ЧОЛОВІК З ОКРИЛЕНОЮ ДОБРОМ ДУШЕЮ

З уродженцем Крупового Сергієм Адамовичем Остаповцем, котрий нині мешкає на Вінниччині, спілкування збігло, як одна мить.  Після двогодинної телефонної розмови  ми вже прощаємося як гарні друзі. Є така особливість у світлих й доброзичливих людей – прихиляти до себе всіх, хто зустрічається на шляху. Своєю життєвою позицією, силою свого духу, неймовірною позитивною енергетикою своєї душі.

Отож, знайомтеся й ви, шановні читачі. Сергій Остаповець – наш земляк, вчитель фізкультури з села Купчинці Іллінецького району Вінницької області, бігун-марафонець, батько 23 дітей, учасник АТО, волонтер, овочівник-аматор, фотограф-любитель, краєзнавець. Напевно, й це неповний перелік усього того, чим багатий внутрішній світ Сергія Адамовича.

МОЇ ОДНОЛІТКИ БУЛИ ЗАКОХАНІ В СПОРТ

«Нас в сім’ї чотири брати. На жаль, батьки  вже давно відійшли в інший світ. Може, то Чорнобиль посприяв цьому…  А ми давно розлетілися з батьківського дому по різних куточках. Двоє братів зараз мешкають в столиці Білорусі, один в Рівному, мене ось доля закинула на Вінниччину. Залишився тут після закінчення педагогічного університету. Але й через десятки років серце щемить від одної згадки про рідне Полісся, наших надзвичайних дубровичан. Маю на увазі не тільки жителів райцентру, усіх моїх щирих та привітних земляків.

Досі добром згадую свого шкільного вчителя фізкультури Дем’янця Миколу Адамовича. Він підготував не одного успішного атлета, а особисто мені назавжди прищепив незрадливу любов до бігу, найкращі риси спортивного бійцівського  характеру. В ті часи, знаєте, як гриміла спортивна слава наших Крупового та Мочулища. Не раз і не два на спортивних аренах «наказували» гонорових дубровичан. Всі мої однолітки були закохані в спорт.

Естафету моєї фізкультурної підготовки вправно перейняв згодом викладач фізкультури тодішнього Дубровицького ПТУ №6 Мартинчик Володимир Михайлович. Він й понині для мене взірець спортивного наставника. Перші серйозні кроки в спорт  зробив саме завдяки йому. І не тільки я. Всі мої брати пройшли через ПТУ, і всі ми були спортсменами. Пригадую, як ми тоді хотіли, щоб саме комусь із нас довірив Мартинчик захищати честь ПТУ на змаганнях. А його необразливе «Обійдемося без сопливих», якщо хотів когось мотивувати до кращих результатів, й тепер інколи сниться. Передайте Володимиру Михайловичу, що в свої 54-ри ще щодня виходжу на тренування і три кілометри болотистої траси пробігаю за 12 хвилин.

Дуже хотілося б побачити зараз дорогу моєму серцю Софію Якимівну Леонову. Досі пам’ятаю, як вона за компанію з мамою приїжджала до мене в армію на присягу. Ой, скільки приємних спогадів ви в мені розворушили своїм дзвінком…».

ВИКЛИК ЛЮДСЬКИМ МОЖЛИВОСТЯМ

Сергій Адамович не зовсім простий вчитель фізкультури. Бо ж не кожному з них довірять нести, як йому, олімпійський вогонь Україною. До речі, з-поміж уродженців Рівненщини такої честі удостоювалося тільки троє чоловік. Вже багато років поспіль пан Остаповець власним прикладом пропагує здоровий спосіб життя. «Останні п’ятнадцять років я зовсім відмовився від спиртного, навіть від пива. Ніколи в житті не палив. Це, інколи так жартую, такий мій своєрідний внесок у сімейну скарбницю як компенсація за дві пари вщент виношених за рік добротних імпортних кросівок та спеціальної безшовної спортивної форми». Таке спортивне епікерування – не забаганка чи данина моді.

Вже багато років поспіль Сергій Остаповець виходить на старт ультрамарафону «Самоперевершення». До слова, цьогоріч ці змагання у Вінниці відбудуться вдесяте, участь у них можуть взяти усі охочі. Потенційні учасники зможуть обрати зручну для себе тривалість забігу – 12, 24 чи 48 годин.  Як правило, старт 48-годинного пробігу – о 12:00 одного дня, 24-годинний пробіг розпочнеться о цій же годині наступного за ним дня, а найкоротший, 12-годинний, стартує цього ж дня о 12 ночі. Фініш усіх 3 пробігів планується одночасно. Для України такі забіги поки що не ввійшли повсюдно в традицію. Вінниччина ж – одна з областей, що збирає найбільшу кількість любителів ультрамарафонських дистанцій. Переможцем в таких пробігах вважається той, хто пробіжить за відведений час найдовшу дистанцію. Є люди, що за дві доби долають віддаль у 290 км. Переглядаючи протоколи, знаходжу результати Сергія Остаповця – 140941 м за 24 год. Минулого року 100 км, каже спортсмен, подолав за 9 год. Згодом був змушений зійти з дистанції через харчове отруєння. «На дистанції таке трапляється частенько. Тому й організовано суворий медичний супровід, чергування поліцейських на всій трасі».

Чому ультрамарафон? «Мені завжди було цікаво, де закінчуються межі природних людських можливостей. І з кожним черговим досягненням переконуюся, що можливості людини – безмежні. Ми самі ставимо перед собою бар’єри. Варто звільнитися від сумнівів і сказати: «Я це можу!». Ультрамарафон – спосіб самоствердитися, показати, що ти – повноцінний здоровий чоловік, а не ганчірка. Спортом я почав займатися ще зі школи, в університеті захопився спортивним орієнтуванням, туризмом. А коли успішно подолав перший напівмарафон, потім почав захоплюватися повноцінними марафонськими дистанціями. Скільки зараз на рахунку забігів, навіть не пригадаю – потрібно рахувати медалі».

Окрім «Самоперевершення», регулярно бере участь Сергій Адамович у забігах під різними лозунгами. Так завдяки хобі вивчив всю нашу Україну. «Я пробігав найкрасивішими куточками нашої Батьківщини, визначними місцями, що склали нашу національну славу. Приходить час, коли збирається наша команда, щоб рушати у черговий забіг, й ноги самі вже несуть мене у нові незвідані краї. Моя половинка з розумінням ставиться до мого захоплення. Та й старший син поділяє його. Тож в забігах навіть чергуємося – два тижні біжу я, два тижні – він».

ПОЧИНАЛОСЯ З ТРЬОХ СИНОЧКІВ

ТА ЛАПОНЬКИ-ДОЧКИ

Родинне дерево Остаповців розрослося буйною кроною – 23 пагони молодої генерації впевнено заявляють про себе. Про дітей Сергій Адамович говорить з трепетним теплом, кожному з них знаходить особливу характеристику. Розповідає, як молодим цвітом розквітала його родина. «Біологічних дітей у нас з моєю Тетяною Миколаївною тільки троє. Усі хлопчаки. Про доньку вже й не мріяли. На це були свої причини. Але… Якось поїхав я на літні підробітки до нашої столиці.

Вокзалом люди снують туди-сюди. Аж, бачу, в закапелку зграйка дітлахів причаїлася. Сонні, замурзані, якісь пригальмовані. Зупинився, слідкую за ними. Дивлюся, а вони між собою кульок целофановий по колу передають. Спочатку думав, може чимось ласують, а то ж вони клей нюхають. Аж запекло мені в грудях від побаченого. Рушив до них – а вони пурхнули навтьоки, як ті гороб’ятка. Йду вулицею, а дороги не бачу. Думки в голові, як хмари, відчаєм плачуть. Чого ж думаю, стільки людей довкола проходять, а діла нікому нема до цих дітлахів? І міліція (тоді ще так називалася) на них крізь пальці дивиться. Ото думав-думав, а ввечері телефоную своїй Тані. «Давай, – кажу, – візьмемо дитину з сиротинця». Дружина не заперечувала, тільки попросила, щоб це була дівчинка. Так у нас з’явилася прийомна донечка Любочка. Звичайно, попередньо порадилися з синами. Як вони дивляться на те, щоб мати ще й сестричку? Поки оформляли документи, то сини всі вуха прогуділи, коли ж вона вже до нас переїде. Тою Любочкою, як лялькою, натішитися ми не могли. Згодом вже Тетяна каже, що Любочці сестричку треба. Так вдочерили ще Надійку…

 «Зараз у нас будинок сімейного типу, де під одним дахом мешкає 15 дітей. А загалом маємо ми їх 23, є вже й дорослі, в яких склалося власне сімейне життя. Вже й внуками нас ощасливили. Тільки радіємо, що Остаповців в цьому світі більшає. (Всі діти побажали носити прізвище прийомних батьків).

У нас триповерховий просторий будинок, в ньому нема нічого особливого, але елементарним – ліжком, шафою, столом, необхідною технікою – забезпечений кожний. Проте й в нашому домі вже стає затісно, коли збираються всі до гурту. А ще – постійно сусідські дітлахи до наших в гості забігають. Я живу за принципом: де за столом вміщається сімнадцять тарілок, то й ще трьом знайдеться місце».

Всі важливі питання обговорюються спільно. Кожного місяця – у когось день народження. На сімейній раді вирішують, що й кому подарувати, як організувати свято. Ось недавно старша доня Діанка зізналася, що замість святкового обіду хотіла б поїхати до співаючих фонтанів у Вінницю.

Всі Остаповці – легкі на підйом. Де тільки не бували всією родиною: Карпати, Поділля, ну і звичайно Полісся. За дивним збігом, старший син уподобав собі також полісяночку – студентку Вінницького медичного університету із Сарн.

«Дружина – також вчитель за фахом, історик, але зараз перебуває у декретній відпустці. Але це не завадило моїй Тетяні Миколаївні підготувати краєзнавчу оповідь про ріднокрай. А оскільки наше сімейне гніздо не так давно поповнилося ще одним маленьким одинадцятимісячним пташенятком, роботу ще над однією краєзнавчою розвідкою – розповідями старожилів, з їх аудіозаписами – довелося трошки відтермінувати». Всі фото до книги зробив Сергій Адамович.

До слова, четверо сестричок та братиків наймолодшого члена родини Остаповців потрапили сюди ще раніше. Рідна матуся проміняла їх на оковиту. Отаке воно життя…

НЕ ПРОСТО ВИГОДУВАТИ, А І ВИХОВАТИ

«Часто сусіди чи просто знайомі аж дивуються, як можна жити в такому гаморі. А я вже іншого життя й не уявляю. Старіти в такому темпі ніколи (сміється)».

Дітей батьки навчають працювати, разом виконують хатню роботу. «Усе роблю разом з ними. Готуємо їсти, прибираємо, пораємось по господарству. Завжди їм кажу, що просимо в них допомоги не тому, що самі не можемо, а тому, що хочемо, аби вони згодом могли самостійно собі раду давати. Ніхто не знає, що їм приготувала доля, тому я хочу, щоб вони вільно почувалися в різних життєвих ситуаціях», – каже Сергій Адамович.

Разом вони збирають іграшки для сиротинця, продукти для хоспісу.

«Милосердю не можна навчити. Його можна лише прищепити власним прикладом».

В АТО ПРОПОНУВАВ ТРЕНУВАТИ РОЗВІДНИКІВ

Після того як Купчинцями пройшла третя траурна весільна церемонія, Сергій Остаповець пішов до військкомату й попросився в АТО. Не міг змириться, що ровесники його дітей на війні гинуть. Там доля звела його з дубровичанином Михайлом Афанасьєвим. Каже, молодий офіцер вразив його своєю людяністю.

Попри військову одноманітність, примудрявся спортсмен й там тренуватися, навіть виявив бажання муштрувати розвідників. Тільки ж фізична підготовка в нинішньої молоді шкутильгає – якщо Остаповець довантажував бронежилет додатковими пластинами, щоб збільшити вагу, то більшість навпаки старалися захисний засіб розвантажити для облегшення. Про які вже марафонські тренування говорити.

Після повернення почав  всією родиною допомагати ще й  нашій армії та мирному населенню, що опинилося в прифронтовій зоні. «До АТО я жодного разу не бачив, щоб діти так жадно їли, як там. Ми частенько підгодовували там місцевих жителів». Багато сиріт додалося в Україні внаслідок збройного конфлікту на Сході.

САДЖУ ПОМІДОРИ БЕЗ ВСЯКОГО ПОЛИВУ

Велика родина – це не просто велика радість, але й великі господарські клопоти. Сергій Адамович – затятий овочівник. Особливо полюбляє клопотатися біля помідорів.  «Маю власний секрет з їх вирощування. Свої помідори я ніколи не поливаю. Просто висаджую розсаду на грядку за дощової погоди, а згодом тільки регулярно розпушую землю».

…Коли сонце спускається за горизонт за будь-якої погоди виходить голова великої родини на пробіжку. Обирає дистанцію з крутими підйомами. Звик по життю прискорюватися тоді, коли це зробити найважче. Вдихає на повні груди аромат рідної землі. «Я знаю особливий запах хліба», – каже Сергій Адамович. А я думаю, що цей чоловік і сам дуже особливий. З окриленою добром душею.

Людмила РОДІНА.