Ірина Мариніна: «Вчительство у мене в крові»

Наша газета часто розповідає про цікаву молодь, яка навчається за кордоном. Справді, дуже відрадно, що хлопці та дівчата пізнають світ, самовдосконалюються і самореалізовуються.

Але наша сьогоднішня розповідь про студентку-четвертокурсницю Рівненського вишу, майбутню вчительку, яка нещодавно проходила практику у Дубровицькому ліцеї. Наша юна землячка обрала фах, який дуже потрібний Україні – фах вчителя початкових класів (спеціальність: вчитель початкових класів та іноземної мови).

Отож знайомтеся: Ірина Мариніна – донька шанованого педагога Володимира Миколайовича Мариніна. Зовсім скоро Іра продовжить справу свого тата і буде опікуватися найменшенькими школярами. Як сприймає студентка свою майбутню роботу, що дала їй виробнича практика, як допомогли батьківські настанови? Про це у нашій розмові…

Ірино, чому обрали місцем практики саме Дубровицький ліцей?

Так, у період з 29 січня по 30 березня я проходила педагогічну практику на базі Дубровицького НВК «Ліцей-школа». Коли нам в університеті повідомили, що практику слід проходити за місцем проживання, я без сумніву відразу сказала, що хочу попрацювати в рідному ліцеї, адже я там навчалася. Адміністрація закладу зустріла мене дуже приязно, всі були позитивно налаштовані, що я два з половиною місяці буду вчити діток у ліцеї. Зізнаюся, переживала, думала, як пройде перший день. І ось він настав. Всередині все переверталося від хвилювань, відчувала себе, як особлива першокласниця, але у ролі вчителя. Дивне приємне відчуття: я повинна робити уже свої перші кроки у школі як педагог, проводити перші уроки, вперше оцінювати навчальні досягнення учнів.

Як сприйняли таку чарівну вчительку першокласники?

Перше знайомство з класом пройшло досить цікаво, невимушено і не так уже й страшно, як я собі думала. На період практики за мною був закріплений 1-А клас, у якому навчається 23 учні. Здається, 23 учні – це не так і мало, мене навіть підбадьорила і в голові промайнула думка, що з ними буде дуже цікаво, адже вони всі такі різні. Діти всі чудові і всі різні, є більш енергійні, а є зовсім спокійні. До кожного я намагалася знайти особистий підхід. Також, під час проведення уроків, я відзначила для себе, що дуже важливо стежити літературністю своєї мови, не ускладнювати мову незрозумілими для учнів термінами. Зміст матеріалу, що викладався, прагнула донести діткам доступно, цікаво, свіжо. Завжди готова була до діалогу з дітками, до запитань. Ігнорувати їх не можна, оскільки так втрачається інтерес, довіру і пошану класу.

Думаю, хвилювалася не лише щодо діток, а й щодо оцінки колег-педагогів.

Колектив прийняв мене дружньо і не відчувалося у спілкуванні, що вони вчителі з великим стажем роботи, а я звичайна практикантка. Лояльність старших колег, допомога та підказки в деяких навчальних моментах сприяли, щоб я швидше освоїлася та вдосконалювала свої знання, були прикладом для мене. Пригадую момент, коли моє серце під час практики було змушене битися більш сильно. Одного разу за період практики до мене на урок прийшла завуч з початкових класів Катерина Євгенівна Манюгіна. Дуже хвилювалася, затрусилися руки і ноги, а потім я себе налаштувала на те, що повинна, як завжди, з душею відпрацювати. Я знала, що Катерина Євгенівна налаштована, щоб просто мене підтримати, щось корисне порадити, дати гарні настанови. Так приємно почути було фразу після проведеного уроку від Катерини Євгенівни: «Я бачу в тобі вже сформованого вчителя». Мабуть, ніяка похвала не замінить ці слова, які закарбувалася у мене в голові. І відразу виникло ще більше бажання старатися, вдосконалюватися, самореалізовуватися.

Як, на твій погляд, сьогодні краще навчати дітей?

Під час проходження практики я звісно зустрілася з деякими труднощами. Ми живемо у час змін. Змінюється держава, світосприйняття, переосмислюються пріоритети. Змін потребує і система освіти. Як показує практика, учням цікавіше та значно легше сприймати матеріал, який є ілюстрованим, поданим доступно, але одночасно і науково, завдання повинні всі бути продумані, щоб розвивались творчі здібності кожного учня. Розвиток дитини, її інтелектуальних та творчих якостей є пріоритетним напрямом у професійній діяльності вчителя початкових класів. Моя думка, що потрібно йти вперед, нічого не боятися, пробувати всі зміни, які відбуваються у нашій державі, щоб діти прокидалися зранку з думкою: «Ура, я йду до школи», а не зі смутком у очах та відсутністю бажання вчитися.

Повернімося до першоначала. Ірино, а чому вирішила стати вчителем?

Я просто люблю дітей, люблю з ними проводити час, люблю спостерігати їхні справжні дитячі емоції.

Також мене з самісінького дитинства приваблювала професія вчителя. І уже з трьох років я постійно ходила до школи з татом і сиділа на останній парті, поки він проводив уроки. Як зараз згадую, що він завжди з дітьми був добрий, щирий та справедливий. Разом з ним ми почали читати, писати і рахувати. Це найбільше вплинуло на моє рішення обрати фах педагога. Мені було на кого рівнятися, на свого чудового тата. Він мій ІДЕАЛ вчителя.

Не можу не згадати гарними словами свою першу вчительку Зінаїду Сергіївну Овчарову, яка навчала мене в початкових класах. Вона завжди віддавала тепло та доброту своєї душі нам, вміла спілкуватися з кожним із нас, виховувала чесними, працьовитими і добрими. Спостерігаючи за нею, я також мріяла бути такою ж вчителькою.

А як батьки сприйняли твоє рішення стати вчителькою?

Загалом батьки дуже позитивно поставилися до моєї мрії стати педагогом. Вони завжди підтримують мене у навчанні і завдяки їм в мене є ще більші сили, енергії, щоб досягти ще кращих результатів у майбутній професії. Хочу, щоб мама і тато  мною пишалися. Безмежно їм вдячна за любов і розуміння!

Які особливі думки винесла для себе з практики?

До цього часу школа знайома мені була лише з точки зору школярки, якою нещодавно була я сама. Тепер мені потрібно було вчитись виховувати інших. Безперечно, мистецтвом викладання можна повністю оволодіти, тільки спілкуючись із дітьми, адже будь-яка теорія потребує практичних навичок. Я зрозуміла, що справжнє становлення вчителя відбувається саме у школі: тільки у класі, серед учнів людина розуміє насправді, чи покликана вона бути вчителем, чи хоче бути ним на довгі роки. Без любові до дітей і бажання вчити з їх не буде хорошого педагога. Тому щиро дякую керівництву та педагогічному колективу Дубровицького НВК «Ліцей-школа» за те, що прийняли мене на практику, спасибі за підтримку та розуміння, за настанови та поради. Завдяки вам я зрозуміла, що професію обрала правильну і хочу бути вчителем. Дякую своєму 1-А класу, я вас, мої діти, щиро полюбила і за вами сумую.

А як підтримував доньку вчитель і батько Володимир Миколайович Маринін?

Тато був керівником моєї практики. Перший тиждень я спостерігала за його роботою, за методикою навчання дітей, які з нетерпінням чекали на його уроки. Коли я почала проводити уроки вже як вчитель, то тато спочатку мені трохи підказував. Радив, коригував мою роботу, у деяких моментах. Він мені наголошував, що діткам потрібно цікаво подавати матеріал і бути біля них щирою і природньою, адже діти все бачать і все відчувають. Я відчувала, що перші два тижні він боявся трішки залишати одну у класі, адже це – відповідальність. Для свого тата я завжди буду дитиною, це зрозуміло. Однак, будучи присутнім на моїх уроках, він зрозумів, що у нас з дітьми налагодився гарний контакт, ми сприйняли один одного – клас і я, почали працювати командно. Тато наголошував і на тому, що для учнів потрібно бути не лише вчителем, але й другом, а в деяких моментах і рідною людиною (мамою), особливо для наших першокласників. Вдома ми детально обговорювали все, що відбулося за цілий день мого учительства. Ми радилися, які слід внести корективи у мою роботу, працювали над конспектами. Жодного разу тато не відмовив мені у допомозі, але і не старався завжди мене докорінно виправляти. Тато каже, що молодий вчитель повинен сам аналізувати свою роботу і шукати шляхи її вдосконалення. Хочу звернутися через газету: «Тату, дякую тобі як донька і як майбутній вчитель. Завдяки твоїй підтримці, розумінню та терпінню я багато навчилася. Я зрозуміла, що краще від батька ніхто не передасть мені досвід роботи. Я відчула, що бути вчителем – це у нас в крові, я цим пишаюся.

Спілкувалася Люба КЛІМЧУК.

Традиційне бліц-інтерв’ю про уподобання Ірини: улюблена пора року, що цінує в друзях, поняття «щастя», вислів, який надихає.

Виділити конкретно улюблену пору року я не можу, адже мені подобається і золота осінь, і білосніжна зима. Також люблю весну, коли навколо буяє зелень та квітують дерева, і люблю літо, адже в цю пору року родюча природа дуже щедра на свої дари: овочі, фрукти, ягоди. Найбільше, що я ціную у друзях, це щирість, відкритість, відданість та чесність, як перед самим собою, так і перед іншими. Я дуже вимоглива до самої себе, так само і до своїх друзів. Мої друзі наділені цими якостями, і я безмежно щаслива людина, що можу впевнено сказати, що такі друзі в мене є, хай їх небагато, але вони є. Щастя для мене – це прокидатися зранку і чути голос мами, смішний жарт від тата, а жартує він у нас завжди, вміння сестри вислухати та отримувати підтримку від брата. Я себе відчуваю щасливою тоді, коли впевнена, що мої рідні та друзі не знають ніякого горя та біди, коли на їхніх обличчях я бачу посмішку, а їхні очі сяють від радості. Вже досить давно я випадково почула один вислів, яким керуюсь і до цього часу, і чомусь він так припав мені до душі: «Щоб уникати помилок, треба набратися досвіду, щоб набратися досвіду, треба робити помилки». За гороскопом я стрілець.