Наталія Позняк-Хоменко:

«Я відчула, що мій дім – це вся Україна»

 

Коли я прийшла додому, мене зустріли дві мої собаки, які вижили, які були дуже раді. І зустріло десяток курей. Із двадцяти п’яти залишилося десять. Але вони так само вижили. На сідалі було десь чотири десятка яєць. Оце відчуття, що вижили! Оце було фантастичне відчуття! – розповідає Наталія Позняк-Хоменко.

 

Пам’ятаєте, серед українських користувачів соцмереж одним із найпопулярніших зображень, із початком повномасштабного вторгнення росії в Україну, стало зображення людини, яка несе наплічник у вигляді дому. Із нього стирчить коріння. А за руку вона веде дитину у невідомість. Саме так почуваються мільйони українських мам. Що дає їм сили і надію? Як вони бачать свою роль у тилу, доки їхні чоловіки на війні?

В ефірі Польського радіо для України – новий цикл передач української журналістки Катерини Зайцевої про історії українців в тилу. Перша історія – це історія про життя в тилу журналістки, співробітниці Українського інституту національної пам’яті, авторки книги «Волонтери: сила небайдужих» Наталки Позняк-Хоменко. Вона мама трьох дівчаток. Дружина історика, співробітника одного з київських музеїв. Її чоловік Сашко нині в одній із гарячих точок сходу України. Розмова з Наталкою записана у день, коли вона вкотре навідавшись до свого розстріляного села Мостище, біля Гостомеля, що на Київщині, повернулася до тимчасової оселі у Києві. У рідному селі не залишилося жодної вцілілої домівки. Попри руйнування, люди повертаються до своїх осель, готові їх відновлювати.

– У мене з хатою дуже були емоційні моменти, тому що я з дітьми 2 березня вийшла з села. Ми пішли на Київ. Через обстріли, через невідомість, що буде і як буде. Я змушена була їхати далі. Вивезти дітей у більш безпечне місце. Коли ми були у Тернополі, числа 10 [березня – ред.], мені прийшло повідомлення, що нашої хати вже немає. Взагалі всієї вулиці немає. Практично місяць я жила у підвішеному стані. Я абсолютно не розуміла, що лишилося. Чи збереглася хоч якась стіна, чи збереглися хоч якісь речі?  Чи була пожежа… У мене лишалися друзі в теробороні. Я дуже просила, по можливості, хоча б фото скинути. Та мені казали: там сіра зона, дуже стріляють, і туди просто небезпечно йти. Місяць постійно пісня гурту «Один у каное» крутилася у голові – «Справа у тому, що в мене немає дому». А тут я побачила, що дім таки є…

Коли я прийшла додому, мене зустріли дві мої собаки, які вижили, які були дуже раді. І зустріло десяток курей. Із двадцяти п’яти залишилося десять. Але вони так само вижили. На сідалі було десь чотири десятка яєць. Оце відчуття, що вижили! Оце було фантастичне відчуття! Я дивилась на згорілі будинки сусідів. Це було реально жахливе видовище. Нам пощастило, що в нас не було пожежі. Було три воронки у дворі, вибиті були всі вікна. У нас побитий дах. Винесена одна стіна будинку, але велика кімната залишилася цілою. Там навіть фортепіано лишилося. Лишилася чоловікова колекція літератури, яку він збирав усе своє життя. Було відчуття, що тобі є куди повертатися… 

Що допомагає триматися, рухатися за будь-яких обставин?

Мабуть, що любов… Любов до України. Коли я була в Тернополі, мене перший раз капітально накрило, коли мені сказали, що тут щодня на Польщу їдуть автобуси, якщо хочеш, сідай, завтра будеш у Польщі. І коли я зрозуміла, що можу лишитися за межами своєї України: хай із дітьми, хай у безпеці, але я буду абсолютно відірвана від цього процесу із невідомими перспективами повернення. Для мене це було абсолютно неприйнятно. Допомагають люди, яких я бачу навколо. У мене ще після Майдану з’явилося відчуття, що я ніколи не залишуся сама зі своїми проблемами. Це було абсолютно постмайданне відчуття, коли я побачила, як люди ділилися останнім, як прагнули тобі допомогти. Я розуміла, що це така Україна, в якій мені комфортно жити, яку я люблю, частинкою якої я себе відчуваю, і хотілося, щоб діти були саме частинкою цієї України. Коли я їхала на евакуаційному потязі в Тернопіль, я відчула, що мій дім – це вся Україна. Куди б я не приїхала, чи в Тернопіль, чи в Львів, чи в Луцьк, чи у Франківськ, чи у Чернівці, чи в якесь велике чи маленьке село, мені завжди знайдеться дім, мені завжди буде що поїсти і мені завжди буде з ким поговорити. Це справді таке відчуття України, відчуття єднання. Це мені теж дуже-дуже допомогло. Відчуття бути причетними, відчуття емпатії до інших, воно виливається в таку потребу: прийти поговорити, спитати, що допомогти. Мені здається, що Україну не здолати, бо вона, як ті ртутні  кульки, їх можна розбити на тисячі, але вони все одно приєднуються одна до одної, злипаються в одну велику кулю і вони все одно тримаються разом, один одному допомагають. Поки що дуже багато не плануємо. Плануємо на завтра-післязавтра. Життя триває. 

Катерина Зайцева.