пʼятниця, 12 серпня 2016 р.

Історія про те, як ми з Свєтою
у вуз вступали...

Моя давня приятелька Валя (познайомилися у лікарні) влітку телефонує значно рідше, як взимку. Воно й не дивно, у селі роботи не початий край. Але якщо вже подруга з’являється «на проводі», то душу виливає довго. Черговий дзвінок від Валентини розбудив мене майже опівночі.

– Привіт. Спиш? Не дочекавшись, відповіді вона продовжила: «Я ще теж не лягала. Он літо кінчиться, роботи не переробити. Вася на Петра запив (це про чоловіка). Вбити мало. Треба вже десь кодувати. Тільки одна проблема, бо каже Вася, що він не п’яниця і лікуватися не поїде. П’ятеро качат згубив тхір. Купляла на базарі, думала тушонки нароблю. Все не так, все.  Он і помідори всихають, поливай їх, не поливай… Ходила по чорниці, плакані гроші платять. А копійка треба, як не крути…Танки їхали селом, три дні руки після того тряслися з ляку.
Виливала Валя душу, змалювавши реальну літню картинку не лише свого села.
Поговорили з годину. Вже майже попрощались. Тут Валя наостанок випалила: «Чого ж я тобі дзвоню, ото Свєтка ж моя  школу закінчила, тести здала, то поступати треба. В селі цей інтернет ледь працює. То на днях хай приїде до тебе. Зареєструватися їй допоможеш?».
Почувши мою згоду, Валя розпрощалася. Через два дні, без попередження, з самісінького ранку, приїхала Свєтка. Кинула тьотя Люба суботнє прибирання, і засіли ми з дівчиною реєструватися в електронному кабінеті вступника. Цей цікавий процес зайняв у нас кілька годин. Система то висла, то працювала і вмить глючила… Втомлені і зморені, завершили цей початковий етап по обіді. Чесно кажучи, не вірилося, що врешті-решт абітурієнтку зареєстрували. Перепровірили цю щасливу мить кілька разів, а власне заяви на вступ вирішили подати пізніше, аби подивитися, куди народ вступає.
А вже за тиждень, знову у суботу, розпочався цей вирішальний і нелегкий процес – безпосередня подача заяв. Передусім озвучу цікавий і дуже змістовний діалог:
– Куди, Світланко, мрієш вступити ?
– От куди скажете, туди й вступатиму. Мені все-одно, де вчитися.
– Ну, мабуть, хочеш близько від дому…
– Та я і у Харків поїхати готова, от тільки мама не хоче мене далеко відпускати. Куди буде змога, туди й поїду вчитися. Тільки б на державне, на платне у мами грошей нема. А батько взагалі каже, щоб шукала багатого кавалера. Бо то головне.
Зваживши на Свєтіни бали ЗНО (здавала гуманітарні предмети), зрозуміли, що замахуватися на юридичний факультет нам не варто, бо там конкуренція дуже і дуже велика, особливо у престижні академії та університети. Отож націлилися ми на інші гуманітарні спеціальності, педагогічні та культурологічні. Свєта сказала, що і вчителем, і бібліотекарем, і музеєзнавцем стати готова. Головне поступити, бо соромно буде у селі, як залишиться вона вдома чи піде в профтехучилище.
Найскладнішим у нововведеннях вступної кампанії виявилося зрозуміти сутність пріоритетності і їх значення у вступній кампанії. Зрештою, вже згодом ми усвідомили, що не сповна донесло їх значення до абітурієнтів Міністерство освіти, бо все ж визначальними при вступі залишаються бали. Тепер ясно: якщо вони у вас не надто високі, то перший пріоритет  козирною картою при вступі не стане. Якщо ж бали високі, то саме пріоритет здатен втілити ваше найголовніше бажання. Але... якщо є на спеціальності творчий конкурс, то, як свідчать вступники, істину під час його проходження знайти дуже важко. Отож ми зрозуміли цьогорічні новвовведення не до кінця. До останнього сподівалися, що буде друга і третя хвиля.
Зрештою, зареєстрували 13 заяв у різні вузи. На дві фантазії не вистачило. Однак, керувалися принципом: де менше у списку стоїть заяв з пріоритетом під номером 1, туди й поставили свою заяву. Це було хибне рішення. Поскільки Світлана мала успішність з ЗНО не найвищу, то в результаті вступила аж за 10 пріоритетом туди…, куди ми найменше сподівалися. Це був педагогічний вуз у місті Тернопільської області.
– Саме цей вуз рекомендував випускницю на зарахування на бюджет. В результаті - трохи здивування, трохи розчарування і, зрештою, задоволення. Бо ж вступила дівчина далеко з ненайвищими балами на державне навчання.
Згадаю й про таке: у системі «Конкурс» у одному з вузів Свєті неправильно внесли в таблицю і пріоритет, і її ініціали. Це позбавило дівчину шансу пройти на навчання у цьому закладі, хоч можливість була. На наші дзвінки у приймальну комісію відповідали,  що вуз до цієї помилки не причетний. Всю, мовляв, в базу даних інформацію вносять у столиці. На наш дзвінок на гарячу лінію Міносвіти (додзвонились десь з 25 разу) нас переспрямували у департамент освіти України. Згодом представник цієї державницької освітньої ланки дала хорошу пораду:
– Якщо вам дали десь державне місце, то везіть оригінали документів у цей вуз. Коли до 5 серпня цього не зробите, то втратите можливість навчатися за бюджетні кошти. Доводити неправильність внесення даних у реєстр можна лише через прокуратуру, а на це треба час, нерви, адвокат.
Зробили так, як порадила освітянка високого рівня. Документи відвезла Світлана на Тернопільщину, і перші враження абітурієнтки про цей мальовничий край були дуже позитивні. Тепер найголовнішим є завдання поселитися у гртожиток, бо місця там для всіх бракує.
Черговий дзвінок Валі був дзвінком-сповіддю.
– Завжди мріяла бути вчителькою. Не раз уявляла, як у гарній білій блузі заходжу до класу, на мене дивляться допитливі очі. Не судилося, хворіла мама. Батько випивав. Я фактично виростила молодших брата і сестру. Закінчила профтехучилище у Дубровиці. Деякий час працювала з чоловіком на фабриці. Добре було. Все було. Робота, дитсадок, житло у гуртожитку. Майбутнє було. Чоловік не пив, бо знав, що зранку треба йти в цех. Що зараз казати про своє життя? Про тимчасові заробітки хвалитися не буду… От ожину за копійки здавала. Збираю гроші доньці на гуртожиток. Але я щаслива, бо моя Свєта колись зайде до класу у білій блузці, так як я цього хотіла. Це Бог з твоєю поміччю здійснює мрію мою.
Любов Клімчук.


Найважливіше – це знайти свій факультет
та адекватно оцінити шанси

Ось і настав той час, коли абітурієнти набувають статусу студентів. Для нашої молоді вступна кампанія виявилась ще одним випробуванням перед вступом у доросле життя. Про нерви, надії та ВНЗ пропонуємо послухати вже без п’яти хвилин студентів.

Ірина Ракович. Чесно, мене трохи дивував і лякав мій стан невимушеного спокою. Я зовсім не хвилювалась під час подачі документів, очікування результатів і т.д. Мабуть, тому що знала ще з початку навчального року, чого я хочу і що для цього робити. Я усвідомлювала, що наразі все залежить від мене. І власне мій нервовий стан частково теж, тому я й не забивала голову зайвими переживанням, а більше працювала для впевненості в своїх силах. Взагалі, сподобалась вся ця метушня, я люблю бути чимось зайнятою завжди, постійно кудись бігти. Єдине, що відверто дратувало під час вступу – це відсутність можливості бачити кількість державних місць. Міністерство освіти, як завжди, «постаралось», і в результаті ти очікуєш із впевненістю 20 державних місць, наприклад, а їх 10 і 2-пільгових. Без коментарів, власне кажучи. Однозначно для мене вступ був цілковитим задоволенням, адже я пройшла по 1-му пріоритету, і мені хотілося не йти пошвидше до університету, а летіти, до того ж там просто неймовірна атмосфера, дружелюбні люди і, що найбільше підкуплює, налагоджена система роботи з абітурієнтами.
Ярослав Климець. Вступ був легким, бо мав відмінні бали ЗНО і високий конкурсний бал, тому вступив без проблем. Ось і все, що можу сказати. А ще порада випускникам: менше нервуйтесь, і все буде ОК.
Наталя Каземірчик. Я дуже рада, що вступила саме туди, куди хотіла, хоча навіть не очікувала цього. Я щаслива, адже здавши ЗНО на середньому рівні, тепер навчатимуся в Києві. Просто невимовно радію за своїх друзів, що вони також вступили без проблем, хоча нам усім було надзвичайно важко, ми впоралися з цим і зараз готуємося до справжнього студентського життя.
Світлана Хомич. Закінчила 11 класів Людинської загальноосвітньої школи I-III ступенів Рівненської області. Доволі довго не могла визначитись, на яку спеціальність вступати, але зрештою зупинилась на дошкільній освіті, тому що вона найбільше сподобалась серед запропонованих спеціальностей. Обрала Міжнародний економіко-гуманітарний університет ім. С. Дем’янчука, тому що це престижний навчальний заклад у прекрасному місті, а головне – недалеко від дому. Покладаю великі надії на цікаве студентське життя.
Федір Восінський. Чесно кажучи, після ЗНО я досі не знав, ким я хочу бути. В мене є амбіції, прагну чогось досягти в житті, і нехай я не набрав 200 балів із предметів ЗНО, але навчатись хотів тільки в престижному університеті. Подавши заявки до ВНЗ, хвилювання не відчував. Була тільки впевненість у собі, тому що впевнена в собі людина може досягти набагато більше, ніж вона того очікує. І ось настав той вирішальний день 1 серпня. Я дізнався, що вступив до ТНЕУ і був відверто радий. А подавши документи, одразу ж знайшов там друзів. Тобто враження тільки позитивні. Працюйте над собою, і у вас все обов’язково вийде.
Яна Пігаль. Оскільки я дуже емоційна людина, вступна кампанія проходила досить тяжко для мене. По-моєму, на кожному з етапів цього періоду я випивала по добрій дозі валеріанки. Найважчим було обрати ВНЗ та правильно розставити пріоритети. Я думала над цим списком не менше тижня, і кожного дня він змінювався докорінно. Мені допомагало лише те, що я знала, на яку спеціальність хочу. Коли вже заявки були подані, я, звісно ж, хотіла все змінити, але такої можливості не було. Залишалося тільки чекати «вироку». А я чекати не люблю, тому дуже намучилась за ці 2 тижні. Але коли навпроти омріяного ВНЗ стояла позначка «рекомендовано до зарахування», я забула про все і зрозуміла, що воно того варте.
Мирослава Сахвон. Скажу чесно – ЗНО для мене здавалось мало не кінцем світу. За тиждень до нього мене трусило, підкидало і гепало (більшість моїх знайомих випускників теж). Все ж я успішно його склала. І хоча нам завжди говорили, що успішна здача ЗНО – гарант вступу, на жаль, це не зовсім так. Найважливіше – це знайти свій факультет та адекватно оцінити шанси. В останній момент я змінила шкалу пріоритетів, спеціальностей, та не прогадала. Не потрібно забувати й про те, що цьогорічна гонка пріоритетів була мало не грою всліпу, адже мало хто розібрався в тенденціях формування списку та коефіцієнтах. Також, на превелике диво, я зіштовхнулась із недостатньою прозорістю вступної системи в Україні, але незважаючи ні на що, вступила до Києво-Могилянської академії, хоча й планувала навчатись в іншому закладі. Враження про мою майбутню альма-матер у мене зараз тільки позитивні. Я закохалась в атмосферу Могилянки. Привітні охоронці та позитивні модератори в приймальній комісії підсилили мої враження. А вже через декілька днів після подання оригіналів до мене додалась у друзі в соціальній мережі дівчинка Фріда. Вона пояснила мені, що я відтепер фреш–філолошка (себто першокурсниця – філолог), а вона моя бадді (старшокурсниця, старший соратник, помічник). Потім я роззнайомилась із моїми майбутніми однокурсниками і дізналась, що скоро братиму участь у фрешмітах та фрешфестах, де ми будемо знайомитись та файно відпочивати. Перше враження після того, як мені написала Фріда: «Ого, оце рівень». На мою думку, ієрархія бадді-фреші є чудовою підтримкою для майбутніх студентів, адже влиття до нового колективу це завжди стрес або хоча б мінімальне хвилювання. Знайомлячись зі своїми майбутніми однокурсниками та старшими соратниками, я відчула себе частиною чогось глобального та теплого. Сподіваюсь, що це відчуття мене не покине протягом всього навчання.
Підготувала Мирослава САХВОН.


Немає коментарів:

Опублікувати коментар