пʼятниця, 13 лютого 2015 р.

* Людяність – це талант

ЧИНИТИ ПО-АЗІАТСЬКИ, А ЖИТИ ПО-ЄВРОПЕЙСЬКОМУ?..

Не знаю, можливо, на чиюсь думку те, про що я хочу сказати не зовсім підходить до рубрики «Людяність - це талант», але я вважаю по-іншому.
Люди і сміття, сміття і місто. Сьогодні йде сніг, який вкриває все білою периною, і завдяки цьому і день світліший, і на душі якось веселіше. А до цього природа не радувала - все чорне і сіре. А до всього ще додається сміття, яке жителі району кидають, де попало. Ну скажіть, невже знайдеться містянин, якому подобається ходити засміченими вулицями? Кожен день центр міста прибирають працівники комунального підприємства - честь їм і хвала. Але всі ми знаємо, що чисто не там, де прибирають, а там, де не смітять.
Іде мама з дитиною, дитина розгортає цукерку і кидає обгортку, мама на це ніяк не реагує, ніби так і треба. Але, напевне, ця мама хоче, щоб її дитина в майбутньому жила в Європі, «по-європейському»… То чому ж змалку не пояснити дитині, що сміття потрібно викидати до смітника? Кожна хазяйка прибирає свою домівку, своє подвір’я. Але дехто з таких хазяєчок чомусь, назбиравши в пакет сміття, ідучи, напевне, на роботу (а, можливо, і спеціально) по дорозі викидає це сміття у смітники в центрі міста. В цих пакетах, зазвичай харчові відходи, і нічийні собаки все це розтягують. Картинка, як то кажуть, теж «по-європейському».
Дорогою їде «крута тачка», опускається віконечко і на дорогу жбурляють непотріб. Аякже, я ж за кермом - хазяїн життя, мені ж все можна…
Про людей, які гуляють до пізнього вечора і в п’яному вигляді розкидають повсюдно пусті пляшки, серветки, інше сміття, а то заради розваги ламають дерева біля школи - вже й говорити немає чого. А вони теж напевне хочуть до Європи?!
Люди! Чому ж ви так робите? Адже для того, щоб жити в чистому місті, ходити чистими вулицями не потрібно ні великих грошей, ні великих фізичних зусиль. Виховуйте це змалку в своїх дітях, показуйте це своїм прикладом! Будьте ЛЮДЬМИ. Це тільки тварини в лісі смітять там, де живуть, їм і так добре, вони в Європу не хочуть…
А перш, ніж нас візьмуть в Європу, давайте поки що приблизимо її до себе самі.
Підписуватись не буду, я така, як і всі, – людина.



ПРОВОКАЦІЯ НЕ ВДАЛАСЯ…

Триває війна російської військової машини з волелюбним українським народом. І ворог використовує проти нас не лише міномети, гради та артилерію, а й широко використовує інформаційну війну, в основі якої лежить повна нісенітниця, брехня або напівправда.
Ці ворожі брехуни, на диво, є навіть в нашій, вважаю, патріотичній Дубровиці. Відколи ми почали займатись волонтерством, довелось чути різних побрехеньок. Навіть на смертях наших земляків ворог хоче звинуватити волонтерів в корисливості своєї роботи. Виявляється, навіть найблагороднішу справу можна спаплюжити чи оббрехати (подібне вже писали в одній СМС), звичайно не звинувачуючи самого абонента, а лише того, хто розповсюджує брехню.
Таким хочемо заявити, що нам не потрібна піар-слава, ми не збираємось в депутати на майбутніх виборах. Бажання лише одне – допомогти нашим хлопцям, чим зможемо. Бо без тилу не буде фронту. Ми не зважатимемо на ваші побрехеньки та будемо допомагати армії і рідним солдатам і надалі.
Василь КОНОНЧУК,Світлана ПРАВНИК,
волонтери фонду «Руєвит».


Гуманітарний вантаж

З ініціативи Дубровицької райдержадміністрації та районної ради, територіальною громадою села Сварицевичі та Зелень було організовано благодійний збір продуктів харчування в зону АТО та жителям міста Маріуполь.
Коли на сході України йде війна і гинуть молоді й невинні люди,ми не можемо стояти осторонь. А всі повинні внести якусь часточку у збереження миру і незалежності нашої держави. Так, 4,5 лютого жителі Сварицевицької територіальної громади, збирали гуманітарний вантаж у зону АТО та жителям міста Маріуполь. З ініціативи сільського голови П.І. Крупка для організації цієї акції були задіяні керівники всіх установ та організацій, депутати сільської ради та жителі сіл Сварицевичі та Зелень.
Пунктом збору на цей час слугував Сварицевицький сільський клуб. Небайдужі громадяни, які мають власний автотранспорт, доставляли продукти до пункту збору. В основному люди несли продукти харчування: крупи, макарони, сало, гриби, консервацію, мило і навіть сигарети.
Тема війни - дуже болісна, вона торкнулася серця кожного українця, про неї говорять навіть діти. Так молодші учні школи власноруч виготовили листівки підтримки, побажань та вдячності для наших захисників. Учні 10 класу підготували посилку з речами першої необхідності і відправили на один із блокпостів в зону АТО. А Женя Швайко свої думки і хвилювання висловила у формі вірша.
Можливо, я не той поет, що пише ліру,
Але в рядках моїх є авторська душа,
Я знаю світ і доброти людської міру,
Рядки свої брехнею не вкрашаю.
Можливо, я людей не так, як всі сприймаю,
Але мене це не лякає аж ніяк,      
Мене цінують, люблять, поважають,
За першість не борюсь, я не вояк.
Пишу, що бачу, у душі що наболіло,
Як йде війна, як ллються ріки сліз,
Чому воюють, нам не зрозуміло.
Ми просто бачимо якийсь ескіз.
Вмирають люди, знищена країна,
І це чиясь мета, так кажуть у народі,
Я  впала б перед вами на коліна,
Аби закінчилась війна на тому сході,
Одна мати плаче, молиться і просить,
Щоб вижив син, додому повернувся
А інша над труною вже голосить,
Бо син її із кулею зіткнувся...
Ось так, у формі вірша я сказала
Те, що болить усім, хоч я іще дитина.
Ані рядка, ні слова не збрехала,
Та залишається ескіз, а не картина.
За нами буде перемога, бо з нами правда й з нами Бог.


Підготували бібліотекарі Сварицевицької ПШБ.
ВИСОЦЬКИЙ «КІБОРГ»

У січні українські воїни змушені були здати те, що ще рік тому було шикарним летовищем. Епопея героїчної оборони Донецького аеропорту тривала 242 доби. Це більше, ніж оборона Сталінграду та Москви у роки Другої світової. Це навіть більше, ніж інколи триває ціла війна. Українські військовики тримали оборону в умовах, коли здавалося, що в принципі оборонятися вже не можливо. Їх було лише кілька десятків – тих, кого ми любовно назвали «кіборгами», щиро увірувавши в їхні надможливості, приписуючи навіть безсмертя та цілковиту безстрашність. Вони вісім місяців мужньо боронили кілька кілометрів рідної землі на передовому форпості Української держави. Ні, вони не були безсмертними. Ні, вони не були безстрашними. Вони були звичайними людьми, під бронежилетами яких билися звичайні серця. Але вони були – невмируща команда, яку ворог так й не зумів заставити відступити. Навіть розбивши вщент аеропорт…
Один із тих «кіборгів» мешкає у нашому Висоцьку. Зовуть його Валентин Твардовський. Тридцятирічному чоловіку дивом вдалося вижити у тому кривавому донецькому протиборстві, й нещодавно ми мали нагоду поспілкуватися з ним. 
Валентине, як так трапилося, що ви стали «кіборгом»?
Десять років тому проходив строкову службу в повітряно-десантних військах. Досі підтримував зв’язок з хлопцями з мого батальйону. Тож коли їх почали мобілізовувати, не сумнівався, що скоро прийде й моя черга. Навіть сам навідувався у військкомат, цікавився, що очікує особисто мене. У серпні отримав повістку. Потрапив на полігон під Львовом. Пройшов 90-денний курс «виживання». Там, до речі, були майже всі хлопці, з якими служив строкову. З нас сформували спеціальну штурмову бригаду. До речі, серед кіборгів ще один наш земляк – Катюха з Берестя.
Скажіть, а знаючи наперед, що мобілізація для вас неминуча, не хотілося убезпечити себе, пересидіти цей період десь в ближньому зарубіжжі, приміром?
Ну як так можна… Ви, напевне, не розумієте, що таке солдатська дружба. Якщо мої товариші вже були там, хіба я міг сховатися? Потім, я ж Твардовський, ніколи не дозволю осоромити таке гучне прізвище. Жодного разу у мене не було й гадки, якимось чином уникнути мобілізації.
Я знав, що буду там, де найстрашніше. Але там будуть й ті, хто зажди підстраховував ще в армії. Цей берет (показує на головний убір) нам дають не просто так, його справді маєш за честь носити.
Дев’яносто днів cпецпідготовки… Як готують супер-воїнів?
Це був справді дуже напружений курс. Готували нас специ з «Альфи». Вчили прудкості, витривалості, влучності – одне слово, воєнної майстерності. Нормативи були більш ніж жорсткі, відточували вміння до автоматизму. Коли дієш уже на рівні інстинктів. На раз-два-три ти маєш бути готовим боронитися, бо ж в противному разі уб’ють тебе. Війна – страшна наука…
А чи були випадки, що когось з мобілізованих відстороняли ще на етапі навчання?
Звичайно, хтось не підходив фізично, не витримував навантажень. Були й такі, хто ламався психологічно. Згодом уже зрозумів, як скрупульозно нас підтасовували один під одного, щоб в результаті стали єдиним монолітом.
Вдома знали, де ви й що на вас очікує?
Спочатку приховував це від мами. Жінці не завжди варто знати такі речі. Для чого зайвий раз її хвилювати?.. Але молодший брат завжди був в курсі моїх справ.  Проте йому наказував не хвилювати надто матір, видавати їй інформацію дозовано, адже бачила ж по телевізору, що там коїться…
До речі, теленовини завжди дають нам повну картинку?
Напевне, ніхто не бачить її повною. Оператор бачить лише те, що показує його об’єктив й те, що йому показують. Ми також не завжди бачили все достеменно. Є наказ, його виконуєш. А все останнє – емоції. Їх на війні намагаєшся тамувати.
А все ж, яка з емоцій була найсильнішою особисто у вас?
В аеропорту я розумів, що всі ми – приречені. Кожен з нас це розумів. Але ніхто не залишив позицію. Знав, що за мною – мій друг, я мусив його прикривати. А він прикривав мене… Різні були моменти…
Пригадую, командування все стримувало нас: дотримуйтеся перемир’я. А на нас сунуть танки, «Гради» пресують нещадно. Комбат прийняв рішення самостійно – дати відсіч. Це тоді нас врятувало. Не раз наш комбат діяв на власний розсуд. Ми й в атаки за ним піднімались, коли розуміли, що треба рятувати наших, бо підмоги їм чекати нема звідки. Згодом цей вже по суті літній, 55-річний чоловік, наказав нам всім називати його на «ти» й просто по імені. Мабуть, ми стали більшим, ніж просто військова команда.
Нам показували, як бойовики обшукують захисників аеропорту на в’їзді…
Особисто я в нього проривався з боєм. Коли не до церемоній. Дієш миттєво. Навіть нахабно. Бо там війна – або ти, або тебе…
Ваш бойовий позивний?..
Гладіатор.
Скільки часу провели там сукупно?
Двадцять одну добу. З інтервалом. Останні чотири – були найстрашнішими. Безперервні обстріли з різної воєнної техніки. Я там вперше побачив, що то за «цяцька» «Буратіно» – плавить стіни бетонні на раз. Це була нечувана лють ворога. На нас кинули найкращі угрупування – чечени, бойовики, козачки та рязанські десантники. Спочатку – обстріли, а потім їхні атаки. Здавалося, що це вже кінець… А в той же момент якась злість охоплювала, хотілося довести їм, що ми таки кращі. Чули, як між собою перемовлялися, що ніяк не очікували такого супротиву. Думали, певно, що ми супер-спецназівці.
Чотири дні під обстрілом… А як здійснювалося забезпечення? Боєприпаси, продовольство?
Обходилися тим, що маємо. Відстрілюватися вистачало. А їсти тоді навряд чи комусь хотілося. Не до того  в такі моменти. Ніхто навіть не затягнувся. Це було по суті вогненне місиво.
Для вас як воно скінчилося?
Моя позиція була на диспетчерській вишці, коли її завалило, не пам’ятаю, як вцілів. Дійшов до тями вже в санітарній машині. Але відбувся лише легкою контузією. Доставили мене спочатку в Дніпропетровський госпіталь, потім перевели до Львова.
Спогади про госпіталь…
Кажуть, там має бути державне забезпечення. Я довго там не пробув, не міг дивитися, скільки таких, що потребують більш нагальної допомоги, а я займаю чиєсь місце. Попросився доліковуватися вдома. (Між іншим, дізнавшись, що Валентин вижив в такому кривавому двобої, дирекція Висоцького лісгоспу одразу спорядила його матір Людмилу Онуфріївну провідати сина у Львівському воєнному госпіталі. Зрозуміло, передали й трохи коштів. То Валентин навіть й не глянув, скільки їх там – усі свої гроші віддав такому, ж як він, солдатові – на протеза... Навіть війна не випалила у «кіборгу» людяності).
Валентине, а як вимірюється ваша робота у грошовому еквіваленті?
Поки готували, я отримував трохи більше трьох тисяч гривень. За бойові дії – більше десяти. Щоправда, виплачували їх тільки після того, як вийдеш з бою живим. Допоки в цьому не впевнені, ніхто зарплату на картку не кидав.
Які плани на майбутнє?
Маю повернутися в свою частину. Чув, залишки наших збирають й будуть готувати до нових завдань. Трохи ще відпочину. Нога не зовсім відійшла від контузії.
Людмила Онуфріївна ТВАРДОВСЬКА, мама:
Я горджуся своїм сином. Мені й боляче та лячно, але не смію заперечити його волі. А він такий, що не всидить на місці, поки його товариші воюють. Вже в санітарній машині поривався назад – все просив медиків відпустити, шепочучи в мареві: там мої пацани, я маю до них повернутися…
Валентина Пилипівна КРЕНДЕНСИР, директор Висоцької школи:
Валентин закінчував школу разом з моєю донькою. Тому добре знаю цього хлопця. Ні на мить не сумнівалася в ньому. У нього твердий, чоловічий характер.  Кожного разу з нетерпінням чекала телефонної звісточки, поки був на Сході.
Як тільки трохи подужнів, організували у школі зустріч. Ми виховали Валентина патріотом, тепер вже він допомагає виховувати на власному прикладі молодше покоління.
Зовсім не змінився. Тільки, видалося, від пережитого одразу додав кілька років.
Віра КРЕНДЕНСИР, однокласниця Валентина:
Ми навчалися в паралельних класах. Був Валентин таким, здавалося, звичайним та непомітним. Ми, відмінники, все мріяли, як себе прославити, щоб наше ім’я ввійшло в історію. Та в ній, історії, випадковостей не буває. Тож судилося в неї ввійти саме Валентину. А ми згадуватимемося хіба що, як ті, що в свій час були поряд.
Чи ж не парадокс. Я вийшла заміж й мешкала в селищі, що якраз за кілька кілометрів від Донецького летовища. Війна мене вигнала назад до Висоцька. А Валентину довелося прийти туди, щоб стати героєм…
Отець Андрій ПОСТОЄВ, настоятель місцевого храму:
Пригадалося, як Людмила Онуфріївна ще задалеко до цих подій все просила мене: моліться, батюшко, за сина… Яким чутливим материнське серце виявилося…
Людмила РОДІНА.


Хочеш добра Україні – насамперед роби його сам
(Звернення голови районної ради Сергія Киркевича до населення району)
Уже майже рік Україна фактично перебуває у стані неоголошеної війни. Її відгомін так чи інакше докочується до нас. Все більше й більше зачіпаючи інтереси поліщуків. Бо на тій війні – наші з вами діти, брати, чоловіки, родичі, друзі чи просто знайомі. Не важливо навіть, хто яким чином з нею пов’язаний. Впевнений, ситуація на Сході торкається кожного свідомого українця. Так сталося, що цей період збігся з моїм головуванням у районній раді. Як керівник району та патріот своєї Батьківщини основним своїм обов’язком вбачав та вбачаю повсякчасно й по мірі можливостей сприяти Українській армії, підтримувати політику Президента та уряду України, відстоювати її інтереси. Розумію, наскільки нелегкий та неоднозначний шлях випав на нашу долю. Все ж, вкотре переконуюся, що основна частина моїх земляків поділяють мою думку й робить кожен на своєму місці посильний внесок у нашу перемогу. Ще раз щиро хочу подякувати усім тим, хто не залишився осторонь, а сприйняв наругу над Українською землею, як свою власну. Хто утверджує суверенність та соборність нашої держави доступними йому засобами: зі зброєю в руках відстоюючи їх на Сході України, відраховуючи воєнний внесок з зарплати, переказуючи кошти на благодійні рахунки для підтримки армії, споряджаючи на війну добровольців та мобілізованих, виготовляючи буржуйки й відправляючи на фронт продукти. Велике спасибі нашим волонтерам. Вони, піддаючи неабиякому ризику своє життя, знову й знову вирушають туди, де солдати потребують на нашу з вами допомогу.
Я гордий тим, що наші земляки четверту хвилю мобілізації не зустріли в штики. Адже в ряді регіонів, навіть національно свідомих, ситуація з цим доволі тривожна. Навіть позиція Українського парламенту з цього приводу наштовхує на невеселі роздуми. Бо коли вступив у дію президентський указ про часткову мобілізацію, його схвалення у Верховній Раді викликало багато суперечок і в результаті було підтримане лише 232 депутатами за мінімально необхідних 226 голосів. Частина депутатів виступала за проведення чергової хвилі мобілізації тільки після оголошення воєнного стану, а комуністи і регіонали взагалі були проти.
Кожен з нас, переконаний, прагне миру. Ми розуміємо, наскільки нерівні сили у воюючих сторін й надто дорогою ціною кожен день цього протиборства обходиться нашій Батьківщині. Проте не ми ініціювали цю бійню, нам її нав’язали ті, хто й через двадцять три роки все ж не хоче змиритися з Українською Незалежністю.
Разом з тим усвідомлюю: спалахи протестів проти мобілізації мають як задавнені, так і свіжі причини.  Серед тих, що присутні роками, – недовіра до влади загалом і недовіра до керівництва військкоматів зокрема, де, як відомо всім, раніше можна було відкупитися від строкової служби. Можливо, зараз ситуація вже кардинально змінилася, але осад, як то кажуть, залишився. Особисто я завжди відкритий для кожного з жителів району, готовий його вислухати й, в міру можливостей, допомогти. Я нормально ставлюся і до критики опонентів, якщо вона конструктивна. Ще більше чекаю на співпрацю з ними. Готовим підтримати будь-яку ініціативу, від кого вона не виходила б, якщо вона во благо Україні. Але закликаю охаменутися тих, хто поширює районом брудні брехливі анонімки, прикриваючись «Схвильованою патріотичною громадськістю». Нехай би краще свою енергію й кошти, витрачені на папір для подібних нісенітниць, що поширюються останнім часом, спрямували  в продуктивне русло - на підтримку наших героїв фронту.
Серед причин певного суспільного невдоволення, що зринули буквально в останні місяці, є певна відстороненність обивателя від подій на Сході України, яку можна охарактеризувати  синдромом  «моя хата скраю». Мовляв, ви, східняки, захищайте себе самі, а ми будемо тут захищати себе самі. Я також стою на позиції, що а армію повинні йти виключно патріоти, люди, які хочуть та вміють воювати. Згоден з тим, що в першу чергу мають це робити професійні військові, відставні офіцери, досвідчені чоловіки. Але навички, як протистояти ворогу повинен мати кожен військовозобов’язаний. Для того й необхідні мобілізації та відновлення воєнних навиків на полігонах.
 Викликає певне занепокоєння й неперевірений потік новин із зони АТО, а особливо чутки, що ширяться ще активніше, та легко сіють паніку в і без того знервованому суспільстві. Кожен день люди читають, бачать і чують про те, як погано забезпечені наші бійці в зоні АТО, як їм не вистачає засобів захисту і навіть їжі. Усі мої знайомі, що беруть участь в АТО твердо переконані, що всі ці чутки запускає Росія через своїх адептів в Україні.
Останніми днями районом почала гуляти нова плітка – транспортування загиблих обходиться їх родинам в дев’ять тисяч гривень. Вдумайтеся, до якого цинізму доходить: спекулювати на горі батьків, сіючи в інших недовіру та внутрішній спротив до влади?! Я особисто забирав одного з наших Героїв, що зложили голови на Сході, - Івана Охмака – й хочу запевнити, не знаю, як в інших районах, але ми, дубровицька влада, не допустимо, щоб батьківське горе від втрати сина, було ще й захмарене матеріально. У нас досить людяних та готових прийти на допомогу в такі хвилини керівників підприємств, щоб гідно поховати наших герої, не завдаючи їхнім родинам з цим клопоту. Всі ми робимо все можливе, аби солдатські родини якомога менше відчували нужди. Але гріх тому, хто ці чутки продукує та поширює серед населення району. Бо він не шанує пам’яті тих хлопців, що геройськи загинули, захищаючи українську державність. Той пліткар, ситий й всім влаштований, розхитує ж цю державність зсередини. А вже з якою метою він це робить, по несвідомості, чи зі злим умислом, нехай з’ясовують компетентні на це служби. Я хотів би, щоб їхню реакцію на подібні випадки ми відчули вже найближчим часом.
РНБО неоднарозово заявляла про фіксування чергової хвилі дезінформації з метою поширення паніки в суспільстві. «Українські спецслужби відстежили декілька бот-атак в інтернеті та масове поширення неперевіреної інформації у телефонних мережах», – сказано в повідомленні інформаційно-аналітичного центру РНБО.
Насамкінець хотілося б звернутися до земляків з такими словами: багато чого й хто  діє проти нас, проти цілісності нашої держави. У цю важку хвилину ми мусимо бути єдині і не піддаватись на різноманітні провокації.
І  перед небезпекою, і перед призовом не може бути «рівних» і «рівніших». Герої Небесної сотні віддавали своє життя, щоб  між нами встановилася справедливість. Люди повинні знати правду. Як ніколи, нас усіх повинна об’єднати мета: нам треба захистити Україну. Якщо буде потрібно, ми станемо всі у ряди боротьби за Україну, за її незалежність.  А вже потім розберемося, хто з нас її більше любить.
Закликаю усі політичні сили, релігійні конфесії у ці трагічні для нашої Батьківщини дні, не сіяти в районі розбрат, об’єднати свої зусилля, спільними діями підтримати нашу армію та сім’ї наших солдат. Це потрібно не мені особисто. Це необхідно нашій Україні й Дубровиччині зокрема. Ми непереможні, допоки будем єдині, 

Слава Україні!

четвер, 5 лютого 2015 р.

* Крізь плин років

З ГЛИБИНИ НЕПРОСТОЇ ІСТОРІЇ

Про нашу древню Дубровицю назагал знаємо, здавалось би, багато. Бо й багато історичних розвідок, у т.ч. глибоких та ґрунтовних, зроблено про неї, особливо до 1000-ліття княжого граду над Горинню. Все ж читачі знаходять для себе «білі плями». Відомо, наприклад, що за Ризьким мирним договором Дубровиччина з 1921 по 1939 рік перебувала у складі Польщі, отож логічно місто (тоді містечко) називалося на польський манір Домбровицею (від «домб», тобто «дуб»). Але ж, цікавляться-запитують, чому й тривалий час по тому місто носило польську назву, навіть у документах подекуди йменувалося Домбровицею, а місцева залізнична станція отак називалася вважай до 80-х років?
Якщо занурюватися до глибших коренів, то, за словами дубровицького краєзнавця й історика Ю. Максименка, який нині мешкає в Луцьку, назва Дубровиця не така проста й прозора, як може видатися, і вказує на глибоку древність топоніму. Зрештою, з досліджень рівненського науковця Я. Пури знаємо, що в середньовічний період місто носило різні назви зокрема: Доубровица, Добровица, Дубровиця, Домбровица, а також Dobrowica, Dabrowica, Dobrowicz, Dabrowice тощо.
Наразі перша писемна згадка про місто – розпорядження київського князя Володимира Святославича про утворення Туровської єпархії, до підпорядкування якій увійшла й Дубровиця, - датується, як відомо, 1005-м роком. Цей первинний акт до нас не дійшов, але його переписували й використовували церковні діячі; а найвідомішим писемним джерелом є рукописний Києво-Печерський патерик у редакції архімандрита Й. Тизни. Слід додати, що в Іпатіївському літописі 1183 р. названо «Глєба Гюрговича князя Доубровицького».
???????, ????? ???????, ?? ? ???? ???????? ????????? ???? ????? ??????????? ???? ????????????? (???????????????). ??-?? ???????????? ? ???: ??? ?? ???? ????????, ???? ? 1196?. ?????, ?????? ??? ?????????? ??????, ? ????????? ? ??????? ??????????? ? ?????????????? ????????????? ????????? ?????, ? ????? ????????? ???????? ???????????? ??? ???????? ? ????? ?? ????? ????? ????????? ????????. ???? ???????????? ??????? ???? ? ??????? ????????????? ????? ? ?????? ?????????? ???? ? ?Нарешті, треба сказати, що в пору удільних князівств наші князі йменувалися саме Дубровицькими (Доумбровицькими). Як-от найпомітніші з них: той же Гліб Юрійович, який у 1196р. помер, будучи вже туровським князем, і похований у родовій усипальниці – Михайлівському Золотоверхому монастирі Києва, а також Олександр Юрійович Дубровицький або загиблий у битві на річці Калці Олександр Глібович. Саме дубровицькою княжною була й небесна покровителька міста і всього Поліського краю – свята діва Іуліянія Гольшанська-Дубровицька, мощі якої знаходяться під №86 у ближніх печерах Києво-Печерської лаври.
Надалі, будучи уже в складі Великого князівства Литовського, Дубровиця в системі середньовічних міст іще тривалий час відіграватиме неабияку роль, не маючи, проте, удільного статусу. Місто стало знаним у світі, позаяк і на географічній карті Європи, складеній у 1554р. фламандським картографом Г. Меркатором, його виділено серед населених пунктів Волині. А на виданій 1613 року Христофором Радзивіллом карті Великого князівства Литовського воно позначене латиною як Днбровіца.
Немає наразі можливості прослідкувати, як могла змінюватися назва міста, коли воно після поділів Польщі перебувало у складі царської Росії. Натомість, зокрема, у «Волинських єпархіальних відомостях» за серпень 1913р. зустрічаємо і «межі дубровицькі», й «Домбровицю як центр давнього православ’я», й те, що «містечко Домбровиця (за первісною назвою Дубровиця) було у давнину столичним містом удільних руських князів з потомків святого Володимира, відомих під іменем князів Дубровицьких». Тобто й тоді спостерігалося певне різночитання у назві міста. Тим часом відомий у краї й навіть далеко за його межами збройний виступ дубровичан 1919 р. увійшов в історію як Домбровицьке збройне повстання. Й участь у громадянській війні брав Перший Домбровицький комуністичний повстанський полк. І це при тому, що під Польщею наш край опинився вже по тій війні.
З приходом Червоної армії Дубровиця в грудні 1939 р. стала центром однойменного адміністративного району, а із звільненням від гітлерівців у січні 1944-го відновила цей свій статус. Проте, як бачиться, іще бракувало тоді належної уніфікації у назвах. Відтак навіть у документах могли паралельно існувати «Дубровиця, Дубровицький» і «Домбровиця, Домбровицький». Але така «подвійність» тривала недовго. Щоправда, уже в другій половині ХХ ст. у Ізраїлі вийшло друком дослідження «Домбровиця, Меморіальна книга», але воно стосується подій, коли назва нашого міста ще не була достатньо сталою. Отож живемо сьогодні таки в Дубровиці й на Дубровиччині.
Інша справа, що довго іще дубровицька залізнична станція офіційно мала назву Домбровиця. І цьому є логічне пояснення. Такі перейменування на залізниці не роблять простим рішенням за один день. Адже потрібно було, зокрема, у масштабах всієї країни замінити старі чи внести відповідні зміни в уже діючі спеціалізовані довідники, у карти й атласи шляхів сполучення, навіть у специфікацію квитків для проїзду і т.п. До того ж справа ця, зрозуміло, неабияк затратна. Але те вже давно позаду, й потяги в нас зупиняються на станції Дубровиця.
До речі, польську назву Бяла-над-Горинню змінила тоді й нинішня залізнична станція Милячі. А станція Удрицьк свого часу називалася… Висоцьком. Пояснення цьому вбачається таке. З будівництвом у нас в другій половині ХІХ ст. залізниці ще не існувало сучасного Удрицька як такого, лише був у стороні від дороги історичний Старий Удрицьк (перша писемна згадка датується 1629 роком). А станція була потрібна, й насамперед для кращого сполучення з більш крупним Висоцьком. За його назвою й назвали станцію.
…Якщо ж повернутися на дубровицький залізничний вокзал, реконструйований до 1000-ліття міста, то варто згадати, що зведений він у 60-х роках минулого століття на пустирищі колишнього, що був тут за царських, потім польських часів. А поруч аж до міського ювілею стояло капітальне приміщення старого вокзалу, згодом товарна станція, збудоване під час війни німцями, із стаціонарними дзотами у підвалах по обидва боки. Й саме по тому вокзалу, по тій станції 10 січня 1944р. стріляли навпроти з Німецької гори артилеристи гармати Павла Буйневича – сержанта-білоруса, згодом Героя Радянського Союзу, й підбили паровоз, що вже був на парах…
Трохи продовжуючи «воєнну» тематику, можна згадати й не пов’язаний із залізницею, але цікавий місцевий топонім - урочище Бульбашку, що між Вербівкою й Озерськом. Таку назву, як вказує у своєму дослідженні дубровичанин В. Чернюк, воно отримало тому, що під час Другої світової й деякий час по війні тут на піщаній гряді серед непрохідних боліт були облаштовані криївки українських повстанців з «Поліської Січі» Бульби-Боровця. У подальшому болото осушили, й нині воно використовується під торфорозробки.
Але нині у нас знову війна, й знову, як ото ще з княжої доби, війна за незалежність. Хоча то вже зовсім інша тема.
Олександр СТРИЖАК.




ЛИШЕ ПОБІЛЬШАЛО ВІДПИСОК, –
відповів на моє запитання, чи врешті дослухалися до його звернень, один із героїв наших публікацій
Про «ходіння муками» цього чоловіка ми писали двічі, з інтервалом в три роки. Від останньої публікації спливло майже рік. Суть його проблеми полягає ось в чому. П’ять років тому його сім’я дала «на повіру» заготівельникам картоплю. Не одні вони так вчинили. Й сусіди довірилися заготівельниці з Донецька Оксані Черевко та «продали» (насправді вийшло – подарували) жінці гуртом другого хліба на загальну суму більше 16 тис. грн. в тодішніх цінах (тобто більше ніж на 2 тис. доларів США). Ще й більше тисячі американських доларів позичили пані Черевко, аби доставити товар на Схід. Бо, як же людину не виручити, котра так улесливо просить підсобити? Тим більше, обіцялася жінка повернутися швидко й розрахуватися сповна. Та обіцянка її виявилася цяцянкою…
Всі потерпілі від такої оборудки звернулися до міліції, там справу вивчали-вивчали та й… закрили. А людям сказали звертатися до суду, щоб там встановити справедливість.
Поміркували селяни й вирішили не позиватися до шахрайки. Один лише пан Михайло не здався. Правда, до суду не пішов. Бо був впевнений, що мають йому зарадити правоохоронці, бо ж і він податки в державу платить, на які міліціонери живуть. А факт шахрайства, як кажуть, неозброєним оком видно. Думалося простому сільському чоловікові, яка тут ще може бути заковика, тим паче шахрайка сама зізналася, що таки брала ту картоплю у селян? Міркував чоловік: міліція змусить липку на руки донечанку заплатити за привласнене. Навіть й не метикував по-іншому: раз обманним шляхом привласнили чуже, то кому, як не міліції тут втрутитися, хай винна спокутує свої проступки. Але…
Відтоді й розпочалося його листування з правничими відомствами та державними установами. Добрячий архів уже зібрався. Тут є відповіді з Верховної Ради України та Адміністрації Президента, Генеральної прокуратури й прокуратур області та району, народних депутатів, обласних та районних держадміністрації та ради, міліції – від МВС до райвідділку. Усього 136 таких ось кореспонденцій з печатками й назвами серйозних державних установ. Тільки коштів за «продану» картоплю в чоловіка так й немає.
А що зловмисниця? Кажуть, живе десь вже у Києві (не одного бідолаху-селянина, мабуть, «накрила»). Схоже, й думати забула про свої обіцянки. Оскільки й термін позивної давності у цивільній справі вже давно сплив. Про суд совісті, може, й зовсім ніколи не чула, бо ж де б тоді спокусилася на згорьоване селянське збіжжя? Що ще тут скажеш?.. На людський осуд такі не зважають. Один Бог їй суддя…
Людмила РОДІНА.


Хвали мене моя губонько
Переді мною дві газети: «Поліський репортер» і «Дубровицький вісник». Одна - незалежна та безкоштовна, інша - залежна та платна. В цих двох газетах надруковано дві статті на одну і ту ж тему - очищення влади. В «Поліському репортері» стаття «Очищення від нечисті», а у «Дубровицькому віснику» стаття «Про героїв справжніх та вдаваних». Прочитав, проаналізував, порівняв та зробив свій висновок. І тепер хочу свою позицію надрукувати на сторінках цих двох газет. Стаття в «Поліському репортері» не анонімна, там є автор - громада міста Дубровиця. Громада висловлює свою позицію щодо очищення влади чітко і ясно, чого не скажеш про позицію автора статті «Про героїв справжніх та вдаваних». Якщо б статтю-листа в «Поліському репортері» підписувала персонально громада, то не вистачило б і десяти газет, бо тих підписів було б тисячі.

Не хочеться повторювати і зупинятися на тому, що понаписували в статті автори: «Гітлер, Путін, наклепи, доноси, фейкові заяви, сталінський період, нищення...», а тільки хочеться нагадати приказку: «Хвалять мамо люди нас! А хто саме, донечко? - Я тебе, а ти мене». Негарно і нескромно автору вихваляти саму себе: «я» свідок генпрокуратури України..., «я» знайома з усіма..., «я» член координаційної ради при голові районної ради..., «я» член люстраційного комітету... (ну це вже зверх, в одній зі статей «Поліського репортера» тодішній голова райдержадміністрації чітко сказав, що це «комедійний комітет», який створили чотири самозванці) і тому подібне «я». Можна подумати, що у нас в Дубровиці з’явилася нова героїня - «дубровицька Жанна д’Арк».
Хизування автора самим собою їй честі не робить. Тим більше, що авторка як тільки може принижує, ображає та обпльовує тих молодих хлопців, котрі організували Акцію «Скажи «Так» люстрації», називає їх «трієчниками», «безалаберними», ні на що нездатними, такими, що не можуть самі виступати без суфлера, «шпаргалки» і тому подібне. Варто запитати, хто дав право авторці так знущалася над хлопцями?! Якщо хлопці такі дурні і бездарні, а авторка така розумна і високоосвічена, то чому б їй не спробувати написати до прикладу диктант за складністю четвертого класу? Авторка ні слова не говорить про очищення влади від нечистих на руку посадовців (це питання було основним на акції), а весь час має справу до хлопців. І на кінець заявляє: «Якщо наше майбутнє пов’язано з такими молодиками, то в Україні перспективи невеселі». А з ким вони будуть веселі? З тими, що сьогодні при владі?
З її слів виходить, що змін ніяких й не треба. Нехай все залишається так, як є, аби тільки молоді люди не прийшли до влади. А я зовсім протилежної думки (та не лише я, а і всі люди), адже тільки молодь може щось змінити на краще. Яскравий цьому приклад - Майдан. Далі автор дорікає хлопцям за те, що вони не були на Майдані. Я не знаю чи вони були чи не були там, та хіба їх треба в цьому звинувачувати? Якщо треба буде, то й вони підуть, так що героїня може в цьому не сумніватись. Далі авторка береться за газету, видавця, автора і вживає такі високопарні слова (але з помилками), які пересічним громадянам не зовсім зрозумілі. Для чого питається - щоб показати, яка розумна: піар- акція, спітч, суфлер, пасквіль, опус; пояснює слово «гідність», для кого питається (та так і не пояснила, тільки вжила слово «лайно») і знову хизування своїм «я», знову про так званий «люстраційний комітет» - «я» член люстраційного комітету... та досить смішити людей тим «комітетом»!
В одному я можу погодитись з автором - змінились самі люди. За 50 років які я прожив у Дубровиці, змінилася сама Дубровиця і її люди. Це так. Із Дубровиці «червоної» вона стала «синьо-жовтою», але не до кінця. Нехай люди, громада Дубровиці, й надалі читають ці дві статті на одну тему, аналізують, порівнюють, роблять свої висновки і надсилають свої відгуки, висловлюють свою позицію. А я більше ні з ким не хочу
вступати в полеміку. Я свою позицію сказав. От і все. Свою реакцію на статтю «Про героїв справжніх та вдаваних» я відправлю в обидві районні газети для опублікування і побачу якій газеті «велено» опублікувати, а якій «невєлєно» і зроблю певний висновок.
Михайло Богович, житель м.Дубровиця.
(Лист наводимо в стилістиці авторського оригіналу. Тож хай читачі самі судять про грамотність кожного з дописувачів, й кому за який клас диктант писати.
А чи треба справді така полеміка народу? Так її можна вести безкінечно).

ВІД РЕДАКЦІЇ: У будь-якому випадку приємно отримувати відгуки на публікації. Саме вони є свідченням того, що наша робота потрібна й помітна. Людині Богом дарована нагода самореалізації, а ст.34 Конституції України гарантує кожному право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів та переконань. Людина має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію письмово або в інший спосіб.
У тому ж Основному Законі України написано: усі люди вільні та рівні у своїй гідності та правах.
Пані Баньковська виступила на газетних шпальтах, оскільки вважає, що допис «Очищення від нечисті (бруду, сміття)», в тому числі, паплюжить й її гідність. Жінка відстоює своє конституційне право на захист честі та гідності, висловила й власну думку про організований «люстраційний» захід та більше всього – свою оцінку відгуків про нього. Порадила навіть, як на майбутнє зробити ораторам виступ більш успішним. Панове, критика ж – не сварка. По великому рахунку, навпаки гірше чинить той, хто незаслужено хвалить, він не вірить в потенціал людини. ЖІНКА НІКОГО НІ В ЧОМУ НЕ ЗВИНУВАЧУВАЛА. Навела лише ВЛАСНІ враження, СВОЇ оціночні судження. Зрозуміло, вони й виражаються від першого імені, а як же інакше? Громадою міста прикриватися?
Панове, ми ідемо в Європу, публічна людина має бути повсякчас готова до такої полеміки, адже, попри твердження пана Боговича, далеко не геть уся громада міста поділяє його думку. Переконані, добряча частина цієї громади все ж підтримує пані Валентину. А ще – й, напевно, саме таких левова частка, комусь геть байдуже до того, що діється на міських майданах, як власне й в Україні цілому.  Писати від імені всієї громади це, НА НАШУ ГАДКУ, щонайменше неетично. Бо це обман – а вже навіть це породжує недовіру.
Тож, якщо б автор був послідовним, написавши «не хочеться повторюватися й зупинятися на тому…», треба було зупинитися. Однак не може дехто ніяк змиритися, що ми, люди, в своїй сутності, дуже різні. Тому такі, що подібно до Валентини, не можуть бути байдужими спостерігачами, а то й учасниками якогось фарсу, звичайно, комусь неугодні. Але будьмо людьми, і людьми толерантними, не опускаймося до взаємних особистих образ. Зазвичай уникаючи тавтології, в тому числі й смислової, цього разу все ж повторимося: істина народжується в суперечці, а не сварці.
Не знаю, де пан автор побачив у публікації «Герой справжні та вдавані» твердження, що змін не треба й молодих не можна допускати до влади, ми такого не помітили. Скоріше пані Баньковська закликала одуматися й судити людей не за словами, а за вчинками. У нас прекрасна молодь, та, на жаль, цвіт її гине зараз на Сході. Допомагати молодим відстояти Україну - ось це має стати нашим об’єднавчим спільним. Чи й далі шукатимемо внутрішніх ворогів зовнішнім на втіху?

Ми звернулися за коментарем й до самої Валентини БАНЬКОВСЬКОЇ:
Однією з основних вимог Майдану було покарати винних у злочині проти людяності. Була також вимога обов’язкової люстрації. Ці вимоги ми відстоювали всією родиною. Не хочеться навіть згадувати ті диктаторські закони 16 січня, коли також було заборонено свободу слова або збиратися більше 10 чоловік… Я взагалі не уявляла, як тоді проходили б наші хрестини, заручини, весілля – ми, по факту, отримали заборону нашої української сутності, правічного минулого з його традиціями.
А яка свобода слова у нас в районі? У газеті «Поліський репортер» «зачепила за живе» стаття, в кінці якої було написано: надсилайте свої відгуки. Я його написала, взяла свій текст роздрукувала в двох екземплярах та й понесла до редакції. Один там же й залишила, на іншому  редактор Ганна Петрівська поставила свій підпис, пообіцявши, що мою думку обов’язково оприлюднять в газеті. Так само принесла допис й до «Дубровицького вісника». Так само підписала для певності листа у Людмили Родіної. 
У «платній» газеті мого листа надрукували, ще й розмістили фото, що надала журналістам на підтвердження своїх слів. Чому «платній»?  Тому що люди платять гроші, аби мати в себе цю газету, почитати її. Я й сама є її передплатником.
Переглянувши останній «безкоштовний» «Поліський репортер», свого відгуку там не знайшла, тож переконалася вкотре: безкоштовний сир – лише в мишоловці. Але замислилася про «безкоштовну» свободу слова: для чого нам дають безплатно газету, випуск якої коштує чималі гроші?..

P.S. До речі, ні копійки за те, щоб розмістили на сторінках «Дубровицького вісника» свій лист, пан Богович не заплатив. Але хай то вже наша «платність» та «залежність» залишаються на його совісті... Як і навішування ярликів у тих, кого він так ревно цитує. Адже хоч там що члени люстраційного комітету - і пані Валентина, і пан Конончук - в теперішніх умовах, склавши руки, не сидять, роблять все для підтримки нашої армії. Не кажучи вже про Світлану Правник. Тільки її поїздки у зону АТО й той факт, що жінка, ризикуючи власним життям, доставила на малу батьківщину тіло загиблого героя Олександра Ярмоліча, заслуговують на повагу. Зрештою, висновки хай зробить для себе кожен самостійно...


народ, який духовно сильний, є непереможним
Останній рік став знаковим для України, її випробуванням на громадянську зрілість. Революційна ситуація, спричинена непомірними апетитами верхів, призвела до масових виступів низів. Широким масам урвався терпець, й люди почали вимагати негайних змін. Серед тих вимог велика частина стосується й правничих органів. Бо й справді донедавна Україна нагадувала суцільний мафіозний картель, де суспільна свідомість була задурманена жагою наживи, направо й наліво торгували совістю, а державні інтереси йшли «з молотка», немов би непотрібний раритет. Влада була відірвана від народу й чинила, як в сатиричній  казці Леоніда Філатова: «Вроде ты и по закону, в самом деле – втихаря…». Тож у світлі вимог Майдану великі сподівання покладаються на прокуратуру як основну державну інституцію, що стоїть на варті закону, наглядає за прозорістю у прийнятті управлінських рішень. Тому, напевно, й досі вирують пристрасті щодо персоналій, з якими цей орган асоціюється.
Нещодавно ми також мали розмову з прокурором району Романом Симківим щодо багатьох аспектів діяльності цього правничого органу. 

Пане Романе, що, на вашу думку, викликає найбільше суспільне невдоволення у роботі будь-якого державного органу?
Напевне, необізнаність з його діяльністю. Там, де немає повної інформації про роботу тих чи інших структур та організацій, завжди  будуть підстави у населення для сумнівів, домислів й обвинувачень. Особливо, якщо йдеться про ті установи, що займаються розподілом державних коштів, призначенням пільг. На гадку людей, там завжди є чим поживитися, й тому керівництву таких органів необхідно якомога повніше доносити до загалу всі свої рішення чи навіть наміри. Зараз, коли Україна фактично перебуває у стані війни, ми всі нарешті усвідомили, наскільки важлива послідовна інформаційна політика. Адже ми маємо армію, яка може протистояти супротивнику на фронтах, але поки що програємо йому в інформаційному протистоянні.
Соціум як живий організм,  кожен стрес озивається в ньому якоюсь недугою. Та є серед них найбільш небезпечні – інфекції, що спроможні за короткий термін впливати на життєдіяльні функції. Недаремно ж, приміром, туберкульоз називають чумою століття. Серед тих інфекцій, що, мов корозія, роз’їдають суспільство, на мою думку, є і корупція...
Дуже влучне порівняння. Але давайте продовжимо вашу думку. Кожному відомо, аби запобігти захворюванню, щонайменше маємо дотримуватися елементарної профілактики. От багато точиться розмов про те ж звільнення працівників прокуратури, повну заміну  особового складу міліції. Чого тільки не приписують… Кришування, хабарництво, побори. Але спробуймо заглянути глибше: чи ж тільки правоохоронці  є джерелом корупційної інфекції? У її поширенні задіяний довжелезний ланцюг. І чимала частина ланок у ньому – самі ті ж, хто нині найбільше кричить «Держіть злодія!». Бо ж у кожному протиправному діянні є дві сторони: а перед законом відповідальність несуть нарівні як хабарник, так й то, хто дає чи навіть пропонує  цей хабар. Особисто я не впевнений, що повна ротація кадрів дасть бажаний ефект – завжди знайдуться нові спокусники. Нам не кадри міняти треба, а суспільну свідомість, мораль, менталітет, якщо хочете. Коли один не порушуватиме закон, для чого йому підкупляти другого, що наглядає за законністю?..
Чи змінилося щось у діяльності прокуратури за останній рік?
Відповідно до положень ст. 121 Конституції на прокуратуру України покладено: підтримання державного обвинувачення в суді; представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом; нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство;  нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян.
Тобто наш орган вже позбавлено функції так званого «загального нагляду» – так, як в більшості європейських країн. Добре це чи погано, зрозуміло, покаже час. Як на мене, це зменшило навантаження, оскільки раніше левову частку займали перевірки щодо дотримання того ж трудового законодавства на підприємствах чи установах та й законності їх діяльності в багатьох інших питаннях. Нині випали з-під нашої юрисдикції ті ж «вибивання» заборгованостей з різних виплат.
Як вже чули, буде суттєво зменшено чисельність штатних працівників прокуратури. Ніде правди діти, наші штати, особливо в центрі, непомірно роздуті, й навантаження на працівників розподілено непропорційно – одні завалені справами, а інші лише ведуть статистику цих справ. Тож сподіваюсь, що таке нововведення лише позитивно вплине на загальну атмосферу прокуратури. По великому рахунку – всі ми повинні відпрацьовувати свою зарплату, а її розмір має відповідати особистому вкладу кожного.
А куди ж тепер скаржитися людині, приміром, на дії роботодавця, заборгованість із заробітної плати?
Законодавець в такому випадку покладається на відомчий контроль. Тобто дії чи бездіяльність органу оскаржують до вищестоящого. Сподіваємося, що корпоративна солідарність при цьому не відіграє вирішальну роль, й скарга розглядатиметься неупереджено й по суті.
Романе Ярославовичу, маючи досвід роботи в прокуратурі різних рівнів, як ви коротко охарактеризуєте криміногенну ситуацію в районі?
Дубровиччина, порівняно, ще благодатний в цьому плані край. Можливо, на це впливає віддаленість регіону від обласного центру чи спокійна вдача місцевих мешканців, але ситуація тут стабільна. Пам’ятаю, коли працював в Рівненському районі, майже щодня відбувалися крадіжки з проникненням, пограбування, розбої. Здебільшого орудували там гастролери, діяли нахабно, «бомбили» за день по декілька будинків одразу. Як на мене, дубровицька міліція контролює криміногенну ситуацію в районі, здатна впливати на неї.
А як же масові бурштинові розкопки?
Це великий головний біль для усіх нас. Однак, на рівні району якось адекватно заподіяти пограбуванню надр просто не можливо. Я й так дивуюся, що при тому скупченні людей, які зараз ринули «на полювання» за сонячним камінням, ще не виникло жорстких конфліктів. Але як юрист не бачу, як можна стримати таку масу. Немає механізму, вагомих важелів впливу. Силами одного райвідділу міліції припинити бурштинову лихоманку просто не можливо. Задіяти спецпідрозділи? Мабуть, зараз вони потрібніші на передовій. По великому рахунку має трансформуватися саме законодавство у цій сфері. Коли кожен законно отримає ділянку для розробок, зробить її відвід, сплатить податки, найме офіційно працівників для видобування каміння, відпаде потреба у контролі за цим. А зараз протиборствувати з «бурштиновою» ордою – все одно, що стріляти з гармати по горобцях: галасу багато – ефекту нуль.
А в якій сфері як прокурор бачите найвразливіші місця для правопорушень чи злочинів? Й як найпростіше їм запобігти?
Знаєте, народна мудрість каже: знав би, де впадеш – постелив би соломи. Важко спрогнозувати наперед, де можливі посягання на майно чи законність. Однак мене непокоїть кількість злочинів, скоєних у стані алкогольного сп’яніння. Це – сигнал для всіх нас й велике поле для профілактичної діяльності. Контроль за  роботою закладів громадського харчування, розважальних закладів, виявлення точок самогоноваріння – є, одне слово, над чим працювати. Тут серед найбільш зацікавлених мають виступати виконкоми сільських рад, освітні установи, церковні громади, зрештою кожен.
Багато останнім часом стається дорожньо-транспортних пригод. Теж – широкий спектр для роботи усієї громади району, починаючи від контролю за будівництвом доріг й закінчуючи профілактичними бесідами серед населення.
Великим спрощенням у нашій роботі, як на мене, стало б облаштування вуличного відеоспостереження. Однак, зважаючи на ті фінансові труднощі, які переживає Україна у зв’язку з воєнними діями, це, напевне, перспектива неблизького часу.
Пане Романе, як би там не було, але злочинність все ж поняття інтернаціональне. Чи не впливає безпосередня наближеність Дубровиччини до кордону  на правопорядок на її території?
Тут більш компетентними є прикордонники. Але аналізуючи ситуацію, скажу, що навпаки кордон з Білоруссю має стримувальну функцію. Чимало правопорушень вдається попередити ще в нейтральній полосі. Тут треба віддати належне й прикордонному відомству наших сусідів та й нашим прикордонникам. (Сміється). У всякому разі білоруська «мафія» нам не загроза. 
 За минулий рік ми пережили дві виборчі кампанії. Чи не фіксували порушень у виборчому законодавстві?
Незважаючи на стислі терміни проведення виборів, варто відмітити обізнаність усіх учасників виборчого процесу з виборчим законодавством. Тому порушень, які б вплинули на результати волевиявлення, зафіксовано не було. Хоча прокуратура обидві виборчі кампанії працювала в посиленому режимі й була готова фіксувати всі порушення, при потребі – втручатися в ситуацію.
 Зараз стартувала чергова хвиля мобілізації. Яка роль відводиться в цьому процесі прокуратурі?
Ми даємо правову оцінку діям як органів, що покликані проводити мобілізацію, так і самих громадян. Кілька чоловік вже було притягнуто до кримінальної відповідальності за ухиляння від мобілізації. Дехто вважає, що це не вихід із ситуації, адже людина отримує судимість й вже не призивається до війська. Так, питання є. Й їх багато. Але для хлопців, які повертаються з АТО, мабуть, є важливим суспільний осуд тих свох земляків, які знехтували громадянським обов’язком в час, коли існувала небезпека для народу та держави. Адже кожна свідома людина повинна мати за обов’язок  - у певний час стати до лав війська і захистити свою державу, своїх дітей та батьків. 
Зараз такий момент, що всі ми - на війні. Найперше, треба зібратися з силами й припинити паніку. Бо протистояння виграється не стільки силою зброї, як силою духу. Ворог лише чекає, щоб ми зневірилися, розгубилися й опустили руки. Але народ, який духовно сильний, є непереможним. Я вірю в український народ. 
Дякую за розмову.
Людмила РОДІНА