пʼятниця, 11 травня 2018 р.


Стан сп’яніння –
добровільне божевілля

                                                          Сенека Молодший

Клубна культура, погоня за модою, відчуття вседозволеності, бідний внутрішній світ, «травки» замало, «півко» не вставляє – підґрунтя для пошуку нових вражень у нарко-тріпах.
«Мет», «вінт», «болт», «первітін», «льод», «кристал», «спід», «стєкло» – сленгові назви одного наркотика «Метамфетаміну» – психостимулятора із високим потенціалом до формування залежності!
1893 рік, японський хімік Наґаі Наґайоші синтезував його із «Ефедрину», 1919 рік – його співвітчизник Акіра Оґата розробив «Метамфетамін» у більш зручній кристалічній формі. Вони, мабуть, і не здогадувались, що розроблений ними препарат підкорить весь світ, й через століття руйнівними кроками потрапить на  Дубровиччину.
Спочатку «Метамфетамін» пройшов через лабораторії Третього райху, де із 1938 року під торговою маркою «Первітін» входить у раціон нацистської армії як засіб для універсального солдата і був улюбленим «життєдайним» препаратом Адольфа Гітлера. Також використовувався американськими спецслужбами  як чудо-препарат у рамках війни у Кореї та В’єтнамі. Із 50-х років минулого століття почав застосовуватись як лікарський препарат для лікування депресії, із 1954 року віднесений до наркотиків, із 1975 року заборонений у використанні на території СРСР. Зараз дана речовина заборонена майже у всіх країнах світу. Застосовується у США для лікування розладів дефіциту уваги із гіперактивністю та розладах харчування.
«Первітін» – брендова назва наркотичної речовини у Німеччині та Радянському Союзі.
Як він виглядає? Прозорий або білого кольору кристалічний порошок, що нагадує лід (за 1 грам якого у чистому вигляді вимагають близько 70 у.о.), також може бути у вигляді розчину, таблетованій формі.
Як його вживають? Переважно нюхають або вдихають за допомогою кулька, також його можна курити, вводити внутрішньовенно.
Які ознаки вживання? Як і після вживання будь-якої іншої наркотичної речовини, виникає стан наркотичного сп’яніння, який має декілька фаз.
Тривалість наркотичного сп’яніння – 2-3 години. Загальна слабкість і дратівливість залишаються декілька днів, разом із зниженими потенцією та лібідо, порушеним сном, відсутню апетиту.
Що далі? А далі – залежність. Залежність виникає через 2-3 тижні нерегулярного прийому. При переході на ін’єкційні форми – 3-5 ін’єкцій. Бажання повторити пережиті відчуття, пошук дози, знайомих і компаній, де можна знайти препарат – перші ознаки появи психічної залежності, для виникнення якої збільшення дози не потрібне. Але з часом дія звичної дози незначна, тому потрібно її збільшувати, толерантність зростає у 5-6 разів. Вживання із 1 разу на тиждень переростає до 3-4. Досягення дози 0,8 грама на добу – ознака переходу на ІІ стадію наркотичної залежності, де приємних відчуттів вже мало, а залишається фізична розбитість і всі думки прикуті до пошуку наркотика, що провокує на порушення закону, агресію, спрямовану на себе (може бути причиною самогубства) та оточуючих (насилля в сім’ї, асоціальна поведінка). При відсутності потрапляння препарату виникає абстинетний синдром, проста ломка переростає у психоз: виникають маячні ідеї переслідування, можуть бути галюцинації, що тривають до 2-х тижнів. З часом (1-2 роки регулярного вживання) виникає психічне спустошення особистості (ІІІ стадія залежності): повільна мова, в’язке мислення, настрій пригнічений, порушується пам’ять, знижується інтелект, може спостерігатися зміна сексуальної орієнтації, настає груба переоцінка власних можливостей, егоїзм, асоціальна поведінка (починають виносити речі з дому, «наркотик будь-якою ціною»). Не спостерігається підйому настрою і приємних тілесних переживань при вживанні препарату, тому переважна більшість зупиняється приймати наркотик. Серед людей зрілого віку наркоманів не спостерігається, і не через те, що вони всі померли.
Крім психічних змін, спостерігаються ознаки шкідливого впливу на організм: в першу чергу настає ураження серцево-судинної системи (підвищення артеріального тиску, перебої у роботі серця) та нервової системи (посмикування м’язів обличчя, верхніх та нижніх кінцівок, погіршення чутливості, загальна слабкість). Характерною ознакою є карієс, почорніння та крихкість зубів, сухість у роті.
Передоз:  розширення зіниць, прискорене серцебиття, підвищений артеріальний тиск, параноя, галюцинації, сексуальне збудження, спостерігаються судомні напади, що можуть бути безпосередньої причиною смерті. Пам’ять та орієнтація не порушені.
Найчастіше вживання «Первітіну» починається із рекомендації друга, щоб не виглядати відсталим. Більш схильні підлітки із нестійкою емоційно-вольовою сферою, із неправильним вихованням, починаючи із раннього дитинства, ще й наслідки «бурштинової лихоманки» доливають олію у вогонь.
Доведено, що брак приділеної уваги батьків до дитини грудного віку є одним із провокуючих чинників для виникнення наркоманії: відчуття кайфу, що отримує людина, вживаючи наркотик, прирівнюється до відчуттів, які переживає дитина на руках у матері. Так що – робіть висновки.

Сергій ЛУЩИК, лікар нарколог, психіатр.


«НА ВІЙНІ БУЛО НЕПРОСТО ВИЖИТИ
Й ЗАЛИШИТИСЯ ПРИ ЦЬОМУ ЛЮДИНОЮ»

У когось життєва дорога – пряма, чиста та гладка, як сувій поліського серпанку. А от у Дениса Івановича Щура, котрий днями святкуватиме своє 95-ліття, стільки всякого на віку траплялося, що й не кожний лабіринт може зрівнятися.

«БАТЬКО ХОТІВ, АБИ Я ВЧИВСЯ ДАЛІ, АЛЕ Ж ОДНОЮ НАУКОЮ СИТИЙ НЕ БУДЕШ»
Народився Денис Іванович 12 травня 1923 року в селі Кривиця. Підростав, як всі тодішні сільські діти, знаючи змалку ціну селянського поту та мозолів. Родина була великою – всіх зростало семеро молодих Щурів, а троє померли ще маленькими. Тоді в кожній хаті було людно. Яскравим спогадом дитинства була школа. Навчання в ній велося тільки польською. Грамота, що вчив єдиний на той час сільський вчитель, здається, навічно закарбувалася в пам’яті. Бо й легко давалася малому Денисові. Батько навіть хотів віддавати на подальше навчання до Нивецька, де й школа була вища ступенем, й вчителів більше. Вже навіть з тамтешніми родичами переговорив, аби прийняли до себе на постій малого школяра – не лісом же щодень йому до школи було ходити. Проте супротив цього виступив дід. Поміркував старий на свій розсуд: «Чи ж та наука йому хліба дасть? Селянину не грамоти треба вчитися, а на землі господарювати – за плугом ходити, коло худоби поратися». За цю просту селянську філософію й досі Денис Іванович своєму дідові безмежно вдячний. «У тридцять шостому я вже коло коня ходив, як хазяїн. І нивку сам обробляв. Душа в мене до землі досі лежить. І нині сниться, як хлібна нива з вітром перешіптується. Здається, прокинуся та здужатиму й зараз в полі порядкувати. Але літа вже не ті, здоров’я немає. Вже остерігаюся сам й по хаті перейти. Ото що з людини сильної та дужої на старості літ робиться», – каже сивочолий дідусь.

«ПРО ВІЙНУ ДІЗНАЛИСЯ
З ПРИЙМАЧА»
Допитуюся у старенького про минувшину, поступово перегортаючи спільно сторінки історії нашого ріднокраю. «Вибачайте, й раніше був не вельми говіркий, а тепер ще й недочуваю. То запитуйте, що цікавить, як пам’ятатиму, то розповім». «А як дізналися в селі про війну?». «У школі був якийсь старенький радіоприймач. І от на початку осені 1939 року по ньому передали звернення польського уряду, що закликав солдатів стати до зброї». Адже український народ на момент початку Другої світової війни у вересні 1939 р. опинився розділений поміж п’яти країн: СРСР, Польщі, Словаччини, Угорщини та Румунії. Вже на той момент авіація Люфтваффе бомбардувала Волинь та Галиччину. Звістки про те, що Гітлер напав на Польщу долітали й в найвіддаленіші краї, як-от Кривиця.
«Окупація Німеччиною Польщі позначилася й на історії нашого села. У сорок першому до нас прийшли Совєти. Навіть прислали вчителя, щоб навчав старших грамоти у вечірній школі. Проте довго та школа не проіснувала».
Вже зовсім скоро вся Україна опинилася охоплена вогнем, а українці стали гарматним м’ясом одразу двох диктаторів. – Гітлера та Сталіна. Але тоді, в 1941-му, коли Червона армія відступала й здавала позицію за позицією, Полісся ще жило звичним життям. Війни тут на той момент скуштували тільки ті, хто пішов служити до польської армії. Багато наших земляків так й не повернулися з неї до рідних домівок. «Мене до війська забирали двічі. Перший раз якось одразу, як тільки-то відійшли німці. Але тоді нас повантажили в ешелони, та на фронт так й не довезли. Ворожа авіація розбила колії й сам поїзд, тим, кому пощастило вижити, довелося повертатися по домівках. Після цього ще й захворів на тиф. Страшна то, безжальна недуга. В гарячці вже й не знав, на якому нині я світі, чи й виживу. Однак судилося жити. За півроку десь вже відійшов після хвороби, аж тут знову понаїхали в село хлопців до Червоної армії забирати. Я якраз у полі був, сестра прибігла попередити, щоб рятувався, схоронився десь. Проте я тоді вирішив для себе: що має бути в житті, його не обминеш. Якщо судилося мені на ту війну йти, то мушу відслужити – бо ж рідним через мене могли бути непереливки. Хоча багато хто з хлопців зумисно калічив себе тоді або ж приставали до ОУН та йшли у ліси. Ото знову завантажили нас в ешелон без вікон й рушили ми в далекий путь. В нелюдських умовах в закритих вагонах багато тоді перехворіли коростою». Червона армія в принципі ніколи своїми солдатами особливо не переймалася – статистика каже, що на війні гинув кожний третій червоноармієць (порівняно з кожним двадцятим, наприклад, в армії Великої Британії). Сталін задля перемоги не зважав ні на які втрати, загальновідома його цинічна фраза «Баби ще солдат понароджують».
«Фронт на ту пору вже відкотився аж до кордонів Білорусії й Польщі. Куди нас везуть, ніхто не знав. Й ешелоном, й судном після того, як відібрали молодших та тих, що трохи знали грамоти. Згодом бажаючих  з-поміж молодих солдат направили до школи командирів, заміна молодих лейтенантів, що гинули на фронтах найчастіше, була поставлена на поток».
Денис Іванович ніколи своє майбутнє з армією не пов’язував, тому на пропозицію вчитися на офіцера відповів категоричною відмовою. Каже, що його селянський розум не міг усвідомити, в чому ж сенс існування армії – величезного нагромадження людей, що нічого не виробляє, а тільки споживає. Його ж душа прагнула іншого, хотів своїми руками щось робити корисне. Навіть й у війська потрапив інженерні – наводив понтонні мости при штурмі Кенігсбергу.
Проте Німеччина підписала капітуляцію, а термін армійської служба ще не вийшов. До трьох бракуючих років випало ще побувати в Манджурії, Китаї, Японії. Зрозуміло ж, не з туристичним візитом. «Ми вже переслужували, запитували командирів, коли демобілізують, а вони все зволікали з відправкою. Вже тепер я розумію, що це було правильне рішення. В Китаї на той момент була революція, Мао Цзедун вів жорстоку боротьбу за новий курс країни, тож залізницею відправляти демобілізованих червоноармійців було дуже небезпечно, – мені аж дивно, як в таких літах старенький так детально пригадує часи буремної молодості. – Відправляли нас морським шляхом із Порт-Артура. У Владивостоці вже чекав ешелон на Вінницю. У цьому товарняку добралися ми до Києва, а там ті, кому треба було на Сарни, відділилися. Якось дістався й до Дубровиці – тоді рідко ходили пасажирські поїзди, а бажаючих їхати було достатньо. В країні вже був голод, люди масово їхали на захід рятуватися від смерті…».
А ПІСЛЯ ВІЙНИ ЩЕ ШІСТЬ РОКІВ ТАБОРІВ

І от рідне село. Мати, батько, що теж пройшов фронт, брати, сестри. Всі живі та здорові – яка ще треба причина для радості.
Та неспокійно було тоді в селі. «Удень – одна влада, а вночі – інша. Частенько навідувалися хлопці з лісу. А мене  загітували секретарем сільської ради. Не з своєї волі, але голова тодішній – бідовий такий чоловік Подик Володимир Степанович упросив. У нього жінка померла, діток повна хата зосталася, то старшу він поштаркою прилаштував. Дівчина та дітей доглядала, а батько сам за поштою ходив в Дубровицю. Бо ж неспокійний, кажу, тоді був час. Фініспектори приїдуть в село – треба по хатах водити, вимагають відомості про тих, хто в лісі. А як же своїх продати, тих, з ким провів босоноге дитинство?! А тут ще голову вбили… Я тоді затявся й на роботу не вийшов. Приїхали з району – велять приймати справи головинські. Кажу, що хочете робіть, але не піду я в сільраду більше. То в мене всі воєнні нагороди відібрали, а самого в табори відправили. Шість років довелося відбути там ні за що. А там – свої труднощі: окремі групи ув’язнених ворогували між собою, атмосфера була жахлива. Психологічно було важко ще й від тої несправедливості, як зі мною вчинили. Багато ще довелося всього винести. Але тепер ось думаю – як би важко мені не було, але я вижив. А скільки моїх однолітків залишилися скаліченими, скільки їх зложило голови на тій війні… Мені ж судилося дожити до глибокої старості, діждатися п’ятеро дітей, поставити їх на ноги, зустріти не один світанок в полі. То й не знаю, щасливою чи не дуже була моя доля?...», – філософствує дідусь.

ПРО ЖИТТЄВІ ЦІННОСТІ
Оглядаючись нині на прожиті роки, Денис Іванович твердо знає сенс життя. «В житті людина повинна бути корисною і незлобивою. Мені допомогли вижити віра, робота та любов. Любов у широкому біблійному змісті – чини по життю так, як хочеш, щоб чинили для тебе». З сумом згадує свою дружину – сироту, з якою вінчався у славнозвісній Залішанській  церкві на довге спільне подружнє життя. Двадцять три роки тому його лебідка вже полинула на небо. Ще тринадцять літ дідусь Денис давав собі раду без неї. А коли зламав ключицю, забрав старший син Микола до себе в Дубровицю. Тепер гамірний синів будинок – став новим життєвим гніздом, де черпає сили для життя ветеран. З любов’ю та гордістю дивиться дідусь на онуків та правнуків – напевно, в них бачить своє продовження.
Запрошую всіх хатніх для спільного фото. «Ой, це лише маленька частинка нашої сім’ї. Щоб зібрати всіх – а це більше п’ятдесяти чоловік, – то й в об’єктив не помістяться». Проте незабаром, гадаю, вся родина збереться, аби вшанувати свого старійшину. Ми ж також зичимо йому здоров’я та подальшого довголіття. Денис Іванович же напередодні Дня Перемоги вітає всіх мешканців краю із святом: «Хай мир нарешті запанує в нашій Україні. Я пережив пекельну війну, вона – страшне лихо. І головне на війні – вижити та залишитися людиною. Цінуйте життя та захисників землі української. Хай злагода та любов запанують в кожній оселі».

На фото: чотири покоління родини Щурів.

Людмила РОДІНА.


Де зустрінуть Першовересень учні з Лісового?

Голова районної ради Микола Кухарець, перший заступник голови РДА Микола Кохно, начальник управління освіти, молоді та спорту РДА Ніна Стасюк 27 квітня побували у Лісівській школі І-ІІ ступенів на зустрічі з педагогічним та батьківським колективами. Йшлося про реорганізацію школи, про довіз дітей у Сварицевицький опорний заклад. Участь у важливій для всіх розмові взяла директор Сварицевицького навчального закладу Олена Полюхович.
«Дубровицький вісник», до речі, писав про майбутню невизначену долю лісівських учнів рік тому, публікація від 27 травня. Саме батьки рік тому виступали проти реорганізації Лісівської школи, а у разі таких змін, вони категорично відмовлялися, щоб їх діти навчалися у Сварицевичах. Тема залишилася відкритою. Знаю, що за цей рік батьки та педагоги закладу стукали у багато дверей, щоб їх почули і врахували думку лісівчан щодо реорганізації. До прикладу,вони ставлять питання про довіз дітей у Золоте. Однак, про все по порядку.
Отож головна тема зустрічі: реорганізація Лісівського НВК «ЗОШ І-ІІ ступенів» у школу І ступеня неминуча. Держава не може утримувати школу, де наповнюваність 40-45 учнів. За розрахунками (гроші виділяються залежно від кількості дітей) вже цьогоріч не вистачало близько 400 тисяч на зарплату вчителям Лісівської школи. Наказ про реорганізацію школи був доведений до відома колективу. Державницька позиція така: лісівські діти, починаючи з 5 класу, будуть їхати на навчання у Сварицевицький НВК як опорний заклад, у якому створені всі умови для здобуття якісної освіти. Для цього вже куплено «Шкільний автобус», першочергово буде відремонтована дорога. Відстань – 12 км. Ніна Іванівна Стасюк і Микола Іванович Кохно донесли цю остаточну пропозицію держави до колективу Лісівської школи.
Ніна Стасюк зазначила: «Ми не приїхали сваритися, змушувати чи просити. Ми озвучуємо те, що маємо. Шановні батьки, дослухайтеся, бо це найкращий варіант для ваших дітей. Ви маєте право віддати їх на навчання по всій Україні – Озерськ, Золоте, Дубровиця, але довозити діток ніхто централізовано не буде. «Шкільний автобус» перекинути на Золоте можливості нема. Це інша громада, там своє фінансування освіти. Вибір за вами, батьки. Якщо дітей не пустите на навчання, то відповідальність лягає на вас»!
Виступила і Олена Михайлівна, очільник Сварицевицького закладу. Щиро запросила всіх до себе, побачити, як живе ця опорна школа. Батьки і вчителі навідріз їхати не захотіли. Впевнена, що діти поїхали б з радістю, якби батьки дозволили.
Я прекрасно розумію емоції мам. Жодним словом не хочу образити їх відчуття і прагнення боротися за школу у селі, за те, щоб дітки вчилися трошки ближче.  Дуже шкода, що реформа  боляче торкається нервів багатьох людей.
Ми відвідали і школу у Сварицевичах. Прекрасний заклад, у якому є два комп’ютерні класи, дві смарт-дошки, чудові хімічний, фізичний, географічний кабінети та прекрасний лінгафонний – для вивчення іноземної мови. Працює маленький «інклюзивний центр». Знаю чудовий колектив викладачів цього закладу вже багато років і щиро поважаю їх педагогічний талант. Шкода, що не скористалися лісівчани можливістю його побачити. Батьки написали заяву, у якій зазначили, що самі не поїдуть у Сварицевичі і не пустять туди своїх дітей.



Ми, матері, не хочемо війни

У церкві познайомилася з жінкою з дуже мудрими очима. Передам діалог, щоб ви відчули те, що відчула я.
Ви не з Дубровиці, я вас раніше ніколи не бачила у місті і нашому храмі, звертаюся після служби до жінки.
Я з Росії відповідає співрозмовниця.
Далі у нас в обох пауза. Такої паузи років 5 тому не було б.
А як приїхали? Як на кордоні? я перепитую.
Спокійно, все добре, без пригод, приїхала до мами, я родом звідси.
А як ви там? це я про все загалом.
Ой, у нас також ціни великі, проблем купа. Вона починає з економіки, але це ж не головне. Прості люди вам не вороги. Ми, матері, прості матері, не хочемо війни, як і ваші матері, повірте… Нас політики зробили ворогами, на жаль.
Вірю, кажу. Думаю, що ви не забули батьківщину.
Ой, приходить час, що так тягне додому, вам не передати, жінка розчулено. Поки заклопотаний на роботі, то одне. А от трохи спокійніше, то так тягне. Чим старший, тим більше. А знаєте, у мене вся родина знає, коли мені час сідати і їхати на батьківщину.
Коли, цікавлюся.
Я ж там розмовляю російською. А от настає час, і рідна мова десь зсередини б’є, як джерело. Починаю вживати багато українських слів. От тоді вже час приїздом лікувати душу. Я вам дякую, що поговорили.
Хіба ж ми матері, вороги? це я наостанок.
Старенька зверталася до неї на «ВИ»

Симпатична бабуся тримала вродливу жінку за руку, мов дитина і питала «А що вже йдемо додому?». Серед осіннього падолисту ця пара у парку виглядала дуже мило.
Я зустріла їх випадково. Давня знайома, яку я не бачила з десяток років, прогулювалася в осінньому парку з старенькою мамою. Я вже й не впізнала б Ірину, але вона сама мене окликнула.
Доки спілкувалися, донька то поправляла неньці хустку, то перепитувала чи вона не замерзла, то обіймала за плечі, просто так.
Я бачу ви дуже добра людина, каже до жінки старенька, хай вас Бог береже, здоров’я вам, добра людиночко. Такі вже ви до мене файні, що я не знаю, як дякувать...
У відповідь донька знову обіймала маму за плечі і тулилася до її щоки.
Вона перестала впізнавати доньку рік тому.
Якось приїхала кровинка з Харкова, а мати запитує: «Ви до нас надовго? Де працюєте? У вас є мати і батько?».
Як розповіла Ірина, в ту мить серце ніби розірвалося на дві частини, адже не впізнала людина, яка не називала її по-іншому, як «Моя доченька»...
Заплакала душа, і розум відмовлявся вірити, що мама просто не впізнає.
Поплакала довго у брата в ванній... Напилася заспокійливого, вийшла до матері.
А мати жалкує: «Ну чого ви плакали, хто вас зобидив? Не плачте. Я вас вже люблю».
І я люблю Вас, любила, люблю і завжди любитиму, все, що змогла сказати у відповідь!
Вислухала... Защеміла душа, що не можу маму взяти за руку... Я просто сказала: «Як добре, коли можна маму обійняти!..».
Тихо плакала осінь жовтим падолистом...
Цвіт яблуні

І коли це раптом зазеленіло і зацвіло? Прокинулася, глянула у вікно, а у дворі абрикоси вмить облилися білим молоком.
Щоразу, як дерева стають подібними на дівчат-наречених, я пригадую одну розмову.
Весна, травень. Ми сидимо на призьбі біля старенької хати під квітучою яблунею. Я і дідусь.
Вітер обриває пелюстки, і вони падають дідусеві на голову і плечі. Я збираю їх пальцями.
– Нехай, – дід до мене, – у стареньких у всіх голови білі.
– А чом білі? – я перепитую.
– Бо сиві, – дідусь мені роз’яснює.
– А чому сиві? – я не заспокоююся.
– Бо ніби вчора женився, а вже треба помирать, – це вже мій Остап Артемович каже геть сумно.
– Ой, – я сміюся, – діду, ви як скажете, то аби мене розсмішить.
– Колись ти все поймеш, дитино.
Лише з роками я розумію сповна його слова. Щоразу як квітнуть дерева, мені спадають на думку пелюстки яблуні, які лягали на дідусеві голову і плечі.

На світанку

У маршрутці «Зарічне-Луцьк» пробувала сфотографувати світанок.
Неймовірний. Край неба, як облитий фарбою яскравого кольору, і сонце дарує життя новому дню. Їхали ми, і сонце підіймалося на очах. Ніколи не спостерігала за цим видовищем так близько і довго.
Тихенько цокала телефоном біля вікна. Думала, що літній чоловік поруч дрімає. А він до мене: «От вам гарно, і ви собі сфотографуєте. А я агрономом працював, теж бачив багато світанків, але не було чим отак їх собі на згадку залишити. Скажіть, лише Бог міг створити таку красу. Лише Бог сонце нам дарує щодня. А схід сонця, він чомусь для нас набирається особливої краси, коли життя вже іде на захід».

Метаморфози часу…

Вранці… прокидаєшся, взуваєш капці, топаєш з одним розкритим оком в кухню і ставиш чайник.
КАВИ! Так хочеться кави. Душа прагне кави. А цей чайник чомусь закипає так довго… (Якось хвилини витягуються в довжелезний паровозик і не бачиш останнього вагону).
Так само повільно біжить час, як чекаш рідну людину, сумуєш і чекаєш, або ж, крий Боже, ти у лікарні і стіни довкола чужі.
Так само повільно біжить час, як син чи донька пішли на екзамен, сказали: «Мамо чи тату, я сама (сам) перетелефоную». А серце так в грудях «тук-тук». Ну, коли ж вийде з аудиторії і скаже, як там.
А як сидиш під операційною і ждеш, коли вийде лікар і розкаже про стан близької людини. «ЦЕ ВІЧНІСТЬ».
Так сказала мені якось літня жінка, яка чекала з операційної чоловіка і лікарів, звісно. Попросила посидіти поруч, хоч мовчки, але посидіти.
А коли ти у товаристві друзів час летить стрімко. Коли ти дивишся гарний фільм також раз і кінець вже.
Коли минає день поряд з рідними, то так стрімко цей годинник цокає.
Коли зустрів в автобусі приємного співрозмовника, то дорога ж вдвічі коротша, аніж завжди. Часто думаєш, ой загляну, що там у друзів у «Фейсбуці», а це «ой» непомітно вкрало вашу годину. Хочеться порадіти за друзів, а може кого і підтримати, думками поділитися. Не зчувся, як пролетіло дві години…
Як ти сів вечеряти у вихідний поряд з люблячою людиною… то думаєш: «Ой, а хіба ж це день минув? Це місяці… роки, десятиліття».

Інтернет створив Бог

У Великодню ніч біля храму познайомилася з 82-літньою бабусею… Нашу розмову передаю мовою дубровицького діалекту, щоб не змінити її палітри.
Моя нова знайома розповіла:
От і пасочку посвятім. Наробіласа сьогодні хоть і свято. Те подправіш, те поправіш. В обєд рибу жаріла. А син (живе у мене, розвьовся з своєю) каже: «Мамо, хватіть стукать, он вже в Америці Паску святят».
Телевізор дивився? я перепитую.
Ні, не дівівса, бабуся продовжує, мені помагав, но все в тєлєфон заглядає. Шо тепер за тєлєфони, шо в їх відно, як в Америці Паску святят? Мені показав. Єй Богу, відно.
На всякіх язиках казалі про Паску і всім мєста там хватає. Не сваратся за Бога, як у нас.
Ну бачите, Ви колись і телевізора рідко бачили, роздумую вголос, все людина може створить.
Дітінко, шо Ві таке кажете, бабуся перебиває, ето Бог создав такі тєлєфони, шоб такі, як мой син, який лєнуєтся в церкву йті, хоть у тєлєфоні побачив, як люді Бога славят.
ПОГОДЖУЮСЯ.

Коли світ для тебе

Іноді буває такий момент, що тобі здається: весь світ довкола створений для тебе.
У мене такі були часто моменти, як працювала на радіо, передачі випускала о 6.30. З дому виходила о 6-ій.
Отак ідеш, весна, зелень довкола, пахне бузок після дощу, а на вулиці жодної людини. І таке відчуття, що світ належить тобі. Прекрасне відчуття, бо ти ніби господар цього Всесвіту.
А потім стає лячно: а хто ж ти без людей? Без рідних і друзів, без перехожих, яких щодня зустрічаєш, без продавчині в улюбленому магазині, без фармацевта, який знає, по що ти прийшла майже без слів, без старенької бабусі, яка в один і той же час йде з відерцем по воду. Бабуся перечекає тебе, помітивши, щоб не було у тебе неприємностей.
Ось уже кілька років моментів величезної самотності в Всесвіті не помічала.
Перший день Великодня. Близько 11-ої Дубровиця вразила порожнечею вулиць, майже відсутністю перехожих.
Навіть найбільш людна місцина біля Пасажу відчула спокій в той день.
Я залюбувалася її дрібницями в нескладній, але такій милій серцю архітектурі, сонячним промінням, яке цілувало все, що хотіло, кожен сантиметр асфальту і бруківки, де не було тіні.
Ні, слава Богу, у нас нічого не сталося. А то у фільмах ми бачимо осиротілі міста, коли щось зле довкола.
Просто відпочивали після свята. А місто раділо своєму відпочинку в день Воскресіння.
Це дивне відчуття, коли знову Всесвіт належить ніби тобі, наповнює груди.
Чи то весна, чи то Великдень, чи то Дубровиця у стані спокою аж паморочить голову.



ЧОЛОВІК З ОКРИЛЕНОЮ ДОБРОМ ДУШЕЮ
З уродженцем Крупового Сергієм Адамовичем Остаповцем, котрий нині мешкає на Вінниччині, спілкування збігло, як одна мить.  Після двогодинної телефонної розмови  ми вже прощаємося як гарні друзі. Є така особливість у світлих й доброзичливих людей – прихиляти до себе всіх, хто зустрічається на шляху. Своєю життєвою позицією, силою свого духу, неймовірною позитивною енергетикою своєї душі.
Отож, знайомтеся й ви, шановні читачі. Сергій Остаповець – наш земляк, вчитель фізкультури з села Купчинці Іллінецького району Вінницької області, бігун-марафонець, батько 23 дітей, учасник АТО, волонтер, овочівник-аматор, фотограф-любитель, краєзнавець. Напевно, й це неповний перелік усього того, чим багатий внутрішній світ Сергія Адамовича.
МОЇ ОДНОЛІТКИ БУЛИ ЗАКОХАНІ В СПОРТ
«Нас в сім’ї чотири брати. На жаль, батьки  вже давно відійшли в інший світ. Може, то Чорнобиль посприяв цьому…  А ми давно розлетілися з батьківського дому по різних куточках. Двоє братів зараз мешкають в столиці Білорусі, один в Рівному, мене ось доля закинула на Вінниччину. Залишився тут після закінчення педагогічного університету. Але й через десятки років серце щемить від одної згадки про рідне Полісся, наших надзвичайних дубровичан. Маю на увазі не тільки жителів райцентру, усіх моїх щирих та привітних земляків.
Досі добром згадую свого шкільного вчителя фізкультури Дем’янця Миколу Адамовича. Він підготував не одного успішного атлета, а особисто мені назавжди прищепив незрадливу любов до бігу, найкращі риси спортивного бійцівського  характеру. В ті часи, знаєте, як гриміла спортивна слава наших Крупового та Мочулища. Не раз і не два на спортивних аренах «наказували» гонорових дубровичан. Всі мої однолітки були закохані в спорт.
Естафету моєї фізкультурної підготовки вправно перейняв згодом викладач фізкультури тодішнього Дубровицького ПТУ №6 Мартинчик Володимир Михайлович. Він й понині для мене взірець спортивного наставника. Перші серйозні кроки в спорт  зробив саме завдяки йому. І не тільки я. Всі мої брати пройшли через ПТУ, і всі ми були спортсменами. Пригадую, як ми тоді хотіли, щоб саме комусь із нас довірив Мартинчик захищати честь ПТУ на змаганнях. А його необразливе «Обійдемося без сопливих», якщо хотів когось мотивувати до кращих результатів, й тепер інколи сниться. Передайте Володимиру Михайловичу, що в свої 54-ри ще щодня виходжу на тренування і три кілометри болотистої траси пробігаю за 12 хвилин.
Дуже хотілося б побачити зараз дорогу моєму серцю Софію Якимівну Леонову. Досі пам’ятаю, як вона за компанію з мамою приїжджала до мене в армію на присягу. Ой, скільки приємних спогадів ви в мені розворушили своїм дзвінком…».

ВИКЛИК ЛЮДСЬКИМ МОЖЛИВОСТЯМ
Сергій Адамович не зовсім простий вчитель фізкультури. Бо ж не кожному з них довірять нести, як йому, олімпійський вогонь Україною. До речі, з-поміж уродженців Рівненщини такої честі удостоювалося тільки троє чоловік. Вже багато років поспіль пан Остаповець власним прикладом пропагує здоровий спосіб життя. «Останні п’ятнадцять років я зовсім відмовився від спиртного, навіть від пива. Ніколи в житті не палив. Це, інколи так жартую, такий мій своєрідний внесок у сімейну скарбницю як компенсація за дві пари вщент виношених за рік добротних імпортних кросівок та спеціальної безшовної спортивної форми». Таке спортивне епікерування – не забаганка чи данина моді.
Вже багато років поспіль Сергій Остаповець виходить на старт ультрамарафону «Самоперевершення». До слова, цьогоріч ці змагання у Вінниці відбудуться вдесяте, участь у них можуть взяти усі охочі. Потенційні учасники зможуть обрати зручну для себе тривалість забігу – 12, 24 чи 48 годин.  Як правило, старт 48-годинного пробігу – о 12:00 одного дня, 24-годинний пробіг розпочнеться о цій же годині наступного за ним дня, а найкоротший, 12-годинний, стартує цього ж дня о 12 ночі. Фініш усіх 3 пробігів планується одночасно. Для України такі забіги поки що не ввійшли повсюдно в традицію. Вінниччина ж – одна з областей, що збирає найбільшу кількість любителів ультрамарафонських дистанцій. Переможцем в таких пробігах вважається той, хто пробіжить за відведений час найдовшу дистанцію. Є люди, що за дві доби долають віддаль у 290 км. Переглядаючи протоколи, знаходжу результати Сергія Остаповця – 140941 м за 24 год. Минулого року 100 км, каже спортсмен, подолав за 9 год. Згодом був змушений зійти з дистанції через харчове отруєння. «На дистанції таке трапляється частенько. Тому й організовано суворий медичний супровід, чергування поліцейських на всій трасі».
Чому ультрамарафон? «Мені завжди було цікаво, де закінчуються межі природних людських можливостей. І з кожним черговим досягненням переконуюся, що можливості людини – безмежні. Ми самі ставимо перед собою бар’єри. Варто звільнитися від сумнівів і сказати: «Я це можу!». Ультрамарафон – спосіб самоствердитися, показати, що ти – повноцінний здоровий чоловік, а не ганчірка. Спортом я почав займатися ще зі школи, в університеті захопився спортивним орієнтуванням, туризмом. А коли успішно подолав перший напівмарафон, потім почав захоплюватися повноцінними марафонськими дистанціями. Скільки зараз на рахунку забігів, навіть не пригадаю – потрібно рахувати медалі».
Окрім «Самоперевершення», регулярно бере участь Сергій Адамович у забігах під різними лозунгами. Так завдяки хобі вивчив всю нашу Україну. «Я пробігав найкрасивішими куточками нашої Батьківщини, визначними місцями, що склали нашу національну славу. Приходить час, коли збирається наша команда, щоб рушати у черговий забіг, й ноги самі вже несуть мене у нові незвідані краї. Моя половинка з розумінням ставиться до мого захоплення. Та й старший син поділяє його. Тож в забігах навіть чергуємося – два тижні біжу я, два тижні – він».

ПОЧИНАЛОСЯ З ТРЬОХ СИНОЧКІВ
ТА ЛАПОНЬКИ-ДОЧКИ
Родинне дерево Остаповців розрослося буйною кроною – 23 пагони молодої генерації впевнено заявляють про себе. Про дітей Сергій Адамович говорить з трепетним теплом, кожному з них знаходить особливу характеристику. Розповідає, як молодим цвітом розквітала його родина. «Біологічних дітей у нас з моєю Тетяною Миколаївною тільки троє. Усі хлопчаки. Про доньку вже й не мріяли. На це були свої причини. Але… Якось поїхав я на літні підробітки до нашої столиці.
Вокзалом люди снують туди-сюди. Аж, бачу, в закапелку зграйка дітлахів причаїлася. Сонні, замурзані, якісь пригальмовані. Зупинився, слідкую за ними. Дивлюся, а вони між собою кульок целофановий по колу передають. Спочатку думав, може чимось ласують, а то ж вони клей нюхають. Аж запекло мені в грудях від побаченого. Рушив до них – а вони пурхнули навтьоки, як ті гороб’ятка. Йду вулицею, а дороги не бачу. Думки в голові, як хмари, відчаєм плачуть. Чого ж думаю, стільки людей довкола проходять, а діла нікому нема до цих дітлахів? І міліція (тоді ще так називалася) на них крізь пальці дивиться. Ото думав-думав, а ввечері телефоную своїй Тані. «Давай, – кажу, – візьмемо дитину з сиротинця». Дружина не заперечувала, тільки попросила, щоб це була дівчинка. Так у нас з’явилася прийомна донечка Любочка. Звичайно, попередньо порадилися з синами. Як вони дивляться на те, щоб мати ще й сестричку? Поки оформляли документи, то сини всі вуха прогуділи, коли ж вона вже до нас переїде. Тою Любочкою, як лялькою, натішитися ми не могли. Згодом вже Тетяна каже, що Любочці сестричку треба. Так вдочерили ще Надійку…
 «Зараз у нас будинок сімейного типу, де під одним дахом мешкає 15 дітей. А загалом маємо ми їх 23, є вже й дорослі, в яких склалося власне сімейне життя. Вже й внуками нас ощасливили. Тільки радіємо, що Остаповців в цьому світі більшає. (Всі діти побажали носити прізвище прийомних батьків).
У нас триповерховий просторий будинок, в ньому нема нічого особливого, але елементарним – ліжком, шафою, столом, необхідною технікою – забезпечений кожний. Проте й в нашому домі вже стає затісно, коли збираються всі до гурту. А ще – постійно сусідські дітлахи до наших в гості забігають. Я живу за принципом: де за столом вміщається сімнадцять тарілок, то й ще трьом знайдеться місце».
Всі важливі питання обговорюються спільно. Кожного місяця – у когось день народження. На сімейній раді вирішують, що й кому подарувати, як організувати свято. Ось недавно старша доня Діанка зізналася, що замість святкового обіду хотіла б поїхати до співаючих фонтанів у Вінницю.
Всі Остаповці – легкі на підйом. Де тільки не бували всією родиною: Карпати, Поділля, ну і звичайно Полісся. За дивним збігом, старший син уподобав собі також полісяночку – студентку Вінницького медичного університету із Сарн.
«Дружина – також вчитель за фахом, історик, але зараз перебуває у декретній відпустці. Але це не завадило моїй Тетяні Миколаївні підготувати краєзнавчу оповідь про ріднокрай. А оскільки наше сімейне гніздо не так давно поповнилося ще одним маленьким одинадцятимісячним пташенятком, роботу ще над однією краєзнавчою розвідкою – розповідями старожилів, з їх аудіозаписами – довелося трошки відтермінувати». Всі фото до книги зробив Сергій Адамович.
До слова, четверо сестричок та братиків наймолодшого члена родини Остаповців потрапили сюди ще раніше. Рідна матуся проміняла їх на оковиту. Отаке воно життя…

НЕ ПРОСТО ВИГОДУВАТИ, А І ВИХОВАТИ
«Часто сусіди чи просто знайомі аж дивуються, як можна жити в такому гаморі. А я вже іншого життя й не уявляю. Старіти в такому темпі ніколи (сміється)».
Дітей батьки навчають працювати, разом виконують хатню роботу. «Усе роблю разом з ними. Готуємо їсти, прибираємо, пораємось по господарству. Завжди їм кажу, що просимо в них допомоги не тому, що самі не можемо, а тому, що хочемо, аби вони згодом могли самостійно собі раду давати. Ніхто не знає, що їм приготувала доля, тому я хочу, щоб вони вільно почувалися в різних життєвих ситуаціях», – каже Сергій Адамович.
Разом вони збирають іграшки для сиротинця, продукти для хоспісу.
«Милосердю не можна навчити. Його можна лише прищепити власним прикладом».
В АТО ПРОПОНУВАВ ТРЕНУВАТИ РОЗВІДНИКІВ
Після того як Купчинцями пройшла третя траурна весільна церемонія, Сергій Остаповець пішов до військкомату й попросився в АТО. Не міг змириться, що ровесники його дітей на війні гинуть. Там доля звела його з дубровичанином Михайлом Афанасьєвим. Каже, молодий офіцер вразив його своєю людяністю.
Попри військову одноманітність, примудрявся спортсмен й там тренуватися, навіть виявив бажання муштрувати розвідників. Тільки ж фізична підготовка в нинішньої молоді шкутильгає – якщо Остаповець довантажував бронежилет додатковими пластинами, щоб збільшити вагу, то більшість навпаки старалися захисний засіб розвантажити для облегшення. Про які вже марафонські тренування говорити.
Після повернення почав  всією родиною допомагати ще й  нашій армії та мирному населенню, що опинилося в прифронтовій зоні. «До АТО я жодного разу не бачив, щоб діти так жадно їли, як там. Ми частенько підгодовували там місцевих жителів». Багато сиріт додалося в Україні внаслідок збройного конфлікту на Сході.

САДЖУ ПОМІДОРИ БЕЗ ВСЯКОГО ПОЛИВУ
Велика родина – це не просто велика радість, але й великі господарські клопоти. Сергій Адамович – затятий овочівник. Особливо полюбляє клопотатися біля помідорів.  «Маю власний секрет з їх вирощування. Свої помідори я ніколи не поливаю. Просто висаджую розсаду на грядку за дощової погоди, а згодом тільки регулярно розпушую землю».

…Коли сонце спускається за горизонт за будь-якої погоди виходить голова великої родини на пробіжку. Обирає дистанцію з крутими підйомами. Звик по життю прискорюватися тоді, коли це зробити найважче. Вдихає на повні груди аромат рідної землі. «Я знаю особливий запах хліба», – каже Сергій Адамович. А я думаю, що цей чоловік і сам дуже особливий. З окриленою добром душею.


Людмила РОДІНА.







ТОРГУВАТИмуть ВСІ БАЖАЮЧІ. ПИТАННЯ: ДЕ САМЕ?

Підприємці міста (власники магазинів) звернулися до міського голови Богдана Микульського з проханням вивчити і вирішити питання вуличної торгівлі біля «Пасажу». У зверненні не йдеться про тих пенсіонерів, хто продає на ринку домашню продукцію, щоб заробити на ліки чи шматок хліба. Головне питання, підняте у зверненні, – це торгівля з палаток на проїжджій частині однієї з центральних вулиць. Це, за словами авторів звернення, заважає руху і «перебиває» торгівлю у магазинах. Адже власники останніх сплачують податки, зарплату найманим працівникам, оплачують комунальні послуги, отож вимушені ставити трошки вищі ціни.
Торгівля на вулиці забороняється також згідно із правилами вуличного руху. Отож, наразі стоїть питання: куди перемістити торгівлю 9 палаток з-під «Пасажу»?
Представники продавців ринку, у свою чергу, написали звернення до міського голови, у якому просять надати місце для торгівлі у центрі.
23 квітня відбулося чергове засідання виконавчого комітету Дубровицької міської ради. Серед інших стояло питання про погодження схеми благоустрою території для облаштування малого ринку. Міська рада пропонує облаштувати базарчик біля готелю «Дружба», поряд з «Альонушкою», біля оптового магазину.
Підприємець Ігор Яцковець емоційно розповів про спад торгівлі у Дубровиці, зменшується платоспроможність населення, люди їдуть масово на заробітки. Нині тим, хто має магазини, також складно виживати. Однак, звісно, жити треба всім.
Ігор Яцковець також зазначив, що як варіант можна розмістити ринок у Дубровиці біля пошти, за автобусною зупинкою. Там приватна ділянка Валентина Колоди. За попередньою розмовою, пан Валентин готовий надати це місце у користування продавцям ринку.
Отож є на даний час два варіанти вирішення питання перенесення торгівлі з центральної вулиці з-під «Пасажу».
Коментар Богдана Микульского: «Проїжджу частину біля «Пасажу» треба розвантажити. Людей не залишимо без наданого місця торгівлі – без шматка хліба. Я хотів би, щоб і бабусі, і більш потужні продавці мали змогу підзаробити. Міська рада нікого не розганяє. Хочемо переселити, щоб усім було краще».
Питання відкрите. Інформуватимемо.
Люба КЛІМЧУК.