пʼятниця, 4 серпня 2017 р.

«Спорт дуже міцно і по-особливому об’єднує родину»

Про окремих любителів спорту ми неодноразово писали, а от про спортивні родини – доводилось рідко. На жаль, не таке це й часте явище. Тож сьогодні виправляємо ситуацію. Адже маємо для цього хороший приклад. Сім’я Серко з Озерська стала призером обласних сімейних перегонів. Про це і не тільки у невеликому інтерв’ю розповів голова родини Анатолій Максимович.

Наталії та Анатолію Серко спортивного завзяття не позичати. Обоє зі шкільної парти захоплювались активним відпочинком. А ставши на професійну стежку вчителювання, неодноразово захищали честь освітянської родини у спортивних поєдинках. А ще Анатолій Максимович пригадує, як прийшовши зі служби в ЗСУ, йому вдалось зорганізувати навколо себе чимало молоді для занять футболом та волейболом. Тому й не дивно, що упродовж останніх 10 років озерська волейбольна команда лідирує в рейтингах району.  Не полишає він такої гарної місії й досі – вже на посаді директора школи.
Відтак цей запал не дозволив подружжю залишитись осторонь й спортивної родинної гри. Не стали на заваді ні сільські проблеми, ні сімейні турботи, ні інші відмовки. Тим більше бажання взяти участь у подібному заході в родині виникло давно. «На пошту школи прийшло положення про районний етап змагань «Сімейні перегони». Не вагаючись, спільно проконсультувавшись, вирішили спробувати свої сили. Ми здивувались, коли Олександр Котяш, начальник відділу спорту РДА, відразу привітав із «перемогою» і запропонував захищати наш район уже на обласному рівні. Ми залюбки погодились, але як спортсмену прикро, що з усіх сільських рад і ОТГ не виявила бажання жодна сім’я, аби попередньо позмагатись між собою в Дубровиці», – розповідає пан Анатолій.
«Приїхавши в Сарни і побачивши справжній інвентар, який буде використовуватись в процесі естафет, зрозуміли, що буде не просто себе проявити, – продовжує голова сімейства. – Адже із самими умовами проведення змагань ми добре теоретично ознайомились (особливо донька  Богданка, третьокласниця, перечитувала по кілька разів і просила мене пояснити  на зручній мові незрозумілу їй спортивну термінологію), намагалися дещо потренуватись усією сім’єю в спортивній залі, проте лише волейбольними м’ячами і власноруч зробленими гімнастичними стійками вершини спортивного Олімпу досягти важко. Трохи тиснуло психологічно й те, що поруч змагалися досвідчені сім’ї із Вараша, Володимирця, Сарн, які по кілька років поспіль займають призові місця у Суперфіналах цих змагань. І якщо перед стартом ще панувала дружелюбна атмосфера, то під час самих естафет доводилося неймовірно співпереживати за свого гравця, часом спортивні емоції переходили в повчальний крик один на одного, були і сльози від чергового не зовсім вдалого виступу на етапі, і радість від переможного фінішу».
Родина Серко – одна з небагатьох сімей, які настирно брали участь в усіх трьох турах перегонів. Тож в завершальному етапі, що проходив у смт. Клевань, спортсмени відчували себе як «риба в Озерському озері», каже Анатолій Максимович. Щоразу привозили грамоти і кубки, а за зайняте ІІІ місце у Суперфіналі ще й отримали в нагороду логотипні футболки та грошовий сертифікат. В його директорському кабінеті, в шафі, відведено місце для своїх трофеїв, а вдома формується спеціальний фотоальбом для сімейних спортивних досягнень, бо ж їх уже чимало. Втім на цьому родина зупинятись не збирається. В планах – переможний реванш та титул «чемпіона області».
Добиратися до змагань, які проходили щораз в іншому місті, доводилось по всякому: і своїм транспортом, і на маршрутці, і просили знайомих. Та ще й за власний кошт. Також родина сама придбала скакалки, гімнастичний обруч, дартс, м’яч, які використовувались під час перегонів. «Тож хотілося б побажати, аби у відділі спорту було закуплено найнеобхідніший спортінвентар для проведення цієї гри і сім’я, яка представлятиме район в обласному турі, мала змогу добре підготуватись, адже щороку використовується одне і теж приладдя, лише змінюються умови проведення естафет», – зауважує чоловік.
Пара Наталії та Анатолія разом в шлюбі вже майже 14 років. Виховують чотирьох діток. Голова сімейства, говорить, що «спорт дуже міцно і по-особливому об’єднує родину. Просто, коли тренуєшся, а згодом і змагаєшся на спортивному майданчику поруч із сином, донькою, дружиною, а з боку пильно спостерігає «найстарша» 4-х річна двійня, то почуваєш себе по-справжньому щасливим і гордим за свою сім’ю».
Втім не спортом єдиним. Запитуємо про родинні звичаї. «З малих років батьками прив’язувалась любов до Бога, ближнього, доводилось на великі свята самотужки (часто пішки) добиратись до церкви в районний центр, адже в Озерську храм відкрито у 2014 році. Тому й ми намагаємось ростити дітей перш за все як істинних християн, які шанують і намагаються виконувати Заповіді Божі. Тому по-особливому святкуємо всією сім’єю Різдвяний святвечір, вмиваємось холодною водою із пасхальним яйцем на Великдень, обходимо зі святою крейдою своє господарство в переддень Водохреща, з цікавістю хлопчики беруть участь в «утепленні» сіном садових дерев на Щедрий вечір тощо. Новою сімейною традицією стало з 2015 року зініційовано мною купання в ополонці на Водохреща, і якщо в перший рік сміливців було двоє (зі мною), то нинішньої зими бажаючих нарахувалося до десятка, серед них – дівчата та діти теж».
Багатодітний батько ділиться й секретами виховання свої чад:  «Якоїсь очевидної успішної інструкції немає. Як правило, стараємось в основу виховання ставити власний приклад, адже діти з раннього віку намагаються повністю унаслідувати батьків, бути в усьому на них схожим. Тож не дивно, що часто-густо діти виростають такими, як і їхні найрідніші і найближчі люди. А ще прищеплюємо їм працелюбність, вчимо їх мудрості: «Якщо тобі дати безкоштовно одну рибину – будеш ситий один день, якщо ти отримаєш даремні дві рибини – будеш ситий два дні, проте якщо ти навчишся працювати і ловитимеш рибу сам – будеш ситий все життя!».
Ось така проста філософія, помножена на любов до спорту та Бога,обов’язково дасть гарні плоди. І на зміну старшому поколінню Серків, впевнені, прийде не менш завзяте та активне.


* SOS: Рятуйте наших дітей!
ВАЗОН З КВІТКОЮ У ВІКНІ
Старожили в медицині розповідають: раніше, коли ще на селі рідкістю був телефонний зв’язок, бідно тоді жили люди, багато чого з теперішніх благ цивілізації не мали, про недугу сільського  фельдшера сповіщали в єдиний доступний спосіб – ставили на підвіконня вазон з квіткою. Кожен перехожий, що бачив цей недобрий знак, переказував медику, куди слід поспішати на допомогу. До чого я це пишу? Побувавши на трьох засіданнях з приводу запобігання малюковій смертності, дійшла до висновку, що вся наша система медичного обслуговування на селі зараз перебуває в такому критичному стані, коли пора вже виставляти вазон з квіткою у вікно.

Головний лікар ЦРЛ Олександр Поліщук заклопотаний не на жарт, тож поки інші учасники обговорення вищеназваної проблеми в коридорі перемовляються  між собою, ділячись буденними новинами, він раз по раз передзвонює на роботу. Рахунки лікарні заблоковано, але ж хвороба на фінансові можливості не зважає: то кисень потрібен, щоб встигнути повернути до життя людину, що вже однією ногою у потойбіччі, то нагальна консультація обласного спеціаліста, то термінова операція наспіла. Кажуть: щастя за гроші не купиш, але їх брак може обернутися непоправною втратою. Бо, як не крути, в медицині лік йде не лише на хвилини, але так само на гривні, тисячі й навіть сотні цих тисяч гривень. Коли йдеться про порятунок близької людини, на ціну, як правило, не зважаєш.
Про прикрі випадки смерті двох малят у Перебродах, у січні та квітні цього року, можна писати дуже багато. Все в нашому житті, при бажанні, можна засудити чи виправдати. Я зрештою не переслідую мети шукати винних, а тим паче карати їх. Для цього є інші відповідні інстанції й методи. Якщо нам вдалося викликати резонанс, й ці дві фатальні трагедії стануть пересторогою та уроком для когось в подальшому, вважаю, ми свою місію виконали.
Село Переброди – одне з найбільш віддалених від райцентру,  народжуваність в ньому порівняно з середньою по району досить висока. Зараз в селі маємо 49 діток до року. З минулого року село ввійшло до складу Миляцької ОТГ, де має функціонувати своя мережа лікувальних установ. Й мережа ця створена, фінансово забезпечена. А от щодо кадрів – велика й велика проблема. Поки що на території ОТГ є всього один лікар, що очолює Миляцьку амбулаторію загальної практики сімейної медицини. Він просто фізично не може надати якісне медичне обслуговування всьому населенню громади. Олексій Іванович Камінський цього не приховує й зізнається, що особисто ні разу не відвідував померлих немовлят. «Фізично не встиг цього зробити. Медицина – це ж не тільки прийом хворих, багато часу віднімає адміністративна робота. Багато клопоту маємо з оформленням відповідної ліцензії для Миляцької лікувальної установи. Катастрофічно бракує кадрів. Маленьких відвідувала та оглядала патронажна дитяча медсестра Анастасія Григорівна Чмуневич, за плечима якої величезний досвід роботи. Дивилася їх й лікар-інтерн, педіатр з Дубровицької дитячої консультації. Одне дитя померло через високу температуру, бо батьки відмовилися від госпіталізації. А коли одумалися, то вже не вдалося маля повернути до життя. (У висновку так й зазначено: смерть дитини можна було попередити в разі вчасної госпіталізації). Щодо іншого немовляти, то ця дівчинка мала вроджену ваду, несумісну з життям, яку, на жаль, діагностував вже патологоанатом», - розказує цей молодий медик.
Головний й єдиний лікар Миляцької ОТГ не заперечує, що ряд факторів в наданні медичних послуг на території, яку він обслуговує, не було враховано: виявляється,  медична установа, що належним чином не ліцензована, взагалі не має права надавати медичної допомоги; й медсестра, що опікувалася померлими малятами, давно не проходила курсів підвищення кваліфікації, тож не мала права на здійснення медичної практики, й календарного плану проведення обов’язкових медичних профілактичних оглядів здорової дитини віком до 3 років не було дотримано (замість семи обов’язкових  лікарських оглядів семимісячної дитини, померлого хлопчика, педіатр оглянув лише двічі, а чотиримісячну померлу дівчинку лікар не оглядав жодного разу). Отож бо запитання до медиків є, й вони дуже серйозні. Яким чином й хто персонально понесе відповідальність за смерть цих двох янголяток, вирішуватимуть в Миляцькій ОТГ. Проте головне, аби в подальшому подібна халатність не повторювалася.
Федір Хлебович, очільник Миляцької об’єднаної громади:
Звичайно, першопрохідцям дуже й дуже важко. Всьому доводиться вчитися по-новому. Не завжди все проходить гладко, як бачите, в охороні здоров’я також. Ми не знімаємо своєї вини. Проведемо розслідування й вживатимемо відповідних заходів, аби в подальшому запобігати подібним трагедіям. Я вже багато років працюю в органах місцевого самоврядування, тож як ніхто знаю, що сільський голова повинен володіти повною інформацією про те, що коїться на підпорядкованій території. Я вдячний, що проблему малюкової смертності підняли на рівні голови районної державної адміністрації. Сподіваюся, це стане не тільки уроком, але й поштовхом для налагодження співпраці між усіма ланками охорони здоров’я, соціальними службами. Чи можна було запобігти цим смертям? Я не Господь Бог, достеменно сказати не можу, проте, однозначно, всіх дієвих засобів для цього ми не вжили. Хтозна, якби в якомусь випадку своєчасно попередили керівництво радою про відмову батьків від госпіталізації дитини, підключили оперативно службу в справах дітей, яка провела б профілактичну бесіду з батьками, хтозна, можливо, дитина й залишилася б живою.
Прикро, що зараз наша мережа лікувальних закладів зовсім не укомплектована кадрами. Головний лікар – також молодий фахівець, в нього ще бракує практики, досвіду, лікарської підмоги. З серпня очікується поповнення нашого колективу медиків ще двома сімейними лікарями. Один з цих фахівців очолить Перебродівську амбулаторію, тож, думаю, там ситуація поліпшиться. Поки що прошу допомоги у спеціалістів ЦРЛ та Дубровицького центру ПМСД. Вже домовилися про організацію виїзних оглядів лікарями з району дітей та вагітних жінок на території сіл громади. Сподіваюся й на подальшу співпрацю між усіма лікарняними структурами.
Олександр Поліщук, головний лікар ЦРЛ:
Перш за все в Миляцькій ОТГ необхідно напрацювати дієву систему оповіщення, щоб головний лікар громади володів ситуацією,  де й які недуги зафіксовано на вашій території. А вже тоді  приймати рішення, де в першу чергу необхідно втрутитися особисто головному лікарю, де дати завдання медичним працівникам на місці. Кожен мій робочий день починається з дзвінка в приймальне відділення, що екстреного сталося за ніч. Таку інформацію наші працівники можуть давати й головному лікарю з Миляч стосовно пацієнтів, що зверталися за допомогою з сіл громади. Думаю, саме гострим станам він має приділяти увагу в першу чергу.
Стосовно організації профілактичних оглядів, то ми не відмовляємося допомогти колезі. Єдине прохання до нього: попередньо він повинен визначити групу ризику за патологіями, тоді сформувати заявку й ми направимо лікаря вузької спеціалізації для подальшого обстеження цих хворих. Насамперед первинна ланка повинна бачити, що робиться на місці.
Олексій Камінський, головний лікар Миляцької ОТГ:
Після закінчення університету з 2015 року працюю в Милячах. З весни минулого року призначений головним лікарем. Звичайно, бракує досвіду, особливо управлінського. Через ці дві трагедії, що сталися в Перебродах, зрозуміло, переживав. Медик повинен бути безпристрасним, але коли йдеться про людське, а тим паче дитяче, життя, важко зберігати холоднокровність. Ми переглянули саму організацію медичного обслуговування на території ОТГ, взяли на озброєння зауваження колег з Дубровиці. Хоча, по правді, можу й я зробити певні закиди й на їхню адресу, але з етичних міркувань корпоративної солідарності, робити цього не буду. Проблема, однозначно, є. Треба її вирішувати. Сподіваюся, що всі непорозуміння, що траплялися щодо злагодженості дій всіх ланок охорони здоров’я, будуть вичерпані й спільними зусиллями з дубровицькими колегами ми врешті забезпечимо більш якісне медичне обслуговування населення  на території Миляцької ОТГ. Я вдячний колегам за підказки, як це робити, думаю, що й в подальшому можу розраховувати на їхні кваліфіковані поради. А щодо цих випадків, повірте, це стало для нас усіх дуже жорстоким уроком. Я не можу судити, чи була в цих смертях медична помилка. Ми допомогу в обох випадках діткам надавали. На жаль, врятувати їх не вдалося. Це трагедія не тільки для сімей, але й для медиків. Ніхто ж з нас гіршого для діток не хоче. Думаю, якщо штат лікарняних установ в громаді буде повністю укомплектований, ми зуміємо запобігти такому в майбутньому.
Володимир Панченко, староста села Переброди:
Ми в селі не раз обговорювали порушену вашою газетою проблему. Можна тепер по-всякому судити, що зіграло фатальну роль в смертях малюків. Я сам – багатодітний батько, маю дев’ять власних й опікуюся сімома братовими сиротами. Моя дружина – медик, якраз до декретної відпустки працювала дитячою патронажною медсестрою. Це важка й відповідальна ноша. Виклики в будь-яку пору доби. В селі нашу нинішню дитячу медсестру Анастасію Григорівну не засуджують в тому, що сталося. (Односельці навіть надіслали лист на підтримку А.Г. Чмуневич, який ми опубліковуємо на стор.5). Мало знайдеться людей, що вболівають за свою роботу так, як вона. Та й медсестра не має достатньо фахових знань, вона не може підмінити лікаря, адже тільки виконує його вказівки. Як на мене, навпаки Анастасія Григорівна порівняно з іншими працівниками нашої амбулаторії, найбільш завантажена роботою. Бо ж як медик на селі, попри обходи малюків, ще й доросле населення обслуговує. Хіба ж відмовиш, якщо звернеться літня чи просто немічна людина? То, можливо, нашому головному лікарю слід переглянути ці навантаження й трохи обов’язків, що покладено на цю медсестру, перекласти на інших працівників амбулаторії? А то виходить так, наша Анастасія Григорівна опікується 49 малюками до року, й щотижня обходить усіх їх, а інша працівниця амбулаторії менш завантажена, в Жадені така ж патронажна дитяча медсестра – тільки 15 дітками.
От вам свіжий факт, минулої середи було організовано профілактичний огляд малят. Бригада з Дубровиці оглянула 38 малят до року, але одна мама відмовилася везти дітей на огляд. Хто тут винен? Медсестра? Вона ж всіх повідомила, кожному все розжувала. Не треба  забувати, що в першу чергу за здоров’я дітей відповідальність все ж несуть батьки. На жаль, не всі вони однаково принципово підходять до цього, часом ігнорують рекомендаціями медиків, не надають їм належного значення.  Але будемо вести роботу й в цьому напрямі.
Я не знімаю відповідальності з нашого головного лікаря, він ще молода людина, йому вчитися й вчитися, але й в Дубровиці до нас якось упереджено ставляться. Мовляв, якщо ти з громади, то вже й не розраховуй на медичну допомогу. На власному досвіді це відчув, коли якось був доставлений до ЦРЛ каретою швидкої допомоги. У нас же для всіх одна Конституція, й доступ до медичного обслуговування має бути однаковим. Ну нема ще в нас достатньо своїх лікарів, то що ж вже лягати та помирати?
Не мені вам розказувати, як тепер люди загалом налаштовані до медицини. Не кожному ж по кишені лікарняні послуги, можливо тому й зволікають з госпіталізацією, знаючи, в яку це копійку виллється. А коли вже півень в одне місце скубне, то виявляється, що вже запізно. Лікарі ж також не Боги, не все й в їхніх руках.
Мені страшно думати, що на нас чекає, коли буде створено госпітальний округ. Якщо на селі не буде створено більш спроможної системи охорони здоров’я, полагоджено дороги, бо вже тепер карета швидкої допоги далі Жадені їхати відмовляється, більшість сільського населення виявиться просто приреченим. Адже за ту зарплату, на яку може розраховувати сільський лікар, звичайно, не кожен погодиться працювати в таких віддалених селах, як наше. А ентузіастів стає все менше й менше. Довгий час у нас фельдшером працював  Леонід Сипов, оце медик з великої літери. Наш фельдшер як поставить діагноз, то й професор його не спростує.  Але цей чоловік жив медициною, скільки літератури додаткової перелопачував, щоб рятувати земляків. Нам би такого лікаря в амбулаторію тепер.
Вікторія Лясковець, провідний спеціаліст служби у справах  дітей:
Законодавство України, зокрема, ст. 150 Сімейного кодексу України, передбачає, що батьки зобов’язані виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім’ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини, піклуватися про здоров’я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.
Разом з тим, протягом поточного року має місце зростання кількості фактів захворюваності, смертності та отримання тілесних ушкоджень неповнолітніми особами внаслідок невиконання чи неналежного виконання батьками власних обов’язків, що загрожують життю та здоров`ю дитини. 
Слід підкреслити, що чинним законодавством передбачена кримінальна, адміністративна та цивільна відповідальність за невиконання батьківських обов’язків.
Зокрема, відповідно до ст. 166 Кримінального кодексу України за злісне невиконання батьками, опікунами чи піклувальниками встановлених законом обов’язків по догляду за дитиною або за особою, щодо якої встановлена опіка чи піклування, що спричинило тяжкі наслідки встановлено покарання у виді обмеженням волі на строк від двох до п’яти років або позбавленням волі на той самий строк.
Адміністративна відповідальність передбачена ст. 184 Кодексу України про адміністративні правопорушення, зокрема, ухилення батьків або осіб, які їх замінюють, від виконання передбачених законодавством обов’язків щодо забезпечення необхідних умов життя, навчання та виховання неповнолітніх дітей - тягне за собою попередження або накладення штрафу від одного до трьох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Крім того, згідно зі ст. 164 Сімейного кодексу України мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав в разі ухилення від виконання своїх обов’язків по вихованню дитини.
Таким чином, батькам необхідно приділяти більшу увагу власним дітям, виховувати у повазі до встановлених вимог чинного законодавства, піклуватися про здоров’я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.
В той же час нагадуємо, що відповідно до ст. 139 Кримінального Кодексу України медичний працівник несе відповідальність за ненадання без поважних причин допомоги хворому.  медик зобов’язаний, згідно з установленими правилами, надати таку допомогу, якщо йому завідомо відомо, що це може мати тяжкі наслідки для хворого.
Людмила Петровець, молода мама з Жадені:
Мені випало в екстреному випадку звернутися до ЦРЛ з приводу недуги мого маленького сина. Й прикро, що ще й крайньою залишилася. Дитинку ми привезли до приймального відділення  в неділю, надвечір, мене занепокоїв стан синочка й я вирішила не чекати до наступного дня. Він у мене й так хворобливий. Тож я за цим дитям, як за зіницею ока дивлюся. Проте лікар дитинку так й не оглянув, дав консультацію по телефону. А згодом ще й соціальну службу до мого дому направили, щоб подивитися, чи я гарно за дітьми доглядаю. Добре, що працівники цієї служби виявилися адекватними й розібралися в ситуації. Хіба ж то провина, дитя у вихідний день лікарю показати, якщо ти насторожений його станом? Матері мене зрозуміють. Я ладна була синочка й на Рівне везти, бо він – для мене понад усе.

Вивчивши всі ті «симптоми», що прозвучали на нараді, візьму на себе сміливість поставити власний «діагноз» проблемі:
Хронічний дефіцит медичних кадрів на селі став вже притчею во язицах. Не бажають випускники медичних вузів їхати в сільську місцевість. Не допомагають цьому ні цільові прийоми в медичні навчальні заклади, ні так звані «державні направлення» фахівців на роботу в село. Низький рівень оснащеності медустанов в провінційних районах також не сприяє закріпленню фахівців. Неадекватна сучасному життю зарплата молодого фахівця, відсутність хоч якось облаштованого житла, – результат соціальної державної політики, яка прирікає село на вимирання, породжує його тотальну соціально-духовну і фізичну деградацію. Дитяча смертність на селі – це лише невеличка частина громіздкого айсберга сільських проблем, які всі воліють замовчувати.
Справжню проблему ми підміняємо гучними гаслами, де самі лише благі наміри, гори паперів-проектів. А село старіє, деградує, вимирає. Не допоможуть ні урядові циркуляри, ні президентські укази, поки в країні не прийде усвідомлення того, що найцінніше в нашому житті – це інтереси і потреби звичайної людини. Конкретно взятого громадянина держави Україна. Не залежно від того, в якій місцевості він народився. Якщо йдеться про охорону здоров’я, то сільська дитина має право на такий самий рівень медичного обслуговування, як й столична. Коли це відбудеться, тоді і охорона здоров’я почне міняти свої пріоритети з галузевих потреб, коли цінуватиться не «робота ліжка», а ефективно надана медична допомога, вирішення реальних проблем хворої людини. Коли ж нарешті ми скажемо вголос про те, що відбувається насправді: село в Україні опинилося в ролі пасинка, конституційні права його мешканців не може захистити держава, інтереси сільської людини, її елементарні потреби ігноруються. Село кинуте на самовиживання. Йому давно вже пора виставляти квітку у вікно. Але чи хтоcь її помітить в тому розмаїтті насущних інших проблем? А головне чи хтось перекаже тому, в чиїй компетенції допомогти селу. Поки що ці і інші питання залишаються без відповіді. Як довго це триватиме?

Людмила РОДІНА.
* Хай смакує!
ОДНІ З КРАЩИХ КУХАРІВ ОБЛАСТІ
ПРАЦЮЮТЬ В ДУБРОВИЦІ
Напевно, постійні читачі нашої газети не забули про тріумф кухарів Дубровицької споживчої кооперації на обласному конкурсі професійної майстерності, що відбувся позаминулого року на базі нашого ресторану «Горинь». Тоді наші землячки одержали гран-прі й право представляти Рівненську споживчу кооперацію на всеукраїнському конкурсі. Треба сказати, що й на рівні всієї України наші дівчата відзначилися оригінальністю втілення кулінарної фантазії та довершеністю  смаку страв. Тож посіли почесне друге місце.
Бо й справді поліщуки мають самобутню й дуже привабливу кухню, де основний ухил робиться на прості й поживні страви, не дуже обтяжливі в приготуванні й оригінальні за смаком. Можливо, це не зовсім цінуємо ми, оскільки звикли до подібних делікатесів змалку, але гості завжди в захопленні і від самої кухні, й від майстерності наших ресторанних кухарів.
Нещодавно знову відбувся конкурс професійної майстерності «Кращий кухар споживчої кооперації області». Цього разу проходив він на базі ресторану «Біле озеро», що у Володимирецькому районі.
На суд журі учасники конкурсу повинні були представити  домашнє завдання – фірмову страву та індивідуальні завдання – холодну або гарячу закуску, другу страву. При оцінюванні враховувалися ступінь складності, оригінальність оформлення, майстерність, апетитність, смакові властивості, творчий підхід та дотримання технології приготування. На оцінки також впливали організація робочого місця, техніка виконання окремих операцій, дотримання правил санітарії.
Приємно, що вчергове представники Дубровицької споживчої кооперації опинилися серед лідерів, виборовши друге місце з-поміж 10 конкурсантів. Цього разу команду дубровицьких кухарів очолювала Ірина Сергіївна Пригон, а допомагали їй Людмила Миколаївна Пінчук та Галина Севастьянівна Деркач (нагадаємо, саме вони стали позаминулорічними тріумфаторами конкурсу).
Наші дівчата на розсуд журі представляли «Шинку святкову» (основна страва) та закуски «Вогняний півень», «Загадка», «Цезар» й звичайно наш неперевершений дубровицький «Мацик».
По правді, напевно, дегустатори дещо упереджено підійшли до наших кухарів, а може просто не хотіли вдруге розбещувати нашими делікатесами столицю, та глядацьких симпатій дубровицькі кухарі зібрали немало. Але, як кажуть, краще один раз побачити, а в даному випадку ще й скуштувати, аніж кілька – почути. Отож рушайте на власну дегустацію до ресторану «Горинь» або ж в кафе «Юність», де працюють наші зоряні кухарі, та розкуштуйте особисто страви, що підкорили Рівненщину й всю Україну.
Людмила РОДІНА.





На три дні Дубровиччина одягнула траурне вбрання
Під час проходження служби за контрактом у зоні АТО на території Луганської області загинув Федір Пляшко, житель райцентру, уродженець Озерська. Багато людей у районі знали цю чудову людину, але біль і переживання торкнулися й сердець тих, хто особисто Федора Петровича не знав.
Усіх захисників України ми шануємо і чекаємо додому живими і здоровими з перемогою. Але Божа воля нам невідома, не всім суджено повернутися на батьківщину і порадувати рідних. От і Дубровиччина оплакувала не раз своїх захисників, синівська любов до України яких вимірюється життям.
Щоразу, як проводили в останню путь наших хлопців-захисників, думалося: «хай більше ніколи»…
Але маємо ще одну втрату, ще одне непоправне горе.
Федір Пляшко народився 29 січня 1966 року в Озерську. Наш земляк відслужив 15 років у прикордонних військах, згодом вийшов на пенсію. У 2014 році став активним учасником Революції Гідності, і в цьому ж році пішов добровольцем на фронт, один рік відважно захищав Україну.
У травні 2017 року вдруге вирішив бути поряд зі своїми бойовими побратимами. Федір Петрович пішов служити контрактником в 14 бригаду ОК «Захід» у Володимир-Волинському та попросив командування направити його на передову. Військовий ніс службу у першій лінії оборони – Щасті та Старому Айдарі Луганської області. Загинув 22 липня. 25 липня на вічний спокій повернувся захисник додому, у домовині, накритій жовто-блакитним стягом. 26 липня пройшла церемонія прощання і поховання патріота. Тисячі людей, море квітів, океан сліз. Важко описати словами цей важкий і траурний день у райцентрі, бо плакали люди і небо. Напередодні шквальний вітер і дощ заполонив світ таким нестерпним болем, що лячно було від такої небесної туги. Не повернути, не покликати і вже не почути хорошої людини. Передусім  рідним назавжди болітиме незагоєна рана. І нам важко, ми щоразу більше розуміємо, що мир потрібен Україні, як повітря.
Сьогодні разом з нами ще раз пом’яніть нашого патріота, помоліться за його упокій. Згадуємо про Федора Пляшка думками рідних і людей, які добре знали і шанували нашого покійного захисника.

Це велика втрата для громади міста, для нашого краю, для мене особисто. Я довгий час знав цю чудову людину, у серці якої було море позитиву для всіх оточуючих.
Пригадую, познайомилися, як Федір йшов у прикордонники, я тоді багатьох наших хлопців підтримав у рішенні обороняти рубежі України. Про Федора Пляшка командування завжди говорило тільки добре, він був взірцевим солдатом. Згодом разом їхали на Майдан. Зима. Мороз. Холод. У Феді була хвора рука. Хотів його стримати, сказавши, що батькові трьох дітей не треба ризикувати. А він мені у відповідь: «Михайловичу, не хочу, щоб мої діти були рабами». Пригадую, як на Революції Гідності, не зважаючи на стан здоров’я, завжди був там, де вимагав тоді час і ситуація.
Потім АТО. Волноваха. Федір часто мені телефонував. Говорив, що і на війні дуже часто треба проявляти людяність. Ділився враженнями про настрої місцевих жителів на Сході і розказував, як українські бійці увагою і турботою завойовували їх довіру. Федір був дуже комунікабельним і приязним, він всюди міг знайти підхід до людей. Знаючи цю людину, я переконаний, що він не міг бути вдома, коли побратими продовжували боротися. Федір Пляшко був там, де цього хотіла Батьківщина. Україна пишається таким сином. Наші щирі співчуття родині захисника. Разом з районною владою ми доклали всіх зусиль, щоб достойно провести нашого земляка-патріота в останню земну дорогу. Це наш обов’язок – підтримати родину у непоправному горі.
Голова РДА Микола Петрушко:
Дуже важко згадувати той момент, як ми прийшли з Анатолієм Білашем сповістити рідним страшну звістку про загибель Федора Петровича. Завжди болить душа, коли чуєш про смерть наших бійців, бо ж вони всі – наші найкращі українські сини. Надзвичайно важко прощатися зі своїми земляками, бо жили поруч, район – це як одна велика родина.
Як підібрати потрібні слова, щоб сповістити родині про таку втрату? А підібрати треба було.
Двері  нам відчинив син. Покликав маму. Коли сказали, що чоловіка нема в живих, то вона не повірила і почала набирати його телефонний номер. Шок, розпач, біль. Дружині таке сприйняти важко, навіть коли розум сприймає, то серце відмовляється вірити, що не стало близької людини, тим паче, що напередодні говорили. Разом з нами приїхали медики, бо цей стрес був надзвичайно раптовим і важким. Мої щирі співчуття рідним, які втратили такого люблячого чоловіка, батька, сина. Україна втратила сина-патріота.
Дружина Інна:
Ми прожили у щасливому шлюбі 30 літ. Зналися змалечку, бо виросли в одному селі, були однокласниками. Федя був прекрасним чоловіком – мудрим, стриманим, поміркованим. Це я така запальна іноді, а він завжди розмірковано і виважено підходив до вирішення всіх життєвих питань. За ним була, як за кам’яною стіною, у всьому відчувала опору і підтримку. Ми щиро раділи спочатку народженню синочків, а потім, як всі, піклувалися про своїх школярів, раділи випускникам, одружили своїх хлопчиків. Слава Богу, троє онучків у нас. Як батько мій чоловік був вимогливим і добрим, хотів, щоб сини були справжніми людьми. А як радів мій рідненький онукам. Це не передати. Як вже брав онучат на руки, то очі вмить починати горіти таким яскравим і теплим світлом. Це була особлива любов. Коли перший раз повернувся з АТО, то ми були щасливі. Слава Богу, прийшов додому живий і здоровий. Справили весілля сину, а потім у чоловіка помер тато. Важка втрата для нього, але життя продовжувалося. Федя, як і всі, мріяв про звичайне людське щастя: щоб родина була велика, будинок затишний, де всі могли б збиратися, сад хотів посадити. Не судилося. Вирване моє серце, бо світло у моє життя чоловік  приносив три десятки років. Ми прожили гарно, а от обвінчалися лише рік тому. Хотіли зробити це й раніше, але все якось відкладалося. А тут син вінчався, то й запропонував, щоб і ми заразом склали обітницю Богові.
Останній раз говорили з чоловіком напередодні загибелі, вдень. Я і ввечері чекала на його дзвінок. Він традиційно телефонував у такий час. Побачила пропущений виклик. Почала набирати до нього, а відповіді не було. Лягла спати зі спокійним серцем, бо Федя все мене запевняв, що нема чого особливо хвилюватися. Телефон всю ніч біля мене лежав, а тут вранці постукали…
Мати Ганна Федорівна:
Я виростила восьмеро дітей, шестеро синів та дві доньки, мої рідні, мої дорогі кровинки. Маю онуків і правнуків. От не стало мого Феді, таке непоправне  горе для нас всіх. Подивіться як жінка, синочки, сестри, брати, племінники тужать за ним, за моєю дитиною. Як ми ростили діток? Хіба ж було декретне, хіба ж було для них все, що є отепер? Багато вони не бачили, але добрими стали людьми. Федя дуже любив людей, спорт, був товариський і добрий до всіх. Бог такого хорошого сина у мене забрав. Чому забрав?
Брат Анатолій:
Разом з братом відрізали частину мого серця. Отак пополовині (чоловік показує рукою і опускає в сльозах очі - авт.). Я вам не передам словами, яким був брат. Просто скажу, людина і господар з великої букви. От ви запитайте на Борку, яким він був столярем. Але головне, що в нас текла одна кров, я міг порадитися і попросити допомоги у Феді. Як сприйняти це непоправне горе?
Однокласниця і землячка з Озерська Станіслава:
Бувають люди, про яких кажуть «один на мільйон». Так от таке можна сказати про Федора. Ми з дитинства у селі гралися, це ж як рідні люди. Завжди знала їх сім’ю, завжди поважала Федю як розумну і толерантну людину. Він завжди умів вислухати і зрозуміти, був чудовим прикладом для синів. Вічна пам’ять чудовій людині.
Отець Данило:
Ми зібралися, щоб вшанувати земляка і захисника. У нас велике горе. У мене велике горе. Я втратив брата, брата у Христі. Я втратив брата, бо він захищав і мою родину, і моїх дітей. Не боявся, не ховався, а пішов туди, де треба було Україні. Наша спільна молитва сьогодні – це найвища шана нашому захиснику.
Згідно з офіційним спільним розпорядженням голів райдержадміністрації та районної ради Дубровиччина провела у жалобі за загиблим Фодором Пляшком три дні. Проте ніяким часовим терміном не обмежиться біль і горе родини, друзів, земляків…
Любов КЛІМЧУК.







пʼятниця, 28 липня 2017 р.

СВІТОВИЙ БАНК ДОПОМАГАЄ РЕАНІМУВАТИ МЕДИЦИНУ

Завдяки проекту Світового банку 18 новеньких «швидких» марки «Сітроен» передано районним лікарням Рівненщини. Ще минулого четверга голова облдержадміністрації Олексій Муляренко, перший заступник голови облради Олександр Корнійчук та керівник групи впровадження проекту Світового банку в області Сергій Рибачок урочисто передали головним лікарям ключі від новеньких авто.
До слова, кожен з таких транспортних засобів укомплектований надсучасним обладнанням: дефибрилятором, електрокардіографом, фузоматом, відсмоктувачем, пульсоксиметром, глюкометром та кисневою станцією. Також «швидкі» оснащені ношами на пневмопідвісці, функціональною каталкою, вакуумною шиною та приладом для підігрівання розчинів.
Як розповів головний лікар Дубровицької ЦРЛ Олександр Поліщук, машини відповідають класу «В» й використовуватимуться в основному для транспортування пацієнтів в невідкладних станах до обласної лікарні. Олександр Костянтинович особисто продемонстрував можливості цієї чудо-техніки, підкресливши: при підключенні апарату ШВЛ (штучної вентиляції легень) авто практично перетворюватиметься на реанімобіль.
Нагадаємо, автомобілі швидкої допомоги вартістю 64,5 тисячі доларів кожен були закуплені у рамках реалізації проекту Світового банку «Поліпшення охорони здоров’я на службі у людей», який триватиме до 2020 року.
Разом з тим, варто акцентувати, що придбання швидких – це далеко не єдине, що планується реалізувати в рамках цього проекту. По області передбачається також реконструкція 105 лікарських амбулаторій та ФАПів в сучасні медичні заклади, зокрема сім об’єктів – в нашому районі. Крім того, на базі обласної лікарні створять серцево-судинний центр, а понад тисяча лікарів області пройдуть підвищення кваліфікації.

Людмила РОДІНА.

УСІ МИ ЛЮДИ. ТО ДАВАЙТЕ НЕ ЗАБУВАТИ ПРО ЦЕ…
Медицина зараз переживає нелегкі часи. Та й більшості з нас зараз непросто. Але як би там не було й за сьогоднішніх поганих умов праці, вкрай недостатнього державного фінансування, низької заробітної плати медичного персоналу та всього іншого, медпрацівники повинні, як ніхто, за своєю професією ставити на перше місце хвору людину і без ніяких умов (в екстерних, нещасних випадках) надавати їй термінову, невідкладну допомогу. Маю я на увазі саме такий нещасний випадок, який трапився зі мною 5 липня ц.р., і як до цього поставилися медпрацівники (медсестри, лікар) із кабінету 7-8. Це кабінети травматола та перев’язочна. Я не називаю людей за прізвищем, просто не знаю, хто то був.
Так от, цього дня я, Михайло Іванович Богович, із своїм товаришем Миколою Івановичем Кириченком поїхали роверами до лісу за ягодами. Дорога – яма на ямі. Наїхав на камінь, впав і розбив голову. Зупинити кров не можемо, нічого підходящого під рукою не було. Та й ще кров струменіла безупинно. Відчуваю, що сили полишають мене. Тож прийняли єдине рішення. Вертаємось назад та їдемо до лікарні. Кинулися в приймальне відділення. Там й слухати не хочуть, щоб покликати лікаря. Ще й прикрикнула медпрацівниця, мовляв, не притуляйтеся до дверей, закривавите ще нам приміщення. Так, немов я це зумисно роблю. Й жодного співчуття до літньої людини. Могли б, то силоміць виштовхали, щоб не заважав. Направили нас в травматологію. Голова, обличчя, одяг – все в крові. Сидимо з товаришем на лавці під кабінетом. Виходить медсестра, бачить, в якому я стані, і каже: якщо ви не купите те, що написано (12 найменувань на 130 грн.), ми нічого робити не будемо, мовляв, в нас нема для цього медпрепаратів. Я чемно намагаюся пояснити ситуацію (що грошей немає, бо не прихопив гаманця, їдучи до лісу) та прошу щось зробити, аби зупинити кровотечу. Кров вже весь одяг забруднила, на плитку налилося. Прошу позвати лікаря. Правда, десь через хвилин 15-ть приходить лікар, вторить те ж саме: немає чим надавати вам допомогу. На щастя, мій товариш побачив знайомого лікаря Миколу Адамовича Годунка, який безвідмовно позичив необхідні 130 грн., за що йому я дуже вдячний. Лише після того, як ми знайшли потрібні кошти та купили все, що було написано, взялися мені допомагати. Як зміг помив обличчя, руки в умивальнику з кров’ю (каналізація не працювала), ні рушника, ні мила… Від втрати крові,  від того, як побачив скільки її вилилося, запаморочило в голові, впав тиск, перед очима туман, земля пливе під ногами…
Другого дня після цього випадку поїхав на перев’язку та дорікнув медсестрі за таку «допомогу». Правда, хотів і головному  лікарю поскаржитися за таке бездушне ставлення. Але на той час його не було. Тож я ображений, зболений поїхав додому.
Не подумайте, я зовсім не хочу рівняти всіх лікарів під одну лінійку. Є лікарі від Бога, але й байдужості в медицині вистачає! Хоча ж всі вони давали клятву Гіппократа, в якій на першому плані – здоров’я хворого, а потім – гроші, а не навпаки. От тепер я вірю тим людям, котрі кажуть, що не дай, Боже, опинитися в лікарні, коли в тебе немає коштів навіть на просту першу медичну допомогу. Мені, здається, людям медичної професії треба бути більш уважними, співчутливими, може, інколи і увійти в ситуацію, в якій опинилася людина. Адже всі ми люди. Сьогодні я, а завтра…
Михайло БОГОВИЧ, 80 років, дитина війни.


БІЗНЕС НА СЕЛІ: СІМЕЙНА ФЕРМА

Розвиток українського села – болюче питання, але обговорюють його зрідка, як правило, в період передвиборних кампаній. Тим часом щороку з карти України щорічно зникає тридцять сіл, а в тих, що залишились, катастрофічно зменшується кількість населення. Головна причина – в багатьох селах нема роботи, агрохолдинги-«важковаговики», що займаються великотоварним виробництвом, не потребують значної кількості робочих рук та й поліські землі їх мало приваблюють. У пошуках рецепту порятунку села варто придивитися до історії розвитку потужних країн-виробників сільгосппродукції, взяти на озброєння їхній досвід. Приміром, вже давно й активно сприяє Україні в цьому плані Канада.
Саме ця країна пропонує українцям досить привабливий проект  щодо створення дрібних фермерських господарств на основі сімейних ферм. Оскільки рільництво на Поліссі досить затратне, то саме тваринництво може стати тією панацеєю, що може врятувати село.

Що мається на увазі, коли йдеться про сімейну ферму?
Український селянин може розраховувати на лізинг 10  племінних канадських корів кожна за ціною 18 тис. грн., терміном на чотири роки під 15 відсотків річних. Також гарантується фінансування в обладнання для ферми на загальну суму 80 тис. грн. Проект передбачає й ринок збуту. Молоко від сімейних ферм заготовлятиме партнер канадської сторони – ПСП «Україна» в Здолбунівському районі. Саме це господарство й надає худобу в лізинг. При цьому закупівельна ціна молока становитиме не нижче ціни молокозаводу плюс 1 грн./л.
Інвестиції в обладнання (80 тис. грн.) повертаються протягом 4 років з 50-відсотковою знижкою – 40 тис. грн. одразу, або по 10 тис. грн. на рік.
Також проект передбачає й фінансування будівельних робіт на суму до 50 тис. грн. Тобто загалом відповідно до проекту можна отримати сумарно 310 тис.грн. інвестицій. Звичайно, частину коштів необхідно буде повернути (270 тис. грн.), але такі проплати здійснюються частинами протягом чотирьох років. Безповоротне фінансування Укрмілкінвесту складає 40 тис. грн.
Яке обладнання ви отримаєте на 80 тис.грн.?
З розрахунку на 10 корів: 10 ковриків; 5 поїлок – 1 на 2 корови; 3 освітлювальні лампи; 1 доїльний апарат; 1 вентилятор; регулятор роботи вентилятора та освітлення.
Щодо прибутковості бізнесу. Фахівці стверджують, що за рік при надої 15 л на фуражну корову сімейна ферма зароблятиме 108,4 тис.грн.

Витрати на відкриття ферми                        Всього, грн.

ВРХ (10 голів)                                                  180 000
Обладнання                                                    80 000
Будівельні роботи                                         50 000
Дисконт при співпраці з УМІ на обладнання           50 %
Всього витрати                                                               270 000
У разі придбання ВРХ у лізинг
Вартість кредиту за користування 4 роки під 15%    114 750

показник                                          1 рік        2 рік        3 рік        4 рік        5  рік

Прибуток СФ                                   108 405   108 405   108 405   108 405   108 405
Повернення в рік в т.ч.                  60000      55000      55 000     -55 000   45 000
ВРХ                                                                    45000      45 000     45000      45000
обладнання                                    10000      10 000     10 000     10 000
Вартість будівельних робіт                          50000
Відсотки за користування кредитом           27 000     27 000     20 250     20 250     20 250
Залишається у розпорядженні СФ             21405      26 405     33 155     33 155     43 155

Додаткові зручності.
Фірма-інвестор також здійснює ветеринарний супровід худоби, включаючи її осіменіння. Весь приплід фермер реалізує на власний розсуд.  Інвестори також готові допомогти із забезпеченням ферми кормами. Зрозуміло, ця послуга вже йде за окрему плату.

Якщо когось зацікавило, зверніться за докладнішою інформацією
до відділу агропромислового розвитку РДА. Тут вам допоможуть безпосередньо зв’язатися з потенційними інвесторами, організують виїзд та дослідження на місці, підкажуть, як скласти бізнес-план сімейної ферми та втілити цей проект в життя.
Телефон для довідок 2-00-81.
Людмила РОДІНА.