пʼятниця, 3 листопада 2017 р.

У Дубровиччини –
ще один небесний захисник

Район знову у скорботі. В АТО загинув наш земляк Юрій Колесник, якому в березні виповнилось лише 23 роки.
Хлопець служив за контрактом з жовтня 2013 року у 80-тій аеромобільній бригаді. Разом з побратимами брав участь у виведенні військ з Іловайського котла. Після цього пекла залишився живим і у листопаді 2015-го був нагороджений пам’ятним нагрудним знаком «Захисник Вітчизни».
Та доля виявилась підступною. 23 жовтня біля села Богданівка Волноваського району на Донеччині боєць проводив розвідку місцевості, щоб запобігти підходу диверсійно-розвідувальних груп противника, встановлював сигнальні ракети для безпеки поста і підірвався на невідомому мінно-вибуховому пристрої ворога.
У районі оголосили три дні жалоби за загиблим Героєм.

Україно, доки будуть гинути діти твої?

Не стало ще одного сина, брата, друга. Війна забрала зовсім юного, молодого, але, напевно, Юрій Колесник побачив життя на війні, у своїх 23, у значно більших вимірах, ніж багато нас, отут, старших і зріліших, на мирній землі. Ми часто сперечаємося про патріотизм у фейсбуці, сидячи на дивані. А Вони воюють... У свій час Юра витягував тіла своїх друзів після того, як 5-а рота 2-го бату 80-ї ОДШБр разом з айдарівцями потрапила у засідку під Веселою Горою. Він бачив, на що петворився коридор смерті під Іловайськом.
Душа ще одного сина Дубровиці злетіла в небо. Осіннє, сумне, заплакане небо.
Почула мимоволі на вулиці: «Ох, Боже, ще один наш. Скільки ж їх з району вже полягло?». Їх гріх називати перший, другий чи сьомий.
Вони ціла епоха, вони Всесвіт для батьків, вони Ангели України. Ангелів не рахують...
Юрій  воював вже кілька років, бо не уявляв себе у такий складний час для України в іншому місті.
Його нагородили медаллю «Захисник Вітчизни». Він наш захисник - мій, твій, ваш. Він був там, де міг би бути інший син, брат чи племінник. Але там був саме ВІН.
Думаю, що рідні досі не вірять у важку втрату. Вони житимуть і далі чекатимуть, бо неможливо повірити, що отакий вродливий і життєлюбний вже буде дивитися на них з Неба.
Доки? Доки вбиватимуть наших дітей? У кого питати: у Президента чи в Уряду, в Міністра оборони чи штабних генералів, у переговорників чи у тих, хто на передовій.
Запитання залишиться без відповіді.
Україно, доки будуть гинути діти твої? ГОСПОДИ... ЧОМУ?
Любов Клімчук.


Юний борець з Дубровиччини підкорив Баку

Нещодавно в Азербайджані проходив Чемпіонат Світу з греплінгу  (різновид боротьби). У турнірі взяв участь наш юний земляк із Золотого Віктор Віденчук (на фото зліва) у супроводі свого тренера Антона Радька. На змагання до Баку приїхало більше 700 учасників з 32 країн. Після запеклих поєдинків Віктор виборов срібло.
«Медаль нам дісталася дуже тяжко. Зганяли 4 кілограми з 42 до 38. Саме зважування проходило безпосередньо перед сутичками і на відновлення було мало часу. Якби ще не певні нюанси з правилами, то і золото могли б завоювати. Дуже дякую Роману Віденчуку за допомогу з виїздом на змагання. Бо, окрім меценатів подібні речі мало кому потрібні», розповів Антон Радько.

Щиро вітаємо спортсмена та його тренера з таким великим успіхом і зичимо нових нагород.
Хтось дбає, а хтось ламає

Комунальна служба міста намагається якнайкраще озеленити Дубровицю. Цьогоріч милували око міські клумби з неповторними пахощами чорнобривців і усмішками соняшників. У парку зеленіла травичка влітку навіть у найбільшу спеку, бо ж її поливали. Висаджували й гарні квіти біля фонтанів. Дубровиця, як гарна панночка, вбиралася у різні шати. Напередодні Великодня позрізували комунальники старі розлогі дерева, які заважали і були небезпечними. Натомість садили молоденькі.
Біля старого міського кладовища з’явилася алейка молодих берізок, хочеться, щоб, коли виросли, вони своїми кронами захищали у спеку перехожих. Тетяна Лінник, яка душу і серце вкладає в непросту службу (вона опікується міськими кладовищами), у гаряче літо часто поливала берізки, щоб не всохли. Таким чином вберегла всі, чому дуже зраділа. А на днях Тетяна Андріївна була вкрай неприємно здивована, що п’ять деревець безжально зламали. Легко уявити, як попросту, граючись, одне за одним рвучко перегинали ще не укріплені стовбури. Воно може й не трагедія, подумаєте ви. Але насправді такі необдумані кроки – перша вісточка людського цинізму і байдужості.
Додам, що така картина нагадала мені дуже подібну ситуацію біля Дубровицького ліцею, коли напередодні Зелених свят кілька років тому там зламали кілька берізок.
Нагадаю всім, що відповідно до статті 153 Кодексу України про адміністративні правопорушення, знищення або пошкодження зелених насаджень, окремих дерев, чагарників, газонів, квітників та інших об’єктів озеленення в населених пунктах тягнуть за собою накладення штрафу на громадян від десяти до тридцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
З керівником комунальної служби міста Віктором Садовським обговорюємо можливість деревця реанімувати. Окремі доламали не до скону. Керівник комунальників ретельно оглядає берізки і каже, що у кількох є ще шанс вижити.
А замість повністю знищених насадимо нові, це ж наша робота і турбота, - зазначає Віктор Леонтійович, однак так хочеться, щоб бодай не руйнували те, що робимо, вже не кажемо про допомогу.
Загалом Воробинська вулиця дуже оновилася. Їхати автівкою по ній тепер саме задоволення, заасфальтували совісно. Дубровиця у багатьох місцях змінюється на краще, ось і біля ЗОШ №1 завершили укладання асфальту на тротуарах. Зручно діткам буде і не лише їм.
Біля костелу прибирають з клумб чорнобривці. Осінь, дощ, сумно. Не додаваймо своїми руками темних штрихів у світ довкола. Саме зараз можна посадити дерево. Зробіть це з дітьми і тоді вони добре подумають: чи можна дерево ламати.
Любов КЛІМЧУК.


Коли Бог благословив
дбати про ближнього

26 жовтня у нашому районі побував шанований меценат та благодійник Віктор Ничипорович М’ялик. Зокрема він зустрівся з працівниками Дубровицького №1 та Селецького дитячих садків, Бережківського ФАПу, цікавився умовами їх роботи та просто життєвим настроєм.

Нещодавно за сприянням Віктора Ничипоровича ці заклади отримали допомогу - дуже вчасну і необхідну до зимових холодів. Так, у Дубровицькому дошкільному закладі в одній із груп було встановлено якісні двері, у медичному закладі села Бережки замінено всі вікна, у Селецькому садочку їх поставили вікна у двох групах та актовій залі, замінили вікна частково у Селецьких ФАПі і школі. Це велика і дуже доречна допомога, бо енергозбереження сьогодні, як ніколи актуальне. З приємністю поспілкувалися з Віктором Ничипоровичем Бережківський сільський голова Ганна Красько, Селецький сільський голова Павло Голяка і міський голова Богдан Микульський. Супроводжували у поїздці благодійника його помічники Богдан Базака та Віктор Кузін. Віктор М’ялик наголосив:
–  Я дякую Богові, що маю можливість бути потрібним людям. Таке сьогодні життя, ми маємо дбати не лише про себе, а й  проявляти свою любов до ближнього. Наскільки я знаю, багато добрих справ робить у своєму окрузі народний депутат Василь Яніцький, це теж прояв його добрих намірів, бо депутат не зобов’язаний так багато їздити і допомагати округу. Його справа, в першу чергу, працювати в парламенті. Отож є потреба, то просіть, звертайтеся до небайдужих людей, бо хто стукає, тому відкривають.
На адресу Віктора Ничипоровича звучали теплі слова подяки від наших земляків. Благодійник ще намітив кілька важливих завдань щодо енергозбереження і доручив своєму помічнику Віктору Кузіну вже над ними починати працювати. Віктор Ничипорович ще раз наголосив, що проявляючи свою турботу, не чекає особливої вдячності від людей, бо чинить так, як благословив його Бог. Додамо, що всі роботи по встановленню вікон та дверей були виконані дуже швидко і якісно, що приємно вразило наших земляків.







Андрій Сабан: «Хочеться дати дітям те, чого я не мав»
Тема здорового способу життя, як ніколи, сьогодні актуальна у нашому краї. Часто читаємо про тютюнопаління, алкоголь і наркотики, отож важливо, а чим може протистояти сьогодення цим ганебним явищам? Відповідь очевидна – фізкультурою, спортом, мистецтвом, іншими цікавими захопленнями. Треба дякувати людям, які долучають нині молодь саме до активного відпочинку і спорту, який дарує силу духу і тілу. Не раз спостерігала на міському стадіоні за висоцькими школярами та їх наставником з фізвиховання Андрієм Сабаном. Взаєморозуміння, праця на результат, взаємовага між вчителем і вихованцями дають гарні плоди. Вихованці Андрія Сабана виборюють призові місця як на районній, так і обласних аренах. Сьогодні спілкуємося з наставником з фізкультури (історії та географії) висоцьких школярів. Отож про:

Початок кар’єри педагога
Коли я навчався в Острозькій академії, то часто чув таке побажання: «Дай, Боже, щоб День вчителя не став вашим професійним святом». Але склалось все з точністю до навпаки: потрапив я до освітянської ниви в галузі спорту. Не знайшовши роботу за спеціальністю в перші місяці після закінчення навчанння, вирішив трохи відпочити. Якось пішов у спортзал побачити, як грає в баскетбол мій молодший брат, який навчався, на той час, у Висоцькій школі. Прийшов, побачив, залишився незадоволеним. Рівень їх гри був дуже низький, як на мене. Наступного дня брат з однокласниками попросили мене їх навчити гарно грати в баскетбол. Так і почалась моя робота на громадських засадах з юними спортсменами. Ще за тиждень з таким же проханням прийшли і дівчата, отак і закрутилось. Юнки стали вже в перший рік тренувань чемпіонами району, хлопці – призерами. Тоді ще я не розумів, що насправді заняття з баскетболу з школярами – це початок нового спортивного педагогічного етапу в моєму житті.
Про що думав на початку кар’єри вчителя фізкультури? В мене була мрія, щоб мої вихованці ставали чемпіонами району з різних видів спорту і їздили на обласні змагання. Але за 5 років вчительської роботи в мене вже є чітка мета – чемпіонство в Україні. Районні п’єдестали підкорювалися нами вже неодноразово, причому не тільки в баскетболі, а й на обласних також вже маємо переможців. Вірю, що від мрії до мети нетривалий шлях, якщо над цим плідно працювати.

Про досягнення
Наші баскетболістки – незмінні чемпіони району вже 5 років, призери обласних кубків та фіналісти спартакіади школярів області з баскетболу. Маємо перемоги та призові місця з футболу та футзалу як хлопчачого, так і серед дівчат, шашок, шахів. На якісно високий рівень за останні три роки вийшла легка атлетика – маємо велику кількість як особистих, так і командних перемог на стартах району, а за останній рік і на обласних. Підтвердженням цих слів є 3-тє місце наших дівчат в естафеті в обласній спартакіаді школярів цієї осені, що є найкращим результатом району за останні 20 років. І це все заслуга не моя, а наших учнів – справжніх переможців і чудових людей, на яких можна покластись в будь-якій ситуації. Іноді вони мене вражають своїм дорослим розумінням життя і людяністю. Розкажу такий приклад. Минулого року взимку в мене сталося велике горе - помер  мій брат, за проханням якого я прийшов у висоцький баскетбол. На 9 день по його смерті мав відбутись турнір з баскетболу на кубок ліцею серед хлопців. Я був дуже подавлений і не знав, чи їхати. Але до мене підійшли мої вихованці і попросили бути з ними на змаганнях, пообіцявши, що в пам’ять мого брата виграють перше місце і ми таким чином пом’янемо його і відвідаємо могилу після турніру.
Я погодився, але як виграти?! Ми лише рік займаємось, у змаганнях беруть участь сильні команди, і ми ще ні разу не ставали переможцями. Але мої учні запевнили мене, що не підведуть. Як результат – був кубок, було перше місце, потім чемпіонство в районі, потім фінал області з баскетболу…  Як скажіть з такими дітьми не працювати і не вигравати!

Про секрет успіху
Для себе я виокремив 3 складові успіху в будь-якій справі - знайти однодумців, мати мету і любити справу, якою займаєшся. Однодумці – це мої учні. Мета в нас спільна, до якої крокуємо разом. А свою роботу я люблю, бо так збіглося, що вона одночасно є моїм хобі. Доводилось чути, що у Висоцьку – просто талановиті діти, того ми так часто виграємо. Діти – талановиті всюди. Але успіх і перемоги, – як на мене, це лише 5% таланту, а 95% –трудолюбство і працьовитість. Ще потрібні і розумові здібності, тому на тренуваннях я часто практикую естафети з елементами математики, мови, історії, літератури. Спорт не може заважати науці, як дехто думає, це –нероздільні складові успішної людини. Сильна і успішна людина має кращі шанси досягти успіху у суспільстві, аніж та, яка не працює над своїм здоров’ям.
Я неодноразово запитував себе: «Андрію, чи не забагато оцих тренувань, зривання голосу та перенервування на змаганнях? Цього ж ніхто не оцінить…  Для чого підніматися о 6 ранку під час відпустки і йти на стадіон бігати з дітьми. Ти ж «сова», краще поспи».
Але коли я бачу вогонь в очах кожного юного спортсмена під час занять, посмішку після закинутого в кільце м’яча чи забитого голу, щиру радість після виграшного кубку чи щастя після переможного фінішу і підняття на п’єдестал, тоді й розумію для чого це все починав і роблю. Найкращий подарунок для мене як вчителя – це перемоги моїх вихованців, хай будуть вони щасливими та здоровими, оскільки разом з ними і я щасливий переможець!
Як залучати молодь до здорового способу життя?
Треба бути ближчим до дітей. Учнів слід не повчати, а навчати, і вони потягнуться до тебе. А любов до спорту є у кожного всередині, потрібно лише підказати їй шлях назовні. В мене був учень, який надумав займатися баскетболом лише в 9 класі. Трохи запізно і я не знав, що з цього вийде, але в проханні позайматись з ним я не міг відмовити. Якби він не любив спорт, то нічого не вийшло б, а так за 2 роки він став кращим гравцем району і одним з кращих в області. Пригадую складні індивідуальні тренування з цим вихованням, до програми яких навіть входили забіги на схилах берега Поштового озера. На днях цей вихованець сказав мені: «Андрію Романовичу, а ви знаєте, що в команді університету я один представляю звичайну сільську школу, а всі інші – гравці зі спеціалізованих обласних спортшкіл?». В його очах я побачив вдячність і гордість. Я дуже радий за нього і за всіх своїх вихованців, з якими довелося працювати! Так от, любіть спорт, адже він робить з нас справжніх і щирих людей! До речі, мої вихованці не мають шкідливих звичок. Якщо дізнаюся про цигарки у одного, то вся команда потім має додаткове фізичне навантаження як виховний момент. Багато разів присідати нікому не хочеться, а тим паче не хочеться підводити команду…
Знаєте, я з дитинства займаюся спортом. В школі тренера, на жаль, не мав. Лише один хороший чоловік нам допомагав і підказував. Згодом в університеті пограв за кілька команд , спілкувався з різними тренерами, набирався досвіду. Знаєте просто хочеться дати дітям те, чого я в школі не мав, а так хотів займатися спортом додатково в позаурочний час. Я був відмінником, але ніхто нами не переймався стосовно додаткових занять фізкультурою. А мої діти в обласних змаганнях дуже часто беруть участь. Дякую за це долі.

Любов КЛІМЧУК.


Когось ощасливили, а когось розчарували,
або дай, Боже, всім здоров’я!

Українські пенсіонери дуже чекали жовтня. Я часто пригадую слова, що лунали з екранів телевізорів голосно, як реклама: «Міністерство соцполітики презентує програму «осучаснення» пенсій. Дві третини українських пенсіонерів перебувають за межею бідності, отримуючи пенсію нижче прожиткового мінімуму. Пенсія – це не те, що держава дарує людині, а те, що людина заробила, вона має бути гідною». Так багатообіцяюче говорив і Гройсман, і інші можновладці про осучаснення пенсій. Говорили гарно, риторика райдугою розливалася по свідомості, і старенькі чекали збільшення виплат, як дітки ждуть подарунка від святого Миколая. Нагадаю, до речі, що Святий всім подарунки приносить різні. Декому взагалі різочку кладе під подушку. Отак і з пенсіями. Далеко від українських традицій у цьому плані уряд не відійшов.

Якщо хочете дізнатися всю правду про новий пенсійний закон, походіть вранці по місцевому ринку. Там, між пенсіонерами і їх дітьми дізнаєтесь навіть те чого немає в тексті закону. Палітра думок розлітається по різних полюсах: хтось щасливий, бо доплата складає майже стільки, як пенсія; комусь додали 500 грн., а комусь – 150; є й такі, кого порадували лише кількома десятками. А якщо ви молоді і приєднаєтеся до розмови про пенсії, то вас здебільшого пожаліють, бо ж до такого віку, коли держава платитиме, стільки треба ще працювати. Дуже цікаво слухати думки про доплати пенсій подружжю. Чоловіки в зажурі, як більше отримала дружина, і навпаки, бо це підриває авторитет і змінюється у сім’ї фінансовий лідер.
«Ну ви скажіть, от у мого стажу на три роки менше, а на 160 гривень більшу доплату має. Де справедливість?  Третій день мені про це бубонить, підсміхується», – бідкається продавчиня капусти своїй знайомій. Співрозмовниця підводить здивований погляд: «А мій взагалі не знає, скільки йому доплатили. Я получаю. Воно ж все одно пропило б, скільки йому не дай. Забрали діти картку і мені віддали. Нема тепер як пити, плакані гроші».
Говорять, радяться, коментують, дивуються… Разом з тим, більшість уже зрозуміла, що розмір доплати пенсії прямо пропорційно залежить від того, скільки років пропрацювала людина та яку заробітну плату отримувала. Має значення і розмір середньої заробітної плати в Україні за 3 роки перед зверненням за призначенням пенсії. Отож формула виведена, пощастило неоднаково.
До речі, як повідомили нам у Дубровицькому секторі обслуговування громадян Зарічненського об’єднаного УПФУ Рівненської області, у нашому районі середня доплата до пенсії становить 261 грн. 89 коп., у Вараші цей показник значно вищий 1125 грн. (тут була добре оплачувана робота), а по області – 362. 81 грн. До прикладу, є і у нас земляки, які у свій час мали дуже достойну зарплату, але великої доплати все одно не отримали. Наприклад, якщо у Дубровиці людина отримувала на бавовнянопрядильній фабриці непогану зарплату, але працювала там недовго, то й пенсія високою не буде.
У соціальних мережах також багато читала про перерахунки пенсій. Дуже сподобалися міркування вчительки-пенсіонерки. Наведу їх вам дослівно.
«20 жовтня 2017 рік. В далекому 1975 році моя мама отримувала 12 карбованців колгоспної пенсії. Як вона раділа, коли через кілька років радянська влада стала виплачувати їй пенсію 20 крб. Я в той час навчалась в педінституті і отримувала 40 крб. стипендії. Звичайно, майже ні на що не вистачало, але наш куратор нас втішав: «Радійте, дівчатка, бо це час, коли у вас найбільше грошей». Як він був правий. У хлібному еквіваленті за 20 крб. можна було купити близько 130 буханок хліба по 16 коп. На даний час у мене пенсія 1470 грн. У хлібному еквіваленті (16 коп. – 9 грн.) – близько 165 буханок хліба. Отже в мене зараз 26 колишніх радянських крб. Це тільки щодо хліба. По інших продуктах ще гірший показник.
Вчора дзвонила колега, яка отримувала 1500 грн. пенсії. Їй прийшло «осучаснення» – 60 грн. Завтра в мене пенсія, і я чекаю «осучаснення».
21.10.2010р. Вчора в 15 год. 27 хв. мені прийшла смс, що моя пенсія осучаснена на 163 грн. 77 коп. Це в хлібному еквіваленті 1975 року – 2 крб. 70 коп. Ура! Я багата, я багата! Отже, в мене зараз 29 пострадянських крб. В 2005 році сума моєї пенсії становила 635 грн. А газ коштував 72 коп. Ціна на газ зросла в 10 разів. Відповідно і моя пенсія мала зрости в 10 разів та становити 6350 грн. Але ж ні. В даний час я отримую 1638 грн. Виходить, що мене щомісяця грабуватимуть на 4712 грн.! Внук- семикласник не може зрозуміти для чого підвищують ціни. Я наглядно знаю – ЩОБ ЗАКОННО ГРАБУВАТИ НАРОД. Внук порадив мені поскаржитись президенту. Не стала розчаровувати дитину. Та можливо і сама не вірно розумію. Як ви думаєте, хто грабує народ?».
Ось такі міркування, з якими важко не погодитися. Хіба ж дозволить сьогодні собі середньостатистичний пенсіонер їсти м’ясо по 130 грн. за кг? Чи полетить до Братислави на чашку кави, як рекламував наш Президент? Поживемо і побачимо, що нам принесе ще й медреформа, якою буде вартість медичних послуг. Сюрпризи у державі ще не вичерпані.
Моя покійна мама дуже любила слухати Гройсмана і вірила, що у жовтні вона отримає пенсію, якої вистачатиме не лише на ліки. Мама, на жаль, не дожила до жовтня. Вона відійшла у вічність з вірою у краще життя. Скільки пенсії їй доплатили б, для мене, наразі, це зовсім неважливо. Але щоразу як чую виступи Гройсмана про пенсії, то навертаються сльози. Нехай би наші матері і батьки відчули, що таке достойне життя, вийшовши на пенсію. Неважливо, чи доїла жінка корів, чи була у ланці, чи працювала санітарочкою у лікарні… Хіба ж вона не заслужила на достойне життя? Якщо у свій час держава не оцінила її працю, то так і доживати з мізерною пенсією віку?
Найголовніше, ніколи не дорікайте рідним розміром їх пенсій. Головне, щоб Бог дарував їм здоров’я. Коли йдемо до храму, то молимося саме за здоров’я. А не за підвищення пенсій. Не треба шукати крайніх у місцевій пенсійній структурі щодо розміру вашого підвищення. Бо не у Дубровиці формулу придумали і не в силі тут її змінити. Не треба нікого клясти, бо це гріх. Але правильно кажуть люди: дуже хотілося б, щоб оті реформатори, які пишуть «розумні» закони, прожили бодай місяць за півтора тисячі гривень. Пенсіонери можуть, а вони зуміють?
Любов КЛІМЧУК.


Операція «Захід»: депортація нескорених
Пам’ятати про трагедії нашого народу, аби не допустити їх у майбутньому, закликали дубровичан минулої п’ятниці. В цей день біля меморіалу присутні молилися і згадували про жертв політичних репресій. Адже цьогоріч минає 70 років від початку операції «Захід», яка була однією з найбільш масових і короткотермінових сталінських депортацій на теренах Західної України.
Після Покрови 1947 року життя 76 тисяч «західняків» поділилось на «до» і «після»: їх лиш за одну добу  примусово виселили з рідних домівок. З Дубровиччини на каторжні роботи в копальні та колгоспи Сибіру було депортовано більше двох тисяч людей. Кадебісти не шкодували нікого – ні жінок, ні старих, ані маленьких дітей.
Радянська репресивна машина вивозила у табори всіх, хто був патріотом – любив свою землю і боровся за неї. А якщо хтось симпатизував повстанцям, допомагав харчами, одягом, не кажучи вже про перебування у лавах УПА, на Далекий Схід та в Сибір змушена була їхати вся їхня родина. Людей, неначе худобу, заганяли у «товарняки» і так, в холоді та голоді, везли за тисячі кілометрів у вічну мерзлоту. Хворих та померлих викидали просто з вагонів, наче непотріб. Ті, кому вдалось доїхати до місця заслання, на довгі роки були приречені виживати у нелюдських умовах.
Про ті буремні часи згадав й міський голова Богдан Микульський:
«Постанова радянської влади про насильну депортацію стосувалась передусім воїнів визвольного руху та їх сімей. Втім до числа «винних»  могли приписати будь-кого. В ході операції було задіяно 17 тисяч керівного складу та 30 тисяч війська проти мирного населення. 21 жовтня о 6 ранку кадебісти почали стукати у вікна, виводити людей, грузити у машини і з невеличкими клунками відправляти в Росію. Це було ціленаправлене нищення нашого народу. Як говорив свого часу генерал Жуков: «Чим більше позбудемось їх, тим менше проблем буде». Бо ж українці мали гордість і гідність, які важко скорити. Тим самим заважали будувати щасливе майбутнє Сталіну».
Також Богдан Михайлович  закликав пом’янути наших земляків та не забувати про власну історію.
«Я служив на Забайкаллі. Ви б знали, скільки там було людей, які розмовляли українською. Які будували такі ж біленькі чепурні хатинки, як і в нас. Місцеві з докором говорили: «Там живуть хохли». Не любили їх за порядок. Переселені українці пам’ятали про Україну, а їхні спогади і пісні неодноразово гріли мені душу за тисячі кілометрів від дому. Хочеться саме зараз і саме тут попросити, аби ми пам’ятали про свою історію та державу. Цінуючи їх, не буде в нас таких трагедій, вивезень, репресій. Бо ж нині маємо багато партій і партійок, які борючись між собою, забувають про країну. А з Кремля дивляться і радіють цьому. Коли почнемо шануваи своє, тоді й побудуємо європейську Україну. Бо ще Тарас Шевченко говорив: «У своїй хаті - своя правда і сила, і воля».
За спокій душ загиблих репресованих помолився біля пам’ятника настоятель Свято-Володимирського храму села Мочулище отець Михайло.
До речі, нагадаємо, що меморіал був зведений завдяки сім’ї лікаря та депутата Юрія Шевела. По родині пана Юрія також пройшлось сталінське жорно. Хоча нині його родичі живуть у Польщі, втім така благородна ініціатива й досі залишається згадкою про них на малій батьківщині.