Церква, що стоїть у повітрі

Саме так дещо таємничо та захоплююче відгукуються про свою церкву жителі села Бережки, що горді мати змогу відвідати храм, де не тільки витає Святий Дух, а й можна відчути подих історії, подекуди – холодний та безпощадний, але завжди – неминучий. На пагорбі, що немов дикий звір вигинає свій хребет, стоїть Різдво-Богородицька церква, основи якої заклали ще у далекому 1817 році. Найбільше багатство нації – люди. Тож саме на їхні плечі лягло завдання – збудувати архітектурну споруду, в якій можна було б вершити споруду власної душі. Прихожани та місцевий священик стали ініціаторами цієї місії, а дідич Ігнатій Кашовський посприяв матеріально.

Йшли роки, сичало полум’я бід, які не лишили поза увагою і церкву. 27 липня 1872 року святиня згоріла дотла разом із дзвіницею. Відреставрувати  її вдалося 1915 року, коли прихожани зібрали кошти і спільними зусиллями витворили, здавалося б, неможливе. Про ці часи старші люди відгукуються так: «Ніхто не знав, що робити, але разом – це не самому. Були мудрі люди, які багато зробили для святині, але їхні імена, замовчувані через тодішню нелегку ситуацію, у більшості так і залишилися в таємниці». 1917 року священиком Різдво-Богородицької церкви у селі Бережки стає Георгій Трофимович Вечорко. До нього будівлею для богослужіння опікувався тесть – Іуліан Сініцкій. Уже в післявоєнний період, коли дітям заборонятимуть ходити в церкву, а потім і саму школу, яка була цегляною, розкидають зовсім, діти вчитимуться у хатах. Самого Георгія Трофимовича жорстоко виганятимусь із хати, бо він нібито перешкоджає освіті. Не хотіла влада, щоб служба велася у церкві, що так стояла їм кісткою в горлі.

Час виливався на людей дощем, змивав усе на своєму шляху, що не могло встояти перед тиском неминучості. Ось і настали роки Другої світової війни, коли чоловічу половину мобілізували, а жінки були в домі за господинь, які змушені були ставати й господарями, коли цього вимагала доля. Не виділялися вони легкодухістю, навпаки – сили волі та сміливості було не позичати.  У той час, коли вогонь обпікав груди їх чоловіків, вони кидали вдома дітей і бігли вартувати церкву. А вже у післявоєнний період, коли ситуація, здавалося б, мала повернути у кращу сторону, радянська влада взяла на себе страшний обов’язок – знищити духовні споруди. Лектори агітували, що Бога – нема, а віра – як опіум для народу, всіляко принижували священиків, навіть малювали на них карикатури. Костючок Євдокія Василівна, жителька села Бережки, не без сліз згадує: «Страшні часи були. Багато церков порозкидали, спалили. Тоді ще стояли хрести-фігури, як їх в народі називають. Одного разу, будучи ще дитиною, ми з подругами гралися біля одного з таких пам’ятних знаків, де був курган. Дещо несподівано ми почали натрапляти на кістки. І належали вони… людям. Ще старші казали, що нібито ставили ті фігури на місцях, де розстрілювали людей, і, здавалося, це все з часом знаходило підтвердження.  Так от, влада наказала всі хрести знищити. Наказ вийшов – і посипалися нові біди: дехто з односельчан теж брав участь у цьому. Вони кидали, ламали, палили знаки. Але і тут добрі люди не стояли осторонь. Вони повстали і змусили комуністичних підданців позаносити пошкоджені хрести на цвинтар».

Не менш тривожною була розповідь іншої мешканки села: «Бувало, що й наші односельчани під керівництвом верхівки лазили на церкву, аби зняти хрести на куполах. Доводилося постійно стерегти будівлю. Страшна була кара для кожного, хто посмів вчинити таке. Один з них встиг побудувати хату, а потім його дуже підкосила хвороба (практично прив’язала до ліжка). Інший – подався у колгосп, там і віддав Богу душу, впавши у силосну яму».

Чому ж церкву у селі Бережки називають «тою, що стоїть у повітрі»? Одні з людей кажуть, що буцімто під спорудою є величезна яма, щось схоже на тунель. Отець Василій зазначає: «Раніше церква стояла на дубових колодах і фактично була у повітрі. Туди часто лазили діти. Хтось – шукав царські монети, адже ходили чутки, що там їх закопали, інші ж – залазили у вівтар, але ніхто не знає, чи брали щось чи просто задля розваги, як це часто роблять діти. Але у 60-х роках прохід повністю закрили».

Старожили щодо цієї теорії теж мають свої аргументи. «Був такий час, – говорить одна з жінок, - коли на церковній землі випасали худобу. Переважно там були коні. І ось одного разу чоловік прийшов забирати додому коня, а той провалився у глибоку яму. Після того знайшлися і такі люди, що лазили у святе місце задля наживи. Одному з таких чоловіків вдалося викрасти чашу, ложечку для причастя і деякі інші речі. Чутки розносяться часто швидше, аніж вітер встигає поміняти напрямок. Після того, як люди дізналися про те, який гріх взяв на себе їхній односельчанин, їм вдалося дещо все ж повернути. А самого чоловіка чекала Божа кара – плаваючи на моторному човні, він страшно пошкодив руку».

Але є й такі люди, хто запевняє, що тунель розташований не під самою церквою, а біля неї. Полейко Пилип Кирилович є одним з таких осіб. «Ще колись Іуліан Сініцкій хотів поховати там свою доньку», – запевняє чоловік.

Пилип Кирилович брав активну участь не тільки в охороні споруди, а й у її розбудові. Він був учасником так званої «двадцятки». Ці люди вирізнялися своєю сміливістю і виваженістю рішень. Саме вони стояли на сторожі церкви в селі. Й не дивно, що серед учасників було багато жінок, наприклад: Полейко Матрона, Коваль Єфросинія, Красько Марія, Разкевич Параскева, Коєта Ганна та інші. Цих активістів називали ще засновниками парафії. Євдокія Василівна згадує: «Десь у 70-х роках церква почала вельми протікати, адже була покрита дерев’яними дошками, що з часом потрухли.  Молодий та завзятий Пилип десь взяв машину і вночі (щоб ніхто не бачив) поїхав у Луцьк по бляху. Ховали її в хатах, щоб бодай не забрали». 1976 року церкву вдалося перекрити. Але повністю врятуватися від полювання на святиню не вдалося. Адже згодом дійшла звістка, що готують нову хвилю тиску. Тоді секретарка повідомила дзвонаря про плани верхівки, а той встиг забрати ключі і заховати їх.

Ця святиня пережила дві світові війни, і що, можливо, навіть страшніше – падіння духу тих, хто виріс на її землях. Проте пам’ять про героїзм людей, що боронили, як на мене, насамперед – храм власної душі, не тільки вражає, а й надихає на те, аби постійно прагнути до самовдосконалення.

Зараз споруда тішить красою, адже її золоті куполи торкаються сонця, а блакитно-зелений колір, здається, поєднує небо і землю в єдине ціле.

«Вже 4 рази церкву відвідував митрополит Сарненський і Поліський», – нагадує отець Василій не без захоплення.

Отож, потрібно берегти свою історію і пам’ятати: рукотворний храм зруйнувати можна, а храм душі – ніколи!

Вікторія Селезень,

студентка Острозької академії.