неділю, 11 лютого 2018 р.

Голокост: почути голос вбитих
СВІТ І Україна
27 січня у світі відзначали Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту. Він проголошений резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 1 листопада 2005 року, співавторами якої виступили 100 держав, в пам’ять про жертв нацистського терору під час Другої світової війни.
Україна на державному рівні приєдналася до відзначення цієї міжнародної дати у 2012 році (Постанова ВРУ від 5 липня 2011), хоч і була однією з шести країн-ініціаторів прийняття оонівського документа.
Дата 27 січня обрана не випадково: саме цього дня 1945 року війська 1-го Українського фронту звільнили в’язнів найбільшого гітлерівського концтабору смерті Аушвіц-Біркенау неподалік польського Освенціма.
Голокост з давньогрецької перекладається як «всеспалення» й означає систематичне переслідування і знищення (геноцид) євреїв нацистською Німеччиною і колабораціоністами протягом 1933-1945 років. У ширшому розумінні, Голокост – систематичне гоніння і знищення людей за ознакою їхньої расової, етнічної, національної приналежності, сексуальної орієнтації або генетичного типу як неповноцінних, шкідливих.
Офіційно визнано, що до 6 мільйонів євреїв було вбито протягом Голокосту, з них від 2,2 до 2,5 мільйони на території колишнього Радянського Союзу, значною мірою в Україні. Як відомо, одразу після окупації України нацисти розгорнули широку мережу гетто (найбільшим було Львівське), а згодом почали масово розстрілювати єврейське населення. Одними з найбільших і найвідоміших були розстріли у Бабиному яру в Києві, але знищення євреїв України було систематичними і повсюдними.
Світова спільнота цього дня не тільки згадує жертв людиноненависницької політики, але й засвідчує прагнення до боротьби з антисемітизмом, расизмом та всіма іншими формами нетерпимості, які можуть призвести до цілеспрямованого насилля стосовно окремої групи людей.

Рівненщина і Дубровицький район
У роки Другої світової на території Рівненщини нацистами було знищено понад 95 тисяч осіб єврейської національності. На Рівненщині функціонувало 35 ґетто – території, де примусово утримувалися євреї. Найбільші функціонували у Сарнах, Рівному, Дубно, Здолбунові, Корці, Костополі, Тучині.
Точної цифри щодо кількості розстріляних євреїв на території теперішнього Дубровицького району не знайшла. Пишуть про те, що в Дубровицькому гетто перебувало чотири тисячі євреїв. Більшість з них відправили на розстріл в Сарни. Тих, хто намагався втекти, знищили у Дубровиці. Це кілька десятків людей. На жаль, нині  у Дубровиці нема жодного меморіального знака чи таблички, які нагадували б про історію євреїв у нашому краї. Залишилися лише їх будинки, колишня синагога, кілька плит на старому єврейському цвинтарі. Отак, ніби й не жили у містечку тисячі євреїв. Ніби й не впліталася їх доля у долю краю. Ніби й не будували, не полишили пам’яті в архітектурі.
Була приємно здивована тим, як була пошанована пам’ять розстріляних євреїв у Висоцьку. Є тут пам’ятний знак. Діюча експозиція у місцевому музеї, активно вивчають тему Голокосту висоцькі школярі разом з наставниками. Невеличка сторінка висоцьких подій.
На сайті Висоцької ЗОШ розповідається про трагедію єврейського населення у цьому селі. Різні джерела називають цифру, що на території тогочасного містечка було розстріляно близько дві тисячі євреїв Висоцька та навколишніх сіл. Жахливо читати про нелюдські знущання над цілими родинами: «По 5 чоловік заводили в яму, клали на землю, а потім пострілом з автомата в потиличну частину черепа розстрілювали. Наступні 5 стояли на сходинках, а інші 5 чекали зверху біля ями. Вбивства проводили два німці, що стояли в ямі. Вони були п’яні, в білій формі із закачаними рукавами. Деякі сім’ї хотіли, щоб їх розстріляли разом. Вони бралися за руки й так підходили до ями. Коли ж їх було більше 5-ти чоловік у партії, німці силою примушували їх роз’єднуватися. Якщо хтось із тих, кого розстрілювали, не хотів лишатися в іншу партію, німці забивали їх до смерті прикладами, завдаючи удари в лобову частину голови. Чимало людей від цих ударів просто втрачали свідомість. Тоді німці їх розстрілювали біля ями і примушували родичів кинути тіла вниз. Підлітків і немовлят вбивали на краю ями, а матерів заставляли кидати їх у могилу. Наприклад, Шустер Геня, у якої на руках була дитина, від удару прикладом втратила свідомість і випустила немовля. Один із поліцаїв швидко розквитався з ним прикладом автомата і примусив матір вкинути його у яму».
Щоразу як буваємо у висоцькому музеї багато розповідає про трагізм Голокосту краєзнавець Григорій Яцута, який опікується музеєм. Якщо будете у Висоцьку, то відвідайте музей і самі пересвідчитеся, як там пошановано пам’ять про земляків-євреїв. Найголовніше, що є у селі встановлено пам’ятний знак та огорожджено місце розстрілу євреїв в урочищі Борок.
Певернемося до Дубровиці. Беззаперечно дуже багато зробила для вивчення історії Голокосту у нашому районі вчитель-історик Тетяна Миколаївна Бандура. Вона як дослідник вже багато років вивчає життя єврейської громади міста в довоєнні і роки війни. Однак дуже шкода, що досі в Дубровиці належно не пошановані ні старе єврейське кладовище, ні пам’ятки архітектури, збудовані місцевими євреями. Думаю, що можна було б хоча подекуди встановити відповідні таблички.
Було багато влад після війни як у районі, так і у місті. Був час, коли мали можливість з бюджету виділити гроші, хоча б на облагородження єврейського цвинтаря, однак…

Люди і родини
Хочеться звернутися ще до однієї сторінки, пов’язаної з темою Голокосту. Майже 350 євреїв в нашій області були врятовані завдяки винятковій мужності «праведників». Вони вберегли від смерті переслідуваних, ризикуючи власним життям. Відомо, що в області налічувалося 250 праведників України та світу. Ми розповідали про родину Раковичів з Дубровиці, які прихистили в роки війни у себе двох євреїв, врятувавши їх від розстрілу. Сьогодні наведемо ще один приклад такого гуманізму на теренах нашого району.
Меморіальний комплекс історії Голокосту «ЯД ВАШЕМ» у 1997 році написав: «Денис і Зінаїда Ващишин жили в селі Селець Волинської області (нині Рівненської області). Вони були дуже давно знайомі з сім’єю Фішманом із сусідньої Дабровіци (Дубровиці).
9 липня 1941 року німці окупували цю область, а незабаром в Дубровиці було організовано гетто. Коли всіх місцевих євреїв переселили в гетто, зв’язок між Фішманом і Ващишиними перервався. Дізнавшись, що 26-28 серпня 1942 року німці ліквідують гетто і його в’язнів, Денис Ващишин хвилювався за гірку долю своїх друзів.
Він був здивований, коли на порозі його будинку з’явилися Моше Фішман і його 12-річна дочка Фейга. Їм вдалося втекти з місця масового вбивства, і з тих пір вони ховалися в навколишніх лісах. Але оскільки наближалася зима, вони вирішили попросити притулку в Дениса Ващишина.
Господарі впустили їх до хати. Вони ховали Фішманів протягом чотирьох місяців, аж до березня 1943 року. Весь цей час укриттями служили: горище комори, стайні, а іноді єврейські друзі перебували безпосередньо в будинку.
Коли сніг розтанув, Фішман вирішив повернутися в ліс з надією приєднатися до партизанів. Він приходив до Ващишиних раз в тиждень вночі, щоб побачити доньку, скупатися і взяти трохи їжі. Якось Моше пропав, і Денис Ващишин відправився на його пошуки.
Насамперед він вирішив перевірити курінь, в якому зазвичай ховався Фішман. Там, де раніше стояв курінь, він знайшов лише обвуглені тіла Фішмана і ще трьох євреїв…
Після цієї трагічної події Ващишини вирішили, що для того, щоб врятувати Фейгу, її потрібно зареєструвати доглядальницею. Якраз Зінаїді потрібен був догляд - Фейгу перейменували в Христину, а 16-річна Єва Ващишина навчила її української мови і християнським молитвам.
В кінці 1943-го року в село прийшов невідомий. Він дізнався про Фейгу, і по селу розійшовся слух, що насправді вона –єврейка. Денис Ващишин відвів дівчину до партизанів.
У січні 1944-го року Фейга стала свідком звільнення краю, а через два місяці вона повернулася до родини Ващишиних. Пізніше її вдочерила сім’я знаменитого російського єврейського письменника Іллі Еренбурга, який жив в Москві. Фейга (пізніше Фаїна Палєєва) протягом багатьох років підтримувала стосунки з сім’єю своїх рятівників. У 1990-му році вона іммігрувала до Ізраїлю.
16 лютого 1997 року «Яд Вашем» удостоїв Дениса і Зінаїду Ващишиних і їх доньку Єву Ожелевську почесним званням «Праведник народів світу».
Ось така історія, коли українська родина, ризикуючи власним життям, рятувала єврейську дівчину та її батька.
Зважаючи на такі спогади про війну, важко зрозуміти наше теперішнє ставлення до пам’яті про єврейський геноцид. Скільки працюю, не пригадую у райцентрі пам’ятних заходів, приурочених до річниці Голокосту. Так працюють в цьому напрямку освітяни та їх учні. Але ж історія написана долями наших земляків. У тому числі й євреїв. Написана не лише для освітян. Написана і їх долями, скропленими кров’ю, для нащадків. Давайте будемо змінюватися разом. Бо ж нагадаю, що втрата пам’яті про вбитих євреїв не є суто дубровицькою, і навіть не суто українською проблемою.
Любов КЛІМЧУК.

Як розповіла, перекладач з івриту, наша землячка Лілія Ляхович, нещодавно вона отримала повідомлення Ізраїлю від нащадків місцевих євреїв. Вони пишуть про те, що готові встановити у Дубровиці меморіальний знак жертвам Голокосту, які поховані на території нашого райцентру. Зараз ведуться перемовини з місцевою владою про місце розташування пам’ятного знака. Окрім того, діти і онуки вихідців з нашого краю запитують у дубровичан про їх готовність вшановувати жертв Голокосту.
Також Лілія Ляхович отримала  книгу на івриті (500 сторінок) під назвою «Дубровиця - моє містечко», де описується життя єврейської громади  нашого райцентру початку 20 столітття, аж до воєнних років. Розповідається і про повоєнний час. Зокрема про єврейські цвинтарі на території Дубровиці. Ліля пообіцяла поділитися перекладом основних тез цієї книги з нашими читачами. До речі, друзі з Ізраїлю дуже гарно підписали дарунок: «Лілії, з великою повагою, благословенням і побажанням гарного Нового року». Нагадаю, що євреї були вражені тим, що наша юна землячка із Сельця, українка за національністю, вивчає іврит і гарно їм володіє.


Язик до Києва доведе, а розум – до Англії
Писати про молодь – особливе задоволення. Бо попри нарікання та закиди, розумієш, що є ким пишатися і на кого рівнятись. Наприклад, дубровичанка Олена Бордакова нині «гризе граніт науки» в престижному англійському коледжі. Дівчина власним досвідом спростовує міф, що у Великобританії навчаються тільки діти президентів, урядовців та олігархів. Незважаючи на зайнятість Олени, нам таки вдалось поспілкуватись з нею через соцмережу. Відтак у невеликому інтерв’ю читайте про враження студентки від Туманного Альбіону.

Ти навчалася в Дубровицькому ліцеї, як вийшло, що потрапила до Англії?
Моя історія  розпочинається з моменту, коли я вперше поїхала до Великобританії на запрошення однієї з англійських сімей. На той час у Дубровиці працювала благодійна організація «Лінія життя дітей Чорнобиля» (Chernobyl Children’s Lifeline), яка давала можливість потрапити на місяць за кордон для оздоровлення. Ось і склалось так, що я стала однією із щасливчиків. Потім неодноразово відвідувала ту ж саму сім’ю. Вона й подарувала мені шанс навчатися у Великій Британії. Вирушати так далеко не було лячно, скоріше незвично. Хоча туга за рідною домівкою, якщо чесно, не покидає мене майже ніколи. А якщо і покидає, то лише тоді, коли за навчанням навіть сумувати немає часу. Загалом здобуваю освіту тут з літа 2016-го.
Вступити до закладу, напевно, було непросто.
Справді, це складний і довготривалий процес. Мені необхідно було здати GCSE – екзамени, які чимось схожі на ЗНО, але їх було аж дев’ять. А часу в мене було обмаль. Тому я стала ученицею іншого коледжу, де мені допомогли підготуватися та скласти ці іспити. А далі – суцільні інтерв’ю, бесіди і знову екзамени. Оскільки я подавала заяву на отримання стипендії, конкуренток у мене було багато. Але мені знову ж таки поталанило, і я отримала безумовне (це означає, що моє місце не залежило від результатів GCSE) запрошення до коледжу.
Британська освіта вважається однією з найкращих. Чи дуже вона відрізняється від нашої?
Мабуть, причиною того, що мені було і досі є складно, стали саме відмінності в системі освіти України та Англії. Вони відрізняються усім. Британським учням викладають базовий матеріал у початковій школі, для мене ж навчання там стало повністю новим досвідом. Англійська математика вразила найбільше. Було так багато матеріалу, про який я ніколи не чула, який я ніколи не бачила, що у мене виникали сумніви щодо того, чи взагалі зможу осилити кількість поставлених переді мною завдань. Натомість сподобались стосунки між вчителями та учнями. Усі дуже дружелюбні, поважають одне одного, і головне – не бояться запитати, коли щось не зрозуміло. Там навчають за принципом, що ніхто не ідеальний, а помилки – це кроки  до успіху, адже на них вчаться. Позаурочна діяльність не є обов’язковою, але майже всі охоче беруть участь. Пам’ятаю, що сама займалася спортом шість днів на тиждень після школи. Мовний бар’єр не спричиняв проблем, у більшості випадків труднощі виникали зі знанням культури та звичаїв Англії.
Розкажи про свій коледж. Читала, що це заклад з минулим. А на фото взагалі виглядає, як будівля з казки.
Так, коледж відкрили у 19 столітті, і з роками він стає тільки кращим. Коли вперше побачила його, подумала, що потрапила до Хогвардсу з «Гаррі Потера»! І не помилялася, бо заклад насичений історією.
У коледжі навчаються лише дівчата, і усе дуже дисципліновано. На заняття можна приходити лише у шкільній формі, навіть шкарпетки повинні бути темно-синього або чорного кольору. Ніякого макіяжу, нафарбованих нігтів, аксесуарів –  усе це заборонено. Одне з найдивніших правил для мене є обов’язкова наявність зеленого блейзеру (різновид піджака авт.), коли йдеш до і з коледжу.
Найбільше подобаються ранкові лінійки. Оскільки  моя школа є релігійною, ми співаємо та промовляємо молитви кожного ранку. Навіть здивована, що саме така традиція мені припала до душі, втім це допомагає знайти нових друзів і робить атмосферу в коледжі теплішою. Ніколи раніше не була у хорі, нині ж від цього отримую величезне задоволення і багато позитивних емоцій. Також щоранку нам розповідають надихаючі історії, які завжди цікаво та корисно послухати, бо мотивують старатись ще дужче.
Що вивчаєш і як влаштований розпорядок у школі?
Штудіюю математику, економіку, історію та політику. Відвідую гурток хіп-хопу, лінгвістики та Модель ООН. Зазвичай є шість занять. Одне – триває 55 хвилин, а потім перерви, більшість з яких  п’ятихвилинні. Втім ранкова і обідня займають півтори години. Неділя – єдиний вихідний день.
А мешкаєш де?
Проживаю у гуртожитку  разом з іншими дівчатами. Умови дуже хороші, у кімнаті я сама. Також забезпечене п’ятиразове харчування.
Студентство – це не тільки навчання. Як відволікаєшся від занять?
Відпочивати та відволікатися вдається рідко, адже роботи дуже багато. Однак це не заважає інколи вийти, прогулятися, випити чашку кави з подругами. Я закохана у Челтнем – містечко, де знаходиться коледж. Його по праву вважають одним з найкрасивіших міст епохи Ренесансу. Архітектура і атмосфера просто зачаровують. Є безліч монументів та історичних пам’яток, а ще виставок та фестивалів.
Маєш можливість подорожувати Англією?
Мала  прекрасну нагоду відвідати багато міст минулого року. Однак найяскравіші враження  були не від Англії, а від подорожі до Уельсу, де ми спустилися до однієї з шахт. Було дуже темно і лячно, але ніколи не забуду отриманих емоцій та спогадів.
Чи навчаються в твоєму коледжі ще українці? Бо завжди приємно далеко від дому почути рідне слово.
Українці у коледжі є, але їх дуже мало – напевно, до п’яти. Однак навчаються багато росіян, з якими часто спілкуюсь. Взагалі, склалось враження, що наші громадяни рідко відвідують Англію. Тому тамтешні люди здивовані, коли дізнаються, що я – українка. Буває, що деякі англійці плутають нас з росіянами, або ж взагалі думають, що Україна – це частина РФ. Інколи це дуже засмучує.
До речі, часто вдається приїжджати до Дубровиці. І за чим українським сумуєш на Туманному Альбіоні?
На жаль, додому приїжджаю нечасто: два-три рази на рік. Найбільше сумую за їжею, бо так, як мама, в Англії готувати не вміє ніхто.
Ти уже доволі довго провчилась. Як відчуваєш, Англія – твоя країна? Бачиш там своє майбутнє?
Я сумніваюсь, що це моя країна. Тут не все так добре, як здається. Як і скрізь, у Великій Британії є плюси та мінуси. Думаю, моє майбутнє все-таки переплететься з майбутнім моєї Батьківщини. Можливо, Україні далеко до їхнього життя в економічному плані, але я знаю, що наша нація завжди боролася і завжди буде боротися за добробут своєї держави.
Британці – які вони? Бо ж з цією нацією пов’язано безліч стереотипів.
Особисто в мене перед поїздкою не було ніяких упереджень. Я знала, куди їхала, і які люди на мене там чекають. Британці – дуже ввічлива та весела нація. Мені подобається їхній гумор та легкий підхід до складних  ситуацій – завжди на позитиві. Працювати вони не дуже люблять, на мій погляд, адже неодноразово помічала, що фізичною роботою тут займаються переважно іноземці – поляки, наприклад.
Мабуть, найбільше здивував етикет англійців. Я завжди знала, що це привітні та толерантні люди, але мене вразила їхня пунктуальність та правильність. Думаю, що зустріла мало британців, які приходили б кудись невчасно.
Вступати до університету теж плануєш у Великій Британії? І взагалі про який виш мрієш?
Не обов’язково. Планую розглянути й інші варіанти, наприклад, Канаду, Німеччину, Чехію та інші університети країн Європи. Мрію, звісно ж, вступити до Оксфорду або Кембріджу, однак не впевнена, наскільки реальними є мої шанси.
Яким правилом керуєшся по життю?
Мій принцип – користуватися шансами, а не викидати їх у смітник! (Англійською це звучить краще). Ліпше  усвідомлювати, що зробив помилку, аніж шкодувати все життя, що не спробував.
Дякую за цікаву розмову. Успіхів тобі у навчанні та підкоренні нових вершин.
Спілкувалась Леся КОНДРАТИК.


Ювілярка, яка вміє дарувати свято
У житті головне – відкрити власні двері і через них піти шляхом, який зверху передбачений саме для тебе. Тоді все вдасться, в усьому таланитиме і, що найголовніше, почуватимешся щасливим. Такого висновку доходжу, коли спілкуюся з людьми, які дуже люблять свою професію і віддаються їй сповна. Є чимало прекрасних фахівців своєї справи і серед наших земляків. До таких людей, хто знайшов свою прекрасну стежку в житті, належить і Людмила Михайлівна Пінчук з Берестя, шеф-кухар ресторану «Горинь». Це людина, закохана у свою професію,  майстриня, котра постійно у пошуках і самовдосконаленні.
Про те, що 2 лютого у Людмили Михайлівни ювілей, дізналася від її рідних і друзів. Гарна дата ступає на поріг до знаного у районі кухаря. А за роками - особисте життя і робота, в ній - досвід, творчість, фахове вдосконалення.
Кухарем мріяла стати з дитинства. Ще дівчинкою улюбленим заняттям було гратися саме в господиньку, яка смачно готує. На той час такого яскравого іграшкового дитячого кухонного посуду не було, а фантазії у дівчаток все ж не бракувало. Спостерігала маленькою, як куховарять дорослі, і у іншій професії себе не уявляла. Виросла у Бересті, у сім’ї батьків-трудолюбів, мама і тато виховули своїх чотирьох дітей працьовитими і добросовісними.
Кожна дівчинка мріє стати гарною господинею, але не кожна готова й дарувати свої уміння і талант кухарства чужим людям. Після школи Людмила з подругою вступила до Криворізького технікуму, навчалася улюбленій справі із задоволенням і крок за кроком пізнавала ази своєї професії. Отримавши диплом, стала кухарем-технологом, але протягом всієї своєї трудової діяльності вона шукала і знаходила щось новеньке, адже довкола все розвивається і кухарська справа також.
Свою трудову діяльність розпочала Людмила Михайлівна у їдальні ЦРЛ, згодом народилися дітки, деякий час молода мама опікувалася своїми сонечками – сином Тарасом і донечкою Олею. А потім працювала у їдальні берестівського садочка та школи. Потім свою майстерність проявила талановитий кухар у кафе «Чайка», а згодом перейшла працювати шеф-кухарем у ресторан «Горинь».   Всюди була своя специфіка. Адже шкільна їдальня – це одне, а ресторан –зовсім інше. Але всюди одна вимога – готувати з любов’ю, вкладаючи у роботу свій талант. Саме так Людмила Михайлівна і працювала, бо ж цей кухарський талант відтворював красу її душі, повагу до людей. Завжди хоче і готує вона з колегами так, щоб клієнти пішли з ресторану задоволеними і з гарним настроєм. Чудова зібралася у Людмилі Михайлівна команда-зміна, дівчата вкладають у роботу душу і повагу до людей.
Ювілярка – любляча дружина, мама, бабуся. Як розповідає донька Ольга, мама завжди радувала родину смаколиками - навіть найпростіші страви у неї неперевершені – борщі, другі страви, випічка. А «Київський» торт, як каже Оля, краще від мами ніхто не спече.
А ще Людмила Михайлівна дуже любить квіти. Доглядає їх дбайливо і радіє кожній троянді і лілії, що розквітають. Та й не тільки їм, адже кожна квіточка на землі – це дар Божий, отож несе нам радість. Отак і кожна страва Людмили Михайлівни як господині також покликана нести людям радість, адже гарне сервірування милує око, навіть невеличка додана деталь у меню може докорінно змінити смак на краще.
Неодноразово Людмила Михайлівна брала участь у різних фахових конкурсах, зокрема представляла Рівненщину на всеукраїнському конкурсі професійної майстерності «Кращий кухар споживчої кооперації України». А ще у її житті було багато днів народжень, ювілеїв, весіль, інших урочистостей, за які вболівала як за свої. Чому? Тому, що хвилювалася, щоб смакувало людям приготовлене її командою. Адже святкові страви дуже впливають на загальну атмосферу кожного свята.
Готувати смачно, не вклавши душі, жоден кухар не може. Бо настрій кухаря, кондитера – завжди в стравах, що виходять з-під їхніх рук. Отож і салат, борщ та відбивна, торт, випічка та десерт опосередковано вплинуть і на настрій тих, хто все це споживатиме. Тому люди, які беруться за годування інших, повинні бути винятково доброзичливими і щедрими на позитив. Бо ж коли людина налаштована позитивно, то і довкола неї саме так почуваються інші, і все, що вона робить, до чого торкається, наповнюється гармонією.
А стосовно святкового столу вищесказане так важливе… Адже йдемо на гостини і так звертаємо увагу на святковий стіл. Тепер дуже часто відзначаємо свята не вдома, отож нам дуже важливо, як для нас приготують. Часто замовляють свята наші земляки у ресторані «Горинь», у районі є багато людей, які шанують кухню саме героїні нашої оповіді.
Понад 30 років у системі споживчої кооперації трудиться Людмила Михайлівна Пінчук, яка сьогодні зустрічає чудовий ювілей у колі рідних, друзів, колег. Переконані, що вам, Людмило Михайлівно, сказали дуже багато теплих слів і побажань. Всі вони лунали від щирого серця. Хай збудуться. Хай тішать вас діти, онуки і, звісно, робота. Хай попереду буде ще багато ювілеїв, своїх і не тільки… Робіть свято для людей так гарно, як вмієте. Переконана, що усмішки і задоволення клієнтів – беззаперечна складова вашого буття. Земних гараздів вам у долю!
Любов КЛІМЧУК.


* Хто захистить селянина?
КОЛИ ЦІНИ НА МОЛОКО БУДУТЬ АДЕКВАТНИМИ?
Реформування аграрного сектора в нашій області призвело  до того, що стару систему ліквідували, а нову не побудували. Добре, звичайно, що ввійшли в ринкову економіку, добре, що селянину дозволили мати у власності будь-яку сільгосптехніку, утримувати в своїх приватних господарствах худобу, обробляти  в силу можливості певну кількість ріллі, сіножаті. Здавалося би, живи, селянине, працюй і май.
Однак головним важелем управління аграрного бізнесу стала цінова політика. Минуле згадувати не будемо, хоча добре все пам’ятаємо, розглянемо теперішній час.
Одною з головних фінансових підтримок жителів села є реалізація лишків сільськогосподарської  продукції.
Проаналізуємо, наприклад, закупівлю молока від приватного сектора. Якщо порівняти закупівельні ціни з минулим 2017 роком, то зимової пори вони були більше 8 грн. за літр молока з вмістом жиру 3,4 %, в цьому ж 2018-му закупівельна ціна в січні трималася на рівні 5 грн. за 1 літр, а в лютому опустилася до 4,50 грн.
Таким чином власники ВРХ, що утримується в одноосібних господарствах, опинилися в нестерпних умовах саме через закупівельні ціни. В торговельній мережі 1 літр молока з вмістом жиру 3.2 % коштує більше 20 грн., а в селянина 1 літр молока з вмістом жиру 3.4 % заготовляють по 5 грн. Можна подумати, що магазинне перш ніж потрапити на прилавок пройшло масштабне збагачення всіма вітамінами та мінералами.
А між тим це з молока, закупленого у приватників, отримують сметану, масло, кефір, сири та інші молокопродукти, і це молоко коштує всього 5 грн. за літр. А що можна отримати з молока, придбаного в магазині, при ціні понад 20 грн. за літр? Запитання, як кажуть в таких випадках, риторичне.
Через це і маємо тенденцію до зменшення  поголів’я ВРХ не тільки в нашій області, а й по всій Україні (а зменшення поголів’я корів автоматично тягне за собою ліквідацію одноосібного приватного господарства, в зародку вбивається любов до селянської праці, виховання фермера і господаря в цілому).
Мало того на сьогоднішній день молоко з приватного сектору навіть молоком не називають, а сировиною. Тоді, напевно, молокопереробні заводи потрібно перейменувати в сировинно-переробні, а молоковози – в сировинновози. Але це так ліричний відступ.
При зверненні до власників молокопереробних підприємств з проханням підвищити закупівельні ціни на молоко від приватного сектору, отримали пояснення, що це неможливо, тому що «ми не можемо працювати в збиток».
Але повинен же спрацювати хоча б елементарний інстинкт самозбереження, бо коли селяни, обурені такою політикою закупівельних цін, пустять свою худобу під ніж і не стане молока, тоді потрібно буде зупинити й переробні заводи. Судіть за простими підрахунками: якщо в сільгосппідприємствах області утримується 14127 корів, а в підсобних господарствах сукупно дійне стадо налічує 69811 голів, причому й продуктивність цієї худоби подекуди в рази вища, то цікаво, яким чином заготівельники компенсуватимуть різницю молока від 55684 голів? Отож цю проблему необхідно розглядати в комплексі й піднімати її на усіх рівнях – в Кабінеті Міністрів, Верховній Раді, на рівні керівників області, районів аж до невеличких сільських громад.
За дорученням селян,
керівник ПСП «Злагода» Микола НОВИК. 

P.S. З цією проблемою Микола Григорович звертався також до народного депутата України Василя Яніцького. Будемо сподіватися, що голос селянина врешті -решт буде почутим.


ЩОБ УКРАЇНЦІ БАГАТО НЕ ЇЛИ, НА «ДОМАШНЄ» М’ЯСО ЗБИРАЮТЬСЯ НАКЛАСТИ ТАБУ
Не встигли ще оговтатися від однієї «топової» новини про заборону заготівлі домашнього молока, її поки що відтермінували до липня, як вже готується черговий удар по тих, хто продає домашню продукцію.

На українське село найближчим часом чекають революційні зміни
Уже з цього року в Україні збираються ввести заборону на закупівлю домашнього молока, що спровокувало справжню паніку. «Дубровицький вісник» також неодноразово писав про це. І хоча таку заборону на законодавчому рівні дещо посунуто в часі, деякі посередники вже почали відмовлятися приймати у приватників молоко, посилаючись на, нібито, саме вищеназване табу і намагаються таким чином збити ціни.
Влада заспокоює селян. Зокрема, прем’єр-міністр Володимир Гройсман пообіцяв, що уряд не буде забороняти приватним господарствам продавати молоко.
Та в Мінагрополітики заявили, що перенесли введення оновленого стандарту на молоко (швидше за все, з нього зникне молоко 2 сорту, до якого належить більшість продукції з приватних домогосподарств) до липня 2018 року. Що буде після цього – ніхто точно не каже. Не виключено, що заборону на домашнє молоко відтермінують на ще більш тривалий термін, аби не «драконити» електорат, бо ж вибори не за горами.
Але паралельно ширяться чутки, що заборонено буде продавати не тільки домашнє молока, а й м’ясо.
«Відмова від використання з 1 липня 2018 року в переробці молока другого гатунку, яке надходить переважно від приватних домогосподарств, викликає побоювання, що введуть заборону і на домашнє м’ясо. Ця тема обговорюється вже кілька років, але її постійно переносять як соціально гостру. Втім, цей момент все одно настане», – пише в мережі Фейсбук заступник голови Всеукраїнської аграрної ради Денис Марчук.
Він також прогнозує: заблокувати величезний ринок в один момент владі навряд чи вдасться.
«Адже люди не збираються відмовлятися від свого чи не єдиного заробітку і все ж будуть забивати худобу в домашніх умовах», - зазначає Денис Марчук.
То коли ж на м’ясному ринку настане час «Ч», і чим обернеться заборона на продаж домашньої свинини, яловичини і баранини, що селяни будуть робити з «зайвою» худобою і як це відіб’ється на цінниках, спробуємо розібратися ми.

Кому заважає домашнє м’ясо?
Прийнято вважати, що заборона продажу м’яса худоби подвірного забою – це вимога Європи, під яким Україна підписалася в рамках асоціації з ЄС. Насправді в самому тексті угоди ні обмежень для домашнього м’яса, ні конкретних термінів, в які повинна вкластися наша країна, позбавляючись від «сумнівного» продукту, немає.
«В угоді прописані загальні принципи, згідно з якими Україна зобов’язується запровадити європейські критерії якості продукції, в тому числі, і м’яса. А конкретика прописана у вітчизняному законодавстві, зокрема, законі «Про основні засади та вимоги до безпеки і якості харчових продуктів», - коментує  прес-служба Мінагрополітики.
У Держслужбі з питань безпеки харчових продуктів і захисту споживачів (а саме це відомство – головне за якістю їжі в Україні) пояснюють так: прийом худоби подвірного забою на промислову переробку заборонений ще з 2010 року. Такою була, зокрема, вимога СОТ.
Закон «Про основні засади та вимоги до безпеки і якості харчових продуктів» був прийнятий ще в 1997 році, але до нього кілька разів вносили правки. В останньому варіанті, який є в базі Верховної Ради, в статті 34, зокрема, зазначено: «Забороняється забій домашніх копитних тварин, птиці та кроликів не на бойні, що має експлуатаційний дозвіл. Ця норма не стосується забою цих тварин в обсягах, що не перевищують трьох голів худоби або п’яти голів птиці в день».
У цій же статті зазначено, що «з 1 січня 2025 р. продукти, отримані в результаті забою не на бойні, можуть використовуватися виключно для особистого споживання або реалізації на агропромисловому ринку в межах 50 км від місця забою».
Правда, і це дозволяється лише за умови, що перед забоєм  худоба підлягає обов’язковому державному контролю, як і саме м’ясо, призначене для продажу.
Втім, якщо хтось полегшено зітхнув, побачивши «граничні терміни» позабойневого забою худоби,  той розслабився завчасно. Насправді заборону на торгівлю домашнім м’ясом буде введено набагато раніше.
Адже в травні 2017 р. народні депутати прийняли чергові правки до закону. У статті 32, зокрема, сказано, що «забороняється обіг м’яса без нанесених на частини туш знаків придатності». А такі знаки можуть наноситися тільки на бойні і якщо в результаті передзабійного і післязабійного огляду не виявилися причини, за якими м’ясо може бути визнано непридатним для споживання людиною.
Зрозуміло, що селяни, які по-старому будуть різати худобу безпосередньо в своєму дворі, не зможуть отримати такі «знаки придатності», а отже торгувати своєю продукцією на ринках.
Ідентифікаційні знаки будуть наноситься і на продукцію переробки – з метою відстеження всього виробничого ланцюжка м’ясних виробів.
Правда, ця норма буде введена не відразу: в перехідних положеннях до закону вказано, що вона вступить в силу через два роки з моменту опублікування – тобто з 2019 року.
Тішить одне, що це не завтра, але і не через 7 років, як було обіцяно в колишній редакції закону. Чи встигнуть селяни підготуватися до нововведень до цього часу або ж вони стануть для них повною несподіванкою?

Аргументи «за» і реалії життя
На користь заборони продажу м’яса подвірного забою є чимало аргументів.
«У селянських обійстях на забій можуть пускати хворих тварин, а багато хвороб тих же свиней, небезпечні і для людини. Але навіть якщо заб’ють здорову особину, в яких умовах це відбувається? Середня вага забійної свині – до 200 кг. Забезпечити правильне знекровлення і оброблення такої туші в кустарних умовах дуже непросто. А якщо цього не зробити, в м’ясі відразу ж запускається процес гниття. Прийнято вважати, що парне м’ясо – чи не делікатес. Насправді, це означає, що його правильно не остудили, а значить, продукт продовжує псуватися. В кінці-кінців, на домашніх подвір’ях використовують, м’яко кажучи, непередбачені методи забою, тварина помирає в стресі, виділяється адреналін, що робить м’ясо жорстким», – аргументують промислові компанії, що спеціалізуються на свинарстві.
Селянам пропонують не забивати худобу самостійно, а везти її на сертифіковані бійні. Там, після огляду ветеринара, тварину заб’ють і правильно оброблять, а м’ясо забезпечать документами, які дозволять легально реалізувати його в магазин або на ринку.
Втім, в принципі ця непогана ідея впирається в кілька «але». Аналітик агентства «Украгроконсалт» Ольга Мозгова пише, що в Україні досі немає потрібної інфраструктури. Приміром, в нашому районі сертифікованої бійні давно нема. Власне, через їх дефіцит аналогічну заборону і відстрочили  тимчасово в 2014 році, аби поетапно створити необхідну бойневу мережу. Однак загальновідомо, що немає нічого більш постійного, як тимчасове. Отож про взяті свого часу зобов’язання одні чиновники «благополучно» забули, а потім тих чиновників змінили інші, в яких на часі були інші більш злободенні завдання.
В результаті великої мережі боєнь в країні так і не з’явилося. Є цехи на близько 460 м’ясокомбінатах, але далеко не всі з них працюють й готові обслуговувати «домашній» забій. Від нас найближче забійний цех Сарненського м’ясокомбінату, однак він вже на ладан дихає.
Та й везти худобу за пару десятків кілометрів погодиться далеко не кожен господар, адже це – зайві витрати. Бо якщо, скажімо, з бичком або свинею, які можна продати дорого, витрати більш-менш виправдані, то везти на бійню курку або кролика навряд чи хтось буде. Моя знайома, що спеціалізується на розведенні «делікатесних і дієтичних» кроликів та індиків таку вимогу називає нісенітницею – бо ж шкурка вичинки не вартуватиме.
«Так що в разі введення заборони виростуть заробітки посередників, які будуть скуповувати живу худобу за заниженими цінами. А якщо ціни «просядуть» істотно, багатьом селянам стане просто невигідно тримати худобу, так що її почнуть вирізати», – прогнозує Денис Марчук.
Власне, цей процес вже і так йде: за даними Асоціації свинарів України, в 2017 році в господарствах населення поголів’я свиней скоротилося на рекордні 9%. Найбільші втрати – в присадибних господарствах Закарпатської, Вінницької, Тернопільської та Одеської областях (хоча в значній мірі це пов’язано зі спалахами африканської чуми свиней). У моїй рідній Орв’яниці, де колись рогату годувальницю утримували мало не в кожному дворі, а то мали їх й декілька, чисельність корів невпинно зменшується. Нині по всій Соломіївській сільській  раді в приватному секторі утримується 237 ВРХ. А ще три роки тому 290 голів налічувалося.
До слова, м’ясо, яким торгують посередники, зараз йде не тільки на ринки. М’ясо домашнього забою потрапляє і в промислову переробку, хоча це і давно заборонено законодавчо. Більшість з закупівельників просто діють під егідою м’ясокомбінатів.

Що потрібно зробити,
щоб всім було добре
За словами Дениса Марчука, Україна поки не готова до введення заборони на реалізацію домашнього м’яса. «Це рішення потрібно не просто відкласти, як мінімум, на кілька років, а й забезпечити за цей час дрібних фермерів і господарства селян системою збуту продукції, а без держпідтримки тут не обійтися. Щоб підтримати дрібних фермерів, потрібно відмовитися від ручного розподілу дотацій, які прийняті на 2018 рік, і повернутися до спецрежиму ПДВ (податок відраховується на спеціальні рахунки, звідки кошти можуть надходити на розвиток і модернізацію господарств) плюс встановити 7% ПДВ на продукти. А для підтримки домогосподарств можна запустити дотації на одну голову вирощеної худоби», – вважає Марчук.
«Ситуацію могло б пом’якшити і масове створення сільських кооперативів. Такі підприємства могли б самостійно організувати весь виробничий ланцюжок – від вирощування худоби до продажу м’яса. Такі кооперативи дуже популярні в тій же Європі», – говорить Денис Марчук.
Ще одна європейська модель – оптові ринки худоби, які пристосовані до утримання та забою тварин, а поголів’я там продається на аукціонах, що гарантує формування ринкової ціни.
«А проста заборона поставить українське село в ще більш складні умови, в результаті на ринку можуть залишитися тільки закордонні продукти», - допускає Марчук. Чим це загрожує? Пригадую, як кілька років тому лабораторія рівненської Держстандартметрології виявила на ринку «екологічно чисте» м’ясо сімдесятих років минулого століття. Оце вже точно чорнобильської  радіації в ньому апріорі бути не могло.
Але революційних змін в держпідтримку тваринництва поки не намічається, як, власне, і відновлення кооперативного руху. Та й самі селяни не горять бажанням об’єднатися, а, щоб їх переконати, потрібна наполеглива роз’яснювальна робота.
Тому, як каже голова Асоціації постачальників роздрібних мереж Олексій Дорошенко, єдине, що нам неминуче світить – чергове зростання цін на м’ясо. «І свинина, і яловичина і так дорожчають. Минулого року ціни на них виросли більш ніж на третину. Від наростаючого дефіциту м’яса і ще більшого його подорожчання нас рятує лише те, що ми цим продукту  «не зловживаємо» – в українців банально не вистачає грошей на м’ясне. Та якщо заборонять ще й домашнє м’ясо на ринках, і в Україні прискориться вирізання поголів’я, ціни на м’ясо просто злетять», – збігаються в оцінках ситуації абсолютно всі експерти.

Підготувала Людмила РОДІНА

за матеріалами Інтернет-ресурсів.
Школа змінюється, але фінансування, на жаль, бракує
З начальником управління освіти, молоді і спорту РДА Ніною Іванівною Стасюк говоримо про нововведення у навчальних процесах та найгостріші проблеми в освітянській галузі району.
Ніно Іванівно, з яким настроєм зустрічає освітянська галузь району 2018 рік?
Перефразовуючи вислів «Скільки людей – стільки й думок», я сказала б, що скільки освітян, то і стільки різних настроїв та думок. Але якщо узагальнити, то серед наших педагогічних працівників загальної середньої освіти настрій більш оптимістичний. Поясню: хто працював успішно у 2017 році, мав хороші результати своєї роботи, той отримував додаткові стимулюючі виплати і буде їх отримувати у 2018-му. Цього року знову уряд обіцяє підвищити заробітну плату педагогічним працівникам. Отож позитив зрозумілий.
Зовсім інший настрій сьогодні у тих працівників галузі, які обслуговують заклади загальної середньої освіти (прибиральників, сторожів, медичних сестер, кочегарів та ін.). З 2017 року утримання закладів освіти покладено законодавчо на районні бюджети, а додаткова дотація з держави районним бюджетам покриває лише близько 70% від потреби його фінансування, і районний бюджет не має власних достатніх надходжень. Прикро, але саме через це на кінець року виникла заборгованість із виплати заробітної плати обслуговуючому персоналу та оплати за теплопостачання. На сьогодні уже виплачена заборгованість за грудень, вирішено питання на позачерговій сесії районної ради щодо виділення додаткових коштів з районного бюджету, щоб на початку лютого виплатити заробітну плату за січень та аванс за лютий.
Окремо хочу сказати про настрій педагогічних працівників дошкільної та позашкільної освіти. На жаль, ці заклади освіти фінансуються з районного бюджету. А цим уже майже все сказано. На цей рік у бюджет закладено 20% за престижність праці педагогічним працівникам лише закладів дошкільної освіти. Коштів не вистачає на оплату праці на час відсутності основного працівника, відряджень, утримання закладів дошкільної та позашкільної освіти.
Освіту постійно реформують. Зовсім по-новому, до прикладу, працюватиме вже з 1 вересня початкова школа. Які найважливіші зміни чекають на першокласників? Чи готові наші вчителі до нововведень?
Щодо реформи в освіті, то я хочу висловити свою власну думку і підкреслити, що я підтримую наразі усі основні кроки, які чітко окреслені у новому Законі України «Про освіту», в Концепції «Нова українська школа».
Закон запроваджує законодавче підґрунтя для оновлення змісту загальної середньої освіти, яка від 2018 року стає дванадцятирічною. Від 12-річного навчання, орієнтованого на нові методи, виграє кожен учень, бо ця система впроваджує компетентнісний підхід на кожен рівень освіти і передбачає додатковий рік навчання в ліцеї, що дасть можливість здобувати знання свідомо, готуватися до університету без репетиторів, обирати профіль відповідно до власних схильностей і задатків, які виявляться через зовнішні комплексні тестові завдання після 9-го класу. Крім того, молодь після дванадцятого класу буде більш зрілою для вибору майбутнього фаху.
Така профільність старшої школи, за законом, уже трирічної, а не дворічної, із реальним вибором невеликої кількості профільних предметів, із сучасними методами навчання та доброю матеріальною базою зробить конкурентоздатним нашого учня у світі.
Закон «Про освіту» запроваджує педагогічну свободу для вчителя, а водночас нові механізми гнучкості та оновлення змісту через надання повноважень учительству творити освітні та навчальні програми, виходячи із потреб конкретного класу і конкретних учнів, їхніх зацікавлень.
Закон запускає механізми реальної автономії школи. Йдеться про розширення повноважень школи у сфері організаційної, академічної, фінансової та кадрової політики. Ця автономія несе великі можливості, а поряд із тим і виклики для керівників освіти.
З першого вересня 2018 року всі першокласники підуть навчатися за новим державним стандартом. Через інструменти стандарту, зокрема через інтегроване навчання, діти будуть опановувати різні предмети – математику, мову, природознавство, історію, мистецтво тощо. Важливо, щоб навчання приносило дітям радість, щоб школярики вчилися творити, а не відтворювати, мислити самостійно, а не відгадувати те, що хоче почути від них учитель. Дуже важливий пріоритет стандарту – збереження оптимізму – найціннішого ресурсу дитини, яким часто нехтує педагог, а це, власне, основа для успіху людини, а не знання формул чи правил.
З 2017 року на обласному, районному рівнях відбувається підготовка 48 вчителів початкової школи району, які з 1 вересня будуть навчати у перших класах. Без проходження такої перепідготовки, вчитель не матиме права вчити дітей саме у 1 класі.
Скільки опорних шкіл є у вашому підпорядкуванні? Чи виконують вони покладені на них функції? Які нововведення у їх роботі?
Відповідно до рішення районної ради у 2016 році визначено шість опорних закладів у районі: Дубровицький НВК «Ліцей-школа», Сварицевицький НВК, Залузький НВК, Осівський НВК, (Миляцький НВК та Висоцька ЗОШ, які зараз перебувають у громадах). Основною умовою функціонування опорних шкіл є створення не менше двох філій при опорному закладі. Щоб функціонувала філія, необхідно забезпечити довіз учнів, придбати шкільні автобуси, також забезпечити проведення капітального ремонту доріг до опорних закладів, про що наголошено у рішенні районної ради щодо умов функціонування опорних закладів.
На сьогодні у нас функціонує дві філії: Великочеремельська та Узліська. Забезпечено підвіз дітей автобусами до Великоозерянського та Залузького НВК, які були придбані у 2016 році.
Читала, що Сварицевицька опорна школа отримала два шкільні автобуси. Нещодавно в сюжеті РТБ йшлося про недостатнє фінансування на ремонт цього транспорту. Ваші думки з цього приводу?
У грудні 2017 року було придбано два автобуси для підвезення дітей до Сварицевицького НВК із сіл Зелень, Лісове та Озерськ.
Щодо фінансування на ремонт шкільних автобусів, то дефіцит цього фінансування ми відчули у 2017 році, коли утримання закладів освіти лягло на плечі районного бюджету. Будемо спільно сприяти наповненню районного бюджету – будемо мати кошти на утримання шкільного транспорту і не тільки.
У державі ставиться наголос на дошкільній освіті. Маленькі жителі яких сіл мають найбільш проблемний доступ до неї і чи буде змінюватися ця ситуація?
Нині в районі функціонує 23 заклади дошкільної освіти: три – у комунальній власності міста; один – у комунальній власності Бережківської сільської ради, дев’ятнадцять – у підпорядкуванні управління освіти, молоді та спорту.
У них здобувають дошкільну освіту 1297 дітей. Відсоток охоплення дітей (3-6 років), які виховуються у закладах дошкільної освіти, у районі складає 80%.
На території Колок проживає 175 дітей дошкільного віку. З них 90 дітей від трьох до шести років. У Колківському закладі дошкільної освіти навчається і виховується 47 дошкільнят, у двох вікових групах. Є щорічна черга на влаштування дітей у дитсадок. На даний час тут 50 дітей перебуває у черзі на влаштування дітей у садок. Через відсутність місць у дошкільному закладі батьки змушені довозити 18 дітей у дубровицькі садочки. У Колківському ДНЗ нема спортивної і музичної зали, одна із груп поєднує ігрову та спальну кімнату. 
У Підлісненському НВК здобувають освіту 15 дітей дошкільного віку. А проживає на території цього села 89 дітей дошкільного віку. З них 42 дитини від 3 до 6 років.
На даний час у закладі функціонує група короткотривалого перебування дітей. У зв’язку з відсутністю вільних класних кімнат, освітня робота з дітьми проводиться у другу половину дня. У закладі відсутні спортивна та актова зали, окреме приміщення для цілоденного перебування дітей дошкільного віку.
Потребують додаткових місць маленькі дошкільнята також у Бережківському, Залузькому та Сварицевицькому закладах.
Управління розробило районний перспективний план добудови закладів дошкільної освіти, який поданий на погодження в обласне управління освіти.
Назвіть, на ваш погляд, найбільш проблемні моменти у роботі тих закладів, якими Ви опікуєтеся?
Проблемні моменти у роботі закладів освіти району виникають, як правило, через відсутність достатнього фінансування освітньої галузі. Через це ми маємо проблеми з виплатою заробітної плати, з оплатою за спожиту теплову енергію та з іншими виплатами. На цей рік бюджетні призначення взагалі не передбачають коштів на утримання закладів освіти, крім часткового утримання шкільних автобусів, придбання палива для котелень, а також нема коштів на оплату відряджень, оплату тимчасово відсутніх працівників обслуговуючого персоналу, не достатньо коштів на оплату праці обслуговуючому персоналу на цілий рік.
І тому, я хочу наголосити, що нам усім треба спільно працювати над поповненням районного бюджету, то тоді і проблемних моментів у роботі закладів освіти буде менше.
Спілкувалася Любов КЛІМЧУК.



* З сесійної зали

ХТО СТУКАЄ, ТОМУ ВІДЧИНЯЮТЬ

В понеділок, 29 січня, відбулося позачергове пленарне засідання сесії районної ради. Не встиг добігти кінця січень, а народні обранці за поданням голови райдержадміністрації уже розглянули перші зміни до головного фінансового документу району. Цього разу було розподілено 1325,2 тис. грн. вільних залишків. Левову частку коштів – 1300 тис. грн. спрямовано на оплату праці з нарахуваннями адміністративно-господарському персоналу (крім педагогічних працівників) шкільних відділень НВК та ЗОШ. Що ж приємно, коли керівництво району та депутати чує обслуговуючий персонал навчальних закладів, адже цим людям наприкінці минулого року заборгували заробітну плату. «Варто зазначити, що бюджет нинішнього року нічим не кращий, й фінансування бракує на всі галузі без виключення. На засіданні  постійної бюджетної комісії ради ми ініціювали нове звернення до Верховної Ради та Кабінету Міністрів з цього приводу. На наступній сесії плануємо затвердити текст звернення, – зазначила голова постійної комісії районної ради з питань бюджету, фінансів та податків Оксана Краглевич. – Адже, як говорить біблійна мудрість: хто стукає, тому відкривають».
Також 25,2 тис. грн. з вільних залишків (або 3 відсотки) спрямовано на співфінансування реалізації проектів, які фінансуються за рахунок субвенції з державного бюджету відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України від 06 грудня 2017 року «Деякі питання розподілу у 2017 році субвенції з державного бюджету місцевим бюджетам на здійснення заходів щодо соціально-економічного розвитку окремих територій». Всього ж відповідно до цього розпорядження в район надійшло 1025,5 тис. грн. Їх розподілено на зміцнення матеріально-технічної бази закладів окремих населених пунктів.
Загалом це, мабуть, було єдине пленарне засідання, яке пройшло у виключно толерантній атмосфері, без виступів, ніяких поправок та зауважень до проекту рішення. Тож народним обранцям вдалося вкластися при розгляді питання в рекордно короткі часові рамки – сесія тривала не більше 20 хвилин.

Людмила РОДІНА.
Звернулися до народного депутата
з приводу чорнобильських виплат

У четвер, 25 січня, до громадської приймальні народного депутата України Василя Яніцького прийшло багато людей. Публікація Любові Клімчук у «Дубровицькому віснику» від 12 січня ц. р. змусила людей шукати правду саме тут. У статті журналістка повідомляла, що у 2018 році продовжаться виплати коштів «чорнобильцям» та дітям війни відповідно до рішень судів. Тим самим, газетярка зачепила болюче й актуальне для наших земляків питання щодо виплат пенсій та пільг згідно з Законом України про статус громадян, потерпілих внаслідок аварії на ЧАЕС.

Нагадаю історію цього питання: у 2010-2012 роках жителі радіоактивно забруднених районів масово позивалися до Пенсійного фонду України з приводу занижених сум виплат компенсації потерпілим від аварії на ЧАЕС. Річ у тім, що в законі виплати були закладені у відсотках до прожиткового мінімуму, але люди роками отримували стабільну суму. Наприклад, названі в народі «гробові» ми всі роки отримували в розмірі 2 грн. 10 коп., хоч прожитковий мінімум весь час зростав.
Суди приймали рішення на користь громадян, проте виплати за цими рішеннями затрималися на роки. Держава виділяла дуже мало коштів в бюджеті на такі цілі, тому в Єдиному реєстрі судових рішень виникла черга за позовами десятків тисяч громадян, що чекали виплат. Наприклад, у 2015-му було виділено 146 млн. грн. на ці потреби, у 2016-му 148 млн., а у минулому році вже 505 млн. грн. Передбачені такі ж кошти в бюджеті України й на цей рік.
Отож  ті люди, які мали рішення суду на руках, почали отримувати чималі гроші, суми сягали від 10 до 50 і більше тисяч гривень. Але ж більшість громадян з певних причин не позивалися до Пенсійного фонду. Тому, вони кинулися в суди, щоб також «відсудити» свої кревні. Та от суди вже не стали приймати звернень громадян з приводу чорнобильських компенсацій, оскільки з 1 січня 2013 дію закону призупинено. Я гадаю, що обмеження викликані тим, що Україна різко критикувалася Європейським судом за те, що постраждалим громадянам не виплачуються гарантовані законом кошти. Після цього багато пільг були практично анульовані, оскільки дію законів призупиняли на невизначений термін.
І хоч Любов Клімчук писала про те, що продовжаться виплати коштів тим громадянам, хто вже має рішення суду на руках, у приймальню до Василя Яніцького прийшли й ті люди, хто теж хоче відсудити свої гроші. До того ж, люди казали, що прийшли «записатися до депутата, щоб получити чорнобильські гроші». Розгорнувся цілий мітинг. Я пояснила ситуацію, яка склалася на сьогодні по цій проблемі, та запропонувала написати колективне звернення від жителів району до народного депутата України Василя Яніцького. В цей день під ним поставили підпис 230 чоловік.
У зверненні до народного депутата ми просимо пояснити ситуацію, яка склалася, та ініціювати розгляд цього питання у відповідних комітетах Верховної Ради. Ми хочемо почути відповідь на запитання: «Чому належні нам виплати, як постраждалим від аварії на ЧАЕС, треба добиватися через суд?! Адже держава і так зобов’язана нам їх виплатити». На сьогодні жодні «чорнобильські» програми не діють ні знезараження земель, ні оздоровлення людей, ні протионкологічні програми. Зростає кількість онкозахворювань та інших хвороб, спричинених руйнівною силою радіаційного опромінення, яке ми й досі отримуємо».
Люди у зверненні вимагають «відмінити часові рамки дії Закону, в якому гарантуються нам пільги. Адже Конституція України гарантує, що будь-який наступний закон не може звужувати рамки попередніх. Відтак, кожен громадянин має право звертатися до суду з будь-якого важливого для нього питання, в тому числі й з приводу компенсації за пільги». Це право підтвердив і Європейський суд, до якого зверталися «чорнобильці» через відмову українських судів задовольнити їхній позов. Також «ми вимагаємо збільшити бюджетні асигнування на задоволення судових рішень на компенсації чорнобильцям, бо багато людей просто не доживуть до їх отримання. І звичайна логіка говорить про те, що треба зробити індексацію на виплати, адже у 2010 році 40 тис. грн. це було 5 тис. доларів, а тепер лише півтори».
Звернення я відправила народному депутатові, в розмові з ним детально пояснила всю його важливість. Хочу поділитися з вами, шановні земляки, своїми роздумами про те, що це болюче для нас питання Василю Петровичу одному буде дуже важко зрушити. Він буде шукати однодумців та підтримку серед колег-депутатів у Верховній Раді, щоб проблема була  досконало вивчена та справедливо розглянута. Однак ні для кого з вас не секрет, що все впирається в кошти, яких на даний момент у держави немає. Адже мова йде про мільярди гривень. До того ж у країні йде виснажлива війна з російським агресором. Але наші вимоги справедливі. Будемо сподіватися, що влада візьметься за вирішення цього питання.
Оксана СЛОБОДЗЯН, помічник-консультант
народного депутата України Василя Яніцького