пʼятницю, 1 червня 2018 р.


Олена Коржик: «Коровай –
це своєрідна мова любові»
Умілі жіночі руки завжди творять дива, особливо, коли справа стосується кулінарного мистецтва.
Дубровичанка Олена Коржик вже довгий час радує земляків прекрасною випічкою, особливо відомі у районі та за його межами торти та короваї майстрині.
ЯК все почалося...
Багато солодких шедеврів навчилася готувати моя приємна співрозмовниця, ними полюбляють ласувати гості на сімейних святах та урочистостях. Про те, що стане знаним кондитером, Олена у юності навіть не задумувалася. Вона розповідає:
– За фахом я інженер-меліоратор. Отож моя нинішня улюблена справа аж ніяк не стосується професійної освіти. Однак, мабуть, так склалася доля, що без творчості у випіканні нині не уявляю життя. Пригадую, якось у шкільні роки їздили з рідними за покупками в Білорусь. Я чомусь придбала і міксер. Їхала додому і сама собі дивувалася, чому такий вибір товару зробила. Але саме цей міксер потім мені дуже і дуже згодився у роботі. Взагалі, ще у школі полюбляла пекти солодке різне печиво. Коли накривали солодкий стіл, то мої вироби всім смакували. Перший торт по новій технології я спекла на день народження мами Надії Яківни. Вона у мене теж славна господиня. От і зараз, мама навчилася користуватися Інтернетом і різні цікавинки нам любить приготувати, всіх запросити і почастувати. Щодо свого першого торту, то зараз я від нього не в захопленні (сміється). Але поставила фото цього пам’ятного виробу в Інтернет, бо вважаю важливим старт у будь-якій справі. Дивлячись на цей свій кулінарний витвір, можу бачити свій ріст у кондитерстві. А ще він мені дорогий, бо ж, власне, перший. Мама особливо моєму дарунку не здивувалася. Вона була рада, але мабуть знала і вірила, що я можу розвивати талант у цьому напрямку. Приємний для мене і такий спогад: у дитинстві я мала почесне право прикрашати виробами з тіста мамині пасочки. Це була неабияка творчість для маленької дівчинки. Мої квіти на пасочці були для мене на той час шедевром.
Пригадую, як побачивши мої торти в інтернеті, почали запитувати: «Чи я виготовляю на замовлення?». «Спочатку відповідала: «Звичайно, ні…». А потім рідні і друзі мене переконали, що треба спробувати випікати, якщо людям моя кулінарія до вподоби. Вирішила зробити перші кроки у цьому напрямку.
У мене не було жодного майстер-класу від знаних кулінарів, все по крупинці брала з Інтернету. Самонавчання дає свої гарні плоди, бо ти собі і вчитель, і виконавець, і успіх бачиш зсередини, і помилки. Був час, коли я з сестрою Валею торгувала на ринках у сусідніх районах, отож почала свої солодкі вироби возити і туди. Зараз маю вже постійних замовників не лише з Дубровиччини».

Хвилююся за кожен коровай,
як за дитину
Цікавлюся у Олени, робота над якою випічкою приносить їй найбільше задоволення? Майстриня з усмішкою ділиться думками:
– Найбільше люблю випікати короваї, аж підтанцьовую біля них. Адже коровай – це святий український хліб, це справжня окраса весільного столу як символ достатку та щастя. Коровай – це своєрідна мова любові, зрілої і взаємної. Я завжди думаю про те, що коровай – не лише смачна здоба, перш за все, це символ єднання двох, і народження нової сім’ї. Здавна до випікання короваю ставилися дуже відповідально, це був цілий ритуал. І хоча часи змінюються, стають іншими люди і звичаї, намагаюся до кращих традицій українського народу додати і свої інтерпретації. Інколи доводиться не спати по дві доби, аби вчасно впоратися із замовленнями. Бувають різні нюанси, от вимкнули світло, і ти збилася із запланованого графіку роботу. Хвилюєшся, бо взяла на себе відповідальність, і люди ж тобі довірили основний весільний хліб.
Мала можливість побачити короваї майстрині, які вона спекла перед весіллям. Не передати їх красу і аромат в оселі. Ці короваї поїхали у Вараш. Роздивилася багато виробів Олени і в Інтернеті.
У її весільній випічці переплітаються колоски із зелом, «розцвітають» червоні і рожеві, сині і коралові троянди, «тріпочуть» крильцями лебеді – символи незрадливості та вічності кохання. Усе це згодом красується й духмяніє на весільному столі.
Вважають, який буде коровай, таким буде і життя молодих: якщо коровай славний – життя гарне. У Олени Коржик короваї просто прекрасні, дивишся і так важко визначити, а котрий з них найбільш милує око, бо всі особливі.
З давніх-давен найбільш поширеною формою короваю в Україні була висока кругла паляниця, оздоблена квітами, шишками, пташками з тіста. Все це в народному уявленні символізувало багатство, плодовитість, подружню вірність. Зараз майстриня звісно пече і такі короваї, які ставлять у церкві на освячення. А біля них замовляють і високі, триярусні, щоб потім щедро роздати гостям. Передусім враховує Олена побажання замовника щодо випічки весільного хліба. Буває, що люди вже мають уявлення про коровай, який замовляють. А іноді вони просять поради, підказки. Часто дослухаються до думки майстрині. А вона не лише спече гарно, а й буде перейматися, як коровай доїхав, чи смакував всім. Переживає, бо вкладає у цю прекрасну випічку душу.
Для випічки використовує лише натуральні продукти.
Олена ділиться зі мною основами своєї майстерності і своїми правилами у роботі.
«Сюжети для оформлення солодких виробів придумую сама. Іноді люди замовляють і кажуть, що хочуть бачити на тортику: героїв дитячих мультфільмів, автомобілі, книги, квіти, фігурки людей – багато чого. Просто замовник каже про свої побажання, а я вже домислюю і втілюю це в реальність за допомогою мастики, цукрової пудри та інших кондитерських засобів. Як замовляють торти, то звертаю увагу передусім на людину, для якої цей виріб буде подарований, на чиєму столі стоятиме. Але я дуже хотіла б порадити батькам дослухатися до побажань діток, коли йдеться про свято синів та донечок. Іноді дорослі просто віддають данину моді чи дослухаються до порад подруги. А треба перш за все думати про бажання дітей. Хоче ваша кровинка з мультфільму героя, то так і замовляйте, хоче ляльку чи машинку, то хай бажання дитини буде визначальним. Ви ж робите свято саме для малечі».
Напевно, багато хто ловив себе на думці: якби я постійно мав справу із солодощами, ото вже смакував би! Утім це не про Олену. Бо кондитерка не любить випічки! Хоча усі свої вироби куштує, чи смачними вийшли.

про невеличкі секрети творчості:
– Знаєте, кожен виріб має свою особливість. Мої торти беруть і на ювілеї, і просто на дні народження, і на весілля, і корпоративи. Для випічки використовую виключно натуральні складові, маю у Бересті гарну господиню, в якої купую молочні продукти. Жодної хімії не застосовую. Щодо форми і виду короваїв, то скажу так: є замовники, яким до вподоби короваї у класичному стилі: прісне тісто і декор з тіста – квіти, колоски, інші прикраси. Інші надають перевагу «мастичним» короваям, на яких зверху різні гарні фігури з мастики: лебеді, квіти, силуети наречених. Кольори вибирають найрізноманітніші. Я дуже люблю насичений рожевий колір.
Люблю цю справу. Тож уже вдалося виготовити - не мало й не багато – до тисячі ароматних короваїв. Роботи дуже багато, але людей не хочеться підводити. Добре, що є ніч, то поки що встигаю усе зробити вчасно. Чому я так працюю? Знаєте, надзвичайно приємно, коли люди телефонують і просять: «Оленко, будь ласка, спечи свого торта! Без прикрас, щоб тобі легше, просто хочемо твого торта!». Додає наснаги й те, що просто робиш від душі, щось придумуєш, видозмінюєш, стараєшся, а потім читаєш повідомлення у телефоні: «Тортик дуже смачний! Дякую!». Приємно, коли мої солодощі дарують людям радість. Як віддам короваї чи торт, то хвилююся, щоб і добре доїхали, звісно, щоб і смакували».
Люба КЛІМЧУК.

* НАОСТАНОК
Моя співрозмовниця щиро радить всім, хто хоче зайнятися кулінарією, випічкою, не боятися починати. Адже людина так і не зрозуміє, на що вона здатна, якщо не спробує. Олена каже: «У мене буває іноді велике навантаження, охоплює страх, чи осилю я такий шмат роботи. Але все ж верх беруть думки про те, що люди поклали на мене свої надії. Отож, як кажуть, очі бояться, а руки все зроблять. Нещодавно було замовлення на 100 кг, це на 3 весілля. Справилася, дякувати Богові. Маєте бажання творити із тістом, то починайте це робити. Поступово-поступово і прийде досвід». Пригадуєте такі миттєвості: бабуся або мама вкладає всі найдобріші почуття у свою випічку. А тепло від печі, аромат ванілі, шоколаду та горіхів назавжди пов’язує наше серце з тими прекрасними часами. Від запаху випічки на душі відразу ставало тепло. За столом збиралися близькі люди в радісному передчутті кульмінації вечора. А чому б вам не спекти свій перший тортик?



Талановиті землячки повернулися з нагородами

19-20 травня у Львові проходив всеукраїнський фестиваль конкурс «VOCAL-DANCE КЛАС». У ньому взяли участь представники майже всіх областей України, які виступали на сцені дитячого центру «ПОГУЛЯНКА». Дубровицю на цьому творчому конкурсі представили Наталія Ярмошевич та її донечка Божена Драган. Наші талановиті землячки розповіли:
Особливо гармонійна атмосфера свята панувала протягом двох конкурсних днів. На нас чекали: нові знайомства, хороші враження, спілкування з членами журі, які дали оцінку нашим виступам, усе було дуже приємним. Нас запрошували на майстер-класи. Взагалі на фестивалі панувала дружня атмосфера. Люди, яких ми не знали, так щиро підтримували та підбадьорювали, що настрій був тільки на перемогу. Оцінювання проводилося по номінаціях і вікових категоріях.
Отож за результатами конкурсу Боженка у 2 категорії номінації «Естрадний вокал» виборола 3 місце та сертифікат на 50 євро, знижку на участь у фестивалі, що проходитиме у Болгарії. Наталія Ярмошевич у 5 категорії «Естрадний вокал, авторське пісня» теж здобула 3 місце і такий же сертифікат у подарунок. Наші землячки отримали схвальні відгуки про їх виступи від членів журі, отож їх бажання працювати і самовдосконалюватися стало ще більшим! Як зазначила Наталія, під час нагородження члени журі дали схвальні відгуки її авторським пісням і сказали, що вони заслуговують на хороше майбутнє, можуть навіть стати хітами. Ці слова стали для викладачки музичної школи найбільшою нагородою фестивалю. Приємно було почути це від професіоналів. Для обох конкурсанток такий конкурс це наступна сходинка до самовдосконалення, до майбутніх перемог, нові враження і феєричні емоції перед виходом на сцену та під час виступів.
Божена у конкурсній програмі виконала пісню «Я молюся за тебе». Багатьох виступ юної вокалісти з Дубровиці пройняв до мурашок, викладачі з інших областей України підходили і казали компліменти щодо виступу нашої юної землячки. Вони радили Божені не зупинятися, а й надалі співати і підкорювати нові вершини. Наталія Ярмошевич зазначає: «Було дуже приємно чути схвальні відгуки від викладачів-вокалістів, які роками готують дітей до конкурсів. Дуже вдячні всім за підтримку та за приємні слова. Львів був гостинним та щедрим на нагороди. Хороші враження та позитивні емоції, задоволене і усміхнене обличчя дитини ось те, заради чого я живу і стараюся допомогти і підтримати свою доньку.
Я дуже вдячна за підтримку та допомогу депутату обласної ради Віталію Суховичу! Це людина з добрим серцем та щедрою відкритою душею. Віталій Миколайович часто підтримує та допомагає талановитим діткам у здійсненні дитячих мрій!».
«DANCE-VOKAL-клас» це фестиваль, який допомагає багатьом заявити на великий загал про свої неабиякі вокальні здібності та знайти шанувальників вокального мистецтва і, зокрема, свого таланту. Завдяки цьому проекту Наталія Ярмошевич та Божена Драган знайшли однодумців і продемонстрували свої творчі здібності.
Люба КЛІМЧУК.


Коли у серці живе іскра творчості
Знаний у районі працівник галузі культури, методист другої категорії районного будинку культури Сергій Кот народився у мальовничому Круповому, де майже у кожній хаті живуть талановиті люди. У цьому селі гарно співають, займаються ткацтвом, пишуть вірші і вирощують прекрасні квіти. Як розповів Сергій, ще у дитинстві він співав у дитячому ансамблі «Серпанок». Сам бігав на репетиції, бо цього прагнула його дитяча душа. Ніхто і ніколи не змушував виступати хлопчика з-під палки, це головне. Їздив з колективом з концертами і набирався досвіду у виступах на сценах. Пісня малому Сергійкові дуже подобалася. Спів і танці додавали впевненості у собі та гарного настрою. А головне, що захоплення хлопчика завжди підтримували близькі люди. З повагою розповідає мій співрозмовник про свою талановиту і творчу родину:
Моя мама Алла Кот родом з Полтавщини. Вона має гарний голос, отож з дитинства виступала на сцені. Мама пише пісні це гарні віршовані рядки про долю і щастя. Ненька прищепила любов до пісні усім своїм шістьом дітям. Уся наша велика сім’я не уявляє життя без творчості, без духовного хліба, який власне робить наші душі багатими. Моя сестра Наталія Губернюк зараз у декретній відпустці. А загалом працює вона в Березнівському будинку культури керівником народно-аматорського театру. Сестра також має талант до співу і декламації. Наталя закінчила Дубенський коледж культури і мистецтв. Швидше всього, я взяв з неї приклад. Якби не сестра, то може й не пішов би професійно здобувати освіту у цьому напрямку. Молодша сетричка Галина також зараз навчається у Дубенському коледжі. Вона пробувала себе у ролі ведучої на наших районних святах – на день Незалежності та на Івана Купала. Я ж з дитинства мріяв стати машиністом, але любов до пісні, сцени взяла верх.
Завдяки цьому зараз Сергій Кот виступає перед вами, наскільки добре, судити саме вам, мої дорогі земляки. Я намагаюся принести глядачам гарний настрій і подарувати іскру творчості, яка горить в моєму серці. У школі я відмінником не був. Прийшов час обирати професійну стежку. Для вступу у коледж треба було підготувати чотири літературні твори. Я самотужки репетирував, правда, сестра давала гарні поради. Як прийшов на іспити, то розповідав так, як відчував. Я був впевнений, що серце підкаже, як треба декламувати перед екзаменаторами. І от так без жодних репетиторів вступив у навчальний заклад. Закінчив Дубенський коледж культури і мистецтв (факультет режисури).
Вивчав режисуру, акторську майстерність, пластику. Взяв у коледжі для себе не лише багато знань, а й хороших життєвих порад. Наприклад, Алла Чувалова, яка викладала «Сценічну мову», дала мені гарні уроки з цього напрямку роботи. Досі згадую її прекрасні настанови. За гарною порадою одного з викладачів намагався взяти від кожного з наставників максимум. Все мені у житті згодилося. Навіть як служив в армії, то організовував  для хлопців приємні миті відпочинку, за це отримував подяки керівництва. Скажу чесно, я завжди знав, що у культурі не заробиш великих грошей. Але передусім хотів, щоб справа мого життя перш за все радувала моє серце. Вважаю, що неправильно йти на роботу і не любити її – це випробування не на день.
Як зазначає Сергій, йому до вподоби різні жанри культури: хореографія, спів і драма. Не раз ми бачили, з яким натхненням Сергій Кот веде різні вечори і урочистості. А ще він дуже гарно разом з колегами співає у «Намисті». Керівник цього колективу Ірина Потер разом з учасниками робить все, щоб гурт розвивася  і творив по-новому. «Намисто» завжди сприймають глядачі з особливою симпатією.
Зичимо і надалі Сергію Коту розкривати свій мистецький потенціал, нехай здійснюються його творчі мрії.
Наше бліц-інтерв’ю:
За гороском – Терези.
Життєвий девіз – «Все, що не робиться, тільки на краще».
Улюблена вистава – «Сватання на Гончарівці».
У людях цінує: щирість, милосердя, добро.
У дівчатах подобається наявність позитивної родзинки.
Улюблена страва – деруни, які, до речі, Сергій дуже смачно вміє готувати.

Люба КлІМЧУК.


Добра і радості зичили Сельцю
22 травня в день Святого Миколая Чудотворця Селець святкував День села. Шановані гості та корінні жителі пройнялися атмосферою чудового свята, яке розпочалося молебнем у Свято-Миколаївському храмі. Настоятель церкви, благочиний Дубровицького району Микола Іваничко разом з прихожанами просив у Господа для усіх жителів села здоров’я, миру та Божої благодаті. А потім гарний весняний день наповнився усмішками, піснями і щирими поздоровленнями. Про це вустами учасників прекрасного дійства. До речі, День села Селець відзначив вдруге.
Оксана Слободзян:
Вдень сельчани усією славною родиною зібралися у центрі села, щоб вшанувати своїх найдостойніших односельчан, подивитися чудовий концерт, підготовлений учнями місцевої школи, сільськими аматорами художньої самодіяльності та гостями із Дубровицької музичної школи і районного будинку культури. Особливою окрасою концерту стали виступи церковного хору православного храму та Церкви християн віри євангельської. Передала вітання сельчанам та гостям свята від народного депутата України Василя Яніцького, а також вручила його грамоту й премію організаторові спортивного життя села Віталію Шиліпуку.
Благодійний фонд «Наш край» Василя Яніцького став одним із спонсорів цього чудового свята. Від імені народного депутата були вручені подарунки талановитій сільській коровайниці Надії Сидоришин та неодноразовій чемпіонці України з пауерліфтингу Ользі Каплун.
На іменини села я привезла подарунки від народного депутата - плазмовий телевізор та ноутбук для дитячого садочка. Та особливими оплесками сельчани зустріли новину про те, що Василь Петрович поклопотався перед Урядом про виділення близько 200 тис. грн. на заміну вікон в дитячому садочку.
Організатори свята подбали про те, щоб у цей день роботяща селецька родина змогла відпочити якнайкраще. Були й куліш з юшкою, і традиційні дитячі розваги.
Згадали історію села, в яку щемливою до болю ноткою вплелася наша воєнна сучасність. Селець втратив на війні з російським агресором свого славного сина Олега Ващишина. Усім селом, зі сльозами на очах, вклонилися батькам Героя.
Віктор Кузін: Дуже гарно і піднесено мій рідний Селець відзначив День села. Діти раділи розвагам і солодощам, а дорослі послухали щирі вітання та гарні музичні концертні номери. Мав і я нагоду привітати земляків, яких щиро поважаю. Сказав теплі слова своїм односельцям від імені шанованого благодійника Віктора Ничипоровича М’ялика. Не раз ця чудова людина подавала руку допомоги селецькій школі і садочку, ФАПам та підтримала у життєвих проблемах і окремих жителів Сельця. Про це у селі всі добре знають. Ми вдячні Віктору Ничипоровичу за допомогу. А як гамірно у нас на дитячому майданчику, який з’явився завдяки благодійнику Віктору М’ялику.
На жаль, особисто Віктор Ничипорович не зміг прибути на свято, але серцем і душею він був поряд з нами і передав гарні вітання і свою повагу всім сельчанам. Благодійник побажав всім любити рідну землю, бути щасливими і здоровими. А ще він попросив відзначити найстарішу жительку Сельця Надію Іванівну Ольховик (їй 99 років). Уклін вам, Надіє Іванівно, за нелегкі прожиті роки, працю і любов до рідного краю. Привітали ми і найменшеньку жительку Сельця Богданочку Черпак. Хай росте здоровенька на радість батькам і селу. Щире поздоровлення прозвучало і для наймолодшої пари Івана та Руслани Черпаків, які недавно стали на рушник щастя. Нехай міцніє їх любов, і Бог дарує подружжю гарних діточок. Всі ці гарні люди отримали по 3 тисячі гривень від Віктора Ничипоровича з нагоди Дня села.
З Днем народження тебе, Селець! Мирного неба всім і доброго здоров’я. Як депутат сільської ради бажаю, щоб наше рідне село розвивалося і ставало ще кращим!
Павло Голяка, сільський голова: Вдруге ми відзначили День нашого рідного Сельця. Дякуємо Богу за гарну погоду, дякуємо захисникам за мирне небо над головою. Я висловлюю своє шанування всім, хто долучився до організації свята – працівникам галузі культури з Дубровиці та Сельця, аматорам сцени, працівниками Дубровицької музичної школи, всім умільцям, які показали свою творчість і свої уподобання, хочу висловити повагу кожному, хто прийшов і був у цей день у колі нашої єдиної родини. Окреме велике спасибі за увагу і турботу про сельчан нашому депутату Василю Яніцькому, благодійнику Вітору М’ялику, підприємцю Павлу Голяці, компанії ТОВ «РедМед», ГО «Збережемо рідний край», колегам, депутатському корпусу.
Селець – частинка України. Хай Господь додає здоров’я кожному жителю нашого рідного села, хай їдуть до нас шановані гості і завжди ароматно пахне хліб-сіль на вишитому рушникові!
Підготувала Люба КЛІМЧУК.


ПРО ЖИТТЯ І ТВОРЧІСТЬ ХОРОШИХ ЛЮДЕЙ
Подружжя Тетяни Іванівни та Жоржа Володимировича Коханів живе у Золотому. Побувала у гостях у цих чудових людей відразу після річниці Чорнобильської трагедії. Хотіла поспілкуватися з Жоржем Володимировичем, бо він ліквідатор. У 1987 році за покликом держави поїхав до Чорнобиля. Але потрапила на подвір’я родини і зрозуміла, що Кохани – це люди непересічні, творчі і особливі.  І можна розказати про них чимало гарного. Але про все по порядку.


РОКИ ЛЕТЯТЬ, ЯК ЖУРАВЛІ
Дружина Тетяна Іванівна розповіла:
– Ми з чоловіком разом живемо 35 років, виростили двоє дітей. Слава Богу, маємо двоє онуків. Познайомилися у Золотому на танцях, одружилися і деякий час жили у Дубровиці. Мій Жорж Володимирович, як і всі його ровесники, відслужив в армії. А закінчив він Здолбунівське профтехучилище за спеціальністю арматурник-зварювальник. Свою трудову діяльність почав у Дубровиці в ПМК, а потім працював зварювальником на фабриці. Я також працювала на цьому великому підприємстві. Отримали ми навіть малосімейку у дев’ятиповерхівці. Але ж хіба можуть люди з села витримати життя на поверхах, та й фабрика почала поступово занепадати? Віддали свою квартиру, тоді то ще був гуртожиток. Повернулися у 2000 році у рідне Золоте. Почали будувати хату. Чоловік об’їздив багато сезонів, щоб завершити це будівництво. Де він тільки не був. Отак копійка до копійки і побудувалися. А ще ж тут ліс, ягоди, гриби. Завдяки цьому і виживали багато наших односельців. Звичайно, дуже шкода, що фабрика перестала працювати, бо ж так багато людей могли заробити на гарний шматок хліба на цьому підприємстві. Я встигла попрацювати у місцевому колгоспі. Старалися, як і всі, ягоди не пропустити, і гриби заготовити. Докласти рук у нас є до чого, повірте. Деякий час працював чоловік і пожежником у лісгоспі, а потім пішов у школу технічним працівником. А я з 2013-го працюю сторожем у Золотинському лісництві.

ЧОРНОБИЛЬСЬКА СТОРІНКА
У 1987 році чоловіка, працівника ПМК, відправили у Чорнобиль. Думаєте, знали наші хлопці куди ж вони їдуть? Чим той Чорнобиль небезпечний? Але сказали треба, то, значить, треба. Відповідально тоді ставилися до всього. Протягом чотирнадцяти днів виконував чоловік дуже небезпечну роботу. Хлопців посилали в сам реактор, і вони працювали там зовсім-зовсім недовго, але ж ризики були надзвичайно великі. А потім у Народицькому районі Житомирської області цілі села пускали під бульдозер і хоронили. Слава Богу, протягом чорнобильського життя мій Жорж особливо не скаржився на здоров’я. Та й він такий, що не буде розказувати, як йому зле. Часом бачу, не такий. То вже сама допитуюся. Але недомагання бувають, тиск падає… Чорнобиль дав свої наслідки. На оздоровлення чоловік не їздить, каже, що рідний ліс – це найкраще оздоровлення.
Цього року на вшанування річниці Чорнобильської трагедії мого Жоржа не кликали. Якось один раз депутат Василь Яніцький зустрічався з ліквідаторами. То от з тої зустрічі чоловік був і подарунок привіз. Якби у Дубровицю цього року запросили, то, думаю, він поїхав би. А чого ж не побачить хлопців, які теж були на ліквідації аварії? Їм є що згадать і про що поговорити.
БІЛЯ ХАТИ – СПРАВЖНІЙ
МІНІ-ТЕАТР
Подружжя Коханів – люди дуже творчі. Заходиш на їхнє подвір’я, і око милують різні цікавинки у дворі. Он під вишнею полосаті бджоли, з пластикових пляшок зроблені, літають, а там такий прекрасний фонтанчик, а там диво-лебеді чарують красою. Треба мати хист, щоб зробити таку красу і, звісно, бажання. За словами господині, ці творчі цікавинки подружжя Коханів робить спільно. Передплачують газету «Сільський вісник», а в ній так багато гарних порад для творчих людей. От полистають разом цю газету, і виникає бажання творити. Я допитуюся, чи не беруть з Інтернету зразки, однак Інтернету в подружжя нема.
Багато предметів, які ми вважаємо непотрібними в повсякденному житті, згодилися для творчості. Звичайні пластикові пляшки стали відповідною основою для яскравих виробів. Все у Коханів доречно і гарно. Не двір, а велика і цікава пригода для дітей. Та й дорослим тут затишно і особливо приємно. Такі креативні вироби – відмінна прикраса саду. Зробити їх своїми руками нескладно, необхідна звичайна інструкція та бажання. Так-так, все починається з бажання. Уявіть: наче живі пластикові лілії і конвалія, які, здається, мов  із казки. А які диво-квіти на деревах. А поруч фонтанчик, викладений із каміння. Лелеки, немов живі, гніздяться на яблунях. Все до дрібниць продумане, все казково-вражаюче. Можна діток на екскурсію приводити.

Донька Наталія Кузло (Кохан) розповідає:
– Приємно, що мої батьки такі творчі люди. Все почалося з камінчиків, які трактор привозив з поля разом з картоплею. Назбиралося їх чимало, от тато і вирішив покласти з них доріжки у дворі. Щоб завершити роботу, потім їздив велосипедом і дозбирував каміння. Згодом знайшлося застосування і ракушкам, які мої діти доставили з моря. Крок за кроком дарували нове життя іншим підручним матеріалам. З лісу привозили цікаве гілля, використовували пеньки, звичайно і живі квіти брали додому. А хіба ж нема використаних шин чи пляшок, з яких можна творити красу? Мої батьки бачать гарне у багатьох звичайних речах. Ми з чоловіком та синочком їм залюбки у такій творчості допомагаємо.

КАРТИНИ МЕНІ, ЯК ДІТИ
Тетяна Іванівна має ще одне дуже велике захоплення – це вишивання картин. Чоловік хобі дружини дуже підтримує. Завжди цікавиться, скільки протягом дня встигла його половина вишити. Тетяна Іванівна з усмішкою пояснює:
– Я й не розумію, звідки у мене взялася любов до вишивання. Ні мама, ні бабуся такої особливої пристрасті до цього не мали. Колись я почала з вишивання рушників. Треба були гроші, то їх продавала. А як втягнулася у вишивання картин, то вже без цього захоплення не уявляю свого життя. Повірте, це мій найкращий відпочинок. Я собі взимку ввімкну телевізор, одним оком поглядаю, але вся зосереджена на вишивці. Лягають на полотно хрестики, і я бачу, як народжується краса.
Особливо вражають вишиті ікони господині. Вони дуже гармонійні у кольорі та тематиці. Здається, це самі сторінки Біблії лягли на полотно. Заворожує Ісус Христос і Божа Мати. Це своєрідна вишивана іконографія. Великі роботи за розміром. От ікону «Ісус Христос в човні» вишивала Тетяна Іванівна дві зими, бо ж саме зимою є час для хобі найбільше. За розповіддю жінки, встає вона взимку спозаранку, швидесенько все порає, щоб якнайшвидше сісти за вишивання. Треба ж спочатку господарство до пуття довести. Наробиться, а як присяде вишивати, то вже відпочинок. Це віддушина. Набралася енергії позитивної від вишивання, та й знову до господарської роботи. Зізнається господиня, що вже одягає окуляри. Робота ж ця потребує ще якої пильності очей. Бісером не береться вишивати Тетяна Іванівна, бо дуже вже треба сліпати.
А загалом почала вишивати моя співрозмовниця ще у 19-ть. Як жила у дев’ятиповерхівці, то часто бачила у дівчат гарні вишиті речі. От наволочки на подушки навчили вишивати подруги.
– Продати картини рука не піднімалася і не підніметься, – стверджує рукодільниця, – ну як продати. Вони ж, як мої діти. Я стільки вклала в них любові і душевного тепла, праці творчої. А взагалі, як можна скласти такій роботі ціну? Але справа не в ціні. Не готова відірвати їх від душі, якщо чесно. От тільки дарувала невеликі картини двоюрідному брату Василю з Партизанського, він мені рамки робить. А ще у Харків та Кіровоград менші за розміром свої роботи у подарунок рідним передавала. Ті картини вишивала за тиждень.
Я не можу надивитися на прекрасний бузок у вазі, бузок різних відтінків. Весна лягла на полотно та й годі, бо ж і фіалки чудові поруч. А тюльпани яскраві хіба ж не нагадують мені про травень у дворі. А які лілії зігнули голови у букеті. Ні, це не вишивка, це просто вийшла господиня, назбирала квітів, і, здається, просто прижилися вони у світлиці на полотні. А там он голуб з голубкою вишиті на картині, як символ вічних сімейних цінностей, зовсім близько лебеді зі своїм потомством і котик хатній. Кожна картина так чудово грає кольорами, що милуватися можна довго.
Здається, світ довкола нас ліг на полотно майстрині. Життя Коханів – це не суцільна рівнесенька стежечка, були різні часи і різні переживання. А хіба ж буває без цього людська доля? Тож нехай Матір Божа покриває цю прекрасну родину своїм омофором, так, як тримає вона це святе полотно на одній із вишитих картин  Тетяни Іванівни.
Люба КЛІМЧУК















.



День матері зустріли піднесено
Дубровиця
Відразу два цікавих культурно-мистецьких заходи пройшло у районному Будинку культури напередодні та в День матері. 12 травня всі бажаючі переглянули виставу Рівненського обласного музично-драматичного театру «Сватання на Гончарівці», яку подарували дубровичанам депутат Верховної Ради Василь Яніцький та депутат обласної ради Віталій Сухович. Незважаючи на будній день, зала районного будинку культури була заповнена. Своєю грою актори торкнулися сердець всіх присутніх – від літніх до дітей. Особливо припала до душі виконавська майстерність Сергія Бондарука, який зіграв роль Стецька. Скажу від себе: кожен актор на велику і недосяжну глибину занурився у свою роль. Справжній український мюзикл, що дихає піснею та словом вільно, творчо, душевно, реалістично і дуже смішно! Гарний культурний відпочинок ввечері - це театр, бо актори дійсно спрацювали сповна для глядачів! Творчих успіхів всім акторам та працівникам театру.
Помічник-консультант народного депутата Оксана Слободзян щиро подякувала артистам за подароване свято, за дорученням Василя Петровича та Віталія Миколайовича, передала жінкам палкі вітання з Днем матері та побажання щастя й благополуччя, здоров’я та достатку, великого материнського щастя. Оксана Семенівна вручила Грамоту Василя Яніцького та грошову премію жінці з великим материнським серцем - Наталії Кренько з Бродця. Вона народила троє діток та взяла на виховання четверо прийомних дітей. Пані Наталії всі присутні також аплодували стоячи, вклоняючись Матері, любові якої вистачає на семеро дітей.
Розпитала глядачів про враження. Всі зазначили, що приємно бачити у Дубровиці такі гарні мистецькі події, бо життя наше складається не лише з вирішення матеріальних проблем. Вистава підняла настрій всім, хто її бачив.
Нагадаю, що комедія «Сватання на Гончарівці» написана Григорієм Квіткою-Основ’яненком у 1835 році. Попри серйозність, вперше порушеної в українській літературі проблеми кріпацтва, п’єса не втрачає смаку водевільної інтриги. Щирий гумор у п’єсі переплітається з авторською іронією, мотивами народних пісень, обрядовою поезією. Яскраве музичне оформлення, цікаві характери героїв, комедійні ситуації та діалоги, динамічний сюжет ось вже понад півтора століття підтримують незгасаючий інтерес до п’єси класика.
Ім’я народного артиста України Степана Гіги у багатьох асоціюється передусім із піснею «Яворина», хоча у його репертуарі чимало не менш популярних творів. Свої чудові пісні дарував артист прекрасним жителькам Дубровиччини 13 травня, у День матері. У концерті, окрім знаного артиста, взяли участь його талановиті син Степан та донька Квітослава. Вони часто гастролюють разом з батьком і найчастіше виконують пісні на його музику.
Зала районного будинку культури також була заповнена. Багато освітян прийшли послухати спів талановитого виконавця. Як зазначила голова ради профспілки працівників освіти району Віра Твердюк, цей концерт став дарунком профспілкових організацій навчальних закладів своїм працівницям. У кожній школі - своя профспілка, отож на розсуд кожної і пропонувалося придбати квитки на концерт. В середньому виступ Степана Гіги обійшовся для педагогів у 80 гривень. Освітяни міських навчальних закладів, Висоцька, Залужжя, Сельця, Орв’яниці, Бережок, Берестя із задоволенням послухали чудові українські пісні. За їх словами, багато творів Степан Гіга виконав особисто і концерт тривав майже дві години. Директор Висоцького навчального закладу Валентина Креденсир написала у Фейсбук:
«Щойно повернулися з концерту народного артиста України Степана Гіги. Емоції зашкалюють. Слова підібрати тяжко. Почути потрібно серцем. Батько, донька і син - це неперевершені таланти, які пропагують українську пісню. Дякуємо Вірі Миколаївні, голові профспілки працівників освіти Дубровиччини, за чудовий подарунок».
Ось такі чудові вихідні мала наша Дубровиччина.
Люба КЛІМЧУК.



ЙОГО  КРИЛА  ЗЛАМАЛА  ВІЙНА

В День перемоги над нацизмом було приємно поспілкуватися з шанованими батьками нашого полеглого захисника Юрія Колесника. Вони прийшли привітати ветеранів, всіх земляків з Днем перемоги, а заодно, звісно, провідати сина. Нагадаю, що дубровичанин Юрій Колесник спочиває на старому цвинтарі у Дубровиці поряд зі своїм дідом, який поліг за Україну, перебуваючи в лавах УПА. Володимир Олександрович Колесник, батько солдата, звертаючись до земляків закликав любити Україну і кожному з нас робити все можливе, щоб наша держава стала мирною і процвітаючою. Саме з себе починати зміни на краще, а не чекати, поки зміни прийдуть зверху. Батько Героя зазначив: «Мій син віддав життя не для того, щоб цвіт нації їхав на заробітки за кордон, він воював, щоб Україна дала можливість юнакам та дівчатам самореалізуватися. За це віддавали життя у різні часи захисники України».
Разом з тим батьки Юри розповіли мені про те, як бережуть в Україні пам’ять про їх сина. Бережуть не лише у наших спогадах, а й у мистецтві.
З 5 травня по 31 серпня у музеї найдавніших пам`яток Львова (вул. Ужгородська 1, Храм Івана Хрестителя), буде діяти виставка «ЯВІР», присвячена пам’яті Юрія Колесника та Героям війни, живим і убієнним. Як зазначили організатори, вона покликана боротись супроти душевної деградації, розпаду особистості, байдужості, «духовної» смерті сучасного покоління. Назву для виставки обрали невипадково: «Явір» – це був позивний бійця на війні. Кожної вільної хвилини Юрій малював. На війні юнак на проханням побратимів займався татуюванням.
На одному із Юриних полотен ми бачимо зображення двох білосніжних крил, обгорілих червоних та чорних ніг – це він зображує себе пораненим, що виривається з вогняного пекла з-під залпів «градів» під містом Щастя. А в другому боці цієї картини видніється розкіш, що панує на мирній землі – ось він, сенс його робіт.
«І не стало на Землі ні фарб, ні пензлів, щоб розказати ту Правду, яку Він пізнав, і стала ця Правда такою нестримною, що не втримати її ні у руках, ні у житті. І тоді, пішов Він до ГОСПОДА, щоб передавати нам письмена БОЖІ: Світанок і Громовицю, Веселку і Сніговії, Град і Затемнення, бо і Там треба рук і серця, а нам далі жити і відчитувати Письмена Оті. Берегти і передавати, щоб не загубилась ні піщинка, ні квіточка, ні сльозинка Печалі БОЖОЇ, що доводиться забрати кращих так швидко, бо закінчуються часи. І вмочають вони пензлі свої не у фарби, а кров серця Свого, щоб поставити крапку в кінці речення. А хто Душу свою віддасть за друга свого і безсмертний той у Царстві Небесному. Амінь», – висловилась куратор виставки Оксана Козинкевич, яка була «хрещеною матір’ю» бійця.
«У його роботах часто зустрічаємо крила. Знаєте, це дуже символічно, адже ця війна зламала його крила», – додає вона.
На одній з перших Юриних картин «Художник» митець тримає в руках пензлі та палітру, на ній зображено яблуко з немовлям всередині. Картина відтворює бажання досягти внутрішньої гармонії, миру та рівноваги.
Після Юриної смерті твір завершено під назвою «Художник і війна». Картина стала колажем з фрагментами форми, шевронами, ременем від автомата, патронами та іншими Юрковими особистими речами.
«Тату, мамо, сестро, завершіть мої роботи, якщо зі мною щось станеться. Я йтиму до кінця, до ПЕРЕМОГИ!», – просив «Явір».
І рідні виконали його прохання: всі роботи були закінчені, оздоблені шматками тканини з його форми, набоями та іншими боєприпасами. На відкритті виставки побували батьки Юрія Колесника і поспілкувалися з людьми, які прийшли подивитися картини сина і вшанувати його пам’ять.
Нагадаємо, Юрій Колесник народився в день 40 Севастійських мучеників-воїнів (22 березня 1994 року) у Дубровиці. Навчався в Дубровицькому професійному ліцеї.
Перші художні роботи були виконані до свят та урочистостей, перша виставка робіт в міському парку, перший відеофільм про свої твори презентує під містично-філософські мелодії Стінга.
У 2013 році Юрій вирішує присвятити себе захисту Батьківщини і 15 жовтня підписує контракт на військову службу в ЗСУ. 23 жовтня 2017 року Юрій Колесник загинув біля с. Богданівка Волновахського району. За життя був нагороджений відзнаками та медаллю захисника України. Посмертно – орденом «За мужність».
Люба КЛІМЧУК.


У СВЯТО НА ПОСТУ!

12 травня відзначали Всесвітній день медичних сестер. Багато можна говорити про роль людей цієї професії, найбільше ми цінуємо їх працю, як недужі.

Саме у цей день поспілкувалася з працівниками терапевтичного відділення нашої лікарні. 45 хворих перебувало тут на лікуванні. На зміні було два медпрацівники, а бувають вихідні, коли одній медсестрі доводиться самотужки робити весь спектр медичної роботи у відділенні. «Роботи тут море» – так кажуть про своїх рятівниць у білих халатах самі хворі.
Багато літніх людей тут лікується, багато недужих з хронічними патологіями. Медсестри у вихідні – найбільша опора хворих. Крапельниці, ін’єкції, вимірювання тиску, кожному треба пігулки розтолкувати, як пити. За день тут набігаєшся, як марафонець, а треба ж і документацію медичну вести.
Вони не скаржаться на об’єм роботи, бо ж самі вибрали таку життєву стежку.
Шкода, що держава таку відповідальну роботу оцінює нарівні з некваліфікованою.
Гарний колектив загалом у терапії: лікарі, медперсонал і молодші медичні сестри.
На знімку чергова зміна: Ольга Віторівна Мазур, Валентина Миколаївна Стельмах, Наталія Василівна Капітан, Валентина Олександрівна Стельмах. Отож я побувала між двома Валями, та ще й Стельмах. Як годиться, загадала бажання.
Дівчата, спасибі за роботу! Хай Бог вертає здоров’я в стократ, а держава дасть більш гідну зарплату!
Люба КЛІМЧУК



Неначе долю хрестиком вела…
День вишиванки райцентр зустрів виставкою «Візерунки долі». Продемонструвати своє майстерне вміння володіти голкою з’їхались умілиці з усієї Дубровиччини. Різнобарв’ям вишитих рушників, сорочок, серветок та картин мали змогу помилуватися всі охочі біля районного будинку культури. Радували око і запашні українські короваї. Для гостей також було організовано караоке з народними піснями та складання з вишивок мапи району.




ЛІКАР ПОВИНЕН
СПІВПЕРЕЖИВАТИ ХВОРОМУ

Молодь у всьому світі хоче випробувати себе, спробувати щось нове. Вижити й утвердитися в новому середовищі вдається далеко не кожному.
Це під силу тільки дуже цілеспрямованим людям. Таким, як молодий львівський лікар Валерія Пасько. Попри свою зайнятість, дівчина щотижня приймає пацієнтів й в найвіддаленішому селі нашого району – Перебродах. Про те, як стати успішною та не зчерствіти душею, сьогодні вона розповість і нашим читачам.

Валеріє, розкажіть трошки про себе.
Мій тато – киянин, мама – уродженка Лютинська. Народилася я в столиці України, проте доля склалася так, що після смерті батьків переїхала на постійне місце проживання до бабусі у село. У Лютинську закінчувала й школу. Оскільки результати зовнішнього незалежного оцінювання були досить високими, це дозволило вступити на бюджет до Київського медичного університету імені Богомольця.
Медицина – це тому, що престижно, або ж були якісь особистісні мотиви?
Мені було тільки вісім років, коли моя мама захворіла. Лікарі поставили їй фатальний діагноз – онкологія. Можливо, це зараз звучатиме дещо патетично, проте всю її хворобу ми пройшли разом. З перших днів, коли матуся дізналася про свій життєвий вирок, вона делікатно й тонко намагалася підготувати мене до подальшого існування без неї. Поки інші мої однолітки ще гралися в пісочниці, я вже вміла сама приготувати собі поїсти, підправити одяг, попрати та попрасувати. Для мене дев’ятирічної не було проблемою підрубити шкільну сукенку чи зібрати власноруч шкільне приладдя. Любов до науки мені так само прищепила мама. Ми удвох гарно проводили час за математичними прикладами. І знаєте, мама вміла настільки захопити цим, що в майбутньому математика надовго була моїм улюбленим предметом.
Онкологія – безжальна недуга. Я ще дитиною навчилася полегшувати страждання найдорожчої в житті людини.  Коли мама згасає в тебе на руках, а ти ще сам такий безпорадний, то мимоволі починаєш стрімко дорослішати. Тоді мені інколи здавалося, що моя матуся надто вимоглива та жорстка зі мною. Тепер  розумію, що це був великий прояв її любові – таким чином вона намагалася мене бодай трохи адаптувати до подальшого життя. Я безмежно вдячна своїм тіткам та дядькам, а особливо бабусі, що спробували замінити мені батьків. Однак вважаю, що мама все ж залишила основний відбиток на моєму характері та вдачі. Й зараз, коли на душі моторошно, я беру до рук голку та кидаюся у вишивання. Мене його навчила матуся ще зовсім маленькою, за довгими розмовами, як я маю жити без неї. Напевно, зараз це та захисна реакція, що включається десь в моїй голові самохіть, якщо виникає потреба прийняти важливе рішення, а порадитися немає з ким. Адже медицина – це по суті постійні тривоги й сум’яття. Коли в стаціонарі маєш хворого, чиє життя ледь-ледь тліє, думки про нього не залишають тебе ні на мить. Бо в якийсь момент життя людина залежить тільки від твоїх рішень та дій.
Отож ваш шлях у медицину був обдуманим та омріяним. А як склалося згодом з лікарською спеціалізацією?
Полегшувати страждання людям – це те, що я дійсно люблю й хочу робити. А от щодо спеціалізації, то я часто захоплювалася різними напрямками медицини. Був період, коли навіть мріяла бути патологоанатомом. На другому курсі навіть рік під началом професора Діброви працювала як кафедрал. Тоді мене направду дуже це захопило, проте проти цього повстала бабця. Мовляв, внученько, що ж це таке, я тебе на лікаря послала вчитися, а ти трупи будеш препарувати. Але згодом й в мене самої змінилися пріоритети. Я спробувала себе в реанімації, і вона захопила мене понад усе. Провівши там три роки, не раз стикалася з екстремальними ситуаціями. Скажу одне, за цей період у нас не було жодного випадку смерті від інфаркту, всіх хворих з таким діагнозом вдавалося повертати до повноцінного життя. Тож в Дубровицю я прийшла вже з непоганим багажем практичного досвіду.
Оскільки я вступала до вузу за державним скеруванням, то була спрямована на роботу саме сюди. Однак доля розпорядилася по-своєму. Інтернатуру випало проходити у Львові, згодом запросили туди ж на роботу.
Як доля привела Вас в таке віддалене село, як Переброди?
Колись, як приїжджала до Дубровиці, мені здавалося, що залізничний вокзал – це вже край України, далі починається чужина, інша держава. Але, як виявилося, існує життя, при чому нічим не інше, як у тому ж Львові чи Києві, і за межами цього вокзалу. Тепер мені вже смішно з тих моїх переживань, що відчувала, коли мене Вікторія Михайлівна Островець скеровала на роботу в Переброди. Пригадую, як перший раз їхала в це село разом з педіатром Володимиром Петровичем Мациком. Тоді шлях тягнувся як ніколи довго. А ще знайомі наганяли страхів перед тим про крутий норов перебродівців та мало не мафіозні клани в селі. Насправді все це виявилося пустими балачками – люди всюди однакові, а в Перебродах, можливо, ще більш гречні та привітні, як деінде.
За два роки, що провела там, по-справжньому зріднилася з ними. Мені щиро шкода всіх людей, що змушені жити в таких глибинках, де будь-яка мало-мальська проблема зі здоров’ям може обернутися летальним наслідком. Пригадую, як на перших порах мені особисто довелося викликати невідкладну допомогу до хворого з серцевим нападом. Машина їхала на мій виклик десь півтори години – весь цей час я напевне хвилювалася навіть більше, аніж рідні мого пацієнта. Вони ж бо не знають, чим може обернутися кожна згаяна мить.
Прикро, коли згодом люди нарікають, от прийшов до лікаря, а він нічого не міг вдіяти. А що можна зробити, коли в твоєму арсеналі немає зовсім нічого, аби надати хоча б елементарну невідкладну допомогу?! Скільком би інсультам можна було запобігти, якби в амбулаторії була б бодай ампула «Гепарину». Біда таких віддалених сіл в тому, що вони по суті відкинуті на кілька десятиліть назад, в часи наших бабусь та дідусів, відбувається той же природний добір, як і колись, при якому виживає тільки сильніший.
Якось так вийшло, що відбувши необхідний термін в цьому селі, вже не змогла згодом кинути його жителів напризволяще. Тому й зараз, вже працюючи в Львівській обласній клінічній лікарні та паралельно у військовому госпіталі, все одно на вихідні поспішаю до Переброд.
Що спонукає щотижня долати чималий шлях від Львова до поліської глибинки?
Якщо комусь може видатися, що їду сюди через матеріальний стимул, то мушу розчарувати. Ті чверть ставки сімейного лікаря, що одержую тут, не покривають мені навіть транспортні витрати. Ото вже точно, що медицина в Перебродах – для мене скоріше хобі, аніж підробіток. Але совісно тепер залишити на самоті з недугами три тисяч людей, які приходять до мене на прийом, терпляче просиджують в черзі, старанно виконують вказівки. Знаю, що поки що нема для мене заміни, тому, незважаючи ні на що, вперто продовжую лікарську практику й в Перебродах. Знаєте, чим мене підкупило це село? Тут люди трохи емоційні, але за рідні Переброди вони стоять горою. Тут особливе поняття громади: якщо в когось біда, то всі гуртом, якщо треба відстоювати щось, то також всі колективно захищають свої інтереси.
Мені подобається, як ці люди швидко організовуються, як самотужки роблять своє життя бодай трохи комфортнішим.
Можливо, комусь це видасться дивацтвом. Але думаю, десь на небі, моя мама схвально оцінює такі мої дії.
Ви молодий практикуючий лікар, тобто не обтяжені радянськими медичними стереотипами. Як Ви сприймаєте медичну реформу?
Безперечно, в медицині вже давно необхідно було щось міняти. Проте, чи будуть ефективними ці зміни, якщо не міняти всю систему й не мінятися самим? Один простий приклад. У суботу вервечка з пацієнтів в тих же Перебродах хотіла підписати зі мною декларації. (Хоча я постійно їм і рекомендую підшукати більш підходящого лікаря, адже я далеко й в разі потреби зі Львова не наїздишся). Але не було світла, а відтак й Інтернету, щоб вдалося зробити це практично. Й таких невеличких, але досить частих «але» трапляється, куди не кинься.
Як на мене, ця реформа більше захищає медика, аніж пацієнта. Адже тепер всі дії лікаря чітко прописані, й він виявиться «прикритим по всім фронтам», а от простій людині буде куди складніше. І ті суми, що регламентуються в угодах, – ну геть смішні, враховуючи нинішню вартість та якість препаратів.
Наскільки пацієнт у Львові відрізняється від пацієнта у Перебродах?
Хворий всюди однаковий – він приходить до лікаря зі своїм болем та турботами. І там, і тут є люди з різними статками та можливостями. Проте кожен з них хоче максимум уваги до себе, не любить черг та довготривалих обстежень. Менталітет наших людей влаштований так, що якщо йому конче треба, то лікар має розбитися, але найшвидше, як часто чую, обслужити. Раз навіть не витримала та й відповіла на це цинічне «ви повинні обслужити», що обслуговують не в лікарні, а в ритуальних послугах чи барі, приміром. Дуже дратує, коли ти ведеш прийом, зосередився на якомусь хворому, а тут інший просовує голову в двері: «Мені ж тільки запитати», починаючи описувати симптоматику вже свого захворювання. Або ж є геть «відірвані» пацієнти – йдеш після напруженого безкінечного прийому з роботи, коли вже вислухав 72 чоловік, а тебе наздоганяє мамочка на крутому авто: «Я не хотіла в черзі паритися, подивіться, щось з малою не те, може-то, температурить».  Вона навіть не спромоглася ту температуру зміряти. А коли виявилося, що дитя просто елементарно мало на вулиці гуляє, через те таке в’яле,  то матуся ще здивовано перепитує, як це тепер їй пішки з малою ходити, а не на машині кататися? Або приходить якийсь місцевий чиновничок й вимагає довідку для сина, котрий за бурштином прогуляв заняття в школі. Чого, скажіть, я цю довідку йому повинна давати?
Як Ви гадаєте, чого нині бракує медицині на селі найбільше?
Простіше, мабуть, перелічити, чим така медицина забезпечена сповна. Недавно мені довелося в Перебродах надавати допомогу в ДТП, за браком джгута довелося розірвати фонендоскоп, щоб спинити кровотечу. Адже в таких ситуаціях таких джгутів необхідно декілька. Або ж довелося, як за царя Гороха ще, при епілептичних судомах розтискати щелепи ложкою, бо такого інструменту, як повітряпускач тут ніколи не бачили. А втім, смішно таке й казати, всього-то ціна питання – якихось тридцять-п’ятдесят гривень, бо ж саме стільки вартує той джгут чи трубочка-повітряпускач.
Чому більшість Ваших колег відмовляються від роботи тут (тобто в провінції)? Вирішальну роль відіграє тільки матеріальний фактор?
Мабуть, щоб зробити нашу глибинку привабливою для молодого спеціаліста, слід насамперед подбати про такий факт, як наявність житла для нього. А для лікаря в першу чергу – бо він на селі і цар, і Бог. При тому ж це має бути гарний комфортний будинок, а не пристанище для безхатька. Також не останню роль зіграє нормально укомплектована амбулаторія. Якби, наприклад, мені довелося це робити, то проаналізувала б всі критичні виклики й відповідно до потреб на них, робила б укладку медикаментів та інструментарію. Треба сказати, коли Перебродівська амбулаторія забезпечувалася з Дубровиці, то там таки був досить пристойний асортимент всього найбільш необхідного. Але кожен лікар укомплектує амбулаторію тим, що найбільше йому знадобиться.
Щодо приміщення амбулаторії, то в Перебродах воно після реконструкції вже має досить пристойний вигляд.
Далі, що має бути, – це чітко сформоване поняття робочого часу у тих же медиків. Мені щиро шкода моїх тутешніх колег-медсестричок. Бо коли вона приходить у 9.10 на роботу, то всі бачать, що вона запізнилася. А те, що вона за ніч двічі бігала на виклик, не бачить ніхто. У цих жіночок практично немає ніякого особистого життя, зранку та ввечері до їхнього дому – черга на уколи чи інші процедури. Ще й можуть попрікнути потім, а за що їм зарплату платять. Тут заведено так, всю свою роботу пороблять, а тоді йдуть до медсестри додому, щоб проколола. Ніхто не зважає, що у неї достатньо, окрім роботи, й власних клопотів.
Добре, що тепер за умов реформи вже можливо врешті буде чітко розмежувати робочий та вільний час. Бо було у нас й таке: після дванадцятої ночі в двадцятиградусний мороз одна місцева баришня, гарно посидівши звечора за келихом коньяку, зірвала медсестричку на виклик, бо тиск, бачите, до 137 скочив. Коли ж надалі за подібні виклики доведеться платити з власної кишені, то, можливо, й життя сільського медика дещо просвітлішає.
І найголовніше – лікар повинен постійно розвиватися, удосконалюватися. Адже той панкреатит, що був п’ять років тому, зовсім відрізняється від нинішнього. А для того, щоб розуміти, як модифікуються хвороби, лікар постійно має вчитися – відвідувати курси, конференції. Якщо місцева влада подбає про всі вищеназвані фактори, то, гадаю, й спеціаліст знайдеться мені на заміну.
Завдяки аналітичному складу розуму серед медиків були видатні белетристи. Наприклад, мої улюблені Чехов та Булгаков. А яке хобі у лікаря Валерії Пасько?
Я обожнюю квіти, дерева. Якщо взимку – то полюбляю порпатися поміж вазонів. Дуже подобається вишивати бісером. Мені особливо імпонує, що в такий момент можна просто помовчати й подумати про щось своє. Вже й навіть не перелічу, скільки маю готових робіт.
Ваше життєве кредо?
Стався до людей так, як хочеш, щоб вони ставилися до тебе. Тому завжди охоче піднімаю трубучку, навіть якщо це пізно вночі. Якщо я можу допомогти, то чому б не поділитися своїми здібностями?
Клятва Гіппократа – пафосна обітниця присвятити життя зціленню людей, а яке потойбіччя медицини? З чим стикаєтеся в повсякденності?
Знаєте, все дуже романтично тільки у фільмах та книжках. В реальності все набагато простіше або навіть жорсткіше. Коли я прийшла на роботу в Переброди, часто стикалася з ситуаціями, що в селі вже вважаються звичними. Отруївся, бо обробляв жуки. Впав без тями біля колодязя. А в амбулаторівському арсеналі нема нічого, крім анальгіну, дібазолу та дімедролу. Один з цих препаратів можна знайти в кожній домашній аптечці. А від ще одного відмовилися ще за радянських часів. Я все тоді билася – ну невже не можна закупити щось більш новіше? Ту ж баночку «Гепарину», що при вчасному введенні міг би врятувати не одне життя. Скільки людей на селі повмирало від тромбозів? хіба так важко зрозуміти: ефективність медицини залежить не тільки від вмінь персоналу, але й від фінансового боку? Не кожен пацієнт може тепер дозволити таку розкіш, як якісні ліки чи винайняти авто в разі потреби для транспортування на огляд до більш вузького спеціаліста.
Я півроку билася, щоб відремонтували кардіограф, а коли лагодити цей апарат хотіли доручити… завгоспу, то врешті мій терпець ввірвався й я напряму висловила це перед головою райдержадміністрації Миколою Петрушком та помічником народного депутата Василя Яніцького Оксаною Слободзян. Чомусь смужки для глюкометра мені також треба закуповувати самостійно у Львові, хоча це можна було б зробити на місці. Проте, як кажуть, лікар лікарю не вказує, що робити…
Розкажіть про якийсь екстремальний чи курйозний випадок з Вашої лікарської практики?
Навіть в Перебродах було, вжила людина безневинну таблетку анальгіну, але це викликало бурхливу реакцію організму й все могло б закінчитися геть трагічно, якби не мій попередній реанімаційний досвід.
Коли зупинка дихання у пацієнта, то я не думала вже, що там каже підручник, а робила завчені на практиці маніпуляції – шукала вену і робила необхідну ін’єкцію. Адже доводилося практикувати й внутрішньовенні ін’єкції в паху, на лобі тощо.
До себе в роботі буваю аж надто вимоглива. І відповідно цього чекаю й від інших. Дуже розізлив один випадок, коли довелося супроводжувати попуткою дитину з підозрою на перелом хребта, бо для нашої санітарної машини не було й краплі пального. Такі речі не допустимі у медичній практиці. Хіба що в медика має бути зовсім вихолощена здатність до співпереживання. Я поки що такого сказати про себе не можу. Тому, мабуть, до речі, й не стала онкологом – забирати останні гроші з родини вкрай безнадійного хворого за хімію, що вже не принесе жодного ефекту, хіба що прискорить відхід, я не змогла б.
Чому нині основний ухил робиться на профілактику? Яких діагнозів ми як потенційні пацієнти могли б уникнути завдяки ній?
Якби не людська лінь та український менталітет, що якось воно буде, можна було б запобігти багатьом недугам. Пробувала проводити в Перебродах профілактику йододефіциту, то на мене дивилися квадратними очима, що то я хочу таке. А я просто хотіла, щоб у майбутньому люди не страждали зобом, не так швидко втомлювалися, покращили загальне самопочуття.
Чи вірите Ви у вроки, переляки, пороблене? Як ставитеся до народної та нетрадиційної медицини?
Я категорично не вірю в усілякі такі речі. Людський організм – це злагоджений механізм. Якщо в ньому стаються якісь неполадки, то на це є свої причини. Завдання лікаря до них докопатися. Дуже скептично відтак ставлюся й до народної медицини. Як правило, не беруся лікувати хворих, що до цього тривалий час вживали різні травки чи зверталися до доморощених костоправів.
А ваше запитання зачепило за живе. Надто ще свіжий в пам’яті один випадок з моєї лікарської практики, коли готувала до операції пацієнту на ранній стадії онкології. Ми спільно вималювали алгоритм подальших дій. Але раптом на півроку жінка пропала. А з’явилася знову на останній стадії раку. Каже, що лікувалася травками у відомого на весь Львів травозная. Коли вже були готові всі аналізи, не витримала, посадила її в авто, повезла, аби поговорити з цим «диво-лікарем» особисто. Подивитися йому в очі та  запитати, як він міг за банальні папірці, що справно тягнув з хворої за свої «ліки» відібрати останній шанс у матері двох діток? Знаєте, коли ми зайшли до нього під виглядом потенційний пацієнток, цей шарлатан просто зробив вигляд, що вперше бачить цю жіночку…
А без мами залишилося дві крихітки, найменшенькій ледве виповнилося рочок, бо на час мого першого знайомства з цією пацієнткою дитинці було вісім місячиків. Якби моя воля, я б усіх-усіх людей до життя повертала б навіть при найскладніших недугах. А так я тільки плакала тоді від лікарської безпорадності. Бо ж навіть найкращий з лікарів – всього лиш людина, а не Бог, що має здатність воскрешати з того світу. Отож ніколи не втрачайте дорогоцінний час, навіть коли вас приголомшили найстрашнішим діагнозом. інколи в медицині відіграє роль навіть кожна секунда.
А так хай кожна людина буде налаштована на позитив, тоді менше буде всіляких приводів для дурних забобонів  та для звернень до сумнівної репутації цілителів. Сподобався лозунг однієї з львівських клінік: «Здоров’я – у вашій голові, а не в аптеці».
Дякую за розмову.
Людмила РОДІНА.