Про 100 років життя найбільше розказали очі

Букет у жовто-блакитних пастельних кольорах, велика гарна вітальна листівка, смачні цукерки і тепла ковдра – з такими подарунками вирушаємо вітати сторічну ювілярку з Орв’яниці Пріську Семенівну Ютовець. Голова райдержадміністрації Сергій Киркевич, завідувачка відділу внутрішньої політики Оксана Голяка, Адам Кузьмич і автор цих рядків, – всі за честь мали провідати нашу землячку. Хвилюємося. Розповідаємо про своїх бабусь і розмірковуємо, що вони для нас навіть після смерті, як ангели-хранителі, а за життя – криниця мудрості і любові.

В Орв’яниці відшукуємо хату ювілярки, скромну, але охайну, що двома вікнами дивиться на схід сонця. Тут до нас приєднуються сільський голова Олег Білотіл і секретар сільської ради. Минаючи калюжі, заходимо до невеликого двору, а потім до хати.

Баба Пріська сидить посеред подушок і, вмить, розквітає у посмішці при нашій появі. Гостей чекала, бо одягнула хустку чепурну, нову кофтину, очима зазирає десь у самісіньку душу. Вітаємося. Вітаємо. Якось і слів зайвих не треба тут казати, бо атмосфера незвично тепла і щира.

 – А ходімте-но до іншої кімнати, – запрошую бабусю, – світлину там краще зробити. Старенька підіймається, знімає відразу з себе «душогрійку», щоб було більш «празднично». На «фотосесію» всаджує донька її комфортно і бабуся з рук подарунків так і не випускає. Поряд з нею - голова райдержадміністрації і сільський голова. Бабуся недочуває, здебільшого мовчить, але очі її, здається, промовляють, як теплий весняний струмок.

«Дякую, спасибі. Дякую», – раз-по раз вона надсилає нам сердечне.

У кімнаті: образи у рушниках, вишиті подушки. Скромно, але затишно. Не нажили прості сільські трударі статків за своє життя, але головне ж затишок у хаті і атмосфера. Бо навіть мільйонні не подарують родинного тепла, як нема його поряд.

«Дочка (живе ювілярка з донькою Антоніною) про мне дбає: і годує, і ліжко ростеляє. Добра вона у мене», – своє життя-буття кількома словами Пріська Семенівна переповідає нам.

4 січня з’явилася ювілярка на світ. Змалечку робота, як і водилося на селі. Вишла заміж, але отого сімейного щастя так і не бачила. Народила доньку, а як вагітна була сином, то забрали чоловіка на фронт. Так він і не побачив ніколи свого хлопчика.

– Батько з війни не повернувся, мама ростила нас одна, була нам і за неньку, і за тата, віддаючи свою любов і ласку, – донька Антоніна розказує, – пригадую, наші з мамою спільні трудодні у колгоспі, як льон рвали. Я, зовсім дитина, намагалася їй допомагати. Ой, важко ми прожили. Все життя мамине отаке, в роботі. Всі так у селі жили: працювали, дітей ростили. Гірка була та праця. Але найважчою для мами була втрата мого брата Леоніда. Ця рана навічно у матері.

Зараз має Пріська Семенівна 4 онуків, 7 правнуків та 8 праправнуків. Продовжується її рід, є кому душу зігріти навіть у найлютіші морози. Хай здоровими всі будуть.

– Мама зроду не випила жодної пігулки. Жодного аптечного препарату на смак не пробувала. Завжди казала, що в лікарню часто їдуть люди, бо нема де грошей подіти. До їжі вона у нас невибаглива, що приготую, то й те смакує. Телевізор подивитися любить, – продовжує донька.

Пріська Семенівна особливо зацікавлено розглядає голову райдержадміністрації, який все розпитує про ювілярку і її долю. Міцно тримає в руках букет і цукерки, і сидить, як на посту.

– Дякую, дякую, - час від часу лунає з її вуст.

Я ж собі підраховую: народилася у 1916, коли тривала Перша світова війна. Чоловіка віддала Другій світовій. Ох, скільки історичних подій пережила за свої роки Пріська Семенівна, у скількох державах мешкала (бо належала територія то одних, то до інших), хоч з рідного села нікуди не виїздила.

Влітку Пріська Семенівна любить пройтися селом. Іншою, звісно, стала Орв’яниця з часу її народження. І яблунь тих нема, чиїми плодами смакувала, і призьб, на яких дівочі посиденьки правили. Інше вже село: хтось будинок гарний звів, в іншого – огорожа вимурована, що в двір не заглянеш. Люди не такі, як колись, замість вечорниць – телевізор чи інтернет, нема вже співів на вулиці і молодь, якось дивно, як на розсуд старожилів, одягається. Хіба ж такі сукні чи головні убори носила в молодості баба Пріська? Ох, як давно те було. Хіба ж давно? Ось у сні як часто приходить молодість ця… Юність, вона ж у всі часи, – найкраща пора нашого життя.

«Дякуємо, що не забули і не поцуралися», –дочка від імені матері висловлює нам найкращі слова подяки, проводжаючи на подвір’я.

– Як у церкві побував, – каже Сергій Киркевич, – так щемно і світло на душі стало. Не знаю чому, але позитивних вражень не перелічити. Про життя думок у голові безліч.

Вже по дорозі назад у подумках рахую, що якби моя бабуся була довгожителькою, то нині мала б стільки віку, як Пріська Семенівна. На жаль, давно її нема, але навіть спогад про її образ завжди гріє душу.

Дбайте про рідних, доки вони живі, заходьте, провідуйте, потримайте за руку. Не так важливо, що принесете на гостинець(хоча радіють їм старенькі, як діти малі), головне, що у душі принесете в час цього візиту. Любімо тих, хто поряд, поки можемо дарувати їм цю любов, адже навіть якщо хтось із любові до ближнього подасть йому горня води, бо більше нічого не може дати, то це йому буде зараховано.

Любов КЛІМЧУК.