пʼятниця, 26 червня 2020 р.





Вечірня стихія 17 червня наробила біди в Орв’яниці. Від поривів вітру постраждало близько тридцяти будинків місцевих мешканців, що розташовані на відрізку від центрального магазина і до Соломіївки. Завдано різного ступеня шкоди: порозкривало дахи, зірвавши шифер, зруйнувало в деяких франтони. Позбиткувався буревій й на покрівлі одного з магазинів. Повалені дерева власними силами оперативно розчистили, аби не перешкоджати руху транспорту. Щоправда, похилені внаслідок поривів вітру електроопори також створювали небезпеку для його руху.
«Вітер був страшної сили і здійнявся він зовсім раптово. Я навіть не встигла повернутися вчасно з городу, як потрапила під сильну зливу. Мене кидало по дворі, як пір’їнку, поки зайшла до хати», - розповіла перехожа бабуся. Щодо наслідків стихії вона резюмувала слушно: «Багато наробило збитків. Але матеріальні втрати не страшні. Головне, всі живі та здорові».
Грозою було пошкоджено лінію електропередач та одну з трансформаторних підстанцій. Блискавка влучила також в господарську будівлю на вулиці Шкільній, на щастя, завдяки злагодженим діям рятувальників пожежу швидко було знешкоджено. Сільський голова Олег Білотіл та керівництво районного підрозділу ДСНС дякують за допомогу керівнику місцевого агроформування «Промінь» Андрію Кулику, який організував гасіння пожежі, завдяки чому вдалося локалізувати її в короткі терміни. Заслуговують на подяку і ремівці, які оперативно відновили електропостачання частини населеного пункту. Також вже пізно вночі було відновлено порвані проводи та звільнено від них похилені опори. Електропостачання повністю пообіцяли відновити на ранок. Паралельно бригади енергетиків працювали і в Дубровиці та Сельці, де також грозою пошкоджено ЛЕП, житлові та господарські будівлі. Голова адміністрації Олександр Гузич також оцінив наслідки стихії в Орв’яниці, прибувши сюди одразу по першому сигналу. На жаль, лише одиниці постраждалих обійсть були застраховані. Тож їх власникам доведеться покривати збитки власним коштом. А між тим природні катаклізми у вигляді гроз з буревіями вже стали звичним явищем для Полісся.
Людмила РОДІНА.


четвер, 25 червня 2020 р.



























П’ятнадцять юнаків вирушили до війська
Весняний призов до війська через пандемію коронавірусу було зміщено в часі. І тільки 16 червня перша група з п’ятнадцяти юнаків вирушила на обласний збірний пункт. Вже традиційно на території районного військового комісаріату для них влаштували урочисті проводи.
Крім  родичів, друзів, провести майбутніх воїнів прийшли  очільник району Олександр Гузич та настоятель храму Різдва Богородиці отець Данило.
«Сподіваюся, ви будете гідними нащадками славних воєнних традицій ваших дідів і не осоромите їхню пам’ять. Мені приємно, що всі ви свідомі та гідні головного чоловічого обов’язку. Неоднаразово самі телефонували до мене, запитуючи, коли ж відбудеться відправка до війська. Легкої вам служби. Хочу заспокоїти батьків. Армія загартує ваших дітей. В жодному разі нікого з них не відправлять у зону бойових дій. Юнаки строкової служби нестимуть її на місці постійної дислокації військових частин», – зазначив військовий комісар, майор Олександр Ярмошевич.
Всіляких гараздів у подальшій військовій службі побажав призовникам і голова райдержадміністрації.
«В Святому Письмі сказано, що кожен юнак, вже народжуючись, має високу та святу місію – бути воїном Церкви Христової. Завжди з великим задоволенням іду на запрошення наших військових благословляти в дорогу майбутніх солдатів. Щиро вболіваю про них, як про власних дітей. Молитвою, порадою завжди підтримую їхніх батьків. Бо наша спільна молитва здатна на багато», – говорив отець Данило.
Окрім молитви за здоров’я та легку службу, кожному з призовників цього дня духовний наставник знайшов тепле слово та подарував натільний хрестик.
«Я з теплом згадую свою власну армійську службу, товаришів моєї юності. Служив я аж у Грузії, у внутрішніх військах. Адже раніше в семінарію не можна було вступити, не пройшовши військової служби. Я не вважаю, що це були втрачені в моєму житті роки. Вони відіграли значну роль у становленні характеру. Був я помічником  командира взводу. Демобілізувався старшим сержантом. Кожен чоловік повинен скуштувати солдатської каші», – вважає отець Данило.
Як і запевняв військовий комісар, призов було організовано з дотриманням максимуму заходів безпеки. Всі новобранці пройшли тести ІФА.
Людмила РОДІНА.



Талановитому дубровицькому модельєру – 90!
Красивий, інтелігентний, мудрий, щирий, творчий, небайдужий. Саме такими словами я б охарактеризувала 90-річного ювіляра з Дубровиці Миколу Миколайовича Дуку. 15 червня привітала шанованого земляка з поважною датою разом з секретарем міської ради Миколою Годунком, секретарем виконкому Оксаною Краглевич, представником Дубровицької ради ветеранів Михайлом Боговичем. Представники міськради передали ювіляру теплі вітання особисто від міського голови Богдана Микульського, депутатів та громади Дубровиці.




Дуже багато людей у районі знає і шанує Миколу Миколайовича Дуку, адже його послугами кравця і закрійника користувалися тисячі жителів Дубровиччини, він моделював і шив одяг для місцевої інтелігенції, молоді, красунь і модників, всіх, хто йшов до побуткомбінату, щоб обновити гардероб. Як каже Микола Миколайович, йому пощастило трудитися у прекрасному, дружньому колективі, де кожен віддавався роботі. Всі хотіли, щоб земляки залишилися задоволеними, пошивши одяг у місцевому ательє.
У затишному домі по вулиці Макарівській у дуже приємному товаристві ювіляр розповів нам про своє життя, улюблену роботу, яку досі не полишає вдома, про небайдужість до політики і вболівання за долю України, про любов до читання і, що мені особливо приємно, до «Дубровицького вісника». Для вас, дорогі читачі, відкриємо сторінки життя талановитого дубровичанина-ювіляра.
Микола Миколайович Дука народився у Дубровиці на вулиці Макарівській, у простій родині трударів. Його батько працював на цегляному заводі, мама була простою колгоспницею. В сім’ї  народилося семеро дітей, однак вижило лише троє.
– Дитинство було непростим, – каже Микола Миколайович, – вистачало всякого. Батько працював на цегельні дуже важко, рано помер через хворобу. Я ще зовсім юним став головною опорою для сім’ї.
Закінчив два класи польської школи, вчився в українській  кілька років, а як прийшли німці, то і за їх влади спробував шкільної науки.
Вже у юності Микола Дука здобуде повну середню освіту, бо мав хлопець велику жагу до знань, за його плечима кравецька школа і Львівський технікум легкої промисловості. У дипломі спеціальність «кравець-модельєр».
Слухаю розповідь Миколи Миколайовича про дитинство і ловлю себе на думці, як нелегко було поколінням довоєнних років пристосовуватися на Поліссі до зміни влад. Після польської окупації радянська влада встановлювала тут свої порядки. У вересні 1939 року Дубровиця увійшла у склад СРСР, а в 1939 році стала районним центром і отримала статус міста. Проте недовго комуністи керували у Дубровиці, бо прийшли німці. Микола Миколайович згадує, як приїхали вони на мотоциклах і зустрічали  тут німців хлібом-сіллю. Щодо мирного українського населення, то у Дубровиці поводилися загарбники досить лояльно.
Повоєнний час для сім’ї Миколи Дуки був дуже непростим. На Макарівську, а це у той час була околиця міста, у їх дім частенько заглядали лісові хлопці (вояки УПА). Мати давала їм вузлики з хлібом і харчами, а юний Миколка розносив листівки, які хлопці залишали в хаті і наказували розкидати по місту.
– Я тоді ще й не зовсім розумів, хто такі ці люди, за що вони борються, але пам’ятаю, що написано на багатьох листівках було великими буквами: «Хай живе УПА».
Інформація про те, що Анастасія Семенівна Дука допомагає харчами повстанцям долетіла до НКВС. Матір забрали на допит у будівлю, де знаходиться теперішній фінвідділ. Викликали туди і юного Миколу. Три дні хлопця допитували про зв’язок матері з повстанцями, били, тримали без їжі, але юнак так і нічого не сказав. «Я наполягав на тому, що нікого і ніколи у нас в хаті не бачив», - каже Микола Миколайович.
– Багато людей було у будівлі місцевого НКВС, – згадує Микола Миколайович, - від діток до старих людей. Всі енкавесисти були нетутешні. Пригадую, як чути було крики, плакали діти. Через три дні мене відпустили, а потім ще раз викликали на допит.
Завдяки вольовому характеру (хлопець мовчав) Миколі вдалося уникнути ув’язнення, а от його мама потрапила до тюрми. У 1950 році з Анастасії Семенівни Дуки судимість було знято. Але деякий час дітям довелося у Дубровиці виживати без матері.
З 1944 року Микола Дука дружить зі швейною машиною, вона стала надійною помічницею у заробітку хліба для дубровичанина. Кравецькі курси хлопець закінчив у рідному місті. Не покидав кравецьку справу солдат Дука і як служив у радянській армії, деякий час молодий Микола працював кравцем у дитбудинках Дубровиці (їх тут було два), обшивав знедолених сиріт. Протягом всього життя приносили майстру замовлення додому. Микола Миколайович став працювати у цеху з пошиву жіночого та чоловічого одягу, був його завідувачем. Було створено Дубровицький побуткомбінат. Наш ювіляр шив верхній чоловічий і жіночий одяг та костюми, він був дуже хорошим кравцем, у свій час обшивав голів колгоспів, начальників, зокрема і шанованого першого секретаря райкому партії Івана Охтеня та його дружину (костюми до шанованого керівника носив на примірку додому). Головним інженером у побуткомбінаті працював Володимир Михайлович Красько. Він перейшов на керівну роботу із посади закрійника. А на вакантне місце потрапив  Микола Миколайович Дука. На посаді закрійника була краща матеріальна винагорода, бо зарплата залежала від кількості зроблених замовлень, і хороший фахівець міг заробити краще. Згодом ще деякий час працював майстром будинку побуту. У свій час дубровичанин був на курсах у відомого українського дизайнера і модельєра Михайла Вороніна, навчався шити безпримірковий костюм. Досі Микола Миколайович береже лекала, привезені з цих курсів, як і багато іншого кравецького добра.
А головне, Микола Миколайович, у свої 90 чудових літ, досі шиє, з радістю виконує замовлення друзів і знайомих. Він  залюбки читає газети, серед яких обов’язково наш «Дубровицький вісник», дуже любить ювіляр книги. Щовечора свій день завершує словами: «Я піду ще почитаю». Микола Миколайович показує мені книгу про Жукова, десь на сторінок 500 і розповідає, що перечитує її не вперше. А ще обов’язковим є перегляд новин по кількох каналах, Микола Миколайович дуже вболіває за сьогодення держави і хоче, щоб Україна стала багатою та щасливою.
Щасливий батько, дідусь, прадідусь. Зі своєю дружиною Микола Миколайович прожив біля п’ятдесяти років, але дружина відійшла у вічність.  Подружжя виховало двох гарних дітей, сина-лікаря та доньку-фінансиста, дочекалися чудових онуків. Після смерті дружини Микола Миколайович довго господарював у хаті, доки не захворів. Тепер вже кілька років поруч з батьком його любляча і турботлива донька Олена Миколаївна, дуже щира і привітна людина, батькова опора, помічниця і найкращий друг.
Розпитую в Олени Миколаївни про повсякденне життя батька.
Кожен день ювіляра вже кілька років традиційно починається з вівсянки. Микола Миколайович дуже любить оглядати своє обійстя, подивитися, як росте городина і часто дає доньці поради щодо роботи на грядці. А ще ювіляр дуже любить двох породистих псів, які живуть на його подвір’ї, називає їх вірними охоронцями. Завжди радий бачити госпдар у себе гостей.
Цьогорічний ювілей для Миколи Миколайовича мав бути  дуже особливим. Більше десяти років іменинник не бачив сина, невістку, онука, бо вони мешкають за океаном. За щасливим збігом обставин, колись сім’я сина виграла «Зелену карту» і виїхала на постійне місце проживання до США. Микола Миколайович і його покійна дружина, звісно, були від цього рішення не у захваті, хотіли, щоб син був ближче, адже спілкування це і є життя. Однак син Іван поїхав туди, де кращі можливості будувати майбутнє. Там він працює лікарем-психотерапевтом у Філадельфії. Як розповідає сестра Олена Миколаївна, її брат дуже складо переносить авіаперельоти, тому за час перебування в Америці (майже 16 років) додому не прилітав. І от цьогоріч, на ювілей батька, син з невісткою вирішили стовідсотково привітати тата наочно, прилетіти на рідну землю. Ще взимку замовили квитки, владнали все у столиці з орендою авто. Але коронавірус вніс свої корективи, польоти відмінено, розлука з сином буде ще довшою. Але впевнена, стовідсотково ця зустріч незабаром відбудеться. Сподіваюся, що наші щирі вітання додали Миколі Миколайовичу позитиву в його преркрасну душу.
Символічно, вітали ми шанованого дубровичанина в Міжнародний день захисту людей похилого віку. Хто найкраще може подбати про своїх дідусів і бабусь, літніх мам та батьків, як не діти. Свою турботу, безмежну доньчину любов дарує батьку донька Олена, онук. Насправді, наша любов і є найкращим подарунком для тих, у кого за плечима довга дорога життя. Колектив «Дубровицького вісника» щиро бажає ювіляру Миколі Миколайовичу Дуці здоров’я, родинного тепла, щодня радіти новому дню і сонцю. І хай ще вірна подруга-швейна машина наповнює будні цієї прекрасної людини особливою мелодією стукоту голки.
Миколо Миколайовичу, спасибі за Вашу працю, за мудрість і за вашу чарівну посмішку, яка так зігріває серце.

Люба КЛІМЧУК.

* Довідково
Закрійник – робітник високого рівня кваліфікації, який здійснює підбір моделей і розкрій швейних виробів  з урахуванням розмірів та особливостей фігур замовників, виконує примірки, підганяє  вироби, усуває дефекти, консультує кравців щодо особливостей обробки  моделей одягу.

Із вітань Миколі Миколайовичу у «Фейсбук»:
Віра Лосік: Шановний Ніколай Ніколаєвич! (Так ми Вас називали) прийміть від мене найщиріші вітання з нагоди Вашого ювілею. Я знаю Вас як мудру, інтелігентну, привітну, шляхетну людину, бо не раз до Вас зверталася, нехай Бог посилає міцнюще здоров’я Вам, радійте життю кожен день, живіть на радість своїм дітям, внукам, правнукам і нам усім, бо Ви того вартуєте! Цілую, міцно обіймаю, поважаю!
Катерина Манюгіна-Іванова: Шанованого Миколу Миколайовича з ювілеєм! Хай Вас не залишає здоров’я, гріє любов, надихають рідні та близькі. Многая літа!
Щиро вітаю шановного ювіляра! Многії літа Вам, Миколо Миколаєвичу. Вірю, що ваші діти Лєна, Іван та їхні сім’ї допоможуть Вам надати життю нові приємності. З повагою, Наташа Секо.
Людмила Янковська:  Многая літа, в здоров’ї та доброму гуморі імениннику.
Раїса Остаповець-Таборовець: Многіі літа ювіляру! Майстер своєї справи, колись не раз були клієнтами Миколи Миколайовича.
Татьяна Крат: Микола Миколайович викладав деякий час в СШ №1. Вів уроки для дівчат: «Крою та шиття». Майстер своєї професії. Пошив для мене модну на ті роки шапку із ондатр. Бажаю ювіляру та всій родині Дуки М.М. здоров’я!
Ольга Краля: Микола Миколайович, прийміть і мої найщиріші вітання з ювілеєм! Ви мій колега, наставник, хороший порадник. Згадую тільки приємні миті початку 90-х років. Дякую Вам за турботу і уроки життя.


«Скульптор» медичного мистецтва
Перші «проби» скальпеля
Як часто буває в родинах лікарів, любов до медицини Валентину Костянтиновичу передалась в спадок від рідних. Бабуся була військовим фельдшером, а мама все життя пропрацювала медсестрою в травматологічному відділенні Дубровицької ЦРЛ. Тож і маленький Валентин часто проводив там час. Із захватом споглядав, як накладають гіпси та творять інші медичні дива. І йому це так припало до душі, що у 7 класі твердо вирішив – буде лікарем. Тим більше мама та бабуся завжди говорили, що надавати допомогу і рятувати життя – одна з найблагородніших справ.
Початковою сходинкою до цілі для хлопця, сповненого надій і здорових амбіцій, став Буковинський державний медичний інститут (згодом академія та університет).
Ще в студентстві пройшов своє перше медичне хрещення в операційній нашої районної лікарні. Завідувач відділенням дозволив йому самостійно прооперувати зламану ключицю. Було трішки лячно, але той успішний досвід  ще раз довів молодому фахівцю, що медицина – його покликання.





Амбітні хірурги не шукають легких шляхів
Зауважую в розмові, що ортопедія схожа до роботи скульптора. Бо це своєрідне медичне мистецтво потребує такої самої майстерності та вправності.
«Справді, це чистої води рукоділля. Тримаємо і дріль, і пилку, і викрутку, застосовуємо мікроскоп та лазер, тож треба, щоб з руками все було добре. Без вправності тут ніяк», – погоджується лікар.
Тим паче Валентин Костянтинович – профі в оперуванні такої складної частини людського тіла, як хребет. Захопився цим ще під час навчання в Інституті патології хребта та суглобів ім. проф. М.І. Ситенка, де згодом захистив кандидатську та докторську дисертації. Цікавлюсь, чому зупинився саме на цій спеціалізації?
«А всі амбітні хірурги обирають якийсь особливий напрямок. Легких шляхів не шукають. Хребет – найвищий щабель в ортопедії, тому хотілось здолати цю вершину».
Відтоді медик продовжує підкорювати свій «медичний Еверест». Працював в Хмельницькому (лікарем-травматологом міської лікарні), Чернівцях (лікарем-нейрохірургом в лікарні швидкої допомоги та асистентом кафедри травматології, ортопедії та нейрохірургії), був головним вертебрологом Чернівецької області. Неодноразово стажувався за кордоном. Набирався досвіду в іноземних колег з Німеччини, Чехії, Польщі, Іспанії, Італії, Росії, Франції США, Туреччини, Індонезії, Китаю… Бо глибоко переконаний, «якщо лікар перестає вчитись, то він помирає як лікар».
Побачивши зсередини закордонну медицину, Валентин Костянтинович каже, що українські фахівці нічим не гірші. А от до умов та тамтешнього обладнання нашій медицині, на жаль, далеко. Тому сподівається, що медреформа все змінить.
«Ставлення до неї позитивне, бо в такому стані, як зараз, медична сфера не може залишатись. Але все-таки треба починати з економічних перетворень. Якби ми не реформували медицину, якщо немає грошей, то й результат навряд чи буде. Тому як тільки в Україні почнеться економічний ріст, створюватимуться робочі місця і наші люди не їхатимуть за кордон працювати, матимуть гідну зарплату, всі чесно платитимуть податки, наповнюватиметься бюджет, тоді і медична галузь оживе».
Питаю, чи не було в нього думок продовжувати будувати кар’єру в одній з відвіданих країн.
«Про таке не думав. Справа в тім, що будь-де за кордоном ти почуватимешся чужаком. Ніколи не станеш своїм. Та й я люблю Україну. Якщо всі поїдуть, то хто залишиться тут? А нам потрібно  піднімати державу, галузь охорони здоров’я. Творити свій добробут вдома».

Відділення «виросло» до Центру ортопедії,
травматології та вертебрології
І Валентину Костянтиновичу це вдається. Він успішно вкладає свою лепту у розвиток медицини. У 2010 році його запросили  очолити відділення ортопедії та травматології на Рівненщині.
«Місцева влада шукала когось нового, молодого, хто може виконувати складні оперативні втручання. А я лікував рівнян, будучи на Буковині, і отак про мене дізнались і запропонували посаду».
З того часу багато чого зроблено. Відділення «виросло» до Центру з сучасним обладнанням та ремонтом, в якому зараз працює 14 лікарів. Там проводяться унікальні оперативні втручання  рівня науково-дослідних інститутів. В деяких операціях  фахівці закладу навіть піонери. В Центр приїжджають повчитися лікарі зі всієї України. Він активно співпрацює з німцями, поляками, китайцями. Неодноразово закордонні медики відвідували Рівненщину і проводили спільні операції з нашими спеціалістами. За рік лікарі виконують більше двох тисяч оперативних втручань. І зараз, в період карантину, не перестають це робити. «Ковід ковідом», а травми, були, є і будуть. Тож з дотриманням всіх заходів безпеки продовжуємо працювати», – говорить співрозмовник.

Емоції, які за гроші не купиш
Особисто Валентин Костянтинович робить біля 300 операцій на рік в державній лікарні. Плюс оперує в приватних клініках Хмельницького, Одеси та Києва. Кожен пацієнт залишає в душі  лікаря певний слід. І багато випадків закарбовуються в пам’яті.
«Як правило, запам’ятовуються складні пацієнти. Наприклад, згадую чоловіка, який літав на параплані і впав з висоти 40-ка метрів. Відповідно пошкодив хребет і спинний мозок. Не рухав ногами. Близько п’яти годин його оперували. І врешті він почав ходити. Так само рік тому була гучна ДТП. До нас потрапила дівчинка з переломом хребта. І наразі вона також ходить. Найбільша нагорода для лікаря, коли пацієнт після важкого тернистого шляху встає на ноги. Це наш наркотик, який змушує жити роботою. За гроші ці емоції не купиш».

Аби зростало на Поліссі багато талановитих медиків
Кілька років поспіль наш земляк вручав найкращим школярам-біологам іменну стипендію. Планує і надалі продовжувати таку ініціативу.
«Цьогоріч все перебив карантин, але сподіваюсь, що ми неодмінно нагородимо учнів наступного навчального року. До медицини найчастіше школярів приводить біологія. Тому я вирішив таким чином заохочувати та зацікавлювати їх до цього предмету, аби на нашому рідному Поліссі зростало багато талановитих медиків».
Найбільший натхненник – сім’я
Щоденні операції, консультації пацієнтів, робочі поїздки Україною і закордоном… Цікавлюсь, чи встигає відпочивати в такому круговороті справ Валентин Костянтинович.
«Не люблю пасивний відпочинок. Отримую задоволення від своєї справи, тому не скажу, що сильно стомлююсь. На роботі працюю і відпочиваю одномоментно. А коли все ж випадає вільний час,  гуляю з собакою, займаюсь фізкультурою, граю в шахи з сином, читаю книги – як художню, так і медичну літературу. Люблю плавати, подорожувати, знайомитись і спілкуватись з новими людьми. Люблю «похизуватись» нашими досягненнями на міжнародних конференціях і показати, що Україна не пасе задніх в новітніх медичних технологіях».
«На сторінці у «Фейсбуці» бачу багато фото з веломандрів, як захопились таким активним видом спорту?» – також запитую у лікаря.
«Для справжнього поліщука велосипед – це атрибут, без якого нікуди. Тому як його можна закинути (сміється)?  Тим більше це хороший варіант скинути зайву вагу і тримати в тонусі серцево-судинну і легеневу системи. Мені це дуже подобається. Ми навіть організовуємо свої лікарські велопробіги з колегами за певними маршрутами і накручуємо до ста кілометрів за день».
Найбільшим натхненником та стимулом підкорювати професійні та особисті вершини для нього є сім’я.
«Рідні підтримують в такому шаленому ритмі життя. Це дуже важливо. Дружина, правда, вчасно пригальмовує мене, щоб я так швидко «не біг». Вона не з медичної сфери. Працює викладачем психології в РДГУ, кандидат психологічних наук, доцент. Але мене розуміє. Хоча насправді бути дружиною хірурга не так просто».
Старша донька татовим шляхом не пішла і вирішила стати юристом. А от син виявляє до медицини інтерес. «Маю надію, що він стане хірургом і продовжить мою справу».
І ми зичимо, щоб ще не одне покоління Піонтковських  написало успішну сторінку в історії медицини.

Бліц-інтерв’ю
Які найяскравіші спогади з дитинства, що  гріють душу?
Я народився у Висоцьку, потім жив у Дубровиці. Тож найяскравіший спогад, як і у більшості сільських дітей Полісся, це звичайно збирання грибів і ягід, відпочинок з друзями на Горині і рибалка. Ловити рибу, до речі, люблю і досі.
Що, на Вашу думку, означає бути хорошим лікарем?
Насамперед вміти слухати пацієнта. Треба, щоб після нашої розмови з хворим, йому вже ставало легше. І звісно бути відповідальним, уважним та професійним.
Найбільший страх медика…
Втратити пацієнта на операційному столі. Це те, до чого звикнути неможливо.
Яким життєвим принципам не зраджуєте?
Дотримуватись свого слова або взагалі не обіцяти.
Досконалості немає меж, чого б в ідеалі хотілося б досягти? Про що мрієте?
Продовжити свій науковий шлях далі. Докторську роботу я написав, тому хотілося б викласти наші здобутки у  монографії. Простіше кажучи, написати книжку з ендоскопічної хірургії хребта. Власне над цим зараз працюю.
Ваші побажання пацієнтам та колегам напередодні Дня медика.
Хворим  швидкого одужання. Якщо вони вже стали пацієнтами, то щоб максимально швидко перейшли до категорії здорових людей. А колегам хотілося б побажати, аби вони і надалі якісно і професійно виконували свою роботу. А ще щоб наша влада нарешті повернулася до медицини обличчям, вникла у всі її проблеми і підняла галузь охорони здоров’я на якісно новий  рівень.
Леся Кондратик.


* Довідково
Валентин Костянтинович Піонтковський – доктор  медичних наук, заслужений лікар України, головний експерт Рівненського ОУОЗ з ортопедії та травматології, голова правління Асоціації ортопедів-травматологів Рівненської області, член правління ГО «Асоціація ортопедів – травматологів України», Член Міжнародного товариства малоінвазивної та інструментальної хірургії хребта (ISMISS) та Міжнародного товариства ортопедів-травматологів (SICOT). Спеціалізується на виконанні оперативних втручань при патології хребта, ендопротезуванні кульшового та колінного суглобів, важких пошкоджень тазу, загальних питаннях травматології та ортопедії. Постійно проходить курси професійного вдосконалення у провідних клініках світу, проводить показові операції, семінари та навчальні курси для українських лікарів в різних містах. Автор та співавтор 10 патентів,  43 рацпропозицій, 3 підручників, 81 друкованих робіт у вітчизняних та зарубіжних медичних виданнях.



Рівненщина й надалі перебуває в п’ятірці найбільш інфікованих СОVID-19 областей. Тож оснащення медичних закладів необхідним обладнанням для діагностики цього захворювання вкрай актуальне. Нещодавно таке діагностичне обладнання з’явилося і в лабораторії нашої ЦРЛ. Як розповідає її завідуюча Олена Дерачиць, вихідними цю новітню лабораторну систему для проведення ІФА-тестів було успішно підключено та проведено її перший «обкат». Її переваги безперечні, адже дослідження проводяться на місці і в короткі терміни.
Основна мета ІФА-тестування – можливість виявити антитіла до Covid-19. «В результаті ми зможемо з’ясувати, скільки мешканців уже перехворіли; визначити відсоток тих, хто отримав імунітет; виключити пацієнтів, яким не потрібно проводити ПЛР-діагностику», – каже Олена Петрівна.
ІФА-тест дозволяє проводити масовий скринінг. Його можна робити в рази швидше, як ПЛР, та і вартість їх набагато дешевша. Наразі ІФА коштує від 50 до 110 грн., а ПЛР-тести - від 2 до 3 тис. грн. В умовах нашої лабораторії вже проведено більше 60 ІФА-тестів. Єдина проблема – лікарня не має достатньо витратних матеріалів для масового їх проведення.
Наразі безоплатно ІФА-тести роблять медичним працівникам, поліції, призовникам, прикордонникам і хворим, котрі готуються до планових госпіталізацій.
До речі, як зазначила завідуюча лабораторією, новітня тест-система використовуватиметься не тільки для визначення коронавірусу. Її можна застосовувати також для діагностики гепатитів.
(На фото колектив лабораторного відділення).



До послуг пацієнтів «первинки» нещодавно в приміщенні поліклініки відкрився ще один кабінет ЕКГ-діагностики. Працює в ньому досвідчена  висококваліфікована медична сестра загальної практики-сімейної медицини Тетяна Вікторівна Воробей. стаж роботи в медицині – 31 рік. Сотні пацієнтів завдячують їй своїм зціленням.

Всі ми знаємо, яку велику роль у встановленні діагнозів відіграє обстеження хворого, без рентгенографії важко уявити сучасну медицину.
Рентгенологічне відділення лікарні очолює Анастасія Михайлова –молодий і фаховий лікар-радіолог. Працюють у цьому підрозділі також фахові лікарі Тетяна Баклан та Людмила Лепуга, рентген-лаборанти Олександр Чирук, Юрій Шикіло, Роман Ляшко, медичний реєстратор Наталія Велика. Зараз відділення поділене на дві зони, «брудна»  зона передбачена для обстеження хворих з підозрою на коронавірус.
Як розповіла Анастасія Михайлова, з 12 червня у нашій лікарні працює сучасний, цифровий рентген. Якість обстеження на ньому в рази вища і швидша від обстеження на попередньому обладнанні. Знімки можна отримувати в електронному варіанті безпосередньо на вашу електронну пошту, пошту вашого кабінету чи на «Вайбер». Також можливий запис знімків на диск, залишається можливість отримувати знімки в плівковому форматі, але не цифрові