«Дві доби під палючим сонцем пив гнилу воду з болота»:

історія порятунку тяжкопораненого бійця

На Луганщині у бою був тяжко поранений боєць Національної гвардії України Дмитро із позивним «Фін» – два дні він провів без їжі, під палючим сонцем вдень та холодними ночами, пив гнилу воду з болота й таки дочекався порятунку.

Його історію переповів у своєму фейсбуці Max Bugel.

«Сьогодні був дуже складний день. Але також і хороший – через те, що зробили дуже добру справу. Під час виходу знайшли бійця, якого під час бою поранили. В гарячці бою підрозділ відступив, а хлопця залишили. Вийшло так, що і ворог відступив».

У наступних дописах чоловік зазначив, що два дні Дмитро провів у посадці сам. Також стало відомо, що підрозділ повернувся забрати його, але група Макса знайшла його раніше.

Дмитро наклав турнікет і зупинив кров, але від поранення ослаб і самостійно вийти до своїх позицій не зміг. Знайшов глиняну яму, де затрималася дощова вода… Цього йому вистачило, щоб протриматися весь цей час.

Історію свого порятунку Дмирто детальніше розповів виданню «Факти».

«Спільна група бійців Нацгвардії та ЗСУ отримала завдання зайняти певну висоту та провести розвідку на місцевості, чи немає там росіян, – каже Дмитро. – Висоту ми зайняли. Далі вирушили у розвідку. На височині ліс. Той ліс за формою, наче штани. Недарма ми й назвали цю позицію «Штани». У низовині між «штанинами» – пшениця, рілля, яри, чималий протитанковий рів. Там був ворог. Ми чули їхні розмови. Коли ми проводили розвідку, нас засікли та почали «крити» з чого тільки можна… Можливо, бронетехніку підтягнули. Ми теж відповідали, а наші мінометники за нашим корегуванням влучно вразили ворога. Але сили були нерівні, тож нам довелось відходити».

Спершу Дмитро дістав поранення у праву руку.

«Я лівою рукою допомагаю тягнути пораненого. У правій – автомат наготові. І тут на моїх очах ствольна коробка автомата розлітається в друзки, випадає бойова пружина. Я бачу, що вказівний палець зависає нерухомо. Пряме влучання прямо у зброю!

Тоді ще Дмирто зміг накласти собі турнікет. Потім відчув важчезний удар по лобі – наче кувалдою добряче гепнули. У очах помутніло і, як виявилось, куля влучила прямо у шолом. А по голові лише черкнула рикошетом. За словами хлопця, це були ще відносно легкі рани, тож ми далі тягнули побратима.

«Шалена спека. Я відчуваю, як від крові поступово набрякає мій одяг. Плюс ми ж без води. Тоді як при важких пораненнях та крововтраті – головне пити якомога більше та частіше. Сили тануть просто на очах. А навколо лише пшениця. І от тоді я, мабуть, час від часу почав втрачати свідомість. Бо пам’ятаю навколо то бій, то тишу. Декілька разів. Заплющив очі – бачу та чую одне, відкрив – нічого вже немає».

Далі Дмирто намагався переповзти через протитанковий рів та ріллю – каже, якби його там побачили, то точно б розстріляли. Кілька разів бився пораненою головою об грудки землі й думав лише про одне: аби не знепритомніти.

Дмитро «Фін» згадує: під час цієї вимушеної «робінзонади» вижити йому допомогла вода з болота та ті ж безуспішні мандри за примарами. Бо хлопець увесь час рухався, через це й не замерзнув:

«У низовині цієї лісопосадки та ярку, куди я й дістався у своїх «мандрах» – болото, яке ще не висохло, – розповідає боєць. – І там у мочарах, глині та камінні – вода. Нарешті вода! Хай тепла, хай затухла. Я сьорбав її великими ковтками. Потім ще знайшов якийсь слід від військового черевика. Там теж краплини води. Саме завдяки цій воді я дещо поновив сили. Бо спрага не просто дошкуляла, вона палила мене вогнем. Усе тіло горіло. Ще намагався якось вибратись з того ярку. І знепритомнів та гепнувся додолу десь з триметрової висоти. Коли отямився, у грудях було дуже боляче. І знову відчув, що щось липке сочиться тілом. Згодом лікарі пояснили, що я добряче забив обидві легені. Рани кровили на тілі. І старі, і нові».

Другу добу хлопець провів у хованці у лісосмузі, сьорбаючи ту саму воду, періодично втрачаючи свідомість. Дмитру ввижалися бійці, які ходять лісосмугою поруч, але його не бачать. А ще чув канонаду пострілів, вибухи. Першої та другої доби над посадкою кружляв квадрокоптер – одного разу навис над Дмитром, після того посадку обстрілювали.

– Другий ранок подав надію. І ось бачу, ярком йдуть бійці. Добре озброєні, екіпіровані. Думаю, якщо це росіяни – все, капець! Мало того, що вб’ють, ще й замучать перед смертю, – згадує «Фін». – А у мене зі зброї лише ніж. І я лежу, знесилений. Але побачив на одному з хлопців українську «піксельку». Бійці мене теж помітили. Кричать українською: «Ти хто? Що тут робиш?». А я й слова вимовити не можу від знесилення. Згодом виявилось, що це була розвідувальна рота другого батальйону львівської 80-ї десантно-штурмової бригади. Вони й стали моїми янголами-охоронцями! Хлопці тоді обстежували місце нещодавнього бою. Потім вони зрозуміли, хто я і звідки. Бо знали, що під час минулого бою один поранений воїн, тобто я, «загубився». А я не пам’ятав, скільки діб минуло, тому й сказав, що «робінзоню» тут вже чотири доби.

Дмитра евакуйовували під обстрілами. Хлопці тягли навприсядки. Зробили імпровізовані ноші – перетягнули моє тіло ременями від автоматів, а сама зброя була замість ручок.

«Підстелили під мене термоковдру. Найсмішніше було те, що під вагою мого тіла та ковдра потім розірвалась. Тож я сідницями їхав по землі. Ще й штани та білизна почали спадати, тож відчув голим тілом каміння й землю. Але, слава Богу, все закінчилось щасливо. До речі, у тій самій посадці хлопці знайшли й евакуювали одного нашого загиблого побратима – про якого я чув у рацію, що поранений в обличчя…».

Хлопця евакуювали до лікарні – спершу у Бахмуті, Краматорську, Дніпрі. Скоро – Київ. Ліву руку довелось ампутувати остаточно, також у хлопця почалась гангрена, тож медики вимушені були провести реампутацію, видаливши увесь суглоб. Прострілений палець теж ампутували. У легенях почав розвиватись пневмоторакс. А ще від вживання болотної води почались проблеми із нирками. Попереду не одна операція.

 

Чи здійснить Білорусь напад на Україну

 

Потрібно розуміти, що білорусь, на жаль, межує з Україною, і ризик використання путіним її армії існує

Останні тижні зріс ризик нападу білорусі на Україну. лукашенко активно проводить військові навчання, увесь час пересуваючи дату їхнього закінчення, відбуваються масові військові тренування, на кордоні з Україною розгорнуті додаткові засоби радіоелектронної боротьби, населення білорусі готують до переходу від «мирного до воєнного часу». Крім того, лукашенко має наміри збільшити кількісно власну армію до 80 тис. осіб. Та найгучнішою заявою самопроголошеного білоруського диктатора можна вважати ту, в якій він озвучив ймовірні наміри воювати за Західну Україну, щоб її «не відтягнув Захід». Звісно, що така послідовність кроків і заяв не додають оптимізму, а тому до ризику відкриття нового фронту потрібно ставитись серйозно. Проте, наразі, можна зробити висновок, що всі дії та слова лукашенка мають за мету не напад на Україну, а відволікання уваги та розпорошення наших військових потужностей. Про це свідчать декілька чинників.

По-перше, станом на 13 червня росія так і не здобула стратегічної переваги ані на Сході, ні на Півдні нашої країни. На Півдні окупанти здійснюють оборонну захоплених позицій, на Сході продовжують вести наступальні дії. Водночас, аби отримати певну тактичну перемогу, окупанти здійснюють масовані артилерійські обстріли, що вказує на відсутність можливості у росіян перемагати в наземних операціях. Аби полегшити просування своїх сил, путін, ймовірно, починає використовувати лукашенка, чия країна давно є гібридною зброєю в руках кремля.

По-друге, лукашенко ніколи не мав і не має власної принципової позиції щодо перебігу війни в Україні. Такі як він, завжди обирають переможця, тобто він буде завжди з тим, хто перемагає, а не програє. Наразі війна йде таким чином, що не видно явного переможця. А тому лукашенко буде вичікувати та робити все, аби путін не зміг затягнути його у війну в сенсі залучення білоруських збройних сил.

Третій момент – стан підготовки білоруської армії. Ми маємо розуміти, що білоруський солдат – це солдат, який бачив війну виключно з екранів телевізорів. Він не вміє воювати, не має на те жодної мотивації, окрім залякувань командування, не розуміє, навіщо йому і його країні здійснювати напад на Україну. Крім того, цей солдат бачить, як четвертий місяць поспіль українці дають гідну відсіч «другій армії світу», а тому розуміє, що в Україні для нього не буде легкої прогулянки. Деморалізація білоруського солдата – це фактор, який враховують в мінську. Якщо і не сам лукашенко, то його генерали.

Четвертий момент – ризик втратити владу. Участь білорусі у війні проти Україну сприятиме зростанню ймовірності втрати влади лукашенком. Водночас цей ризик буде вимальовуватися з декількох сторін. Насамперед говоримо про настрої серед частини населення білорусі, яка не підтримала лукашенка на виборах 2020 року, а сьогодні не розуміє, навіщо їм війна з Україною. Також, варто зважати на фактор білоруських партизанів, які у разі відкритого нападу лукашенка не стоятимуть осторонь, а можуть розгорнути потужний рух опору всередині білорусі.

Не варто забувати і про економічну складову. Санкції боляче вдарили по офіційному мінську. Лукашенко розуміє, що навряд чи путін наразі здатен компенсувати йому усі збитки, які він потерпає від дії західних санкцій. А тому для білоруського диктатора важливо залишати певне «вікно можливостей» контактів з Заходом, аби продовжувати діалог щодо часткового зняття санкцій. Проте, наразі це вікно є дуже вузьким, тому що, з високою ймовірністю, план лукашенка вивозити українське зерно через територію білорусі на порти Прибалтики так і залишиться планом. Наразі ані США, ні ЄС не підуть на це. Хоча, як би це цинічно не звучало, для України це був би набагато кращий варіант, аніж розмінування Чорного моря та експорт зерна під російськими та турецькими конвоями.

З іншої боку, путін може впливати на лукашенка і змусити його здійснити напад. Впливати він буде тільки у один спосіб, ім’я якому шантаж. Кремлівський диктатор може шантажувати білоруського колегу сім’єю, усуненням від влади, соціально-політичним хаосом, який росія має можливості влаштувати на території білорусі. Також він може погрожувати йому економічними важелями впливу, але, все ж таки, в найближчі тижні, путін буде використовувати білорусь як плацдарм для власних військ. Саме так сталося 9 червня, коли з військового аеродрому в барановичах у небо піднялися три винищувачі РФ, які здійснили удар по Новоград-Волинському Житомирської області. На жаль, такі кроки росії можуть тільки множитися.

Сьогодні потрібно розуміти, що білорусь, на жаль, межує з Україною, і ризик використання путіним її армії існує. Проте також треба розуміти, що цей ризик зростатиме у разі відсутності будь-яких успіхів росії на сході України. Також він може зростати у випадку ефективних і продуктивних контратак ЗСУ на Півдні нашої країни. Лукашенко – чи не останній аргумент негідника та вбивці путіна і коли він почне його використовувати на повну, це буде сигналом, що справи у окупантів взагалі кепські. Тоді нам треба буде вистояти і перемогти, як би важко нам не далася така перемога. Після задіяння лукашенка у путіна залишиться тільки ядерна зброя. Чи дозволить Захід йому й надалі шантажувати усіх цієї зброєю? Нехай на це питання чесно відповість сам Захід. Насамперед, самому собі, а вже потім – іншим. Тому що без чіткого розуміння цілей, ніколи не можна здобути перемогу над тиранією. А наразі цілі Заходу залишаються розмитими та незрозумілими. Принаймні для більшості українців.

Сергій Постоловський, письменник, політичний аналітик, кандидат політичних наук.