пʼятницю, 24 січня 2020 р.


Ірина Ракович:
«Не я обрала фотографію,
а вона – мене»
З фотографом Іриною Ракович з Сельця говорила кілька років тому. З того часу вона вступила до київського вишу на фотохудожника, «виросла» у своїй справі, зробила сотні зйомок та влаштувала власний майстер-клас. Напередодні Дня Тетяни – покровительки студентства – спілкуємось знову. Іриними роботами можна захопитись уже через те, з якою пристрастю вона розповідає про фотографію. А коли бачиш знімки, розумієш, що такі чуттєві деталі не можна побачити очима через об’єктив, їх треба відчувати душею. Творчою і талановитою.









У родині маєш дев’ять вчителів. Це ціла династія. Здається, шлях уже наперед визначений. Чому обрала все ж фах фотографа?
Мені пощастило рости в сім’ї, де немає заборон на те, щоб бути тим, ким хочеш. Ніхто й ніколи не казав мені «це не твоє» чи навпаки «берись за це». Мені дали свободу, що для митця як повітря, і саме через це фотографія – наразі мій стиль життя. Коли довелось визначатись з професією, відкинула всі стереотипи, страхи, сумніви і навіть поради, прислухалась до себе і відчула це. Не я обрала фотографію, а вона – мене.
Зазвичай представники цієї професії працюють без освіти. Ти ж навчаєшся в університеті на фотохудожника. В чому підковують майстрів, які «ловлять» моменти? Розкажи трішки про закулісся свого творчого фаху…
Ох, це для мене зараз болюча тема. Бо я на фінішній прямій, яку не хочу так швидко проходити. Закінчую цього року бакалаврат, захищаю диплом – свою маленьку творчу дитину у вигляді друкованої фотокниги. Університет, перш за все, пов’язав мене з людьми мистецтва і дав розуміння того, що це таки професія, а не просто хобі. Я навчилась не чекати натхнення у цій справі, а зуміти висловлювати будь-які свої емоції через фото.  Це свого роду терапія, як на сеансі з психологом.
У мене було стільки технічних дисциплін, починаючи від фотокомпозиції й завершуючи оптикою та експонометрією, що на пояснення всіх піде три розділи видання. Скажу лише, що життя ніколи не готувало мене до того, що на спеціальності фотохудожника я вчитиму фізику і хімію.  Але я запам’ятаю цей виш не предметами, а майстрами, які у мене їх викладали. Це неймовірні люди, настільки закохані у мистецтво, що схожі на 17-річних, з метеликами у животі, у свої 50 і 70 років. Ці люди стали моїм живим прикладом того, що людська душа ніколи не старіє, навчили не боятись себе у творчості, забути про конкуренцію й запасали мене колосальною вірою у власні сили всі чотири роки. Мій майстер, Кукоренчук Володимир Вікторович, завжди говорить: «Самозванца в искусстве определяет фраза «я художник – я так вижу. Мало видеть, нужно понимать, что ты делаешь и уметь объяснить». Він дав мені величезне бажання зрозуміти мистецтво, пропустити його через себе і полюбити. Ніколи не забуду його фрази: «Хоть ты и любишь спорить со мной и думаешь, что я тебя слишком критикую, но ты мне невероятно напоминаешь меня в твоём возрасте. Твой путь верный, рыба моя». Коли ти з провінції, де людям складно зрозуміти, як це вчитись на фотографа чотири роки, віра людини, якою ти захоплюєшся – безцінна. За це я буду вдячна майстру завжди.
Заходиш у твій «Інстаграм», і відразу стає зрозуміло, що для тебе цікаві люди… Кого найбільше подобається фотографувати?
Абсолютно всіх. Я люблю спостерігати за людьми – як вони змінюються в процесі зйомки, як розкриваються мені, «розцвітають» від компліментів, іноді шаріються від того, що я помічаю, які в них витончені вушка чи божественні щиколотки. З людьми не так часто говорять про них самих же, а я це роблю, тільки за допомогою камери. У мене немає «ідеального» портрету моделі, бо саме індивідуальність приваблює мене найбільше.
Від нашої останньої розмови твій стиль знімків змінився. Це вже не просто світлини, це мистецтво. Як би сама його описала? Що стараєшся віднайти у своїх героях?
Відкрила для себе жанр портретної фотографії та художнього ню як можливості самовираження. Це надзвичайно. Я абсолютно легко можу зробити будь-якого героя таким, як захочу, але мені більше подобається показувати, яким насправді є кожен з них. Я жахливий естет і шукаю красу у всьому, що мене оточує. У людях її найбільше. Це і є моя пристрасть.
Свій стиль назву мінімалістичним. Подобається, коли на людях мінімум прикрас, одягу, білий або сірий фон, простий макіяж, а в ідеалі повністю відсутній, природність та елегантність.
Напевно, було безліч фотосесій. А яка залишила особливий слід у душі?
Я провела вже більше 600 зйомок, і кожна з них мене змінювала. Це і 10-годинна комерція, де конвоєм працюють 5 моделей та ще 15 людей за кадром. І зйомки віч-на-віч абсолютно незнайомих мені людей, яких я знаходила в метро й закохувалася  в образ. Маю одну, що стала переломною в моєму житті. Я знімала хлопця, артиста балету, для свого ж диплому. Пам’ятаю, як прийшла додому й проплакала 2,5 години. Був етап у моїй творчості, що закинув мене на самісіньке дно, і я вже не сподівалась звідти вибиратись. Так буває, коли не отримуєш підтримки від людей, котрі тебе оточують, а навпаки витягують енергію нитками. Всіма можливими методами пригнічують тебе, знецінюють справу всього твого життя і змушують в якийсь момент задуматись: «А може я справді чимось несерйозним займаюсь?». Після тієї зйомки, де три години поспіль фоторафувала божественно красиві балетні рухи, в супровід музики Макса Ріхтера, бачила, як людина горить своєю справою, точно так само, як я, наскільки вона жива від цього, я поверталась додому з думкою, що потрібно все змінювати, або знищу себе нанівець. Відтоді я віддана своїй творчості й ні за яких умов не вб’ю у собі цю любов.
Є якісь цікаві історії з бекстейджу зйомок?
Разів з 10 доводилось знімати незнайомих людей в Києві у студії, а під кінець дізнаватись, що то мої земляки з Дубровиці. Це завжди мене дуже тішить.
А як це – фотографувати у стилі ню?  Це ж своєрідний виклик і для фотографа, і для моделі.
Щоб зрозуміти, потрібно спробувати. Я була по обидві сторони об’єктиву при зйомці в стилі ню, і скажу, що це завжди різні емоції. Для мене людське тіло – витвір мистецтва. я люблю живопис, і картини Клімта з його оголеною натурою жінок викликали свого часу в мене стільки захоплення, що з’явилось бажання створити подібне власноруч. Так і почалось. Можна помітити, що моє «ню» дуже сокровенне, мистецьке, фізіологія мене не цікавить, а от лінії, вигини, текстура шкіри, органічність образу, чистота – це прекрасно. Це взагалі не про відверті світлини, я гадаю, але про відкритість душі.
Кого чи що нізащо в світі не знімкувала б?
Думаю, такого не існує. Будь-яка фотографія – це мистецтво. Документувати момент чи створювати його, обираєш сам. Точно так само, як і подачу всього, що постає перед тобою. В цьому величезна сила фотографії, вона змушує людей вірити.
Свого часу фотографії приписувалися містичні властивості. В чому полягає для тебе містика у світлині?
У можливості зупинити швидкоплинність моменту. Ван Гог малював прекрасні квіти, життя яких таке коротке, але надзвичайно прекрасне. Його іриси і соняхи вічно живі на полотні. Й здається – от-от дмухне вітер і рознесе їх аромат на всю кімнату, хоч скільки б не минало років. Так само й з фотографією. Хіба це не магія?
Уже провела свій перший майстер-клас. Мабуть, було хвилююче.  Яку  настанову дала б фотографам-початківцям?
Я не пам’ятаю, щоб взагалі ще колись у своєму житті так сильно хвилювалась. Якби не мої друзі та й самі учасники, що вірять в мене і відверто називають талановитою, скільки б я не боялась цього слова, то, певно, ніколи й не наважилася б. Починаючим фотографам завжди раджу більше спостерігати і вникати в історію фотографії, бо все вже давно створено і знято, наша задача повторити це тільки краще.
Був досвід участі у фотовиставках?
На першому і другому курсах мала чотири студентські виставки в «Українському Домі» на Хрещатику, для початківця це величезний показник, дякую університету за таку круту можливість. Два роки тому аж три моїх портрети були експоновані на міжнародній фотовиставці Kyiv Photo Week, теж нереальний досвід, нові знайомства і «смачне» відчуття бути побаченою в столиці.
Якби не фотографія – ким би  ще бачила себе в житті?
Вірю, що долю не змінити, і якщо я тут і зараз почуваюсь абсолютно щасливою людиною, то це і є моє місце, кращого годі й шукати. Насправді ніщо так сильно не відгукується у мені, як фотографія,  і чим далі, тим сильніше, тому не бачу себе у якійсь іншій професії.
Кажуть, творчі люди творчі у всьому. Яка ти поза фотостудією? Чим живеш, в чому знаходиш щастя?
Абсолютно точно. Я вже казала, як сильно люблю все естетично довершене. Тому в житті я така ж, як і у творчості: люблю все наповнювати своєю енергією та наповнюватись сама. Обожнюю виставки, музеї. Театр – моя нова забава, скільки в ньому натхнення! Взагалі, вважаю, людям, котрі мають щастя жити в Києві, гріх жалітись на відсутність снаги до чогось чи внутрішньої рівноваги. Тут стільки прекрасних і талановитих людей, неймовірна архітектура на кожному кроці, можливість слухати живий симфонічний оркестр щоп’ятниці чи затамовувати подих на «Жінки в Ре Мінорі» – що кому до душі, як говорять. Коли втомлююсь від цього ритму, то їду додому і завжди отримую не менше натхнення й тут – серед спокою, чистої природи і єднання з нею. Мені, напевно, пощастило з цією рисою, якій всі люди дивуються – знаходити прекрасне у всьому, де б я не була. Моє мистецтво знаходить свого глядача, який каже йому «так!»,  і воно перестає бути тільки моїм – тепер це мистецтво наше. В цьому суть. А ще в любові й красі, які йдуть від мене у світ, а, отже, притягують подібне.
Є якась професійна мрія? Що хотіла б «зловити» своїм об’єктивом?
Не мрію зняти когось чи щось. Хочу, щоб у своїй творчості я завжди залишалась собою і люди приходили до мене по моє бачення й відчуття їх самих.
Ми живемо у епоху соцмереж. Отож стараємось презентувати себе якнайліпше. Можливо, є якісь поради, як файно виходити на фото чи селфі?
Не професіонал у жанрі «самофото», тому не скажу, бо сама досі не визначилась, яка в мене «робоча» сторона, це ж так працює, якщо я не помиляюсь? А от щодо роботи перед камерою, головне – це не думати, як ти виглядаєш, про це повинен піклуватись фотограф, якщо він профі. Краще потурбуйтесь про те, яку енергетику ви випромінюєте в процесі, про що «говорять» ваші очі та рухи, бо, повірте мені, пустий погляд буде виглядати куди гірше ваших зайвих кіло на фото за декілька років, а замкнута поза видасть вашу невпевненість набагато швидше, ніж туфлі підібрані не в колір сережкам.
І обов‘язково довіряйте фотографу. Цілком і повністю, або взагалі не йдіть до нього в кадр.
Насамкінець скажу, що страх – наш найбільший ворог. Коли говориш всьому, що тебе оточує: «Дивись, як у мене все виходить», і починаєш слухати себе, то якоюсь всесвітньою енергією притягуєш до себе потрібних людей і справжню магію. Не бійтесь проявити справжніх себе, розповісти про те, звідки ви родом, яка музика грає у голові, коли щастя сповнює тіло, зізнатись, що любите мистецтво і хочете пов’язати з ним своє життя. Вас можуть не зрозуміти у колі знайомих, у школі, селі чи серед підписників в «Інстаграмі», але, повірте, це тимчасово і аплодисменти вже не за горами.

Спілкувалась Леся Кондратик.


ПРИСТрАСТІ ЗА КОТЕЛЬНЕЮ

Прочитала оце на сайті нашої районної ради: «17.01.2020 у малому залі Дубровицької районної ради відбувся конкурс на право укладання договору оренди будівлі котельні площею 84,4 кв.м., що знаходиться за адресою: м. Дубровиця, вул.1000-ліття, 6а, КП «Теплосервіс».
Конкурс відбувся з дотриманням принципів політичної неупередженості, законності, недискримінації, прозорості та  ефективного і справедливого процесу відбору. За результатами оцінювання особистих досягнень конкурсантів, знань, умінь і навичок, моральних і ділових якостей для належного виконання обов’язків конкурсу серед чотирьох учасників отримав перемогу ФОП  П.М. Ракович».
Я також була присутньою на цьому конкурсі й хотіла б розповісти про його перебіг трохи більш детально.
Насамперед про об’єкт конкурсу. Виставлене на конкурс приміщення котельні в центрі міста не експлуатується вже років з десять. Сіра непримітна коробка позаду готелю «Дружба» досі не викликала жвавого комерційного інтересу. Частина її, щоправда, свого часу була приватизована й переобладнана під об’єкт торгівлі. Зважаючи на вигідне місце розташування, його площі спочатку орендував магазин вживаного одягу «Шалена мода», згодом сюди перебралася продуктова гуртовня «King». А от виставлена на конкурс друга частина котельні стояла досі «необжитою», з кожним роком все більш приходячи в запустіння. Позаяк у власника (районної ради) коштів на ремонт та переобладнання приміщення  немає (бо ж наш районний бюджет дірявий, як рибальська сітка і в ньому видатків бракує навіть на заробітну плату працівникам), і виникла потреба здати цей об’єкт в оренду. Якщо пригадуєте, районна рада вже й до цього виставляла на конкурс або торги об’єкти нерухомості, що перебувають у власності територіальних громад району, однак тоді подібного ажіотажу серед бажаючих орендувати або ж придбати це майно не було.
Цього ж разу за право орендувати колишню будівлю котельні по вулиці 1000-ліття змагалося аж чотири претенденти, і конкурсна боротьба між ними розгорнулася досить запекла. І це при тому, що в умовах конкурсу передбачалося, що орендар, окрім своєчасної орендної плати, зобов’язаний зробити капітальний ремонт покрівлі приміщення та впровадити в ньому енергозберігаючі заходи. Обумовлений термін дії оренди – до трьох років.
Додамо, експертна оцінка об’єкта становить 212692 грн., а мінімальна орендна ставка не могла бути меншою  2 відсотків. В залежності від виду діяльності – відповідно збільшуються й орендні ставки.
Перший з претендентів, що подав заявку на оренду цього приміщення – Володимир Богатько, планував розмістити тут склад-магазин непродуктової продукції, по-суті, й задав тон на конкурсі. Адже відповідно до затвердженого районною радою Положення про оренду майна, що належить до спільної власності територіальних громад району, таке використання орендованого майна за цільовим призначенням, як розміщення крамниць, склад-магазинів, обкладається орендною ставкою 18 відсотків до експертної оцінки майна.
Інші ж троє претендентів (Павло Ракович, Оксана Петрушко та Роман Гайдиш) в конкурсній заявці вказали, що в разі перемоги планують відкрити в орендованому приміщенні книгарню, де перевага надаватиметься вітчизняній продукції (відповідно до вищеназваного Положення торговельний об’єкт з продажу не менше 60 відсотків книг, газет та журналів, виданих українською мовою, обкладається орендною ставкою 2 відсотки від експертної оцінки майна).
Один з претендентів на оренду (Роман Гайдиш) вибув з боротьби ще на початковому етапі, оскільки не виконав всіх умов конкурсу. В поданому ним пакеті документів бракувало інвестиційних пропозицій щодо орендованого приміщення. Якщо його опонент Павло Ракович подав їх безпосередньо на засіданні комісії, пояснивши, чому не зробив цього раніше так: «Мої пропозиції – це певні комерційні напрацювання. Не хотів би, щоб вони стали ще чиїмсь здобутком». «Якби пан Роман так само подав би свої пропозиції бодай на засіданні комісії, ми так само пішли б йому назустріч», - сказав після засідання конкурсної комісії її головуючий заступник голови районної ради Олександр Задорожний.
Тож на конкурсну гонку вийшло вже три претенденти. Зрозуміло, аби скласти конкуренцію пану Богатьку інші претенденти на оренду приміщення також змушені були підвищувати й свої орендні ставки.
Такий своєрідний аукціон на трьох точився кілька кіл, доки ставка не сягнула 25 відсотків. Після цього Володимир Богатько вибув із конкурсу: «Далі підвищувати ставки для мене просто нерентабельно. Дивуюся, як інші продовжують боротьбу, ніколи не думав, що книжковий бізнес настільки прибутковий».
А от фіналісти продовжували підвищувати ставки ще нандцять кроків, аж поки на 80 відсотках не переміг Павло Ракович. Тож в результаті переможцю оренда приміщення котельні обійдеться в 170153, 60 грн. на  рік, або щомісяця доведеться сплачувати 14179, 50 грн. Доволі солідна сума як для приміщення в подібному стані. Бо ж доведеться немало «вкластися» й в його ремонт. Принаймні в заяві про наміри пан Ракович в числі майбутніх інвестицій в приміщення озвучив заміну покрівлі, утеплення стін та покрівлі, обладнання двома котлами, облаштування нової електропроводки та сантехніки тощо.
«Після конкурсного сумбуру, коли ти перебуваєш під впливом емоцій, зараз починаю раціонально переосмислювати його перебіг. Мушу переглянути свої плани, дещо змінити підходи до майбутнього магазину. Адже сума оренди – досить висока, треба неабияк піднатужитися, аби всі затрати окупилися. Інакше, який зиск від бізнесу?», - каже переможець конкурсу.
Переосмислила конкурс  після його закінчення й Оксана Петрушко. Каже, що дещо розгубилася й жалкує, що не підвищувала ставки далі. Однак зараз пані Оксана здаватися не збирається. Каже, що дочекається протоколу конкурсної комісії й оскаржуватиме її рішення до суду. Серед основних претензій, які ставитиме: лише пан Богатько та вона подали повний пакет документів на конкурс вчасно, Павло Ракович додавав їх вже під час проведення конкурсу; не вважає пані Оксана збігом, що її ідею з облаштування книгарні озвучили ще два претенденти, допускаючи, що міг відбутися витік інформації. Був чи не був факт комерційного плагіату, жінка спробує з’ясувати в суді. Принаймні такі наміри вона озвучила після конкурсу.
Ось такі пристрасті розгорнулися в Дубровиці навколо старого приміщення котельні.
Людмила РОДІНА.



Донецький аеропорт:
ще одна небесна сотня


Шість років життя, багато це чи мало? А майже шість років війни? Стосовно життя, то цей період є визначальним відрізком. Бо, наприклад, у шість років діти йдуть до школи. Вони формуються вже як члени суспільства. А якщо казати про війну, то шість років – це відрізок часу, скроплений слізьми матерів, розірваний гранатами, це велика кількість двохсотих і трьохсотих.
Як почалася війна, то вона боліла нам щодня. Свої особисті переживання так часто «від’їздили» на другий план. Здавалося, так буде завжди.

Пригадую, як у 2015 році розмовляла із стареньким дідусем у Дубровиці. Говорили про війну. Мій співрозмовник згадував своє юнацьке воєнне лихоліття, а потім сказав: «Дитіно, люди до всього прівікают, так було, є і буде. До війни прівікнете, бо скоро вона не кінчиться. Найбільша біда тим, хто синів не дождався. От вони ніколи не стануть такими щаслівими, як булі. І хлопці, шо з войни пріходять, другіми стають. От вони знають ціну жизні. Моя мати не дождалася з войни старшого брата, то вона казала, що світ був немілий їй всєгда, що вона разом з сином на войні погібла».
Мого співрозмовника, на жаль, вже нема в живих. Якби сьогодні побачила його, то сказала б, наскільки він був правий…
Ні, ми не забули, що на Сході війна. Ми згадуєм про це, як бачимо новини по телевізору з Луганщини чи Донеччини, ми згадуєм про це, як говорять на заходах у будинку культури. Ми згадуєм про війну, як бачимо матерів полеглих хлопців і наших ветеранів… От тоді коле у глибині серця. Коле й тому, що нам стає соромно – ми звикли до того, що десь стріляють. Страшно, що ми всі звикли, що хтось помирає, хтось калічиться. Нас не обпікає війна так, як це було, приміром, років чотири тому… Мабуть, такою є людина, здатна до всього звикнути. Проблеми, суєта суєт, свої переживання. І навіть, як бачимо на вулицях міста чи сіл наших ветеранів, то часом бракує часу, щоб просто сказати людям бодай кілька теплих слів, щоб відчували вони нашу повагу. А хіба це важко насправді? Зовсім ні! Просто суєта суєт…
А війна, насправді, залишається в Україні проблемою номер один. Дай, Боже, нам якнайшвидше почути про її закінчення. Цієї дати не знає ніхто. А всі ми про її мріємо. А війна наповнила календар новими датами. Знаковими і особливими.
Впевнена, що багато із вас не звернули увагу, що 20 січня – День пам’яті захисників Донецького аеропорту. Ця дата назавжди увійде в історію України.
Бої за Донецький аеропорт – одні з найзапекліших у війні на сході України – тривали з травня 2014-го до 22 січня 2015 року. 242 дні українські військові, добровольці, медики й волонтери протистояли навалі російсько-окупаційних військ і проросійським бойовикам, затято відстоюючи рідну землю.
Нині медіа подають різну інформацію щодо кількості загиблих і поранених учасників цієї героїчної оборони. Про обставини смерті героїв ДАПу, які мають глобальне історичне значення, взагалі поширюється надто суперечлива інформація. Національний військово-історичний музей України, дослідивши низку джерел службового характеру, відомості з відкритих джерел, оприлюднив остаточні цифри і хроніку бойових втрат. Захищаючи Донецьке летовище, полягли 100 військових, понад 300 зазнали поранень.
100 журавлів злетіли в українське небо, захищаючи Донецький аеропорт. Ще одна небесна сотня. Вшановуймо пам’ять Героїв, не лише до якоїсь конкретної дати… Ми дивимося на змужнілих синів, обіймаємо своїх мам, святкуємо дні народження… Завдяки їм, сьогодні, ми живемо і святкуємо.
Люба КЛІМЧУК.



КУПАЛИСЯ З ВІРОЮ

Ранок 19 січня ми зустріли у храмах району. Велике свято нас об’єднало у щирій молитві за родину та Україну, за мир та добро. Настоятелі храмів щедро окропили нас, освятили цілющу, прозору водичку нам на цілий рік. Споживайте її на здоров’я.  Святу воду необхідно зберігати дбайливо і з благоговінням, бажано в тому місці, де в будинку знаходяться ікони, і не тільки зберігати, але періодично вживати, для того, щоб освячувати свою душу і тіло, долучаючись до Божественної благодаті.






Напередодні свята Водохреща в інтернеті виникла дискусія про те, чи потрібно в день свята купатися у відкритих водоймах. Зокрема чимало людей наголошували, що пірнання в ополонку на Богоявлення – це не українська традиція, а пережитки «совка». Як на мене, дуже цікавий сам привід суперечки: невже у нашому суспільстві нема більш значимих для всіх тем, аніж говорити про те, чи треба в день Богоявлення перехрестившись, з вірою йти у воду? Вважаю, що це рішення було особистісним, кожна людина зважила, чи підтримати цю традицію, чи дозволило їй купатися здоров’я, чи вона готова сприйняти душею це знакове занурення у воду.
До речі, про традиції. Перечитала історичні джерела. Для вас трішки інформації. Про звичай купатися на Водохреща в містечку Жашків Таращанського повіту Київської губернії (нині Черкащина) на початку ХХ ст. розповідає письменниця Докія Гуменна: «На Водохрещі, в самі морози, для здоров’я і з побожности купалися в йорданській воді (у тому ставку, де святять Йордань). Та-ак, ще як мені було дванадцять років, наша сваха Барабашиха купалася!».
Як свідчив етнограф і фольклорист Володимир Ястребов, наприкінці ХІХ ст. у Єлисаветградському повіті Херсонської губернії (нині Кіровоградщина) «на Хрещення купаються в ополонці(занурюються 3 рази) для лікування від хвороб; те ж саме роблять ті парубки, котрі виставляли козу».
 Це лише кілька прикладів про купання в день Водохреща в історії нашого народу. І якщо вже дуже прискіпливо ставитися до святості цього дійства, то можна й зауважити, що у щедрівках нічого святого нема. Це просто шановані звичаї. А підтримувати вам їх чи не підтримувати – справа кожного. Сподобалося, як написав про своє купання в день Богоявлення патріот, щирий українець, в’язень кучмівського режиму Микола Ляхович: «Можете скільки завгодно розповідати мені про «русскій мірок», «язичницькі звичаї», але якщо мені Господь даватиме здоров’я і духовного натхнення – то знову буду занурюватися. І про те, що гріхи очищаються постом і сповіддю теж знаю». Такі слова супроводжував відеоролик, де пан Микола разом з друзями купається в одній з київських водойм.
У Горині, озерах та ставках Дубровиччини в день Богоявлення заходили у воду з вірою наші земляки. Вже традиційно у місті та селах для цього дійства облаштовують спеціальні місця. Це ініціатива безпосередньо людей, в організацію водохрещенських купань кошти вкладають, як правило, здебільшого приватні особи, щоб зробити землякам приємність. Відрадно, що проходять купання організовано, шанобливо, з гарячими частуваннями.
На сайті Дубровицької міської ради прочитала: «За зверненням настоятелів Свято-Різдво-Богородичної парафії (ПЦУ) та Свято-Миколаївської церкви (УПЦ) для зручності і безпеки людей комунальною службою міста у місцях освячення водойм були встановлені сходинки та дерев’яний настил, а також облаштована палатка для перевдягання».
Вже традиційно чудове свято на озері Глиняному у Дубровиці організувала для прихожан Церкви Святої Діви Іулянії та всіх бажаючих родина дубровичанки Людмили Котяш. А цьогорічні купання на Глиняному були особливими, з двома прекрасними лебедями посеред озера. Воду у водоймі освятив отець Ростислав, зайшовши в озеро більш як по коліна. А вже за священником хлопці, чоловіки та жінки з вірою пішли купатися. Троє хористок  церки також долучилася до вшанування древніх традицій, з молитвою і глибокою вірою, в білих сорочках та білих хустинах, пішли у водойму. Дуже зворушливо…
А які смачні біля озера куліш, бутерброди, м’ясні продукти. Для діток приготували ще й печиво та цукерки… Одне слово, щедро і від душі родина Людмили Котяш організувала ці частування, за що велику подяку цій сім’ї передає від всіх прихожан отець Ростислав.  
Переглянула багато фото з водохрещенських купань. Всі вони наповнені енергією та силою духу. Бо хоч без морозу і без снігу, однак зима є зима. Але саме віра додає у ці дні людям здоров’я, переконана в цьому.
Світлана Шиліпук із Сельця розповіла, що разом з чоловіком Віталієм, синами Назаром та Романом цього року відзначили десяте ювілейне купання на Богоявлення. Географія місць цієї йорданської традиції у сім’ї Шиліпуків велика. Як каже пані Світлана, цьогоріч з вірою заходили у воду в Мочулищі, а минулими роками – це робили в Дубровиці, Сельці, Людині. Щороку до такої традиції Шиліпуків долучаються все нові і нові друзі. Щоправда цієї зими їх старший син Назар купався в Одесі, де навчається. Світлана Шиліпук зазначає: «Для кожної людини в день Водохреща вода стає великим символом, передусім духовного очищення. Приємно дивитися, як молоді і дужі люди в цей день засвідчують своє духовне єднання з Богоявленням, купаючись у водоймах, освячених настоятелями церков. Кожен заходить у воду з вірою, що вода додасть особливої сили, енергії. Вірити – це дуже позитивно, завжди і всюди. А особливо в день такого прекрасного свята, коли вода повсюди сповнена особливою енергетикою. Враження від купання якнайкращі!».
 А хіба тільки купатися в цей день гарно? А як приємно цим рожевощоким дітям (юні велюнці) дивитися, що їх батьки і рідні здорові тілом і духом люди? Побути у свято не за екраном гаджета, а на свіжому повітрі – це дуже файно. Це, я сказала б, цілюще.
Отож, всім, хто купався, давайте побажаємо доброго здоров’я. І нам біля них. Отак швидко Водохреща завершило цикл різдвяних свят! Насправді, це не свята проходять стрімко, а життя. Тож давайте не будемо глибоко вдаватися в аналіз вчинків ближнього: купалися вони чи ні… Ну, що наступного року ви пірнатимете?

Люба КЛІМЧУК.


Зі святами добрий люд вітали

19 січня на майдані Злагоди у Дубровиці пройшло районне свято «Під вікном колядник човпеться». Яскраво було у центрі: барвисті українські хустки, зірки Вифлеємського вертепу, чарівні усмішки учасників наповнили місто особливим урочистим настроєм. Церковні хори й творчі колективи міста та сіл району колядували, щедрували, з християнськими святами добрий люд вітали. Міський голова Богдан Микульський побажав усім учасникам свята гарного настрою, доброго здоров’я, Божих благословень на щодень і на рік новий.








Під головною ялинкою району розташувалася виставка куті та різдвяних дідухів. Пошанували древні традиції, що передаються з діда-прадіда. Виступ кожного учасника був особливим: хіба ж можна порівняти між собою колядки чи щедрівки, хіба ж можна вибрати кращих серед кращих серед тих, хто славить Бога? І неважливо, це дитячі голоси чи дорослі, жіночі чи чоловічі, бо головне співати серцем. Саме так звучали виступи впродовж свята. Спасибі всім, хто в день Водохреща знайшов час, щоб приїхати на районний фестиваль і нас порадувати, подяка організаторам дійства. Доки ми колядуємо-щедруємо, то живемо з Богом у серці і віримо у день завтрашній!
У районному святі взяли участь: народний аматорський фольклорний ансамбль «Намисто» комунального закладу «Дубровицький районний будинок культури» (керівник Ірина Дубінець), гурт колядників Свято-Миколаївської церкви м. Дубровиця, хористи Церкви Християн Віри Євангилійської із Сельця (керівник Павло Велінець), народний аматорський фольклорний родинний ансамбль Чудіновичів із Сварицевич (Віра Зиль), юні колядники з Орв’яницького сільського клубу (Олена Чернецька), колектив «Бурштинові роси» із Кривиці (Катерина Щур), народний аматорський фольклорний колектив «Берегиня» із Крупового (Оксана Білик), колядники Селецького сільського будинку культури (Павло Лясковець), народний аматорський фольклорний ансамбль автентичного співу  «Серпанок» із Берестя (Іван Буткевич), народний аматорський вокальний ансамбль народної пісні «Родінонька» села Бережки (Ганна Красько), вокальний жіночий гурт «Забава» Лютинського сільського будинку культури (Галина Шинкар), вокальний жіночий колектив «Любисток» сільського клубу Велюнь (Людмила Главацька), гурти колядників з Бережницького та Осівського сільських будинків культури.
Дуже запали в душу слова настоятеля дубровицького Свято-Миколаївського храму отця Сергія, сказані на святі: «Христос прийшов у цей світ, щоб любити кожного з нас, незалежно від того, які ми – праві чи ліві, вищі чи менші. Христос нас єднає. Давайте ж і ми будемо любити один одного, як вчить нас Господь. Нехай світло колядок та щедрівок супроводжує нас протягом всього року».
Люба КЛІМЧУК.



Щоб бути здоровими,
треба обстежуватися
Клініко-діагностична лабораторія – структурний підрозділ КНП «Дубровицька центральна районна лікарня» атестований на право проведення вимірювань у сфері поширення державного метрологічного нагляду у галузі охорони здоров’я. Керівник лабораторії Олена Петрівна Дерачиць розповідає про головні аспекти роботи підрозділу.



Про важливість діагностики
Методи нашої лабораторної діагностики дозволяють оцінити роботу внутрішніх органів і систем організму, розпізнати порушення метаболізму. За допомогою лабораторних досліджень можна на ранніх стадіях виявити більшість серйозних патологій і попередити їх подальший розвиток або перехід у хронічну форму. Особливо цінну інформацію представляють результати аналізів для постійного спостереження за станом здоров’я і контролю ефективності лікування при хронічних патологіях.
Завдяки широким діагностичним можливостям результати лабораторних досліджень використовуються в різних напрямах медицини: терапії, ендокринології, урології, гастроентерології, кардіології, гінекології та багатьох інших.
Наша лабораторія в повному обсязі працює щоденно в робочі дні, черговий лаборант – цілодобово у вихідні і святкові дні, надаючи невідкладну лабораторну діагностику при ургентних станах пацієнтів.

Діагноз ставить лікар
Не рекомендується самостійно розшифровувати результати аналізів, а слід звернутися до лікаря, який зможе поставити точний діагноз, ґрунтуючись, окрім отриманих лабораторних показників, на інших характерних симптомах та даних огляду. Також важливо знати, що результати більшості аналізів дійсні протягом 10-14 днів, оскільки наш організм постійно піддається впливу різних зовнішніх і внутрішніх факторів, і показники крові чи інших біологічних рідин зазнають тих чи інших змін.
Обов’язковою вимогою є суворе дотримання правил підготовки, щоб уникнути похибок у досліджуваних показниках (ознайомитись з інформацією по підготовці до здачі аналізів можна на сайті Дубровицької лікарні, в підрозділі – лабораторія). Пам’ятайте! Прийом будь-яких медикаментів, паління, вживання алкоголю, кави може вплинути на результати лабораторних досліджень.

Спектр досліджень лабораторії
Загальний аналіз крові в лабораторії проводиться на автоматизованих гематологічних аналізаторах, які вимірюють 19 показників (один з яких придбали за сприяння народного депутата України минулого скликання Василя Яніцького), аналіз сечі проводимо на аналізаторі та обов’язково робимо її мікроскопічне дослідження. Для вимірювання біохімічних показників в експлуатації перебуває 2 напівавтоматичні аналізатори та аналізатор електролітів, для визначення показників гемостазу – коагулометр. При впровадженні медичної реформи відповідно до програми боротьби з серцево-судинними захворюваннями нам виділено аналізатор тропонінів, завдяки якому при проведенні аналізу крові можлива рання діагностика інфаркту міокарда. Також в лабораторії проводяться дослідження виділень органів сечостатевої системи, мокротиння, фекалій.
Забір крові на всі види досліджень проводиться з вени за допомогою сучасної системи Vacutainer, яка є менш болюча та повністю безпечна для пацієнтів і медпрацівників.

Фінансування недостатнє
В лабораторії ЦРЛ проводяться аналізи за скеруванням сімейних лікарів, лікарів консультативно-діагностичної поліклініки та стаціонару лікарні. Протягом минулого року  в нашій лабораторії проведено 694 тис. 413 лабораторних досліджень дорослого та дитячого населення.
В зв’язку з недостатністю фінансування з Державного бюджету України, пацієнтам пропонується надавати благодійні внески на витратні матеріали для можливості проведення лабораторних досліджень.
Дуже добре, що ми маємо в складі лікарні лабораторію, в якій можна зробити доступно аналізи для населення нашого району, адже в приватних лабораторіях, кількість яких останнім часом зростає, такі послуги надто недешеві, в десятки разів перевищують вартість аналізів в нашому закладі.
Клініко-діагностична лабораторія КНП «Дубровицька ЦРЛ» регулярно бере участь у зовнішній оцінці контролю якості лабораторних вимірювань по загальному аналізу крові та сечі, яка проводяться НДСЛ «ОХМАТДИТ» МОЗ України та «Українським Референс-центром з клінічної лабораторної діагностики та метрології», результати правильності яких складають 90-100%, та в міжнародній програмі PREVECAL щодо перевірки кваліфікації по біохімічних показниках.
Від імені колективу нашої лабораторії вітаємо наших земляків з новорічно-різдвяними святами. Хай освячена водичка в день Водохреща додає всім здоров’я.
Розмовляла Люба КЛІМЧУК.



ЩО БУДЕ З ДУБРОВИЦЬКОЮ ЛІКАРНЕЮ?

В понеділок з обіду була у лікарні. Пройшла огляд у сімейного лікаря та окуліста, зробила кардіограму. З обіду лікарня не переповнена, однак люди на прийоми все ж були. Біля кабінету лор-лікаря старенька 80-річна бабуська розповідає мені, що лежить у терапії.
«Зранку приходила, то вельми багато людей було до врача, то я пришла з обіду. Тєрапія переповняна. А колі вона була порожня? – роздумує старенька. – А ти не чула, дочко, кажуть буде токо пару больніц в області. А в нас, чи буде? Ми ж тут всі больни. То старе таке, а молодьож тоже нездорова. Де ми будем лєчіться?».
У душі дуже погоджуюся з цією літньою жінкою, яка все життя пропрацювала, такі натруджені руки з хвилюванням тримають медичну картку. Так хотілося б, щоб у старості могли ці трударі близенько від дому мати меддопомогу належну…
Загалом, у нас практично всі нездорові. Дійсно, здоров’я жителів району дуже погіршила аварія на ЧАЕС. Хіба ж нам не треба повноцінна лікарня? Забрали у нас чорнобильські пільги, а тепер збираються і нашу медицину районну докорінно реформувати?
Зараз у лікарів та медсестер дуже тривожний настрій. Практично всюди люди обговорюють заяву очільника медичної галузі області про лікарні. Дуже багато молодих спеціалістів у нас. Що буде з ними?
Ще раз процитую новину, яка облетіла Рівненщину:
«Уряд прийняв рішення: в області діятиме один госпітальний округ та одна госпітальна рада. Визначено багатопрофільні лікарні інтенсивного лікування першого та другого рівнів та затверджено у МОЗ України.
Багатопрофільна лікарня інтенсивного лікування (БЛІЛ) першого рівня – це заклад, що обслуговує 120 тис. населення та надає невідкладну меддопомогу за 13-ма спеціальностями. Доїзд у межах години або 60 км. Таких лікарень є чотири – Дубенська, Березнівська, Володимирецька та Рокитнівська ЦРЛ.
До речі, Рокитнівська лікарня обслуговуватиме населення і сусідньої Житомирщини.
БЛІЛ другого рівня обслуговує 200 тис. населення, розширено територію доступу. Щонайменше за 34-ма спеціальностями заклад надаватиме меддопомогу. Це обласна клінічна лікарня, міська лікарня Рівного, Сарненська ЦРЛ та Рівненська обласна дитяча лікарня», – розповів Олег Вівсянник.
А що нас вже нема на карті області? Невже ми і Зарічне – це люди, які не варті мати свої повноцінні лікарні? Що буде з нашими лікарями-фахівцями? Що буде з людьми, які не мають сили кататися по інших районах?
Дуже хотілося б знати про долю Дубровицької лікарні. Чому про нас ані словечка у виступі посадовця?
Хочеться, щоб вона, наша лікарня, просто була, у достойному вимірі: «Щоб мали бабуськи, де зімой полєчиться, шоб деткі де родіться».
Питання залишається відкритим. Будемо досліджувати новини на цю тему і повідомляти вам.
Люба КЛІМЧУК.

Безкоштовні пологи в Україні – міф чи реальність?


Хоч медицина в Україні і безкоштовна (за Конституцією), але народити сьогодні нового громадянина цілком безкоштовно у державних пологових будинках, нереально. Зокрема, у перинатальних центрах на базі державних пологових будинків природні пологи і комфортна палата офіційно коштують від 11 до 18 тис. грн. Існує послуга VIP-обслуговування, вартість такого пакета – 16-31 тис. грн. Тож наразі цілком безкоштовні пологи в Україні є міфом.
Цю корупційну прогалину уряд взявся виправляти – і вже у цьому році обіцяють, що Програма медичних гарантій (або гарантований пакет медичних послуг) запрацює в повному обсязі. Так, Національна служба здоров’я України з 1 квітня 2020 року за кожну породіллю буде виплачувати медичним установам 8500 гривень. У цю суму будуть входити: фізіологічні пологи і кесарів розтин, ліки,стандартна палата, знеболення при пологах, моніторинг стану жінки та дитини, вакцинація немовляти, медична допомога в критичних станах.
Якщо в пологовому будинку спробують вимагати гроші з породіллі або її рідних за стандартні послуги, то такий пологовий будинок втратить контракт з НСЗУ.
Для породіллі послуга буде безоплатною, незалежно від того, чи будуть фізіологічні пологи чи кесарів розтин (ургентний або плановий).
Аби заклад міг укласти договір з НСЗУ на надання послуг за цим пріоритетним напрямом, він повинен мати цілодобовий доступ до базових досліджень, застосовувати заходи зі зниження больових відчуттів під час пологів, мати постійний запас та швидкий доступ до компонентів крові (у режимі 24/7).
Додатково заробляти в пологових будинках зможуть, наприклад, на палатах поліпшеного типу. За них у середньому потрібно доплачувати дві-три тисячі гривень і ще тисячу окремо – за харчування. Особистий лікар з 1 квітня також буде коштувати додаткову суму, але вона буде фіксованою і з неї будуть сплачуватись податки.
У Києві вже почалася конкуренція за породіль. Почали оновлювати палати, робити ремонти, приводити в порядок обладнання. З квітня найбільше фінансування отримають ті пологові будинки, які частіше вибирають жінки, оскільки місце проживання тепер не має значення.
Але поки що цього блага для майбутніх батьків немає, і люди при так званій безкоштовній медицині мають щонайменше  вносити благодійні внески, платити за медикаменти. Така поки що реальність. Час покаже, чи зміниться вона з 1 квітня цього року, чи все залишиться лише на рівні обіцянок.
Підготувала Люба Клімчук.