пʼятницю, 19 лютого 2016 р.

Реліктовий витвір сварицевицької кухні
Село Сварицевичі багате на реліктові пам’ятки духовної та матеріальної культури, певно тому і заслуговує на посилену увагу з боку етнографів та фольклористів. Місцева етнокультурна спадщина досить різноманітна і стосується усіх сторінок життя селян. Достатньо хоча б згадати про унікальність обрядодійств упродовж календарного циклу. Ряд елементів святкового циклу народилися і побутують саме у цьому селі, стиль вишивки радує своєю простотою і оригінальністю, місцевий діалект дивує гостей села, а про кулінарні витвори сварицевицьких господинь  знають також і за межами України.
















Кулінарна страва, про яку піде далі розмова, користується великим попитом у любителів м’ясних делікатесів. У досліджуваному селі її називають «мацік», «багук» чи «багучок». Для мешканців інших регіонів України ця страва є диковинкою, проте винахідливість сварицевицьких господинь і у цій сфері життя дозволила їй стати унікальною.
З якого часу у Сварицевичах «пхають» багуки, а так місцеві жителі називають процес виготовлення делікатесу, встановити, на жаль, не вдалося. Усі старожили пригадують, що дану страву готували ще їхні предки. Ми можемо лише міркувати, що для працьовитих поліських людей, які виконували тяжку фізичну працю по господарству, потрібно було для підтримки сили, а особливо чоловікам, вживати в їжу багато м’яса. У сучасних умовах нам легко зберігати цей продукт харчування. А як це можна було зробити, не маючи холодильника. Ось і прийшлося нашим господиням фантазувати з цього приводу. На мою думку, немало зусиль у цій справі належить і чоловікам. Адже вони виконували найтяжчу фізичну роботу по господарству, це їм потрібно було взяти «полудень» і на сінокіс, і дрова «строїти», і корови пасти тощо, тому певно саме чоловіки і надихнули жінок до такої кулінарної фантазії. Та і вся сім’я від великого до малого чи під час жнив, чи копаючи картоплю, чи просто снідаючи, обідаючи, вечеряючи віддає перевагу куску багучка з хлібом та свіжим огірочком чи помідором. Здається, що смачнішого нема нічого в світі!
Мацік – гарний спосіб зберігання свинячого м’яса, виготовляють його у Сварицевичах із настанням холодів, коли «роблять свіжину», тобто колють свиней. Не кожна господиня уміла правильно його «напхати», адже за роки виробилася певна технологія приготування.
У той час як чоловіки клопочуться біля заколеної свині (смалять, чистять, миють, розрізають тушу, зливають кров, вирізають внутрішні органи свині), жінки, а це господиня зі своїми помічницями, готують приправи до «багука»: подрібнюють сіль, чистять та ріжуть часник, підсушують чорний перець та лавровий листок. Перець та листок почали додавати відносно недавно, років сто тому, коли в регіоні з’явилися ці приправи. Найвідповідальнішим моментом для господинь було правильно розібрати кишківник і відокремити шлунок (майбутній багук) та мочовик тварини, який також використовували для приготування «багучка» (меншого за вагою).
Проводили цю процедуру більш досвідчені жінки. Після ретельного миття шлунок та мочовик потрібно натерти сіллю, щоб вони пом’якшали і легко збільшувалися в розмірах.
М’ясо, яким начиняється багук (мацік, багучок), відбирається також ретельно. Воно не має бути жирним і не має містити ні сухожиль, ні плів. Тому найкращим варіантом є стегна чи паляндриці.  Відібране м’ясо господиня ріже на невеличкі кусочки (3-4 см завдовжки), далі додає сіль (за смаком), подрібнений часник, чорний перець та лавровий лист. Усі складові ретельно перемішуються чистими руками і таке м’ясо залишається хоча б на півгодини для просочування.
Важливо, що господиня, яка бралася за приготування такого делікатесу, того дня була «чистою», бо інакше всі старання зведуться нанівець і м’ясо не просохне та зацвіте.
Спробувавши на смак заправлене м’ясо, можна приступати до процесу «напихання» шлунка чи мочовика приготовленими інгредієнтами. Господиня має слідкувати, щоб м’ясо вкладалося щільно, для цього багучка в процесі напихання часто повертають, прижимаючи до столу, коловими рухами. Коли багучок наповнений досить щільно і руками господиня не відчуває в ньому ніякої пустоти, потрібно взяти велику голку і поколоти його рівномірно по усій площі з інтервалом у 2-3 см прокол від проколу. Це робиться для того, щоб витікала ропа і м’ясо просихало рівномірно.
Залишалося зашити отвір, через який напихалося м’ясо. З цією метою брався невеликий шматок (трішки більший розміром за отвір в багучку) тонкого кишківника, який попередньо очищався. Його господиня накладала на багучок і великою голкою зашивала невеликими стібками отвір. Коли зашивання було завершено, то необхідно ще натерти зверху багучка сіллю. Це робиться з метою захисту кулінарного шедевру від комах-шкідників, які можуть «побити» шкіру багучка і чим його зіпсувати. Отож, сирий багучок готовий.
Далі ініціативу бере в руки господар. Адже багучки виходили на славу не тільки за смаком, але і за розміром. Уявіть собі багук кілограмів з 20, а то і більше! Місцеві старожили пам’ятають, що винести на горище такого багука потрібна була допомога ще одного чоловіка. Зараз таких гігантських розмірів багуки не пхають, бо сучасні господині мають і інші м’ясні секрети, а на всі кулінарні примхи чистого м’яса не вистачає, ще і окрім особистого споживання, сварицевичани нерідко продають цей делікатес. Тому зробивши декілька маленьких багучків – і своя сім’я поласує, та й непогано підзаробити можна. Повернемося до обов’язків господаря. Він має обв’язати багучка шнурком або покласти у сітку і занести його на горище хати або у комірку для подальшого висихання. У господарів на горищі під стріхою завжди є спеціальне місце, куди підвішувати м’ясний делікатес. Зберігати ж у комірці ризикованіше, адже там обмежена вентиляція повітря, що так необхідна для просихання м’яса. І провісить це кулінарне диво місяців 5-6, доки добре не вимерзне і не просохне. А коли вже прийде його час, то ніхто не може встояти перед пахощами такого спокусливого витвору. Їдять його як сирим, так і вареним. Щоб початий багучок не зіпсувався його зберігають, попередньо загорнувши в полотно у грубці, яку влітку не протоплюють, або ж у прохолодному місці у накритій діжці. І важливо оберігати це кулінарне диво від мух, бо ж вони дуже добре чують його пахощі.
По праву, багучка, як і обряд «Водіння Куста» на Зелені свята  можна вважати візитною карткою села Сварицевичі.
Валентина ГРИЦЮК, вчитель географії Сварицевицького НВК.


ПРОСТІТЬ, ЩО НЕ ДІЖДАЛАСЯ ВЕСНИ
17 лютого виповнилося рік, як ми втратили особистість неординарну,
яскраву, талановиту, невтомну і самовіддану – Марію Іванівну ПАСЬКО






Завжди співала та не знала.
Що скоро час її прийде.
Немов ту пісню сповивала,
А як, бувало, заведе…
            Нема її і вже не буде.
            Попала у страшну біду.
            Мене пробачте, добрі люди,
            Я назавжди від вас іду.
Не раз для вас ще б заспівала,
Та глос у мене пропав.
Я ще сама цього не знала,
Що Бог мене до себе взяв.
            Прости мені, моя родино,
            Простіть мене, мої сини.
            Пробач і, ненько Україно,
            Що не діждалася весни.
Анатолій Щур.
* * *
З нею я познайомилась ще будучи ученицею Крупівської загальноосвітньої школи. Це була неймовірно вишукана та талановита жінка. На обличчі у неї завжди сяяла посмішка і здавалося, що ніякі негаразди не торкалися її.
Згодом доля звела нас у 2004 році. Я пам’ятаю її тоді в іншому амплуа – з її рук молоді мами отримували подарунки для своїх малюків. Тоді кожен її день починався з переживань про те, як зустрітися з мамою, які слова привітань підібрати з нагоди появи на світ нового життя.
У мене складалося враження, що цю людину я знала все життя. Вона настільки легко знаходила підхід до кожного, не зважаючи ні на вік, ні на професійну діяльність.
За час своєї роботи у службі в справах дітей Дубровицької райдержадміністрації Марія Іванівна зуміла і тут збагатити своєю творчістю діяльність служби – вміло розкривала таланти дітей, які опинилися в складних життєвих обставинах, допомагала їм повірити в себе через призму різних видів мистецтва.
Її наполегливість у пошуку нового, її творчий підхід до будь-якої справи - спонукали до прекрасного всіх, хто був поруч. За роки нашої тісної співпраці я помітила, що пісні, які виконувала Марія Іванівна, були переважно тужливим, а згодом зрозуміла, що, мабуть, саме в них вона виливала свої тривоги, переживання та тугу.
І сьогодні я завдячую долі, що на моїй життєвій стежині була саме така талановита та творча людина. У моїй пам’яті Марія Іванівна залишилась життєрадісною, енергійною, відкритою до людей, сильною, але дуже вразливою жінкою.
Наталія Мозоль.  
* * *
…В хорі вона стояла зі мною поряд. Її лікоть і сильний голос додавали почуття впевненості і водночас передавали енергетику хвилювань, переживань перед кожним виступом. 
Марійка Лукша… Так ми її називали, коли вона була ще молодою, незаміжньою… Та й потім, коли вже наша Марія Іванівна носила прізвище Пасько, серед працівників культури, позаочі, ми так її і називали - Марія Лукша…
Відверто кажучи, я в своєму житті мало зустрічала людей так залюблених у сцену, народну пісню, хоровий спів. Пам’ятаю, на репетиціях нашого хору, Марія разом з чоловіком  Петром Даниловичем, могла годинами розповідати про той чи інший музичний твір, наголошувати, де який музичний акцент зробити,  де відтворити дихання. Частенько наголошувала, що народну пісню, потрібно відчувати серцем, подумки жити в ній, відчувати її. А коли розучували якийсь новий музичний твір, вона завжди наголошувала «А послухайте, як цю пісню виконує Волинський народний хор!», або «Відчуйте майстерність виконання пісні хору «Льонок!».
У своїй творчій роботі з хором «Родослав» вона завжди намагалась віднайти досконалість і естетичну завершеність. Намагалась, щоб хор звучав, костюми виглядали сценічно, а учасники хору сприймалися глядачами як справжні артисти!
З Марією Пасько я була знайома з молодих років. Десь в середині 80-х років вона почала працювати в районному Будинку культури. Свіжа, як вітер, енергійна, світла і якась напрочуд  сонячна – такою вона запам’яталась мені.
Здавалося, вона жила одною роботою. Хоча була і турботливою матір’ю, і люблячою дружиною. Бо два люблячих серця поєднувала ще й любов до народної пісні та спільної справи. «Якщо і виникала  суперечка із чоловіком, - розповідала Марія, - то тільки через художню самодіяльність». Жоден захід не проходив без її участі. У святкові, вихідні її можна було бачити на роботі. Інколи я навіть дивувалась: і коли вона все встигає?
Навіть будучи уже хворою, Марія Іванівна Пасько знаходила сили втручатися у процеси роботи. Останній виступ свого дітища – хору «Родослав» вона спостерігала уже із глядацької зали.  Стояти в хорі, певно, сил уже не було.
Харизматична, швидка, імпульсивна, інколи навіть досить емоційна, можливо, не всім завжди подобалась, але в працелюбності і працездатності – її роль беззаперечна!
Колега по роботі – Валентина Томілович.
* * *
«Машенька» − так ми її називаємо досі. Не можу говорити про неї в минулому часі. Майже 20 років ми ділилися жіночими секретами. Завжди усміхнена, творча і багата на ідеї особистість. Поряд із відповідальністю та вимогливістю, притаманними керівнику, вона була дуже вразливою. З нею було просто в спілкуванні, друзі вважали її «душею компанії». Про Марію Іванівну можна говорити до безкінечності, а її творчі плани, впевнена, є кому втілити в життя. 
Олена Лобзун.
* * *
Спогад… Який ятрить душу. Чому?.. чому?.. і чому така невблаганна була доля? Дала великий злет, розраду, поєднала люблячі серця, які були закохані не тільки в одне одного, а й в пісню, яка і поєднала їх.
Так склалося в житті, що з Марією Іванівною нас поєднали родинні зв’язки. Адже моя мама родом із Залішан. І коли у родині відбувалися весілля, хрестини чи інші святки, то всі родичі збиралися на свято і лунала задушевна, лірична пісня.
На цих урочистостях обов’язково були і родичі із Кривиці, а саме Галина Харитониха, Ганка Миколаїха, Ганка Денисова і Олена з Іваном та обов’язково з люблячою донечкою Марійкою. І коли лунала пісня за піснею маленька Марійка, ніжно притулившись до своєї мами, яка була виводчицею у цьому багатоголосі, тихенько підспівувала і собі.
Вся родина на той час пророчила: «Це росте артистка!» Так і сталося.
Навчання в Рівненському державному інституті культури і мистецтв на кафедрі народного і хорового співу. Відбір випускників у Житомирський хоровий колектив «Льонок». Марія одна із кращих. Концерти і гастролі по всій Україні.
Але любов до свого рідного Полісся, сум за рідною домівкою повернули її додому.
І знову зустріч, але уже відомою на той час співачкою Марією Іванівною − методистом районного будинку культури. Тут вона організувала ансамбль «Калинонька», де поєднались танець і пісня. Пізніше організувала хор «Родослав», який швидко набув популярності й став улюбленцем глядачів як району, так і області. Згодом хору за плідну діяльність присвоїли звання «народний», адже ним керувало чудове закохане подружжя Марії та Петра.
Вона встигала скрізь. Неодноразово брала участь в концертах і нашої «Берегині». А саме 1990 рік − І фестиваль української пісні «Червона рута» м. Чернівці. У 1995 році − І фестиваль української пісні ентоукраїнців Білорусі м. Мінськ. 2011 рік − передача «Фольк-мюзік», та всього й не перелічити.
Робота для Марії була сенсом життя, віддавала їй усю енергію. хотіла, щоб район був одним із кращих в області. Але підступна хвороба підірвала здоров’я…
Мені пригадалися слова Василя Павлюка, завкафедрою, доцента Рівненського державного інституту культури і мистецтв, що люди з таким високим тембром голосу довго не живуть.
Чому ж так Бог наділяє талантом і так скоро забирає у вічність… Мабуть, і там потрібні люди для ангельського хору.
Ніна Рабчевська,
заслужений майстер
народної творчості України,
керівник народного аматорського
 фольклорного ансамблю «Берегиня».
* * *
Життя людське – наче глибока криниця, тільки дно у ній буває часом чисте, а часом замулене. Так і людська душа.
Спогади про Марію Іванівну – це спогади про чисту, щиру, добру людину.
Сценарій її життя, як писав Сенека, простий; жила, творила, мріяла, вірила, досягла. Але хтось, виконуючи ці самі дії, не залишив по собі і сліду, а вона залишила у серцях людей, які її знали, теплі спогади.
Вона спішила жити, вона все встигала у житті, сильна духом і з рішучим характером.
Я знала її дуже добре, вона – колега по роботі в райдержадміністрації, а потім, коли працювала на посаді начальника відділу культури – здається була завжди поруч. Разом ми долали трудові будні і свята. 
Я любила Марію Іванівну як друга, як колегу за її прямоту, щирість, розважливість і працелюбність, за її оптимізм і доброту. Часто з тих чи інших питань дискутували, сперечалися і майже сварилися, але ніколи не ображались по-справжньому один на одного. Пригадую, як почала Марія організовувати районний аматорський хоровий колектив, це вже потім він став «Родославом», а спочатку… Я підтримала її ініціативу, чим могла допомагала, але скільки нам прийшлося пережити на шляху становлення справжнього колективу – страшно згадати.
Жаль, що у цьому жорстокому світі так буває, що про людину говорять добре тоді, коли її не має разом з нами, але ми пам’ятаємо її і часто згадуємо.
Все в нашому житті буває вперше. І, на жаль, це «вперше» стосується не лише приємних моментів.
Такими своєрідними «рубіконами» на життєвому шляху, які заставляють зупинитися і задуматися, є перша втрата однокласника, перша втрата колеги… Це розуміння того, що є моменти, коли все можна виправити, окрім одного – повернути життя людині. Але ми віримо і надіємося, що життя продовжується в наших думках і помислах.
Адже не просто так ми «люди». Все, що існує навколо нас колись було лише думкою, «мислеформою», і лише через деякий час матеріалізувалося. А тут, навпаки – всі, хто покидає нас в цьому матеріальному світі, залишаються з нами в нашій пам’яті. Смерть – це завжди несправедливо. Особливо, якщо це стосується повної сил і наснаги життєлюбної та життєдайної людини, яка прийшла на цей світ творити добро.
Я вдячна долі, що мала можливість знати Марію Іванівну, і що маю можливість хоча на папері і, на жаль, уже після смерті, ще раз сказати від себе особисто: «Дякую, Марійко, що ти була з нами».
Гармонія її душевного стану передавалась іншим. І це знову мені нагадує чисту криницю, у яку вкинути камінець – від нього підуть кола все далі і далі. Так і наші спогади про цю світлу людину все ширшають і ширшають, розкриваючи кожного разу нову грань невичерпної людської криниці…
Оксана Голяка.
* * *
Згадую свої шкільні роки: виступали на концертах учнівським та колгоспним хором, агітбригадою, сімейним ансамблем Олексієвців, де зустрічалися з Марією Іванівною, на той час я мало її знала. Ближче ми потоваришували вже будучи студентами, під час навчання в Рівненському інституті культури на кафедрі народного хору.
Час від часу ми виступали зі своїми колективами на одній сцені, спілкувалися під час зустрічей і говорили про життя, про українську пісню. А коли Марію Іванівну було призначено на посаду начальника відділу культури, тоді наші співочі долі зійшлися, ми стали ближчими. Я мала змогу часто бачитися, ділитися думками, а Марія Іванівна вміла вислухати, дати пораду, підтримати у скрутну хвилину. Мені було за честь співати в їхньому хоровому колективі «Родослав».
Запам’яталися поїздки родинного ансамблю Олексієвців з Марією Іванівною на різного роду огляди та фестивалі: м. Київ (Міжнародний фестиваль української народної пісні «Жіноче Віче»), м. Рівне («Таланти твої, Рівненщино), с. Сварицевичі («Водіння куста») та багато інших.
Марія Іванівна була мудрим керівником, професіоналом, любила свою справу, ставила її на перше місце у житті, завжди жила здобутками та проблемами культури, хвилювалася за організацію та проведення різних заходів РБК та в закладах культури району; піклувалася та відстоювала кожного працівника культури на селі, була авторитетом для нас, культпрацівників, справжнім другом, порядною та чесною людиною, мала талант від Бога – наділена прекрасним та колоритним сопрано.
З Марією Іванівною, яка вже була на лікарняному ліжку, я мала змогу бачитися та спілкуватися в цей час. Багато думок та ідей було у неї, одна з яких на все життя запала в моє серце: «Галю, я підібрала багато хороших українських пісень, які ми маємо заспівати з тобою на два голоси». Та не судилося. Хай тепер Небеса співають в унісон з Марією Іванівною, а вічна пам’ять про неї назавжди залишиться в наших серцях.
Колега Галина Котяш, с. Залужжя.
* * *
Мудрі люди, які пізнали справжню ціну нашого життя, кажуть: «Щоб пізнати ким була людина за життя, чого вона досягла, ким стала, слід поглянути на її відхід з цього світу».
Так і сьогодні відверто можу сказати про людину, яка провела зі мною дитинство, шкільні роки… Кожний дзвінок, розмови чи відвідини додому нас повертали у стежки споришу дитинства і батьківської хати.
Марійка, Марічка, як любила називати я її. Порівняти і близько із кимось мною знаних раніше шкільних друзів навряд чи зможу.
Вона відійшла у Життя Вічне і ніякої спокуси її душа не знає, лише відпочинок від земних страждань, випробувань та Вічний спокій.
Простота. Щирість. Мудрість. Благочестя… Готовність співчувати, співстраждати, піклуватися про ближнього − такі риси притаманні були для Марії. Пройшли роки… Ми вдвох стали керівниками. Вона була у нашому рідному районі «соловейком».
Останній дзвінок мій був на 50-річчя з Дня народження до неї. Вона сказала: «Я сьогодні побачила, що дійсно мене щиро вітають і люблять. Мені треба жити»…
Я знаю, що тобі було незручно, що біля тебе скільки клопоту, турботи. Ти страждала від того, що хтось біля тебе фізично чи морально знемагає. Ти боролась з недугою.
Дивно, але тобі, звичайній мирянці (яка мріяла про невісток, про церковний спів чи гарні орхідеї в кімнаті), вдалося стати, як казав Апостол Павло, «Для всіх, усім».
Рік тому цього всього в нас не стало.
Стоячи у Храмі, де ти співала у церковному хорі, ми молимось за твою душу.
Дивлячись на життя, і тих, хто сьогодні голосить від болю, кому біль у серці не дає вдихнути на повні груди, не можу не сказати про непоправиму втрату для нас усіх.
Вічна тобі пам’ять, моя дорога подруго…
Ти з готовністю і гідністю прийняла Життя Вічне з рук Ісуса Христа. Йди до Нього, Марічко, і нічого не бійся. Ми тебе усі любимо і ніколи не забудемо. Ти нам стала прикладом живим, близьким зразком чеснот, яких хотілось б досягнути, хоч колись!
Згадайте, добрі люди, помоліться
За жінку гарну, що не розцвіла,
Хто знав її, згадайте, пом’яніть,
Їй ласки Божої і Божого їй Царства
У Храмі свічечку за неї запаліть.
Нехай милосердний Господь Бог щедро воздасть за щирі молитви!

Світлана Воробей (Соколюк). Волинь.
Торкнувся душ багатою палітрою пісень,
щоб воїнам надати допомогу

Двогодинний благодійний концерт композитора і співака, заслуженого артиста України Павла Дуки глядачі сприйняли на єдиному подиху. Хоча в районному будинку культури і було небагато вільних місць, тут зібралися справжні шанувальники творчості Павла Дуки і української пісні. Всю концертну програму наш земляк провів сам, був і в ролі ведучого, і виконавця, і чудового гітариста. Емоційно підтанцьовувала дідусю, повернувшись обличчям до глядачів, лише його дворічна онучка. Разом з батьками і бабусею спостерігала дівчинка за концертом з першого ряду. Співак щиро подякував директору РБК Володимиру Малафею за наданий зал для проведення цього благодійного заходу. Усі бажаючі мали змогу кинути кошти у скриньку на допомогу солдатам. Ми ж, користуючись нагодою, розкажемо про цей творчий захід, про нашого талановитого земляка і емоції глядачів.






Щирі слова подяки за мистецтво і доброчинність сказав на  благодійному концерті отець Данило Ковташ. Він розповів, що зранку у храмі Павло Дука попросив благословення на концертну програму, отож впевнений, що з Божою милістю співак подарує глядачам багато позитивних емоцій.
– Зайшов до зали, – зазначив отець Данило, – і зробив для себе висновок, що Україна є і буде. На щастя, є шанувальники української пісні і є люди, які готові жертвувати. Любов до ближнього – першооснова нашого буття. Без цього не може жити світ.

Іскру запалив Петро Степанюк
– Вперше  на цю сцену вийшов у сьомому класі. – З усмішкою розповів Павло Дука. – Петро Степанюк, який проводив тут прослуховування, уважно переглянув номери всіх бажаючих і  звернувся: «А чи є ще хтось, хто хотів би себе показати на сцені?». Я й піднявся останнім. Хвилювався дуже. Але з того часу я і стою перед глядачами. Дякую, що помітив Петро Наумович в мені оту іскру. Згодом співав у ансамблі РБК.
Щодо цієї сцени, то пригадую ще один повчальний і цікавий випадок:
У 1983 році з колективом «Простір» завітав до рідної Дубровиці. Співали у селах, у райцентрі ж окремі поціновувачі музики засумнівалися: «Навєрно, вони спєвають под магнітофон» (на той час термін «фанера» ще не був введений в ужиток). Вирішили перевірити. Дядько Юзік (перепрошуємо, що називаю людину розмовним ім’ям), який на той час обіймав у будинку культури чимало технічних посад, під час виступу гурту просто вимкнув електрощит (на прохання отих «музичних експертів»), ми продовжили співати вже без мікрофонів. Але зала наповнилася відразу гучними оплесками.
Від автора: Відліком свого творчого шляху вважає співак і композитор друге місце у престижному республіканському конкурсі «Молоді голоси», яке здобув у 1989 році, а переміг тоді Степан Гіга. Відтоді відбулося багато виступів, творчих зустрічей. Зараз Павло Дука працює викладачем на музично-педагогічному факультеті РДГУ. Добре знають митця у нашому краї як художнього керівника гурту «Країна У».
В одному з інтерв’ю співак сказав, що «Країна У» – це «Україна», тільки якщо читати навпаки. Колектив у 1991 році, ще в іншому складі, поїхав до Києва на республіканську програму для молодих виконавців. Саме тоді виникла ідея назвати колектив саме так. Це був рік здобуття незалежності, можливо, це якось вплинуло на наше рішення. Проте не хотілося називатися пафосно, скажімо, «Україна», а просто й оригінально».
– Роки беруть своє, – з посмішкою продовжує пан Павло. – Багато їздили колективом по Союзу. Мав можливість залишитися жити у Сочі. Але завжди так тягнуло додому. А пісні, вони народжуються по-різному, іноді виношуєш у серці музику тижнями, а інколи вона з’являється на світ миттєво, сідаєш за фортепіано і мелодія ллється.
Любов врятує світ
Ще раз процитую слова отця Данила про те, що світ тримається на любові. А любов, вона ж буває різна, з різними відтінками і барвами.
Концерт, що проходив в день Святого Валентина, був наповнений чудовими українськими піснями про кохання. Багато емоцій чоловіка, друга і коханого виклав, наприклад, Павло Дука у пісні, яку написав для своєї половинки «Дружина хрест несе, і тим свята вона». Безпосередньо на концерті композитор познайомився з автором слів ще однієї своєї пісні про любов. Анатолій Щур з Літвиці написав вірш «Чому так пізно ти прийшла?». Слова поезії запали в душу Павлу Дуці і, як результат, народилася чудова лірична пісня. Але особисто поет і композитор познайомилися лише на цьому концерті, побажали один одному творчих успіхів і подальшої співпраці. Пан Анатолій на суд глядачів представив свою поезію про захисників Вітчизни, яка була дуже схвально сприйнята залом.
А ще звучали: «Ой, ти, дівчино, з горіха зерня», «Ой, ти, дівчино, зарученая», «Ти не моя», «Солодкий гріх кохання» та інші чудові пісні. Були й твори про іншу любов – про любов материнську, синівську, про любов до ближнього.
Незадовго до Нового року, на жаль, відійшла у вічність мама Павла Дуки. Пригадую, як під час попереднього виступу у Дубровиці (а це було на один з Днів міста) вона з хвилюванням дивилася виступ сина, серцем і душею проспівавши кожен його твір. Для цього матері і не обов’язково було знати їх слова. Цього разу, коли Павло Дука співав про рідну Дубровицю, маму, що проводжає сина біля хвіртки, на очах з’явилися сльози, як  спогад і данина синівської любові.
– Не стало мами і я назавжди втратив найріднішу людину, – сказав пан Павло нам по закінченню концерту – але, на щастя, маю до кого приїздити в дубровицю, бо тут мешкають тато і мої дві сестри.

Мамо, я в бою за волю пішов
в далечінь
Особливі емоції у глядачів викликала частина програми, яка була присвячена нашим солдатам – захисникам Вітчизни. Пісня «Біля тополі», як для мене, стала логічним продовженням нашим газетним нарисам про хлопців з Дубровицького району, які віддали своє життя на сході України, за кожного з нас. Маємо за честь на сторінках газети писати про їх, поминати і висвітлювати події, приурочені вшануванню їх пам’яті.
Там біля тополі калина росте,
Мамині очі чекають тебе,
Сива у розпачі плаче,
Сина все чекає - та в Бога вже його душа.
Мамо, я в бою за волю пішов в далечінь,
За правду і долю нових поколінь,
За тих, хто у морі далеко
І крилами лелеки повернуться живі..
А от, наприклад, пісня «Лист солдату» з’явилася лише за тиждень до цього концерту. Були й патріотичні повстанські пісні, що певний час взагалі були заборонені у Союзі, наприклад, «Очерет мені був за колиску». А от апогеєм концерту став гімн Січових стрільців «Ой, у лузі червона калина похилилася». Зал дружньо встав, підспівував, поклавши руки на серця. Час народив ще одну низку патріотичних сучасних пісень, минуть століття, а українці будуть співати про героїв теперішньої війни, як ми співаємо про вояків Упа і Січових стрільців.
– Я спільно з колегою Олександром Заходякіним провели десять концертів у навчальних закладах Рівного. Зібрано близько 6 тис. грн. і на ці кошти придбані ліки, які ми віддали пораненим солдатам у реабілітаційному Рівненському військовому госпіталі. Рішення провести тут благодійний концерт пов’язане із зустріччю з випускниками. Хотів до благородної справи долучити однокласників. Засуджую війну, схиляю голову перед пам’яттю Героїв, які загинули, шана солдатам, які воюють і вже повернулися додому. На місці українських юнаків мала б загинути погань, яка ров’язала  цю війну. Якби не волонтери і благодійний рух, солдатам і всім добровольчим батальйонам було б важко вистояти. Зібрані у Дубровиці кошти також підуть на придбання ліків воїнам, що перебувають у Рівненському військовому госпіталі під час невеличкого концерту, і наголосити, що це кошти зібранні громадою м. Дубровиці. 

Хочу навчитися грати на гітарі
Цікаві, духовні поєднання голосу і гітари, приємні для слуху, які хочеться слухати і слухати. У душі виникає щось таке незрозуміле, невимовне, але дуже піднесене. Такі відчуття викликає лише жива українська музика. Хочеться слухати її довго,  це як подивитися на плин води, побачити у ній віддзеркалення неба. Особисто мені, автору цих рядків, ніколи не було зрозуміло, як народжується музика і як «живе» вона у цьому грішному світі.
Захоплено спостерігав за концертом хлопчик, що сидів поруч. Трохи здивувало, що дитина такого віку так зацікавлено сприймає українську сучасну пісню, незворушно, з іскоркою в очах спостерігає за кожним рухом виконавця. Познайомилися. Дев‘ятирічний Ярослав Львов розповів, що концерт дуже цікавий і гарний (до речі, саме українська музика хлопчику дуже подобається). А ще він зачарований грою співака на гітарі та самими гітарами і обов’язково навчиться так сам володіти цим інструментом. Щодо гітар, то їх Павло Дука змінив за концерт кілька, розповідаючи про кожну з особливим душевним теплом. Приємно, що гітарні струни торкнулися струн дитячого серця і запалили ще одну іскру. Думаю, що цей мелодійний інструмент не залишив байдужим всіх глядачів, притягував до себе і ніби «просив» пройтися легкою рукою по струнах, награти мелодію і насолодитися чарівним звуком.

«Однокласники мої
і однокласниці»
Пісня з такою назвою давно стала гімном для зустрічей випускників у міській школі №1. Написав її Павло Дука, передавши всі емоції про людей, з якими вчився, дружив, зростав упродовж 10 років.
Напередодні у міській школі за числом один пройшла зустріч випускників. Серед тих, хто приїхав побачити однокласників (40 років після школи) був і Павло Дука. Саме однокласники сиділи у районному будинку культури на почесних місцях, де зазвичай розташовуються представники влади. Щиро і емоційно підтримували вони свого друга і шкільного товариша, задавши тон всім глядачам. Чесно кажучи, щиро позаздрила такій дружбі, яка народжувалася не в часи інтернетівських переписок і скріплена значно більшим безпосереднім спілкуванням, аніж теперішня. Кожен з них став особистістю в житті і пройшов свою життєву стежку. 
Тетяна Охтень, однокласниця композитора, поділилася спогадами:
– У нас був дуже дружній і співочий клас. Павло співав з першого класу, пригадую, що найбільше любив виконувати «Черемшину». Нам дуже приємно сьогодні бути на його концерті, отримати стільки позитивних емоцій, ще раз поспілкуватися у колі однокласників. Саме ця зустріч у школі і стала першоджерелом зустрічі у районному будинку культури.
Багато схвальних, щирих відгуків почула про цей концерт по його закінченню. Назвала б його і як концерт-діалог, і як концерт-сповідь, як концерт-спогад.

І кілька штрихів
про благодійність
На благодійному концерті у Дубровиці зібрали 1300 гривень. Почула того дня і такий коментар:
– Зважаючи на те, скільки ми вже допомогли нашій армії, солдати мали б перебувати на фронті значно у кращих умовах, аніж вони є. От і виникає сумнів у цільовому використанні вже  зібраних коштів безпосередньо військовим керівництвом.
Однак, хто мав бажання, той до акції долучився, хай навіть гривнею, але підтримав наших вояків. Відрадно, що ці кошти будуть використані адресно, і хай допомога дубровичан применшить біль пораненого і додасть йому сил на зцілення.
До речі, цього дня від імені міської ради привітали нашого земляка Микола Годунко та Оксана Краглевич, висловили сподівання на подальші зустрічі у нашому місті. Вони закликали приєднатися до благодійної акції на допомогу воїнам АТО, що їх проводить міська рада (зокрема, збирали продукти харчування).
А концерт Павла Дуки – виступ співака і композитора з натхненням, наші земляки раді були долучитися до джерела його творчості. Вони відпочили серцем і думками, поспівпереживали за Україну і її сьогодення, поповнили душу патріотичними помислами. «Пісня і музика – сенс мого життя», – сказав Павло Дука після концерту.
– Хотілося б, щоб пісня і музика звучали в Україні і там, де звучать гармати.
Любов Клімчук.


У ВОРОБИНО – БЛОКПОСТ

Активісти УНСО не пропускають фури
з російськими номерами

«Правий сектор» Давида Ніколаєва та обласна організація УНСО встановили за Дубровицею на трасі Городище-Рівне-Старокостянтинів блокпост. Від вечора пятниці, 12 лютого, активісти цих політичних сил чергують на дорозі і не пропускають вантажівок з російськими номерами. Ми спілкувалися з блокувальниками у неділю, 14 лютого, і ось що вони розповіли.





– Це всеукраїнська акція, – зазначив один з унсовців Анатолій Власюк на псевдо «Циган». – Розпочалася вона з Закарпаття, потім долучилася Волинь, а за ними вже й ми. Згідно з міжнародними договорами російські вантажівки, які їдуть транзитом через Україну до Європи, мають перетинати російсько-український кордон. Натомість, аби скоротити відстань, вони їдуть через Білорусь до України, а тоді на Закарпаття, аби там виїхати до Словаччини чи Угорщини чи ще кудись. З початку акції ми зупинили тільки кілька вантажівок з російськими номерами на в’їзд до України. Водії з розумінням поставилися – розвернулися і поїхали назад на пункт пропуску у Городищі. Тільки митними з прикордонниками невдоволені, бо кажуть, що митниця втрачає гроші.
Розказує чоловік, що під’їжджали до них й представники поліції, дорожньої служби, голова райдержадміністрації. Спроб перешкодити блокуванню транспорту не було. Навпаки за три дні, що перебувають рівняни на Дубровиччині, вдалося заприязнити з місцевим населенням.
– Немає жодних проблем з харчуванням, люди стільки всякої всячини назносили, – каже безрукий керівник цієї маленької групи на псевдо «Композитор», – з розумінням ставляться до того, що ми робимо й підтримують у такий спосіб.
Цікавлюся у наймолодшої з групи двадцятилітньої Насті, як ставляться до всього цього її батьки, чи не хвилюють їх тривалі відлучення доньки? Дівчина заспокоює, що батьки вже змирилися з її неспокійною вдачею, навіть пишаються, що виростили таку патріотку. А блокування у Дубровиці юна рівнянка якимось екстрімом не вважає. Адже до цього вже побувала й на Чонгарі, де також брала участь у блокуванні російського транспорту.
За час мого перебування на блокпосту активісти також перепинили декілька фур з російськими номерами, що слідували в Білорусь. Проте ці машини відпустили – водії-білоруси вблагали дати можливість побачитися з сім’ями.
Наразі ситуація з транзитом російських вантажівок територією України довгий час була напруженою. До акції долучилися ще кілька областей. Це стало приводом для екстреного засідання Кабінету Міністрів України.
Людмила РОДІНА.



Завод відновив свою роботу

16 лютого 2016 року відновив свою роботу, в минулому збанкрутілий, Дубровицький завод продовольчих товарів.
За рахунок коштів вітчизняних інвесторів проведено реконструкцію виробничих цехів ТОВ «Дубровицький завод продовольчих товарів» та змонтовано лінію з виробництва сиру розсільного.
Уже вироблено першу партію сиру із натурального молока місцевих виробників. Це плетенка та паличка копчена і біла. В перспективі планується виробництво до 10 видів сирів.
Щомісячне виробництво сиру становитиме до 80 тонн, для чого необхідно до 900 тонн молока, додатково буде створено 80 робочих місць, що в свою чергу дасть змогу збільшити надходження до бюджетів всіх рівнів. На даний час створено 25 робочих місць.
На фото: працівники заводу із готовою продукцією.
Відділ економічного розвитку та торгівлі РДА.


Війна – чужа, а горе – наше

15 лютого 1989 року. Це дата завершення виведення радянських військ з Афганістану. Так закінчувалася чужа війна, в якій полягли та зникли безвісти майже 3,5 тисячі українців. Без синів залишилися нещасні матері, без чоловіків – згорьовані вдови. На надгробках воїнів-інтернаціоналістів, що не повернулися з афганського пекла, тоді сухо значилося «Загинув при виконанні службового обов’язку». Обов’язку, який обпалив молодість зовсім юним хлопцям. Обов’язку, який перекреслив життя, переінакшив надії, плани, понівечив тіла і долі. Обов’язку, який й до нині закарбувався гіркими спогадами в пам’яті людей. Відтак саме цього дня десятки дубровичан зібралися біля меморіалу воїнам-афганцям, аби вшанувати полеглих співвітчизників та висловити вдячність живим ветеранам за їхній подвиг.




Статистику прийнято вважати «сухою» і «неупередженою» наукою, проте  «афганські» цифри не можуть не приголомшувати. Так, бойові дії тривали 3340 днів. Вогненними дорогами Афгану пройшло 160 тисяч українців, в тому числі 180 юнаків з нашого району. Загалом Україна втратила 3360 молодих синів: із них майже 60 % – хлопці віком від 18 до 20 років та 25 % – від 20 до 25 років. Більше 8 000 воїнів отримали поранення, 4687 повернулися додому інвалідами. Для Дубровиччини сила афганського болю помножена на 9. Це 9 доль, що обірвалися на самому розквіті життя, 9 сімей, котрі втратили найрідніших.
Втім ще важче згадувати минуле, коли кровоточить сьогодення. «15 лютого 1989 року, перейшовши кордон, ми вірили, що війна закінчилась, – поділився спогадами міський голова, учасник військових дій в Афганістані, полковник Богдан Микульський. – Ми вірили, що солдат, котрий поліг за день до цього, стане останньою бойовою втратою. Ми вірили, що нарешті заживемо під мирним небом. Однак уже два роки наша держава себе захищає у збройному конфлікті. Парадоксально, адже Україна ніколи ні на кого не нападала, ми народ миролюбний та працьовитий, і зовсім не хочемо ще однієї жорстокої війни. Проте нас насильно змушують воювати. Тому сьогодні, згадуючи ветеранів афганської війни, хочу низько вклонитись і бійцям АТО. Вічна слава героям, які загинули за Україну».
До присутніх заходу також звернувся голова райдержадмі-
ністрації Сергій Киркевич. Він наголосив, що саме афганці стали кістяком Революції Гідності. «Завдяки цим хлопцям,  мабуть, Майдан і вистояв, адже вони були там до кінця. А коли на Сході розпочалась війна, багато з ветеранів афганських бойових дій без вагань пішли знову захищати Батьківщину, аби з честю продовжити виконувати свій обов’язок. Тому шана нашим захисникам».
Своєю чергою в.о. військового комісара Анатолій Білаш нагородив медаллю за заслуги першого ступеня бійця АТО та учасника Афганської війни Миколу Миська, а також вручив почесні грамоти за активну участь у ветеранському русі Цабану Федору та Ляшку Ігорю.
Насамкінець, всі учасники мітингу схилили голови в хвилині мовчання, щоб вшанувати тих, хто впав в пісках Афгану та пом’янути героїв війни теперішнього століття. Їхні імена назавжди впишуться в літопис нашої пам’яті, аби бути вічним взірцем відданості, жертовності та героїзму.
Леся КОНДРАТИК.