ЛИШЕ ПОБІЛЬШАЛО ВІДПИСОК, –

відповів на моє запитання, чи врешті дослухалися до його звернень, один із героїв наших публікацій

Про «ходіння муками» цього чоловіка ми писали двічі, з інтервалом в три роки. Від останньої публікації спливло майже рік. Суть його проблеми полягає ось в чому. П’ять років тому його сім’я дала «на повіру» заготівельникам картоплю. Не одні вони так вчинили. Й сусіди довірилися заготівельниці з Донецька Оксані Черевко та «продали» (насправді вийшло – подарували) жінці гуртом другого хліба на загальну суму більше 16 тис. грн. в тодішніх цінах (тобто більше ніж на 2 тис. доларів США). Ще й більше тисячі американських доларів позичили пані Черевко, аби доставити товар на Схід. Бо, як же людину не виручити, котра так улесливо просить підсобити? Тим більше, обіцялася жінка повернутися швидко й розрахуватися сповна. Та обіцянка її виявилася цяцянкою…

Всі потерпілі від такої оборудки звернулися до міліції, там справу вивчали-вивчали та й… закрили. А людям сказали звертатися до суду, щоб там встановити справедливість.

Поміркували селяни й вирішили не позиватися до шахрайки. Один лише пан Михайло не здався. Правда, до суду не пішов. Бо був впевнений, що мають йому зарадити правоохоронці, бо ж і він податки в державу платить, на які міліціонери живуть. А факт шахрайства, як кажуть, неозброєним оком видно. Думалося простому сільському чоловікові, яка тут ще може бути заковика, тим паче шахрайка сама зізналася, що таки брала ту картоплю у селян? Міркував чоловік: міліція змусить липку на руки донечанку заплатити за привласнене. Навіть й не метикував по-іншому: раз обманним шляхом привласнили чуже, то кому, як не міліції тут втрутитися, хай винна спокутує свої проступки. Але…

Відтоді й розпочалося його листування з правничими відомствами та державними установами. Добрячий архів уже зібрався. Тут є відповіді з Верховної Ради України та Адміністрації Президента, Генеральної прокуратури й прокуратур області та району, народних депутатів, обласних та районних держадміністрації та ради, міліції – від МВС до райвідділку. Усього 136 таких ось кореспонденцій з печатками й назвами серйозних державних установ. Тільки коштів за «продану» картоплю в чоловіка так й немає.

А що зловмисниця? Кажуть, живе десь вже у Києві (не одного бідолаху-селянина, мабуть, «накрила»). Схоже, й думати забула про свої обіцянки. Оскільки й термін позивної давності у цивільній справі вже давно сплив. Про суд совісті, може, й зовсім ніколи не чула, бо ж де б тоді спокусилася на згорьоване селянське збіжжя? Що ще тут скажеш?.. На людський осуд такі не зважають. Один Бог їй суддя…

Людмила РОДІНА.