пʼятниця, 15 липня 2016 р.

Волинська трагедія: між двома правдами
1943 року на землях Волині розгорілася кривава міжетнічна драма, названа згодом Волинською трагедією в Україні, натомість у Польщі – Волинською різнею. Тоді загинули десятки тисяч як українців, так і поляків. Втім їхні живі нащадки і досі не можуть примиритися та порозумітися.
Ось і цьогоріч напередодні сімдесят третьої річниці трагедії історики та політики по два боки кордону знову підняли надскладну тему конфлікту. Дров до багаття підкинули парламентарі Сейму, прийнявши постанову щодо визнання подій 43-го геноцидом поляків, а вояків ОУН-УПА назвали злочинцями. Негативні настрої поширилися і серед населення Польщі. Зокрема до Перемишля не пустили, а потім ще й офіційно депортували, рівненський гурт «От вінта», назвавши його бандерівським.
Зрозуміло, українські дослідники мають свою думку щодо цих подій. Тетяна Бандура, вчитель історії Дубровицької школи № 1, нещодавно повернулася з міжнародної конференції, котра відбувалася у Луцьку. Там знову ж говорили з-поміж іншого й про Волинську трагедію, отож пані Тетяна ділиться власним розвідками.



Про передумови конфлікту
Одразу після вторгнення німців на українські землі зав’язалось жорстоке протистояння між нашим народом, який не бажав бути поневоленим, і нацистами. Поляки замість того, щоб стати спільним фронтом проти ворога, пішли за антиукраїнськими кличами, котрі поширювала шовіністична польська верхівка, залучивши до цього маси, що мешкали на території України. Посипалися доноси і провокації на українців, потім пішли побої, грабіж, вбивства, спалення наших сіл, котрі здійснювали польські агенти на німецькій службі.
Можливо, поляки, будучи шовіністично налаштованими, знищували українство з вірою, що тим служать інтересам своєї Батьківщини і створюють передумови до її усамостійнення. Цю тезу висловлює у своїх дослідженнях історик В. Сергійчук. Однак, на жаль, переконаний вчений, це відбувалось на користь Москві і Берліну, а Польщі – на шкоду.
За умов більшовицької та нацистської окупації провідникам обох народів, що прагли відстояти власну державність, треба було шукати порозуміння, виходячи при цьому з права нації на самовизначення й творення  держави на власній етнічній території.
Поляки ж пішли іншим шляхом – намаганням повернути собі українські землі, постійно посилаючись на міжнародні договори, хоча знали, що українці в 1920 році залишились бездержавним народом, у тому числі і з вини Польщі. Вона не дотрималась умов Варшавського договору, підписавши Ризький з більшовицькою Росією, що, на думку вчених, означало четвертий поділ українських земель між Москвою і Варшавою за спиною нашого народу.
Збройне завоювання так званих кресів та нав’язування українцям польського громадянства без їх згоди, природньо, відбилося на їх настроях. Тому останні, які жили в межах Польщі, вважали себе її громадянами лише формально і ніколи не відрікались від українства. Вони не забували, що живуть на своїй етнічній території, без їхньої волі включеної до складу цієї держави.

Про причини
Польська верхівка вже від перших днів більшовицької і нацистської окупації дотримувалась, як і раніше, ворожого ставлення до українського визвольного руху. Вона не визнавала прав українців на власну державу і розглядала український народ як такий, що призначений завжди бути поневоленим Польщею і Москвою. Заперечувала право навіть на ті землі, де українців була абсолютна більшість.
Ще навесні 1940-го міністр закордонних справ польського еміграційного уряду в Парижі давав такі інструкції полякам через кур’єрів на окуповану територію: «Польське населення не повинне розпалювати національної неприязні, особливо проти євреїв, оскільки вони мають великий вплив в світі», що ж до українців, то він наголошував на необхідності Польщі налагоджувати добросусідські відносини з ними, але лише з незначних питань і «таке становище, яке було в Східній Малопольщі, не повернеться, з чим поляки мають рахуватися, але про українську державу краще не говорити».
А прем’єр польського уряду на зустрічі з групою Армії Крайової в серпні 1942 року стосовно перспективи українсько-польських відносин відповів: «Українців продам Сталіну». У затвердженій польським емігрантським урядом 31 березня постанові про українську справу, йшлося лише про зрівняння українців у правах з поляками в межах довоєнної Польщі.
Отже, на думку українських вчених, протистояння між обома народами відбувалося насамперед через несприйняття польською політичною елітою і частиною поляків прагнень українців створити власну державність на своїх споконвічних землях.
Треба пам’ятати й іншу обставину. Польський еміграційний уряд не ставив завдання перед своїм підпіллям воювати проти більшовицьких окупантів. Більше того Армія Крайова мала підкреслювати своє позитивне ставлення до радянської Росії.
Історичні архівні документи свідчать, що українці із-за Бугу зверталися до волинян з проханням захистити їх від польських нападів. А поляки змушені були просити допомоги у німців під час боїв Армії Крайової з УПА. Верхівка ОУН неодноразово зверталася до польської сторони з пропозицією про мирні переговори, однак позитивної відповіді не отримувала.
Отже зрозуміло, що поляки не йшли на порозуміння – вони, розраховуючи на допомогу німців, планували і надалі винищувати українців на їхніх рідних землях.
Але, на жаль, польські дослідники чомусь не помічають цих фактів, бо коли співробітники варшавського Інституту Пам’яті Народової розслідували вчинені відділами польського підпілля чи Війська Польського злочини проти українців, вони звернули увагу лише на 1944-1946 рр.
Проте ті ж архівні документи вказують на інше. Історик В. Сергійчук наводить факти про вбивства оунівців вже в січні 1942 р. Він стверджує, що подібні знущання польські банди чинили скрізь на території сучасної Польщі, де розселялися українці. Скажімо, в Грубешівському повіті до перших днів квітня 1943 р., тобто до початку польсько-українського збройного конфлікту на Волинь, польським підпіллям було знищено 40 провідних українських діячів. Багато українців Холмщини вразила звістка про загибель священника села Драгово Люблинського повіту Степана Малеша, якого польські бандити замучили разом з його дочкою Ольгою.
польський історик Гжегож Мотика виправдовує винищування українців поляками в 44-45-х рр. відплатою. Справді, не можна замовчувати того факту, що під час нацистської окупації відбувалися відплатні збройні акції з обох сторін польського-українського конфлікту. Це можна пояснити лише одним: тоді була відсутня законна влада – і у поляків, і в українців.
Ще однією причиною загострення конфлікту  є великодержавні амбіції осадничого елементу, що оселився у нас за час панування польської держави з метою ополячення українського населення Волині. Підливала олії у вогонь і польська більшовицька партизанка.
Варто зауважити, історичні документи свідчать і про те, що весною 1943-го  польські партизани із загону Сатановського направлялися для розвідки і в район Домбровиці для вербування поляків до цього загону та  складання іменних списків керівників націоналістів. Завдання було виконано без власних втрат  і до Сатановського приведено 5 добровольців.
Виникає логічне запитання, як мали ставитись українці до того, що на них за допомогою збільшовичених поляків складалися списки як на ворогів народу, котрі невдовзі мали бути знищенні? Чи могли вони бути байдужими? Очевидно, що українець з Волині мав брати до рук зброю, щоб захистити своє право жити на батьківській землі.
Ось як про це згадує учасник Поліської Січі Яків Бричко: «Стали бити німців, а німці нас. Поляки тоже нас били. І ми не давали спуску полякам і ковпаківцям. Почалася різня, поляки палили наші села, а ми їхні, бо поляки були разом з ковпаківцями. Мою Карпилівку і Борове поляки з ковпаківцями спалили до тла, а ми спалили Окопи, Довган, Будки. Може то робилося неправильно, бо було все на руку німцям і комуністам. Вони зуміли нацькувати поляків на нас».

Про кількість жертв
Польські автори називають різні цифри, але в основному зупиняються на 500 тисячах жертв з польського боку, звертаючи увагу на те, що втрати польського населення на Волині сягають від 40 до 165 тисяч осіб. Інші наводять цифри: 60-70 тисяч.
Як твердять українські дослідники, кількість жертв поляків завищена щонайменше у 4 рази. Кількість українців занижена у 25 разів.
Остаточну крапку у цій великій трагедії на Волині влітку 1943-го ще так і не поставлено. І це ще буде темою дискусій для майбутніх зустрічей.



«Кожна людина повинна лишити на землі щось надзвичайно значуще, я лишаю пам’ять»
Нині дорогим фотоапаратом чи ґаджетом з камерою нікого не здивуєш. Втім, як говорив американець Арнольд Ньюман, навіть найпотужніша техніка не зробить хорошу світлину, якщо в голові або в серці її власника нічого немає.
Напередодні професійного свята фотографів ми поспілкувалися з талановитою дівчиною Іриною Ракович, в котрої ні з одним, ні з іншим проблем не виникає. Дивлячись на вже пристойний доробок молодого фотографа, розумієш, що дівчина не просто фіксує людину, вона ловить душу, котра ховається за посмішкою та очима героїв
її фотосетів. Отож про підводні рифи цього магічного процесу, читайте в інтерв’ю.



Іро, як зрозуміла, що фотографія – це твоє? З чого все розпочалось?
Коли я була ще зовсім маленька, пам’ятаю, улюбленою моєю іграшкою був зламаний «Зенит» – фотоапарат дідуся. Зараз дивуюсь, бо вже тоді дивилась у видошукач і уявляла себе в ролі фотографа, мені було неймовірно цікаво спостерігати за всім через об’єктив. Пізніше до моїх рук потрапила перша мильниця, з того часу все і розпочалось. Мінімум один раз на тиждень я витягувала сестру на «фотосесію», їй це не подобалось, але я намагалась вгодити чим завгодно: вигадувала чудернацькі образи, ідеї. Якщо переглянути зараз ті світлини, то від божевільності задумів можна померти від сміху. До прикладу, там є фото і в маминій весільній сукні, і з новорічними прикрасами влітку. Але що найцікавіше, тоді я не знала про соцмережі (мені було років 10), адже зараз фото для того і робляться, аби опублікувати у себе на сторінці. Ні, тоді я просто кайфувала від самого процесу і навіть не здогадувалась, що через пару років я буду цим жити.
Як гадаєш, щоб творити справжні шедеври, треба більше вчитись, чи це дар, котрим не кожен володіє?
Навчитись творити шедеври неможливо. Як би ти не намагався поглибити свої знання про правила зйомки, виконувати все згідно з інструкціями і шукати себе, якщо не маєш таланту до справи, то всі старання, на мою думку, марні. Адже якою б ідеальною з усіх сторін (композиції, ретуші)світлина не була, коли вона не викликає ніяких емоцій, то це несправжнє фото. І такому не навчать ніде. Це або є, або ні.
Завдяки чому опановуєш це мистецтво та удосконалюєш свій талант, звісно, окрім практики?
В Інтернеті зараз можна знайти величезну кількість відеоуроків з фотографії, аби було бажання. Власне, так і опановую. А ще в мене є багато знайомих фотографів, які не проти поділитися своїми досвідом та навичками, за що я дуже їм вдячна. Це так круто, коли люди, якими ти захоплюєшся, бачать в тобі талант і вірять в тебе більше, аніж ти сам . 
Ти фотографуєш і весілля, і портрети, і дітей, і сім’ї, а не плануєш сконцентруватись на чомусь одному?
Якби мені раніше хтось сказав, що я буду знімати весілля чи сімейні прогулянки, я б могла лише посміятись. Для мене такі фотосесії були нудними і незрозумілими. Я люблю постановочні фотографії, але лише тоді, коли повністю керую процесом і можу втілити будь-який свій задум, а на подібних зйомках з фантазією особливо не «розженешся»  Але все змінилось. Трохи менше року тому я вирішила таки спробувати себе в ролі сімейного фотографа. І можу сказати, що мені не просто сподобалось, я була в захваті. Це зовсім інші відчуття і емоції. Це можливість зупинити на фото ті моменти життя людей, коли вони такі безпосередні, щирі і щасливі. Я рада, що можу бути чимось корисна, особливо, коли це стосується безцінних спогадів-фотографій.
Втім мені ще зарано визначатись із своїм напрямком. Можливо, колись я знайду себе в цій індустрії, та зараз я лише виробляю свій «почерк» фотографа.
Розкажи про свої емоції під час творчого процесу? Що відбувається по ту сторону об’єктиву?
Кожна зйомка неповторна. Намагаюсь взяти від фотосесій все. Мені важко висловити словами, що я відчуваю, коли фотографую, але це приносить мені неймовірне задоволення. Час для мене зупиняється, інколи я захоплююсь процесом настільки, що мої моделі вже не мають сил. Я дуже ціную людей, що йдуть на такі жертви заради моїх знімків і завжди з підвищеною відповідальність ставлюсь до цих робіт.
Поділись секретом вдалої та емоційної фотографії?
Для хорошої світлини, перш за все, важливий контакт між фотографом і моделлю. Якщо обидва почуваються комфортно, розуміють один одного, то і фото вийде вдалим, а все інше – це вже майстерність фотографа.
Чи бували курйозні випадки під час твоїх фотозйомок?
За мій не такий уже великий період роботи з людьми було стільки курйозів, що можна писати пригодницький роман. Ми і від поліції втікали, і через чотириметрові паркани перелазили, і в мінус п’ятнадцять намагались не перетворити модель в шифоновій сукні на льодяник. А про трабли з одягом, зачісками і макіяжем на зйомках годі й казати! Але це і є сам процес, без такого нікуди і в цьому є свій смак.
Що найважче у роботі фотографа?
Найважче у роботі фотографа – фотоапарат. Ви б спробували 13 годин під час весілля втримати його в одній руці і виносити на шиї.  Після таких грандіозних подій я свій правий зап’ясток не відчуваю.
Де береш ідеї для фотосетів? Що надихає?
Ідеї в мене найчастіше народжуються після перегляду фільмів, робіт інших фотографів, або мені щось сниться (відчуваєш себе Менделєєвим, коли зранку прокидаєшся із задумом зйомки та образу).  Найбільше надихають люди і природа. І те, і інше неймовірно красиве та вражаюче.
А є якийсь нереалізований божевільний задум?
Звісно, я мрію про навколосвітню подорож із фотоапаратом в рюкзаку  Хочу поринути в культуру народів, їх звичаї, побут і повсякденне життя. Найбільше хочу в Індію, Норвегію, Іспанію, Ісландію та Італію. Знаю, що колись я це точно зроблю.
Поділись, який кропіткий процес відбувається від зародження ідеї до готових фото?  Чи так все просто?
Для мене цей процес зовсім нескладний, якщо мені подобається те, з чим я працюю. Єдине, що помітно важко – це велике навантаження на очі через довгий час роботи із комп’ютером. Все інше – одне задоволення. Спершу з’являється ідея, як правило, найкращі виникають неочікувано. Тоді я шукаю людину, щоб її втілити, тут у мене свої стандарти краси, кожного разу вони різні. Спілкуючись з моделлю,що для мене теж дуже важливо, я намагаюсь дізнатись про неї як можна більше, аби точно передати емоційність фотографії, розкрити її власну історію. Далі йде сама зйомка (тут дуже багато деталей, які мало кому зрозумілі). І насамкінець – обробка фотографій. Мене часто запитують, де я редагую фото. Використовую AdobePhotoshop CC. Головне в цьому процесі – обережно працювати зі шкірою, щоб зберегти всі текстури. На більшості фото не корегую кольори, подобаються природнє світло і відтінки, тому стараюсь підбирати правильне освітлення і налаштувати камеру відповідно.
Що і кого найбільше подобається фотографувати?
Люблю фотографувати людей, що мають «мій» типаж зовнішності, неординарні обличчя або особливу життєву історію. З останніми дуже цікаво, адже в процесі дізнаєшся стільки нового і вражаючого, тоді й фото виходять «живими», бо передають душевний стан людини. Подобається працювати з дітьми, вони завжди виявляють до мене прихильність і це приємно відчувати. А ще діти безпосередні і щирі на фото, що мене найбільше підкупляє.
Ти зараз лише визначаєшся з майбутньою професією, чи не хочеш своє подальше життя пов’язати з фотографією?
Вирішила вступати до КНУКіМу на факультет кіно і телебачення, кафедра операторської майстерності та фотомистецтва. У мене багато можливостей, але я знаю, що все одно буду займатись улюбленою справою. Мій вибір повністю підтримують батьки, бо впевнені, що майбутня професія повинна бути актом любові, а не шлюбом по розрахунку. Не знаю, чи стану я професійним фотографом колись, але я точно впевнена, що любов до фотографії не мине ніколи.
І наостанок, що для тебе фото – підробіток, засіб самовираження, хобі чи щось інше?
Для мене фото – все. Я живу фотографіями. Це найкраща частина душі, яку мені вдається віддати іншим. Кожна людина повинна лишити на землі щось надзвичайно значуще, я лишаю пам’ять.

Спілкувалася  Леся КОНДРАТИК.


ПЕРША  ЛАСТІВКА  НЕЗАЛЕЖНОСТІ
Завтра Україна відмічає 26-ту річницю Дня проголошення суверенітету України. Декларація про державний суверенітет України була прийнята
Верховною Радою Української РСР 16 липня 1990 р. Та нині мало хто пам’ятає, що ще до прийняття даного документу  Українською Міжпартійною Асамблеєю вже проводилась реєстрація громадян України у 23-х областях.


Відзначаючи історичну важливість даного документу, справедливо буде відмітити, що українським суспільством на той час цей крок Верховної Ради УРСР був сприйнятий неоднозначно. Зокрема,  та ж Українська Міжпартійна Асамблея, яка на той час вже вела реєстрацію громадян Української Народної Республіки, відзначала цю подію як пропагандистський акт КПУ.
І дійсно, якщо відкинути емоції, що вирували на момент прийняття документу у залі Верховної Ради та на вулицях міст, та уважно проаналізувати документ, можна знайти чимало спірних питань. В пункті першому Декларації Українська Радянська Соціалістична Республіка подана як «суверенна національна держава», хоч за чинною в той час конституцією фактично була союзною республікою з обмеженим суверенітетом. Зокрема, УРСР не мала власних збройних сил, не мала дипломатичних стосунків з країнами поза радянським блоком, не мала права самостійно визначати соціальний лад. За офіційною ідеологією вона була інтернаціональним утворенням. Для конституювання УРСР як держави їй бракувало своїх громадян і суверенної влади.
І якщо Четвертий Універсал Центральної Ради проголосив Українську Народну Республіку державою українського народу, на чому наполягали засновники УМА, то в Декларації український народ посідає маргінальне становище. Він згадується окремо від «всіх національностей, що проживають на території Республіки». Якщо «всім національностям» Декларація гарантує вільний національно-культурний розвиток, то українцям УРСР лише «забезпечує національно-культурне відродження». Але гарантії вільного розвитку не передбачено.
Єдиним джерелом влади в УРСР Декларація проголосила народ України. А народ України визначений як громадяни республіки всіх національностей. На час прийняття Декларації Конституція УРСР була чинною. Отже УРСР не мала свого громадянства. Її територію всуціль заселяли громадяни СРСР, відтак народу України не існувало. Джерелом влади при прийнятті Декларації була КПУ, але не як самостійна партія, а як регіональний підрозділ КПРС.
Знаковим є те, що навіть при такій «толерантній» тональності тексту до діючої на той час комуністичної влади, прийнятий документ не одержав статусу конституційного акту! По суті, Декларація створила основу для республіканської законотворчості, незалежності від союзного законодавства, але Українська РСР залишалася у складі СРСР, тому міжнародні організації та країни світу не визнали її державну незалежність. Причиною цього стала відсутність у Верховної Ради УРСР повноважень на ухвалення рішення про вихід республіки зі складу Радянського Союзу, тобто на проголошення незалежності Української РСР. Відповідно до вимог Конституції СРСР і Української РСР, тільки народ Української РСР, як володар всієї повноти влади в республіці, мав право приймати таке рішення на референдумі. Чинні норми міжнародного права також зобов’язували Верховну Раду Української РСР провести республіканський референдум.
24 серпня 1991 р. Верховна Рада Української РСР фактично вдруге проголошує Україну незалежною демократичною державою, прийнявши «Акт проголошення незалежності України», підтриманий всеукраїнським референдумом 1 грудня 1991 року.

Людмила РОДІНА.
ВСЛІД ЗА ГЕЛІКОПТЕРОМ В ДУБРОВИЦЮ ЗАВЕЛИ БРОНЕТЕХНІКУ. ПРОХОДЯТЬ ВІЙСЬКОВІ НАВЧАННЯ

У місцевого населення відразу поповзли панічні чутки. При чому версії висловлювали різноманітні й найфантастичніші: район укріплюють у зв’язку з вторгнення до України з боку Білорусії; операція «Бурштин» вступила в другу фазу й проводитиметься зачистка місцевості тощо. Втім, у Дубровицю звезли бронетехніку для навчання.
Навчання проходили у закритому режимі, територія неподалік залізничного вокзалу була закрита, військові не пропускали нікого стороннього.

Ось, як це коментує військовий комісар Анатолій Білаш: «Все нормально. Ситуація спокійна. Війни немає».
ПРО ПРОВЕДЕННЯ ЗАХОДІВ ВШАНУВАННЯ ПАМ’ЯТІ ЗАГИБЛИХ ПРИКОРДОННИКІВ

Виконуючи свій обов’язок по захисту суверенітету та територіальної цілісності держави у південно-східних областях України особовий склад Державної прикордонної служби України своїм героїзмом, мужністю та відвагою вписав славетну сторінку в історію України.
За 2 роки російської агресії 67 героїв-прикордонників віддали своє життя, захищаючи Батьківщину, 5 вважаються такими, місце знаходження яких не встановлено.
Однією із таких трагічних дат загибелі охоронців кордону є 11 липня 2014 року, коли позиції  зведеного загону українських прикордонників поблизу населеного пункту Зеленопілля, що на Луганщині, були вперше піддані масованому обстрілу російських «Градів». У цей трагічний день загинули 8 наших побратимів, ще 5-ть отримали поранення.
Серед  полеглих генерал-майор Ігор Момот, майор Ігор Петрів, старший сержант Анатолій Луцко, сержанти Василь Поляков та Олег Глущак, солдати Павло Лазаренко, Дмитро Сирбу та Вільгельм Штолцель.
Вічна слава героям!
Олександр Васильєв, начальник ВПС «Дубровиця», майор.


Над Удрицьком лунала молитва та пісня

Свято Петра і Павла в Удрицьку розпочалося із урочистої літургії в церкві, названій на честь цих святих апостолів. До церкви зійшлися не лише удричани, привітати їх із престольним святом з’їхалися православні з інших сіл району разом зі своїми духовними наставниками.


Не зважаючи на спеку, святкові заходи тривали ввесь день. Взяти участь в них прибули представники майже усіх сіл Миляцької об’єднаної громади. Це вже стало традицією для новоствореної громади – об’єднуватися не лише для роботи й вирішення спільних проблем, а й розділяти радість святкування. На стадіоні в азартній боротьбі команди із Удрицька, Миляч, Будимля, Смородська виборювали першість у волейбольному турнірі. У будинку культури проходили змагання із шашок, шахів, тенісу. На терасі біля будинку культури розгорнулася виставка, де села громади представляли не лише традиційні поліські  вироби, вишиванки та картини із бісеру, а й пропонували скоштувати меду, домашню випічку, дари саду та поля. Микола Денищич, завклуб із Хочина, із властивим йому гумором, привів на виставку навіть козу Дашку, святково прибрану в бантики, та кролика-«великана». Ці веселі  персонажі одразу привернули увагу дітей, які у святкових вишиванках веселими юрбами гуляли в центрі села.
Урочистий концерт, підготовлений силами учасників художньої самодіяльності сільських клубів, що входять до об’єднаної громади, зібрав у затінку під березами біля Удрицького будинку культури численну аудиторію глядачів. На концерт прийшов і 90-річний Роман Хомич Пігаль, інвалід Другої світової війни. Цей поважний чоловік і досі показує односельцям приклад активного довголіття, оптимізму, життєвої стійкості. Він і дотепер сам справляється з домашньою роботою, порає город, заготовляє дрова. «Секрет мого активного довголіття питаєте, – задумався ветеран на хвильку. – Я ніколи не думав про це. Все життя працюю, не вилежував боки ніколи. Пережив багато горя, синів молодих поховав, дружину, з якою прожив 60 років. Треба, попри все, любити життя, дякувати Богові за все і трудитися».
Вже не вперше відмічаю для себе, що в Миляцькій громаді живуть трудолюбиві й талановиті люди, що творять своє благополуччя самі, думають про майбутнє дітей та онуків, люблять свій край, славлять його в піснях та праці. Та не можу не сказати про особливих гостей свята – фольклорний гурт «Берегиня» із села Переброди. Декому із його учасників уже за 80, та їхні голоси залишилися соковитими, сильними, молодими. Чи не тому, що в їхній пісні – наш генетичний код, особлива життєдайна енергетика? «Вони хочуть співати для людей, – каже завідуюча Перебродською публічно-шкільною бібліотекою Ірина Іценко. – Ось і зараз, у таку спеку, вони з радістю погодилися їхати в Удрицьк». І глядачі отримали хвилини насолоди від їх автентичного співу, а ці талановиті артисти натомість почули шалені оплески як нагороду за свій талант. «Їх спів відносить мене у часи молодості моїх батьків, мого дитинства, – ділиться враженнями жителька Удрицька Ніна Кот. – Це наші, поліські пісні, наша неповторна манера виконання. З острахом думаю про те, чи не підуть у вічність ці пісні разом зі своїми виконавцями?..»
Важко виділити когось із артистів, що дарували свій талант глядачам, боюся когось пропустити в цьому списку, та все ж назву: Ольга Смілянець, Валерія Вабіщевич, Яна Малей, Аліна Колода, Наталія Савич, Олена Пасько, Вікторія Войнарович, Людмила Хмарук, дует із Жадені, жіноче тріо із Будимля, колектив «Батальйон суперстар» із Смородська. Своєю неповторною, чистою джерельною поезією пригостила присутніх поетеса Ганна Дячок.
Жителів Удрицька та гостей привітали сільський голова Миляцьої громади Федір Хлебович. Я передала присутнім вітання від народного депутата України Василя  Яніцького та побажала процвітання селу, здоров’я його мешканцям, миру нашій Україні. Староста села Неоніла Пігаль подякувала всім, хто створив удричанам святовий настрій, а також спонсорам свята – приватним підприємцям Удрицька та благодійному фонду Василя Яніцького «Наш край». Переможці –сіх змагань отримали заслужені нагороди й премії. Завершилося свято дискотекою для всіх, хто молодий душею.
Оксана СЛОБОДЗЯН,
помічник-консультант народного депутата України Василя Яніцького.


щоб не було у нас більше безіменних могил,
 або через 72 роки вклонитися предкам
Берестівчанка Ганна Пінчук на віку ні разу не бачила батька. В часи її дитинства та юності навіть згадувати його ім’я було не зовсім безпечно. Безневинно затавровані «ворогами народу» за зв’язок з УПА, її мати та молодша сестра вже від другого шлюбу, що тільки-но народилася, пройшли Сибір, а саму Ганну довгий час переховували незнайомі люди в рідній Орв’яниці, побоюючись, щоб дівчинку не вислідили та не забрали посіпаки НКВС. Вже через роки надійні земляки передали дівчинку до мами на Ангару. Тільки згодом вони повернулися в рідну Орв’яницю. Але й потому довгий час не мали ніяких відомостей про долю батька.
На перше своєрідне побачення з найріднішою кревною людиною пані Ганна вирушила тільки 12 липня цього року - через 72 роки. Разом з сином та вже дорослим онуком. Саме цього дня на кладовищі в Гранях відбулося урочисте освячення пам’ятника над курганом, де упокоїлися в мирі вояки з боївки «Іскри». Так поміж собою називали повстанці свого командира Василя Васильчика, що й був батьком пані Ганни. Ця подія не пройшла непоміченою серед громадськості. Майже все село прийшло віддати шану героям. В боївці «Іскри» в основному були вихідці з Орв’яниці та Соломіївки. Навесні 1944-го майже всі вони загинули поблизу села Грані, переслідувані групою НКВС.
Про ставлення місцевого населення до повстанців засвідчує такий факт, що житель с. Грані на прізвище Гиль, котрий разом із односельцями збирав тіла героїв, що лежали на чималій території після бою із частинами НКВС у березні 1944 року, звозив возом до місця поховання на цвинтар, згодом заповів своїм родичам, щоб після смерті його поховали на цвинтарі поруч із славними повстанцями. Волю покійного було виконано.
«Ми завжди доглядали за цією могилою, навіть в період переслідування прибирали її та уквітчували барвінком козацький хрест всяк раз, коли прибирали могилки рідних», - розповіла нам зовсім старенька бабуся, уродженка села Грані. Мешканець с. Яцулі Петро Васильович Воробей згадував розповіді його старших земляків про те, як у післявоєнний час працівник Сарненського РВ МДБ Череп з групою чекістів, зазвичай на Паску, влаштовував на місцевому цвинтарі засідки з метою виявити людей, котрі навідаються до своїх рідних, що поховані у братській могилі. На жаль, ніхто з їхніх родин сюди так й не приїжджав, по простій причині, що їхнє місце поховання досі було невідоме, адже енкавеесівці, переслідуючи козаків, жорстоко катували їх, в усіх  похованих в могилі обличчя були спотворенні від ударів прикладами до невпізнання. Це місцеві жителі з навколишніх сіл приносили до повстанської могили великодні подарунки і вшановували душі полеглих героїв. Тільки після історичних розвідок краєзнавця Володимира Мозоля історичну справедливість вдалося відновити, встановлено імена героїв, що знайшли спочинок в цій могилі, й помолитися за них прибули на місце поховання й  їхні нащадки, в тому числі й онуки Миколи Бернацького на псевдо «Підкова». У першу чергу саме завдяки Володимиру Романовичу зовсім недавно старий дерев’яний могильний хрест замінили пам’ятним знаком у вигляді ордена Хреста заслуги УПА. Сталося це з ініціативи та фінансової допомоги районної організації ВО «Свобода», райдержадміністрації (особисто Киркевича С.В.), підприємця Л.О. Боровця, директора Дубровицького лісгоспу Віталія Петренка, патріотів та небайдужих до історії ріднокраю.
Освятив пам’ятник та поминальну панахиду відслужив над героями отець Данило. Гарні й зворушливі слова сказав пастор: «Найбільший прояв християнської любові помолитися за тих, хто поліг за рідну землю: героїв УПА, Майдану, війни на Сході. Бо вони стали частиною небесного воїнства…».
Непрохану сльозу змахнула сивочола донька «Іскри». Схиливши голову над могилою батькових побратимів, Ганна Василівна вчергове замислилася, як закінчилося життя її буремного легендарного батька, чия доля так й залишилася утаємниченою. В могилі з побратимами Василя Васильчика нема. Важкопораненим його відвезли на далекі хутори, й там слід повстанського командира губиться.














Людмила РОДІНА.

Напис на Хресті: «Тут спочивають 14 лицарів боївки «Іскри» (Васильчик Василь Іванович 1918 р.н.), що загинули 26 березня 1944 р в бою з частинами НКВС під с. Грані. Серед них:
- Дубик Микола Іванович 1918р.н. «Самсон», Галиччина.
- Бернацький Микола Васильович 1920р.н. «Підкова», Дубровиця.
- Станкевич Павло Данилович 1924р.н., Берестя.
- Правник Василь (?) 1924 р.н. «Рама», Орв’яниця.
- Маринін Пилип Константинович 1920 р.н. «Медвідь», Рудня (Підлісне)
- Будько Оксент Якович 1920 р.н. «Точний», Соломіївка.
- Корж Іван Якович 1918 р.н. «Кубомий», Соломіївка.
- Мосійчук Олександр Олексійович 1920 р.н. «Соловей», Соломіївка.
- Цицюра Володимир Васильович 1911 р.н. Дубровиця.
Героям Слава!»