четвер, 25 серпня 2016 р.

Думати про наш спільний дім

Минулої суботи мала відбутися громадська толока по прибиранню берега Горині в районі урочища «Старий перевіз». Прибирання відбулося, та от
«народною толокою» його ніяк не назвеш. Нас було семеро. Сміливих, небайдужих, відповідальних чи… дурнуватих?..

Ініціатором заходу став наш земляк, а нині житель Монастириська, що на Тернопільщині, депутат тамтешньої міської ради від «Солідарності» Олександр Сидоришин. Він приїжджає порибалити у тих місцях, бачить весь той бруд, отож знайшов однодумців серед депутатів нашої міської ради від «Солідарності»  і вирішили зробити прибирання. Так би мовити, одним замахом вбити двох зайців: прибрати сміття й привернути увагу земляків до проблеми культури відпочинку в громадських місцях, бо не там чисто, де прибирають, а там – де не смітять. Його задум підтримав і Богдан Микульський, і фонд народного депутата Василя Яніцького «Наш край», за кошти якого ми готові були після сумлінної праці порадувати свідомих громадян ухою та козацьким кулішем.
І реклами було достатньо, бо, крім «Дубровицького вісника», оголошення давали на дубровицькі сайти в інеті, «Вконтакті», на «Фейсбуці». Та люди не прийшли. Писали там коментарі, що вони не смітять, що забирають усе додому. Обурювалися поведінкою «свиней», котрі по кущах розкидають сміття й пляшки. Пропонували ввести штрафи, щоб «вчити» таких відпочивальників. Ну що ж, це справа кожного, його совісті. Як писав у «Фейсбуці» Геннадій Рожко, «це справа добровільна, навіщо людей соромити?». Я й не соромила – просто констатувала факт… До речі, ми навіть привід для толоки знайшли, пропонували громадянам до чергової річниці Незалежності навести порядок в спільному домі, бо в українців так заведено – прибиратися до свята: у домі, на вулиці, в місті чи селі, в душах…
Ми стоїмо на порозі глобальної проблеми: людство може згубити саме себе, умовно кажучи, риємо собі могилу в побутовому смітті. Синтетичні упаковки піддаються руйнуванню аж протягом сотні років, а їх спалювання призводить до неймовірного забруднення повітря токсичними речовинами. Багато європейських країн повертаються до натуральної упаковки – скла та паперу. В Україні стоїть ще «первісне» завдання – цивілізований збір побутового сміття та його утилізація. Проїдьте по селах, подивіться, як у багатьох із них сміття валяється де завгодно. Ми не маємо грошей на паспортизовані смітники, маємо надто обмаль сучасних заводів по переробці цього сміття без шкоди для довкілля. Та це вже тема для іншої публікації. А поки що, коли вам фасують цукерки в дві-три поліетиленові упаковки, скажіть продавцеві, що вам і однієї досить.
Що можемо зробити зараз? Перше: вести себе на природі як люди. Друге: не бути байдужими і все ж приходити на подібні акції. Третє: у місцях масового відпочинку повинні стояти великі смітники. І не треба виясняти зараз, чия це територія, треба сісти разом і подумати, як мінімально облаштувати місця масового відпочинку людей.
Насамкінець, хочу подякувати семи сміливцям, які все ж прибрали урочище, хоч і подерлися в кущах до крові. Уже на обіді, в кафе «Доміно», познайомилися поближче. Було весело й цікаво, душа радіє, що маємо таку молодь, котра думає про день прийдешній.
Оксана СЛОБОДЗЯН.


Етюд у фіолетових тонах

В дитинстві всі ми чули чудовий вислів: «Чисто не там, де прибирають, а там, де не смітять», але, на жаль, не всі українці цілком усвідомлюють його суть. Брудні узбіччя, сміття в центрах міст, стихійні звалища – сучасні реалії екологічної ситуації в нашій країні. Мої знайомі подорожуючі часто жартують, що Україну можна розпізнати за двома рисами: поганими дорогами і сміттям біля тих же доріг. Чомусь у нас так прийнято – наводити хаос будь-де, але не в себе вдома.
Звичайно, можна все скинути на ментальність (себто особливі риси народу), але і тут щось не сходиться. Українці з давніх-давен були високоінтелектуальними людьми, культура у нас розвивалась чи не найшвидше в Європі. Мені навіть інколи здається, що ми рухаємось у зворотній бік еволюції. Я аж насичуюсь цією думкою, прибираючи територію біля свого дому від свіжих відходів «цивілізованих» людей (я про сміття та пляшки).
Цей філософський вступ я адресую всім громадянам як їжу насущну для мозку. Хочу передати свої враження від толоки «За мальовниче Полісся», ініційованої Олександром Сидоришиним та підтриманої депутами Дубровицької міської ради із фракції «Солідарність» і благодійним фондом «Наш край» народного депутата України Василя Яніцького не як незалежний журналіст, а як українка.
Я впевнена, що Оксана Слободзян вже проінформувала про «масштабність» та «масовість» цієї акції, я ж просто хочу винести на полеміку ось що. Фестиваль фарб – наче крута подія в нашому містечку, проте я не розумію: чому масове дійство хаотичного забруднення один одного (не безкоштовне, до речі) збирає сотні, а добра справа щодо прибирання рідного куточка одиниці? Ваша головна фарба, браття, фіолетова. Я не ручаюсь за всіх. Можливо, у когось була поважна причина, але я сумніваюсь, що її мали всі дев’ять тисяч.
Від вашого патріотизму кишить: ви малюєте прапори на щоках, вдягаєте вишиванки, кричите «Слава Україні», але запитайте в себе про те, що особисто ви зробили для держави. Розпочнемо навіть з мінімального – невже потребує особливих зусиль викинути сміття в урну чи зібрати його до пакета під час відпочинку? Я вам відповім – ні. Це один із найперших обов’язків громадян – дбати про екологію дому. Наголошу, що під терміном дім я маю на увазі не окрему приватну власність, а країну.
Країна починається з тебе. В демократичній державі сотні не змінять напряму думок мільйонів. У нас прекрасна держава із мальовничою та розкішною природою, багатими землями, і життя у нас не таке важке, як його малюють. На жаль, у нас просто всі люблять не жовто-блакитну комбінацію, а фіолетовий колір, бо так зручно.

Мирослава Сахвон.
Щиро полюбила Україну
росіянка Ганна Максимівна Годунко, яка нещодавно зустріла своє 85-річчя
На їх подвір’ї сонячно і квітково, літньо і затишно. Ніби райдуга розлилася обабіч будинку, милуватися красою тут можна годинами. Дизайнера господарі не наймали, доглянуте подвір’я – своя фантазія і робота. Ювілярка разом з донькою зустрічає нас на порозі. Обоє миловидні, привітні і усміхнені. Теплішає відразу на серці, бо відчувається, що у цьомі домі і господарям, і гостям затишно і спокійно. Не віриться, що Ганні Михайлівні вже 85-ть, бо виглядає вона значно молодшою. Воно й не дивно, живе бабуся у спокої і затишку біля люблячою доньки, яка віддає їй тепло свого серця і любов. Заходимо до чисто прибраної і охайної оселі і знайомимося ближче.



Наша іменинниця Ганна Максимівна Годунко (дівоче прізвище Корнилова) народилася в Сизрані, що у Росії, в багатодітній сім’ї. Ще дев’ятимісячним немовляв втратила маму. Виховувала дівчинку мачуха, доброю вона була людиною, однак маминої любові все ж ніхто не замінить. Закінчила Анна чотири класи школи, а там війна змінила життя всіх і кожного. Ще дівчам почала працювати на оборонному заводі. Не думала й не гадала, що зустріне на цьому виробництві свою долю. Її майбутній чоловік, дубровичанин Степан, пройшовши війну, дійшов до Берліна. А згодом потрапив на Волгу, саме на оборонний завод, де працювала гарна дівчина Анна. У Росії й побралися, почали налагоджувати сімейний побут, вже й первісточок народився. Згодом старша сестра покликала Степана до Дубровиці, на батьківщину. Не вагався, бо ж думками ніколи не полишав землю, на якій народився і зростав. Забрав дружину молоду і сина Колю та й прибули на Полісся. Земляки вмовляли Анну не їхати на Західну Україну, бо, мовляв, там бандерівщина, і росіянку сприймуть недружелюбно, життя буде не мед.
Ризикнула, бо любила і готова була їхати за своїм Миколою хоч на край світу. Ніколи не шкодувала, що саме так вчинила у той важкий повоєнний час. Ніби вчора це було, а минуло вже 60 літ, як вперше побачила поліський край. Стала дубровичанкою, дбайливою господинею, чудовою мамою для сина і доньки Людмили, яка народилася вже тут.
Довгий час Ганна Максимівна працювала будівельником, виконувала важку фізичну роботу нарівні з чоловіками, а згодом, за станом здоров’я, стала прибиральницею. Ювілярка згадує, як будували школи, адмінприміщення, житлові будинки у Дубровиці. Любила свою роботу, сім’ю, свій дім і людей, звичайно й місто, яке стало їй таким рідним. Виконувала й громадську роботу, була довгий час громадським засідателем.
Донька Людмила згадує:
– Мама дуже любила господарювати, особливо куховарити. Завжди у борщ клала зайвий шматок м’яса, бо, може, на обід зайде гість, то й разом з нами посмакує за обіднім столом. Вона щиро ставилася до всіх, хто переступав поріг нашого дому. Цінувала людей, поважала всіх, з ким доводилося працювати, спілкуватися.
До слова, донька Людмила (всі називають Людмилу Степанівну Люсею) нині найголовніша опора у житті Ганни Максимівни. А найбільша втіха – правнучки – Владиславчик і Софійка. Прибігають, обіймають і горнуться до своєї баби Нюри (так любляче її називають). Такі хвилини лише додають Ганні Михайлівні позитиву і здоров’я. Ми всі щасливі, як рідні наші здорові і усміхнені. Це вище від усяких багатсв. Найбільше ж горе, як залишають нас назавжди ті, хто був частинкою нашого буття, шматочки серця відриваються в такі моменти.
Сім років тому втратила ювілярка чоловіка і, здається, життя потемніло. Через рік знову непоправне горе – Бог забрав до себе сина Миколу. Як каже донька, мама після цієї незгладимої життєвої трагедії здала, значно частіше почала хворіти. Так хочеться, щоб кріпилася і ще довго зустрічала Ганна Максимівна  свою родину на порозі рідної оселі.
Іменинниця дуже любить читати, вичитує пресу, яку приносить донька до хати, а особливу увагу нині приділяє духовній літературі.
З великим зацікавленням слухає Ганна Максимівна вітання від нашої районної влади і ради ветеранів. Очі сяють, як бачить на святковій листівці своє фото. «О, мама її читатиме, перечитуватиме», – посміхається Людмила Миколаївна.
Пригощають нас чаєм і смачними тортом, до випічки місцевого виробника і ювілярка припрошує: «пригощайтеся, пригощайтеся…». Гостинність досі у її характері і думках.
Наостанок пані Людмила робить нам екскурсію подвір’ям:
– Квіти саджаю, бо сама їх дуже люблю та й мама до цієї краси небайдужа. Хочу, щоб виходила вона на вулицю і відпочивала душею, хай милують квіти їй око. Скільки їх тут – не перелічу. Кожна по-своєму чарівна, на те вона й квітка. Клопоту біля них чимало, але люблю цю красу доглядати.
Серед клумби гордо розкошує яблуня «білий налив». Господиня хвилюється, чи ж достоять до яблучного Спасу плоди? А я лювлю себе на думці, що дні наші ми вимірюємо певними подіями, лічимо їх датами: як-от то діти народилися, то діти до школи пішли, то в вуз вступили, то онуки народжуються. А між ними менш пам’ятні, але теж значимі події – коли зацвіли троянди чи доспіли яблука. Вони теж лічать життя наше земне життя… Тільки б мир був на землі. А ми зичимо: хай буде у житті Ганни Михайлівни і її рідних ще багато років з освяченими на Спаса смачними яблуками.

Любов КЛІМЧУК.
Діттер Вольф: «ЦЕ НАША СОРОКОВА ПОЇЗДКА В УКРАЇНУ»
Заочно з німецькими благодійниками, котрі вже довгий час організовують оздоровлення маленьких українців з уражених Чорнобилем територій, ми знайомі давно. Неодноразово розповідали про їхні гарні справи. Ці люди – давні добрі друзі висоцьких та вербівських школярів. Але про витоки такої приязні ми дізналися випадково, особисто поспілкувавшись з цими меценатами.





«Про брак уваги й любові –
з особистого досвіду»
Пан Діттер розповідає: коли йому було дванадцять років, його батьки поїхали в Індію, залишивши його в  прийомній сім’ї. Ця родина не вирізнялася приязню до хлопця. Тож йому частенько діставалося стусанів за найменшу провину. Мабуть, ця дитяча недолюбленість стала визначальною в подальшому його житті. Чоловік, пригадуючи, яку важку травму завдала йому відсутність батьків, прагнув бути корисним для інших. Був період, коли навіть подумували разом з дружиною всиновити чи вдочерити якусь дитинку.

«Благодійником став випадково»
Діттер – людина середнього статку, все життя працював в бюро великого концерну Сіменс звичайним робітником. Якось на роботу зателефонувала представниця служби дітей й запропонувала взяти на виховання дитину. Спочатку Діттер подумав, що жінка помилилася номером або ж жартує. Він же мав двох власних синів. Коли ж почали спілкуватися далі, з’ясувалося, що служба дітей шукає гостьову сім’ю для маленьких українців, яких привезли на оздоровлення з Чорнобильської зони. «Хіба ви ніколи не чули про Чорнобиль, й скільки людей вражено його наслідками?», – говорила німкеня. Зворушений чужою бідою, Діттер погодився взяти цього хлопчика на вихідні. До слова, з киянином Андрієм Павленком та його родиною, пан Вольф стосунки підтримує досі, хоча перше знайомство відбулося 25 років тому. Хлопчик потребував медичної допомоги, оскільки переніс важку недугу. Сім’я Діттера організувала обстеження та оплатила лікування маленького українця.
Згодом пан Діттер сам побував в Україні на запрошення батьків Андрія й побачив на власні очі, як важко виживати пересічним чорнобильцям в умовах сучасного безгрошів’я. «Коли повернувся додому, розповів своїм знайомим про злиденне життя українського села, зустрів серед них багато співчутливих однодумців, котрі були готові ділитися з далекими й зовсім незнайомими людьми останнім. Просто люди ставили єдину вимогу – ця допомога має бути адресною, й рятувати справді тих, кому зараз найважче. Але перший досвід з організації оздоровлення чорнобильських дітей виявився невдалим. Тоді, ввіривши організацію такого оздоровлення українським державним інституціям, зустріли в Німеччині групу маленьких мажориків з синів прокурорів та інших чиновників, котрі й самі могли дозволити подорож своїх дітей до найкращих світових курортів».
Відтоді Діттер перестав довіряти чужим рекомендаціям, й раз, а то й двічі на рік, особисто прилітає в Україну, відбираючи для поїздок в Німеччину дітей зі справді нужденних сімей. Щоразу – це діти зі української глибинки, з Житомирської та Рівненської областей.
«До Висоцька привезла перекладач»
Народне повір’я каже: «Язик до Києва доведе». Діттера ж незнання української мови привело до Висоцька. Перекладач, яка допомагала йому в спілкуванні з житомирськими селянами, була родом з Висоцька, й якось запросила німців відвідати її рідне село, позаяк воно також розташоване в Чорнобильській зоні. Тут для Діттера відкрилося нове поле для благодійницької діяльності.
«Благодійна допомога наших німецьких друзів не обмежується виключно організацією подорожей та оздоровлення дітей. До кожного свята ми отримуємо значний гуманітарний вантаж з Німеччини: канцтовари, одяг, взуття, рюкзаки тощо. Якось напередодні Різдва Діттер примудрився надіслати навіть справжні різдвяні баварські булочки з ковбасками. Не ящик. А десь сотні кілограм. Ото вже посмакували всією школою», – розповідає директор Висоцької ЗОШ Валентина Креденсир. Каже Валентина Пилипівна, що благодійники повністю компенсують витрати навіть на виготовлення міжнародних проїзних документів для школярів, передаючи кошти адресно для кожної сім’ї й на ці потреби.

Як найрідніших людей
зустрічають в стінах школи німецьких благодійників висоцькі школярі. Обнімають та цілують, не криючись з таким проявом бурхливої радості. Дитяча безпосередність та щирість викликає у Діттера та його супутників пані Бетіни та пана Едгара сльози.  Ні мовний, ні віковий бар’єр не є для них перешкодою. Разом їм надзвичайно добре. «Я не знаю, як дякувати цим людям за все те добро, яке вони роблять для наших дітей, – каже розчулено одна з мам Ольга Зуза. – Велике спасибі й директорові школи Валентині Пилипівні за її велике материнське тепло, яким вона зігріває наших малят».

«В такі моменти думаю,

що Бога немає»
Так сказав пан Діттер, коли попросили його розповісти про найбільші враження від України. Її чоловік називає країною контрастів, де поряд з мільйонними статками одних межують вражаючі злидні інших. «Мене дивує й досі, як в наш час люди досі живуть в подібних умовах. Коли ми згодом розповідаємо співвітчизникам, що ваші діти можуть спати на ліжках без білизни, а їхні будинки позбавлені елементарних побутових умов, скільки хвороб на них чатують, їхні батьки їх б’ють й зловживають спиртним, й тому малята буквально недоїдають, люди плачуть. В такі моменти я думаю, що Бога нема, інакше він не допустив би такого».

«Допомагають однодумці»
Діттер не є заможною людиною по німецьким міркам. «Я прожив без боргів, маю дах над головою, всі мої рідні здорові. Це й є найбільшим щастям. Але бачу, що навіть мої скромні фінансові можливості можуть стати в нагоді для тих, хто опинився на межі. Мої зусилля допомагати маленьким чорнобильцям з України підтримують ще більше сотні пенсіонерів. Ми організовуємо збір коштів, подарунків для них, знімаємо для цих дітей гостьовий будинок та організовуємо дозвілля й оплачуємо проїзд та виготовлення документів. Кожна така оздоровча поїздка для поліських чорнобильців обходиться в 50 тис. євро. Це – солідна й для нас сума. Але чужа біда ніколи не залишає байдужими наших співвітчизників, не зважаючи на загальну фінансову депресію, ми знаходимо серед них спонсорів та однодумців». Й завдяки цим людям, за покликом душі та серця знову й знову їде цей літній чоловік в Україну з добром та щирими намірами подарувати в Німеччині нашим дітям хоч на короткий період ту безтурботну мить дитинства, якої їх позбавили на Батьківщині.


Людмила РОДІНА.
Не бурштином єдиним...

Коли у новинах звучать нечувані суми, які «крутяться» у бурштинових районах, всім здається, що ми живемо, як у Бога за пазухою. Відтак можемо собі дозволити і житло, і одяг, і продукти за обласними, а то й столичними розцінками. Втім добре розуміємо, що на старательському промислі заробляють сотні, а от «бурштинове» клеймо тягнуть тисячі. Саме останнім доводиться шукати хоч якийсь підробіток, аби наздогнати нав’язаний рівень життя. Цьогоріч, попри низьку вартість, непогано виручили чорниці. За день сім’ї могли поповнити свій бюджет на кілька тисяч. На чому ж наразі вдасться заробити копійку, дізнавався «Дубровицький вісник».

Дари полів та лісів
Не так давно в нашій газеті було оголошення про купівлю лікарських трав. Відтак найперше телефонуємо туди. Отож за кілограм безсмертника дають 35 гривень, за листя берези та кору крушини – по 10 гривень. Щоправда, мінімум слід назбирати від 100 кілограм.
Чомусь в нашому районі бізнес на травах не надто розповсюджений. Хоча на сусідній Костопільщині завдяки йому заробляють немалі гроші. Туди регулярно приїжджають заготівельники за свіжим травами. Пані Марія із села Ставок Костопільського району розповідає, що на поля йдуть цілими родинами. За 3-4 години реально одержати до 500 гривень.
Є безліч пропозицій і в Інтернеті. Зокрема ми поспілкувались з підприємцем Олександром з Нетішина. Він більше спеціалізується на закупівлі сухих трав.
«Якщо регулярно займатись лікарськими рослинами, то це може принести непоганий дохід. Маю клієнтів переважно в селах. Вони заготовляють певну кількість трав, телефонують мені і я приїжджаю забираю. Якщо є достатньо продукції, можу приїхати і до вас. Якогось особливого обладнання для цього заняття не треба. Зазвичай збирають рослини біля річок, в лісі та на полях. Дехто навіть садить біля хати. Сушать їх на горищі. Правда, треба наглядати за цим процесом, перемішувати по кілька разів на день, аби трави не зопріли. Також варто слідкувати, щоб вони не були довго на відкритому сонці, а то швидко осиплються. Добре висушені рослини потрібно зберігати подалі від вологи, найкраще – в  полотняних мішках. Головні критерії при прийомі – запах та товарний вигляд», – консультує Олександр.
Відтак він бере сухе листя кропиви по 25-30 грн./кг, чистотіл – по 18 грн., подорожник – по 20-25 грн., лист мати-й-мачухи – по 25 грн., деревій – по 12 грн., череду – по 20 грн., хвощ – по 12 грн., звіробій – по 16-18 грн., лист малини, смородини, ожини – по 20-25 грн. Втім найбільше ціняться зараз цвіт липи – 110-120 грн., пелюстки волошки – 550 грн. та суха чорниця – 270 грн. Підприємець купує і свіжу обліпиху на гілках по 10-12 грн. та коріння хрону – по 4-6 грн.
Ще подекуди приймають ожину. Найактуальнішими ягодами нині є бузина та чорна горобина, їх беруть по 3-4 грн. за кіло.
Стартує період реалізації яблук. Заготівельники їх скуповують по 70-90 копійок за кілограм. Дорожче (по 1,30 грн./кг) приймають фрукти на заводі в Рівному, що знаходиться на вулиці Грушевського, 2а. З початком вересня починається і сезон волоських горіхів. Проте ранні плоди купують не дуже дорого. Торік за кілограм правили в середньому 15 гривень. Значно більше можна вторгувати, якщо горіхи просушити, обробити та полущити.
Ще на одне оголошення натрапляємо в «Поліському репортері», де до  співпраці запрошують грибників, збирачів виноградних слимаків і навіть здобувачів  рогів оленя та лося. Чоловік, який відізвався на наш телефонний дзвінок, зазначив, що на гриби поки не сезон, тому їх не скуповують. В Інтернеті  три літри сушених лісових дарів можна збути щонайменше за 250 гривень.
Виноградні равлики – ходовий товар на Львівщині та Закарпатті. В нас поки заробіток на слимаках є диковинкою. Равлики водяться переважно в лісі. Їх збирають до сходу сонця та після дощу. Якщо працювати швидко, то за день можна «вполювати» до 30 кілограм. Скуповують їх по 13 гривень. Далi наших слимакiв везуть до Австрiї, де обробляють, чистять i продають французам, якi дуже люблять цей делiкатес. Втім цьогоріч займатися таким бізнесом пізно. Потрібно чекати наступного літа.
Селяни ще мають надію на городину. Уже сьогодні на продовольчих ринках молоду картоплю можна купити за ціною від 3 до 5 грн./кг. І це не пік падіння вартості. Цілком ймовірно, що нам цієї осені доведеться віддавати бульбу за рекордно низькою ціною. Фахівці прогнозують, що картоплю закуплятимуть в людей навіть по 1 гривні за кілограм. Вартість буряка та моркви дешевша в кілька разів, ніж торік, констатують фермери. Зараз їхня ціна на опті – 3 гривні.

Гроші на… смітті
Можна підзаробити і на непотребі. Зокрема в Дубровиці приймають картон по 1,50 грн. за кілограм, газети та книги – по 1 гривні. Головна вимога до сировини – сухість паперу.
П’ята частина усього барахла на смітниках – це скло. Воно тотально засмічує звалища і практично не розкладається з плином часу. У радянські часи такої проблеми не було, адже в кожному домі на балконах чи в комірчинах рівними рядочками стояла тара з-під молока, лимонаду та пива. Її ретельно мили та здавали у пункти прийому, в які іноді вишикувалися чималі черги. Нині такого ажіотажу немає, проте і в нашому місті працює подібна «точка». Приймають там склобій по 25 копійок за кілограм. Приїжджі підприємці купують кольоровий склобій по 30 копійок, білий – по 60.
Поліетиленову плівку можна збути по 6 гривень за кіло, пластикові пляшки – по 3 грн./кг, бляшанки  – по 12 грн./кг.
Першими почали заготовляти пір’я та пух цигани. Вони й донині їздять селами й практично за копійки купують у бабусь старі пухові перини, подушки та ковдри. Більш-менш реальну ціну за пух та перо можна отримати від скупників. Якихось пунктів прийому у нас немає, по району часом їздять спеціальні машини. Пропонують в середньому 35 гривень за кілограм пера. Якщо пір’їнки зібрані від ваших домашніх пернатих, то подбайте, щоб «одежина» з гуски, курки, качки була розфасована кожна окремо. Найдорожче ціниться пух водоплаваючих птахів, адже він не мокне. Також закупники більше заплатять за біле перо, ніж за чорне.
Лідером на ринку купівлі відходів залишається металобрухт. Саме його дубровичани активно збирають, здають і заробляють на цьому чималі гроші. Підприємці платять за «залізне сміття» в середньому 3 гривні за кілограм. Якщо ж ви щасливий володар кольорових металів, то свій гаманець зможете поповнити набагато швидше. Адже за мідь у Дубровиці правлять близько 95 гривень за кілограм, за алюміній – 24 гривні.

Скарб на горищі
В кожного на горі дому є купа речей, які й шкода викинути, і в господарстві не використаєш. Втім варто найближчим часом зробити там генеральну ревізію, адже серед лахміття, котре на перший погляд і гривні не варте, колекціонери можуть запримітити справжній скарб.
Якщо натрапили на старі листівки, фотографії чи листи, то не спішіть кидати їх до грубки. Адже, скажімо, радянські відкритки можна збути по 1-5 гривень за штуку. Чим вони раритетніші, тим дорожчі. Наприклад, конверт, датований 1919 роком, оцінюють у 1000 грн. На листах можуть бути старі марки, вартість котрих коливається від кількох гривень до кількох тисяч.
Фотографії давніх часів також можна непогано продати. Так, за колекцію з 145 фото, на яких зображена події Другої світової війни, просять на сайті ОЛХ 150 000 грн. Якщо на світлині зображено давній пейзаж якогось міста, портрет знаменитості чи просто раритетне зображення, то вартість одного знімка може сягати від 20 до 500 гривень.
Напевно, чи не у кожної радянської малечі були іграшки-неваляшки. Нині їх можна продати від 100 до 1300 грн., залежно від розміру та стану. Ціняться на аукціонах і ляльки, і машинки, і ялинкові прикраси виробництва минулого століття.
А яка дитина у часи, коли в Україну ввірвались закордонні жувальні гумки (turbo, Donald Duck, Love is тощо), не збирала наклейки та вкладиші. Нині їх можна продати по 2-7 гривень за кожну.
Також в Інтернеті випадково знайшли  цікавий екземпляр на продаж – колекційну цеглину, виготовлену Тюремним заводом в Києві, з початковою вартістю майже 700 гривень. А от колекція цегли XIX-XX ст. оцінюється в 78 тисяч. Погодьтесь, пристойні гроші за будматеріал.
Загалом будь-яку стару річ можна виставити на аукціон. Хтозна, можливо, й на раритетний годинник дідуся чи бабусину картину або шкаф знайдеться свій покупець.
Однак в мережі реалізують не лише старовину. Люди намагаються продати й власні речі. Тож заходимо на ОLX та дивимось від чого позбуваються наші земляки.
Бурштинова лихоманка дається в знаки повсюди. Ось і тут в топі оголошень пропозиції купити пожежні рукави, насоси, мотопомпи тощо. Пропонують також і результати такого промислу, зокрема люстру з бурштиновим плафоном за 32 тисячі або картину з «сонячного» каменю за 5 тисяч.
Звісно найбільш вартісним товаром, котрий продають дубровичани, є нерухомість. Так, елітний будинок з банею, вольєрами та фонтаном з водопадом вартує, увага, більше 4 мільйонів гривень. Все-таки вміють в нас люди красиво жити. Жаль, що середньостатистичному дубровичанину, аби зібрати цю суму зі своєї зарплати, потрібно буде запастись еліксиром безсмертя. Є також кілька будинків та квартир від мільйона гривень.
Масово продають наші краяни і транспортні засоби. Поміж сотень оголошень можна знайти пересувний засіб для будь-якої потреби та на будь-який гаманець. Наприклад, BMW за мільйон, грузовик за 40 тисяч, Москвич 1985 року за 10 тисяч чи мопед «Карпати» за 3,5 тисячі.
Серед неординарних пропозицій можна придбати в дубровичан голуба за 30 грн., двометрового вазона «Тещин язик» за 850 грн., раритетну скриню за 1000 грн., пояс для схуднення за 250 грн., 682 монети 1961-1991 років, більярдний стіл за 800 дол.США та акаунт у грі за 200 грн.
Загалом поліщуки позбуваються від книг, взуття, одягу, меблів, побутової техніки до живності та продукції з власного городу. 
Великого капіталу, звісно, на вищеперерахованому не набудеш, проте копійчину-другу на кишенькові витрати отримати можна. Щоб заробляти суттєвіші гроші, слід започатковувати власну справу. Є багато успішних прикладів в Україні, коли люди «піднімались» навіть на часнику та помідорах. Втім у бізнесовій справі головною перепоною є зазвичай брак коштів. Але, як-то кажуть, гуртом батька бити легше, і, виявляється, гроші заробляти теж. Про такий феномен нам розповіла знайома з Тернопільщини Тетяна Васильчишин.
Є в сусідній області сільська глибинка Лосятин. Її мешканці завдяки експорту малини і полуниці в день заробляють як в Європі – від 2 до 5 тисяч (!). Все це завдяки тому, що у свій час очільниця населеного пункту разом з селянами створила кооператив. Фонтаном одразу він не забив – і власні гроші прийшлось вкладати, і великого доходу на початках не було. Але поступово зусиллям голови у село «влились» інвестиції завдяки міжнародним грантам. Подумати тільки: за останні роки Лосятин зумів впровадити вісім проектів, залучивши для свого розвитку 21 мільйон гривень. Нині там діє ягідний, молочний та кооператив з виробництва брикетів. Таким чином відстале село перетворилось на гідний приклад для усієї України.
Отож, можливо і нам варто не зациклюватись на «сонячному камінні», а нарешті починати господарювати, як європейці, до котрих так прагнемо.

Леся КОНДРАТИК.
ЯК СОНЦЕ І НЕБО

Раніше День Державного Прапора святкувався тільки в Києві на муніципальному рівні. Столиця відзначала це свято 24 липня. Саме цього дня у 1990 році синьо-жовтий прапор було вперше піднято над Київською мерією.

Та 23 серпня 1991 року після провалу путчу в Москві група народних депутатів внесла синьо-жовтий український прапор до сесійної зали Верховної Ради. Освячення Національного прапора було проведено священиком УАПЦ Петром Бойком. До цієї події і прив’язано Указ Президента України, Л. Кучми, «Про День Державного Прапора України», написано відповідну картину на стіні ВРУ, а цей прапор, як реліквія, урочисто зберігається під склом у музеї ВРУ. Доводилося історичні синьо-жовті знамена, що також є свого роду рідкісними, зустрічати й на Дубровиччині. Один з таких стягів зберігає колишній вояк УПА, котрий значну частину життя провів в сталінських таборах лише за те, що понад усе любив Україну, Степан Бакунець з Кураша. Цей прапор, напевно, перше національне змамено на теренах нашого краю. Не менш цікавий й стяг, який прикрасили своїми підписами теперішні захисники Незалежності. Його теперішні лицарі вкраїнського духу передали зі Сходу влітку 1994-го нашими волонтерами.
18 вересня 1991 року Президія Верховної Ради України своєю Постановою «Про прапор України» фактично надала синьо-жовтому біколору статус офіційного прапора країни. З цього дня під цим прапором починають зустрічати іноземних гостей, приймати присягу військовослужбовці, працювати по¬сольства України, він вивішується в ООН.
28 січня 1992 року Верховна Рада України прийняла постанову Про затвердження державним прапором України Національного прапора (хоча і далі діяла стара Конституція, де як державні описувалися символи колишньої УРСР). В ній зазначається: Державний Прапор України «являє собою прямокутне полотнище, яке складається з двох рівних за шириною горизонтально розташованих смуг: верхньої синього кольору, нижньої жовтого кольору, із співвідношенням ширини прапора до його довжини 2:3».
Свято встановлено в Україні «...На вшанування багатовікової історії українського державотворення, державної символіки незалежної України та з метою виховання поваги громадян до державних символів України…» згідно з Указом Президента України, Л. Кучми, «Про День Державного Прапора України» від 23 серпня 2004 року № 987/2004.
У 2009 році Президент України Віктор Ющенко вніс зміни до цього указу, заснувавши щорічну офіційну церемонію підняття прапора 23 серпня по всій Україні.
На честь свята відбувається здійснення комплексу урочистих заходів, зокрема проведення щороку 23 серпня о 9 годині офіційної церемонії підняття Державного Прапора України в Києві, обласних та районних центрах, інших населених пунктах України, за участю діячів науки та культури, представників міжнародних, громадських, релігійних організацій, політичних партій.
Звичайні громадяни України та діаспора, підприємства, державні установи та організації вивішують Державний Прапор України.
У нас, в Дубровиці, синьо-жовтий прапор було піднято вперше 16 липня 1990 року з ініціативи районної організації Народного Руху за перебудову на підставі прямого голосування дубровичан, що зібралися на мітинг з цього приводу. Прапор було піднято біля будівлі тодішнього кінотеатру «Зміна», поряд з пам’ятником Т.Г. Шевченку, що стояв тут.
Основними ініціаторами підняття національного стягу були В.В. Конончук, А.М. Дворак, А.М. Цибульський, І.О. Красько, В.Д. Цибульський. Відбувалася ця церемонія за підтримки народного депутата України Василя Червонія. Прапор освятив священик УПЦ КП.

А над адміністративним приміщенням райвиконкому синьо-жовтий стяг замайорів після сесії Дубровицької районної ради від 28 вересня 1991 року. Так вирішили депутати своїм рішенням №56 «Про підняття національного прапора України» (див. копію рішення).
Про Україну, Незалежність,
а отже про нас і з вами…
Особисто для мене слово «незалежність» асоціюється з Україною  ще з 1989 року. Того року я, дівчинка з провінційної Дубровиці, приїхала вступати до Львіського університету. Пригадую, віддали документи у приймальну комісію і вирішили прогулятися центром міста. Біля оперного театру побачили невеликий гурт людей, підійшли: троє чоловіків гордо стояли з жовто-синіми знаменами. У кожного на голові була пов’язка з надписом: «Я голодую за Україну». Чесно кажучи, мені у той час було і лячно, і дивно, і не зрозуміло, чому людям старшого віку захотілося взяти в такій акції?
Згодом дізналася, що в березні 1989 р. у Львові відбулася перша політична демонстрація і перший за радянських часів політичний страйк з синьо-жовтими прапорами.
Інша пам’ятна для мене подія – жовтень 1990 року, коли мої хлопці-одногрупники взяли участь в революції на граніті. Тоді, 2 жовтня 1990 року, у Києві на майдані Незалежності (тоді – площі Жовтневої революції) студенти розбили наметове містечко й оголосили політичне голодування. Більшість становила молодь із Києва, Львова та Дніпропетровська.
В ті дні у високих кабінетах обговорювалася можливість застосування сили проти голодувальників, та на прямі репресії, з огляду на підтримку студентів з боку киян, можновладці не наважилися.
Після прийняття постанови ВР УРСР щодо врахування вимог студентів-голодувальників 17 жовтня 1990 року Революція на граніті успішно завершилася.
Ще один яскравий спогад - перемога українки Оксани Баюл. 1994 рік. Ліллехаммер, Норвегія, Зимові Олімпійські Ігри. Вперше в історії Україна виступає окремою командою. Україну мало хто знає, її спортсменів не сприймають всерйоз, як і шістнадцятирічну фігуристку Оксану Баюл. А дарма. Вона перша з фігуристок радянської школи має всі шанси на перемогу в одиночному катанні. У цьому впевнена її тренер, Галина Змієвська. Вона береже Оксану, як золото. У Ліллехаммері у день відкриття Ігор – сильний мороз, температура мінус 24, і Змієвська не випускає Оксану на парад. У неї немає зимової форми, екіпірування з України так і не прибуло. І це лише одна з тих фатальних невдач, незважаючи на які, вона переможе.
Золото, здобуте Оксаною, було для нас, студентів, щастям. Бо ми були горді за свою незалежну державу, яка стає на ноги...
З тих пір минуло 22 роки.
Всі свої невдачі і поразки (стосовно державотворення) пояснюємо тим, що стаємо досі на ноги. Зараз щоправда багато недоліків і свою бідність списуємо й на війну. Хоча за чверть століття вже мали б не ставати, а стояти… Як людина у такому віці. Прикро, що на необхідність боротьби з корупцією нам вказує Європа (ніби самі її не помічаємо), прикро що кожен рік живемо новими реформами в медицині й освіті, які реальних зрушень нам не дають, прикро, що розвалили за ці роки все, що могли розвалити. А ще, особисто мені якось ніяково, що провідними міністерствами управляють у нас іноземці. Невже ми нездатні собою покерувати?
Окремо скажу про Дубровиччину, як місто на кордоні, яке репрезентує сьогодні Україну. Зважаючи на наші багатства, ми досі й справді могли б виглядати, як Арабські Емірати. Можливо, громада знизу не зробила все можливе для того, щоб наповнити бюджет відрахуваннями з видобутку бурштину. Ми просто сиділи й чекали закон. Хтось сидів, чекав, хтось копав. Хтось у цей час воював за Україну… Отак і живемо.
Ми незалежні, але кожен сам по собі. Ми не можемо масово зібратися на спільні державні свята, ми все менше і менше ходимо навіть на вибори. Ми нікому не віримо, а отже мало віримо й собі і в себе. Напередодні Дня незалежності у нас стрімко почав рости долар (він важливіша для українців валюта аніж гривня), а отже знову поповзуть вверх всі ціни, і ми будемо думати, як вижити… Як вижити на вільній, рідній землі?
Ми перепишемо підручники з історії, але ми  достеменно не знаємо і не хочемо писати про сьогодення. Незалежність – це  передусім день сьогоднішній, відчуття власної самоповаги, можливість реалізувати свої здібності й плани. Її треба не лише вибороти, але й утримати та розумно реалізовувати. Перефразовуючи відомий вислів: кожен народ має ту країну, яку здатний збудувати.
Незалежність укріплюється не стільки зовнішніми атрибутами, скільки внутрішнім самовідчуттям кожного носія цієї незалежності.
Не лише вишиванкою, конкурсами народних пісні й танцю у напіврозвалених неопалених будинках культури, навіть не шкільними творами про мову калинову і пісню солов’їну – не тільки цим формується сильний народ і дійсно незалежна країна.
Незалежність – це відчуття власної самоповаги, можливість реалізувати свої здібності й плани. Незалежність, так само як і демократія, не може бути повноцінною без імпульсу «знизу». Як на мене, День Незалежності – не лише державне свято, але й особисте свято кожного з нас. Бо тільки у самодостатності та достатку кожного громадянина полягає сила і незалежність держави. І про це треба пам’ятати, сьогодні, завтра і завжди.
Любов Клімчук.


25 років… для держави та історії це зовсім незначний проміжок часу, а для людини – чверть століття зовсім немало. Тоді, в грудні 1991-го я був спостерігачем від Народного Руху на виборчій дільниці в с. Трипутня, і вже вночі знав результати. Думалось надалі все повинно було бути, які пропонував Рух, - прийняти закон про люстрацію, заборонити московську церкву (підрозділ російського ФСБ), вступ в НАТО, не віддавати атомну зброю, демаркація кордонів і т.д.
Та не так сталось, час показав – українці не литовці, дуже повільно приходить прозріння. Ми, руховці, вже тоді визнали свій прапор, тризуб, вітались між собою: «Слава Україні – Героям слава!». Потрібно було прожити ще 25 років, коли і ПрезидентУкраїни прийме таке вітання.
А ще думалось, що від виборів до виборів в парламент будуть приходити все кращі народні обранці, все кращі прийматимуться закони, покращуватиметься добробут народу, і знову так не сталось. Навіть на останніх виборах до парламенту зайшли ніби всі демократи з незначною частиною колишніх регіоналів. Тож працюйте. Та ні, і ті воюють між собою. Тож реальної незалежності немає і досі. І винні у цьому не лише влада (бо їх кучка), а й весь народ, наша ментальність – страх, байдужість, нерішучість, зрадливість, користолюбство і призвело до реальної війни. Ми не змогли мирним шляхом збудувати державу, а можливостей було багато. Зараз мусимо хоронити найкращих. Надто дорога ціна за нашу свободу. Та немає сумніву, що цей день настане. А як швидко? А чим згуртованішою буде наша нація, тим швидше.
І досі рухівець, Василь КОНОНЧУК.

Свято Незалежності тісно пов’язане з нашим ставленням до рідної мови, її вивченням і вшануванням.  Закон про мови був виданий Верховною Радою УРСР ще у часи існування Радянського Союзу, у 1989 році. Він ще й до сьогодні виступає основним документом, що регулює мовні права й обов’язки громадян нашої держави. Відкриваємо цей документ і читаємо: «…забезпечує українській мові статус державної з метою сприяння всебічному розвиткові духовних творчих сил українського народу...» Статус державної мови передбачає, безперечно, знання цієї мови усіма громадянами держави. А отже, усі ми за цим законом маємо певні мовні права й обов’язки. Вони дуже прості, але виконати їх нам чомусь нерідко буває дуже складно. А ми ж повинні усього-на-всього спілкуватися українською в усіх сферах свого життя, писати нею, вживати у громадських установах.
Ніколи не повірю, що це дуже важко для представника по-справжньому творчої та інтелектуальної нації. Однак спостерігаємо цілий ряд випадків, коли основний мовний Закон не виконується: від повсякденного спілкування до побутування мови у галузі науки, освіти, судочинства тощо. До прикладу візьмемо виступи наших окремих народних обранців у Верховній раді, які спілкуються часто російською. Чи хто в англійському парламенті виступає французькою? А всього ж тільки й треба більше уваги приділяти вивченню державної мови, мати бажання її вивчити.
Вважаю, дуже доречним є те, що кожен випускник має складати іспит на знання української мови. Саме вона має бути першоначалом для здобуття вищої освіти. Рада за своїх учнів, які цього річ позитивно пройшли цей етап і стали студентами вишів України. Думаю, що саме молодь стане рушієм найкращих державотворчих процесів Украхни, бо вона по-новому мислить і по-новому відчуває сьогодення.
Зі святом Незалежності всіх земляків. Любімо Україну, любімо і вивчаймо нашу мову! Щануймо рідну землю і один одного.  Давайте разом докладати зусиль заради процвітання нашої  незалежної держави.
Галина Миколаївна Іванів,
заслужений вчитель України.


ТАКІ  ДВІ  РІЗНІ 
БАТЬКІВЩИНИ
Нещодавно проїжджаючи нашими Гранями, з гіркотою подумала: чверть століття Україна є незалежною та суверенною, а в селі цьому, уславленому своїм буремним минулим, завжди патріотично налаштованому, час немов би зупинився на початку минулого століття. Прикро було від мимовільного порівняння – то ж наша Україна вся така, сіра й понура, поросла чортополохом…







Та недавні враження від відвідин житлового комплексу «Львівський маєток», що в Софіївській Борщагівці під Києвом, на щастя, розмалював яскравими барвами мої гнітючі роздуми про сучасну Україну. А відвідали ми цей комплекс зовсім не випадково, скористалися гостинним запрошенням нашого хорошого друга та мецената Віктора М’ялика подивитися, чим він займається й завдяки чому має змогу допомагати землякам-поліщукам.
Попри зайнятість, екскурсію комплексом провів нам сам забудовник, викроївши з свого щільного графіка кілька годин для розмови з журналістами та мером Дубровиці Богданом Микульським.
Ще перед зустріччю з Віктором Ничипоровичем пройшлися його затишним кварталом чотироповерхівок. Сучасний дизайн й ошатність новобудов, впорядкованість прибудинкових територій, їх озеленення чимось невловимим нагадували колоритність старого Львова чи Дрездена. Ті ж вазончики поміж будинками з молоденькими декоративними кленами, туйками та барбарисами. Смарагдові килимки стрижених газончиків. Мальовничі клумби-альпійські гірки з вічнозеленими багаторічниками. Ковані лавочки й підставки для підвісних кашпо з петуніями. Це не стара й сита Європа. Це також Україна. Теперішня й вибудована стараннями такого ж як і ми поліщука. Навіть не віриться, що на місті цього по-європейському претензійного кварталу ще чотири роки тому було пустирище.
Віктор М’ялик зустрів на порозі офісу теплою посмішкою, як добрих знайомих. Саме проводжав ділових партнерів. Столичний темп. Тут обліковується кожна хвилина. Як й домовлялися, рівно о 12-ій ми вже сидимо в його кабінеті. Поцікавився, чи не стомилися в дорозі. «Міг би вам довго розповідати в Дубровиці про свій бізнес, але хотів, щоб побачили все своїми очима. Моя біда в тому, що не вмію піаритися словесно. Більше звик себе рекламувати ділом, – каже Віктор Ничипорович. – Я почав опікуватися рівненським Поліссям в якості кандидата в народні депутати, й своєї допомоги не збираюся згортати. Хотілося б, щоб такий приклад наслідували й мої конкуренти. Хай би кожен поділився своїми прибутками, скільки справ можна було б зробити й для Дубровиці в тому числі».
В його робочому кабінеті – та ж стримана вишуканість. «Я особисто розробляв інтер’єрний дизайн. Замолоду взагалі багато робив своїми руками гарних речей так, що скоро заслужив слави будівельного майстра, хоча ніхто ніяким особливим премудростям не вчив. Рано залишившись сиротою, мусив самотужки набиратися досвіду та вчитися справи, що даватиме в житті хліб насущний. До речі, й музичні інструменти освоїв без спеціальної науки. Навіть не одне весілля потім відіграв в якості  визнаного музиканта».
Про малу батьківщину й дитинство пан М’ялик згадує розчулено. «Народився на Володимиреччині у багатодітній сім’ї. Матуся згоріла рано, навіть не хворіла довго. Згодом пішов за нею й батько. Тож дорослішати довелося cтрімко. Мусив сам шукати собі місце під сонцем. Але, можливо, саме така рання самостійність й загартувала характер. Дякую Богові й тим хорошим людям, що не дозволили мені озлобитися на життя й вистояти в усіх випробуваннях».
Це вже зараз цей чоловік – визнаний лідер у будівельному бізнесі, шанований платник податків, філантроп та меценат. Але коли слухаєш про довгий та тернистий шлях до вершини, здається, що перемотуєш кадри казкової кінострічки. «Інколи мені самому здається, що це сон, особливо, якщо пригадаю, як важко довелося спочатку».
Про «Львівський маєток» Віктор М’ялик говорить як про ще одну, сьому, свою дитину, з теплом та любов’ю. Як й про найменшого сина, вік якого називає до дня, про свій житловий комплекс теж розказує дуже детально. Показує, як вдало тут поєднано всю необхідну інфраструктуру.  Особлива гордість для мецената як людини, що понад усе цінує родинні цінності – приватний дитячий садочок. Прикметно, що цей заклад зовсім близько від церкви, яку Віктор М’ялик – людина віруюча – вважає невід’ємною частиною комфортності «Львівського маєтку».
Богдан Микульський, чия мета поїздки не просто екскурсійна, а насамперед збагачення досвіду з облаштування й організації роботи з обслуговування житлової інфраструктури, цікавиться, в скільки обходиться перебування в такому садочку. «Наш садочок лише нещодавно збудований, він розрахований на 95 малят. Ми вже маємо необхідні освітні ліцензії, тож садочок повністю укомплектований. Є й ще охочі влаштувати до нас свою дитину. Приймаємо ми малят з дворічного віку й вартість їх перебування тут – 3500 грн. на місяць», – розповідає завідувачка садочком пані Валерія.
Власне житловий комплекс «Львівський маєток» багатий різноманітністю комфортабельних квартир. Крім класичних варіантів планувань, є квартири для неординарних творчих особистостей, що прагнуть завжди дивувати оточуючих.
Широкий діапазон квартир по площі дозволяє вибрати найкомпактнішу, оптимальну або шикарну простору квартиру.
«Варто зауважити, що квартири в ЖК «Львівський маєток» не є найдешевшими, і цьому є багато причин. Але сукупність усіх технічних, естетичних й інших рішень дозволяє отримувати неабияке задоволення від проживання в житловому комплексі «Львівський маєток».
Можна купити квартиру від забудовника з 1, 2, 3 кімнатами, а також 2-рівневу квартиру з 2,3, 4, 5 або 6 кімнатами і загальною площею більше 100 кв. м. Варіанти планувань найрізноманітніші – від стандартних до оригінальних, які оцінять люди, які люблять неординарність у всіх сферах.
Свою квартиру тут зможе знайти і людина, що живе одна, яку задовольнить компактне житло, і велика родина, яка б вимагала додаткових квадратних метрів.
«Покупці наших квартир отримують й інші переваги: всі стіни в квартирах оштукатурені, виконана стяжка підлоги; всі комунікації (включаючи Інтернет) проведені і готові до функціонування; можемо допомогти з обробкою квартири і замовленням меблів; власник житлової площі отримує безкоштовне паркувальне місце; територія житлового комплексу захищена від сторонніх втручань; тут є магазини, кафе, ресторан, спортивні майданчики, той же дитячий садок та інші інфраструктурні об’єкти. І хоча житловий комплекс розташований поблизу від Києва, але є екологічно чистою і по-старосвітському тихою й затишною територією. В той же час будинки розташовані так близько до столиці, що вважати житло заміським можна тільки номінально адже до найближчого метро від «Львівського маєтка» можна дістатися за 10 хвилин».
По суті це – таке собі невеличке містечко з чисельністю понад 15 тис. чоловік. Цікавимося у забудовника принагідно й про заробітні плати будівельників та інших працівників, що обслуговують його інфраструктуру. Виявляється найнижча з них – в межах 10000 грн.
Ось такий він гарний бік сучасної України. Залишаємо цю територію з почуттям білої заздрості. На жаль, особисто для нас така Батьківщина як зарубіжжя. Можемо подивитися, поахати в захваті, але не більше того. Такі квадратні метри для мене, як не прикро, не по кишені. Втішаю себе звичною в таких випадках думкою: «Можливо, хоча б діти житимуть краще…».
Приклад Віктора М’ялика – людини, що зробила себе сама, дає підстави так думати. «Все життя слідував одному принципу – кожну справу починай з Богом, з добром, допомагай людям й все в тебе вдасться».
Людмила РОДІНА.

Фото Любові КЛІМЧУК.
Славимо Бога та Україну

Недільний ранок. У повітрі над древньою Дубровицею лине мелодія церковних передзвонів, і вони відлунюються в душах дубровичан. Душа ж якось по-особливому відгукується на музику церковних дзвонів і прагне до храму. Поспішають щонеділі до церкви Різдва Богородиці і хористи, щоб підготуватись до служби, повторити хорові твори, налаштуватись на піснеспіви літургії. Спішать і прихожани. Більшість із них, які приходять до церкви, не є знавцями церковних переспівів. Однак, вони очікують почути те, що зворушить їх душу та підійме дух молитви. Зворушливі звуки церковних творів вражають слух, а істина, яка наповнює зміст, проникає в серце. Так почуває себе кожен християнин, коли слухає «Херувимську пісню» Дм. Бортнянського, Г. Ломакіна, «Милість миру» А. Архангельського, С. Рахманінова, «Святий Боже», «Слава Отцю і Сину» П. Чайковського, «Велику ектенію» Кирила Стеценка у виконанні церковного хору, яким керує Петро Бандура.

Шість років у храмі Різдва Богородиці церковну службу супроводжують два хорові колективи. З.П. Томко більше 20 років очолює старший хоровий колектив. Вона зуміла залучити ветеранів праці, друзів для яких духовний спів є джерелом здорової діяльності, джерелом добробуту.
Кліросний хор у церкві символізує ангельський спів, а участь у церковному хорі – глибока духовна потреба тих, кого Бог наділив слухом, голосом, почуттям любові до істини й краси.
Хористи молодшого хору: А.Г. Скибан, О.М. Мосійчук, І.М. Кренько, С.В. Рембезі, Н.М. Дудар - вихователі, музичні керівники дитячих дошкільних закладів №4 та 5. Радість служіння рідному народу, допомога батькам у вихованні діток, турбота про розвиток українського церковного духовного співу – найголовніше завдання у їх творчій роботі. Вони першими відгукнулись на прохання священика Д.Д. Ковташа, щоб розпочати роботу другого хорового колективу, який доповнив би службу новими українськими духовними піснеспівами.
Працівники культури - Т.М. Бойчук та Г.М. Бойчук вважають, що можна з трепетом слухати солов’я, втішатися звуками музики, але головне, щоб завдяки духовному співу допомагати прихожанам духовно збагачуватись, спішать до храму всією сім’єю, щоб співати Слава Богу в ім’я України, для народу Полісся.
Вчителі Р.І. Голубовська, Л.В. Сахвон живуть і працюють з турботою про розвиток української мови, плекають у молодого покоління любов до свого краю, мови, культури, традицій. Участь у церковному хорі для них є духовною потребою. Тож спішать у храм Різдва Богородиці з любов’ю до Бога, України, діток.
Ось з такими прекрасними, мудрими, талановитими хористами працює Петро Бандура. В міру своїх сил, вміння, здібностей та з допомогою священика Д.Д. Ковташа спрямовує роботу колективу так, щоб допомогти хористам розвивати свої здібності, збагачуватись духовно.
Духовна музика покликана підносити людину, бо душа кожного прагне Бога, вона хоче бути чистою і світлою, як роса до схід сонця. «Український церковний спів є, мабуть, одним із кращих у світі зі своїми стародавніми розспівами й новішими композиціями майстрів церковного співу».

За дорученням прихожан, Н. ГУМЕНЮК.