пʼятниця, 1 червня 2018 р.




ЛІКАР ПОВИНЕН
СПІВПЕРЕЖИВАТИ ХВОРОМУ

Молодь у всьому світі хоче випробувати себе, спробувати щось нове. Вижити й утвердитися в новому середовищі вдається далеко не кожному.
Це під силу тільки дуже цілеспрямованим людям. Таким, як молодий львівський лікар Валерія Пасько. Попри свою зайнятість, дівчина щотижня приймає пацієнтів й в найвіддаленішому селі нашого району – Перебродах. Про те, як стати успішною та не зчерствіти душею, сьогодні вона розповість і нашим читачам.

Валеріє, розкажіть трошки про себе.
Мій тато – киянин, мама – уродженка Лютинська. Народилася я в столиці України, проте доля склалася так, що після смерті батьків переїхала на постійне місце проживання до бабусі у село. У Лютинську закінчувала й школу. Оскільки результати зовнішнього незалежного оцінювання були досить високими, це дозволило вступити на бюджет до Київського медичного університету імені Богомольця.
Медицина – це тому, що престижно, або ж були якісь особистісні мотиви?
Мені було тільки вісім років, коли моя мама захворіла. Лікарі поставили їй фатальний діагноз – онкологія. Можливо, це зараз звучатиме дещо патетично, проте всю її хворобу ми пройшли разом. З перших днів, коли матуся дізналася про свій життєвий вирок, вона делікатно й тонко намагалася підготувати мене до подальшого існування без неї. Поки інші мої однолітки ще гралися в пісочниці, я вже вміла сама приготувати собі поїсти, підправити одяг, попрати та попрасувати. Для мене дев’ятирічної не було проблемою підрубити шкільну сукенку чи зібрати власноруч шкільне приладдя. Любов до науки мені так само прищепила мама. Ми удвох гарно проводили час за математичними прикладами. І знаєте, мама вміла настільки захопити цим, що в майбутньому математика надовго була моїм улюбленим предметом.
Онкологія – безжальна недуга. Я ще дитиною навчилася полегшувати страждання найдорожчої в житті людини.  Коли мама згасає в тебе на руках, а ти ще сам такий безпорадний, то мимоволі починаєш стрімко дорослішати. Тоді мені інколи здавалося, що моя матуся надто вимоглива та жорстка зі мною. Тепер  розумію, що це був великий прояв її любові – таким чином вона намагалася мене бодай трохи адаптувати до подальшого життя. Я безмежно вдячна своїм тіткам та дядькам, а особливо бабусі, що спробували замінити мені батьків. Однак вважаю, що мама все ж залишила основний відбиток на моєму характері та вдачі. Й зараз, коли на душі моторошно, я беру до рук голку та кидаюся у вишивання. Мене його навчила матуся ще зовсім маленькою, за довгими розмовами, як я маю жити без неї. Напевно, зараз це та захисна реакція, що включається десь в моїй голові самохіть, якщо виникає потреба прийняти важливе рішення, а порадитися немає з ким. Адже медицина – це по суті постійні тривоги й сум’яття. Коли в стаціонарі маєш хворого, чиє життя ледь-ледь тліє, думки про нього не залишають тебе ні на мить. Бо в якийсь момент життя людина залежить тільки від твоїх рішень та дій.
Отож ваш шлях у медицину був обдуманим та омріяним. А як склалося згодом з лікарською спеціалізацією?
Полегшувати страждання людям – це те, що я дійсно люблю й хочу робити. А от щодо спеціалізації, то я часто захоплювалася різними напрямками медицини. Був період, коли навіть мріяла бути патологоанатомом. На другому курсі навіть рік під началом професора Діброви працювала як кафедрал. Тоді мене направду дуже це захопило, проте проти цього повстала бабця. Мовляв, внученько, що ж це таке, я тебе на лікаря послала вчитися, а ти трупи будеш препарувати. Але згодом й в мене самої змінилися пріоритети. Я спробувала себе в реанімації, і вона захопила мене понад усе. Провівши там три роки, не раз стикалася з екстремальними ситуаціями. Скажу одне, за цей період у нас не було жодного випадку смерті від інфаркту, всіх хворих з таким діагнозом вдавалося повертати до повноцінного життя. Тож в Дубровицю я прийшла вже з непоганим багажем практичного досвіду.
Оскільки я вступала до вузу за державним скеруванням, то була спрямована на роботу саме сюди. Однак доля розпорядилася по-своєму. Інтернатуру випало проходити у Львові, згодом запросили туди ж на роботу.
Як доля привела Вас в таке віддалене село, як Переброди?
Колись, як приїжджала до Дубровиці, мені здавалося, що залізничний вокзал – це вже край України, далі починається чужина, інша держава. Але, як виявилося, існує життя, при чому нічим не інше, як у тому ж Львові чи Києві, і за межами цього вокзалу. Тепер мені вже смішно з тих моїх переживань, що відчувала, коли мене Вікторія Михайлівна Островець скеровала на роботу в Переброди. Пригадую, як перший раз їхала в це село разом з педіатром Володимиром Петровичем Мациком. Тоді шлях тягнувся як ніколи довго. А ще знайомі наганяли страхів перед тим про крутий норов перебродівців та мало не мафіозні клани в селі. Насправді все це виявилося пустими балачками – люди всюди однакові, а в Перебродах, можливо, ще більш гречні та привітні, як деінде.
За два роки, що провела там, по-справжньому зріднилася з ними. Мені щиро шкода всіх людей, що змушені жити в таких глибинках, де будь-яка мало-мальська проблема зі здоров’ям може обернутися летальним наслідком. Пригадую, як на перших порах мені особисто довелося викликати невідкладну допомогу до хворого з серцевим нападом. Машина їхала на мій виклик десь півтори години – весь цей час я напевне хвилювалася навіть більше, аніж рідні мого пацієнта. Вони ж бо не знають, чим може обернутися кожна згаяна мить.
Прикро, коли згодом люди нарікають, от прийшов до лікаря, а він нічого не міг вдіяти. А що можна зробити, коли в твоєму арсеналі немає зовсім нічого, аби надати хоча б елементарну невідкладну допомогу?! Скільком би інсультам можна було запобігти, якби в амбулаторії була б бодай ампула «Гепарину». Біда таких віддалених сіл в тому, що вони по суті відкинуті на кілька десятиліть назад, в часи наших бабусь та дідусів, відбувається той же природний добір, як і колись, при якому виживає тільки сильніший.
Якось так вийшло, що відбувши необхідний термін в цьому селі, вже не змогла згодом кинути його жителів напризволяще. Тому й зараз, вже працюючи в Львівській обласній клінічній лікарні та паралельно у військовому госпіталі, все одно на вихідні поспішаю до Переброд.
Що спонукає щотижня долати чималий шлях від Львова до поліської глибинки?
Якщо комусь може видатися, що їду сюди через матеріальний стимул, то мушу розчарувати. Ті чверть ставки сімейного лікаря, що одержую тут, не покривають мені навіть транспортні витрати. Ото вже точно, що медицина в Перебродах – для мене скоріше хобі, аніж підробіток. Але совісно тепер залишити на самоті з недугами три тисяч людей, які приходять до мене на прийом, терпляче просиджують в черзі, старанно виконують вказівки. Знаю, що поки що нема для мене заміни, тому, незважаючи ні на що, вперто продовжую лікарську практику й в Перебродах. Знаєте, чим мене підкупило це село? Тут люди трохи емоційні, але за рідні Переброди вони стоять горою. Тут особливе поняття громади: якщо в когось біда, то всі гуртом, якщо треба відстоювати щось, то також всі колективно захищають свої інтереси.
Мені подобається, як ці люди швидко організовуються, як самотужки роблять своє життя бодай трохи комфортнішим.
Можливо, комусь це видасться дивацтвом. Але думаю, десь на небі, моя мама схвально оцінює такі мої дії.
Ви молодий практикуючий лікар, тобто не обтяжені радянськими медичними стереотипами. Як Ви сприймаєте медичну реформу?
Безперечно, в медицині вже давно необхідно було щось міняти. Проте, чи будуть ефективними ці зміни, якщо не міняти всю систему й не мінятися самим? Один простий приклад. У суботу вервечка з пацієнтів в тих же Перебродах хотіла підписати зі мною декларації. (Хоча я постійно їм і рекомендую підшукати більш підходящого лікаря, адже я далеко й в разі потреби зі Львова не наїздишся). Але не було світла, а відтак й Інтернету, щоб вдалося зробити це практично. Й таких невеличких, але досить частих «але» трапляється, куди не кинься.
Як на мене, ця реформа більше захищає медика, аніж пацієнта. Адже тепер всі дії лікаря чітко прописані, й він виявиться «прикритим по всім фронтам», а от простій людині буде куди складніше. І ті суми, що регламентуються в угодах, – ну геть смішні, враховуючи нинішню вартість та якість препаратів.
Наскільки пацієнт у Львові відрізняється від пацієнта у Перебродах?
Хворий всюди однаковий – він приходить до лікаря зі своїм болем та турботами. І там, і тут є люди з різними статками та можливостями. Проте кожен з них хоче максимум уваги до себе, не любить черг та довготривалих обстежень. Менталітет наших людей влаштований так, що якщо йому конче треба, то лікар має розбитися, але найшвидше, як часто чую, обслужити. Раз навіть не витримала та й відповіла на це цинічне «ви повинні обслужити», що обслуговують не в лікарні, а в ритуальних послугах чи барі, приміром. Дуже дратує, коли ти ведеш прийом, зосередився на якомусь хворому, а тут інший просовує голову в двері: «Мені ж тільки запитати», починаючи описувати симптоматику вже свого захворювання. Або ж є геть «відірвані» пацієнти – йдеш після напруженого безкінечного прийому з роботи, коли вже вислухав 72 чоловік, а тебе наздоганяє мамочка на крутому авто: «Я не хотіла в черзі паритися, подивіться, щось з малою не те, може-то, температурить».  Вона навіть не спромоглася ту температуру зміряти. А коли виявилося, що дитя просто елементарно мало на вулиці гуляє, через те таке в’яле,  то матуся ще здивовано перепитує, як це тепер їй пішки з малою ходити, а не на машині кататися? Або приходить якийсь місцевий чиновничок й вимагає довідку для сина, котрий за бурштином прогуляв заняття в школі. Чого, скажіть, я цю довідку йому повинна давати?
Як Ви гадаєте, чого нині бракує медицині на селі найбільше?
Простіше, мабуть, перелічити, чим така медицина забезпечена сповна. Недавно мені довелося в Перебродах надавати допомогу в ДТП, за браком джгута довелося розірвати фонендоскоп, щоб спинити кровотечу. Адже в таких ситуаціях таких джгутів необхідно декілька. Або ж довелося, як за царя Гороха ще, при епілептичних судомах розтискати щелепи ложкою, бо такого інструменту, як повітряпускач тут ніколи не бачили. А втім, смішно таке й казати, всього-то ціна питання – якихось тридцять-п’ятдесят гривень, бо ж саме стільки вартує той джгут чи трубочка-повітряпускач.
Чому більшість Ваших колег відмовляються від роботи тут (тобто в провінції)? Вирішальну роль відіграє тільки матеріальний фактор?
Мабуть, щоб зробити нашу глибинку привабливою для молодого спеціаліста, слід насамперед подбати про такий факт, як наявність житла для нього. А для лікаря в першу чергу – бо він на селі і цар, і Бог. При тому ж це має бути гарний комфортний будинок, а не пристанище для безхатька. Також не останню роль зіграє нормально укомплектована амбулаторія. Якби, наприклад, мені довелося це робити, то проаналізувала б всі критичні виклики й відповідно до потреб на них, робила б укладку медикаментів та інструментарію. Треба сказати, коли Перебродівська амбулаторія забезпечувалася з Дубровиці, то там таки був досить пристойний асортимент всього найбільш необхідного. Але кожен лікар укомплектує амбулаторію тим, що найбільше йому знадобиться.
Щодо приміщення амбулаторії, то в Перебродах воно після реконструкції вже має досить пристойний вигляд.
Далі, що має бути, – це чітко сформоване поняття робочого часу у тих же медиків. Мені щиро шкода моїх тутешніх колег-медсестричок. Бо коли вона приходить у 9.10 на роботу, то всі бачать, що вона запізнилася. А те, що вона за ніч двічі бігала на виклик, не бачить ніхто. У цих жіночок практично немає ніякого особистого життя, зранку та ввечері до їхнього дому – черга на уколи чи інші процедури. Ще й можуть попрікнути потім, а за що їм зарплату платять. Тут заведено так, всю свою роботу пороблять, а тоді йдуть до медсестри додому, щоб проколола. Ніхто не зважає, що у неї достатньо, окрім роботи, й власних клопотів.
Добре, що тепер за умов реформи вже можливо врешті буде чітко розмежувати робочий та вільний час. Бо було у нас й таке: після дванадцятої ночі в двадцятиградусний мороз одна місцева баришня, гарно посидівши звечора за келихом коньяку, зірвала медсестричку на виклик, бо тиск, бачите, до 137 скочив. Коли ж надалі за подібні виклики доведеться платити з власної кишені, то, можливо, й життя сільського медика дещо просвітлішає.
І найголовніше – лікар повинен постійно розвиватися, удосконалюватися. Адже той панкреатит, що був п’ять років тому, зовсім відрізняється від нинішнього. А для того, щоб розуміти, як модифікуються хвороби, лікар постійно має вчитися – відвідувати курси, конференції. Якщо місцева влада подбає про всі вищеназвані фактори, то, гадаю, й спеціаліст знайдеться мені на заміну.
Завдяки аналітичному складу розуму серед медиків були видатні белетристи. Наприклад, мої улюблені Чехов та Булгаков. А яке хобі у лікаря Валерії Пасько?
Я обожнюю квіти, дерева. Якщо взимку – то полюбляю порпатися поміж вазонів. Дуже подобається вишивати бісером. Мені особливо імпонує, що в такий момент можна просто помовчати й подумати про щось своє. Вже й навіть не перелічу, скільки маю готових робіт.
Ваше життєве кредо?
Стався до людей так, як хочеш, щоб вони ставилися до тебе. Тому завжди охоче піднімаю трубучку, навіть якщо це пізно вночі. Якщо я можу допомогти, то чому б не поділитися своїми здібностями?
Клятва Гіппократа – пафосна обітниця присвятити життя зціленню людей, а яке потойбіччя медицини? З чим стикаєтеся в повсякденності?
Знаєте, все дуже романтично тільки у фільмах та книжках. В реальності все набагато простіше або навіть жорсткіше. Коли я прийшла на роботу в Переброди, часто стикалася з ситуаціями, що в селі вже вважаються звичними. Отруївся, бо обробляв жуки. Впав без тями біля колодязя. А в амбулаторівському арсеналі нема нічого, крім анальгіну, дібазолу та дімедролу. Один з цих препаратів можна знайти в кожній домашній аптечці. А від ще одного відмовилися ще за радянських часів. Я все тоді билася – ну невже не можна закупити щось більш новіше? Ту ж баночку «Гепарину», що при вчасному введенні міг би врятувати не одне життя. Скільки людей на селі повмирало від тромбозів? хіба так важко зрозуміти: ефективність медицини залежить не тільки від вмінь персоналу, але й від фінансового боку? Не кожен пацієнт може тепер дозволити таку розкіш, як якісні ліки чи винайняти авто в разі потреби для транспортування на огляд до більш вузького спеціаліста.
Я півроку билася, щоб відремонтували кардіограф, а коли лагодити цей апарат хотіли доручити… завгоспу, то врешті мій терпець ввірвався й я напряму висловила це перед головою райдержадміністрації Миколою Петрушком та помічником народного депутата Василя Яніцького Оксаною Слободзян. Чомусь смужки для глюкометра мені також треба закуповувати самостійно у Львові, хоча це можна було б зробити на місці. Проте, як кажуть, лікар лікарю не вказує, що робити…
Розкажіть про якийсь екстремальний чи курйозний випадок з Вашої лікарської практики?
Навіть в Перебродах було, вжила людина безневинну таблетку анальгіну, але це викликало бурхливу реакцію організму й все могло б закінчитися геть трагічно, якби не мій попередній реанімаційний досвід.
Коли зупинка дихання у пацієнта, то я не думала вже, що там каже підручник, а робила завчені на практиці маніпуляції – шукала вену і робила необхідну ін’єкцію. Адже доводилося практикувати й внутрішньовенні ін’єкції в паху, на лобі тощо.
До себе в роботі буваю аж надто вимоглива. І відповідно цього чекаю й від інших. Дуже розізлив один випадок, коли довелося супроводжувати попуткою дитину з підозрою на перелом хребта, бо для нашої санітарної машини не було й краплі пального. Такі речі не допустимі у медичній практиці. Хіба що в медика має бути зовсім вихолощена здатність до співпереживання. Я поки що такого сказати про себе не можу. Тому, мабуть, до речі, й не стала онкологом – забирати останні гроші з родини вкрай безнадійного хворого за хімію, що вже не принесе жодного ефекту, хіба що прискорить відхід, я не змогла б.
Чому нині основний ухил робиться на профілактику? Яких діагнозів ми як потенційні пацієнти могли б уникнути завдяки ній?
Якби не людська лінь та український менталітет, що якось воно буде, можна було б запобігти багатьом недугам. Пробувала проводити в Перебродах профілактику йододефіциту, то на мене дивилися квадратними очима, що то я хочу таке. А я просто хотіла, щоб у майбутньому люди не страждали зобом, не так швидко втомлювалися, покращили загальне самопочуття.
Чи вірите Ви у вроки, переляки, пороблене? Як ставитеся до народної та нетрадиційної медицини?
Я категорично не вірю в усілякі такі речі. Людський організм – це злагоджений механізм. Якщо в ньому стаються якісь неполадки, то на це є свої причини. Завдання лікаря до них докопатися. Дуже скептично відтак ставлюся й до народної медицини. Як правило, не беруся лікувати хворих, що до цього тривалий час вживали різні травки чи зверталися до доморощених костоправів.
А ваше запитання зачепило за живе. Надто ще свіжий в пам’яті один випадок з моєї лікарської практики, коли готувала до операції пацієнту на ранній стадії онкології. Ми спільно вималювали алгоритм подальших дій. Але раптом на півроку жінка пропала. А з’явилася знову на останній стадії раку. Каже, що лікувалася травками у відомого на весь Львів травозная. Коли вже були готові всі аналізи, не витримала, посадила її в авто, повезла, аби поговорити з цим «диво-лікарем» особисто. Подивитися йому в очі та  запитати, як він міг за банальні папірці, що справно тягнув з хворої за свої «ліки» відібрати останній шанс у матері двох діток? Знаєте, коли ми зайшли до нього під виглядом потенційний пацієнток, цей шарлатан просто зробив вигляд, що вперше бачить цю жіночку…
А без мами залишилося дві крихітки, найменшенькій ледве виповнилося рочок, бо на час мого першого знайомства з цією пацієнткою дитинці було вісім місячиків. Якби моя воля, я б усіх-усіх людей до життя повертала б навіть при найскладніших недугах. А так я тільки плакала тоді від лікарської безпорадності. Бо ж навіть найкращий з лікарів – всього лиш людина, а не Бог, що має здатність воскрешати з того світу. Отож ніколи не втрачайте дорогоцінний час, навіть коли вас приголомшили найстрашнішим діагнозом. інколи в медицині відіграє роль навіть кожна секунда.
А так хай кожна людина буде налаштована на позитив, тоді менше буде всіляких приводів для дурних забобонів  та для звернень до сумнівної репутації цілителів. Сподобався лозунг однієї з львівських клінік: «Здоров’я – у вашій голові, а не в аптеці».
Дякую за розмову.
Людмила РОДІНА.



Немає коментарів:

Опублікувати коментар