Дмитро Самко –

той, чий голос почула вся країна

Чотирьох зіркових тренерів «Голосу країни» на телеканалі «1+1», заповнений зал глядачів та мільйони українців біля блакитних екранів підкорив своїм вокалом парубок з Бережниці. Дмитро Самко першим у новому сезоні проекту викликав такий «покер» серед наставників. Сподіваємось, що саме він в результаті зірве й головний «куш» – перемогу у шоу. А поки дещо про себе та свої свіжі враження Діма розповів «Дубровицькому віснику».

«Я не вмію бути «в міру»

Дімо, як музика ввійшла в твоє життя?

Вона поряд зі мною з дитинства. В моєї мами гарний голос, та й вся рідня з її боку співоча. Тож, мабуть, це передалось мені по генах. Любив співати завжди. Причому всюди – на полі, в парнику, дома. Хоча малим дуже соромився виступати перед батьками. Пам’ятаю, коли вони хотіли послухати, то сідали на кухні, а я виходив в коридор, закривав двері і там влаштовував «концерт». Зараз це кумедно згадувати. А далі була шкільна сцена, сільського клубу, районного будинку культури. Їздив на різні конкурси, фестивалі. І так закрутилось.

Але обрав таки акторський фах, а не музичний…

Я й досі не можу пояснити чому. Взагалі спершу хотів бути футболістом, далі юристом, бо захоплювався історією й правознавством. А бажання стати актором виникло буквально за рік до закінчення школи. Я тоді почав грати в шкільному драмгуртку. І мені це подобалось. Та й повпливала думка інших, мовляв, в тебе є здібності, треба йти в театральний. Я в це й повірив, тому вирішив спробувати. В результаті вступив на бюджет в столичний університет культури на театральну режисуру.

А чому не склалось з акторством в театрі?

Після навчання ходив влаштовуватись, але ніде мені двері не відчинили. Значить так і треба було. Часто обираємо одне, а доля  рано чи пізно розставляє все на свої місця. Тому приїхав додому і пішов працювати в районний будинок культури. І я вдячний за три роки там, бо справді багато чого навчився. Водночас мене не покидала ідея створення власного рок-гурту. Була в мене така давня мрія. І в один прекрасний момент вирішив її втілювати. Отож повернувся в Київ і знайшов роботу монтувальника в театрі. Це не була романтична історія, начебто я хотів бути ближче до бажаної професії актора і тому пішов туди. Все набагато буденіше – звільнилаcя вакансія, а мені треба було за щось жити. Тоді вже стовідсотково розумів, що хочу розвиватися як музикант.

З маленького села поїхав підкорювати столицю. Напевно, було непросто…

Звичайно. І проблема далеко не у фінансах. Я не вибагливий в цьому плані. Головне, щоб був дах над головою і що поїсти. Складно було повертатися в цей шалений ритм. Коли приїжджаєш у велике місто, то розумієш, що тут нікому не потрібен ні ти, ні твоя музика. Все треба брати в свої руки, стукати в двері, а інколи їх ламати. І вам відкриють, як-то кажуть.

Отож все це було заради гурту. Як народився «Ауд.238»?

Як я уже говорив, цьому посприяла велика мрія і любов до музики. В університеті познайомився з одногрупником Андрієм, саме з ним і створив гурт. Чому така назва? Все просто. Ми навчались в аудиторії 238. Перша ідея, перші пісні, перші приколи були там. Нам й досі не подобається назва, але ця аудиторія справді стала ключовою. Після задуму були митарства у плані пошуку свого звуку, концепції. Спочатку думали, що акустика - наше все. А потім зійшлись на тому, що хочемо грати альтернативну важку рок-музику. Складно виявилось знайти музикантів, близьких по духу. На щастя, до нас приєдналися два талановиті брати. До речі, з Донецька. Вони переїхали в Київ, коли розпочалась війна. І по сьогоднішній день залишаємось в такому складі. Гурт наш дуже молодий. Ще тільки стаємо на ноги і починаємо боротись за звук, філософію, свого слухача.

А хто вам пише пісні?

Слова зазвичай пишу я, інколи й музику. Часто запитують, як приходить та чи інша пісня. І мені завжди складно відповісти. Якось стукає і заходить (сміється – авт.). Це насправді  магія, бо виникають рядки зазвичай самі по собі. Тільки справжні професіонали можуть примусити себе писати. А мені до них далеко.

Багато, хто вважає, що музикант – не «серйозна» професія. Стикався з подібним нерозумінням? 

Стикався і досі стикаються. Одні кажуть, що це круто, а інші з докором питають, «а як ти будеш жити далі, як своїми піснями кормитимеш сім’ю?». Якщо в мене буде родина, то вона точно з голоду не помре. Я знаю, що таке робота і не цураюсь її. Водночас музику не хочу кидати. Вона для мене дещо більше, ніж просто захоплення. Це те, що не дозволяє впадати в депресію, лікує душевні рани. Бо життя не завжди веселе, буває по-різному. А улюблена справа дає поштовх переступати через проблеми, нерозуміння інших, плітки. Хоча колись мені сказали золоте правило, що творчість найбільш розквітає  саме тоді, коли в житті негаразди. І це сильні слова, перевірені мною. Бо мистецтво завжди повинне мати глибину.

А ще неймовірно приємно, коли своєю музикою ти робиш когось щасливішим, викликаєш емоції у публіки. І коли підходять після виступу і дякують, це багато чого варте. Бо музиканта немає без слухача. Хоча, якщо чесно, не вважаю себе справжнім музикантом. Для мене це той, хто володіє інструментами, нотною грамотою. А я самоучка, трішки вмію грати лише на гітарі. Хлопці з гурту часто жартують: «Діма – ти не музикант, ти – художник». 

Трохи самокритично. Взагалі, щоб хотілось виправити в собі, а що навпаки цінуєш?

Здорова критика повинна бути в кожному, але не самопоїдання. Хоча в мене буває вона через край. Я взагалі не вмію бути «в міру», знаходити золоту середину. А ще я дуже лінивий в плані саморозвитку. Якщо хтось каже, що не має для чогось можливості – це пусті відмовки. Можливість є завжди, часто бракує бажання. Тому хотілося б стати працездатнішим і розуміти, чого справді хочу. А якщо є що цінувати в мені, то хай цінують інші.

«Хочу, щоб моя музика змінювала людей на краще»

Чому вирішив узяти участь у «Голосі країни»? Це була спонтанна ідея чи готувався до шоу?

Спонтанно, в один прекрасний момент зважився спробувати свої сили на кастингу. Вирішив брати бика за роги, так би мовити. Хоча, зізнаюсь, не відразу, спочатку злякався. Мені страшно було вийти із зони комфорту. Я співав для обмеженого кола, а тут треба було показати себе на всю країну. Одразу почав виправдовуватись, мовляв, в мене є гурт, мені його вистачає, та що мені дасть проект. А це найгірше, коли себе обманюєш через  певні страхи і комплекси. Але хлопці таки вмовили.

Ти – меломан, бо маєш рок-гурт, а на кастингу співав лірику?

Саме завдяки пісні «Перечекати» мене й помітили дівчата з кастинг-відділу «Голосу країни» в мережі. Якось з товаришем записали відео, як виконуємо на неї кавер, і таким чином привітали слухачів з Днем Святого Валентина. На кастингу я також заспівав цю композицію, і мені сказали, що підеш з нею й на сліпі прослуховування.

Загалом слухаю і люблю різну музику. Це колись в університеті я був впертим панком і вважав, що нема більш ніякої, окрім року. А нині розумію, що є хороша попса, реп, класика, електронна музика. Взагалі я готовий до будь-яких експериментів і виконаю  будь-що. В Дубровиці певний час співав у фольклорному колективі «Намисто». Спочатку думав, що не осилю, але підстроївся, наче робив це все життя.

Було лячно перед сліпими прослуховуваннями?

Не те слово. Мабуть, на екрані було видно, що Діма за крок до паніки. Адже скрізь камери, прикута величезна увага. До зірок, яких  бачив лише по телевізору, рукою подати. І тобі треба за півтори хвилини донести до них свою історію. І Бог так дав, що я це зробив. Хоча на репетиції перед прослуховуваннями дуже хвилювався і не міг навіть вступити вчасно в мелодію. Але в останній момент зібрався, сказав собі, якщо не зараз, то ніколи. Дуже підтримав зал. Я заспівав дві стрічки, глядач почав хлопати і це додало впевненості. Розслабився і почав «валити».

Що відчув, коли всі чотири крісла повернулися до тебе?

Що я з’їхав з глузду. Чесно. Мені здавалось це сном. Ще тиждень не міг відійти. Я на таке й не розраховував, але було дуже приємно.

Кожен суддя хотів тебе в свою команду. Такий вибір далеко не в кожного  учасника шоу. Чому саме Сергій Бабкін?

Він ближчий по духу. Хоча мені дуже подобається і Тіна Кароль як жінка та співачка. Коли я пішов навчатись, почав постійно слухати Сергія Бабкіна, я був помішаний на його музиці. Перша пісня, яку зіграв на гітарі, була саме його. Завжди хотів хоча б сходити на концерт, взяти автограф, сфотографуватись. Але те, що буду колись працювати з Сергієм, перевершило всі сподівання. З ним насправді дуже легко. Він простий, кумедний, відкритий. Який на сцені, такий і в житті. На репетиціях завжди допоможе, підтримає, підкаже. Не відчуваєш, що він зірка, а ти конкурсант.

Закулісся відбору «Голосу країни» виявилося таким, яким ти його уявляв? 

Виявилось ще грандіозніше. І всю масштабність відчуваєш, коли стоїш на сцені. Аж дух перехоплює. Трохи складно влитись в колію проекту – гримери, режисери, зйомки. Маєш постійно бути напоготові. Зате там крута команда. Вони професійно роблять це шоу, незважаючи навіть на те, що вкрай втомлені. Бо знімальний процес – насправді пекельна праця. Але в людей горять очі і це заряджає. Розумієш, що не маєш права впасти в бруд обличчям.

Зараз шоу триває. Як оцінюєш свої шанси на перемогу в проекті? Адже, подивившись поки два ефіри відбору, вже можна з впевненістю сказати, що конкуренти сильні.

Про перемогу зарано говорити. Я думав, що прийду на кастинг і мене відправлять підрепетирувати. Я був впевнений, що до мене не повернеться жодне крісло, а в результаті – аж чотири. Тобто, що має статися, те обов’язково станеться. Звісно хочеться пройти далі, проявити себе в боях. Загалом я не прийшов на проект змагатись, а просто розказати свою історію, почути думку інших людей, професіоналів. Бо щоб бути сильним, треба спілкуватися з сильнішими за себе. Хочу знайомитись, розвиватись в музиці, здобувати досвід, впевненість в своїх силах, подивитися по-іншому на те, чим займаюсь. Я знаю, що в плані професійності мені далеко з кимось конкурувати. А от в простоті і душевності міг би щось й показати.

Тебе нещодавно побачила вся країна. Як справляєшся з таким шквалом уваги? Славнозвісна «зіркова» хвороба не дісталась до тебе?

Це психологічно важко. В один день тебе ніхто не знав, а на наступний без перестанку засипають повідомленнями і дзвінками. Я стараюсь всім відповідати хоча б по кілька слів. Інколи навіть не знаю, як себе поводити, коли хвалять і кажуть компліменти. Мимоволі всяка дурість лізе в голову. Але хто підхоплює «зіркову» хворобу, перестає бути людиною. Принаймні, мені так здається. Завжди треба бути простим та відкритим, і ніяка увага не повинна цьому завадити.

Я дуже вдячний усім за щиру підтримку. Це додає наснаги. Сьогодні, коли сідав в маршрутку, сусід сказав: «Діма, якщо ти навіть не пройдеш далі,ти все одно для нас переможець». І ці слова дорогого вартують. Якось стає легше і працюється краще, бо не тяжіє відповідальність в плані результату. Мені й справді нема чого втрачати. А все інше у волі Божій.

Але, впевнена, на цьому зупинятись не збираєшся. Які маєш творчі цілі і мрії?

Ми скоро випускаємо альбом – це найближчі плани. А взагалі я хочу, щоб в моїй душі завжди горів вогник, аби я ніколи не зупинявся, навіть, якщо все буде погано. «Голос країни» - перший серйозний крок у творчу невідомість. Я мрію, щоб моя музика зайняла якусь нішу, щоб її слухали, щоб вона якось впливала на людей і змінювала їх на краще.

Дякую за бесіду. Бажаємо тобі успіху та перемоги!

Спілкувалась Леся КОНДРАТИК.