пʼятниця, 12 лютого 2016 р.

ЧЕРВОНЕ – ТО ЛЮБОВ, А ЧОРНЕ – ТО ЖУРБА
Наша знаменита землячка Ніна Мусіївна Дем’янець, що нещодавно одержала звання заслуженого майстра народної творчості, незважаючи на солідний вік (народилася мисткиня 27 листопада 1937 року в селі Крупове, де і проживає) досі бадьора та вродлива. Від неї віє душевним теплом. Хоча в її хаті, що, як і господиня, з віком виглядає лише більш шляхетно, досить прохолодно. «На субсидію в держави не заслужила, - посміхається бабуся Ніна, - бо пенсію маю «велику». А до техніки (показує на газовий конвектор) не лізу, онук знає, як прибавити чи збавити тепла, а я постійно в русі, то холоду не відчуваю». Усі три кімнати в домі іменитої ткалі – маленькі музейні світлини, адже на стінах, на ліжках, на столах стільки саморобних виробів, виготовлених руками майстрині, що не злічити й на пальцях обох рук. Рушники й скатертини, подушки – ткані, вишиті, прикрашені плетеними мережками. Мимоволі подумалося, скільки-то за всім цим й ночей недоспаних, й одноманітної, нехай і такої творчої, праці, й фантазії небуденної, і щирої любові… «З-поміж усіх кольорів найбільше люблю червоний – гарячий та полум’яний, як сама любов», – розказує Ніна Мусіївна, показуючи свої домашні рукотворні оздоби, з яких так щедро ллються її улюблені барви.
На столі – солідний стос державних відзнак, якими Україна удостоїла творчість Ніни Мусіївни. Вона неодноразовий лауреат виставок, володарка кількох медалей, переможниця багатьох творчих конкурсів. А головне – з її ім’ям пов’язують відродження поліського ткацтва, новий етап в його розвитку. Її вироби стали свідченням самобутнього поліського ткацького ремесла, ввійшовши як його взірець до академічних видань.







Майстриня-легенда в спілкуванні ж напрочуд проста та щира. Охоче згадує, як розпочиналася її довга дорога до всеукраїнського визнання. При чому, не вважає виняткові свої заслуги чимось надзвичайним. Каже, що в її родині всі жінки були зугарні до ткацтва. Особливо ж відзначалася дядина – батькового брата жінка. Тій, бувало, достатньо було раз побачити візерунок на якомусь фартушку, щоб згодом безпомилково відтворити його на полотні. Такою ж чіпкою пам’яттю Бог наділив й пані Ніну. Щоправда, на відміну від дядини, завжди намагалася додати до орнаменту щось від себе – хоча б в кольоровій гамі. Власне її ноу-хау – численні смужки, що нібито обрамляють основний орнамент, своєрідна палітра кольорів. Як кожна мисткиня, має Ніна Дем’янець  власний творчий почерк – її рушники не сплутаєш ні з чиїми іншими.
Зараз загальновідома як іменита ткаля Ніна Мусіївна розповідає, що перший свій рушник вона… вишила ще п’ятнадцятилітнім дівчам в 1954 році. Наснилося їй тоді, що скоро заміж, то й вигаптувала щастя власноруч.  А вже з шістнадцяти років – почала ткати.
Для поліського села середини двадцятого століття ткацтво було не творчістю, а гострою потребою. Адже й одяг, й вся білизна були полотняними. Тому кожна дівчина мала володіти кроснами нарівні з голкою.
Ніна Мусіївна навіть хмурніє, згадуючи ті часи. Все її дитинство пройшло під перестук ткацького верстату. Безрадісне то було дитинство, війною обпалене. Війна забрала у дівчини батька. Пішов він до війська польського та й потрапив до полону. А потому опинився аж у Франції. У 1943 році останній раз відвідав рідне село – солідним франтом у капелюсі, на той час чоловік вже мав нову сім’ю у Парижі, де працював водієм. Погостював у Круповому недовго, повернувся назад до Франції. Подальшої його долі Ніна Мусіївна не знає, каже війна так з багатьма поліськими родинами обійшлася – розвела по різних країнах, що в часи залізної завіси означало вічну розлуку.
У школі, пригадує ткаля,  вчилася добра, але так й не закінчила семирічки. Треба було самій на хліб заробляти. Тож спочатку працювала у місцевому лісництві лісокультурницею, згодом у колгоспі – на різних роботах, всюди, де бракувало працьовитих рук. Коли ж ткала? Взимку, між домашніми клопотами, ранніми світанками, пізніми вечорами – коли тільки випадала вільна хвилина.
Далекої зими 1976 року наткала Ніна Мусіївна рушників. Дивних. Багато жінок села приходили подивитись на ті незвичайні рушники. Всіма барвами веселки грали на них візерунки. Окремі з тих рушників і досі зберігаються у ткалі вдома.
Дуже скоро завідуюча сільським будинком культури Н.М. Рабчевська привела до Ніни Мусіївни гостя з Рівного. То був Шевчук Степан Іванович – представник обласного Будинку творчості. Він зумисне навідався у село, щоб подивитися на ті диво-рушники, виготовлені на ткацькому верстаті Ніни Дем’янець. Роботи ткалі Степану Івановичу дуже сподобалися.
Він їх похвалив, запропонував виготовити декілька рушників у червоно-чорній кольоровій гамі, попросив доставити їх до нього за вказаною адресою.
Жінка пристала на ту пропозицію. Виконала замовлення і відвезла їх у м. Рівне. Як виявилось, за тою адресою містилася  Рівненська художньо-виробнича майстерня Художнього фонду Української РСР. Рушники відправили на художню раду в Київ, де були відразу ж затверджені, як зразки, і дуже скоро Ніна Мусіївна отримала замовлення на виготовлення таких рушників у промислових обсягах і запрошення працювати в Рівненській художній майстерні надомницею.
Це стало добрим початком. Бо слідом за Ніною Мусіївною надомницями стали Кот Уляна Петрівна, Придюк Ольга Миколаївна, Рабчевська Ніна Михайлівна. Спочатку майстрині виготовляли зразки рушників, які затверджувались Художньою радою, а потім отримували замовлення на виготовлення таких рушників. Зазвичай, кожного зразка замовлялось по 10-20 екземплярів. Передивляючись ті зразки, зафіксовані на фото, бачимо на окремих й замовлення в кількості 50-60 штук. Це був великий обсяг роботи, але це була робота до душі, яка не втомлювала, а надихала.
Звідки ж брались щомісяця нові й нові орнаменти для зразків? Згадує Н. Дем’янець. „Спочатку просто переносила на рушники узори із колісніх наміток, які були вдома. Потім ті, як мені запам’яталися  з дитинства. Ті, що бачила колись, на своїх чи чужих сорочках. А пам’ять в мене дуже добра. Але тільки ті, які мені сподобалися . А той старовинний узор звався „затиканє”. Що воно таке? То вузенький пасок (смужка ) (2-5 см) червоного, а частій темно-червоного чи вишневого кольору з різними узорами, який з двох боків був обрамлений  пасочками з окремих білих ниток або переплетених червоних і білих ниток. Хоч „затиканнє” було вузеньке, але узор добре проглядався. Хороша майстриня, побачивши на чужому  одязі нове затиканє, довго носила його в пам’яті, поки не ставила нові кросна”.
Значне місце в асортименті виробів майстрині посідають рушники. І це не випадково. Адже рушники широко використовуються і як прикраса житла, і як атрибут обрядовості, і для інших потреб. У наш час рушникам надається ще більше значення. Відповідно до цього зазнали помітних змін і самі рушники. Порівняно з колишніми вони збільшились у розмірах, крім того вони стали більш декоративними і святковими. Особливо зростає потреба в рушниках обрядового призначення, зокрема весільних. Саме такі, каже Ніна Мусіївна, вона найбільше полюбляла ткати. А вже її весільні рушники відзначаються винятковою принадністю і урочистістю. Цього їм надають вдало підібрані форми орнаменту, вишуканий лад візерунків і яскраві насичені кольори, де домінує традиційний червоний.
Особисто мені до душі припав білий по сірому рушник Ніни Дем’янець, що зберігається в експозиції місцевого музею ткацтва при сільському Будинку культури. Дуже вже витончено виглядає білий акрил на лляному тлі.
Тчуть свої рушники рукомесниці села в основному, із білих ниток десятого, двадцятого номеру фабричного виробництва. Це бавовняні нитки. Справжніх лляних, від початку й до кінця рукотворних, нині, на жаль, вже не робить ніхто. Перевівся льон на Поліссі. Найтонша робота, яку продемонструвала Ніна Мусіївна, – жіноча сорочка, виткана з ниток 60 номеру. Уявіть лише, яка то тонка й делікатна річ, прозоро-імлиста, немов павутина бабиного літа.
Візерунки робляться здебільшого акриловими нитками, рідше, та все ж використовуються нитки муліне, ірис. Нитки з чистої шерсті не використовуються, бо під час прання вони „сідають” і орнамент виходить вужчим за ширину виробу.
Колись давно керівник Рівненської художньо-виробничої майстерні, зачарований роботами крупівських майстринь, попросив Ніну Мусіївну, аби поділилася своїми секретами з його дружиною, навчила її ткацтву. Й мисткиня не відмовила. Кілька тижнів Раїса Казначеєва, яка відома нині як заслужений майстер народної творчості, жила в її домі. А Ніна Мусіївна передавала ремесло – навивати, снувати, ткати, перебирати. Щиро раділа з перших власноруч виготовлених виробів своєї учениці.
Тонкий естетичний смак жінки помножений на величезну працьовитість і досвід стали запорукою великого творчого доробку. Надзвичайно витонченою, ніжною є серпанкова тканина, що її виготовляла Ніна Мусіївна. Таку узорну тканину рукомесниця почала творити з кінця 70-х років і вона посіла в її асортименті помітне місце. З неї шилися жіночі сукні, спідниці, блузи, фартухи. Але найбільше все таки костюмів, особливо сценічних. Саме Ніна Мусіївна була автором перших костюмів для крупівської «Берегині» та кураської хор-ланки. Костюми з серпанкової тканини мають надзвичайно вишуканий, оригінальний і неповторний вигляд.
Якось після першого Всесвітнього фестивалю фольклору і етнографії у Луцьку одна з учасниць фольклорно-етнографічного ансамблю „Берегиня”, Придюк Зінаїда Володимирівна сказала: „Різноманітні українські костюми можна було побачити на фестивалі, але таких як у нас не було. Ми, як білосніжні феї, пропливали на вулицях Луцька”.
І справді, багато було до Ніни Мусіївни і листів, і телефонних дзвінків із замовленнями  на виготовлення серпанкової тканини.
Сценічні костюми для фольклорно-етнографічного ансамблю „Берегиня” майстриня розробляла двічі: у 1981 і у 1990 роках.
Востаннє, каже пані Ніна, кросна ставила минулого року – ткала рушники та чоловічі сорочки. Цього разу вишукано-урочисті, білим по білому та білим по сірому. Нині про нову самостійну роботу не загадує. Каже, що почав підводити зір. Можливо, чергове урядове визнання – звання заслуженого майстра народної творчості – надихне на нові роботи. І знову запломеніє на рушниках велика любов, так тонко зіткана руками Ніни Дем’янець.

Людмила РОДІНА.



Немає коментарів:

Опублікувати коментар