вівторок, 2 червня 2020 р.


ОБЕРЕЖНО: ШАХРАЇ ЧАТУЮТЬ В ІНТЕРНЕТІ
Знайомства в Інтернеті – через сайти знайомств або соціальні мережі – можуть продовжитися серйозними стосунками або навіть весіллям, таких історій чимало, але є і ризик напоротися на шахрая, що розкручує жінок на гроші. В останні роки таких фахівців з розкрутки одиноких українок стало більше, є ризик зустріти їх і у «Facebook», «Mamba» та інших платформах для знайомств.
Журналісти зібрали кілька реальних історій і дізналися у фахівців, як розпізнати шахраїв, щоб не стати їх жертвою. Тим більше у зв’язку з карантином і дистанціонуванню в реальності все більше людей віддають переваги соціальним мережам для спілкування.

Отож… Матримоніальне шахрайство в мережі можна умовно розділити на три групи: дрібні афери, розраховані на широку публіку, причому шахраї використовують тільки інтернет-технології, в тому числі ботів і стандартні тексти листів; великі афери з індивідуальним сценарієм, з використанням телефону і інтернету; великі з особистою участю героя, застерігають правоохоронці.
Дрібна афера. Рівнянці Катерині на сайті знайомств «Mamba» написав якийсь Федір, стоматолог з Мюнхена, з українським корінням. Федір пояснив, що з німкенями у нього не складається, тому він шукає дружину-українку. Лист був цілком милий. Вони стали листуватися по електронній пошті. Однак тижні через півтора в посланнях Федора здалося щось дивне. Мейли були докладними, ніжними і майже родинними. Наприклад, він радився, що подарувати на день народження своїй сестрі: планшет чи красивий кулон? Але при цьому не відповідав на запитання і не реагував на відповіді. Катя здогадалася погуглити тексти листів – і відразу знайшла «Федю» на сайті з викриття шахраїв. «Федя», якого звали ще трьома різними іменами (і жив він у різних країнах, і виглядав по-різному), повідомляв своїй адресатці, що, купуючи подарунок сестрі, купив другий такий же і тепер пересилає свій сюрприз кур’єрською службою. Потрібно буде сплатити пересилку, і на ці витрати він вклав всередину 50 євро. Потім на імейл приходило повідомлення від неіснуючої поштової служби з описом посилки і пропозицією перевести на вказаний рахунок $ 15, після чого подарунок доставлять.
На форумі ошуканих жінок було безліч жалібних і розлючених коментарів: багато хто повірив і подарував шахраєві свої гроші.
Подібних дрібних шахраїв, які розраховують на невеликі суми, можна зустріти на «Facebook» хоч кожен день. Швидше за все, живуть вони десь в Нігерії, а фальшиві профілі створюють під виглядом американських військових, британських інженерів, в загальному когось солідного, хто викликає прихильність і довіру у страждаючих від самотності жінок.
Велика афера. Ганні Ч., 43-річній розлученій матері двох дорослих дітей, на «Facebook» написав чоловік, який представився 53-річним вдівцем з двома дітьми, антикваром з США. Він писав довгі, докладні, щирі листи, і, що особливо їй подобалося, – грамотні, навіть поетичні, гарною англійською.
Анна погуглила ім’я і прізвище Ніка і знайшла на супутниковій карті його будинок, а в базі даних – номер телефону. Коли він пізніше поділився з нею своїм номером, все збіглося. Нік став дзвонити Ганні, іноді передавав трубку доньці. Аня звіряла міжнародні телефонні коди, задавала уточнюючі запитання, і все сходилося.
Нік «бомбардував» Анну листами і дзвінками, не даючи задуматися, вимагаючи відповідей. До третьої години ночі вона писала листи, немов під гіпнозом. Чекала, хвилювалася …
Через пару місяців інтенсивного листування і зідзвонів, він написав, що їде в Лондон укладати угоду, а звідти разом з донькою – до Анни в гості. Вони і за лондонським номером зідзвонювалися, потім «антиквар» повідомив, що для закінчення угоди летить до Малайзії. Але там раптом виявилося, що у нього не вистачає грошей на виплату за договором 15 тисяч доларів. А в Малайзії застаріла банківська система, картка не працює, і взагалі там криза, і ні в кого попросити грошей, і дочка нудьгує, їй погано, хоче до Ганни…
«Ти у мене найближча людина, ближче тебе нікого немає, – писав Нік. – Прошу, вишли мені в борг ці гроші, не відвертайся від мене у важку хвилину, ми будемо любити один одного вічно». До листа доклав копії контрактів, всі розрахунки, чеки.
Побачивши документи, Аня сильно здивувалася: хіба таке показують малознайомій людині? А прохання про гроші відразу її протверезило. Жінка вчинила мудро: вона відповіла, що грошей немає – звідки, мовляв, такі суми. Нік став наполягати, благав взяти у подруг в борг, нехай не всю суму … і чим настирніше просив, тим яснішим ставав його задум. Коли остаточно відмовила, Нік в той же день видалив свою сторінку в «ФБ». Аня відбулася легкою депресією з приводу даремно витраченого часу. З іншого боку, «прокачала» свою англійську.
Афера з особистою участю. Потенційний жених з США познайомився з киянкою Наталею на сайті знайомств, вони спілкувалися кілька місяців, потім чоловік приїхав побачитися. Зупинився в готелі, але через кілька днів Наташа сама запропонувала йому переїхати до себе. Були ніжні зізнання, с…с, компліменти, походи в кафе, квіти і маленькі подарунки. Наташа, в свою чергу, дивувала кулінарними талантами, гладила сорочки, намагаючись справити хороше враження на нареченого. Їй 36, дітей немає, заміжньою не була. Останній шанс.
Через тиждень наречений поїхав, нібито оформляти документи для візи нареченої, робити ремонт в квартирі, готувати весілля. Пару місяців вони листувалися, зідзвонювалися, дзвонили навіть його «родичі і друзі», звали Наташу скоріше в Штати. Наречений надіслав фото обручок і квартири. Повідомив, що купив квитки. Наташа до цього моменту вже звільнилася з роботи і займалася продажем власного житла. Але буквально за кілька днів до вильоту наречений повідомив, що вліз в борги, не розплатився з дизайнером і тому змушений відкласти виліт. Він нічого не просив, просто ділився проблемою і шкодував, що не зможе прибути вчасно, щоб побачитися з нареченою. Ні з ким не радячись, вона вислала коханому три тисячі доларів. Чи треба говорити, що наречений тут же зник. А Наташа з нервовим зривом два місяці пролежала в психіатричній лікарні.
Висновок один: перш, ніж пустити когось в своє серце, будьте обачними. Особливо, якщо ваше знайомство заочне. Бо не все те золото, що здалеку блищить.
Підготувала Людмила РОДІНА.



ПОЧУЙТЕ СТОМАТОЛОГІВ
Шановні жителі Дубровиччини!
Вважаємо за доцільне з боку працівників колективу Дубровицької районної стоматполіклініки роз’яснити ситуацію, яка склалася. Для нас було відкриттям і великим здивуванням вперше за шість місяців керівництва Петрушка М.М. ознайомитися з його баченням роботи районної стоматполіклініки: імплантологія, металокераміка, цирконієві протези, брекет-системи (ортодонтія) зі статті у «Дубровицькому віснику» від 22.05.2020 року. На яку категорію людей розраховані ці стоматпослуги нашого керівника, якщо доходи більшої частини населення району становлять 2-3 тис.грн. на місяць? «Бурштиновий край» закінчився, матеріальна база для такої розвинутої сучасної стоматології у поліклініці ще не створена. Стоматологічні установки не замінювалися по 30 років.
Чому так склалося? Проведемо екскурс у історію стоматполіклініки. Доведене майже до банкрутства стоматологічне відділення КНП «Дубровицька ЦРЛ» свого часу було відділене від лікарні. А все тому, що приміщення районної стоматполіклініки було оцінене в 146920 тис. грн. Для порівняння на території стоматполіклініки є напівзруйноване приміщення Червоного Хреста, так воно оцінене в 300 тис.грн. 2019 рік був багатий на головних лікарів, директорів районної стоматполіклініки. Вони мінялися, як рукавички при карантині. Нарешті в листопаді прийшов до нас теперішній директор. І тут почалися дива широкого масштабу: лікарі були зобов’язані відчитуватися в телефонному режимі про початок і кінець робочого дня, кількість прийнятих пацієнтів і щоденно зданних благодійних внесків, які найбільше цікавили директора. Ним же була запроваджена система рейтингів серед лікарів із здачі внесків. Запроваджені п’ятихвилинки перетворювалися на півторагодинні приказні монологи із збільшення готівкових зборів. А пацієнти битий час очікували у коридорі і робили свій вибір на користь приватних кабінетів. Питання про перспективи розвитку і впровадження сучасних технологій навіть не піднімалося на п’ятихвилинках. Керівництво директор здійснював раз у тиждень на п’ятихвилинках і в телефонному режимі, зловити його на робочому місці було неможливо.
І зовсім директор Петрушко М.М. не був «білим і пухнастим», розсудливим, як він малює це у статті «Моє бачення роботи райстоматполіклініки». На пленарному засіданні сесії районної ради 23 квітня 2020 року обізвав лікарів-стоматологів «неуками, нездарами, алкашами». Якби він знав, що стоматполіклініка таке «болото», то нізащо не пішов би на цю посаду. Коли депутати запитали: «Чи візьме він на роботу назад після реорганізації?», – відповідь була: «Ні, нікого».
Два роки стоматполіклініка працювала без рентгенапарату не тому, що не могли полагодити, а тому, що дехто намітив собі взяти цей кабінет в оренду. Медсестра Бензюк І.Л. неодноразово зверталася до Ляшенка М.М. з пропозицією взяти в оренду цей кабінет і полагодити рентген-апарат, якщо у поліклініці немає коштів на ремонт. Відповідь була негативна, бо всі знали про прибутки цього кабінету: рентген-плівка завжди продавалася у кіоску ФОП Ляшенка М.М. Про людей вже ніхто не думав.
Сучасна стоматустановка, яку Петрушко М.М. «знайшов» у підсобному приміщенні, була куплена за відшкодовані кошти від протезування постраждалих від наслідків Чорнобильської катастрофи, неодноразово лікар-протезист зверталась до головних лікарів, особисто до директора Петрушка М.М., поставити цю установку у протезному кабінеті, після того, як колишній головний лікар Ляшенко М.М. відмовився від неї. Хай би якийсь старенький дідусь чи бабуся, прийшовши за протезом, посиділи б в шикарному кріслі. Але всі робили вигляд, що не чують.
Реформа директора в КНП «Дубровицька районна стоматполіклініка» розпочалася в січні 2020 року, коли голові профкому поліклініки було доведено про масове звільнення посад, яке планувалося здійснити у квітні 2020 року.
30 квітня було видано наказ директором про скорочення посад і масове звільнення штату згідно із ст.40 п.1. Коли колектив звернувся у Дубровицьку райдержадміністрацію і районну раду з приводу масового звільнення, власник (Дубровицька районна рада) та уповноважений орган (Дубровицька райдержадміністрація) почули про це вперше. В минулому для очільника райдержадміністрації алгоритм масового звільнення був відомий. Завдяки діям Дубровицької райдержадміністрації і районної ради було призупинене масове звільнення. Частина працівників написали заяви на звільнення за згодою сторін (КзП ст. 36) після персональних нічних телефонних дзвінків з погрозами. Решта написали за свій рахунок до закінчення карантину.
Ургентна стоматологічна допомога надавалася до 1.05.2020 року цілодобово. 31 травня штатні лікарі-стоматологи до ургенції не допускалися директором. Невідкладна стоматологічна допомога надається в райстоматполіклініці приватними підприємцями (Ляшенко М.М., Шевело Г.І.) та зубними лікарями (Федорчук І.П., Костюкевич Т.В.). Договір з НСЗУ КНП «Дубровицька районна стоматполіклініка» підписала за три дні до початку реформи. Такий договір підписується, коли в стоматзакладі працюють лікарі-стоматологи з вищою освітою, а не приватні ФОП.
На сьогоднішній день через поштові повідомлення лікарями-стоматологами отриманні виписки з наказу про друге звільнення у випадку відмови від проходження курсів. Термін дії наказу закінчується 20 липня. Директор, видно, некомпетентний, що в період карантину виїздні курси не проводяться. З наказу не відомо, які умови фінансування даних курсів, чи вони заплановані у графіках управління охорони здоров’я. До речі, курси спеціалізації тривають від трьох до шести місяців. Директором наказано пройти курси за два місяці.
Лікаря стоматолога-ортопеда з вищою кваліфікаційною категорією і 29-річним стажем роботи переведено на посаду імплантолога згідно з штатним розписом. Чи знаєте Ви, пане директоре, що імплантолог відноситься до спеціалізації хірургічної стоматології, а потім уже слідують курси по імплантології. Для порівняння скажемо, що це те саме, що неврологу чи офтальмологу за два місяці потрібно перекваліфікуватися на загального хірурга. Лікарів стоматологів-терапевтів з 23-24-річним стажем і вищими категоріями переведено на посади лікаря-ортодонта і лікаря-хірурга і наказано пройти курси до 20 липня. За два місяці в літній час в нормальних умовах життя це зробити не завжди реально, а в період карантину неможливо. Інспектор з кадрів в поліклініці досвідчений і такі нюанси повинен знати.
МОЗ України направив на відпрацювання на посаду лікаря-стоматолога протягом трьох років після закінчення ВМЗ. Петрушко М.М. теж знехтував цим наказом МОЗ України і наказав за два місяці перекваліфікуватися на дитячого лікаря-стоматолога без погодження з Міністерством охорони здоров’я України.
Для кого ж Ви, Миколо Михайловичу, розчищаєте робочі місця, чи знищуєте конкурентів для орендарів?
У працівників є ще безліч запитань до директора, але хочеться зосередитися: за які кошти було придбано вікна й двері? Економічна доцільнісь оренди в КНП «Дубровицька районна стоматполіклініка» приватними підприємцями Ляшенком М.М., Шевело Г.І.? Хочемо Вас запитати через газету, що за новий термін Ви ввели в наказі:(ортопедія з впровадження м’яких протезів на основі металокерамічних, керамічних та цирконієвих елементів)? Готові послухати Вашу лекцію на тему роз’яснення нових, впроваджених Вами, термінів: м’який протез – такого терміну немає у стоматології, а натомість є термопластичний протез, до складу якого входять гарнітурні зуби. А кераміка, металокераміка та цирконій – це окремі види протезування.
На запитання директора Петрушка М.М.: «Чи готові наші стоматологи до змін, долати виклики сьогодення?», відповідаємо: «Готові!».
Від імені колективу, голова профкому Лариса Петруля.



Завершення навчального року з позитивом
З директором Туменського НВК Тетяною Данилівною Гузич ми розмовляємо про закінчення навчального року. Моя співрозмовниця, як і всі педагоги, називає цей період навчання особливим та непростим як для вчителів, так і для учнів та їх батьків. Дистанційне навчання поставило нові виклики для всіх учасників освітнього процесу.

– У нашому закладі навчається 151 школяр, – розповідає Тетяна Данилівна, – це учні з Городища, Бродця та Туменя. Маємо шкільний автобус, який вже 8 років доставляє дітей з сусідніх сіл до нашого закладу освіти. Зрозуміло, що техніка потребує ремонту. Утримання автобуса повнівстю державою не фінансується, наприклад, ремонти часто треба робити власними силами і кошти на запчастини іноді вишукувати. Щиро вдячна нашому водієві шкільного автобуса Сергію Васильовичу Діжурку за відповідальне ставлення до роботи, за дуже дбалий підхід до утримання та ремонту нашого шкільного автотранспортного засобу. Повірте, це дуже важливо для нашого закладу. Звичайно, в період карантину автобус не використовували, працювали з учнями через Інтернет та телефон. Здається, всі на місцях, мало б бути простіше. Але тут свої нюанси. Для нас дистанційна форма не стала зовсім новою, бо ще під час карантину через грип ми вже налагоджували таке спілкування вчителів та учнів. Одними з перших у районі ми провели педагогічну онлайн-нараду.
Як зазначила директорка, є проблеми з якістю Інтернету власне у Туменському НВК, коли підключається кілька користувачів, то його швидкість дуже падає. Отож працювали під час карантину  педагоги з учнями з дому. Активно підключилися до сприяння у цьому процесі батьки. Але попри всі старання вчителів, в Туменській  школі небагато учнів, які до дистанційного навчання взагалі не долучилися. Основна відмовка – відсутність Інтернету. Вчителі пропонували батькам цих учнів альтернативні форми спілкування, але їх діти на контакт так і не вийшли. Є свої рекомендації щодо оцінювання таких школярів за карантинний  період.
Тетяна Данилівна додає: «Цьогоріч маємо шестеро випускників. Наша талановита і розумна Карина Прокопчук претендує на золоту медаль. Дуже вболіваємо, щоб у Карини все вдалося, вона наша активістка, завжди допомагала організовувати різні заходи,  брала у них активну участь. Всі одинадцятикласники хороші, наші рідні діти. З усіма сумно прощатися. Та ще й доля теперішнім випускникам підкинула такий виклик: традиційного випускного у них не буде».
Випускники Туменського НВК будуть писати ЗНО з української мови, географії, а також з історії України, математики та біології. Тетяна Данилівна – педагог-математик з тридцятирічним стажем – погоджується з тим, що шкільна програма тепер досить складна. Наприклад, у старших класах з математики є такі теми, які не згадуються на ЗНО, раніше їх вивчали лише у профільних вузах. А от інтегрована математика у новій українській школі, на думку моєї співрозмовниці, дуже ефективна, бо разом з літературою, природою, мовою діти вивчають і математику.
Тетяна Данилівна розповідає, що закінчення навчального року у Тумені мало і дуже позитивний момент. Випускник школи - нинішній голова РДА Олександр Гузич разом з Валерієм Клюйком привезли до закладу столи, стільці та ноутбук німецької якості. Столи та стільці прислужаться старшокласникам, директор наголосила, що була вражена якістю цих шкільних меблів, які, хоч і вживані, але значно міцніші та добротніші за вітчизняні нові. Тетяна Данилівна наголошує, що їй приємно було бачити двох небайдужих чоловіків на території своєї школи з такою підмогою. Валерій Клюйко вже багато привіз меблів, техніки для шкіл Дубровиччини,  а Олександр Гузич завжди цікавився життям рідної школи та своїх вчителів, а тепер турбується про освітянську галузь як голова РДА.
На сайті Туменського НВК прочитала: «Підготовку до нового навчального року розпочато! В народі кажуть: готуй сани влітку, а воза зимою. Так і Туменський НВК в якості гуманітарної допомоги отримав сьогодні ноутбук, учнівські парти та стільці для створення якісного освітнього середовища.
Педагогічний колектив, дирекція закладу освіти висловлюють щирі слова вдячності голові Дубровицької РДА Олександру Гузичу, за сприяння якого учні 1 вересня сядуть за якісні добротні парти, та волонтеру ГО «Сила волі» Валерію Клюйку.
Карантин все ж таки закінчиться, на що з нетерпінням чекають і вчителі, і учні, і батьки. Відтак прийдешній першовересень є особливо довгоочікуваним. Тому і готуємося до нього по-особливому».
Що ж, сподіваємося Першовересень у навчальних закладах району буде традиційним - з усмішками, квітами та з переливами дитячих голосів на шкільних подвір’ях.
Люба КЛІМЧУК.




Життя у ритмі танцю

Мистецтво танцю нікого не залишає байдужим. А особливо  щире захоплення викликають па у виконанні юних танцюристів. Напередодні Дня захисту дітей розповім про дівчат, які підкорюють не лише районну сцену, а й паркети по всій Україні. Берестівчанки зачаровують глядачів елегантними бальними рухами, за що зібрали у своїй колекції десятки нагород.











На знімку:
Катерина та Софія з тренером Володимиром Колісніченком.

Отож знайомтеся – семикласниця Катерина Присяжна. Вже 4,5 роки спортивно-бальні танці – невід’ємна частина її життя. А почалося все завдяки хореографу Володимиру Колісніченку. Тренера запросили у Берестя мами, аби їхні діти творчо розвивались. Він погодився. І ось упродовж кількох років долучає до цього мистецтва наших хлопців та дівчат, тренуючи їх спершу в селі, а тепер у Дубровиці.
«Спочатку не планувала, що зайду так далеко – їздитиму на професійні змагання і стану юніором. У вісім років навіть до кінця не розуміла, що собою являють бальні танці. В Інтернеті подивилась, що це дуже красиво і граційно. Захотілось відкрити для себе щось нове. Спробувала, і мене захопило», – розповідає дівчина.
Якийсь час вона  виступала сольно. Допоки  на гурток не прийшов Стас Жакун з Колок. Їх тренер поставив в пару і відтоді (за виключенням певного періоду) вони разом підкорюють паркет у ритмі вальсу, танго, самби, ча-ча-ча і т.д. Особисто Каті більше до душі спокійні та ніжні танці. Хоча із задоволенням виконує й запальну та драйвову латину.
До карантину танцівники мали два-три заняття на тиждень. Перед конкурсами робота ще активніша. Як і в будь-якому спорті, не завжди буває просто. І за кожним виступом на сцені ховається наполеглива праця юних спортсменів.
«Наші тренування дуже інтенсивні. Спочатку розминка, потім працюємо над технікою. А ще на додачу навчання, уроки, концерти та активності в школі. Звісно, такий ритм інколи втомлює. Та якою б виснаженою не виходила із залу, я почуваюсь щасливою. Танці  заряджають мене позитивом, виховують характер, прагнення до перемоги в будь-якій справі. Роблять справжньою леді – жіночною та граційною. І для здоров’я, фігури та гарної осанки це дуже корисно. Тому ніколи й думки не виникало покинути улюблене заняття. Навпаки хочеться розвиватись і досягати більшого. Навіть зараз, на карантині, стараюсь кожного дня самостійно займатись. Хоча вже дуже скучила за тренуваннями».
У бальні танці можна закохатись лиш завдяки  розкішним нарядам. Тут важливі не тільки витончені рухи, а й образ танцівника. Адже він привертає увагу суддів, а отже є складовою перемоги. І якщо найменші бальники можуть виступати в одязі без вишуканостей, то старші мають зачаровувати красою нарядів і яскравим макіяжем.
«На змаганнях зовнішньому вигляду приділяють велику увагу. Якщо конкурсант виглядає не за вимогами, можуть знизити бали. Є навіть спортивний комісар, котрий слідкує за зачіскою, взуттям, нарядом танцівників. І якщо щось не так, дає зауваження, або взагалі може не допустити до продовження участі у змаганні. На підготовку та  створення образу йде багато часу. Але ті кілька хвилин, проведені на паркеті, варті всіх зусиль. Це шквал радості та захвату від того, що тобі аплодують, а значить твоя робота не була марною».
На рахунку танцівниці близько трьох десятків змагань, багато дипломів та медалей. А ще маленьких та великих кубків, котрим відведена окрема полиця. Однак найбільше Катя гордиться кубком з Різдвяного балу-2018.
«Це щорічний фестиваль, де збираються майже півтори тисячі учасників з усіх куточків України. Приїжджають навіть із закордону. Тому було приємно отримати головний кубок серед сильних професійних спортсменок у моїй категорії. Це стало для мене  величезним натхненням. Ведучим та суддею події був Влад Яма. Мала нагоду на одному із змагань бачитись там і з Оленою Шоптенко».
Загалом, розповідає Катя, конкурси бувають різні – у містечках і обласних центрах, з великою конкуренцією і не дуже. Але завжди це гарні події з прекрасною музикою та фотозонами. На них приходь звичайні глядачі, аби насолодитись святом грації та краси.
Не з кожного змагання вдається повертатись з перемогою чи призовим місцем. Тому питаю, як спортсменка відноситься до невдач?
«Ставлюсь до цього спокійно, тому що це перш за все досвід. Мені важливо показати свій рівень, побачити помилки, щоб надалі їх виправити з хореографом, навчитись новому. Можливо, перейняти щось від дівчат, які здобули першість. Я собі сказала, що танці – це спорт, а в спорті бувають злети і падіння. Головне не падати духом. Адже інколи від поразки можна отримати більше мотивації, ніж від перемоги», - по-дорослому розмірковує семикласниця. У будь-які моменти вона вдячна за підтримку батькам та хореографу.
Цікавлюсь, чи дуже строгий тренер Володимир Колісніченко.
«Він в міру вимогливий, тому дуже хороший викладач. Знає, як правильно пояснити і в нього легко вчитись. Допомагає і вірить в нас. Тренер хоче, щоб ми досягали гарних результатів, і старається для цього зробити все. Завжди дає поради і настанови. Наприклад, щоб глядач бачив тільки легкість рухів та нашу посмішку на паркеті, навіть якщо щось дається важко або трапляється екстремальна ситуація. А таке буває часто у конкурсантів – щось падає, вилітає пір’я з сукні, зачіска розплітається, сережки злітають і т.п. Я якось через поспіх погано  застібнула взуття. І хоч воно спадало, таки дотанцювала».
Окрім хореографії, Катерина захоплюється фотографуванням. Любить «ловити»  на камеру краєвиди та красиві кадри природи. Від школи брала участь у фотоконкурсі, де серед багатьох учасників в Києві зайняла друге місце. Срібло їй принесла світлина присипаної снігом калини. А ще вільний час, якого має не так і багато,  проводить за читанням. Нещодавно дівчина отримала титул «симпатія глядача» на конкурсі «Книгоманія-2020». Питаю, яка література найбільше їй до душі.
«Подобаються книжки, які чомусь навчають, з яких можу взяти для себе корисне. Серед улюблених – «Дівчата можуть все». Це книжка про жінок, які досягли висот в різних сферах, наприклад, в шахах чи балеті. На таких хочеться рівнятись і їх наслідувати».
Ще однією берестівською  перлинкою є одинадцятирічна Софія Зарченко. На перше заняття з хореографії маленьку Софійку у п’ять років привела мама. Це заняття їй дуже полюбилося. Тоді родина дівчинки мешкала в столиці.
«Потім так склалося, що ми повернулися додому, в рідне село Берестя. Однак  маму не покидала думка, щоб я знову танцювала. А оскільки в нашому районі танці ніхто не викладав, вона зі своїми близькими знайомими запросила вчителя з Рівного. Так в моє життя повернулось улюблене заняття, –ділиться дівчина. – Коли вперше побачила, як танцює наш викладач, була вражена, наскільки це красиво. Хотілось чимскоріш й собі так навчитись. Але це виявилось не так легко: три рази на тиждень були заняття, пізніше індивідуальні уроки. Тренер завжди кожен наш крок і рух відточував до ідеальності. На карантині щодня їх повторюю, але це зовсім не те, коли працюєш з вчителем і він бачить та виправляє твої помилки».
За майже п’ять років занять спортивно-бальними танцями Софія може пишатися чималою кількістю нагород: має 25 кубків та 27 медалей за перші та другі місця.
«Де ми тільки не були: в Рівному, Тернополі, Львові, Києві, Полтаві, Житомирі, Луцьку... Особливо  згадуються конкурси в Одесі та Ізмаїлі. Це міжнародні змагання, де виступали дуже сильні учасники з різних країн. Наш тренер зазвичай нас реєструє на ті змагання, де багато конкурсантів. Наприклад, в Одесі було 1700-от», – продовжує танцівниця.
А от найбільш пам’ятними для Софії стали  нагороди, отримані  в Житомирі, адже дались їй непросто.
«Посеред танцю розірвалась застібка на туфлі. Я ледве дотанцювала. На очах вже стояли сльози, які насилу вдалось стримала. Тоді одержала два перші місця. Коли мене нагороджували, плакали і я, і мама».
Спортсменці дуже хотілося б танцювати в парі. Однак хлопців займається таким  видом мистецтва значно менше, тому партнера знайти непросто. «Чомусь хлопці з цього сміються, хоча це теж спорт, який вимагає великих зусиль», – зауважує дівчина.
Сукні для виступів мама Софії шиє у знайомої  рівненської швачки. Та знає всі стандарти та правила створення подібного вбрання. Мама з донькою спочатку обирають фасон, колір і тканину, узгоджують це з тренером і віддають у руки майстрині. У колекції маленької танцівниці є вже сім красивих нарядів. Перед карантином пошили новий, однак його так і не довелось одягнути. Сподіваюсь, що зовсім скоро це вдасться виправити, і на паркеті спортсменка  засяє в чудовій обновці.
Своє танцювальне хобі Софійка поєднує із не типовими для дівчинки захопленнями. З недавнього часу полюбила футбол та бокс.
«З футболом познайомилася в школі. Тепер у нас є своя шкільна команда, в якій я граю. Дуже сподобався цей вид спорту. Також  в захваті і від боксу. Через пару занять мене перевели в старшу групу, де діти займаються по кілька років. Хвилювалась, аби все, що пояснює тренер, запам’ятати і схопити. Буду і надалі старатись не підвести його. Не знаю, вийде з мене футболіст, боксер чи танцівник, але поки всіма цими захопленнями я живу. І отримую від них багато вражень та емоцій, які словами не передати. Раніше думала, що коли виросту, стану хореографом. А тепер в роздумах. В танцях завжди мріяла навчитись новому, чогось досягти. Напевно,  всі танцюристи, які їздять по конкурсах і бачать, як інші стають чемпіонами України, цього прагнуть. Але дуже надіюсь, якщо все буде добре, з допомогою свого тренера Андрія Миколайовича в майбутньому зможу  поїхати  на змагання з боксу та спробувати  свої сили і в цьому виді спорту. Якщо хлопці не хочуть танцювати, то я буду боксувати».
Під опікою хореографа Володимира Колісніченка багато талановитих танцюристів. І про кожного можна писати матеріал. Приємно, що діти, які опановують танцювальну науку в маленькому містечку, гідно змагаються з вихованцями великих студій обласних центів. Все-таки талант і праця можуть чимало. А ще отримала задоволення від спілкування з позитивними, наполегливими та розумними не по роках дівчатами. Зичу їм підкорення нових вершин та здійснення всіх мрій та бажань.
Леся КОНДРАТИК.



АННА БУТКЕВИЧ: «ЛЮБІТЬ ОСОБЛИВИХ ДІТЕЙ, ЦЕ – НАЙКРАЩІ ЛІКИ ДЛЯ НИХ»

Цей хлопчик мені нагадує сонячного зайчика. Такий же лагідний, світлий і по-дитячому допитливо-непосидючий. До привітних і усміхнених людей він тягнеться, мов квіточка до сонця. Довірливо тулиться до прабабусі у церкві, коли та підводить його «до Бога». І широко усміхається на чиєсь добро. Вхоплює, здається, все на льоту. Особлива, поцілована ангелом у чоло, дитина. Зрештою, як і кожна. Адже в кожному маляті є сонце. Тому так важливо його не загасити. Не применшити через якусь інакшість, що не вкладається в усталені стереотипи…
Про всі барви дитинства особливих дітей – сьогодні поговоримо з мамою Матвійка Анною Буткевич із Орв’яниці.





Коли Ви дізнались, що Ваш син особливий?
Про те, що в Матвійка є проблеми, ми дізнались, як йому виповнилось 1 рік та 3 міс. Ми потрапили до Рівненської обласної лікарні із запаленням легень, і там лікар звернула увагу на нестандартну форму голови нашої дитини. Тоді ж зробили всі обстеження і встановили діагноз. Як виявилось, це наслідки пологової травми. Пологи були тяжкими, і Матвій потрапив тоді до реанімації, але здавалось, що все минулось і все буде добре. Ми більше року жили з думкою, що в нас звичайна дитина, тому, навіть, коли дізнались про діагноз, усвідомлення того, що Матвій особливий ще не було. І не зважаючи на всі прогнози, я все одно думала, що він буде таким, як всі, що ми так стараємось і зможем щось змінити, що станеться якесь чудо в кінці кінців.
Лікарі Вас підтримували, чи діагноз порадили сприймати як вирок?
Більшість лікарів радили прийняти і змиритися з тим, що є, народжувати другу дитину і жити далі. Дуже нас підтримав наш дубровицький педіатр Діжурко Вадим Валерійович. Ми до нього потрапили випадково,але, як виявилося, і він пам’ятає ту нашу першу зустріч. Вадим Валерійович перечитав всі наші епікризи і порадив швидше везти дитину до спеціалістів та робити все, що в наших силах. Я йому дуже вдячна, бо він нам завжди радив не зупинятися, працювати – і буде результат. Мені інколи здавалось, що Вадим Валерійович вірить в Матвія більше від нас, і його слова та підтримка додавали і нам сил. Він, як лікар, напевно, розумів, що дива не буде, але він і розумів: якщо батьків підтримати, то є максимум, якого завжди можна досягти. Тому, маючи нагоду, я хотіла б подякувати цьому чудовому лікарю за всі ці роки нашоі співпраці і за його підтримку.
Я сама мама дитини з інвалідністю. Однак вроджена вада серця сина дозволила мені реалізуватися професійно. Чи не стала перешкодою в самореалізації і для Вас хвороба дитини?                     
Дитина з особливими потребами – це трішки інший ритм і стиль життя, ніж в інших людей. Особлива дитина – це реабілітації, заняття, лікарні і постійний нагляд – 24 години на добу. Ми їздили на реабілітації в м. Бровари через кожні 3 місяці упродовж 5 років, а останні кілька років жили в м.Рівне, щоб син мав можливість відвідувати всіх необхідних спеціалістів. До того ж Матвій дуже часто хворіє, тому мені потрібно більшість часу, а то і весь, приділяти дитині. Були пропозиції вийти на роботу, і за інших обставин я була б дуже рада їх прийняти. Мені, навіть, про деякі свої хобі довелось забути, бо Матвійко гіперактивний і я, дуже часто, в кінці дня, як вижатий лимон. Можливо, в певній професії я не змогла реалізуватись, але мені довелось навчитись багато чому новому.
Мамам дітей з інвалідністю доводиться паралельно опановувати медичний фах. Вас ця доля також не обминула?
Так, не оминула. До народження Матвія я знала тільки про такий препарат, як «Анальгін». Зараз, на жаль, знаю набагато більше і можу зорієнтуватись в певних ситуаціях. Але, що стосується дитини, я ніколи не займалась самолікуванням.
Спостерігаю інколи в «Фейсбуці» за Вашими заняттями з Матвійком. Чи не задумувалися над тим, щоб робити відеоуроки для інших батьків. Матвійко – асистент чудовий.
Якщо чесно, ніколи про це не думала. Відео у соціальні мережі почала викладати, щоб поділитися успіхами своєї дитини і показати суспільству, що особливі діти – це великі трудяги, вони багато працюють, щоб вивчити якісь звичайні поняття, що в їхньому житті теж щось відбувається. А якщо це допоможе іншим батькам, це, взагалі, буде прекрасно.
Ви маєте дві освіти і кілька хобі, як вдається все встигати?
Насправді, мені здається, що я нічого не встигаю. Дуже люблю макіяжі тому, що це естетичне задоволення, спілкування з новими людьми. Люблю настільний теніс і волейбол тому, що це надзвичайні емоції, викид адреналіну і найкраще заспокійливе. Знаходжу на це час, бо підтримують і розуміють рідні, у нас же вся сім’я спортсменів. І я дуже сподіваюсь, що скоро не буду пропускати тренувань, бо ми з Матвійком буде ходити на них разом. Здобуваючи освіту педагога і психолога, я не думала, що здобуваю не професію, а стиль життя. Можливо, саме ці знання мені зараз допомагають краще зрозуміти свою дитину і краще організувати його навчання.
Хто вас найбільше підтримує і допомагає? І чи реально батькам недужої дитини подолати це випробування самотужки?
Звичайно, найбільше мене підтримує мій чоловік. Я його дуже люблю і поважаю за те, що за стільки років він жодного разу не сказав, що Матвійку не потрібні якась лікарська консультація, реабілітація, те чи інше заняття чи масажі. Він завжди знаходив фінансові можливості, щоб Матвій мав все необхідне. Дуже підтримують мене також батьки. Я розумію, що вони всіма способами намагаються полегшити моє життя і підтримати нас, приділити побільше уваги Матвію. Я дуже вдячна Богові за свою сім’ю, за розуміння і любов. Чи реально з цим випробуванням справитись самотужки? Я інколи думаю про це і мені стає страшно тільки від однієї думки. Мабуть, можна, але як не зламатись, як вижити, не померти з голоду, не зійти з розуму? На жаль, на сьогоднішній день в державі немає достатньої матеріальної і психологічної підтримки батьків особливих дітей.
Скільки є спеціалізованих медичних закладів, що можуть Вам допомогти долати хворобу Матвійка? Чи просто до них потрапити? І наскільки доступні їх послуги?
Зазвичай дітям з особливими потребами потрібні реабілітаційні центри. Є в нас в Рівному і у Вараші державні заклади, де можна пройти безкоштовну реабілітацію. Ми були в Рівненському спеціалізованому будинку дитини. Я б сказала, що в цьому закладі ми отримали більш педагогічну допомогу. Потрібно записатись, стати в чергу і зібрати певний пакет документів. Але, звичайно, краще і сучасніше обладнання в приватних центрах, відповідно і кращий результат. Мені, здається, сьогодні в Україні немало приватних реабілітаційний центрів, потрапити до них немає проблем, крім ціни. Наприклад, нам один курс реабілітації разом з орендою квартири (бо центр не забезпечував проживання) в середньому обходився 50 тис. грн. В рік потрібно пройти 3-4 курси, ми витримали 5 років в такому темпі. Звичайно, для нашої сім’ї це були великі кошти, довелось позичати. А ще потрібно було за щось жити, і оплачувати педагогічні заняття. Якось один товариш зробив зауваження чоловіку, що йому вже варто було б нові кросівки собі купити. Людина, знаючи, що в нас хвора дитина, навіть не задумалась, що, можливо, ми за один місяць витрачаєм на заняття стільки, скільки коштує 4 пари його кросівок, чи за один день реабілітаціі витрачаєм стільки, як коштує 2 пари його взуття. Просто пріоритети в житті розставлені по-іншому.
Як правило, сім’ї з особливими дітками ведуть закритий спосіб життя. Ви ж завжди є досить активними. Що допомагає «не розкисати», не впасти в депресію?
Найбільше допомогла віра в нашу дитину, в те, що в нього все вийде. Допомогло й те, що ми ніколи не соромились Матвія, не ховали від інших людей, не обмежували в спілкуванні з дітьми, з людьми. Мені набагато краще і легше бути дома, в своєму селі, серед своїх людей, які знають моє дитя. Всі сприймають його таким, як він є, і тоді й мені здається, що він такий, як усі інші діти. Матвій грається з дітками, з якими він виріс, і вони вже й не звертають увагу на його дивакуватість. І тоді з’являється надія, що в твоєї дитини є шанс в цьому суспільстві.
Чи підтримуєте контакти з іншими сім’ями, що мають подібний до Вашого досвід соціалізації особливих дітей?
Так, я спілкуюсь з батьками, які мають особливих дітей, і в усіх абсолютно різні ситуації. Для того, щоб по-справжньому соціалізувати дитину, потрібно віддати її в садочок чи школу до звичайних дітей. Не всі батьки особливих дітей до цього готові.
Чи не було бажання створити якесь громадське об’єднання таких батьків?
Я про це ще не задумувалась. Є групи у «Вайбері», де батьки можуть обмінятися досвідом, щось порадити, поділитись навчальними матеріалами.
Незабаром День захисту дітей. Чи почуваєтесь Ви з Матвійком захищеними? І завдяки кому?
Ми почуваємось захищеними завдяки нашій сім’ї, завдяки тому, що ми всі разом. Мені хотілося б сказати, що ми захищені завдяки нашій державі, але… Можливо, згодом колись це буде так.
Ваші поради для батьків, що опинились в подібній до Вашої ситуації.
Я можу порадити тільки любити своїх дітей – це найкращі ліки. Ніколи не соромтесь своїх дітей: ні ви, ні дитина не винні, що так сталось. Якщо дитина веде себе неадекватно в транспорті, на вулиці, в магазині, не хвилюйтесь за те, що хтось щось про вас подумає. Якщо у вас є сили і можливості, шукайте центри, спеціалістів, з якими вам і вашій дитині буде комфортно, то використовуйте кожну таку можливість. І вірте, вірте у свою дитину.
Чи готове наше суспільство почути чужий біль, відгукнутись на нього? З вашого досвіду...
Мені здається, що готове, не всі, звичайно, але більшість готові. Якщо з власного досвіду… Рік тому мій чоловік захворів, потрапив в реанімацію. Це була якась страшна ситуація. Ми були дуже виснажені лікуванням Матвія, здавалось, це вже якась межа усього можливого, якийсь незрозумілий страшний сон. Тоді його друзі організували збір коштів, багато дуже людей відгукнулось, таких, що я, навіть, і не знаю їх. І в цей момент ти розумієш, що ти не сам, ти і твоя біда не байдужі іншим людям. Багато знайомих телефонували і підтримували, за що я дуже вдячна.
Чи готове суспільство прийняти особливих дітей?
Я думаю готове, якщо ми, батьки особливих діток, будем готові привести їх в це суспільство. Звичайно, на все потрібен час. Але на мою думку, навіть, за останні кілька років відбулись зміни: з’явились інклюзивно-ресурсні центри, в садочках з’явились інклюзивні групи, а в школах – класи, а це значить, що буде рости покоління, для якого людина з особливими потребами не буде якоюсь дивною. Відповідно буде змінюватись і свідомість суспільства.
Що ж ми вітаємо цю гарну родину з прийдешнім їхнім святом. І дякуємо за відкритість і готовність стати в нагоді тим, хто має подібні проблеми.

Спілкувалася Людмила РОДІНА.


Навчає румунів екологічної культури


Дубровичанину Віталію Приходьку 24 роки. Юнак закінчив Дубровицький НВК «Ліцей-школа» та СНУ ім. Лесі Українки в Луцьку, де здобув диплом магістра за спеціальністю «Філологія (німецька мова та література)». Зараз Віталій працює волонтером у Румунії. «Дубровицькому віснику» наш земляк розповів про свою волонтерську діяльність та країну, де нині перебуває.





Віталію, розкажіть, як ви стали волонтером.
Про можливість волонтерства за кордоном я дізнався восени 2016-го року, коли працював у Києві в одному міжнародному проєкті разом із волонтерами з Іспанії, Італії, Німеччини та Польщі. Власне, вони й розповіли мені про можливість провести рік у одній із країн Європи, працюючи у місцевій неурядовій організації. Згодом я активно почав шукати проєкт із цікавою для мене тематикою, у цікавій для мене країні. Як результат, навесні минулого року я опинився на півдні Румунії, у містечку Дрегешань.
Які питання покликаний вирішувати, піднімати Ваш проєкт? Яким чином втілюєте його у роботі?
Головною темою нашого проєкту є екологічне виховання. Ми організовуємо різного роду заходи (презентації, ворк-шопи, дискусії) для місцевої молоді, де розповідаємо про небезпеку надмірного використання пластику, забруднення довкілля, природні катастрофи, рідкісні види тварин. Кілька тижнів ми працювали в літніх школах у сільській місцевості. Робочою мовою у 90% випадків є англійська. Нас на проєкті 11 чоловік із 8 країн (Туреччина, Іспанія, Грузія, Йорданія, Італія, Туніс, Франція та Україна). На інших проєктах у нашій організації є ще волонтери з Латвії, Білорусі, Північної Македонії. Загалом протягом року доводилося працювати або брати участь у різних тренінгах із представниками чи не кожної із країн Європи та навіть Гамбії, Бразилії, Мексики і Нігерії. Мій проєкт повністю фінансує ЄС. Як волонтеру мені надають безкоштовне житло, покривають усі транспортні витрати (включно із квитками Україна-Румунія і назад), дають кишенькові гроші та гроші на харчування, організовують безкоштовні курси румунської мови.
Проєкт підкорегував мій світогляд, але здебільшого завдяки людям, яких я тут зустрів. Базові знання і звички з екологічної культури я отримав від своїх батьків і в школі. Більше цим питанням зацікавився після перегляду багатьох документальних фільмів на цю тематику в студентські часи.
Потрапити на проєкт, насправді, дуже легко. Основні вимоги – вік 18-30 років, зацікавленість та розмовний рівень англійської (іноді мінімальних знань вистачить).
Хоча Румунія й межує з Україною, для жителів Полісся, до прикладу, вона маловідома. Які Ваші враження від цієї країни? Чим Румунія здивувала дубровичанина?
Румунія на рік стала моїм домом. Протягом цього часу я невпинно намагався досліджувати цю географічно близьку, але водночас і таку далеку країну. Так, як і в Україні, тут доволі багато міст із типовою забудовою комуністичного періоду. Окрасою країни є регіон, що зветься Трансильванія. Він займає північну частину країни, вкриту лісами та Карпатськими горами. Тут розташовані міста із гарно збереженою середньовічною архітектурою, різнокольорові будинки, вузькі мощені вулички, древні храми та замки (найвідоміший із них замок графа Влада Цепеша (Дракули). Незважаючи на наявність відверто бідних та занедбаних місць, рівень життя тут здебільшого дещо вищий ніж в Україні, неозброєним оком видно наскільки багато коштів ЄС вкладає у розвиток інфраструктури країни.
Тут одразу кидається в очі велика кількість сміття за межами населених пунктів і особливо вздовж залізничних колій. Річки забруднені теж. В цьому плані, на мою думку, в Україні ситуація краща. Щодо екологічної культури, то продавці у румунських магазинах аналогічно нашим не одразу розуміють суті відмови покупців від надмірного використання пластикових пакетів. Мене здивувало, як тут поєднуються різні за своєю природою речі. Здивувала румунська мова, що є схожою до французької та італійської. Здивувала кардинальна відмінність регіонів країни за ландшафтами, архітектурою і етнічним складом населення. Загалом це дуже колоритна країна зі своїми позитивними та часом незрозумілими аспектами, з безліччю особливостей, цікавинок і неймовірно гарною природою.
Зараз Румунія, на мою думку, загалом непогано справляється, з пандемією коронавірусу. Був період, коли на вулицях не було ні душі, всі дружно сиділи вдома, боячись платити штраф за недотримання умов карантину. Зараз обмежувальні заходи послаблено, люди повертаються до звичного стилю життя, проте до магазинів пускають лише в масках та попередньо помірявши температуру.
За винятком деяких місць, я був в Румунії практично всюди. Дуже сильно у вивчення румунської мови не заглиблювався, а вивчив лише базу, необхідну для повсякденного життя та ведення коротких розмов на просту тематику. Та й румуни віком до 35-40 років здебільшого розмовляють англійською.
Місцями у Румунії дуже багато ромів. Деякі з них живуть у будинках, схожих на палаци, часом з куполами, іноді із різного роду химерним оздобленням. Дехто з них полюбляє носити у повсякденному житті традиційний румунський одяг, що дуже кидається в очі, додаючи певного колориту місцевості.
Який рівень життя румунів у порівнянні з українцями?
Розкажу на прикладах цінової політики. Румунська валюта – лей. 1 лей – це 6 гривень. Ось кілька прикладів цін у маленькому містечку, схожому на типовий український райцентр: батон – 1-1,5 леї, хліб сірий ~ 3 леї, гомілки курячі, 1 кг – 10 леїв, картопля молода, 1 кг – 3,5 леї,  томати, 1 кг – 5 леїв, цибуля, 1 кг – 2,5 леї, молоко 3,5% жирн. – 5 леїв, масло 82% жирн. 200 гр – 9 леїв,  пиво 0,5 – 3,5 леї,  місцеве розливне вино 1 л – 9 леїв. Стосовно цін на овочі варто зважати на сезон. Молоко, спагетті, масло та пиво брав, для прикладу, не найдешевші, а за принципом ціна-якість. У містах є безліч маленьких пекарень, де продають надзвичайно смачну та дешеву випічку, що є нереально популярною серед місцевих жителів. Деякі типові для України продукти (чорний хліб, згущене молоко) у регіоні, де я мешкаю, відсутні. Мінімальна заробітна платня тут складає 1400 леїв після вирахування всіх податків. Середня з/п – 3000 леїв. З цікавинок ще додам, що місцеві гроші є пластиковими. Навіть банкноти, що ходять понад 10 років у вжитку, мають гарний вигляд і зовсім не рвуться. Якщо підсумувати вартість продуктового кошика, то на румунську середню зарплату він значно дешевший як в Україні.
Чи схожа наша Дубровиця на румунські містечка своїм благоустроєм?
Багато що залежить від регіону і географічного розташування. У загальних рисах Дубровиця і Дрегешань (місто, де проживаю я, населення 20 тис.) доволі схожі. Хоча неозброєним оком тут одразу видно фінансування з боку ЄС. По всьому місту стоять стенди з інформацію про те, скільки коштів ЄС виділив на реставрацію певних будівель, будівництво парків, благоустрій міських територій. Тут майже всюди хороші дороги. Це, мабуть, і сприяє тому, що міське середовище  виглядає трішки більш доглянутим, хоча й не всюди. З мінусів – величезна кількість безпритульних собак.
Дякую за цікаву розмову, і традиційне питання для земляків: чи сумуєте за рідним містом?
Іноді сумую. Особливо такі відчуття з’являються на основі культурних контрастів та відмінностей з Румунією та моїми співмешканцями. Тут навчився більше цінувати своє і дійшов думки, що насправді наше Полісся своєю красою й оригінальністю не поступається іншим краям Європи. Хоча, відверто кажучи, багато часу на те, аби сумувати я не мав, оскільки протягом року двічі приїздив додому. Найдорожчими, звісно, є сім’я і хата, де завжди чекають. У вільний час ми відвідували волонтерів з інших міст та подорожували, здебільшого автостопом. Це давало можливість побачити інші країни, переконатися в доброті місцевих жителів і через спілкування із ними, пізнати місцеву культуру та розповісти їм про Україну. Зараз же увесь свій вільний час ми проводимо вдома в умовах карантину.
Дякую за розмову.

Спілкувалася Люба КЛІМЧУК.