пʼятниця, 1 вересня 2017 р.

ЛЯСКОВЕЦЬ ПОВЕРТАЄТЬСЯ В РАЙОННУ РАДУ?

Депутат Олексій Лясковець навесні подав заяву про дострокове складання депутатських повноважень. Своє рішення тоді він мотивував тим, що «у Дубровицькій районній раді замість реальної діяльності протягуються лобістські рішення, якими виводяться кошти з районного бюджету. Ведуться політичні війни між такими ж жителями району як і вони, тільки від інших політичних сил, які прийшли до ради, та відбувається узурпація влади у районі кількома особами. Постійно ділиться сфера впливу, націлена на контроль незаконного видобутку бурштину, розділення кварталів та покривання корупційних схем» тощо.
І ось нам стало відомо, що пан Олексій має намір повернутися в районну раду. Відповідний позов він подав в Хортицький районний суд міста Запоріжжя. І вже на 22 серпня призначено перше судове засідання. Свій крок пан Лясковець прокоментував так: «Оскарження рішення районної ради відбувається на підставі чинного законодавства. Оскільки законодавець дав право це робити протягом 6 місяців (позовна давність), я в ці терміни вклався. Розгляд справи буде відбуватися в районному суді, але з адміністративного судочинства. Оскільки я зареєстрований в Запоріжжі, то адміністративний позов я подав в Хортицький районний суд м.Запоріжжя (вибір підсудності в адміністративному процесі таких категорій справ належить позивачеві). Тепер щодо підстав: коли мною було подано заяву, то згідно з регламентом і Законом України «Про доступ до публічної інформації» це питання повинні були поставити на розгляд на наступній сесії і проект рішення виставити на сайті, але оскільки такий випадок дається раз для деяких «управлінців-депутатів», вони дуже швидко його включили і проголосували (думаю, навіть відзначили дане рішення). Адже я неугодний. А правда коле в очі. Краще ж мене прибрати і вирішувати свої питання. Думав, може, поміняють мислення, виправляться, але ні, стало все набагато гірше, крім себе і розподілу впливу, про людей ніхто думати не хоче. Ось і прийняв рішення подати позов і отримати можливість повернутися, щоб потримати їх в тонусі».
Ми поцікавилися в пана Олексія як юриста: яким, на його думку, буде рішення суду? «Однозначно рішення, винесене ім’ям України, буде законним. Ось тільки, чи буде воно задовольняти мене чи ні, покаже час. Але є апеляційна інстанція і касаційна. Подібна судова практика вже сформована (справа коли два голови Рівненської облради з’ясовували стосунки). Суд чітко прописав, що порушення регламенту і Закону є підставою для скасування рішення ради
Крім цього, в Україні з’явилася практика (ГПУ і Олесь Довгий), що за порушення тільки одного регламенту порушено кримінальну справу стосовно колишнього секретаря Київради. У моєму випадку є порушення і Регламенту, і Закону. Не виключений і той момент, що доведеться писати заяву про порушення кримінальної справи на голову районної ради, оскільки під його головуванням відбувалось грубе порушення. Проект заяви уже підготовлений», зазначив колишній, а, цілком можливо, й чинний депутат районної ради. З бесіди стало зрозуміло, що у Олексія Лясковця є багато таких «заготовок» для порушень кримінальних проваджень на керівників різних важливих сфер району (таких як лікарня, управління освіти, капітального будівництва та інші).  Отож, осінь підготувала чергову інтригу, що розв’яжеться найближчим часом. Слідкуйте за нашими повідомленнями про перебіг цієї судової справи.
Людмила РОДІНА.

Про фронтового Ангела, який не вважає себе героєм
Наша газета неодноразово розповідала про наших героїв-захисників, які відстоювали і зараз боронять незалежність на сході України. Всім – наша шана і уклін за патріотизм і любов до рідної землі. Медики із Дубровиччини також внесли свою неоціненну лепту у боротьбу з агресором, бо боролися за життя наших бійців, часто в зовсім непристосованих умовах. Зокрема ми розповідали про лікаря Олександра Баклана. Сьогодні до вашої уваги пропонуємо розповідь про нашого земляка Руслана Ярмошевича – медика, який гідно виконав свій громадянський обов’язок на cході України. Разом з колегами-медиками наш лікар-анестезіолог врятував багато життів українських бійців. Бажаємо, щоб найкращою нагородою для лікаря були молитви за його здоров’я з вуст матерів солдат, які дочекалися додому своїх синочків завдяки професіоналізму медика.

Набираю телефонний номер Руслана Ярмошевича. У слухавці чую приємний жіночий голос. Знайомимося. Це дружина лікаря Наталія. Вона розповідає мені, що чоловік поїхав до Рівного. Отож саме з Наталією ми говоримо про той час, коли вона з нетерпінням чекала дзвінка чи повідомлення з зони АТО. Цей період разом з чоловіком Русланом дружина пронесла крізь своє серце, бо ж тривога не полишала її ні на мить. А там, на Сході, хіба ж могло щось більше додати бажання залишитися живим для Руслана, аніж любов дружини і 13-річного сина Максима. Наталія Ярмошевич ділиться спогадами і думками:
Мій чоловік Руслан родом з Миляч. Закінчив школу, згодом вступив до Рівненського медучилища. А після армії Руслан здобув вищу освіту у Івано-Франківському медінституті. Далі працював анестезіологом в Рокитнівській лікарні. Саме там ми і познайомилися, бо за фахом я також медик. А потім ми приїхали до Дубровиці, чоловік трудився тут у лікарні, починаючи з 2000 року.
З серпні 2014 року Руслан був на сході України. Загалом півтора року він, як медик, робив все можливе і неможливе, щоб рятувати життя наших українських патріотів, наших бійців. Сьогодні мені просто сказати півтора року, а це був особисто для мене дуже непростий, нервовий, напружений час, бо жила від дзвінка до дзвінка, чи короткого повідомлення в мережі інтернет. Ці переживання важко передати словами, коли серце переповнене хвилюванням за рідну людину. Щоразу рідний голос у слухавці додавав спокою, але ненадовго. Бо це війна і невідомо, що буде за мить. Серце досі тривожиться, як спогади огортають душу. Чоловік майже постійно був на передовій, доводилося працювати в надзвичайно складних польових умовах. А найважчим періодом для Руслана і його колег, для нас, рідних, був той час, як Руслан з колегами-медиками та бійцями потрапив в оточення в Дебальцево. Це було у лютому 2015 року. Медичний персонал і поранені залишилися без жодної допомоги ззовні. Не було вцілілих лікарень, устаткування, медикаментів. 9 діб оточення. Для мене це була вічність.
Я хочу вам сказати, що чоловік не любить публічності і не вважає себе героєм. Він завжди каже, що просто виконував свій громадянський обов’язок.
Переконую пані Наталію, що написати про Руслана дуже просив колектив  Дубровицької лікарні, який хоче таким чином висловити свої шанування колезі з нагоди Дня Незалежності. Підтримуємо цю гарну і вчасну ідею. Думаю, що жодна людина, яка прочитає цей матеріал не залишиться байдужою і приєднається до тих, хто побажає Русланові хоч подумки здоров’я, подякує за неоціненний вклад у порятунок наших бійців. Це найменше, що можемо зробити для нашого лікаря-захисника.
Військовий хірург Олександр Данилюк – колега Руслана Ярмошевича  написав книгу про котел у Дебальцевому. Автор каже: «Книга описує ті 9 діб (з 9 лютого по 18-те), які були найстрашнішими і найважчими. І вона є абсолютно документальною… Описується все те, що ми в нашій хірургічно-реанімаційній криївці пережили за 9 діб. Все, що я бачив, що відчував, що робив, куди рухався і як це все відбувалося. Я взявся за мій щоденник і швиденько почав накидувати тези, щоб не забути, бо я розумів, що мозок відфільтрує весь негатив, весь той біль, весь той шок. Це такий психологічний самозахист і мозок викине всю інформацію, яка є негативною, трагічною та болючою». Молодий лікар-хірург у своїх спогадах наголошує:
«Ну, власне, в Дебальцеве я потрапив на початку січня 2015 року… Після короткої десятиденної відпустки. Уже з самого початку (це були різдвяні свята) в нас поранені були майже кожен день. Власне, найважчими моментами в нашій окопній хірургії було сортування поранених… Це ті моменти, коли ти повинен визначити, кому ти не надаєш допомогу, бо він помираючий і, витративши купу часу на нього, ти втратиш тих людей, кого можна було б врятувати… І ці сортування при масовому прибуттю ти повинен вирішити, кому жити, а кому ні… Це страшно боляче… Найважчі моменти, це коли у тебе помирає солдат, останніми словами якого на питання «що ти хочеш?», він каже: «жити»… А шансів в нього на це немає…
А зараз, щоб ви більш реально умови роботи медиків в оточенні Дебальцево пропонуємо вам нотатки з щоденника Олександра Данилюка. Поруч з ним працював Руслан Ярмошевич. Отож…
День шостий…
Увечері, за кілька годин до анонсованого припинення вогню, ми пережили ще одне потужне бомбардування Градами. Вже за 10 хвилин нам доставляють пораненого. Сашко Говоруха із Запоріжжя, близько 20 років. Відірвані права кисть, права гомілка, осколок у грудній клітці, вирвана трахея (дихає через шию), осколок у вилиці та голові з проникненням у черепну коробку, одне око відключене…
Ситуація жахлива, поранення несумісне із життям, але ми розпочинаємо боротьбу. Його побратими правильно наклали кровоспинні турнікети, тож кровотеча з кінцівок припинилася. Взявся за грудну клітку, наклав оклюзійну пов’язку. Далі потрібно відновити природну прохідність дихальних шляхів. Трахею я ніколи в житті не оперував… Знеболивши, спробував поставити її на місце, зафіксував швами і… дихання відновилося через природні шляхи.
З’явився голос! Сашко був у стані травматичного шоку, ми не могли його покласти, сидіти він теж не хотів та й не міг. Поступово стан дещо стабілізувався, проте збудження внаслідок шоку та поранення в голову лишилося.
Коли вже енний раз хлопець не знаходив собі місця, а знеболювальні та заспокійливі засоби не допомагали, я потрусив його за плечі й голосно спитав: «Саша, що ти хочеш?» Хрипким голосом він промовив: «Жити!».
День сьомий
Маємо ще одного важкого пораненого. Хлопчина років 25. Непритомний, у шоковому стані. За словами супроводжуючих, Олежик був поранений у боях у самому центрі Дебальцевого під час мінометного обстрілу. Анестезіологи одразу намагаються стабілізувати його, вживають усіх реанімаційних заходів.
Коли я дістався до хлопця, оцінив його поранення як несумісне з життям у цих умовах. Утім, з огляду на те, що зараз черги немає, вирішив зробити все, що можна. Намагаюся затампонувати рану на хребті волонтерським целокс-бинтом, щоб хоч якось зменшити крововтрату… Ніби вдається: зовнішніх виявів кровотечі немає. Що робиться всередині грудної клітки, боюся навіть уявити.
Під час інтенсивного реанімаційного лікування та обробки й стабілізації ран хлопець прокидається й розплющує очі! Перші слова: «Я побачу свою Софійку?». Питаю, хто така Софійка. «Моя дочка, їй два роки». Я не знав, що йому відповісти.
Ввечері Олежику стає краще. Він лежить нерухомо на ношах у проході нашого окопу. Там досить холодно. Зовні в цей час –10-15оС, у проході близько +10оС. Ми його накрили бушлатами, спальниками, термоковдрою… Олежик не скаржиться ні на що. Незважаючи на страшні, смертельні рани, тримається й подеколи на мою усмішку відповідає своєю! Неймовірні мужність і витримка.
Ближче до опівночі попросив пити. Через трубку подали йому гарячий чай. Його «дякую» було найвищою нагородою для нас, медиків. Він казав «дякую», а в мене серце розривалося від страшного болю за те, що більше нічим не можемо зарадити хлопцю, не можемо вивезти, прооперувати, врятувати життя й зробити так, щоб здійснилася його мрія: побачити Софійку».
Ось в таких умовах працювали медики на війні. Серед них був Руслан Ярмошевич, який не вважає себе героєм. Однак саме таким він є для тих солдат, котрим врятував життя. Саме таким він є для рідних бійців, хто завдяки лікарям вижив у пеклі війни. Саме таким він є для України, яка покликала синів, а вони, не задумуючись, пішли. Бо ж Україна, як і мати, у нас одна.

Олександр Данилюк про Руслана Ярмошевича (з перших вуст);
Руслан – це та людина, завдячуючи якій, передусім, в Дебальцівському оточенні відбулася окопна хірургія, були врятовані десятки життів поранених захисників.
Ваш земляк був одним із трьох анестестезіологів, але найстаршим і не боявся брати відповідальність на себе.
Він боровся за кожне життя солдата до останнього. Навіть коли здавалося, що шансів не було, Руслан брався рятувати пораненого, так він показував побратимам помираючого, що його не кинули і нікого з поранених не залишать поза увагою.
Я, хірург, пишаюся, що працював поряд з такими відповідальним і висококваліфікованим спеціалістом, як Руслан Ярмошевич. Вся наша команда, незважаючи на катастрофічні обставини, справилася з основною місією: порятунку якнайбільшої кількості життів наших захисників.



Оксана Окопова на сторінці проекту «Повертайся живим»
Фронтові ангели повертають з того світу
Лікарня станички сама схожа на поранену істоту, яка зализує свої рани. Була кілька разів розбита, є поранені серед медсестер. Звідси до лінії фронту близько 4 км. В понеділок знову вибухало зовсім поряд. Взимку (коли мінус 26) через обстріли відключили світло на дві доби  повністю перемерзла система опалення. Приймальне відділення досі зачинене мішками з піском для захисту от подарунків «руського міра». За весну не залишилося жодного цілого вікна – почали ремонт і поступово вставляють.
В операційній не вистачає обладнання та інструментів. В таких умовах лікарі – справжні Ангели, продовжують рятувати життя наших бійців.
В червні на підкріплення в лікарню були кинуті військові медики 128 бригади. З бойовим досвідом. Про видатного хірурга Сашу Данилюка, ми вже писали. В команді медиків ще одна легенда – анестезіолог Руслан Ярмошевич з Рівненщини, який пройшов найважчі дні в оточенні Дебальцева. Тоді за 8 діб оточення через окоп медиків пройшло 95 поранених. Хоча, на відміну від хірургів, з яких в оточенні був лише Данилюк, анестезіологів було троє, найбільш ризиковані і складні завдання виконував саме Руслан Ярмошевич.
І останню операцію перед виходом з оточення Руслан і Олександр робили разом. Чотири години хірурги і анестезіолог, стоячи на колінах в бліндажі, боролися за життя бійця, який втратив дуже багато крові. Лікарі-Ангели фактично вернули солдата з того світу. Наркоз довелося робити із залишкових препаратів. Вшивали розриви кішківника та печінки. Дивом і Божим даром можна назвати цей випадок – пацієнт-герой Сашко Тарасюк вижив і через три дні вже вставав.
Про колегу-анастезіолога нам розповів Саша Данилюк: «Руслан  в Дебальцево і тут нас виручає завжди. Якби не він, то у нас було значно більше втрат. Він погоджувався і робив наркози, поєднуючи непоєднуване в окопі в Дебальцево, забезпечуючи протишокове обезболення і створюючи умови, щоб ми могли виконувати найскладніші операції. Руслана майже нема на фронтових знімках. А ті фото, що ми маємо, зробив Руслан, створюючи історію медицини Дебальцево. Зараз він єдиний анестезіолог на Станично-Луганський район  як для цивільних, так і для військових. Він продовжує працювати з нами в екстремальних умовах, проводячи наркози і штучну вентиляцію легень часто без світла, або під генератором.
Буквально на днях медики провели надскладну операцію – боєць 128 бригади Дмитро Тромпак був тяжко поранений в живіт і ноги (мінно-вибухова травма). 12 годин боротьби за життя на операційному столі. І якщо у хірурга були перерви, то у Руслана Ярмошевича жодної. 13 годин наркозу. Зараз Діма в Київському госпіталі і вже видужує. Ще одне життя врятоване.
«Як ви тримаєтеся так довго на ногах? Про що лікарі розмовляють у такий час?» – не втрималася, щоб не запитати.
– Під час операції, коли вже спадає напруга – зупинена кровотеча, подолано шок, ми починаємо жартувати. Жартома місцевих медсестер ополченками називаємо, а вони нас укропами. Отак стає веселіше і долається втома.


З повагою до особистості нашого героїчного земляка-лікаря матеріал підготувала Любов Клімчук.


Будьмо єдиною родиною. В цьому наша сила
Свято Преображення Господнього (Яблучний Спас) зустріли колективом редакції спільно з нашими земляками, гостями Дубровиці у храмі Різдва Пресвятої Богородиці. Побували на святковому богослужінні. Отець Данило разом з двома церковними хорами відслужили надзвичайно урочисту і гарну святкову службу. Спільно зверталися цього дня настоятель храму та прихожани до Бога, молилися за церковну родину, за мир в Україні, за наших воїнів-захисників, дякували Господу за щедрий врожай. Так пахло у храмі і довкола нього виноградом і яблуками, грушами та сливами, у кошиках принесли і мед для освячення.
Настоятель церкви Різдва Богородиці отець Данило Ковташ вже двадцять три роки несе свій нелегкий хрест пастирського служіння на ниві Христовій у нашому місті. Священик для прихожан храму є тим, хто одним словом вміє витерти із засмученого обличчя сльозу і одним словом може змусити байдужу посмішку задуматися на сповіді. Допомогає отець Данило порадами і молитвами та вчить ввірену йому паству бути однією родиною, де кожен її член дбає про добро всіх інших; вчить йти тією стежкою, яка веде до Бога.
В День Преображення Господнього священик щиро окроплював освяченою водою кошики і їх господарів, для всіх і для кожного знаходив особливо щирі слова вітання. Дуже гарно співали обидва хори, мелодійно славили Бога у духовних піснеспівах і старші, і молодші хористи.
Вже по завершенню святкового Богослужіння порозмовляла з отцем Данилом про сьогодення, про віру і Україну, про незалежність і наші чесноти. Пропоную і вам познайомитися з думками нашого шанованого священика. Отож отець Данило зазначив:
– Без віри нема життя. Без віри не буде перемоги. Саме у вірі закладаються всі християнські чесноти. Буде віра, буде з нами Бог, буде перемога у протистоянні, яке нині триває. У кожну людину Бог вселяється по вірі її і живе там. Треба вірити в нашу незалежність, яку ми здобули. Знаю, що багато людей нині розчаровані і думають, що ми вже не станемо самодостатньою і багатою європейською країною. Женіть від себе цю зневіру. Подумайте про інше: може Бог так дає нам випробування, бо бачить тих, хто сумнівається, тих, хто відхиляється у своїй впевненості у щасливе майбутнє України. Бог з нами і він нас не залишить, не давайте у свої серця проникати сумніву щодо щасливої долі України і вашої особистої.
Сьогодні українці мають бути єдиною родиною, бо у єдності наша сила. Подивіться довкола: сваримося навіть через дрібниці. Ображаємо один одного, ображаємося на рідних, знайомих і з великими потугами прощаємо. Хіба ж таким має бути суспільство, яке проходить великі випробування?
Крий, Боже, сваритися нині через релігійну приналежність. Поважайте братів і сестер, незалежно від того, до якої церкви вони ходять. Це їх особистий вибір, не створюйте на цьому підґрунті конфліктів. Іноді буває, що навіть у храмі прихожани роблять один одному зауваження. Наголошував не раз, що мирянин не може мирянину робити вказівки чи зауваження у храмі Божому. Священик як пастор має право говорити про правила поведінки і перебування у церкві. Якщо людина щось не так зробила, а ви з неповагою на це їй вказали, то переклали гріх цієї людини на себе. Отож, брати і сестри, у храмі неприпустимо бути не вічливим, як зрештою, і у житті. Приходьте, звертайтеся до Бога, у мирі і злагоді моліться за себе, свою родину, нашу Україну, наших захисників.
Я сьогодні привітав з Преображенням священиків усіх конфесій, які вшановують це велике християнське свято. Пасторське служіння дуже нелегке, бо світ нині непростий і треба священнослужителям допомагати людям долати зневіру і безнадію, бути підтримкою у всіх життєвих ситуаціях
Так, у нашому житті буває безнадія. Коли приходить нещастя чи горе, то ми думаємо, що Бог полишив опіку над нами. Але це не так. Світло його любові проллється тоді, коли ви найбільше будете цього потребувати. Подумайте, вам буває складно, а чи легко отим хлопцям, які у спеку і в холод відстоюють нашу незалежність? От ми посвяткували сьогодні, підемо до рідних, сядемо за святковий стіл і відчуємо тепло сердець рідних. А наші земляки в АТО зараз позбавлені такого щастя. Думаймо про них, не забуваймо. Молімося за їх щасливе повернення. Сьогодні від нас самих, від нашої єдності і спільного прагнення зробити Україну сильною і щасливою залежить доля прекрасної держави, в якій ми живемо.
 Хай Господь рясно обдаровує усіх вас, нашу Україну своїми ласками на многая і благая літа!

Любов КЛІМЧУК.



* Шлях до професії
Сам собі господар,
або Історія одного Айболита
Про молодого лікаря Павла Вереса і його ветеринарний пункт «4 лапи» знають не лише в нашому, але й в сусідніх районах. Його послуги нині користуються неабияким попитом у господарів вусатих і хвостатих. В цьому впевнились і ми, адже інтерв’ю доводилось переносити кілька разів. Бо ж Мурки і Барбоси хворіють не менше, ніж їхні власники. Втім останні не завжди це розуміють.

Головне – любов до тварин
«Ветеринарія – родинна справа. Я пішов слідами батька, – розповідає лікар. – У нашому домі, скільки себе пам’ятаю, завжди були собаки, особливо мисливські ягдтер’єри.  Тато любив полювання (та й зараз любить), а там траплялися різні випадки: і між собою собаки гризлись, і кабани та лисиці проблем завдавали. На моїх очах він зашивав, доглядав, лікував своїх псів та собак товаришів.  Доводилося  неодноразово допомагати. Тож з вибором фаху сумнівів не було».
 Павла у професію привела любов до тварин. Він вважає, що це для лікаря чотирилапих головне, втім не єдине.
 «Також має бути бажання допомагати. А ще потрібно добре усвідомлювати, чи здатен цьому присвятити життя. Бо робота ветеринара затребувана, але зачасту непроста і матеріально недооцінена. Тому більшість, закінчуючи вуз, йдуть  деінде. На моєму потоці було близько 180 людей, а за спеціальністю працюють до двадцяти. Це фанати ветмедицини. І фанатизм полягає найперше у прагненні бути кращим у своїй галузі. Щоб не було соромно перед батьками та перед клієнтами, які до тебе звертаються. Адже люди зазвичай приходять не просто за покупкою, а за порадою та вирішенням проблеми».

Крізь терни науки до професіоналізму
Майбутній лікар навчався у Львівському ветеринарному університеті. Втім, аби стати професіоналом, теорії було замало.  «Після пар я йшов набиратися досвіду у приватних  ветклініках. На перших курсах нерегулярно, а із третього по п’ятий –  оббивав їхні пороги щодень. Львів – місто песиків і котиків. Там потік тварин дуже великий і людей не вистачає. Тому у нас відбувався своєрідний бартер. Мені у клініках безкоштовно давали можливість щось навчитися та побачити, я їм – допомогу. 
Отримавши диплом, подався за новою порцією знань до столиці.  Жодного разу там не був. Тож вирушив, не знаючи куди. Півдня шукав клініку, півдня ліжко-місце, бо ціни навіть на кімнати були космічні. Якщо хтось марить київськими заробітками, то мушу розчарувати. Мені платили мізер. Але я їхав туди не за грошима, а за досвідом. З цим багажем знань повернувся до Дубровиці і влаштувався  у ветлікарню. Попрацювавши три місяці, зрозумів, що зарплатні не вистачає ні на що. Навіть палити кинув. За наполяганням батьків пробув на державній роботі ще кілька місяців. Чомусь у старших людей вона асоціюється зі стабільністю.  Але в один прекрасний момент пішов на обід, а повернувшись, написав заяву на звільнення. І після того задумав створити щось своє».
 На своєму місці
Дорога до власного бізнесу виявилась тернистою. Втім Павло жодного разу не пожалів, що чотири роки тому ризикнув. «Фінансової бази для власної справи не було. Батьки не мали змоги дуже допомогти. А для цього потрібні  немалі вкладення.  Тож довелось позичати у знайомих, хто скільки може. Пам’ятаю, приїхала чергова партія  товару до відкриття – меблі, продукція. І мені не вистачало рівно тисячі доларів. В останній момент взяв її в кредит у ПриватБанку. На мені «висіла» колосальна сума боргів. Щоб їх покрити, залишався один вихід завойовувати клієнтів своїми знаннями. Не кожен під таке «підпишеться». Я поставив на карту все, і, на щастя, виграв».
Робота у державній ветлікарні була чітко за графіком. Тепер же медик прокидається не від будильника, а від дзвінків клієнтів. «В перший день в мене було шестеро людей. Нині маю таку клієнтську базу, що й пообідати буває ніколи. Інколи у 8 ранку виїжджаю і добираюсь додому пізно ввечері». Зате підприємець відчуває себе на своєму місці. «Нині сам собі господар», –  каже він. 
Наразі ветеринар сам реалізує  ветпродукцію,  консультує покупців,  оглядає тварин, робить хірургічні втручання, та ще й встигає на виїзди.
Є пацієнти, які надовго засідають в голові і серці
Головними пацієнтами Павла є песики та котики. Ще в університеті він вирішив спеціалізуватися на дрібних тваринах. Бо впевнений, універсальних лікарів, які якісно допомагали б  і худобі, і Муркам та Барбосам не буває.
«Насправді й без корів є кого лікувати. Коли тільки починав, то був здивований кількістю собак та котів, котрих тримають дубровичани. При чому елітних порід. Є, наприклад, цуценята по 1000, коти по 400 доларів. Звісно привозять і дворняжок.  Ще в мене зараз лікується тхір, були черепахи, хом’ячки, щурі. Когось надто екзотичного поки не було».
Свого першого чотирилапого хворого лікар не згадає. Каже, всіх все одно не запам’ятаєш, адже за день стільки тварин проходить через руки. Утім є пацієнти, які надовго засіли в голові і серці.
«Років два тому лікувалася риженька спаніелька. Вона благополучно виздоровіла, але ще кілька місяців прибігала до мене. Сідала на ганок, чекала поки я її погладжу і верталася додому. Ось за такі моменти я свою роботу і люблю».
Кажуть, що кожна тварина схожа на свого власника. Ветеринар цю теорію підтверджує. «Тварина настільки близька до господаря, що інколи переймає його звички, характер. Подекуди дивуєшся навіть разючість візуальній схожості. Взагалі від людини багато залежить. Як вона виховає улюбленця, наскільки вона є авторитетом  для нього, вирішує все. Були тварини, до яких я не міг підійти, вона не слухались навіть власника. За такі випадки не брався.  А були чотирилапі, які незважаючи на біль, лежали непохитно, бо так наказав господар».

Людська безвідповідальність
Найбільше медика засмучує безвідповідальність власників. «Вражає, коли хвору тваринку не заводять, а вже заносять на руках. Настільки критична ситуація. І у таких випадках зазвичай я безсилий. Питаю, а чому раніше не звернулись. Кажуть, думали саме пройде. Але цьому нічого дивуватись. Люди й зі своїм здоров’ям грають в подібні ігри. Що вже говорити про братів наших менших.
Аби  подібних випадків не траплялось, я всім клієнтам раджу проводити профілактику. Вона і обійдеться дешевше, ніж потім лікування,  і нерви зекономить, і тваринку вбереже.
Треба завжди пам’ятати, що домашній улюбленець – це велика відповідальність, з якою часто господарі не справляються. Прогодувати маленьке цуценя не проблема. Але якщо з нього виростає 40-кілограмова тварина, то й апетит в неї стає відповідний. Я вже не говорю про профілактичний догляд, лікування, вигулювання, дресирування  і т.д. Брати домашнього улюбленця, бо це модно, бо такий же є у сусіда/свата – погана ідея. Це рішення має бути обдуманим, зваженим  і йти від серця».

«Чотирилапа»  мрія
На досягнутому Павло зупинятися не збирається. «Хочеться відкрити гарний лікувальний заклад для тварин – з просторим приміщенням, стаціонарним відділенням, хорошою операційною та професійним обладнанням. Поки це лише мрія, яка сподіваюсь найближчим часом здійсниться». 
Леся КОНДРАТИК. 


* Крик душі
Безробітний? Забудь про субсидію!
Якщо людина безробітна, то й про субсидію доведеться забути. То що ж це за така держава, її керівники-олігархи, які її обкрадають, грабують, а простий народ гноблять, доводять до вимирання? Видають антинародні закони, людей вводять в оману, влаштовують геноцид над ними. Люди не можуть вижити, а самі наживаються, багатішають! Та в якій державі ми живемо?! Та чи де ще в Європі є така держава, такі її керманичі, щоб так знущалися над простим народом?! Немає! Ми найбідніша країна в Європі. Подумати тільки, до чого дійшло, щоб не дати людині впасти в теперішніх умовах. Мається на увазі, так звана державна субсидія.
Безробітна людина, держава не забезпечує її роботою, зарплатні та засобів до прожиття ніяких, а існувати треба. Людина не може не те, щоб прожити, а вижити: їсти щось, одягатись треба, заплатити за комунальні послуги, а за душею – ні копійки. Надія на ту нещасну субсидію від держави. А держава тепер придумала такий хитрий механізм, щоб субсидію не давати.
Людина не працює, а держава враховує, і каже, що вона працює і отримує подвійну мінімальну зарплату на місяць, тобто 6400. Фантастично! А за 6 місяців вона отримує 38400 грн. і їй немає субсидії. Фактично людина за 6 місяців отримала нуль гривень – бо не працює, а держава каже, що працює і отримує заробітну плату. Та де таке видано? І в Африці такої облуди немає та знущання над людьми.
Безробітні! Прочитайте це звернення і не мовчіть, відгукніться на нього. Давайте разом порадимось, що нам робити в цій ситуації. Висловлюйте свої думки, пропонуйте, пишіть в Інтернеті, в газеті, тільки не мовчіть. Чекаємо ваших відгуків.
Михайло БОГОВИЧ,
м. Дубровиця, якого, напевне, підтримають

 тисячі безробітних нашого краю.
Як сельчанка мову Біблії вивчає
Скільки дубровичан володіє англійською мовою? Напевне, хоча б елементарним рівнем може похвалитися кожен третій. А якщо таке ж питання стосуватиметься івриту – мови Землі Обітованої? Тоді, впевнені, список поліглотів різко звузиться до однієї людини – Лілії Ляхович з Сельця. Вона освоює цю екзотичну для нас мову в столичному виші, та ще й ділиться своїми знаннями з іншими. Тож про її сміливість, власні прийоми та враження від нещодавньої зустрічі з гостями з Ізраїлю читайте далі в інтерв’ю.

Коли ти вступала до університету, вперше в Україні відкривалася спеціальність із вивчення івриту. Чому обрала саме її, адже це досить сміливе рішення?
Взагалі, думки про вступ турбували мене ще за кілька років до закінчення школи. Найважливішим на той момент було знайти себе, обрати вірний шлях, аби зберегти життєвий стрижень. І якось під час таких «пошуків» я натрапила в Інтернеті на оголошення про набір студентів до КНЛУ. Внаслідок цього на горизонті  найближчого майбутнього виникла мета, до звершення якої з’явилося нестримне бажання. Я просто марила цим університетом. Одного разу, переглянувши фільм «Секрет» (девіз цього фільму – думки матеріалізуються), я вирішила зробити дошку візуалізацій, тобто перелік своїх мрій у фото на кілька років уперед. Світлини нашого «ін’язу» займали на дошці чільне місце, оскільки на той період – вступ був моєю основною метою.
В одинадцятому класі ми з татом поїхали до Києва на День відкритих дверей. Як і більшість підлітків, я теж піддалася впливу американізації, через що вирішила, що буду перекладачем з англійської. Прибувши до місця призначення, тату дали брошури від факультету сходознавства. Трохи дивно, але в той час мене перемкнуло і я сказала, що хочу йти на лекцію саме до декана факультету східних мов, а не романо-германської філології, куди я, власне, приїхала.  Сергій Володимирович Сорокін – очільник нашого факультету – розповів, що цього року планують відкрити нову кафедру «мова і література (іврит)». Ми з татом відразу переглянулись, адже у нас обох в голові промайнула одночасно одна й та ж сама думка – подавати документи сюди за першим пріоритетом.
Багато було таких же любителів екзотичних мов? І що мотивувало твоїх «колег по вступу», можливо, когось – навіть родинні корені?
Як для  старту, конкурс був дуже великим, але  і обсяг державного замовлення теж був немалим. Коли переглядала списки, то помітила багато єврейських прізвищ, але із усіх моїх одногрупників коріння має лише одна. Всі мої, скажемо так, «колеги по навчанню» різними речами керувалися при вступі: когось, як і мене, манять таємниці  Близького Сходу, хтось мріяв вчитися в КНЛУ, а деяких просто «втулили» батьки, щоб дитина отримала вищу освіту, неважливо яку.
Що цікавого вивчаєте і хто мотивує?
Загалом навчання надзвичайно захопливе, хоча, звісно, є і нудні предмети. Всі курси «крутяться» навколо моєї спеціальності. Найбільше вразив предмет «Поетика біблійних текстів». Ми читали та аналізували Тору (П’ятикнижжя Моїсея) на івриті. Можливо, таку любов до предмету прищепив викладач, який просто фанатіє від своєї справи, що передалося і нам. Чесно кажучи, я завжди була в захваті від ідейних людей, адже для них не важливо, яку суму заплатять наприкінці місяця, вони не шукають вигоди – їхнє призначення дещо інакше. Спираючись на свій невеликий, але все ж, досвід, можу сказати одне, що якою б справа  не була: чи то мистецтво, чи то ремесло, чи то наука, завжди важливу роль відіграє наставник. Наприклад, спочатку людина захопилася вивченням французької. Вона щось ніби і намагається зробити самостійно, але ролик з YouTube все рівно  не допоможе проаналізувати повністю всі помилки і підхвалити за правильно використану граматичну конструкцію. Але це ще не кінець. Просто викладача недостатньо – потрібно обрати наставника. В цьому плані мені дуже пощастило, адже зустрічаю таких людей ще з першого класу: як в школі, так і в музичній. В університеті відбиток свого професіоналізму на мені залишила викладачка івриту. Вона завжди говорить, що всі люди у нашому житті зустрічаються не просто так, а ми в свою чергу повинні встановлювати з ними зв’язки, половина з яких з часом розірветься, а половина залишиться.
Взагалі іврит – складна для вивчення мова? Маєш якісь власні лайфхаки її опанування?
Як і будь-яка іноземна мова, іврит потребує сил, терпіння і словникового запасу. В принципі, ніяких особливих прийомів немає, єдине, що для починаючих пораджу, завантажити додаток Ankidroid, завдяки якому можна добряче поповнити свою лексику. Там, до речі, є не тільки іврит, а й перелік інших європейських мов. Для тих, хто вже пройшов значну частину граматики, збільшив обсяг слів, то може переходити до серіалів із субтитрами, а потім без.
Ти не лише сама навчаєшся, але й уже ділишся знаннями з іншими…
Працюю на курсах вивчення івриту. У нас це називається «ульпан».  Серед моїх студентів – лише дорослі люди, котрі збираються репатріюватися (репатріація – повернення на Батьківщину). Викладати надзвичайно цікаво і водночас відповідально, адже я маю їх навчити елементарних речей: граматики, лексики, вмінню говорити, що невдовзі знадобиться по приїзду до Ізраїлю. Іноді бувають смішні ситуації, коли свідомі чоловіки та жінки намагаються швидко списати, поки я не побачила, пишуть шпаргалки і. т.д. Сам процес викладання вимагає підготовки, розробки певних «фішок», які допоможуть донести матеріал, але не зважаючи на всі проблеми, після уроку я їду додому, сповнена сил, наснаги та енергії (курси проводяться у вечірній час). Саме це мені допомогло поєднувати роботу з навчанням.
Які враження залишились від спілкування з євреями, які приїжджали в Дубровицю?
Від зустрічі з ізраїльтянами я відходила днів зо три, але «відходила» в хорошому сенсі цього слова, адже отримала колосальний досвід. По-перше, вони дуже привітні і щирі люди. Я в захваті від того, що вони роблять все для того, аби відновити  своє коріння. Хоч у нас були похибки, але тим не менше гості відносилися до всього з розумінням. Загалом їм сподобалося в Дубровиці, натомість сказали, що чекають взаємного візиту до Ізраїлю. Я сподіваюсь найближчим часом відвідати.
Тільки івритом обмежується твій іноземний словниковий запас?
В університеті я вивчаю ще англійську, як другу іноземну, але мрію опанувати ще кілька східних, зокрема перську, турецьку і, звісно, арабську.
Цікаво, в  української  і івриту є щось спільне, чи це кардинально різні мовні планети?
Я зробила висновок, що іврит – дуже схожа мова до нашої, хоча всі думають, що я жартую. Перший плюс, що і там, і там всього по три часові форми. Як задумав речення українською, так і буде на івриті, але, беззаперечно, тут теж є чимало нюансів та подробиць.
Іврит майже два тисячоліття вважався мертвим. Нам треба ще повчитися, як відроджувати та відстоювати власну мову.
Іврит не вживався в побуті більше 1700 років. Він був лише мовою священних писань. Якихось сотню років тому на ньому не говорила жодна людина у світі! Не було елементарних для розмови виразів, сотень дієслів та іменників. Втім ізраїльтянам вдалося неможливе: оживити іврит, який дійсно вважався мертвим. Вони хотіли відродити не просто мову для всіх євреїв – вони хотіли нову державу. Для цього потрібна була не запозичена, а своя власна мова. Недаремно кажуть, що без неї немає народу. Неймовірно, але цю істину не просто збагнув першим, але й втілив у життя один-єдиний чоловік – Бен Єгуда. Зараз на івриті спілкується переважна частина населення Ізраїлю. Нині без знання мови не можна переїхати на Землю Обітувану, стати там політиком чи держслужбовцем. Тож  українцям і справді треба перейняти досвід євреїв у багатьох сферах, у мовному питанні зокрема. Мало того, що суржик заполонив нашу солов’їну, та ще й в Києві – столиці України – більшість людей розмовляє російською. Якщо чесно, то це мене дещо лякає.
Приклад «відродженого івриту» є дуже цінним для нас. Не лише тому, що показує, що треба робити – а й тому, що переконливо свідчить, цей шлях веде до успіху. На завершення хочеться сказати таке. Своя мова не примха твердоголових націоналістів. Це ключовий елемент перетворення в націю. Романтика й ідеалізм – лише зовнішні сторони, оболонка.
Про що мріється?
Наразі планую повністю опанувати іврит, враховуючи всі його тонкощі та нюанси. Дуже хочу вивчити ще хоча б дві-три східні мови. Ну, і, звісно, побувати на Землі Обітованій.
Спілкувалася Леся КОНДРАТИК.


ДО ШКОЛИ ГОТОВІ?
Позаминулого четверга на міському базарі людно не було. Хоча до школи залишилися лічені тижні, купувати все необхідне своїм синам і донечкам  батьки не поспішали. Підготовка до нового навчального року розпочинається тим, що мами бігають по базару і прицінюються: де наступного разу можна буде дешевше купити дітям шкільну форму та приладдя. Щоправда, канцелярські товари здебільшого дубровичани купують у місцевих магазинах, тут ціни не вищі ринкових. А для чого по базарі носитися із зайвим вантажем, коли у центрі Дубровиці можна скуповуватися поступово.

Ми також спробували вивчити попит і пропозицію на шкільну форму, підрахувати, у скільки обійдеться батькам зібрати до школи одну дитину. На ринку зробити це в одній палатці неможливо: там одяг продають, там взуття, зовсім окремо спортивні костюми та кросівки. Дубровичанка Валентина, вже виходячи з ринку, розповідає мені, що оскільки до школи треба випровадити сина та донечку, то вона, мама, яка самотужки виховує дітей, дуже сподівається на допомогу своїх батьків:
– Сьогодні зателефонував батько і сказав, щоб я прицінилася, а отримають в середині серпня батьки пенсію, то вже підсоблять з грошима. Придивилася та й треба просити у тата і мами хоч тисяч три. Щоразу кажу їм, щоб позичили, але вони посміхаються і стверджують, що для онуків нічого не шкода. Доньці треба купити нову форму, бо дуже підросла за літо, а у сина, дякувати Богу, ще костюмчик добрий. Взуття хочеться купити якісне, бо осінь, задощить, а у школах опалювати відразу ж не почнуть. То щоб ноги були сухенькі і в теплі, треба шкіряне.
Далі Валя розповідає мені про чоловіка, з яким розлучилася кілька років тому через пиятику, та й каже, що він сидить без копійки. То що у нього вимагати? Працює жінка у підприємця  і щонайбільше отримує три тисячі. От як вижити?
Ми також підрахували, у скільки обійдеться батькам зібрати одного школяра, промоніторивши ціни на шкільне приладдя та одяг на ринках і в магазинах Дубровиці. Ціни різняться, залежно від віку школяра, тому ми обираємо середню вартість. Привітна продавчиня Руслана, яка має невеликий затишний магазин дитячого одягу на вулиці Поштовій, розповідає, що своїм покупцям до школи пропонує одяг турецького виробництва. Він більш якісний і витривалий. Моя співрозмовниця демонструє мені різні варіанти форми для хлопчиків і дівчаток. Підібрати можна на будь-який смак: спіднички, сарафанчики, плаття, брюки з піджаками та безрукавками. А вже блузки і сорочки, то всі, як для леді і джентльменів. Все зі смаком. Руслана розповідає про тенденції і смаки у придбанні шкільної форми:
– Кожна мама підбирає своїй дитині форму за своїм уподобанням. Як бачите, навіть класичні варіанти тепер мають свої родзинки. Комусь треба просто піджак, а хтось виріс зі штанців. Ну вже для дівчаток, то це й самі маленькі леді добирають вбрання для школи. Для кожного можна знайти варіант до смаку.
Рахуємо з пані Русланою середні ціни: штани в середньому 350, сорочка – 220-235 грн., сарафанчик – 300-350 грн., спідничка – 250-350 грн., піджак - 450-620 грн. Спортивний костюм: 350-560 грн., блуза для дівчинки – 235-395 грн. Спортивне взуття: від 250 грн. (тут все залежить від якості і виробника). Взуття (туфлі, босоніжки): 350-600 грн.
У магазині «Оріон» нам люб’язно розповідають про канцелярське начиння для школи у гривнях: ранець - 335-530, щоденник - від 22 до 39, зошити тонкі (12 аркушів) - 1–2, зошити на 48 аркушів – 7, ручки - від 2 до 10, альбом для малювання від 11 до 24, фарби акварельні: від 22 до 34, кольорові олівці: від 24 до 52, обгортка для підручників: 4,50, обгортка для зошитів – 1, ластик: 4 грн.
Багато хто зі школярів замість святкової блузки чи сорочки обирає вишиванку. У магазинах міста можна придбати сорочку з машинною вишивкою для школярів молодших класів за 250-350 грн., підлітку така вишиванка обійдеться від 400 грн. Ручна робота коштує набагато дорожче.
Порівнюючи з минулорічними цінами, можна сказати, що на канцтовари ціна суттєво не зросла, а от за одяг треба вже віддавати більше.
Тож, якщо брати товари середньої ціни, та, включивши до комплекту шкільного приладдя 20 тонких зошитів, 8 на 48 аркушів, 4 ручки, три олівці, 2 альбоми для малювання, два ластики та п’ять пар шкарпеток, то зібрати дитину у школу обійдеться приблизно в 3-4 тис.грн. Якщо ж минулорічний одяг ще досить пристойний, то ви відправите дитину до школи за значно менші гроші. Верхній осінній одяг не рахуємо.
Дубровичанка Тетяна з чоловіком, батьки майбутнього першокласника, розповідають мені, що на збори сина до школи вже витратили понад дві тисячі, а ще й навіть половину з запланованого не придбали:
– Ми купували одяг до школи для сина у Рівному на центральному ринку, за нашими спостереженнями, у Дубровиці дорожче. Вже придбали костюм, туфлі, вишиванку та два гольфи. За це все заплатили понад дві тисячі. Спортивний одяг та взуття ще навіть не обирали. Щодо канцтоварів, то знайома пообіцяла з Хмельницького привезти дешевші, бо їде туди скуповуватися своїм двом школярам. Таким чином подружжя сподівається, що зекономить на підготовці до школи. Ранець хлопчику на день народження принесла хрещена ще у квітні. Тоді він коштував 600 гривень, зараз точно такий вже вартує 650.
Почула й ще одну точку зору на підготовку до навчального року. Старшокласниці однієї з місцевих шкіл розповіли мені, що зумисне їздили до Рівного, щоб там, у секонд-хендах, знайти гарні спідниці і блузки. Дівчатка кажуть, що лише за 200 гривень понакупляли собі чимало хороших речей, до того ж і якісних. Отож стильно і модно ходитимуть до свого десятого класу.
Почула й думку досвідчених матусь про те, що вони з метою «зекономити» кошти на зборах до школи скупляються не в пік підготовки до навчального року, а наприкінці його, коли часто зустрічаються знижки на шкільні товари.
У кожного своя підготовка до нового навчального, свій бюджет і смак щодо вибору одягу та канцелярських речей. Однак переконана, що першого вересня наші дітки, гарно вбрані і щасливі, вишикуються на лінійку, а батьки будуть очима із захопленням спостерігати за своїми нащадками. У кожного тата й мами їх син і донька завжди найгарніші. Це правильно.
Любов КЛІМЧУК.