Вірші писала, як рушник вишивала

26 лютого 2017 року відійшла у вічність поетеса Ганна Калениківна Дячок, автор двох поетичних збірок «Марулька» та «Запізнілі жоржини». Вірші якої часто друкувалися у районних та обласних виданнях. Ганна Калениківна брала участь у літературних радіо- та телепередачах, спілкувалася з творчими людьми області та України. А ще поетеса була другом нашого колективу. Вона часто заходила, приносила нові вірші, розповідала про життя-буття, цікавилася нашими справами. У дні роковин її смерті часто згадуємо Аню (так ми її називали), її безпосередність, щирість і позитивну енергетику.

Днями заходив до редакції Василь – чоловік Ганни Калениківни. Розговорилися, згадали її гарними словами. Здається, Ані нема тимчасово, вона от-от знову принесе до редакції свої вірші.

Чоловік Василь розповів: «Ми 27 років прожили разом, як у кожній сім’ї було не все ідеально. Це життя. Але мою Аню мені послав Господь. Я працював у Рівному на залізо-бетонному заводі. Там трудилася і моя майбутня дружина. Сподобалася мені своїм доброзичливим характером, неповторною жіночою чарівністю. Вже тоді у розмові Аня підбирала такі слова, що я й ніколи не чув. Вона зачаровувала мене своєю красномовністю і душевністю. Скажу коротко: дружина навчила мене жити. У нас не було дітей. Ми жили один для одного. Аня розповідала, що писала вірші з дитинства. Натхнення часто приходило до неї несподівано, я це помічав. Бувало, піде доїти корову, ще не закінчила, а бачу, біжить з хліва: «Ой, до мене Муза прийшла». Муза приходила часто, у різні моменти. Вона так багато подій і переживань передавала своєю поезією. Дружина була моїми святами і моїми буднями. Досі не можу змиритися з думкою, що її нема і не буде, здається, от-от прийде. Отак набіжить на серце печаль, потім трішки відійде. А коли буває збираюся у поїздку, то відкрию шафу, а там одяг її, запах її речей, і знову серце обіймає величезна туга. Не стало мене частини на світі. За три неділі до смерті дружини помер її рідний брат. Аня дуже важко пережила цю втрату. А як поховали мою дружину, то через три тижні в Америці померла її рідна сестра. Думаю вона також болісно пронесла крізь серце смерть двох рідних людей. Тим паче, що й на похорони їх не могла прибути.

Дружина народилася на Сарненщині, у селі Чабель, у багатодітній родині. Батьки мали десятеро діток. Непростим було їх дитинство. Аня дуже любила рідне село, ми деякий час жили на Сарненщині, а також у нашому Смородську».

Ось так багато теплих почуттів передав чоловік Ганни Калениківни у розмові зі мною.

Додам, що вона заходила до нашої редакції, як весна. Чи то зима була, чи осінь. Ганна Дячок несла з собою особливий подих вітерцю і промені сонця. Зверталася до кожної з нас з особливою любов’ю «Людочка, Ларісочка, Любочка, Раєчка…». Вона топила холод на серці і якось по-особливому добре реагувала на кожну розмову. Бувало, прийде у новому гарному капелюшку, продемонструє нову спідницю чи сумку. Вона розказувала про буденне так незабутньо і тепло. У поезіях – все чим жила, все було особливим. Писала про котика з посмішкою, як про творіння Боже, про свою корову Марульку, яка теж не раз надихала на вірші, про кожну квіточку на подвір’ї. О, квіти, то була щиросердно-тепла Аніна любов. Пришле до редакції нові вірші, а там у куточку кілька сухоцвітів прикріплено. І вже так на душі сонячно стає від тих висушених братиків чи волошок.

А ще вона дуже шанувала земляків. Проїде у маршрутці до Дубровиці з Смородська і з’являється розповідь про земляків-трударів, про їх настрої і переживання. Там серйозно каже, там трішки піджартує. Вона вірші писала, як рушник вишивала. Так слово за словом, як квітка, вірші розпускалися на папері поступово.

От і я в лірику вдалася. Зупинюся. Знаєте, нема незамінних людей. Але є неповторні. Такою особливою була Ганна Дячок. Була сильною людиною, але, на жаль, хворіла, лікувалася, знову хворіла… А лікувалася найбільше своєю поезією, яка була її цілющим джерелом серед буднів.

Ганночко, Аню, Ганно Калениківно. Ми пам’ятаємо. Вірніше, ми думаємо часто про Тебе. Ну, якось дуже складно повірити, що відходять люди, які запалювали вогник у серцях інших. Ти вчила нас, вчила римами, символами, алегоріями, змушувала задуматися про справжні цінності життя, навчала жити правильно, радісно, довго… Ти просто любила світ. Людей і все, що створене Богом. Спочивай там, у Господа. А ми й далі будемо думати, що Ти, Аню, от-от зайдеш. Ти відкривала двері у наші душі, а закрити їх нам бракує сил. Спасибі за щире, добре, незіпсоване сучасною вседозволеністю слово, яке увіковічнила на сотнях аркушів. Спи спокійно. А ми помолимося.

Люба КЛІМЧУК,

за дорученням колективу «Дубровицького вісника».

Лист, який ми отримали аж через рік, вже по смерті поетеси

Шановна, дорога редакціє «Дубровицький вісник», доброго, не морозного Вам дня!

Приїжджати до району мені уже нелегко та і дорого дуже, тому надсилаю добірочку своїх праць – 5 ліричних віршів, котрі всі про кохання-зітхання. Чомусь саме така тема мене надихає і трішки підбадьорює, щоб зовсім не «розклеїтись» у цій жорстокій самобутності.

Ось уже і до весни недалеко. То до 8 Березня буде, можливо, яка сторіночка жіноча, надрукуйте мою лірику.

Людмило Володимирівно і вся ваша молода команда! Вирішить будь-ласка питання щодо передплати хоча б на місяць чи на квартал мені газетку вашу. Я тепер в такому незручному становищі, і прошу помочі у вас. Моя пенсія іде на різні ліки, без яких я не можу ні дихнути, ні продихнути. А мені так хочеться читати, дізнаватися новини районні і не тільки. А я ж так міцно до вас усіх звикла і люблю, як сестричок. А мені ж духовна їжа потрібна, без якої я задихаюсь.

Оці віршики любовні так і просяться вперто на папір. Я дивуюся сама собі: звідки вони ці образи беруться, я ж то не вельми і грамотна, дуже бракує словникового запасу. Словників я ніколи не перегортала, а тож криничка з живильною водою! Мені дуже важливо, щоб у вірші не було «очі-ночі-дівочі», а розмір і рима були досконалими. Щоб була гарна тема і зміст, після якого можна подумати, або прочитати між рядками про головне. Боюсь позичати в когось бодай деякі мислі. Хочу, щоб воно те написане, було тільки притаманне мені. І нема в кого запитати, порадитись, а чи сподобалось щось, що припало до душі. А, можливо, і покритикувати за віщось. Живу я в пустелі. Ото єдине що – ви моя порада і відрада. Дорогі дівчатка! До побачення! Успіхів в роботі! Здоров’я міцного! Любові!

З повагою, Аня ДЯЧОК.

ОПАДИ

Що вродить ця хмара? Й навіщо ці сумніви дикі?

О, якби хотілося спокою – світлого дива!

У небо холодне здіймалися чаєчок крики.

А звістка про зраду чи надто така вже й правдива?

Відлуння німе обривалось в незайманій тиші.

У тисняві сумнівів зайвих знесилились мислі.

У жодного променя ясного в сірім узвишші,

Плоди опадали із яблунь задушливо-кислі.

Поміж берегами шуміли розбурхані хвилі.

У час цей невтішний замовити б мудру пораду…

…Всихало насіння надії в години немилі,

І дзенькали кульки «попкорну» – льодяники граду.

ПИЛОК З КУЛЬБАБ

Співають солов’ї. Витьохкують гаї,

І вруниться трава попід вербою.

Мені цю весну жаль – я не з тобою,

В жалях усі відсутності твої.

Пилок кульбаби насіявсь в спориші,

Павук-мисливець ткав прозору сітку.

А ти повернешся, напевно, влітку,

Тоді і буде літньо на душі.

В програмі: «Шоу» вигравав скрипаль,

Плюси добавили у «плазмі» звуку.

…Красиво Ваєнга співала про розлуку,

Аж тріпотіло серце моє. Жаль…

І хвилювалось.

ТЕОРІЯ

ЗАКОНОМІРНОСТІ

Було почуття – як в хмелю виннім,

Обнімав її поглядом ніжно-синім,

Її душу, і очі кольору чайного…

Це було в маківці літечка файного.

Сонечко – соняхом! Будні – святкові!

Коні на щастя губили підкови,

В травах смарагдових зітканих з шовку.

Все гармонійно, надійно, до толку!

Він був щасливим. Щаслива вона,

Хмеліли разом без міцного вина.

З таких відчуттів, від любові такої

Якось не впору заквітли левкої!

Якось не в пору обвітрились вишні…

Стали збуватись прогнози невтішні.

Їхні серця були бідні й багаті,

По-різному мерзли у спільнім багатті…

Пара – не пара. Згасло кохання,

Лячно зів’яла квіточкарання…

Постіль, як лід. Простирадла нем’яті,

Чай заспокійливий в поміч із м’яти.

Досвітокзмучений. День поневолений.

Кактус всихавнавікнінепоголений.

Не помирилися… Цебуло в січні.

В космос мережилисьзорікосмічні.

ЕТЮД ПЕРЕДОСІННІЙ

Мій далекий, ти згадуй мене.

Так багато всього пережито…

Я сховалася в бабине літо,

Сподіваючись – щем обмине.

Струменилися зорі увись,

І зоріла квітками отава.

В світлі місяця й тінь золотава

Нам виблискувала колись.

Фіолетились грона бузку

Поміж яблунь й відцвівшої сливи,

Молоді ми були та щасливі.

Їхав травень в яскравім візку

На тремтливому злеті весни,

Вкрали й вкрили сніги видноколи…

… Вже не стрінемось більше ніколи,

Та хіба що – зайдеш в мої сни.

Те відлуння, мов листячко з віт…

Кожен з нас був по-своєму правий…

Биті скельця в дефектній оправі

Заважали дивитись на світ.

Не турбуй. Лиш пригадуй. Авжеж…

Хоч від того не краще й не гірше.

…Лети в осінь, ліричний мій вірше –

В миловидність барвистих пожеж.

САЛЬВІЯ ПЕРЕДЗИМНА

І чого ти чекаєш? Іди.

Упаду й розридаюсь? Ніскільки!

Я захочу зігрітись, як тільки

Прожену із душі холоди.

Кажуть: все виліковує час.

От чи зможу тебе розлюбити?

В дощ навскісний схилилися квіти,

Вболівають напевно за нас.

Я насіяла їх повесні –

В переспіви пташиного раю.

З тихих сальвій жалі позбираю, –

Німо в’януть пелюстки ясні.

Що ж, і тіні твоєї нема…

Перебуду. Забуду. Загою.

…А вітри із дзвінкою тугою

Сповіщають – невдовзі зима…