пʼятниця, 12 серпня 2016 р.

Сіра мишка

Ірина знала, відчувала, що її скрізь вважають сірою мишкою – такою собі непомітною, незначною, занадто скромною, а, може, й навіть недалекою. І в школі так було, і в технікумі. Коли вона, було, натякнула батькам про те, що хоче здобути вищу освіту, ті лише посміялися у відповідь. Перечити не хотіла. Яке „не хотіла”? Не могла! Як це сваритися з тими людьми, які дали їй життя і яких, зрештою, до нестями любила? А, найголовніше, – вони ж життя прожили, мудрості надбали й досвіду. Їм видніше, як правильно в цьому житті поводитися.



У технікум поступила без особливих перешкод та труднощів. У той час, коли її однолітки всіляко розважалися та цікаво проводили час, Ірина вчилася. Не мала ні подруг, ні підтримки. Чого ж? Тоді, як комусь забракне шпаргалок від вічної „зубрилки”, до неї зверталися. Люб’язності краю не було, однак ненадовго. Пізніше все забувалося і перетворювалася Ірина на ту, якою була завжди.
Випускний вечір у технікумі став незабутньою подією в житті Ірини. Вона так чекала цього дня, чекала й боялася водночас. А що ж далі? Як же тепер без занять в аудиторії, без підручників, ночей, проведених над ними до ранку, й гарних оцінок у заліковій книжці? Тільки встигла звикнути до нової атмосфери, відчути себе потрібною хоча б собі у навчанні – і все: слід починати нове життя. Однокурсниці, яким допомагала із рефератами, заліками та екзаменами, якщо доводилося випадково зустрітися, радісно повідомляли, що й робота для них уже знайдена.
А вона? Тинялася порожніми, чужими вулицями містечка, зазираючи в усі куточки, що з’явилися останнім часом, допоки все не вивчила до дрібниць і не... розчарувалася. Дні тяглися один за одним схожі, як близнюки – нічого нового, нічого цікавого. Батьки на роботу. Вона – по дому. Час до обіду минав дуже повільно. Після обіду трохи легшало. Під вечір зачинялася в своїй улюбленій кімнаті, яка саме в цей час набирала особливо затишних, привітних рис, і читала, читала.
В хід йшли всі книжки, що потрапляли під руку. Правда, слізливі, занадто чуттєві її не цікавили, але не відкладала в сторону і їх, переглядала. Не скаже, що примітив. Просто заздрила головним героїням, певно, вродливим, впевненим у собі, розумним, коли чоловікам голови крутили. Їй, Ірині, так ніколи не вдасться. Сіра мишка вона й в Африці така.  Доля спромоглася на щось схоже на посмішку наприкінці зими.
Того вечора вони святкували день народження батька. То зазвичай відбувалося в сімейному колі. А цього разу завітала давня мамина подруга. Не те, щоб подруга, бо спілкувалися зрідка, але час від часу нагадувала про себе – хоча б такими от візитами. – Красуня яка! – почалося ще з порога. – Розумниця! – пильно оглянула книжкові полиці Ірининої кімнати, – і що? Ось так без роботи сидітимеш? Треба тобі, люба моя, допомогти.  Гостя була прямою протилежністю Ірининих батьків, скромних, простих людей. Не дивно, що й Ірина – вся в них.
Заяснів погляд в дівчини. Надія в них заіскрилася невимовною піднесеністю та світлістю. Роботу мамина подруга дівчині знайшла. На період декретної відпустки в одне з районних управлінь. Ірина – на сьомому небі. А що вже підготовки до першого робочого дня було! Й словами не переказати. І ось – нарешті.
Чужі люди, новий (не студентський!) колектив. Ірина не знала, що сказати, як повернутися. Заздрила всім, хто зумів тут прилаштуватися, відчув, що незамінний на місці, яке дісталося. Поведінка, одяг, вміння спілкуватися. Невже вона так ніколи не навчиться? Але ж, наприклад, Оксана, з якою сиділа в одному кабінеті, той же облік та аудит знає не краще за неї, вчорашню студентку. І через тиждень-другий Ірина всі секрети та тонкощі у бухгалтерській справі лущила, як горішки. На комп’ютері працювала найкраще – ніхто не докопувався до глибин, які знала вона. У колективі стала першою паличкою-виручалочкою. Такий собі універсальний спеціаліст. А Ірині робота подобалася. З ранку до ночі – у справах, у клопотах. Нікому не відмовляла. Знала, що, можливо, за когось роботу виконує, проте це не бентежило. Навпаки, тішило. Де ще школу таку зможе пройти? – Ти у нас молодець, – не упускала нагоди похвалити нового працівника керівник. Саме до цієї жінки Ірину тягнуло найбільше: щось особливе було у поведінці, характері. Як мама вдома. Інші чомусь її побоювалися, а новоспечений спеціаліст управління ніяк не могла второпати, чому. Головне – знати й любити свою роботу. А все інше додасться.
Так тривало десь з півроку. Ірині ніяк не хотілося втрачати неповторного відчуття, що вона знайшла, нарешті, своє місце, що вона, її знання потрібні, а старання не пройшли марно. Не помічала одного: всі одразу затихали, коли вона переступала поріг якогось з кабінетів, з насмішкуватим поглядом зустрічала у приймальні секретар, коли Ірина виходила від керівництва. Не ділилися жінки секретами, що стосуються моди, косметики та кулінарних рецептів. Своя – коли справа торкалася допомоги, і, все-таки, чужа серед своїх.
Почалося з виклику „на коврик”:
– Знаєш, Ірино, та людина, на місці якої ти наразі працюєш, вже виходить на роботу. Вибач, але ми змушені відмовитися від тебе. Гарний ти працівник, і мені тебе бракуватиме. Можливо, з часом, коли якась вакансія підвернеться, я обов’язково тебе повідомлю й заберу назад, якщо не влаштуєшся.
Ірина не бачила перед собою дороги. Потому згадувала, хто зустрічався їй на шляху, але нічого не виходило. Темна пляма у спогадах – і все. За документами навідається пізніше, коли вляжеться трохи сум і біль притупиться.
– Так тобі і треба, – прошипить секретарка. – Неприємно працювати з людиною, яка про все доносила у вуха керівництву. Ми тебе прийняли з усією душею, а ти...Ірина не розуміла, про що йдеться. Невимовно щеміло на серці. Намагалася щось пояснити, однак нічого не виходило. Неприємну розмову з колишньою колегою перервав дзвінкий сміх симпатичної молодої особи, яка разом з клубками свіжості та післядощової прохолоди ввірвалася до кабінету.
– Ви за мною ще не сумуєте? От би такої розкутості Ірині! – А це в нас хто? – безцеремонно оглянула ту з ніг до голови. Мовчання – у відповідь. І лиш потому секретарка урочисто повідомила, що ця дівчина працює на вільній вакансії, яку обіцяли колись Ірині.
Сірих мишок у них в колективі не терплять. Ірина зустріла на порозі вхідних дверей колишнього свого керівника, але та в задумі пройшла мимо – не помітила колишнього свого працівника. А, може, не захотіла помітити...
Тільки через два роки в офісі згадали про Ірину, коли та вийшла заміж за сина мера. Тоді й начальниця враз зрозуміла, як бракує їй ділових якостей колишньої підлеглої, й колеги запобігливо одна перед другою шукали її дружби. Але сіра мишка вже подорослішала й знала справжню ціну такої приязні.



Немає коментарів:

Опублікувати коментар