четвер, 13 травня 2021 р.

 


Для спочилих найцінніше – молитва

 

Провідна, або поминальна неділя, проводи, провідки, гробки, проводи, радониця, дарна неділя, радниця, Томина неділя. Все це назви однієї і тієї ж традиції у різних регіонах України – згадувати душі померлих в першу після Великодня неділю. Одне з цих всіх найменувань вважається церковним –  йдеться про Томину або Фомину неділю. У писанні йдеться, що один з апостолів, Фома, не повірив у Воскресіння Христа. «Не повірю, доки не вложу моїх пальців у Його рани», –  сказав апостол.

І тільки після перевірки він переконався, що Ісус воскрес. Тому весь тиждень, що минає, вважається Фоминим.

Кажуть, на Великдень Бог відпускає душі померлих на землю. А в поминальну неділю душі повертаються назад на небо. От родичі й приходять на цвинтар попрощатися. А якщо в цей день іде дощ, то якась із душ нібито плаче через те, що Господь її не відпустив за гріхи.

Традиції поминальної неділі у регіонах України – різні. На Поліссі традиційно відзначають Провідну неділю, хоч окремі парафії мають Проводи в інші дні. У кожному населеному пункті, кожній парафії скрізь є традиція молитися за тих, хто вже не з нами

У деяких селах Дубровицького району, це роблять відразу після Великодня – у понеділок. Спочатку в церквах проходять Служби Божі, а потім на цвинтарі збираються родичі. Але, як стверджують самі священнослужителі, це зумовлено скоріше зручністю. Адже на Пасху в українців є три вихідні, і вони можуть собі дозволити приїхати до рідних на кладовище без відгулів на роботі.

Колись спеціально для поминання близьких пекли паски, зараз часто беруть ті, що залишаються із Великодня, роблять крашанки.

Після Служби Божої в день Проводів священник й парафіяни хресним ходом ідуть на цвинтар, де відправляють загальну панахиду. Потім кожна родина, яка бажає, запрошує священника на могили своїх предків, щоб відслужити там літію. Подекуди заведено залишати на могилах пасочки, крашанки, цукерки, навіть чарку з горілкою. Чи варто це робити? Священники кажуть: наїдки розтягують тварини, а місце поховання має бути у чистоті та спокої. Церковною традицією установлено, що молитва за померлих повинна бути з жертвою. Тому варто віддавати харчі тим, хто не в змозі купити, чи приготувати святкові страви, а не класти їжу на могилах. Що ж до звичаю залишати, чи навіть лити на могилу горілку, то це взагалі неприпустимо: цим оскверняється пам’ять померлих, – наголошують священнослужителі у своїх зверненнях до парафіян.

Стосовно квітів, якими родичі прикрашають пам’ятники на Проводи, то за словами духівників, бажано нести на цвинтар лише живі, а не штучні. До речі, в Миляцькій громаді заборонили використання на кладовищах штучних вінків і квітів. Голова громади Федір Хлебович каже, стежити за тим, чи дотримуються рішення виконкому будуть місцеві старости.

Федір Хлебович пояснює, на такий крок пішли, аби дбати про екологію. До слова, в сусідньому обласному центрі, Житомирі, рішенням виконкому заборонили продаж штучних квітів під час поминальних днів.

І наостанок про головне. Кладовище – це святиня, там спочивають тіла християн, а найкращим дарунком для спочилих є молитва. Тому, як наголошують настоятелі храмів Дубровиччини, в поминальний день варто прийти зранку до церкви, поставити заупокійні свічки, подати записки за упокій душ покійних із їхніми іменами та помолитися за померлих, щоб великодня радість передалася їм.

Саме так православні люди мають передусім вшановувати пам’ять покійних. Навіть якщо ви далеко від місця спочинку своїх рідних, прийдіть у храм, помоліться за їх душі, подаруйте світло своєї любові спогадам про рідних, що відійшли у небо.

Що для нас, живих, значить провідна неділя? Зворушливі слова про цей день написала минулого понеділка дубровичанка Галина Німчук, ветеран педагогічної праці: «Сьогодні знову звеселіла батьківська хата, яка вже шість років стоїть одиноко сумною пусткою.Тільки на великі свята приїжджають діти, онуки, щоб відвідати могилки рідних і віддати їм шану –  помолитися за їхні душі.Ось і тепер, на другий день Паски, ми побували на цвинтарі та посиділи у такій, близькій серцю, рідній хатині, де з портретів на нас дивляться найрідніші і найкращі у світі очі. І так легко стає на душі, ніби мама тебе пригорнула і дала потрібні поради, як далі жити...».

Нам так не вистачає їх порад, мудрості і любові, всіх дорогих людей, які пішли у небо...

Люба Клімчук.

 

 


Погляд в історію: Свято-Миколаївський монастир

У ці великодні дні «Дубровицький вісник» продовжує знайомити вас, шановні читачі, з історією духовності краю.

За народними переказами, першим релігійним осередком на теренах у Сельці був Свято-Миколаївський монастир. Про його існування вперше письмово згадується в далекому XVI столітті в акті поділу маєтків Марії Гольшанської.

Свято-Миколаївський монастир був заснований приблизно в другій половині XV століття князем Юрієм Семеновичем Ольшанським на одному з островів Горині за 4 км на північний схід від Дубровиці – родинного гнізда князів Ольшанських. Нагадаю, що Дубровиця, у складі Волинської землі, у другій половині XIV століття була загарбана Литвою і стала центром правління князів Гольшанських, родичів Вітовта – великого князя Литовського.

Князі Гольшанські за час свого правління побудували по своїх Дубровицьких маєтках чимало храмів. У 1502 році князь Юрій Гольшанський з Григорієм Глинським і Федором Мстиславовичем зазнали поразки від татар над річкою Уж біля Овруча. Два князі загинули. Скориставшись відсутністю в Дубровиці князя Юрія, татари напали на містечко і сильно його понівечили. Княжій родині вдалося врятуватися. Припускають, що на честь цього чудесного порятунку князь і вирішив побудувати Свято-Миколаївський монастир.

Існує легенда, що якось рибалки помітили, як до острівця на Горині водою принесло ікону святого Миколая і скільки вони не відпихали її від берега, вона знову поверталася. Про це люди розповіли князю, який вбачав в цьому знак Божий – місце, де побудувати монастир. Цю ікону було розміщено в монастирському храмі, який був названий, як і весь монастир, Свято-Миколаївським. Пізніше виявилося, що ця ікона є чудотворною.

Острівець, на якому засновано Свято-Миколаївський монастир, знаходився серед непрохідних боліт і доступ до нього міг бути тільки по річці Горинь. На півночі від храму знаходились дерев’яні господарські будівлі й келії монахів. На схід від вівтаря храму було розташоване монастирське кладовище, сліди якого ще добре було видно до 70-х років минулого століття. Поруч храму стояла дерев’яна дзвіниця. Монахи вправно займалися сільським господарством, запроваджували в господарстві найновіші досягнення європейської агротехніки, обробітку землі й цьому навчали навколишніх селян. Проте їх головним покликанням залишалася молитва та спокута гріхів.

Князі Гольшанські надали монастирю святого Миколая чимало привілеїв, зокрема виділили монастирю значні земельні ділянки, дозволили ловити рибу в Горині, збирати продукти лісу, подарували село Селець, що знаходилося в одному кілометрі від монастиря. Монастир вважався родинним, на його кладовищі поряд з монахами покоїлись члени князівської родини і їх вірних слуг. Крім того, Гольшанські дарували храму чимало прикрас і церковних атрибутів.

22 травня, в день перенесення мощів Миколая Чудотворця, у храмі відбувалися урочисті Богослужіння, на які сходилися паломники з близьких та далеких сіл.

У XVI столітті Західну Україну підкорили поляки. Вони впроваджували свої адміністративні, судові та економічні закони, намагалися нав’язати свої релігійні вірування українцям. Згідно з Берестейською унією 1596 р. частина православного духовенства підкорилася католицькому Ватикану, зберігши православний обряд. Спадкоємці роду Ольшанських також стали католиками й перестали підтримувати Свято-Миколаївський монастир. Монастир став занепадати, а його храм перейшов до громади с.Селець. Парафіяни храму святого Миколая були приписані до храму Різдва Богородиці, збудованого графом Плятером в 1865 році.

У Свято-Миколаївському храмі с.Селець богослужіння відбувалися до 1950 року. За період існування монастирського храму священниками були Леонід Гордасевич (батько відомої поетеси Г. Гордасевич), Іван Кришпиневич, Петро Швець. В селі також діяв хор. Навчав співу сам отець Іван Кришпиневич. Пізніше дяком храму Різдва Богородиці працював Володимир Кубаєвський, родом з Мінська. Проте на початку Другої світової війни Кубаєвський повертається на свою батьківщину і хор розпався.

Сільський храм в 1950 році був знятий з реєстру і переживає лихоліття.

У роки радянської окупації велася активна атеїстична пропаганда. Політика Кремля була спрямована на знищення духовного життя усіх підкорених народів. Заборонялося святкувати будь-які церковні свята та здійснювати православні обряди, активно переслідувалися священники та парафіяни. В 1963 році Свято-Миколаївський храм розібрали. Майно храму було знищено, пограбовано, невелику частину передано до храмів м. Дубровиці. Ті, хто брав активну участь у знищенні храму, до біблійного віку не дожили. Щоб взагалі стерти сліди старої святині з лиця землі, в 70-х роках на місці храму зробили кошару для колгоспної худоби.

Ось таку історію про знищену святиню у Сельці віднайшла я на сторінках інтернету. На жаль, жодних посилань на авторство у публікації не було. Однак, вважаю що більшість історичних фактів, викладених тут, піддавати сумнівам не потрібно.

Великий духовний слід залишили на нашій землі князі Гольшанські, які за власний кошт будували церкви, монастирі, школи. Про це детальніше розкажемо у наших наступних публікаціях.

Люба Клімчук.

Отець Леонід Гордасевич з сім’єю

 

 

 
















Великодній день був чудовим завдяки талановитим землякам

 

Великдень традиційно – це родинне свято. У Дубровиці на свято Воскресіння Христового з’їзджається чимало гостей до своїх рідних. Торік через пандемію масових заходів у місті не проводили. Цьогоріч вирішили організувати святкову програму, щоб підняти людям настрій, додати свіжого подиху у наш побут. На третій день Пасхи Христової працівники галузі культури, освіти, спорту громади, наші шановані аматори сцени, майстри декоративно-ужиткового мистецтва, знані кулінари та кондитери створили у центрі міста прекрасну атмосферу Великоднього фольклорного свята народно-побутового танцю та пісні «Фольклорне веретено». Лунали вітання від міського голови Богдана Микульського, начальника відділу освіти, культури, молоді та спорту Ніни Стасюк. Як радо зустрічалися і поздоровляли з Великоднем один одного жителі різних сіл. Цікаві майстер-класи з виготовлення великодніх сувенірів провели для діток працівники центру позашкільної освіти та Дубровицького краєзнавчого музею. Були дуже азартні спортивні флешмоби, рухливі ігри. Всім смакували пасочки та чудові м’ясні вироби. До народних танців долучалися всі охочі. Кожен колектив, окремий учасник, який взяв участь у заходах, заслуговує на накращі слова подяки. Спасибі організаторам та учасникам за настрій, позитив, за свіже відчуття, що життя продовжується. Артистично вели святкову програму Євгенія Швайко та Наталія Верес. Як сказав гість з Йорданії, який був на святі, йому дуже припали до душі краса, гостинність та талант наших земляків. Хто ж у цей святковий день порадував наших земляків?

Відділ освіти, культури, туризму, молоді та спорту Дубровицької міської ради висловлює подяку і глибоку вдячність за плідну співпрацю у підготовці та проведенні Великодніх свят, свята народного побутового танцю та пісні «Фольклорне веретено»: учням 8-го класу Дубровицької ЗОШ І-ІІІ ст. №1, керівнику Любові Дубінець, педагогічному колективу, завідувачу господарством Анатолію Дудару та директору Ігорю Клюйку; учасникам хореографічного колективу «Джас-денс» Дубровицького НВК «Ліцей-школа І-ІІ ст.», керівнику Лілії Гаврильчик, учениці Арині Шугалевич, педагогічному колективу, завідувачу господарством Петру Стасюку та директору Володимиру Кушніру; педагогічному колективу Центру дитячої та юнацької творчості Дубровицької міської ради, директору Миколі Семенюку; учасникам хореографічного колективу «Позитив» Колківського СБК, керівнику Мирославі Мороз, директору будинку культури Ірині Красько та бібліотекарю Колківської ПШБ Ользі Денищич; народному аматорському вокальному чоловічому квартету «Мелодія» Дубровицького будинку культури, керівнику Олександру Лавору; учасникам народного аматорського фольклорного ансамблю родини Чудіновичів села Сварицевичі, керівнику Вірі Зиль, старості сіл Сварицевичі та Зелень Степану Гольцу, бібліотекарю Зеленської ПШБ Ірині Холодько, завідувачу Сварицевицького СК Володимиру Швайку; учасникам вокального ансамблю Осівського будинку культури, керівнику Ніні Ковальчук, директору Осівського БК Василю Столяру; учасникам фольклорного ансамблю «Волошки» Зеленського сільського клубу, керівнику Любові Вишневській; учасникам народного аматорського фольклорного ансамблю «Намисто» Дубровицького будинку культури, керівнику Ірині Дубінець; учасникам фольклорного ансамблю «Журавлина» с. Літвиця, керівнику Вірі Колоді, директору Трипутнянського СБК Володимиру Ярошуку; учасникам народного аматорського фольклорного ансамблю родини Олексієвців села Залужжя, керівнику Вікторії Полюхович, директору Залузького СБК Галині Котяш; учасникам народного аматорського фольклорно-етнографічному ансамблю «Серпанок» села Берестя, керівнику Івану Буткевичу, бібліотекарю Берестівської ПШБ Наталії Твердун; учасникам народного аматорського ансамблю автентичного фольклору села Кураш, керівнику Марії Корнійчук; учасникам народного аматорського фольклорного ансамблю «Берегиня» села Крупове, керівнику Ніні Рабчевській; директору БК села Лютинськ Галині Шинкар, старості сіл Лютинськ, Селець Віктору Кузіну; усім працівникам Дубровицького будинку культури, ЦБС, директору Дубровицького історико-етнографічного музею Віті Красновській, заступнику директора ДЮСШ Валерію Малафею, інженеру з комп’ютерних технологій Руслану Ревуку та головному спеціалісту відділу освіти, культури, туризму, молоді та спорту Олександру Котяшу, завідувачу Соломіївського СК Олексію Гладкому, працівникам комунальної служби міста, неперевершеним майстрам своєї справи: Людмилі Котяш, Оксані Клюйко, Олені Щур, Оксані Довжик, Галині Грейнер, Олександру Коту, Марії Жакун, Ніні Воробей; талановитим ведучим дійства Євгенії Швайко та Наталії Верес. Успішна реалізація свята була б неможлива без участі цих людей.

Люба КЛІМЧУК.

 

 

 


СВІЙ – СЕРЕД ЧУЖИХ, ЧУЖИЙ – СЕРЕД СВОЇХ:

як відбувався масштабний обмін українців та поляків

 

6 травня 1947 року – у Варшаві уряди УРСР і Польщі підписали протоколи щодо закінчення репатріації українського населення з території Польщі в Українську РСР та польських громадян із території УРСР – до Польщі.

А розпочалося все 9 вересня 1944-го – 77 років тому – коли в польському місті Люблін підписали документ, який визначив долі близько 1,3 мільйона людей.

Документ називався «Угода між Урядом Української РСР і Польським Комітетом Національного визволення про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР». Цей польський комітет був щойно утворений у Москві – його визнавав за уряд Польщі хіба що Кремль. Тобто підписана угода насправді мала сумнівну легітимність. З українського боку підпис поставив прем’єр Микита Хрущов, з польського – голова комітету Едвард Осубка-Моравський.

Йшлося про обмін населенням: з Польщі в УРСР мали переселити «всіх громадян української, білоруської, російської і русинської національностей», а в зворотному напрямку – «всіх поляків і євреїв, що перебували в польському громадянстві до 17 вересня 1939 року».

У перших трьох абзацах першої статті тричі наголошувалося, що йдеться про добровільний переїзд людей. Наприклад: «Евакуації підлягають лише ті, хто виявив своє бажання», або «Евакуація є добровільною, і тому примус не може бути застосований ні прямо, ні посередньо».

Насправді добровільно переїжджали лише протягом першого року – до кінця серпня 1945-го. Далі людей «переселяли» регулярна армія, внутрішні війська та органи безпеки.

Голодні й принижені

У моїй рідній Орв’яниці мешкає декілька родин, чиї батьки пережили репатріацію. Шанований лікар Микола Дацько, батька якого переселили з Польщі, наводить його спогади: поки їх родину перевозили з Польщі, виділений їм будинок спалили. Добре, приютили в своєму інші польські репатріанти Шмигельські. Так й ютилися дві великі родини в одному домі. Становище вигнанців було тяжким не тільки через житлові умови.

Людям, пише нарком держбезпеки УРСР, «до сих пор не возвращено продовольствие и имущество, сданное ими воинским частям Красной армии по месту их прежнего жительства. Это обстоятельство, а также несвоевременная выдача хлебопродуктов в счёт трудодней, выработанных ими в колхозах, и отсутствие у большинства из них приусадебных участков усугубляет положение, в котором находятся многие переселенцы».

До напівголодного існування додалося вороже ставлення з боку місцевого населення. Це зараз вже нащадки переселенців міцно врослися в наше Полісся. А їх батькам та дідам було ой як несолодко.

«Будет подвергнут аресту»

Замість усунути причини незадоволення людей (а з рапортів держбезпеки видно, що керівництво країни знає і про тяжку ситуацію, і про її причини), починається пошук серед переселенців «підбурювачів-куркулів». Їх швидко «знаходять».

«Виявили» навіть цілі антирадянські групи, які «систематически проводили разложенческую работу среди переселенцев, призывая их к возвращению в Польшу». І не тільки розкладали-закликали, але й «высказывали террористические намерения в отношении партийно-советского актива».

Терористичні наміри – це розстріл.

По той бік

А що ж відбувалося в цей час на території Польщі, куди намагалися повернутися вигнанці? Там у січні 1946-го почався заключний етап переселення – примусовий.

Адже добровільно їхати в УРСР більше ніхто не хотів.

На території, які підлягали «зачищенню», ввели війська – 3-тю, 8-му та 9-ту дивізії польської піхоти, 14-й та 18-й піхотні полки, прикордонні формування, підрозділи міліції та держбезпеки. Хто пам’ятає колишні радянські фільми, то можливо пригадає одну із серій «героїади» про радянсько-польський кордон. Звісно, там уродженці Польщі, що намагалися правдами і неправдами повернутися назад, змальовувалися підступними провокаторами. Червона історія наскрізь просякнута містифікаціями…

Українці, намагаючись уникнути лихої долі, справді тікали в ліси чи сусідню Словаччину, записувалися поляками тощо. Пощастило небагатьом…

Насильницька депортація відзначалася надзвичайною жорстокістю, спротивом людей, сутичками з військовиками, жертвами з боку цивільного українського населення. Селянам давали дві години на збори. Це пекло тривало до червня 1946-го.

Нарешті 6 травня 1947 року українська та польська сторони підписали Підсумковий протокол, брехливо заявивши, що переселення відбулося в атмосфері порозуміння та згоди…

Протягом неповних двох років з Польщі виселили до України 482 109 людей, або 122 454 родини.

Людмила РОДІНА.

 

 

Що змінилося для українців з 1 травня?

 

Субсидії, газ, електрика – більшість травневих змін стосуються тарифів на комунальні послуги.

Субсидії по-новому

В Україні близько 3 млн. домогосподарств отримують субсидію на оплату житлово-комунальних послуг. З травня отримувачі субсидій повинні будуть подати нову заявку – призначати житлові субсидії з 1 травня будуть після надання нових заяв від громадян. Крім заяви, потрібно подати декларацію про доходи та витрати, договір найму (оренди) житла (за наявності), копію договору про реструктуризацію заборгованості з оплати ЖКП (за наявності).

Як пояснив Прем’єр-міністр Денис Шмигаль, заявки можна буде надіслати протягом наступних 5 місяців, – онлайн або поштою.

До того ж, від травня усі субсидії виплачуватимуться виключно «живими грошима» (до цього – 92 %). Але найбільші зміни стосуються тих, кому субсидію відтепер не отримати.

За роз’ясненням Мінсоцполітики, тепер житлова субсидія не призначатиметься, якщо будь-хто із складу домогосподарства або членів сім’ї має такі активи або витрати:

впродовж року перед зверненням за субсидією купив земельну ділянку, квартиру (будинок), інше нерухоме майно, транспортний засіб, цінні папери та інші фінансові інструменти, віртуальні активи, будівельні матеріали, інші товари довгострокового вжитку на суму, яка на дату операції перевищувала 50 тис. грн.,

на дату призначення субсидії має на депозиті кошти, загальна сума яких перевищує 25 прожиткових мінімумів – зараз це 56 750 грн.,

впродовж року перед зверненням по субсидію купив валюти (готівкової чи безготівкової) або банківських металів на суму, що перевищує 50 тисяч гривень (хоча це важко перевірити, якщо кандидат на субсидію не згадує це у своїй декларації, а без посвідчення особи можна купити валюту на суму до 150 тис. грн.).

Субсидію також не призначать, якщо хтось із повнолітніх членів сім’ї не навчався, не працював і не мав офіційного статусу безробітного або якщо за цю людину не сплачено хоча б мінімальний ЄСВ. Не зможуть отримати субсидію і ті, хто понад 60 днів перебували за кордоном (без службових відряджень, лікування та навчання із відповідними документами).

 

Ціни на газ – за річним тарифом

З 1 травня побутові споживачі газу автоматично перейшли на річні тарифні плани тих постачальників, які їх обслуговують. Не торкнеться це лише тих споживачів, які вже мали річні контракти, – вони діятимуть до завершення свого терміну.

Упродовж року споживач може відмовитися від річного контракту і перейти на будь-який інший або змінити постачальника.

Вже відомі річні ціни на газ: від 7,88 до 13,5 грн. за куб. Деякі компанії за місячними контрактами пропонують нижчі тарифи, адже у річні контракти постачальники закладають ризики зростання цін. Нині учасники ринку сперечаються, як можуть зрости ціни на газ впродовж року. Але всі погоджуються, що такими низькими, як минулого літа, вони вже не будуть.

Наприклад, у Нацбанку вважають, що цього літа ціна на газ може бути вдвічі вищою, ніж минулого. Прем’єр-міністр Денис Шмигаль висловив сподівання, що річні контракти захистять українців від таких різких коливань цін, як цієї зими, і нагадує, що ціна у річних контрактах може лише зменшуватися, а не зростати.

 

Електрика за старими цінами. Поки що

 В останні дні квітня уряд подовжив механізм спецзобов’язань (ПСО) – фактично, регулювання цін – на ринку електроенергії для населення до 30 червня.

Це означає, що тариф на електрику поки залишиться без змін – 1 грн. 68 коп. за кВт/год. А якби механізм спецзобов’язань не продовжили, це призвело б до різкого зростання тарифів. Як кажуть у міністерстві енергетики, ціна могла б зрости у понад два рази, до 3,40 грн. за кВт/год.

Водночас державні компанії «Енергоатом» та «Укргідроенерго» зможуть продавати електрику напряму, оминаючи нинішнього посередника ДП «Гарантований покупець».

 

Ціни на квитки Укрзалізниці

З 1 травня тарифи на залізничні перевезення знову піднімуться – на 2%. Це підвищення планове і входить в графік з березня 2021 року. Як зазначають в Укрзалізниці, це не підвищення цін, а легка індексація.

До вартості проїзду пасажирів у загальних, плацкартних, купейних вагонах і вагонах класу «люкс» буде щомісяця застосовуватися коефіцієнт індексації 1,02.

 

Підприємці звільняються від сплати податку

У травні фізичні особи-підприємці першої групи будуть звільнені від ЄСВ на період з 1 по 31 травня 2021 року. У цю групу входять підприємці, у яких немає найманих працівників, і вони займаються роздрібною торгівлею на ринках або надають послуги для населення, а річний дохід не повинен перевищувати 1 мільйон гривень.

 

У травні стартує ЗНО

Основна сесія зовнішнього незалежного оцінювання розпочнеться наприкінці травня, і випускники складатимуть тести з чотирьох предметів: 21 травня – хімія; 24 травня – Іноземні мови (іспанська, німецька, французька); 25 травня – Англійська мова; 28 травня – математика

Підготувала Людмила РОДІНА.

 

четвер, 6 травня 2021 р.

 




Писанки і крашанки:

головне з любов’ю

 

Великдень не можна собі навіть уявити без писанок і крашанок. Чому ж яйце стало символом цього християнського свята?

Як стверджує біблійна притча, після вознесіння Ісуса на небо у Рим до тодішнього імператора Тиберія прийшла Марія Магдалина. За звичаєм багатії несли з собою дари володарю – дорогоцінне каміння, золоті прикраси, заморські килими… Марія Магдалина не мала коштовностей і подарувала імператорові просте біле куряче яйце зі словами «Христос воскрес!».

Імператор здивувався: мовляв, як не може біле яйце стати червоним, так і воскреснути з мертвих неможливо. Та не встиг Тиберій доказати, як яйце на його очах із білого перетворилося на червоне, наче облите кров’ю. Звідси й пішло уявлення про яйце як про символ світу, омитого кров’ю Спасителя і тим самим відродженого до нового життя.

У давнину писанкарством займалися виключно жінки й дівчата. Жінки – вечорами, коли діти спали та завершувалися повсякденні турботи. Якщо жінка була безплідна, вона обов’язково писала дванадцять писанок з рослинним орнаментом та обдаровувала ними дітей, щоби завагітніти. Дівчата, навпаки, писали гуртом. На Поліссі дівчина сама дарувала хлопцеві червону писанку як знак симпатії. А парубок обов’язково мав віддячити за подарунок, замовивши красуні музик на третій день після Великодня, а також запросити її до танцю.

Писанки були елементом забави для дітей та молоді: ними грали «навбитки», «цокалися». Наприклад, дівчата пускали писанки з горба: чия швидше скотиться, та дівчина першою під вінець піде.

В українській традиції писанка символізує джерело життя, багатство, добробут, радість та воскресіння.

Навчити діток писанкарству – це творча справа, яка відтворює традиції нашого народу. Наприклад, у Дубровиці вже багато років поспіль навчає писанкарству наших маленьких земляків отець Сергій у недільній школі, яка діє при Свято-Миколаївському храмі УПЦ. Попросила дубровичанку Тетяну Коржик поділитися враженнями від занять у недільній школі, і власне від виготовлення писанок:

– Наша недільна школа діє на постійній основі з жовтня і до літніх канікул. Дітки з радістю поспішають до отця Сергія щосуботи на 14.00 год. – Розповідає моя співрозмовниця. – Вони залюбки йдуть на заняття, мені мої донечки нагадують, щоб я не забула їх відвести. Заняття у нас тематичні: на Миколая і Різдво вчимо віршики, колядки, пісні. Отець Сергій роздав своїм школярам дитячі біблії. У недільній школі є і домашні завдання. Це прочитання біблійних текстів, а потім їх обговорення на зустрічах. Переглядають діти і мультфільми на біблійну тематику.

Моя донька (їй 5 років), то читати ще не вміє, але ходить і уважно все слухає. Вона постійно малює Бога, у садочку розказує усім, де була у суботу і що чула. Часто вихователі перепитують: «Звідки вона стільки знає про Бога?». Я відповідаю, що все з недільної школи. А старша донька, з гордістю розказує про недільну школу. І нам з чоловіком переказує біблійні історії, які ми не чули. Вчимося всі разом. Цікаво пізнавати нове разом з дітьми.

Фото з розпису яєць були зроблені на Вербну неділю. Отець Сергій організував майстер-клас для дітей разом з батьками.

А ще наш настоятель дав додому писанки (власне інструмент, за допомогою якого при нагріванні розписуємо яйце воском). Це для того, щоб діти розмалювали яйця вдома і на перший день Великодня о 16.00 год. біля церкви буде проводити конкурс на «Найкращу розмальовану писанку» і буде багато інших, цікавих конкурсів.

Отець Сергій завжди пригощає діток солодощами. А під час посту настоятель організував для дітей випікання пісних жайворонків. Напекли, наїлись ще й додому принесли. Ми, батьки, щиро вдячні отцю Сергію за те, що він душу і знання вкладає у духовне навчання наших синів та донечок. Настоятель завжди вислуховує і підтримує словом, підказує, як вчинити в тій чи іншій ситуації. Дуже дякуємо за працю. Нам дуже приємно, що отець Сергій долучає нас до вивчення українських традицій.

Ось такий чудовий приклад роботи недільної школи й власне навчання писанкарству є у Дубровиці. Нехай і надалі світло Боголюбові дарують у Свято-Миколаївському храмі й дорослим, і дітям.

До речі, під час розкопок могильника на березі водосховища у Демидівському районі Рівненської області археологи виявили глиняну писанку, вік якої складає близько 950 років.

«Це початок 12 століття, Київська Русь. На Волині це перша ціла, настільки стародавня писанка. Раніше у курганах знаходили шматочки. А це (яйце) таке ціленьке... На розписному яйці зображено хвилі – як символ води, і колоски – як символ родючості».

Моя бабуся і моя мама завжди фарбували яйця у цибулинні. Вони виходили різними, з бурштиновим і коричневим відтінком. Колись мені здавалося, що ці крашанки одноманітні. А тепер я розумію, скільки вкладалося любові – до Бога і рідних. І головне – натуральні фарбники, це ж наше здоров’я.

Люба КЛІМЧУК.

 

 

І кожен фініш – це, по суті, старт, або Миколаї завжди в строю

Життя, як річка. Є час розкидати каміння, а є час його збирати. Цей гарний біблійний вираз каже і про те, що у кожного з нас настає час підсумків, коли ми думаємо про те, що зробили, аналізуємо своє життя перед новим етапом долі. Або, як каже, Ліна Костенко: «І кожен фініш – це, по суті, старт…».



Володимир Миколайович Малафей багато років свого життя віддав роботі у галузі культури Дубровиччини. Ми бачили цю прекрасну людину і на сцені, і за режисерським пультом, і у різних образах на святах. Знаємо Володимира Миколайовича як небайдужого дубровичанина, який любить своє місто і його жителів.

Нещодавно колеги по роботі провели цю шановану людину на заслужений відпочинок. Директор будинку культури Олександр Лавор в цей день сказав: «Згідно із записом у трудовій книжці, сьогодні у нашого колеги Володимира Миколайовича – останній робочий день. Трудова нива Володимира Миколайовича розпочалася у 1972 році. Вона була досить нелегкою і цікавою. Наш колега був і музикантом у ресторані, і музикантом оркестру, і музикантом-барабанщиком у будинку культури. У свій час, Володимир Миколайович працював навіть електриком п’ятого розряду, поштарем. У 1988 році Володимира Миколайовича призначили методистом районного будинку культури й по квітень 2021-го працював він у цій структурі. Володимир Миколайович – це ціла епоха культурного життя Дубровиччини, зокрема і ціла епоха роботи будинку культури. Довгий час Володимир Малафей очолював цей заклад. Він був різностороннім діячем галузі культури, наставником для багатьох молодих фахівців. Володимира Миколайовича любили і шанували його колеги. Завжди будемо раді бачити Вас у будинку культури. Зачитаю останній запис у Вашій трудовій книжці: «31 березня 2021 року звільнений у зв’язку зі скороченням чисельності та штату працівників…».

Олександр Лавор щиро побажав, щоб надалі у житті Володимира Миколайовича були тільки записи про цікаві подорожі, відпочинок з друзями, лише позитивні моменти.

Щирі й теплі побажання сказали для Володимира Миколайовича в цей день і його колеги. Приємні й зворушливі слова написали для шанованого працівника галузі культури Дубровиччини й наші земляки.

Ганна Красько: «Колектив – молодці! Прекрасна людина – Володимир Миколайович! Бажаю доброго здоров’я і гарного сімейного життя».

Таїса Яцута: «Трішки сумно, але, разом з тим, починається нова сторінка в житті! Нехай вона буде тільки радісною і щасливою. Вітаю, колего!».

Олена Лобзун: «Бажаю Вам міцного здоров’я і лише сонячних днів тривалої відпустки. Заслужені аплодисменти. Радію, що знайома з Вами!».

Валентина Королькова: «Щиро вітаю Володимира Миколайовича з новим статусом. Хоч працюю в іншій сфері, але наші дороги перетиналися частенько. Чудова людина! Талановитий, стриманий, делікатний, шляхетний. Можна й можна продовжувати. Бажаю просто жити в здоров’ї. Многії літа!».

Нивецький СБК: «Завжди сумно, коли хороша людина полишає колектив. Володимир Миколайович дав нам усім зразковий урок як керівника, так і колеги. Для вас починається другий том вашого життя, і бажаю, щоб він був таким же цікавим. Тож бажаю здоров’я, здоров’я і ще раз здоров’я, оптимізму, щоб у вашому житті були тільки приємні миті й многая вам літа!».

Ганна Кот: «Многії Вам літа при доброму здоров’ї! Нехай все буде добре у сім’ї та родині! Живіть довго-довго і будьте щасливі!».

Оксана Бірук: «Щиро дякую, Володимире Миколайовичу, за доброго та щирого Святого Миколая для садочка «Теремочка» та групи «Веселинка». Ви ніколи не відмовляли діткам, дарували їм багато щастя та неймовірної радості. Нехай Бог вас взаємно обдарує міцним здоров’ям та щасливими роками життя!».

Оксана Сєргєєва: «Вітаю з новим почесним званням. Вам є чим пишатися. Ви прожили не марно. Культура Дубровиччини має на кого рівнятися. Радію, що мала можливість співпрацювати з Вами. Нехай Господь пошле Вам міцне здоров’я та довголіття».

Світлана Правник: «Трошки сумно, що йдуть на відпочинок такі таланти».

Володимир Малафей традиційно виконував ролі діда Мороза і Святого Миколая. Він завжди дарував часточку серця і тепла всім, а особливо – дітям. А на свято Івана Купала Володимир Миколайович так чудово вживався в образ Водяного. Багато можна писати. Ця людина жила культурою, несла світло і радість глядачам. Я впевнена, що це світло у душі Володимира Малафея ніколи не згасне. І у ролі Святого Миколая знову і знову дуже хочеться бачити саме цього талановитого митця. Спасибі за працю, Володимире Миколайовичу, за Вашу харизму і людяність. І кожен фініш – це, по суті, старт.

Люба КЛІМЧУК.