліські фольклорні, була включена й до гала-концерту. А туди ж відбирають найсильніших виконавців. До останнього не знали, як буде оцінено нашу участь у фестивалі, хоча й бачили, що звучали ми досить достойно. І ось хвилюючий момент. Голова журі фестивалю, заслужений працівник культури України, фольклорист, професор Київського національного університету культури та мистецтв, засновник та художній керівник фольклорного гурту «Кралиця» пан Синельников запрошує мене на сцену як керівника колективу. Поки я йду, мене представляють, в голові – ціла карусель думок, з-поміж них й такі, що даремно можливо сюди приїхали. Аж тут оголошують, що саме ми – головні дипломанти в своїй номінації. Мої хвилювання досягають апогею, на автоматі приймаю дипломи та грамоти, а подумки вже дякую своїм дівчатам за їхню незрадливу любов до української пісні, нашого безсмертного фольклору. Безсмертного саме завдяки таким ось простим аматорам, які наполегливо та терпляче збирають та зберігають старовинну пісенну спадщину нашого народу», розповіла нам Бережківський сільський голова Ганна Красько.
Запитую Ганну Семенівну, чи не відволікає від роботи її захоплення українською піснею? Сміючись жінка відповідає, що навпаки в щоденній сірості та серйозності тільки й тих веселкових барв, яких додає в життя пісня. Ганна Семенівна також просить назвати людей, без яких успіх «Родіноньки» не став би можливим. «В першу чергу дякую родинам учасниць нашого колективу, які по-справжньому є тим надійним тилом, завдяки якому нам хочеться співати. Безцінний внесок у зростання нашої виконавської майстерності завжди робить Леніод Степанович Годунко – наш незмінний хормейстер. Гармонійно підсилив виступ колективу цього разу й музичний супровід від Юрія Вороб’я. Дуже завдячуємо також моїм колегам з депутатського корпусу сільської ради, які підтримують всі наші починання. Нашим добрим другом та спонсором постійно виступає наш земляк Семен Адамович Юрко, ДП «РИТМ». Гарні стосунки у нас склалися й з молодим керівником ДП «Висоцький лісгосп» Віталієм Федоровичем Торчилом, котрий також охоче допомагає нашому колективу з виїздами на фестивалі. Усім моїм землякам вдячна, адже саме від цих людей ми черпаємо свій репертуар й задля них його розширюємо», – каже керівник ансамблю. Що ж ми також вітаємо «Родіноньку» з таким блискучим виступом на фестивалі. З нетерпінням чекаємо їх нових концертів. Хотілося б вже побувати на творчому вечорі цього самобутнього дзвінкоголосого колективу, який саме цього року відзначає свій двадцятилітній ювілей.
Людмила РОДІНА.

пʼятниця, 11 травня 2018 р.


Стан сп’яніння –
добровільне божевілля

                                                          Сенека Молодший

Клубна культура, погоня за модою, відчуття вседозволеності, бідний внутрішній світ, «травки» замало, «півко» не вставляє – підґрунтя для пошуку нових вражень у нарко-тріпах.
«Мет», «вінт», «болт», «первітін», «льод», «кристал», «спід», «стєкло» – сленгові назви одного наркотика «Метамфетаміну» – психостимулятора із високим потенціалом до формування залежності!
1893 рік, японський хімік Наґаі Наґайоші синтезував його із «Ефедрину», 1919 рік – його співвітчизник Акіра Оґата розробив «Метамфетамін» у більш зручній кристалічній формі. Вони, мабуть, і не здогадувались, що розроблений ними препарат підкорить весь світ, й через століття руйнівними кроками потрапить на  Дубровиччину.
Спочатку «Метамфетамін» пройшов через лабораторії Третього райху, де із 1938 року під торговою маркою «Первітін» входить у раціон нацистської армії як засіб для універсального солдата і був улюбленим «життєдайним» препаратом Адольфа Гітлера. Також використовувався американськими спецслужбами  як чудо-препарат у рамках війни у Кореї та В’єтнамі. Із 50-х років минулого століття почав застосовуватись як лікарський препарат для лікування депресії, із 1954 року віднесений до наркотиків, із 1975 року заборонений у використанні на території СРСР. Зараз дана речовина заборонена майже у всіх країнах світу. Застосовується у США для лікування розладів дефіциту уваги із гіперактивністю та розладах харчування.
«Первітін» – брендова назва наркотичної речовини у Німеччині та Радянському Союзі.
Як він виглядає? Прозорий або білого кольору кристалічний порошок, що нагадує лід (за 1 грам якого у чистому вигляді вимагають близько 70 у.о.), також може бути у вигляді розчину, таблетованій формі.
Як його вживають? Переважно нюхають або вдихають за допомогою кулька, також його можна курити, вводити внутрішньовенно.
Які ознаки вживання? Як і після вживання будь-якої іншої наркотичної речовини, виникає стан наркотичного сп’яніння, який має декілька фаз.
Тривалість наркотичного сп’яніння – 2-3 години. Загальна слабкість і дратівливість залишаються декілька днів, разом із зниженими потенцією та лібідо, порушеним сном, відсутню апетиту.
Що далі? А далі – залежність. Залежність виникає через 2-3 тижні нерегулярного прийому. При переході на ін’єкційні форми – 3-5 ін’єкцій. Бажання повторити пережиті відчуття, пошук дози, знайомих і компаній, де можна знайти препарат – перші ознаки появи психічної залежності, для виникнення якої збільшення дози не потрібне. Але з часом дія звичної дози незначна, тому потрібно її збільшувати, толерантність зростає у 5-6 разів. Вживання із 1 разу на тиждень переростає до 3-4. Досягення дози 0,8 грама на добу – ознака переходу на ІІ стадію наркотичної залежності, де приємних відчуттів вже мало, а залишається фізична розбитість і всі думки прикуті до пошуку наркотика, що провокує на порушення закону, агресію, спрямовану на себе (може бути причиною самогубства) та оточуючих (насилля в сім’ї, асоціальна поведінка). При відсутності потрапляння препарату виникає абстинетний синдром, проста ломка переростає у психоз: виникають маячні ідеї переслідування, можуть бути галюцинації, що тривають до 2-х тижнів. З часом (1-2 роки регулярного вживання) виникає психічне спустошення особистості (ІІІ стадія залежності): повільна мова, в’язке мислення, настрій пригнічений, порушується пам’ять, знижується інтелект, може спостерігатися зміна сексуальної орієнтації, настає груба переоцінка власних можливостей, егоїзм, асоціальна поведінка (починають виносити речі з дому, «наркотик будь-якою ціною»). Не спостерігається підйому настрою і приємних тілесних переживань при вживанні препарату, тому переважна більшість зупиняється приймати наркотик. Серед людей зрілого віку наркоманів не спостерігається, і не через те, що вони всі померли.
Крім психічних змін, спостерігаються ознаки шкідливого впливу на організм: в першу чергу настає ураження серцево-судинної системи (підвищення артеріального тиску, перебої у роботі серця) та нервової системи (посмикування м’язів обличчя, верхніх та нижніх кінцівок, погіршення чутливості, загальна слабкість). Характерною ознакою є карієс, почорніння та крихкість зубів, сухість у роті.
Передоз:  розширення зіниць, прискорене серцебиття, підвищений артеріальний тиск, параноя, галюцинації, сексуальне збудження, спостерігаються судомні напади, що можуть бути безпосередньої причиною смерті. Пам’ять та орієнтація не порушені.
Найчастіше вживання «Первітіну» починається із рекомендації друга, щоб не виглядати відсталим. Більш схильні підлітки із нестійкою емоційно-вольовою сферою, із неправильним вихованням, починаючи із раннього дитинства, ще й наслідки «бурштинової лихоманки» доливають олію у вогонь.
Доведено, що брак приділеної уваги батьків до дитини грудного віку є одним із провокуючих чинників для виникнення наркоманії: відчуття кайфу, що отримує людина, вживаючи наркотик, прирівнюється до відчуттів, які переживає дитина на руках у матері. Так що – робіть висновки.

Сергій ЛУЩИК, лікар нарколог, психіатр.


«НА ВІЙНІ БУЛО НЕПРОСТО ВИЖИТИ
Й ЗАЛИШИТИСЯ ПРИ ЦЬОМУ ЛЮДИНОЮ»

У когось життєва дорога – пряма, чиста та гладка, як сувій поліського серпанку. А от у Дениса Івановича Щура, котрий днями святкуватиме своє 95-ліття, стільки всякого на віку траплялося, що й не кожний лабіринт може зрівнятися.

«БАТЬКО ХОТІВ, АБИ Я ВЧИВСЯ ДАЛІ, АЛЕ Ж ОДНОЮ НАУКОЮ СИТИЙ НЕ БУДЕШ»
Народився Денис Іванович 12 травня 1923 року в селі Кривиця. Підростав, як всі тодішні сільські діти, знаючи змалку ціну селянського поту та мозолів. Родина була великою – всіх зростало семеро молодих Щурів, а троє померли ще маленькими. Тоді в кожній хаті було людно. Яскравим спогадом дитинства була школа. Навчання в ній велося тільки польською. Грамота, що вчив єдиний на той час сільський вчитель, здається, навічно закарбувалася в пам’яті. Бо й легко давалася малому Денисові. Батько навіть хотів віддавати на подальше навчання до Нивецька, де й школа була вища ступенем, й вчителів більше. Вже навіть з тамтешніми родичами переговорив, аби прийняли до себе на постій малого школяра – не лісом же щодень йому до школи було ходити. Проте супротив цього виступив дід. Поміркував старий на свій розсуд: «Чи ж та наука йому хліба дасть? Селянину не грамоти треба вчитися, а на землі господарювати – за плугом ходити, коло худоби поратися». За цю просту селянську філософію й досі Денис Іванович своєму дідові безмежно вдячний. «У тридцять шостому я вже коло коня ходив, як хазяїн. І нивку сам обробляв. Душа в мене до землі досі лежить. І нині сниться, як хлібна нива з вітром перешіптується. Здається, прокинуся та здужатиму й зараз в полі порядкувати. Але літа вже не ті, здоров’я немає. Вже остерігаюся сам й по хаті перейти. Ото що з людини сильної та дужої на старості літ робиться», – каже сивочолий дідусь.

«ПРО ВІЙНУ ДІЗНАЛИСЯ
З ПРИЙМАЧА»
Допитуюся у старенького про минувшину, поступово перегортаючи спільно сторінки історії нашого ріднокраю. «Вибачайте, й раніше був не вельми говіркий, а тепер ще й недочуваю. То запитуйте, що цікавить, як пам’ятатиму, то розповім». «А як дізналися в селі про війну?». «У школі був якийсь старенький радіоприймач. І от на початку осені 1939 року по ньому передали звернення польського уряду, що закликав солдатів стати до зброї». Адже український народ на момент початку Другої світової війни у вересні 1939 р. опинився розділений поміж п’яти країн: СРСР, Польщі, Словаччини, Угорщини та Румунії. Вже на той момент авіація Люфтваффе бомбардувала Волинь та Галиччину. Звістки про те, що Гітлер напав на Польщу долітали й в найвіддаленіші краї, як-от Кривиця.
«Окупація Німеччиною Польщі позначилася й на історії нашого села. У сорок першому до нас прийшли Совєти. Навіть прислали вчителя, щоб навчав старших грамоти у вечірній школі. Проте довго та школа не проіснувала».
Вже зовсім скоро вся Україна опинилася охоплена вогнем, а українці стали гарматним м’ясом одразу двох диктаторів. – Гітлера та Сталіна. Але тоді, в 1941-му, коли Червона армія відступала й здавала позицію за позицією, Полісся ще жило звичним життям. Війни тут на той момент скуштували тільки ті, хто пішов служити до польської армії. Багато наших земляків так й не повернулися з неї до рідних домівок. «Мене до війська забирали двічі. Перший раз якось одразу, як тільки-то відійшли німці. Але тоді нас повантажили в ешелони, та на фронт так й не довезли. Ворожа авіація розбила колії й сам поїзд, тим, кому пощастило вижити, довелося повертатися по домівках. Після цього ще й захворів на тиф. Страшна то, безжальна недуга. В гарячці вже й не знав, на якому нині я світі, чи й виживу. Однак судилося жити. За півроку десь вже відійшов після хвороби, аж тут знову понаїхали в село хлопців до Червоної армії забирати. Я якраз у полі був, сестра прибігла попередити, щоб рятувався, схоронився десь. Проте я тоді вирішив для себе: що має бути в житті, його не обминеш. Якщо судилося мені на ту війну йти, то мушу відслужити – бо ж рідним через мене могли бути непереливки. Хоча багато хто з хлопців зумисно калічив себе тоді або ж приставали до ОУН та йшли у ліси. Ото знову завантажили нас в ешелон без вікон й рушили ми в далекий путь. В нелюдських умовах в закритих вагонах багато тоді перехворіли коростою». Червона армія в принципі ніколи своїми солдатами особливо не переймалася – статистика каже, що на війні гинув кожний третій червоноармієць (порівняно з кожним двадцятим, наприклад, в армії Великої Британії). Сталін задля перемоги не зважав ні на які втрати, загальновідома його цинічна фраза «Баби ще солдат понароджують».
«Фронт на ту пору вже відкотився аж до кордонів Білорусії й Польщі. Куди нас везуть, ніхто не знав. Й ешелоном, й судном після того, як відібрали молодших та тих, що трохи знали грамоти. Згодом бажаючих  з-поміж молодих солдат направили до школи командирів, заміна молодих лейтенантів, що гинули на фронтах найчастіше, була поставлена на поток».
Денис Іванович ніколи своє майбутнє з армією не пов’язував, тому на пропозицію вчитися на офіцера відповів категоричною відмовою. Каже, що його селянський розум не міг усвідомити, в чому ж сенс існування армії – величезного нагромадження людей, що нічого не виробляє, а тільки споживає. Його ж душа прагнула іншого, хотів своїми руками щось робити корисне. Навіть й у війська потрапив інженерні – наводив понтонні мости при штурмі Кенігсбергу.
Проте Німеччина підписала капітуляцію, а термін армійської служба ще не вийшов. До трьох бракуючих років випало ще побувати в Манджурії, Китаї, Японії. Зрозуміло ж, не з туристичним візитом. «Ми вже переслужували, запитували командирів, коли демобілізують, а вони все зволікали з відправкою. Вже тепер я розумію, що це було правильне рішення. В Китаї на той момент була революція, Мао Цзедун вів жорстоку боротьбу за новий курс країни, тож залізницею відправляти демобілізованих червоноармійців було дуже небезпечно, – мені аж дивно, як в таких літах старенький так детально пригадує часи буремної молодості. – Відправляли нас морським шляхом із Порт-Артура. У Владивостоці вже чекав ешелон на Вінницю. У цьому товарняку добралися ми до Києва, а там ті, кому треба було на Сарни, відділилися. Якось дістався й до Дубровиці – тоді рідко ходили пасажирські поїзди, а бажаючих їхати було достатньо. В країні вже був голод, люди масово їхали на захід рятуватися від смерті…».
А ПІСЛЯ ВІЙНИ ЩЕ ШІСТЬ РОКІВ ТАБОРІВ

І от рідне село. Мати, батько, що теж пройшов фронт, брати, сестри. Всі живі та здорові – яка ще треба причина для радості.
Та неспокійно було тоді в селі. «Удень – одна влада, а вночі – інша. Частенько навідувалися хлопці з лісу. А мене  загітували секретарем сільської ради. Не з своєї волі, але голова тодішній – бідовий такий чоловік Подик Володимир Степанович упросив. У нього жінка померла, діток повна хата зосталася, то старшу він поштаркою прилаштував. Дівчина та дітей доглядала, а батько сам за поштою ходив в Дубровицю. Бо ж неспокійний, кажу, тоді був час. Фініспектори приїдуть в село – треба по хатах водити, вимагають відомості про тих, хто в лісі. А як же своїх продати, тих, з ким провів босоноге дитинство?! А тут ще голову вбили… Я тоді затявся й на роботу не вийшов. Приїхали з району – велять приймати справи головинські. Кажу, що хочете робіть, але не піду я в сільраду більше. То в мене всі воєнні нагороди відібрали, а самого в табори відправили. Шість років довелося відбути там ні за що. А там – свої труднощі: окремі групи ув’язнених ворогували між собою, атмосфера була жахлива. Психологічно було важко ще й від тої несправедливості, як зі мною вчинили. Багато ще довелося всього винести. Але тепер ось думаю – як би важко мені не було, але я вижив. А скільки моїх однолітків залишилися скаліченими, скільки їх зложило голови на тій війні… Мені ж судилося дожити до глибокої старості, діждатися п’ятеро дітей, поставити їх на ноги, зустріти не один світанок в полі. То й не знаю, щасливою чи не дуже була моя доля?...», – філософствує дідусь.

ПРО ЖИТТЄВІ ЦІННОСТІ
Оглядаючись нині на прожиті роки, Денис Іванович твердо знає сенс життя. «В житті людина повинна бути корисною і незлобивою. Мені допомогли вижити віра, робота та любов. Любов у широкому біблійному змісті – чини по життю так, як хочеш, щоб чинили для тебе». З сумом згадує свою дружину – сироту, з якою вінчався у славнозвісній Залішанській  церкві на довге спільне подружнє життя. Двадцять три роки тому його лебідка вже полинула на небо. Ще тринадцять літ дідусь Денис давав собі раду без неї. А коли зламав ключицю, забрав старший син Микола до себе в Дубровицю. Тепер гамірний синів будинок – став новим життєвим гніздом, де черпає сили для життя ветеран. З любов’ю та гордістю дивиться дідусь на онуків та правнуків – напевно, в них бачить своє продовження.
Запрошую всіх хатніх для спільного фото. «Ой, це лише маленька частинка нашої сім’ї. Щоб зібрати всіх – а це більше п’ятдесяти чоловік, – то й в об’єктив не помістяться». Проте незабаром, гадаю, вся родина збереться, аби вшанувати свого старійшину. Ми ж також зичимо йому здоров’я та подальшого довголіття. Денис Іванович же напередодні Дня Перемоги вітає всіх мешканців краю із святом: «Хай мир нарешті запанує в нашій Україні. Я пережив пекельну війну, вона – страшне лихо. І головне на війні – вижити та залишитися людиною. Цінуйте життя та захисників землі української. Хай злагода та любов запанують в кожній оселі».

На фото: чотири покоління родини Щурів.

Людмила РОДІНА.


Де зустрінуть Першовересень учні з Лісового?

Голова районної ради Микола Кухарець, перший заступник голови РДА Микола Кохно, начальник управління освіти, молоді та спорту РДА Ніна Стасюк 27 квітня побували у Лісівській школі І-ІІ ступенів на зустрічі з педагогічним та батьківським колективами. Йшлося про реорганізацію школи, про довіз дітей у Сварицевицький опорний заклад. Участь у важливій для всіх розмові взяла директор Сварицевицького навчального закладу Олена Полюхович.
«Дубровицький вісник», до речі, писав про майбутню невизначену долю лісівських учнів рік тому, публікація від 27 травня. Саме батьки рік тому виступали проти реорганізації Лісівської школи, а у разі таких змін, вони категорично відмовлялися, щоб їх діти навчалися у Сварицевичах. Тема залишилася відкритою. Знаю, що за цей рік батьки та педагоги закладу стукали у багато дверей, щоб їх почули і врахували думку лісівчан щодо реорганізації. До прикладу,вони ставлять питання про довіз дітей у Золоте. Однак, про все по порядку.
Отож головна тема зустрічі: реорганізація Лісівського НВК «ЗОШ І-ІІ ступенів» у школу І ступеня неминуча. Держава не може утримувати школу, де наповнюваність 40-45 учнів. За розрахунками (гроші виділяються залежно від кількості дітей) вже цьогоріч не вистачало близько 400 тисяч на зарплату вчителям Лісівської школи. Наказ про реорганізацію школи був доведений до відома колективу. Державницька позиція така: лісівські діти, починаючи з 5 класу, будуть їхати на навчання у Сварицевицький НВК як опорний заклад, у якому створені всі умови для здобуття якісної освіти. Для цього вже куплено «Шкільний автобус», першочергово буде відремонтована дорога. Відстань – 12 км. Ніна Іванівна Стасюк і Микола Іванович Кохно донесли цю остаточну пропозицію держави до колективу Лісівської школи.
Ніна Стасюк зазначила: «Ми не приїхали сваритися, змушувати чи просити. Ми озвучуємо те, що маємо. Шановні батьки, дослухайтеся, бо це найкращий варіант для ваших дітей. Ви маєте право віддати їх на навчання по всій Україні – Озерськ, Золоте, Дубровиця, але довозити діток ніхто централізовано не буде. «Шкільний автобус» перекинути на Золоте можливості нема. Це інша громада, там своє фінансування освіти. Вибір за вами, батьки. Якщо дітей не пустите на навчання, то відповідальність лягає на вас»!
Виступила і Олена Михайлівна, очільник Сварицевицького закладу. Щиро запросила всіх до себе, побачити, як живе ця опорна школа. Батьки і вчителі навідріз їхати не захотіли. Впевнена, що діти поїхали б з радістю, якби батьки дозволили.
Я прекрасно розумію емоції мам. Жодним словом не хочу образити їх відчуття і прагнення боротися за школу у селі, за те, щоб дітки вчилися трошки ближче.  Дуже шкода, що реформа  боляче торкається нервів багатьох людей.
Ми відвідали і школу у Сварицевичах. Прекрасний заклад, у якому є два комп’ютерні класи, дві смарт-дошки, чудові хімічний, фізичний, географічний кабінети та прекрасний лінгафонний – для вивчення іноземної мови. Працює маленький «інклюзивний центр». Знаю чудовий колектив викладачів цього закладу вже багато років і щиро поважаю їх педагогічний талант. Шкода, що не скористалися лісівчани можливістю його побачити. Батьки написали заяву, у якій зазначили, що самі не поїдуть у Сварицевичі і не пустять туди своїх дітей.



Ми, матері, не хочемо війни

У церкві познайомилася з жінкою з дуже мудрими очима. Передам діалог, щоб ви відчули те, що відчула я.
Ви не з Дубровиці, я вас раніше ніколи не бачила у місті і нашому храмі, звертаюся після служби до жінки.
Я з Росії відповідає співрозмовниця.
Далі у нас в обох пауза. Такої паузи років 5 тому не було б.
А як приїхали? Як на кордоні? я перепитую.
Спокійно, все добре, без пригод, приїхала до мами, я родом звідси.
А як ви там? це я про все загалом.
Ой, у нас також ціни великі, проблем купа. Вона починає з економіки, але це ж не головне. Прості люди вам не вороги. Ми, матері, прості матері, не хочемо війни, як і ваші матері, повірте… Нас політики зробили ворогами, на жаль.
Вірю, кажу. Думаю, що ви не забули батьківщину.
Ой, приходить час, що так тягне додому, вам не передати, жінка розчулено. Поки заклопотаний на роботі, то одне. А от трохи спокійніше, то так тягне. Чим старший, тим більше. А знаєте, у мене вся родина знає, коли мені час сідати і їхати на батьківщину.
Коли, цікавлюся.
Я ж там розмовляю російською. А от настає час, і рідна мова десь зсередини б’є, як джерело. Починаю вживати багато українських слів. От тоді вже час приїздом лікувати душу. Я вам дякую, що поговорили.
Хіба ж ми матері, вороги? це я наостанок.
Старенька зверталася до неї на «ВИ»

Симпатична бабуся тримала вродливу жінку за руку, мов дитина і питала «А що вже йдемо додому?». Серед осіннього падолисту ця пара у парку виглядала дуже мило.
Я зустріла їх випадково. Давня знайома, яку я не бачила з десяток років, прогулювалася в осінньому парку з старенькою мамою. Я вже й не впізнала б Ірину, але вона сама мене окликнула.
Доки спілкувалися, донька то поправляла неньці хустку, то перепитувала чи вона не замерзла, то обіймала за плечі, просто так.
Я бачу ви дуже добра людина, каже до жінки старенька, хай вас Бог береже, здоров’я вам, добра людиночко. Такі вже ви до мене файні, що я не знаю, як дякувать...
У відповідь донька знову обіймала маму за плечі і тулилася до її щоки.
Вона перестала впізнавати доньку рік тому.
Якось приїхала кровинка з Харкова, а мати запитує: «Ви до нас надовго? Де працюєте? У вас є мати і батько?».
Як розповіла Ірина, в ту мить серце ніби розірвалося на дві частини, адже не впізнала людина, яка не називала її по-іншому, як «Моя доченька»...
Заплакала душа, і розум відмовлявся вірити, що мама просто не впізнає.
Поплакала довго у брата в ванній... Напилася заспокійливого, вийшла до матері.
А мати жалкує: «Ну чого ви плакали, хто вас зобидив? Не плачте. Я вас вже люблю».
І я люблю Вас, любила, люблю і завжди любитиму, все, що змогла сказати у відповідь!
Вислухала... Защеміла душа, що не можу маму взяти за руку... Я просто сказала: «Як добре, коли можна маму обійняти!..».
Тихо плакала осінь жовтим падолистом...
Цвіт яблуні

І коли це раптом зазеленіло і зацвіло? Прокинулася, глянула у вікно, а у дворі абрикоси вмить облилися білим молоком.
Щоразу, як дерева стають подібними на дівчат-наречених, я пригадую одну розмову.
Весна, травень. Ми сидимо на призьбі біля старенької хати під квітучою яблунею. Я і дідусь.
Вітер обриває пелюстки, і вони падають дідусеві на голову і плечі. Я збираю їх пальцями.
– Нехай, – дід до мене, – у стареньких у всіх голови білі.
– А чом білі? – я перепитую.
– Бо сиві, – дідусь мені роз’яснює.
– А чому сиві? – я не заспокоююся.
– Бо ніби вчора женився, а вже треба помирать, – це вже мій Остап Артемович каже геть сумно.
– Ой, – я сміюся, – діду, ви як скажете, то аби мене розсмішить.
– Колись ти все поймеш, дитино.
Лише з роками я розумію сповна його слова. Щоразу як квітнуть дерева, мені спадають на думку пелюстки яблуні, які лягали на дідусеві голову і плечі.

На світанку

У маршрутці «Зарічне-Луцьк» пробувала сфотографувати світанок.
Неймовірний. Край неба, як облитий фарбою яскравого кольору, і сонце дарує життя новому дню. Їхали ми, і сонце підіймалося на очах. Ніколи не спостерігала за цим видовищем так близько і довго.
Тихенько цокала телефоном біля вікна. Думала, що літній чоловік поруч дрімає. А він до мене: «От вам гарно, і ви собі сфотографуєте. А я агрономом працював, теж бачив багато світанків, але не було чим отак їх собі на згадку залишити. Скажіть, лише Бог міг створити таку красу. Лише Бог сонце нам дарує щодня. А схід сонця, він чомусь для нас набирається особливої краси, коли життя вже іде на захід».

Метаморфози часу…

Вранці… прокидаєшся, взуваєш капці, топаєш з одним розкритим оком в кухню і ставиш чайник.
КАВИ! Так хочеться кави. Душа прагне кави. А цей чайник чомусь закипає так довго… (Якось хвилини витягуються в довжелезний паровозик і не бачиш останнього вагону).
Так само повільно біжить час, як чекаш рідну людину, сумуєш і чекаєш, або ж, крий Боже, ти у лікарні і стіни довкола чужі.
Так само повільно біжить час, як син чи донька пішли на екзамен, сказали: «Мамо чи тату, я сама (сам) перетелефоную». А серце так в грудях «тук-тук». Ну, коли ж вийде з аудиторії і скаже, як там.
А як сидиш під операційною і ждеш, коли вийде лікар і розкаже про стан близької людини. «ЦЕ ВІЧНІСТЬ».
Так сказала мені якось літня жінка, яка чекала з операційної чоловіка і лікарів, звісно. Попросила посидіти поруч, хоч мовчки, але посидіти.
А коли ти у товаристві друзів час летить стрімко. Коли ти дивишся гарний фільм також раз і кінець вже.
Коли минає день поряд з рідними, то так стрімко цей годинник цокає.
Коли зустрів в автобусі приємного співрозмовника, то дорога ж вдвічі коротша, аніж завжди. Часто думаєш, ой загляну, що там у друзів у «Фейсбуці», а це «ой» непомітно вкрало вашу годину. Хочеться порадіти за друзів, а може кого і підтримати, думками поділитися. Не зчувся, як пролетіло дві години…
Як ти сів вечеряти у вихідний поряд з люблячою людиною… то думаєш: «Ой, а хіба ж це день минув? Це місяці… роки, десятиліття».

Інтернет створив Бог

У Великодню ніч біля храму познайомилася з 82-літньою бабусею… Нашу розмову передаю мовою дубровицького діалекту, щоб не змінити її палітри.
Моя нова знайома розповіла:
От і пасочку посвятім. Наробіласа сьогодні хоть і свято. Те подправіш, те поправіш. В обєд рибу жаріла. А син (живе у мене, розвьовся з своєю) каже: «Мамо, хватіть стукать, он вже в Америці Паску святят».
Телевізор дивився? я перепитую.
Ні, не дівівса, бабуся продовжує, мені помагав, но все в тєлєфон заглядає. Шо тепер за тєлєфони, шо в їх відно, як в Америці Паску святят? Мені показав. Єй Богу, відно.
На всякіх язиках казалі про Паску і всім мєста там хватає. Не сваратся за Бога, як у нас.
Ну бачите, Ви колись і телевізора рідко бачили, роздумую вголос, все людина може створить.
Дітінко, шо Ві таке кажете, бабуся перебиває, ето Бог создав такі тєлєфони, шоб такі, як мой син, який лєнуєтся в церкву йті, хоть у тєлєфоні побачив, як люді Бога славят.
ПОГОДЖУЮСЯ.

Коли світ для тебе

Іноді буває такий момент, що тобі здається: весь світ довкола створений для тебе.
У мене такі були часто моменти, як працювала на радіо, передачі випускала о 6.30. З дому виходила о 6-ій.
Отак ідеш, весна, зелень довкола, пахне бузок після дощу, а на вулиці жодної людини. І таке відчуття, що світ належить тобі. Прекрасне відчуття, бо ти ніби господар цього Всесвіту.
А потім стає лячно: а хто ж ти без людей? Без рідних і друзів, без перехожих, яких щодня зустрічаєш, без продавчині в улюбленому магазині, без фармацевта, який знає, по що ти прийшла майже без слів, без старенької бабусі, яка в один і той же час йде з відерцем по воду. Бабуся перечекає тебе, помітивши, щоб не було у тебе неприємностей.
Ось уже кілька років моментів величезної самотності в Всесвіті не помічала.
Перший день Великодня. Близько 11-ої Дубровиця вразила порожнечею вулиць, майже відсутністю перехожих.
Навіть найбільш людна місцина біля Пасажу відчула спокій в той день.
Я залюбувалася її дрібницями в нескладній, але такій милій серцю архітектурі, сонячним промінням, яке цілувало все, що хотіло, кожен сантиметр асфальту і бруківки, де не було тіні.
Ні, слава Богу, у нас нічого не сталося. А то у фільмах ми бачимо осиротілі міста, коли щось зле довкола.
Просто відпочивали після свята. А місто раділо своєму відпочинку в день Воскресіння.
Це дивне відчуття, коли знову Всесвіт належить ніби тобі, наповнює груди.
Чи то весна, чи то Великдень, чи то Дубровиця у стані спокою аж паморочить голову.