Про війну. Рядками щоденника, спогадами і думками

Під час минулої поїздки в зону АТО волонтерка Світлана Правник разом зі своїми друзями потрапила у складну непередбачувану ситуацію на Сході. Бус загруз у воронці. Довго намагалися витягнути транспорт з допомогою лопат. Врешті-решт зрушили з місця завдяки військовій техніці. Змоклі і стомлені волонтери знайшли тимчасовий прихисток у благодійному центрі «Дитяче містечко» (директор закладу – Леонід Литовченко). Тут наших земляків нагодували і обігріли. Світлана Леонідівна зазначає, що не їла смачнішої страви, аніж запарена «Мівіна», якою пригощали у сиротинці. Там волонтерка почула щемливі історії про дитячі долі, обпалені війною. У багатьох маленьких мешканців притулку загинули батьки. Дітки шукали їжу на смітниках, ночували у розвалених домівках. Сиротинець дав їм дах над головою і хоча б найнеобхідніше для життя. Малеча, віком від двох років, знайшла прихисток під дахом «Дитячого містечка». Подякувавши за гостинність, Світлана Леонідівна пообіцяла повернутися у заклад і привезти діткам подарунки з Рівненщини. Приїхавши додому, вона відразу дала клич у Фейсбуку про те, що збирає благодійну допомогу для маленьких мешканців притулку на Сході. Відгукнулися добрі люди і передали хлопчикам і дівчаткам одяг, смаколики, ліки.

Про другий візит до «Дитячого містечка» і не тільки волонтер Світлана Правник розповіла у своєму щоденнику. Пропонуємо і вам, шановні друзі, читаючи нас у теплих і затишних оселях, подумки побувати там, де йде війна, і зовсім по-іншому вимірюється сенс життя. Отож… сторінками волонтерського щоденника.

«46 поїздка у зону АТО. Виїзд 26 січня о 3 ранку. Екіпаж: Світлана Правник і Світлана Руда, водій Павло Пащук. Маршрут – Покровськ, Донецька обл., – Мар’їнка, Красногорівка – Трьохізбенка – Райгородка – Дніпро.

Давненько не було такого чималенького маршруту. В дорозі телефонує директор сиротинця Леонід Захарович і просить привезти ліки для печінки і цибулю.

Близько п’ятої ранку наступного дня дісталися до «Дитячого містечка», тривожно на душі. Від часу нашого першого приїзду сюди директор змарнів, плечі опустилися, у втомлених очах читається вболівання і переживання за долі діток. Далеко не найкращі часи переживає заклад. Леонід Захарович турбується, щоб ми перепочили, і по-батьківськи відправляє нас спати. Півтори години спокою – це навіть забагато для нашого екіпажу.

Тихенько відвантажуємо різні і дуже потрібні гостинці для діток. Наприклад, дуже доречні ліки, вислані з Італії Андрієм Курганом. Майже годину із Захаровичем розписуємо медикаменти для діток та дорослих (вони також є у сиротинці). Зима, мешканці закладу дуже хворіють: бронхіти, трахеїти, проблеми з печінкою… Їх би всіх обстежити в умовах стаціонару.

Ми привезли дітям і багато продуктів харчування: масло, сир твердий, йогурти, соки, консервація від моєї чарівної пані О., одяг від Наталії Андрощук, Наталії Позняк, Лєни Павловець, друзів з Рівного. Зрозуміло, що ці маленькі українці будуть дуже раді смаколикам з Італії, іграшкам від Світлани Соломки, Андрія Кургана, Валентини Подик і знову ж таки моїх друзів з Рівного. На жаль, зранку дітки з цікавістю могли лише виглядати з віконця і вітати нас ручками. Вони з нетерпінням очікували, коли ж їм роздадуть гостинці.

Серце водночас щемить і радіє від зустрічі. Обійняла б їх усіх, але карантин не дозволяє.

Директор закладу плаче від радості. Вже років зо три ніхто не привозив дітям стільки гостинців. На прощання Леонід Захарович каже, що відразу поїде до лікарні в Авдіївку (це за 100 км) відвідати хворих вихованців, благо вже, завдяки нам, не з порожніми руками.

Вирушаємо далі. Ось у Мар’янці передали посилку від родичів для місцевого жителя.

Незвична тиша довкола, страхом віє від розбитих будинків. Здається, ось-ось з’явиться снайпер, але, слава Богу, тихо. Люди зустрічаються деінде, вони бояться чужого транспорту. Знаходимо будинок нашої Аліни Косе. Колишнє охайне обійстя наповнене мішками з піском. Вони від землі до стріхи закривають вікна. Аліна – патріот, борець, у минулому хужожник. Вона справжня. Вихором вилітає з хати, ми обіймаємося. Залишаємо одяг для нужденних, провізію, ліки, смаколики. Спілкуємося за чаєм.

 Далі за планом Красногорівка. Наша подруга з позивним «Гестапочка» нам щиро радіє, як і ми навзаєм. Передаємо кастрюлі, чоботи, сир, масло, варення, торт, все необхідне для «Мами», «Дизеля», Коваля. Робимо фото на згадку і вперед.

Рушаємо далі. Луганська обл. Легенький сніг. 12 морозу. Ліси довкола. Дороги вкрай розбиті. Темно. Погано орієнтуємося. Нам треба в Трьохізбенку. Телефоную до Михайловича, а він наказує чекати, бо «чужі» недалеко.

Пішла третя доба. А ми відпочивали тільки півтори години. Вночі добираємося до своїх і ночуємо у казармі. Від холоду рятують спальні мішки. У казармі промерзли стіни. Доки горить буржуйка, доти тепло. 4 години сну – це рай. Раненько вивантажуємо привезене, записуємо потреби.

Нам ще потрібно у 80-ту аеромобільну. Олежик прямує до нас і схвильовано обіймає. Їдемо далеко в ліс, до своїх. Відвантажуємо смаколики, серед них мацики Василя Конончука, кава, солодощі. В госпіталь у Дніпро відвозимо системи, шприци, медикаменти… От і дорога додому.

Ця поїздка відбулася завдяки дівчатам-волонтерам: Валентині Подик, Світлані Галайдик, Людмилі Коритнюк. Свої гроші, які наколядували на свята, дівчата віддали нам на пальне. Щиро вдячна за підтримку і допомогу нашим землякам: Михайлу Драгану, Оксані Клюйко, Сергію Лясковцю, Наталії Андрощук, Лєні Павловець, Наталці Позняк, Сергію та Зоряні Правник та багатьом іншим… Разом до перемоги!».

Що ж, дякуємо Світлані Леонідівні, яка ділиться з нами записами у своєму волонтерському щоденнику. У певній мірі, ми тут, на мирній території вже, змирилися з подіями в Україні, і дух волонтерства у нас пригас. Але залишаються люди, які постійно займаються цією благородною справою. Серед них і Світлана Леонідівна разом зі своїми друзями. Хай Господь віддячить цим людям за їх гуманізм і патріотизм.

 Водночас хочу нагади вам, шановні читачі, що минуло три роки відтоді, як Дубровиччина провела в останню дорогу своїх перших синів-захисників України, які віддали життя за мирне сьогодення кожного з нас.

 2 лютого 2015 року у Велюні поховали Олександра Ярмоліча. Захисник отримав тяжкі поранення під час обстрілу градом у місті Щастя. Внаслідок отриманих травм військовослужбовець помер 31 січня 2015.

 2 лютого 2015, виконуючи бойове завдання, під Дебальцевим загинув наш земляк Іван Охмак. Поховали захисника у рідному селі Лугове 7 лютого 2015 року. Героям було лише по 23 роки…

Взимку ми згадували і пом’янули Віталія Мазура, уродженця Заслуччя, захисника, який воював у десантних військах і, отримавши важке поранення в голову, помер в ніч на 27 січня 2015 року у лікарні міста Демитрово на Донеччині. Віталій Похований у Житомирі на Смолянському військовому кладовищі. 26 січня 2017 року в зоні АТО на території Луганської області загинув дубровичанин Юрій Білоус. Такими трагічними були для Дубровиччини зими 2015 і 2017 року. Боже, як боліли нам ці рани. Наші солдатики полягли на цій страшній війні, на власній землі.

Ми провели Їх в останню путь, ми вклонилися Їх героїзму, відкрили меморіальні дошки, ми не забуваємо поминати на урочистостях.

Минають роки, збігають, як вода. Але, війна, на жаль, триває. Вона далеко від нас. Вона і у наших душах займає все менше місця.

У кожного з нас своє життя, це у матерів Героїв щоденно серце крається, бо не стало Їх синів, яких носили під серцем, їх кровиночок.

А у нас ще були такі болючі втрати у районі. Кожна з них – як набат, кожна з них переплетена траурною стрічкою довкола прапора, кожна з них несправедлива.

Чому війна вже так глибоко не торкається наших душ? Счертвіли? Ні, не думаю. Просто якщо рана болить і болить, кровить і кровить, то й до цього якось звикаєш. Просто сили втрачаються, сили мріяти, будувати, планувати…

А наші хлопчики дивляться з неба нам у вічі і мовчать! Ні, вони кричать – шумом вітру, дощем по шибці, розквітлим соняшником: «Бережіть мир. ЗУПИНІТЬ ВІЙНУ».

Дай Боже, мудрості нашій владі зупинити війну, щоб живими і здоровими повернулися сини додому і не більшало у цім світі сиріт, народжених війною.

Любов КЛІМЧУК.