пʼятниця, 1 грудня 2017 р.

ЛІСІВНИКИ КАЖУТЬ: «НІ» приватизації лісів»

Минуло 26 років, як Україна стала незалежною суверенною державою.
Змінювалися президенти, уряди, щедро роздавалися обіцянки про покращення життя українців. Попри всі обіцянки, нам запропонували «затягнути паски», наразі ми вступили в фазу так званих реформ. Реформували поліцію, освіту, провели пенсійну реформу, на черзі  медицина. Все робиться заради покращення життя українського народу. А щоб ми жили ще «краще», нам  потрібно приватизація державних підприємств. Приватизували все що могли – більше нічого. І тут згадали про ліс. Для того, щоб підготувати громадськість до проведення оборудки з передачі лісів в концесію (тобто в приватне користування на тривалі терміни), по всіх каналах телебачення було показано, як вирубують ліси, які «лисі» Карпати і т.д.
Влітку 2017 року працівники лісогосподарських підприємств були ознайомлені з правилами  передачі лісових господарств в концесію. Сказати, що це був шок – нічого не сказати. Працівники лісової галузі залишаються без роботи, а їх сім’ї без  засобів існування.
Завдяки спротиву працівників лісової галузі та небайдужих членів суспільства  дане нововведення не пройшло. Спеціалісти  Держлісагенства України разом з науковцями та експертами пропонують свої пропозиції реформування лісогосподарської  галузі, та марно. Не пройшло і півроку, як знову тривожний дзвінок. 16 листопада 2017 року Кабінет Міністрів України кулуарно схвалив, вже не Концесію, а Стратегію реформування лісового господарства на період до 2022 року, яка передбачає ліквідацію всіх державних лісогосподарських підприємств і створення суб’єкта господарювання з корпоративними правами, фактично приватної компанії.
Кожен українець усвідомлює, що таке приватний бізнес по-українськи; це максимум прибутку і мінімум витрат. Запропонована модель реформування негативно вплине на розвиток лісової галузі не тільки ліквідацією лісгоспів, масовим звільненням працівників галузі, а й завдасть істотних збитків для бюджетів органів місцевого самоврядування. Виникає запитання: коли в Уряд прийдуть справжні фахівці, менеджери,знавці своєї справи, які збережуть країну для майбутніх поколінь?
З часом в наші ліси прийдуть нові «хазяї»,обгородяться високими парканами і встановлять свої правила. А нам, шановні земляки, потрібний буде дозвіл, щоб назбирати грибів чи ягід.
Тож давайте замислимося над тим, чи потрібні нам такі реформи, від яких постраждаємо не тільки ми, а й наші діти та внуки?
Колективи працівників ДП «Дубровицький лісгоп» та ДП «Висоцький лісгосп» звертаються до депутатів районної, міської та сільських рад, до громадських організацій та небайдужих жителів району з пропозицією підтримати працівників лісогосподарських підприємств в цей відповідальний момент.
За дорученням колективів:
адміністрації та профкоми  ДП «Дубровицький лісгосп» та ДП «Висоцький лісгосп».


21 листопада ми відзначали День Гідності і Свободи
Уперше українці, в яких боліла душа за долю Батьківщини, вийшли на головний майдан країни з помаранчевими прапорами та стрічками у 2004-му. Людей обурила фальсифікація виборчої кампанії, яка, до слова, вважається найбруднішою за період Незалежності. А вже через дев’ять років того ж дня – 21 листопада – вдруге розгорнулись події, які змінили історію України. Відстоюючи європейське майбутнє для України, сотні патріотів вийшли на Майдан, що й поклало початок революції, «Революції Гідності».

Коли стало очевидним, що країна, у тенетах корупції та свавілля держслужбовців, рухається до авторитаризму, народ став знову на захист Батьківщини. Події розвивалися динамічно – від мирних мітингів до палаючих шин і «коктейлів Молотова» минули лічені дні. Та найголовнішою різницею між двома повстаннями стало те, що, на відміну від «Помаранчевої», «Революція Гідності» понесла за собою втрачені життя.
Згідно з офіційними даними, за час подій 2013-го загинуло 106 людей, 27 зникло безвісти, поранених та травмованих й не злічити…
Тому цей день має бути знаковим для кожного з нас. Як пам’ять про громадянський подвиг тисяч українців, які виступили проти системи й заставили поважати їхній вибір. Як рубіж, від якого для України розпочався новий відлік.
З нагоди цієї дати  в районному будинку культури відбулися урочистості, де керівники району та міста нагородили земляків-учасників Помаранчевої революції та Революції Гідності грамотами: Віталія Андрусенка, Володимира Бруцького, Михайла Пінчука та Юрія Лосіка. Вітаючи присутніх з нагоди свята, голова райдержадміністрації Микола Петрушко наголосив: «Сьогодні боротьба за незалежність України, її суверенітет, кордони продовжується, і від зовнішньої агресії нас захищають такі ж патріоти й щирі люди, які були на Майданах міст та містечок нашої країни. За цю боротьбу заплачено страшну ціну: своє життя віддали найкращі, серед яких є наші земляки. Це люди, подвиг яких ми будемо пам’ятати вічно, їхня мужність переказуватиметься з покоління в покоління, вони - Герої нашого часу». Пам’ять полеглих за свободу України вшанували хвилиною мовчання. А до пам’ятника Героїв Небесної Сотні лягли квіти.
Так, за гідність та свободу українці заплатили великою ціною – ридає «Кача по Тисині» за тисячами кращих з кращих. Ятрить серце тужлива її мелодія, а  єство пече сором. За напівпорожню залу районного будинку культури, за той панцир байдужості, яким знову почали обростати наші душі…









«ЖОДЕН ІНШИЙ ДЕПУТАТ-МАЖОРИТАРНИК
НЕ ЗРОБИВ СТІЛЬКИ ДЛЯ ОКРУГУ»
Вчора, 23 листопада, на Дубровиччині з робочим візитом побував народний депутат України Василь Яніцький. Зокрема, Василь Петрович відвідав оновлене неврологічне відділення ЦРЛ, куди завдяки його старанням було спрямовано майже 300 тис. грн. на заміну вікон та дверей. Це вже третій візит народного депутата в це відділення впродовж поточного року. Як зауважив голова райдержадміністрації Микола Петрушко: «Жоден інший депутат-мажоритарник досі не приділяв стільки уваги округу й не зробив стільки для нього».

Отож після ремонту відділення вже прийняло пацієнтів. Й вони, й самі медики задоволені поліпшенням умов. Адже комфорт, оптимальний тепловий режим – це також запорука швидшого одужання.
Василь Петрович оглянув палати та процедурні кабінети, поспілкувався з медиками. «Повірте, ваші проблеми мені відомі, й я на всіх рівнях намагаюся відстоювати право моїх виборців на якісне медичне обслуговування. Часто буваючи в медичних закладах округу, мушу констатувати, що Дубровицька лікарня не дотягує до тих вимог, які тепер ставлять люди до медицини – матеріальна база надто застаріла. Але медичні кадри тут працюють на рівні, вчасно й кваліфіковано надаючи медичну допомогу не тільки мешканцям Дубровиччини, але за потреби й сусідам з Зарічнянського району. Отож я усвідомлюю свою відповідальність й перед медикам, й перед усіма жителями вашого району, відтак й надалі робитиму все від мене залежне, аби корпуси лікарні набирали більш презентабельного вигляду, а її оснащення відповідало потребам часу», - сказав народний депутат.
А наостанок зустрічі з медперсоналом вручив грамоту та нагрудний знак Верховної Ради України завідуючому неврологічним відділенням Годунку Миколі Івановичу.
Йшлося в ході зустрічі й про функціонування госпітальних округів, з приводу чого у депутата тверда позиція: три таких округи для Рівненщини, де значна частина населення є потерпілими внаслідок аварії на ЧАЕС, де найвища в Україні народжуваність, де значна віддаленість населених пунктів від центрів округів, а дороги натомість вкрай розбиті, - надто мала цифра.
Побував депутат цього дня й на будівельному майданчику нашого омріяного спорткомплексу. Поцікавився ходом будівельних робіт та пообіцяв до кінця року ще один бюджетний транш на цей об’єкт.
Взяв пан Яніцький участь в урочистостях з нагоди 50-річчя місцевої пожежної частини. На цьому заході взагалі не бракувало іменитих гостей. Привітали місцевих рятувальників з такою датою генерал-майор служби цивільного захисту Сергій Крук, заступник голови облдержадміністрації Ігор Тимошенко й звичайно голова райдержадміністрації Микола Петрушко та міський голова Богдан Микульський. Цілий ряд працівників частини було відзначено грамотами та подарунками.
Рятувальники та керівництво району дякували всім, хто допомагає виконувати цим мужнім людям їхню непросту місію, всіляко підтримує їх в усіх починаннях. Багато гарних слів прозвучало на адресу керівника частини Ігоря Гайдиша, його двічі було відзначено на цьому святі – грамотою Верховної Ради України та подякою головного управління служби цивільного захисту. А сама частина також не залишилася без презента – сучасний пожежний швидкоманеврений автомобіль з великогабаритним резервуаром для води та п’ять нових комплектів індивідуального захисту, що дозволяють працювати в найекстримальніших умовах – одержали наші рятувальники з нагоди ювілею частини.
Дещо детальніше про це розповімо згодом.

Людмила РОДІНА.




 
Історія мініатюрної дівчини,
яка мріє лікувати людські душі
Минулої п’ятниці студентство відзначало своє «професійне» свято. Саме тоді ми поспілкувались з особливою першокурсницею. Яна Якимова з Бережок – тендітна ззовні, адже важить 30 кілограм і має зріст близько метра, але разом з тим терпляча і сильна духом. А ще дуже розумна. Бо ж каже і розуміє те, що здорові люди часто забувають.

Маленька Яна з’явилася на світ на перший погляд здоровою дитиною. Так тривало до 4 місяців. Раптово у дівчинки опухла ніжка, її завезли у лікарню і з цього моменту, згадує дідусь Іван Іванович Краська, життя родини розділилось на до і після. В один день вони раділи своєму клубочку щастя, а вже в наступний мусили вступати у нерівний бій за її здоров’я з важкою недугою. І почалась виснажлива круговерть з медзакладів, інститутів, професорів. Рідні по крихтах збирали надію, що все буде добре. Втім висновок медиків був невтішний. У Яни знайшли рідкісне генетичне захворювання.
«Для нас це було шоком. Здорова дитина враз стала важкохворою. Тим більше в сім’ї ніхто не мав подібних недуг. Виявилось, що по лінії батька Яни у третьому поколінні були якісь відхилення. Свою лепту додала й аварія в Чорнобилі. Лікарі поставили діагноз – вроджений недосконалий остеогенез. Були ми і в колишнього нашого народного депутата Олександра Костюка, знаного травматолога з Дубровиччини, який зараз працює в Міністерстві охорони здоров’я. Він подивився дитину і сказав, що за всю лікарську практику з таким захворюванням стикався тільки двічі. І порадив набратися терпіння, мовляв, до десяти років будуть постійні переломи. Адже ця хвороба робить кістки слабенькими, схожими за структурою на хрящі, які від найменшого пошкодження можуть зламатися. Так і сталося. Яна з 4 місяців до 11 років пробула в гіпсі. Ми довго лікувалися в інституті радіаційної медицини в Києві. За ці роки зрозумів весь негатив бюрократії. Треба щоб хворим йшли на зустріч, а в чиновницьких кабінетах навпаки вставляли палки в колеса. Наприклад, була можливість відправити Яну на Кубу. Але через документальні проблеми не вдалося. Я безрезультатно оббивав пороги, так і опустив крила. Можливо, там їй більше допомогли б», – розповідає Іван Іванович.
Незважаючи на Янині проблеми зі здоров’ям, її ангели-охоронці – бабуся й дідусь – намагаються зробити все, аби вона не відчувала себе іншою. У їхньому затишному будинку немає сходів та порогів. Дівчина на маленькому велосипеді без допомоги може вільно виїжджати на вулицю чи до магазину. Вона радо спілкується, а ще багато читає.
У 7 років Яна, як і всі однолітки, стала першокласницею. І хоча навчатися у класі не могла, займалася індивідуально дома. З теплом та вдячністю згадує свою першу вчительку Марію Максимівну та класного керівника Наталію Іванівну. З останньою й досі часто зідзвонюється. 
Уроків ніколи не пропускала і старалася, як каже сама, завжди вчитись на гідному рівні. Навіть попри те, що її недооцінювали в чиновницьких кабінетах. «Був один прикрий випадок, – згадує Іван Іванович. – Для Яни виділили лише 8 годин для індивідуальних занять. Тоді як діти в школі займалися 32-ві. Вона може й має фізичні особливості, але ж не в розумовому плані. Я не довго думаючи, написав листи в Міністерство освіти та у відповідні департаменти. І нам таки дали 16 годин. Тож Яна вивчала всі предмети з шкільної програми».
Після одинадцятого класу в дівчини не виникло сумнівів, чи вступати далі у виш. Хоча її знову ж недооцінили. Лікарі на медичній комісії написали у індивідуальній картці, що вона не може навчатись, бо, мовляв, не ходить. Але дівчина вперто продовжувала боротися зі стереотипами. Дистанційного навчання не виявилось ні в РДГУ, ні в МЕГУ. Тож вона вступила до університету «Україна», який спеціалізується на освіті людей з інвалідністю.
«Дідусь хотів, щоб я стала діловодом, бухгалтером чи юристом. Втім я обрала психологію. Хочу допомагати тим, хто цього потребує, лікувати людські душі. Тим більше дуже люблю спілкуватися. Та й сучасні технології дозволяють робити це через мережу». Свої навики психолога Яна вже навіть застосовує на практиці, підтримуючи меншу сестричку в непростий підлітковий період.
«Спочатку думала, що будуть лекції через Скайп. Але в університеті проблеми з ним, не можуть вийти на зв’язок.  Тому викладачі надсилають мені завдання через електронну пошту. А літературу шукаю і добираю сама. Дідусь привіз книг з рівненської бібліотеки. Та й Інтернет завжди під рукою. Правда, деколи складно самій розбиратися в тій чи іншій темі, особливо це стосується інформатики. Але стараюсь поглиблено вивчати, аби все розуміти. Нарікань від педагогів поки не було, навпаки куратор каже, що вони мене хвалять, бо багато працюю», ділиться враженнями першокурсниця.
Яна закликає рідних дітей, які мають обмежені можливості, вірити завжди в них. Бо ж підтримка окриляє. «Якщо вони відчуватимуть, що є поряд міцна опора, то зможуть багато чого подолати і досягти». А Іван Іванович додає, що «в першу чергу не треба впадати в паніку. Інвалідність – не вирок. Слід згуртуватися, а не тікати від труднощів. А ще не замикатись в собі і не робити це зі своєю дитиною. Навпаки всебічно розвивати її».
Недарма по всьому їхньому будинку розвішані картини з бісеру, майстерно вишиті Яною власноруч. Тут і пейзажі, і ікони. Правда, частина нині у Києві на мистецькому конкурсі серед молоді з інвалідністю «Сяйво надій». Дідусь з гордістю розповідає, що творчість онучки була неодноразово оцінена й на районному рівні.
А ще дівчина обожнює квіти, з бабусею Тетяною Федорівною мають таке спільне захоплення. «Найбільше люблю хризантеми. Вони яскраві та різнокольорові. І цвітуть не лише коли тепло, світить сонечко і навкруги все добре. А й залишаються квітучими у морози, продовжуючи радувати око. Також маю невелику колекцію фіалок та кактусів».
Своїми авторитетами Яна називає найрідніших. «Мене завжди вражала внутрішня сила моїх бабусі та дідуся, яка допомагала долати все. Бо їм довелось поїздити по лікарнях зі мною не один рік. І при цьому не падати духом. Також мені подобається, як людина, Нік Вуйчич. В нього нема ніг і рук, але він веде цілком нормальне життя. Одружений, має двох дітей. Нік довго вчився бути щасливим, не зважаючи ні на що. І у нього вийшло. Сьогодні його мужність дарує надію іншим – не тільки таким, як він, а й цілком здоровим людям».
Найбільше дівчина мріє отримати вищу освіту і колись працювати психологом. А також хоче подорожувати. «Світ навколо такий великий і захоплюючий, що цим треба користуватись. Жаль, що люди, які мають таку можливість, не роблять цього. А гоняться за матеріальним. Є дуже хороша цитата: «Яка різниця, скільки твоїм кросівкам, якщо ти гуляєш у них Парижем».  Мрію побачити інші країни – Францію, Англію. А в Україні найбільше хотілося б потрапити у мальовничий Львів, у його атмосферу кави, шоколаду, старих вулиць та історичних будівель. Поки я була лише у Рівному та Києві».
Разом з тим Яна зауважує, що, на жаль, Україна не пристосована для візочників. Бо нема навіть елементарних пандусів. А Іван Іванович каже, що не вистачає людяності. «Рідко знайдеш когось, хто по-справжньому поспівчуває людям з особливими потребами. Вже не кажучи про якусь допомогу. Насправді доля непередбачувана. Завжди можна опинитися на місці інваліда».
Наостанок питаємо, як дівчині вдається завжди залишатися такою позитивною. «Від поганого настрою мене рятує спілкування. Життя занадто коротке, щоб сумувати. Ставитися треба до всього простіше. На дрібниці не зважати, бо є значно серйозніші проблеми. Треба цінувати те, що маєш».
Наше суспільство застрягло в стереотипах, вважаючи особливих людей не рівними собі. Втім історія знає стільки геніїв на візках, які випереджували в інтелектуальному плані не одного здорового. Здобували успіхи у науці, спорті та мистецтві. Бажаємо і Яні досягти всього бажаного. Бо впевнені, її світло зможе зробити ясний день в душах багатьох.

Бліц-інтерв’ю з Яною Якимовою:
Улюблена цитата: «Щоб побачити веселку, потрібно пережити дощ».

Найбільше ціную в людях: щирість, відданість та чесність.

Краса – це внутрішній, душевний зміст, коли людина живе в любові й гармонії з навколишнім світом і з самою собою.

Студентам я бажаю насамперед терпіння. А ще більше дослухатися до слів викладачів. І звісно цінувати ту золоту пору, яку вони проживають зараз.

 Леся КОНДРАТИК.
До Дубровиччини завітали іноземці
Минулого тижня з неофіційним візитом наш район відвідала польська делегація. Гості поверталися зі столиці, втім знайшли час заїхати на Полісся. Хоча зустріч й виявилась не запланованою, приймали  західних сусідів  щиро та гостинно – з українським короваєм.
Серед гостей були і польські педагоги, які виявили бажання побувати в наших школах. Їм показали Берестівський та Дубровицький НВК, де освітяни підписали спільну угоду про подальшу співпрацю. За її умовами українські та польські педагоги разом працюватимуть над проектами, організовуватимуть відпочинок дітей, у тому числі й у мовних таборах.
До речі, вже кілька років поспіль школярі нашого району відпочивають у Польщі повністю за рахунок їхнього бюджету, інформує РДА.

Аби пам’ять була світлою
Краєзнавець Володимир Мозоль продовжує відкривати втаємничені сторінки історії повстанського руху нашого краю. Черговий пласт напрацювань він помістив у книгу «ОУН-УПА на теренах Дубровиччини», яку минулої п’ятниці презентував у районній бібліотеці. Разом з автором поринути у минувшину прийшли школярі, бібліотекарі, працівники культури та всі охочі дізнатися більше про ті буремні часи.
«Пройшло вже багато років з того часу, але і досі хтось вважає борців за незалежність зрадниками українського народу, вбивцями та бандитами. Насадженні радянською владою стереотипи ще живуть. Українські повстанці, котрі прагнули будь-якою ціною досягти такої бажаної незалежності, досі залишаються не визнаними, їх ще обливають брудом», - зазначив у своїй книзі дослідних.
Аби виправити таку історичну несправедливість, пан Володимир і працює. Шукає матеріали в архівах та спілкується із старожилами. І ця книга є лиш першою із серії. Тому будемо чекати нових розвідок краєзнавця.

З тепло забезпеченням ситуація катастрофічна
КП «Теплосервіс» з 5 грудня може припинити подачу тепла в бюджетні установи району. Причина проста до банальності - немає коштів. Станом на 21 листопада на підприємстві залишилося запасу палива на 13 днів. Авансу, передбаченого договорами, для закупівлі палива надано не було. Управління освіти взагалі договір на поставку тепла не уклало і рахунки для оплати за надані послуги не приймає. Втім борг за надані послуги управлінню освіти (крім інших споживачів) за жовтень та листопад складає 1031 тис. грн. А заборгованість самого теплопостачального підприємства за отримані та вже використанні торфобрикет і дрова перевищує 355 тис. грн. Постачальники надалі паливо в борг не надаватимуть.
Окрім того, підприємству ж необхідно виплачувати працюючим заробітну плату з нарахуваннями, розраховувати за електроенергію, воду, матеріали, пальне і інші дрібні витрати (всього витрат 1075 тис. грн.). Як вирішуватимуться проблеми теплопостачання, повідомимо згодом.

«Шлюб за добу» скоро і в Сарнах
Сервіс «Шлюб за добу» набуває все більшої популярності серед закоханих. Поки він працює лиш в Рівному. Та невдовзі, з січня наступного року, одружитись без вагань та роздумів можна і в Сарнах. До нашого міста така диво-новація ще не дійшла. Втім нетерплячим дубровицьким молодятам до сусіднього міста буде таки ближче.

Знову знайшли «калорійну»  контрабанду
Поліське сало облюбували білоруси. Майже сто кілограм контрабандного делікатесу з нашого краю знайшли в Столінському районі. Його навмисно викинули з потягу, бо планувалося, що «смачний» вантаж хтось забере. Втім прикордонники виявились вправнішими. Наразі зловмисників розшукують.

Подарунок на Різдво
Народні депутати підтримали законопроект про святкування Різдва двічі – 25 грудня, коли його відзначають католики, та 7 січня. В ці дні українці матимуть офіційні вихідні. Натомість виключили зі святкових днів друге травня, а перше оголосили Днем праці. Ухваленню рішення передувало бурхливе обговорення, але, проголосувавши вп’яте, урядовці таки дійшли згоди.

Також звучала пропозиція скасувати так звані «п’яні понеділки» – коли вихідний день переноситься на понеділок, якщо він випадає на суботу або неділю, проте це питання залишилося лише на рівні розмов. Так само у законі нічого не йдеться про 8 березня. Раніше неодноразово лунали заклики зробити цей день робочим.

ЛИШЕ ОДНЕ ПИТАННЯ –
про внесення змін до районного бюджету – розглянули депутати на сімнадцятій сесії районної ради,
що відбулася вчора, 16 листопада.
Левову частку (776,3 тис. грн.) з перевиконання показників плану доходів за підсумками 10 місяців (загальна сума - 1343 тис. грн.) спрямовано на співфінансування проектів з енергоефективності. Як пояснив голова РДА Микола Петрушко, завдяки чому буде замінено котли в міській ЗОШ №1, Залузькому та Великоозерянському НВК. Також солідні суми передбачено на утримання закладів охорони здоров’я (113 тис. грн.) та фінансування заходів місцевих і регіональних програм (127,5 тис. грн.). Варто підкреслити: цього разу депутати були на диво одностайними, відчувалося, що всі узгодження сум пройшли винятково прозоро й обговорювалися попердньо з представниками усіх фракцій. 


Михайло Афанасьєв: «Ми тут стоїмо
за країну, за свої домівки, рідних людей»
Ось уже три роки на сході України несе службу наш земляк -дубровичанин Михайло Афанасьєв. Була рада поспілкуватися з нашим захисником через інтернет про службу і настрій, бо давно знаю Михайла як цікаву, непересічну особистість.
Як служиться нашим військовим, чому людина приймає рішення добровільно, а не з примусу, йти захищати Батьківщину, які цінності важливі на війні? Про це говоримо з моїм співбесідником – майором 53-ї окремої механізованої бригади.

Михайле, розкажіть про себе, знаю Вас, бачилися до війни часто у місті, а зрештою, багато і не знаю.
Я народився 30 вересня 1975 року. Мої шановані батьки зараз на пенсії. Мама Емілія Логвинівна працювала вчителем, батько Євгеній Михайлович – військовий. У дитинстві з сім’єю об’їздили майже весь Радянський Союз. У 1986 році переїхали в Україну, у Дубровицю. Я закінчив міську ЗОШ №2. Згодом  рік пропрацював у велюнській школі. Вступив до Рівненського педагогічного інституту, але згодом вирішив обрати іншу життєву стежку і пішов навчатися до Київського вищого танкового інженерного училища, що після реорганізації стало називатися Київським інститутом сухопутних військ. Закінчив цей заклад у 1999 році. Згодом до 2002 року проходив службу у 51-й механізованій дивізії. Звільнився з лав ЗСУ у званні старшого лейтенанта. За час цивільного життя встиг попрацювати у різних сферах. Перед тим, як пішов служити за контрактом, навчав предмету «Захист Вітчизни» учнів Дубровицького професійного ліцею.
Багато молодих чоловіків намагалися всіляко уникнути війни і взагалі служби в армії. Як Ви потрапили в АТО? Як багатодітний батько могли ж скористатися пільгами і бути у мирній Дубровиці, а не на Сході.
Після кримських подій 2014 року, як професійний військовий, не зміг залишитися байдужим до подій в Україні. Не зважаючи на  те, що я етнічний росіянин, сприйняв події у Криму та на сході України як відкритий напад Росії на нашу країну. Добровольцем пішов до лав ЗСУ 19 березня 2014 року. На жаль, на початках був змушений проходити службу не у військах, а у військкоматі. Лише у листопаді 2014 року вдалося перевестися до 53-ї окремої механізованої бригади, що у той час формувалася для виконання бойових завдань у зоні АТО. У січні 2015 вперше поїхав туди, де йшла війна. Багато побачив за час служби у зоні АТО. Оборона Станиці Луганської, відрядження до Волновахи та Пісків, бої під Авдіївкою, Горлівкою, гарячі дні та ночі у Зайцевому. Останні півроку виконував разом із побратимами бойові завдання на Світлодарській дузі.
Михайле, звичайно неможливо в одній газетній публікації розповісти про період Вашої служби в зоні АТО, бо кожен день – це день на війні, це часто непередбачувані події і обставини. Але є речі, які болять і ніколи не зітруться з пам’яті…
За час свого перебування у зоні бойових дій наша бригада втратила більше як сто побратимів. Це найстрашніше – втрачати бійців, а найважче – друзів. В АТО стосунки між людьми відрізняються від повсякденних. З перших обстрілів стає зрозуміло, хто стоїть перед тобою або сидить поруч у окопі. Знаю рядових бійців, які значно порядніші від генералів, і, на жаль, знав офіцерів, для яких слово «честь»  – порожній звук. Не буду кричати і оперувати патетичними словами. Всі ті, хто добровільно прийшов в АТО, воювали не за уряд (який би він не був), не за вступ в НАТО, безвіз чи євроінтеграцію. Ми тут стоїмо за країну, за свої домівки, рідних людей. Ми воюємо проти нахабного окупанта, який вторгся до нас додому. Як батько, я не хочу, щоб мої троє дітей жили у країні із «руським миром». У мене також є  знайомі, які носять вишиванки, голосно вигукують «Слава Україні», розфарбовують все, що поруч, у кольори прапору, позиціонують себе як великі патріоти, одночасно шукаючи спосіб уникнути призову у армію. Боляче, приїжджаючи у відпустку додому, бачити, як кафе і бари тріщать від молоді та чоловіків, яким дуже пасувала б форма, бронік та розгрузка. Боляче чути: «ми вас туди не посилали, це не наша війна». Нещодавно дізнався, що загинув Юра Колесник. Він навчався в нашому ліцеї, радився зі мною щодо підписання контракту з ЗСУ. Чудовий був хлопець. Пишаюся, що знав цю молоду людину. Досі не віриться, що Юри нема. Війна, на жаль, забирає найкращих. Вічна пам’ять нашим бойовим побратимам, які не переступили поріг рідного дому і не обійняли своїх матерів.
Які сьогоднішні реалії неоголошеної війни? Як забезпечена тепер українська армія?
Зараз, на відміну від 14-15-го років, коли ми то відступали, то наступали згідно із Мінськими домовленостями, ми стоїмо на позиціях, відбиваючи спроби противника. Нас хочуть змусити відступити. Обстріли та виходи диверсійно-розвідувальних груп «сєпарів» – сьогоднішні реалії. Даємо адекватну відповідь. Звичайна планова робота. Щодо забезпечення ЗСУ, то нині є майже все, окрім сучасної бойової техніки (яку комусь постійно вручають, а вона осідає в Національній гвардії десь в тилу) та тепловізорів (які поступають від волонтерів і жодного від міністерства оборони). Досі бракує безпілотників. З тилового забезпечення проблемні побутові питання – прання, лазня і т.д. Звичайно, забезпечення зараз значно краще, аніж у 14-15–х роках. Є форма і харчування. Недоліки майже усунені. Волонтери постійно піклуються нашими проблемами, привозять маскувальні сітки, скоби для укріплень, буржуйки, мішки, кікімори і т.д. Звичайно волонтерів стало у рази менше ніж було на початку війни.Люди за три з половиною роки втомилися виконувати обов’язки Міністерства оборони. До речі, я й досі ходжу у розгрузці, подарованій дубровицькими волонтерами. Ми вдячні всім за підтримку, за повагу до армійців. Взагалі, коли атошники дізналися, що я перевівся з військкомату, спорядження для мене збирали, як то кажуть, «з миру по нитці». Хтось подарував рюкзак, хтось спальник, хтось рукавиці. Я всім щиро вдячний і хочу запевнити, що користуюся досі цими дорогими для мене дарунками.
Михайле Євгеновичу, хотілося б від справ військових перейти до цивільного, мирного життя. Родина – це Ваш надійний тил. Знаю, що вдома чекають люблячі рідні і дуже хочуть, щоб Ви повернулися у рідну хату здоровим, а чекають вже досить довго.
Я щасливий, бо знаю, що на мене чекає моя половинка – дружина Людмила (працює в дитячому садочку №5), двоє синів Євгеній і Дмитро (обидва студенти) і донечка Марійка (їй 5 з половиною рочків). Дуже сумую за всіма і, на жаль, рідко їх бачу, спілкуюся з ними – в основному смс-перепискою, бо не завжди є змога подзвонити. В 2015-му в мене навіть позивний був «Sms». Я знаю, що дуже хвилюються за мене мої люблячі батьки, переживають і просять у Бога для мене захисту. Всі кажуть, що мріють, щоб я якнайшвидше повернувся додому. А сини завжди наголошують, що пишаються своїм татом. Донечка постійно запитує, коли я приїду додому. Я всіх люблю, за всіма сумую і хочу, щоб мої рідні були щасливі.
Наостанок, користуючись нагодою, беру невеличке ще й бліц-інтерв’ю у Михайла Афанасьєва:
– Улюблений вислів: «Роби, що маєш, і будь, що буде».
– Найцінніше у житті: «Саме життя. Воно коротке».
– Друг – це «той, хто тебе розуміє. З ким є про що помовчати».
– В людях найбільше цінує – «щирість».
– Цікавий випадок на війні:
«Їх купа… В 15-му на ротному опорному пункті у Станиці Луганській почався обстріл… Криють густо з 120-х мінометів. Поховались по бліндажах. З стелі сиплеться пісок після кожного розриву. Чуєш вибухи – ближче – дальше, правіше – лівіше… Здається все, гаплик всім. В бліндажі чоловік 8. Напруження дике. Тут один боєць видає: «Ну, все… Точно «кранти». Його намагаються заспокоїти: «Та може ще пронесе». Відповідь порвала всіх: «Та з нами, що станеться!? Формі «кранти»! Годину тому повісив сушитися!!!».
Штанів від його форми ми так і не знайшли, а від кітеля залишились рукава і комір… Добре все, що добре закінчується.
Про нагороди. «Та трохи є. Буде чим гратися донечці».
Побажання землякам.
«Зичу всім, кого знаю і кого не знаю, злагоди та миру. Живіть так, щоб не було соромно перед дітьми. Любіть Україну».

Любов КЛІМЧУК.