Хвали мене моя губонько

Переді мною дві газети: «Поліський репортер» і «Дубровицький вісник». Одна - незалежна та безкоштовна, інша - залежна та платна. В цих двох газетах надруковано дві статті на одну і ту ж тему - очищення влади. В «Поліському репортері» стаття «Очищення від нечисті», а у «Дубровицькому віснику» стаття «Про героїв справжніх та вдаваних». Прочитав, проаналізував, порівняв та зробив свій висновок. І тепер хочу свою позицію надрукувати на сторінках цих двох газет. Стаття в «Поліському репортері» не анонімна, там є автор - громада міста Дубровиця. Громада висловлює свою позицію щодо очищення влади чітко і ясно, чого не скажеш про позицію автора статті «Про героїв справжніх та вдаваних». Якщо б статтю-листа в «Поліському репортері» підписувала персонально громада, то не вистачило б і десяти газет, бо тих підписів було б тисячі.

Не хочеться повторювати і зупинятися на тому, що понаписували в статті автори: «Гітлер, Путін, наклепи, доноси, фейкові заяви, сталінський період, нищення...», а тільки хочеться нагадати приказку: «Хвалять мамо люди нас! А хто саме, донечко? - Я тебе, а ти мене». Негарно і нескромно автору вихваляти саму себе: «я» свідок генпрокуратури України..., «я» знайома з усіма..., «я» член координаційної ради при голові районної ради..., «я» член люстраційного комітету... (ну це вже зверх, в одній зі статей «Поліського репортера» тодішній голова райдержадміністрації чітко сказав, що це «комедійний комітет», який створили чотири самозванці) і тому подібне «я». Можна подумати, що у нас в Дубровиці з’явилася нова героїня - «дубровицька Жанна д’Арк».

Хизування автора самим собою їй честі не робить. Тим більше, що авторка як тільки може принижує, ображає та обпльовує тих молодих хлопців, котрі організували Акцію «Скажи «Так» люстрації», називає їх «трієчниками», «безалаберними», ні на що нездатними, такими, що не можуть самі виступати без суфлера, «шпаргалки» і тому подібне. Варто запитати, хто дав право авторці так знущалася над хлопцями?! Якщо хлопці такі дурні і бездарні, а авторка така розумна і високоосвічена, то чому б їй не спробувати написати до прикладу диктант за складністю четвертого класу? Авторка ні слова не говорить про очищення влади від нечистих на руку посадовців (це питання було основним на акції), а весь час має справу до хлопців. І на кінець заявляє: «Якщо наше майбутнє пов’язано з такими молодиками, то в Україні перспективи невеселі». А з ким вони будуть веселі? З тими, що сьогодні при владі?

З її слів виходить, що змін ніяких й не треба. Нехай все залишається так, як є, аби тільки молоді люди не прийшли до влади. А я зовсім протилежної думки (та не лише я, а і всі люди), адже тільки молодь може щось змінити на краще. Яскравий цьому приклад - Майдан. Далі автор дорікає хлопцям за те, що вони не були на Майдані. Я не знаю чи вони були чи не були там, та хіба їх треба в цьому звинувачувати? Якщо треба буде, то й вони підуть, так що героїня може в цьому не сумніватись. Далі авторка береться за газету, видавця, автора і вживає такі високопарні слова (але з помилками), які пересічним громадянам не зовсім зрозумілі. Для чого питається - щоб показати, яка розумна: піар- акція, спітч, суфлер, пасквіль, опус; пояснює слово «гідність», для кого питається (та так і не пояснила, тільки вжила слово «лайно») і знову хизування своїм «я», знову про так званий «люстраційний комітет» - «я» член люстраційного комітету... та досить смішити людей тим «комітетом»!

В одному я можу погодитись з автором - змінились самі люди. За 50 років які я прожив у Дубровиці, змінилася сама Дубровиця і її люди. Це так. Із Дубровиці «червоної» вона стала «синьо-жовтою», але не до кінця. Нехай люди, громада Дубровиці, й надалі читають ці дві статті на одну тему, аналізують, порівнюють, роблять свої висновки і надсилають свої відгуки, висловлюють свою позицію. А я більше ні з ким не хочу

вступати в полеміку. Я свою позицію сказав. От і все. Свою реакцію на статтю «Про героїв справжніх та вдаваних» я відправлю в обидві районні газети для опублікування і побачу якій газеті «велено» опублікувати, а якій «невєлєно» і зроблю певний висновок.

Михайло Богович, житель м.Дубровиця.

(Лист наводимо в стилістиці авторського оригіналу. Тож хай читачі самі судять про грамотність кожного з дописувачів, й кому за який клас диктант писати.

А чи треба справді така полеміка народу? Так її можна вести безкінечно).

ВІД РЕДАКЦІЇ: У будь-якому випадку приємно отримувати відгуки на публікації. Саме вони є свідченням того, що наша робота потрібна й помітна. Людині Богом дарована нагода самореалізації, а ст.34 Конституції України гарантує кожному право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів та переконань. Людина має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію письмово або в інший спосіб.

У тому ж Основному Законі України написано: усі люди вільні та рівні у своїй гідності та правах.

Пані Баньковська виступила на газетних шпальтах, оскільки вважає, що допис «Очищення від нечисті (бруду, сміття)», в тому числі, паплюжить й її гідність. Жінка відстоює своє конституційне право на захист честі та гідності, висловила й власну думку про організований «люстраційний» захід та більше всього – свою оцінку відгуків про нього. Порадила навіть, як на майбутнє зробити ораторам виступ більш успішним. Панове, критика ж – не сварка. По великому рахунку, навпаки гірше чинить той, хто незаслужено хвалить, він не вірить в потенціал людини. ЖІНКА НІКОГО НІ В ЧОМУ НЕ ЗВИНУВАЧУВАЛА. Навела лише ВЛАСНІ враження, СВОЇ оціночні судження. Зрозуміло, вони й виражаються від першого імені, а як же інакше? Громадою міста прикриватися?

Панове, ми ідемо в Європу, публічна людина має бути повсякчас готова до такої полеміки, адже, попри твердження пана Боговича, далеко не геть уся громада міста поділяє його думку. Переконані, добряча частина цієї громади все ж підтримує пані Валентину. А ще – й, напевно, саме таких левова частка, комусь геть байдуже до того, що діється на міських майданах, як власне й в Україні цілому.  Писати від імені всієї громади це, НА НАШУ ГАДКУ, щонайменше неетично. Бо це обман – а вже навіть це породжує недовіру.

Тож, якщо б автор був послідовним, написавши «не хочеться повторюватися й зупинятися на тому…», треба було зупинитися. Однак не може дехто ніяк змиритися, що ми, люди, в своїй сутності, дуже різні. Тому такі, що подібно до Валентини, не можуть бути байдужими спостерігачами, а то й учасниками якогось фарсу, звичайно, комусь неугодні. Але будьмо людьми, і людьми толерантними, не опускаймося до взаємних особистих образ. Зазвичай уникаючи тавтології, в тому числі й смислової, цього разу все ж повторимося: істина народжується в суперечці, а не сварці.

Не знаю, де пан автор побачив у публікації «Герой справжні та вдавані» твердження, що змін не треба й молодих не можна допускати до влади, ми такого не помітили. Скоріше пані Баньковська закликала одуматися й судити людей не за словами, а за вчинками. У нас прекрасна молодь, та, на жаль, цвіт її гине зараз на Сході. Допомагати молодим відстояти Україну - ось це має стати нашим об’єднавчим спільним. Чи й далі шукатимемо внутрішніх ворогів зовнішнім на втіху?

Ми звернулися за коментарем й до самої Валентини БАНЬКОВСЬКОЇ:

Однією з основних вимог Майдану було покарати винних у злочині проти людяності. Була також вимога обов’язкової люстрації. Ці вимоги ми відстоювали всією родиною. Не хочеться навіть згадувати ті диктаторські закони 16 січня, коли також було заборонено свободу слова або збиратися більше 10 чоловік… Я взагалі не уявляла, як тоді проходили б наші хрестини, заручини, весілля – ми, по факту, отримали заборону нашої української сутності, правічного минулого з його традиціями.

А яка свобода слова у нас в районі? У газеті «Поліський репортер» «зачепила за живе» стаття, в кінці якої було написано: надсилайте свої відгуки. Я його написала, взяла свій текст роздрукувала в двох екземплярах та й понесла до редакції. Один там же й залишила, на іншому  редактор Ганна Петрівська поставила свій підпис, пообіцявши, що мою думку обов’язково оприлюднять в газеті. Так само принесла допис й до «Дубровицького вісника». Так само підписала для певності листа у Людмили Родіної. 

У «платній» газеті мого листа надрукували, ще й розмістили фото, що надала журналістам на підтвердження своїх слів. Чому «платній»?  Тому що люди платять гроші, аби мати в себе цю газету, почитати її. Я й сама є її передплатником.

Переглянувши останній «безкоштовний» «Поліський репортер», свого відгуку там не знайшла, тож переконалася вкотре: безкоштовний сир – лише в мишоловці. Але замислилася про «безкоштовну» свободу слова: для чого нам дають безплатно газету, випуск якої коштує чималі гроші?..

P.S. До речі, ні копійки за те, щоб розмістили на сторінках «Дубровицького вісника» свій лист, пан Богович не заплатив. Але хай то вже наша «платність» та «залежність» залишаються на його совісті... Як і навішування ярликів у тих, кого він так ревно цитує. Адже хоч там що члени люстраційного комітету - і пані Валентина, і пан Конончук - в теперішніх умовах, склавши руки, не сидять, роблять все для підтримки нашої армії. Не кажучи вже про Світлану Правник. Тільки її поїздки у зону АТО й той факт, що жінка, ризикуючи власним життям, доставила на малу батьківщину тіло загиблого героя Олександра Ярмоліча, заслуговують на повагу. Зрештою, висновки хай зробить для себе кожен самостійно...