Наша землячка стала лауреаткою Премії імені Леся Танюка

Премія імені Леся Танюка «За збереження історичної пам’яті» присуджується щороку авторам–літераторам, митцям, режисерам, громадським діячам, дослідникам, історикам, науковцям – за особливий внесок в українську культуру та історію і за стійкість громадянської позиції.

Нагороду заснували у 2018 році Всеукраїнська правозахисна організація «Меморіал імені Василя Стуса», Національний центр театрального мистецтва імені Леся Курбаса та видавництво «Дух і Літера».

Цього року премію імені Леся Танюка отримала журналістка і співробітниця Українського інституту національної пам’яті, наша землячка Наталія Позняк-Хоменко, авторка книги «Волонтери: сила небайдужих» – «за глибоке та системне дослідження одного з найпотужніших рушіїв свободи та демократії – українського волонтерського руху, фундаменту наших перемог».

Церемонія нагородження відбулася 24 червня у Центрі імені Леся Курбаса.

«Блискуча книга про всю панораму нашої солідарності в країні» та  «гімн і подяка величі й гідності нації» – так на церемонії нагородження охарактеризував книгу «Волонтери: сила небайдужих» головний редактор видавництва «Дух і Літера» Леонід Фінберг:

«Тут розповіді про золотих людей – людей, які створюють пересувні госпіталі, щоби рятувати тих, хто поранений, людей, які допомагали біженцям, починаючи з перших біженців зі сходу [у 2014 році – ред.]. Тут сотні імен тих людей, які є гордістю нації. Це велика робота, зроблена системно і по-журналістськи блискуче». Авторка книги Наталія Позняк-Хоменко відзначила, що ця премія для неї – велика честь.

«Насправді ця книга – про кожного з нас. 70% громадян, за останніми даними, тією чи іншою мірою причетні до волонтерства – цього феномену сучасного суспільства, який руйнує нав’язуваний нам російською пропагандою міф про те, що українці бажають один одному біди й живуть за принципом «моя хата скраю». Насправді українці тримаються один за одного і відгукуються на чужу біду, яка є для них своєю. Ще один із найпоширеніших міфів, які нам намагалися нав’язати, – що українці ні на що не здатні. Згадайте, як нас намагалися переконати, що і влада у нас не така, і держава недолуга, і все українське – другосортне, і зарплати та пенсії у нас найнижчі. А ми за один день спромоглися скинутися на «Байрактар». Сьогодні українські волонтери показують, що для них немає нічого неможливого - а значить, що українці можуть все. Насправді ця книжка показує, що ми – героїчна нація. На наших очах відбувається перетворення нашої нації із нації-жертви на націю-воїна. Це феноменальний час, і його треба фіксувати», – зауважила Наталія.

Книга «Волонтери: сила небайдужих» побачила світ наприкінці 2020 року. Вона розповідає про волонтерство як суспільне явище, яке потужно заявило про себе у 2014 році, коли українці долучились до розбудови і забезпечення своєї армії. Книга містить 28 історій, розказаних від першої особи, які розкривають різні напрямки волонтерської діяльності. У книзі є розповідь і про нашу волонтерку Світлану Правник.

Наталія Позняк-Хоменко зазначила: «На врученні зловила себе на думці, що років 20-30 тому, коли я після закінчення університету приїхала підкорювати Київ, усі ці люди здавалися мені майже небожителями. А зараз вони прийняли мене у своє коло, за що я безмежно вдячна.

Але хочеться сказати й інше. Коли думала, що сказати на церемонії, зловила себе на думці, що весь цей час ми жили у викривленому світі. Росія більш як 300 років нав’язувала нам комплекс меншовартості, закидала нас анекдотами про дурнуватого хохла, який тільки й мріє, «щоб у сусіда корова здохла», а сам живе за принципом «моя хата скраю». Це було методичне затюкування з такою самовпевненістю, що ми й самі повірили, що наша культура – другосортна, що ми ні на що не здатні («тут ніколи не було і не буде толку», - регулярно чула я з різних кінців на рідному Поліссі, і не тільки), що у нас найнижчі в Європі зарплати й пенсії (саме це стало основою російської пропаганди в одурманюванні жителів Криму та Донбасу у 2014 році).

Сучасна війна, яка дала нам можливість вийти з російського інформаційного простору, і потужний волонтерський та добровольчий рух, пробудила українське суспільство, дала можливість відчути власні силу і велич. І зруйнувати ці міфи. Бо «найбідніша в Європі нація», яка «ні на що не спроможна», за тиждень викупила по цій же Європі усі бронежилети та тепловізори, а за три дні зібрала кошти на чотири байрактари. А 70% українців замість крику «моя хата скраю» засукали рукави й пішли волонтерити (ще відсотків 10 – пішли в ЗСУ чи Нацгвардію, а кого не брали – ще й давав хабарі).

Взагалі, у фантастичні часи ми живемо. В часи, коли українці із нації-жертви (згадайте, як ще недавно ми на державному рівні відзначали річницю битви під Берестечком, геть не згадуючи битву під Оршею) перетворюються на націю-воїна. Коли починаємо вірити у власні сили й власну правду.

Ця війна – вона за виживання. І ми маємо в ній перемогти. Я не знаю, скільки вона ще затягнеться. До Нового року? Рік? Два? Я не знаю, скільки іще найкращих синів і дочок України загине в цій боротьбі. Але я знаю, що без цього загинемо ми всі: якщо не фізично, то морально, як це було після поразки Мазепи чи в ХХ столітті. Третього не дано.

А тому – тримаймо стрій. Дякую всім за вітання. Дякую всім причетним до появи книги, і всім, хто вірить у нашу перемогу і наближає її. Мордор має бути знищеним. І так воно й буде».

Люба КЛІМЧУК.