неділя, 11 лютого 2018 р.

Голокост: почути голос вбитих
СВІТ І Україна
27 січня у світі відзначали Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту. Він проголошений резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 1 листопада 2005 року, співавторами якої виступили 100 держав, в пам’ять про жертв нацистського терору під час Другої світової війни.
Україна на державному рівні приєдналася до відзначення цієї міжнародної дати у 2012 році (Постанова ВРУ від 5 липня 2011), хоч і була однією з шести країн-ініціаторів прийняття оонівського документа.
Дата 27 січня обрана не випадково: саме цього дня 1945 року війська 1-го Українського фронту звільнили в’язнів найбільшого гітлерівського концтабору смерті Аушвіц-Біркенау неподалік польського Освенціма.
Голокост з давньогрецької перекладається як «всеспалення» й означає систематичне переслідування і знищення (геноцид) євреїв нацистською Німеччиною і колабораціоністами протягом 1933-1945 років. У ширшому розумінні, Голокост – систематичне гоніння і знищення людей за ознакою їхньої расової, етнічної, національної приналежності, сексуальної орієнтації або генетичного типу як неповноцінних, шкідливих.
Офіційно визнано, що до 6 мільйонів євреїв було вбито протягом Голокосту, з них від 2,2 до 2,5 мільйони на території колишнього Радянського Союзу, значною мірою в Україні. Як відомо, одразу після окупації України нацисти розгорнули широку мережу гетто (найбільшим було Львівське), а згодом почали масово розстрілювати єврейське населення. Одними з найбільших і найвідоміших були розстріли у Бабиному яру в Києві, але знищення євреїв України було систематичними і повсюдними.
Світова спільнота цього дня не тільки згадує жертв людиноненависницької політики, але й засвідчує прагнення до боротьби з антисемітизмом, расизмом та всіма іншими формами нетерпимості, які можуть призвести до цілеспрямованого насилля стосовно окремої групи людей.

Рівненщина і Дубровицький район
У роки Другої світової на території Рівненщини нацистами було знищено понад 95 тисяч осіб єврейської національності. На Рівненщині функціонувало 35 ґетто – території, де примусово утримувалися євреї. Найбільші функціонували у Сарнах, Рівному, Дубно, Здолбунові, Корці, Костополі, Тучині.
Точної цифри щодо кількості розстріляних євреїв на території теперішнього Дубровицького району не знайшла. Пишуть про те, що в Дубровицькому гетто перебувало чотири тисячі євреїв. Більшість з них відправили на розстріл в Сарни. Тих, хто намагався втекти, знищили у Дубровиці. Це кілька десятків людей. На жаль, нині  у Дубровиці нема жодного меморіального знака чи таблички, які нагадували б про історію євреїв у нашому краї. Залишилися лише їх будинки, колишня синагога, кілька плит на старому єврейському цвинтарі. Отак, ніби й не жили у містечку тисячі євреїв. Ніби й не впліталася їх доля у долю краю. Ніби й не будували, не полишили пам’яті в архітектурі.
Була приємно здивована тим, як була пошанована пам’ять розстріляних євреїв у Висоцьку. Є тут пам’ятний знак. Діюча експозиція у місцевому музеї, активно вивчають тему Голокосту висоцькі школярі разом з наставниками. Невеличка сторінка висоцьких подій.
На сайті Висоцької ЗОШ розповідається про трагедію єврейського населення у цьому селі. Різні джерела називають цифру, що на території тогочасного містечка було розстріляно близько дві тисячі євреїв Висоцька та навколишніх сіл. Жахливо читати про нелюдські знущання над цілими родинами: «По 5 чоловік заводили в яму, клали на землю, а потім пострілом з автомата в потиличну частину черепа розстрілювали. Наступні 5 стояли на сходинках, а інші 5 чекали зверху біля ями. Вбивства проводили два німці, що стояли в ямі. Вони були п’яні, в білій формі із закачаними рукавами. Деякі сім’ї хотіли, щоб їх розстріляли разом. Вони бралися за руки й так підходили до ями. Коли ж їх було більше 5-ти чоловік у партії, німці силою примушували їх роз’єднуватися. Якщо хтось із тих, кого розстрілювали, не хотів лишатися в іншу партію, німці забивали їх до смерті прикладами, завдаючи удари в лобову частину голови. Чимало людей від цих ударів просто втрачали свідомість. Тоді німці їх розстрілювали біля ями і примушували родичів кинути тіла вниз. Підлітків і немовлят вбивали на краю ями, а матерів заставляли кидати їх у могилу. Наприклад, Шустер Геня, у якої на руках була дитина, від удару прикладом втратила свідомість і випустила немовля. Один із поліцаїв швидко розквитався з ним прикладом автомата і примусив матір вкинути його у яму».
Щоразу як буваємо у висоцькому музеї багато розповідає про трагізм Голокосту краєзнавець Григорій Яцута, який опікується музеєм. Якщо будете у Висоцьку, то відвідайте музей і самі пересвідчитеся, як там пошановано пам’ять про земляків-євреїв. Найголовніше, що є у селі встановлено пам’ятний знак та огорожджено місце розстрілу євреїв в урочищі Борок.
Певернемося до Дубровиці. Беззаперечно дуже багато зробила для вивчення історії Голокосту у нашому районі вчитель-історик Тетяна Миколаївна Бандура. Вона як дослідник вже багато років вивчає життя єврейської громади міста в довоєнні і роки війни. Однак дуже шкода, що досі в Дубровиці належно не пошановані ні старе єврейське кладовище, ні пам’ятки архітектури, збудовані місцевими євреями. Думаю, що можна було б хоча подекуди встановити відповідні таблички.
Було багато влад після війни як у районі, так і у місті. Був час, коли мали можливість з бюджету виділити гроші, хоча б на облагородження єврейського цвинтаря, однак…

Люди і родини
Хочеться звернутися ще до однієї сторінки, пов’язаної з темою Голокосту. Майже 350 євреїв в нашій області були врятовані завдяки винятковій мужності «праведників». Вони вберегли від смерті переслідуваних, ризикуючи власним життям. Відомо, що в області налічувалося 250 праведників України та світу. Ми розповідали про родину Раковичів з Дубровиці, які прихистили в роки війни у себе двох євреїв, врятувавши їх від розстрілу. Сьогодні наведемо ще один приклад такого гуманізму на теренах нашого району.
Меморіальний комплекс історії Голокосту «ЯД ВАШЕМ» у 1997 році написав: «Денис і Зінаїда Ващишин жили в селі Селець Волинської області (нині Рівненської області). Вони були дуже давно знайомі з сім’єю Фішманом із сусідньої Дабровіци (Дубровиці).
9 липня 1941 року німці окупували цю область, а незабаром в Дубровиці було організовано гетто. Коли всіх місцевих євреїв переселили в гетто, зв’язок між Фішманом і Ващишиними перервався. Дізнавшись, що 26-28 серпня 1942 року німці ліквідують гетто і його в’язнів, Денис Ващишин хвилювався за гірку долю своїх друзів.
Він був здивований, коли на порозі його будинку з’явилися Моше Фішман і його 12-річна дочка Фейга. Їм вдалося втекти з місця масового вбивства, і з тих пір вони ховалися в навколишніх лісах. Але оскільки наближалася зима, вони вирішили попросити притулку в Дениса Ващишина.
Господарі впустили їх до хати. Вони ховали Фішманів протягом чотирьох місяців, аж до березня 1943 року. Весь цей час укриттями служили: горище комори, стайні, а іноді єврейські друзі перебували безпосередньо в будинку.
Коли сніг розтанув, Фішман вирішив повернутися в ліс з надією приєднатися до партизанів. Він приходив до Ващишиних раз в тиждень вночі, щоб побачити доньку, скупатися і взяти трохи їжі. Якось Моше пропав, і Денис Ващишин відправився на його пошуки.
Насамперед він вирішив перевірити курінь, в якому зазвичай ховався Фішман. Там, де раніше стояв курінь, він знайшов лише обвуглені тіла Фішмана і ще трьох євреїв…
Після цієї трагічної події Ващишини вирішили, що для того, щоб врятувати Фейгу, її потрібно зареєструвати доглядальницею. Якраз Зінаїді потрібен був догляд - Фейгу перейменували в Христину, а 16-річна Єва Ващишина навчила її української мови і християнським молитвам.
В кінці 1943-го року в село прийшов невідомий. Він дізнався про Фейгу, і по селу розійшовся слух, що насправді вона –єврейка. Денис Ващишин відвів дівчину до партизанів.
У січні 1944-го року Фейга стала свідком звільнення краю, а через два місяці вона повернулася до родини Ващишиних. Пізніше її вдочерила сім’я знаменитого російського єврейського письменника Іллі Еренбурга, який жив в Москві. Фейга (пізніше Фаїна Палєєва) протягом багатьох років підтримувала стосунки з сім’єю своїх рятівників. У 1990-му році вона іммігрувала до Ізраїлю.
16 лютого 1997 року «Яд Вашем» удостоїв Дениса і Зінаїду Ващишиних і їх доньку Єву Ожелевську почесним званням «Праведник народів світу».
Ось така історія, коли українська родина, ризикуючи власним життям, рятувала єврейську дівчину та її батька.
Зважаючи на такі спогади про війну, важко зрозуміти наше теперішнє ставлення до пам’яті про єврейський геноцид. Скільки працюю, не пригадую у райцентрі пам’ятних заходів, приурочених до річниці Голокосту. Так працюють в цьому напрямку освітяни та їх учні. Але ж історія написана долями наших земляків. У тому числі й євреїв. Написана не лише для освітян. Написана і їх долями, скропленими кров’ю, для нащадків. Давайте будемо змінюватися разом. Бо ж нагадаю, що втрата пам’яті про вбитих євреїв не є суто дубровицькою, і навіть не суто українською проблемою.
Любов КЛІМЧУК.

Як розповіла, перекладач з івриту, наша землячка Лілія Ляхович, нещодавно вона отримала повідомлення Ізраїлю від нащадків місцевих євреїв. Вони пишуть про те, що готові встановити у Дубровиці меморіальний знак жертвам Голокосту, які поховані на території нашого райцентру. Зараз ведуться перемовини з місцевою владою про місце розташування пам’ятного знака. Окрім того, діти і онуки вихідців з нашого краю запитують у дубровичан про їх готовність вшановувати жертв Голокосту.
Також Лілія Ляхович отримала  книгу на івриті (500 сторінок) під назвою «Дубровиця - моє містечко», де описується життя єврейської громади  нашого райцентру початку 20 столітття, аж до воєнних років. Розповідається і про повоєнний час. Зокрема про єврейські цвинтарі на території Дубровиці. Ліля пообіцяла поділитися перекладом основних тез цієї книги з нашими читачами. До речі, друзі з Ізраїлю дуже гарно підписали дарунок: «Лілії, з великою повагою, благословенням і побажанням гарного Нового року». Нагадаю, що євреї були вражені тим, що наша юна землячка із Сельця, українка за національністю, вивчає іврит і гарно їм володіє.


Немає коментарів:

Опублікувати коментар