Донецький аеропорт:

ще одна небесна сотня

Шість років життя, багато це чи мало? А майже шість років війни? Стосовно життя, то цей період є визначальним відрізком. Бо, наприклад, у шість років діти йдуть до школи. Вони формуються вже як члени суспільства. А якщо казати про війну, то шість років – це відрізок часу, скроплений слізьми матерів, розірваний гранатами, це велика кількість двохсотих і трьохсотих.

Як почалася війна, то вона боліла нам щодня. Свої особисті переживання так часто «від’їздили» на другий план. Здавалося, так буде завжди.

Пригадую, як у 2015 році розмовляла із стареньким дідусем у Дубровиці. Говорили про війну. Мій співрозмовник згадував своє юнацьке воєнне лихоліття, а потім сказав: «Дитіно, люди до всього прівікают, так було, є і буде. До війни прівікнете, бо скоро вона не кінчиться. Найбільша біда тим, хто синів не дождався. От вони ніколи не стануть такими щаслівими, як булі. І хлопці, шо з войни пріходять, другіми стають. От вони знають ціну жизні. Моя мати не дождалася з войни старшого брата, то вона казала, що світ був немілий їй всєгда, що вона разом з сином на войні погібла».

Мого співрозмовника, на жаль, вже нема в живих. Якби сьогодні побачила його, то сказала б, наскільки він був правий…

Ні, ми не забули, що на Сході війна. Ми згадуєм про це, як бачимо новини по телевізору з Луганщини чи Донеччини, ми згадуєм про це, як говорять на заходах у будинку культури. Ми згадуєм про війну, як бачимо матерів полеглих хлопців і наших ветеранів… От тоді коле у глибині серця. Коле й тому, що нам стає соромно – ми звикли до того, що десь стріляють. Страшно, що ми всі звикли, що хтось помирає, хтось калічиться. Нас не обпікає війна так, як це було, приміром, років чотири тому… Мабуть, такою є людина, здатна до всього звикнути. Проблеми, суєта суєт, свої переживання. І навіть, як бачимо на вулицях міста чи сіл наших ветеранів, то часом бракує часу, щоб просто сказати людям бодай кілька теплих слів, щоб відчували вони нашу повагу. А хіба це важко насправді? Зовсім ні! Просто суєта суєт…

А війна, насправді, залишається в Україні проблемою номер один. Дай, Боже, нам якнайшвидше почути про її закінчення. Цієї дати не знає ніхто. А всі ми про її мріємо. А війна наповнила календар новими датами. Знаковими і особливими.

Впевнена, що багато із вас не звернули увагу, що 20 січня – День пам’яті захисників Донецького аеропорту. Ця дата назавжди увійде в історію України.

Бої за Донецький аеропорт – одні з найзапекліших у війні на сході України – тривали з травня 2014-го до 22 січня 2015 року. 242 дні українські військові, добровольці, медики й волонтери протистояли навалі російсько-окупаційних військ і проросійським бойовикам, затято відстоюючи рідну землю.

Нині медіа подають різну інформацію щодо кількості загиблих і поранених учасників цієї героїчної оборони. Про обставини смерті героїв ДАПу, які мають глобальне історичне значення, взагалі поширюється надто суперечлива інформація. Національний військово-історичний музей України, дослідивши низку джерел службового характеру, відомості з відкритих джерел, оприлюднив остаточні цифри і хроніку бойових втрат. Захищаючи Донецьке летовище, полягли 100 військових, понад 300 зазнали поранень.

100 журавлів злетіли в українське небо, захищаючи Донецький аеропорт. Ще одна небесна сотня. Вшановуймо пам’ять Героїв, не лише до якоїсь конкретної дати… Ми дивимося на змужнілих синів, обіймаємо своїх мам, святкуємо дні народження… Завдяки їм, сьогодні, ми живемо і святкуємо.

Люба КЛІМЧУК.