четвер, 27 травня 2021 р.

 

На Дубровиччині – спортивне свято

 

13 травня за сприяння Рівненської обласної асоціації футболу у м.Дубровиця відбувся чемпіонат області з футболу серед дівчат 2007 року народження та молодші для відбору найкращих спортивних талантів, які будуть представляти команду області у чемпіонаті України.

У змаганнях взяли участь 5 команд: нашої ДЮСШ, збірна команда закладів загальної середньої освіти (Колківський, Залузький, Заслуцький), КЗ «Сарненська ДЮСШ», Перебродівський НВК І-ІІІ ступенів Миляцької ОТГ, КЗ «Костопільський ліцей-інтернат спортивного профілю ІІ-ІІІ стуненів».

Змагання були організовані за коловою системою, футболістки завзято демонстрували традиційне прагнення до перемоги. Адже, практично всі матчі видалися безкомпромісними. Вихованці ДЮСШ м.Дубровиця під керівництвом тренерів-викладачів (Сергій Твердун, Василь Мельник) показали хороший рівень підготовки, не програвши жодної гри, але в спорті панує принцип сильнішого, тож і перемога дістається тим, хто має більше спритності, техніки, витривалості і волі.

Отже, за підсумками проведених змагань, призерами стали команди: І-місце Костопільський ліцей-інтернат спортивного профілю ІІ-ІІІ стуненів; ІІ-місце ДЮСШ Дубровицької міської ради; ІІІ місце Сарненська ДЮСШ.

Суддівською колегією було визначено кращих гравців у номінаціях: «кращий нападаючий» Жовта Олександра (Дубровицька ДЮСШ, тренер Стас Ярошевич); «кращий захисник» Жакун Анастасія (Заслуцький НВК, вчитель Микола Павловець); «кращий воротар» Чмуневич Даша (Перебродівський НВК, вчитель Микола Жакунець); «кращий бомбардир» Мельник Аліна (Сарненська ДЮСШ); «кращий гравець» Носова Вікторія (Костопільський ліцей-інтернат).

Футболісток привітали виконавчий директор обласної асоціації футболу Олег Кучер, заступник голови Дубровицької міської ради Микола Кухарець, головний тренер області з футболу серед дівчат Василь Мамчур та нагородили  команди-призери грамотами, кубками, медалями, кращих гравців грамотами, статуетками.

Також команди-учасниці отримали футбольні м’ячі від Рівненської обласної асоціації футболу.

Відділ освіти, культури, туризму, молоді та спорту Дубровицької міської ради та Дубровицька ДЮСШ дякуємо ПП Валентині Смолянець, ПП Павлу Голяці за сприяння в організації та проведенні чемпіонату Рівненської області з футболу серед дівчат 2007 року народження та молодші.

Вітаємо усіх учасників змагань із спортивним святом на Дубровиччині, бажаємо подальшого успіху в наступних футбольних чемпіонатах.

 

Баскетбольний турнір на Дубенщині

 

16 травня на базі ДЮСШ м.Дубно відбувся турнір «Майбутні надії» з баскетболу серед дівчат 2008 року народження та молодші.

У турнірі брали участь команди ДЮСШ з м.Дубно, м.Березне, м.Дубровиця, ОСДЮСШОР м.Рівне.

Юні баскетболістки нашої ДЮСШ під керівництвом тренера-викладача Ірини Мазур вперше випробували свої навички гри на офіційних змаганнях обласного статусу. За підсумками змагань команда гідно представила Дубровиччину, зайнявши ІІ місце, поступилися тільки ровесникам ОСДЮСШОР м.Рівне, які є чинними призерами України. «Бронза» у команди ДЮСШ м.Дубно.

Кращим гравцем у нашій команді  визнано Мирославу Конончук, яку відзначили грамотою.

ДЮСШ Дубровицької міської ради висловлює слова вдячності директору ДП «Висоцьке лісове господарство» Віталію Торчилу, Дмитру Ожелевському, відділу освіти, культури, туризму, молоді та спорту за сприяння в участі у турнірі «Майбутні надії» з баскетболу серед дівчат 2008 року народження та молодші.

Валерій Малафей, заступник директора ДЮСШ.

 

 


Центрами  культури  керуватимуть 

творчі  та  небайдужі

Нещодавно було проведено конкурсний відбір на посади завідувачів Колківського, Залузького, Сварицевицького, Орв’яницького, Трипутнянського, Селецького та Осівського центрів культури, туризму та спорту відділу освіти, культури, туризму, молоді та спорту Дубровицької міської ради. Нагадаємо, що їх утворили відповідно до старостинських округів. Конкурс був організований за всіма вимогами норм чинного законодавства, рішення сесії Дубровицької міської ради та наказу відділу освіти, культури, туризму, молоді та спорту. До складу конкурсної комісії увійшли: заступник міського голови з питань діяльності виконавчих органів ради – Микола Кухарець, начальник відділу освіти, культури, туризму, молоді та спорту Дубровицької міської ради – Ніна Стасюк, заступник начальника відділу освіти, культури, туризму, молоді та спорту Дубровицької міської ради – Олена Рабешко та голова Дубровицької територіальної організації профспілки працівників культури – Світлана Бондаренко.

Конкурсний відбір кандидатів здійснювався за результатами співбесіди та публічної презентації проєктів програм розвитку Центрів на один і п’ять років, та надання відповідей на запитання членів конкурсної комісії. Переможцями конкурсу визнано: на посаду завідувача Колківського центру культури, туризму та спорту відділу освіти, культури, туризму, молоді та спорту –Мирославу Михайлівну Мороз; Залузького центру – Галину Пилипівну Котяш; Сварицевицького – Ірину Степанівну Холодько; Орв’яницького – Олену Миколаївну Чернецьку; Трипутнянського – Тетяну Валеріївну Міщур; Селецького – Оксану Василівну Довжик; Осівського – Василя Анатолійовича Столяра.

Як зазначила Ніна Іванівна Стасюк, у громаді буде збережено всю мережу закладів культури, працюватимуть всі будинки культури та клуби. У більшості центрів культури, туризму та спорту передбачено по п’ять ставок у штатному розписі, тільки в Осівському та Трипутнянському - 4 (менше населення у цих старостинських округах). За кожним закладом культури буде закріплений працівник, який одночасно відповідатиме за певний напрямок у роботі центру. За словами Ніни Іванівни, сьогодні актуальними є розвиток у громаді туризму, спорту, роботи з дітьми. Керівники центрів у своїх презентаціях висловили багато цікавих ідей щодо нововведень у своїй роботі. Кожен центр культури, туризму та спорту повинен працювати як команда творчих людей, результати роботи якої міський голова хоче заслухати вже восени.

«Пройшли зміни у структурі роботи галузі культури, – ділиться думками керівник Колківського центру культури, туризму та спорту Мирослава Мороз. – Я вважаю, що ці зміни повинні бути підкріплені реальною командною роботою. Особисто я маю великий досвід роботи у культурі, але добре розумію, що час не стоїть на місці і вимагає ініціатив та пошуків від творчих працівників. Дуже хотілося б розробити у нашому старостинському окрузі хоча б один туристичний маршрут. Взяти хоча б прекрасну Велюнь. Хіба ж у цьому прекрасному селі нема що показати людям? Дуже хочеться створити у Колках дитячий фольклорний колектив. Безумовно, зараз важливо удосконалювати мультимедійну роботу, адже тепер електронні носії інформації дуже популярні. Звісно, найкраще було б, щоб у цьому також допомагав професіонал. Ще я мрію купити для нашого центру – якісний принтер, будемо вишукувати можливості це зробити. Хочеться, щоб жителі сіл могли знайти у нас сприяння у наданні дуже різних послуг. Думаю, що спортивна робота у нас також займе чільне місце, для цього беремо у команду спеціаліста. На щастя, стан закладів культури у нашому старостинському окрузі, у порівнянні з іншими, досить пристойний. Наше завдання – зберегти це і, як кажуть, примножити».

Люба КЛІМЧУК.

 

На фото: головне завдання культури – дарувати людям радість та позитив. Мирослава Мороз, активний учасник художньої самодіяльності Анатолій Черевко, староста Наталія Жакун вітають з Днем матері неньку полеглого Героя Олександра Мазура.

 

 


У потязі

Не сплю. Реву. Уже години зо дві. Аж в очах ріже і скроні печуть. Час від часу тулю до щік долоні, які недавно цілувала бабуся з сусіднього купе – і нова хвиля нечутного ридання товче мною об сіру укрзалізничну білизну…

Їхати потягом для мене – відпочинок. Засинаю миттю під це заспокійливе тутух-тутух, колих-колих і майже не розплющую очей до кінцевої. Знайомлюся з подорожніми радше для годиться, а не щоб потеревенити. Сьогодні, зверху наді мною, їде полковник у відставці Фьодор Ільїч. Не знаю, як стріляв зі свого пеема, а от сірими очицями з-під кошлатих брів пуляє дай Боже. Вистачило якихось п’яти хвилин розмови й одного продекламованого вірша Єсєніна, щоби дама в оксамитовому спортивному костюмі кольору бордо заламувала від захвату руки і млосно мружилася. Навпроти мене розмістився пан Іван, із яким ми вже встигли посваритися. Поки я несла постіль, він підняв полицю й пакував свої сумки поверх моїх. Аби ж попросив – ні. То і я поступитися – ні.

Старенький їхав до внуків у Сімферополь. Віз гостинці. Зокрема банку кислих огірків. Від спеки їй зірвало дах, і розсіл вільно розтікся запилюженою підлогою, обіймаючи зелену килимову доріжку. Власне я й прокинулася, коли провідниця витягувала її в коридор. Допоки в купе наводили лад, я стала біля вікна й роздивлялася краєвиди, що втікали в ранній зимовий вечір. Фьодор Ільїч, хвацько закинувши ногу за ногу й обіпершись плечем об стінку, з ностальгійними нотками в голосі почав оповідати, как хараша Сібірь-матушка.

– То ви додому через Крим? – питаю, ніби вже забула, що представлявся корєнним ковєльчаніном.

– Куда дадому?

– Ну, в Сібірь-матушку.

– Нєт. Я в Ковєлє живу.

– А так гарно розповідаєте – як про рідний дім.

Полковник таки всік іронію в голосі, крекнув, поправив сиві вуса й  зайшов у купе.

Окрім мене й бабусечки, що сиділа на відкидному стільчику й розгублено посміхалася, в коридорі вже нікого не було.

– Ви до Криму чи ближче? – звернулася я, підходячи.

Обличчя бабуні засяяло.

– До дочки в Сімферополь їду. А ви?

– І я до дочки. У Джанкой.

А потім несподівано для самої себе:

– Ходімте зі мною, повечеряєте. Будь ласка. Не люблю наодинці їсти.

– Що ви, що ви! – замахала вона руками. – Я маю чим перекусити.

– Та певно, що маєте. Ходімте, справді, одній шматок у горло не полізе.

– А ви хіба ж сама їдете? І що ж у вас таке є, що так мене припрошуєте?

– Везу своїм вудженину домашню: сало, м’ясо, ковбаси. І кров’янка є, і салтисон. Отого всього потроху собі в дорогу й нарізала. Ще й калганівочки налила! – змовницьки підморгую й подаю руку.

– Мене баба Катя звати, – каже підводячись.

– А мене – Тамара, – відчиняю купе і запрошую гостю.

Баба Катя сідає на край полиці. Я лаштую вечерю й за неквапливою балачкою розглядаю співрозмовницю. Невисока, худюсінька, у жовтій хустці, зав’язаній під бороду. Укладені долонька в долоньку руки лежать на сірій в ялинку спідниці. Благенький гольф оприявнює відстовбурчені лопатки на згорбленій спині. На хвилю здається, що там крила. Старечі й полинялі. Але ж колись літали…

– Підсідайте ближче, – відганяю помахом голови думки, одночасно припрошуючи бабуню до столу. Подаю наперстковий келішок із нержавійки. – Ну, за знайомство!

– Будьмо здорові!

За мить вона легенько б’є себе в груди кулачком, із усмішкою промовляючи, що в хорошого господаря й горілка хороша. Я пропоную наїдки, коротко повідаю, хто вчив мене кулінарних премудростей, а до чого й сама додумалася. Моя гостя все менше й менше говорить. Жує і майже не підіймає очей. Світло на її обличчі заступає сум.

– Щось не так? – питаю стривожено.

Відповідь хоче чути й пан Іван, бо підводиться – а видавалося, що спав – і повертається до нас обличчям. Але баба Катя не бачить. Хапає мої долоні й, перемішуючи слова з поцілунками, починає дякувати. Миттєве заціпеніння минає, я вириваю руки й притискаю стареньку до себе. Плачемо вдвох. Сусід злякано розвертається до стіни.

– Господь із вами! Що сталося? Я щось не те сказала?

– Моя Тамарочко, моя дитиночко… Я так їла востаннє сорок п’ятого в Німеччині. У бюргера, на якого працювала…

Я не бачу, як дивиться на нас полковник, але відчуваю потилицею. Горішня полиця зарипіла, на ній невдоволено кахикнули.

Не знаючи що сказати, просто гладжу бабусину спину. За якийсь час баба Катя м’яко випростується з обіймів. Знімає хустку – до вечора в купе стало спекотно – і кладе на коліна.

– Нас забрали на роботу літом сорок другого, – рівняє квітчасті краї і нарешті знову дивиться відкрито. – Мене й батька. Удома залишалися матір і двоє менших братів. А ще баба Катя. На честь її й мене назвали. Баба осліпла ще до мого народження. То таке щось в роду. Бо й батько погано бачив. Його навіть совіти на війну не взяли. А німці забрали. Сказали, що гної з корівників викидати зможе. Воно потім так і вийшло. З коровами спав, з коровами й їв.

На вокзал нас проводила моя подружка з медучилища. У сорок першому ми саме закінчили перший курс. Нюся була мені за сестру. Її в Німеччину не погнали, бо мати лежача. Ото стоїмо, а довкола плач такий, шум, поліцаї шварготять. Кажу Нюсі: «Якщо можна буде писати – напишу!» – І полізла за батьком у вагон. Скажу тобі – пісьма доходили. На два навіть відповідь получила. І з дому приходили. А потім нічого. Я й перестала посилати.

Всю дорогу думала, що мені дуже пощастило: я не сама, я з батьком. Одне одному підсобимо, раптом що. Нас везли через Білорусь, через Польщу. Часто ночами наш состав простоював на станціях. Їхали здебільшого вдень.

У містечко, де я потім прожила три роки, нас привезли надвечір. У мощеному дворі комендатури – яблуку ніде впасти. Поліцай зі списком у руках називає фамілію – і тут же наймита забирає бюргер. Або й не одного. Мені так хотілося, щоб ми попали в одну сім’ю! Тож коли почула своє ім’я і підходила до опасистого німця років сорока – сорока п’яти, мовчки молила Бога, щоб той чоловік не рушив з місця. Може, йому й батька дадуть. Але щойно наблизилася – розвернувся і рушив до воріт. Сказав, щоб ішла за ним. Я розплакалася й кинулася батькові на шию. На нас відразу ж налетіли солдати. Розтягнули.

– Ну, вам же вдалося його знайти? – питаюся з надією.

– Так. Уже на завтра моя хазяйка дала мені папірчик з адресою, куди його розприділили на роботу. Вивела на город і показала рукою, де та ферма.

Якщо по прямій через луг – кілометрів зо два, не більше. Я потім так і ходила. Батькові дуже не пощастило з бюргером. Наймитів тримав у бараці, гіршому за хлів. Узимку доводилося біля худоби спати, інакше б замерз. Годував як свиней. Свиньми й називав.

Я ж навпаки – попала до таких людей, що згадую досі. Жити так, як жила у них, не довелося вже ніколи. У теплі, достатку, спокої. Фрау Грета ставилася до мене як до подружки. Хоч добре старшою була. Не пригадаю й одного разочку, щоб приїхала з покупками й мені нічого не привезла. Собі сукню – мені сукню. Собі пальто – мені пальто. А більйо яке натільне, які ліфики, – баба Катя при цих словах стишує голос і коситься на сусідню полицю, а потім продовжує: – Так вийшло, що ноги у нас були одного розміру, то обувка хіба кольором різнилася. Пам’ятаю, на їхню паску, першу, яку там святкувала, фрау вбрала мене у все новісіньке – сукенку, пальто, капелюшик, пальчатки. Наскладала повну корзину вудженини, отакої, як ти мене вгощаєш, пирогів і каже, щоб ішла до батька, хай побачить, яку красуню має. А я вийшла на поріг, подивилася на свої замшеві черевички на шнурочках і так стало шкода їх бити по тій польовій дорозі. Зняла скоренько, загорнула в шматину й поклала зверху. Взула галошики, в яких по двору ходила, і гайда через луг. На початку села перевзулася. Батько як побачив мене – розплакався. Сидів поруч, гладив рукав синього пальта й дякував Богу, що послав мені таких господарів. З їхньої доброї волі майже щонеділі мав смачну їжу. Було, й одежина перепадала.

– Вони вас щотижня до нього відпускали, ще й продукти давали?

– У неділю я мала вихідний. Могла робити, що хочу. Але завше після сніданку бігла до батька й була з ним до вечора. Фрау збирала наїдки в корзину, сама я ніколи не брала, й проводила мене за поріг. Як зараз бачу її на ґанку, охайно заплетену, русяві коси викладені коронкою на голові, у рожевій сорочці, темно-синій спідниці й фартушку. Ох ті фартушки! – баба Катя сплескує руками, очі спалахують теплим світлом. – Скільки вже їх у неї було! Які вже ж гарні! І такі простенькі, що на пояс припинаються. І такі, що через шию. І як ото наші діти в школу ходили. І всі з вишитими квіточками, з мережками і обов’язково з кишеньками. Дуже я їх любила. Ото припнеш – і зразу якось святково стає. Фрау не дозволяла ходити в заплямлених. Бувало за день і два, і три міняла. А з нас двох? Стану до прання, то здається, що половина – ті самі фартушки. Потім покрохмалю, напрасую – краса! А в крохмаль наливали всякі есенції пахущі. Ой, а про що то я починала повідати, що ти питала?

– Що до батька щотижня ходили.

– А, ну-ну. Ходила. І не тільки до батька. Іноді навідувала ще нашого сусіда по вулиці. Він працював у бюргера, що ставки з рибою тримав. То від батькової ферми ще десь кілометрів зо два. Бувала нечасто. Може, раз на місяць. Іноді він забігав, коли приїжджав із хазяїном у місто. Спершу жалівся, що важко. Німецької не знав (а я в школі на тверду п’ятірку відповідала, то скоро навчилася по-їхньому шварготати), ще сам такий натуристий по характеру, то все думав, як утекти додому. Але потім таки потроху почав говорити. А ще щось таке придумав у коптінні риби, що бюргер через трохи поставив його помічником начальника цеху. А в того начальника була дочка Кеті, як я Катя. То він хвалився, що вони зустрічаються і що її батько не проти.

– Він повернувся додому після війни?

– Та де! Виїхав із тою сім’єю, як фронт вертався. Приїжджав із сином здоровенною чорною машиною на гробки в дев’яносто третьому чи четвертому. Ми якраз на могилках були – то бачилися. Казав, що має трьох синів, великий будинок, що так і коптить рибу. Але вже свою.

– Виходить, тільки вашому батькові не пощастило з господарями.

– Ох і не кажи. Якось прийшла, а він мене зустрічає недалеко від ферми в полі й весь труситься. Виявляється, син бюргера приїхав з фронту у відпустку, напився й застрелив наймита. Я в сльози, біжу назад до свого й, заплакана, захекана, падаю перед ним на коліна. Прошу, щоб батька врятував. А вже ж просила раз, ще на початку. Мені тоді пояснили, що їхній сім’ї належиться один працівник, і вони його мають – мене. І цього разу господар відмовив. Правда, заспокоїв тим, що ми скоро, якщо схочемо, повернемося додому, бо Німечинна програла війну.

– Ви, певно, зраділи.

– Що тобі сказати, дитя моє дороге, – співрозмовниця замокла на мить, але озвалася полиця над нами – рипнула. – І молода ж була, а відчувала, що такого добра вдома й близько не буде. Бачила ж, що їли, як одягалися, що в хатах було у них і у нас.А от батько дуже радів. Із кожною вісточкою, що фронт наближається – аж молодшав.

Я добре пам’ятаю той день, коли виїжджали мої хазяї. Я допомагала збирати речі. Дивувалася, що вони так мало беруть. Навіть якщо й планують повернутися – треба грузити все, бо раптом який злодій влізе. Тим більше, що я повертаюся додому.

Злодій… То була армія злодіїв. Побачила те потім, а тоді: «Наживемо», – сказала Грета і якось сумно глянула мені у вічі. Ще раз запитала: «А, може, все ж з нами?» Я похитала головою, а вона: «Можеш брати все. І не зачиняй ні дверей, ні вікон, щоб не ламали й не били, як грабуватимуть.» Потім мовчки зняла золоті сережки й ланцюжок з шиї й поклала мені в руку.

Поки батька чекала – а він чомусь боявся лишати хазяїв, які все ніяк не виїжджали – потроху збирала речі. Насамперед винесла з кімнати фрау Грети швейну машину. Я так зраділа, що вона її з собою не забрала. Поскладала кухонне начиння. Позв’язувала окремо виделки, ложки й ножі. Запакувала улюблений синій чайний сервіз. У відріз оксамиту, з якого так і не пошили празникової сукенки, вгорнула годинник. Я завше завмирала перед ним, коли прибирала. Мисливці з обох боків опиралися на золотий циферблат, а біля них лежали захекані хорти і впольований олень. Відібрала білизну. Поскладала фартушки. От не могла їх не взяти, хоч і розуміла, що вдома пошию не гірші. Тинялася по хаті й раз у раз виходила подивитися, чи не йде через поле батько. Не йшов. А вибухи чулися все ближче. Небо гуло від самольотів. Всі вони летіли на Берлін. Нас не бомбили, але в якийсь день кілька снарядів таки упало. Вибухнула електростанція. Ми залишилися без світла.

Тривога і страх наростали. Якось Оля, дівчина з Гродно, працювала неподалік, вскочила до хати на мить і радісно закричала, що сьогодні вже будуть наші. Я поволі відчинила всі вікна, дверей теж не замикала. Чомусь захотілося сховатися. Щоб якось себе розважити, надумала помити підлогу. Набрала води у відро, поставила в коридорі, але шматини так і не намочила.

Того вечора у будинку не горіла жодна свічка. Сутінки розривали спалахи вибухів. Я сиділа в закутку між буфетом і стіною, дивилася, як тріпочеться на протязі білесенька кухонна фіранка. Сльози ринули потоком. Так мені стало себе шкода! І батько не йде. Може, вже й на світі білому нема. Заголосила з розпуки й відразу ж замовкла, бо почула, як грюкнули вхідні двері. У коридорі хтось перечепився через відро, упав і матюкнувся. Я втиснулася у стіну. Хата наповнилася чоловічими голосами. Їх було троє чи четверо. Бігали кімнатами з ліхтариками. Вже за мить один з них сліпив мені очі.

– Wer bist du? Gibt es deutsche Soldaten?*

Від страху мені відібрало мову.

– То моя дочка! – почула з глибини кімнати.

Відштовхнувши солдата, захлинаючись плачем, я кинулася до батька.

Він ледве мене заспокоїв. Поговорив з тими чоловіками. То вже були наші. Розпитав, як нам краще вертатися.

Я довго не могла заснути. Батько все повторював, що треба, бо завтра в дорогу. Вибухи продовжувалися, чулися автоматні черги. Звідкись долинали звуки грамофона. Подумала, що це вже я таки сплю і мені сниться те німецьке танго. Ще снилася баба Катя. Ніби стоїть коло нас і показує, куди нам додому йти. Я кажу – ми знаємо, нам сказали. А вона нас все з двору виштовхує, рукою на дорогу махає. А потім як закричить «Памагітє!». Я, як отой Ванька-встанька, сіла на матраці, очі тру, вслухаюся у ніч. Батько знову мене вклав спати.

Заледве розвидніло – ми повантажили зібране мною добро в тачку й дитячий возик і рушили на Схід. Минаючи Олин будинок, побачила двері настіж. Кажу батькові – забіжу, попрощаюся. Саму не пустив, пішов попереду. Зайшли. Усе догори дном. На кухонному столі грамофон, довкола порожні пляшки з-під шнапсу і тушонки. Скрізь недопалки і бруд. Я гукнула Олю. Тиша. Повернулася і побачила, що батько стоїть у дальньому кутку коридору навпроти відчинених дверей. Підходжу ближче, вже видно закривавлені ноги. І тут батько різко розвертається й відштовхує мене. Я впала навзнак. Потім ухопив за руку, допоміг підвестися й поволік геть. Кричав, що Оля, певно, вже вчора пішла…

У купе запала тиша. Коридором пройшла провідниця. Припрошувала брати чай.

– Невже в такій духоті комусь чаю хочеться? – стенула плечима баба

Катя і, відтягнувши на шиї гольф, дмухнула в пазуху.

– Справді, навіщо так кочегарити? Ви ж, певно, пити хочете! У мене узвар є!

– А чого в тебе нема? – тихенько засміялася моя гостя.

Тепер я з усмішкою стенула плечима.

– То як ви додому добралися? Уявляю, як тішилися ваші рідні. Ще й подарунків яких навезли.

– Дитино, які подарунки? Прийшли через два місяці голі й босі.

Солдатня все повідбирала. Божечку, навіть фартушками не погребували! Дещо, правда, сама віддала. Як от сережки подаровані фрау Гретою. За них хірург польового шпиталю погодився прооперувати батька – його апендицит прихопив, ледве врятували. А вже ланцюжком розплатилася, щоб на поїзд санітарний узяли.

– Ви всьо врьотє! – зверху знову зарипіло, і мало не перед самісіньким бабиним носом повисли полковникові ноги. Ще мить – і він уже стояв на підлозі.

– Це ви, комуняки, все життя брешете, – пан Іван, видно, так і не заснув.

– Моєму братові теж довелося працювати на німців. Його, правда, не жалували, як цю пані, але й не знущалися. І йому теж господар подарував дещо – столярні інструменти. То за них двоє армійців так посварилися, що один другому ногу прострелив!

– Пака кто-то с фашистамі ваєвал – коє-кто ім жопи падтірал!

– Воювали. Аякже. Я, наприклад, – відкинув покривало і дістав протез. – Хоч одна тепер не мерзне. Ох, а як мерзли обидві зимою сорок четвертого!

– Бандеравци нєдабітиє! – полковник вискочив із купе.

Пан Іван мовчки поклав протез назад під покривало і знову відвернувся до стіни. Мені стало нестерпно соромно перед ним за ті дурні сумки. Двері різко розчахнулися. Це Фьодор Ільїч вернувся. Шумно виволік свою валізу, забрав взуття, водичку зі столу й вийшов геть. Баба Катя сиділа принишкла, аж зменшилася вдвічі.

– Ох, Божечку, Божечку… Бабо, бабо, таку бучу спричинила… Піду я, дитино, ох, піду.

– І геть нема чого йти. Особливо тепер. Нате-но, пробуйте мого рогалика. Ви так і не розповіли, як вас удома зустріли.

– А що дома? Бабу Катю ми вже не застали. Рівно два місяці нас не дочекалася. Середній брат пішов у партизани й загинув. А менший – нічого. Вивчився на електрика, завербувався в Сибір на стройки й понині там живе. Приїжджав минулого літа.

– А ваша подружка?

– Нюся? О, тій довелося пережити ще більшу біду, ніж нам із батьком.

– Її все ж погнали в Німеччину?

– Ні-ні. Коли знову повернулися наші війська, почали розпитувати, хто де: хто в армії, хто в партизанах, кого німці на роботи забрали. До Нюсі ж вчепилися, що вона, медсестра, не пішла на фронт, і засудили до семи років виправних робіт на шахтах.

– Яка медсестра? Ви ж казали, що в сорок першому тільки перший курс закінчили.

– Так, але того ніхто й слухати не хотів. Як і про хвору матір. Поки дочка з копанок вугілля тягала, мати померла в будинку пристарілих. Нюся жалілася, що й могили не знайшла.

Ми зустрілися з нею через років п’ятнадцять чи й більше. Якраз була ота мода на коротенькі сукенки, спідниці. Я поїхала в обласну лікарню з Ваською, найменшим своїм. Сидимо в парку, чекаємо аналізів. Глядь – жінка йде, і такі в неї коліна страшні. Якісь синьо-чорні, потовчені, в ямках. Дивлюся – очей не зводжу. А ті ноги взяли й зупинилися переді мною. Піднімаю голову, самій же так соромно стало, що витріщалася, геть по вуха почервоніла, а до мене Нюська всміхається.

– Що, – каже, – страшнючі? Повір, були ще гірші.

Вони у тих копанках на колінах і ліктях повзали. То не такі шахти, як ти собі думаєш. Справжні нори. І чим ті коліна не обмотаєш – до вечора саме лахміття. Казала – кротом прожила п’ять років. На останні два пустили в звичайний забій з нормальними молотком і киркою. Стало легше.

Довчитися в медичному Нюсі вже не дозволили. Як і мені. Проробили обидві санітарками. Вона в обласній, а я в нашій залізничній.

– Полковник знову б репетував, що ви всьо врьотє, – звела я очі на горішню полицю. – То ви з сином зараз, а до дочки в гості їдете? Чи ще самі вправляєтеся?

– У мене дві дочки. З Галею живу, а в Сімферополь, до старшої Світлани, їжджу двічі на рік, по проїзних. Вона трошки заможніша. То які свята великі – у неї гостюю. Усе ж Галі на одного рота менше. Сваха сімферопольська все каже, щоб лишалася у них назавше – місця в квартирі всім стане, чотири кімнати, як не як. А я на тих поверхах не можу. У нас хоч хатка маленька, але своя, на землі. Біда, що зять алкоголік. Куди не піде на роботу – скрізь женуть. А моєї пенсії і зарплатні медсестри на що хватить?

Отак, буває, сиджу і думаю: після війни пару років жили впроголодь – ну, то зрозуміло чого. Потім діти пішли, батьки на руках старі – теж не розкошували. На хату нову почали збиватися, бо барак залізничний на ладан дихав, а начальство лише обіцянками годувало. Знову не густо. Ото й лишаються три неповних німецьких роки, коли була сита й вбрана гарно, спала в теплі й не боялася, що стеля на голову впаде.

– То, може, хоч синові вашому пощастило?

– Пощастило. Не бачить, як ми бідуємо. Його балкою на смерть привалило, як хату будували.

«Язиче, язиче! Тебе лихо смиче...», – умить пролетіло в моїй голові, а всередині запекло немилосердно.

Гостя ж рівно вела далі:

– Я то думала, що він в армії загине. На проводах у двір забрела якась жінка й почала кричати, що прийшла з покійником прощатися. Як те почула – зомліла, водою відливали. З таким тяжким серцем відпускала свого Васька, хоч ляж тай сама вмри. Рік відслужив, приїхав у відпустку. А ми вже й хату збираємося накривати. Радість така. Поліз наверх подивитися, як крокви закріплені. Подивився.

На останніх словах баба Катя вправно накидає на голову хустину, зав’язує. Звичними рухами ховає сиві пасма.

– Дякую тобі, дитино, за гостину, за розмову. Піду, пізно вже. Ти плачеш чи що?

– Вибачте, я не знала… Як все… – мої плечі дрібно тремтять.

– Заспокойся, дурненька, бач, я не плачу. Що ж зробиш?.. Доля така…

* Ти хто? Німецькі солдати є?

Олена Лотоцька, Крупове-Львів.

 

 

 







Музейні гостини: серпанок, пісня, таланти

18 травня відзначили Міжнародний день музеїв. Напередодні ми з радістю побували на музейних гостинах у Круповому, де діє музейний відділ «Серпанкове розмаїття». Заступник міського голови Микола Кухарець, секретар міської ради Микола Годунко, помічник Віктора М’ялика, народного депутата України, а заодно і керівник старостинського округу, в який входить Крупове, Віктор Кузін, заступник начальника відділу освіти, культури, туризму, молоді та спорту Олена Рабешко щиро вітали з Міжнародним днем музею творчу натхненницю і керівника «Серпанкового розмаїття» Ніну Михайлівну Рабчевську та прекрасний, знаний в Україні та за її межам колектив «Берегиня». Від міського голови Богдана Микульського його заступник передав слова поздоровлення та подарунковий сертифікат для музею, а Віктор Кузін – грошову допомогу від Віктора Ничипоровича.

 

Прекрасною була виставка майстрів народної творчості Крупового, тут милували око чудові вишивки, плетені вироби, картини. Свої ляльки-мотанки представила на виставці знана Оксана Довжик, яка віднедавна керує центром культури у Селецькому старостинському округу.

Після відвідин власне музею «Серпанкове розмаїття», насолодившись красою тканих виробів, ми послухали неперевершений спів «Берегині». І сум, і радість, і любов, і розлука – все перепліталося у піснях, що торкалися душі. Ніна Михайлівна коротко розповіла про музейний відділ, у який вклала серце і талант:

– У нашому музеї «Серпанкове розмаїття» зберігаються роботи наших місцевих майстринь: серпанкові костюми Уляни Шеремет, Пазіни Рабчевської, був костюм Уляни Мозоль. Є чудові роботи й сучасних народних майстрів – Ольги Придюк, Зінаїди Придюк, заслужених майстрів народної творчості України – Уляни Кот, Любові Стельмашук, мої, а також прекрасні роботи Галини Придюк, Любові Герасимчук, Ніни Герасимчук, Ніни Іванівни Рабчевської, місцевого художника Олександра Мозоля та багатьох інших місцевих жителів.

Найбільш знане наше село завдяки ткацтву серпанкового полотна – наміток, рушників. Наші серпанкові костюми представлені не лише у нашому музеї, а й у музеях Сарн Рівного, Радивилова, у музеях Гончара та Пирогова (Київ). Пригадую, як під час акції мистецтва «Український сувенір» голова Національної спілки майстрів Євген Шевченко сказав «Більш автентичного українського сувеніра ніж витканий поліський рушник чи бодай клаптик серпанку, придумати годі».

Ми брали участь в акції «Ткана Україна». Виготовлялося панно областей України. Зараз воно знаходиться в музеї Кропивницького. Ми долучалися до вишивання рушника єдності з нагоди Дня Незалежності України. Роботи наших знаних майстринь Ольги Придюк, Ніни Дем’янець, Зінаїди Придюк, Уляни Кот, Любові Стельмашук, Ніни Рабчевської є в музеях Франції, Німеччини, Америки, Польщі, Молдавії, Росії, Білорусії, в багатьох приватних колекціях. У нашому музеї були гості з багатьох куточків світу. Знімальна група із Сіднею створювала у нас фільм «Спадок нації», ми брали участь у проєкті фільму «Лісова пісня». Ми були раді зустрічі з фоторепортерами з Італії, до речі, італійки з радістю приміряли як наші раритетні народні костюми, так і сучасні серпанкові. У нас побували волонтери з Оксфорду, Києва, Франції, Нідерландів. Всіх не перелічити. При музеї працює гурток ткацтва.

Дуже шкода, що нині бренд нашого села «серпанок» хоче «привласнити» Володимир Дзюбак (олігарх із Радивилова). Він скупив багато автентичних речей у нашому Круповому та навколишніх селах. А зараз хоче «привласнити» серпанок собі, сказав, що у Круповому сто років нічого не робилося. Ми будемо відстоювати свою візитівку, свою творчість, свої надбання.

Наша «Берегиня» одягнена у сучасні серпанкові костюми. Їх виготовила заслужений майстер народної творчості України Ніна Дем’янець разом зі мною тридцять років тому. Коли «Берегиня» виходить на сцени різних куточків України, то відразу презентує і наше ткацтво».

Нагадаю, що у Круповому за старовинною поліською технологією виготовляють серпанок. Льон для ткацтва починають готувати ще в червні. Тчуть полотна на стародавніх верстатах – кроснах. Найтонше полотно на Поліссі називають серпанком.

Полотно хоча й тонке, однак міцне. А щоб було білосніжним, його відбілювали золою. Для делікатності, готову тканину поліські майстрині розтягували. Для цього полотном качали кругле каміння. Із серпанку колись шили весільні сукні. А нині – різноманітний одяг.

Традицію ткати серпанок у Круповому свято бережуть. Ремесло передають від матері до доньки.

Люба КЛІМЧУК.

 

 










Дружньо,

патріотично,

піднесено

«Свято весни́» – перший наметовий табір в календарному році для більшості пластунів, він відкриває сезон літнього наметового таборування.

З 14 по 16 травня у Кураші пройшло «Свято весни» для пластунів Рівненщини. Нагадаю, що у нашій Дубровицькій громаді пластунські організації діють у Лютинському НВК та Дубровицькому НВК «ліцей-школа І-ІІ ст.». До речі, у Лютинську «Пласт» діє з 1992 року, з ініціативи директора школи Михайла Гриневича та за активної участі педагога-організатора Олександра Рабешка. У Дубровицькому НВК «Ліцей-школа І-ІІ ст.» гуртком пластунів керує В’ячеслав Боковець. Приємно було бачити, що разом з лютинськими та дубровицькими пластунами на святі були керівники обох навчальних закладів – Михайло Гриневич та Володимир Кушнір.

Чим займалися більш як 200 пластунів Рівненщини протягом трьох днів у Кураші? Програма свята була цікавою і насиченою. Так, 14 травня пройшов заїзд учасників та облаштування наметів. Були знайомства і представлення біля ватри. Наступного дня пройшов вимарш пластунів до повстанської могили-кургану. Тут щиро привітав юних патріотів міський голова Богдан Микульський. поспілкувалися з пластунами депутат обласної ради Віталій Сухович, керуюча справами міської ради Оксана Краглевич, сільський староста Павло Дашук, начальник відділу освіти, культури та спорту міської ради Ніна Стасюк, громадський діяч Микола Ляхович. Чудовий власний вірш про історію курган-могили прочитав Михайло Гриневич. Разом з пластунами всі вклонилися пам’яті полеглих бійців УПА, які були похоронені у Кураші. Настоятель кураського храму отець Анатолій відслужив літію за полеглими патріотами.

Нагадаю, що між Курашем та Бережницею насипаний курган, де поховані учасники повстанського руху. У братській могилі лежить 14 вояків УПА, які загинули 20 листопада 1943 року у Володимирецькому районі. Тут похований і сотенний командир Гук.

Цього дня відбулася ще одна знакова подія. Урочисто було відкрито пам’ятну дошку славетному Степану Бакунцю, який був стрільцем сотні «Коробки» – першої сотні Української повстанської армії, учасником першого бою УПА проти німецьких загарбників у лютому 1943 року у Володимирці. Наш славетний земляк брав участь у бою з військами НКВС біля річки Бобер у Березнівському районі. Степан Бакунець був засуджений радянським режимом до 10 років таборів. Патріот відійшов у вічність у січні 2020 року.

Пам’ятна дошка Степану Бакунцю була виготовлена з ініціативи та за підтримки депутата обласної ради Віталія Суховича. Її встановили на скромній хаті у мальовничому селі, де жив ветеран УПА. Про патріота України всім присутнім розповів Микола Ляхович, який особисто добре знав Степана Бакунця.

Урочиста мить. Пластуни знімають жовто-блакитний стяг і на нас дивиться усміхнений та щирий Степан Сидорович Бакунець. Таким доброзичливим він був і за життя. Отець Анатолій окропив дошку і розповів свої щемні спогади про патріота України.

Олександр Рабешко від імені усіх пластунів щиро подякував Віталію Суховичу за підтримку пластунського руху, за патріотизм, за сприяння лісівників Дубровиччини у відродженні кургану-могили, за допомогу у проведенні «Свята весни». До речі, Олександр Рабешко, Ніна Стасюк також доклали великих зусиль, щоб свято пройшло якнайкраще. Як підкреслила Ніна Іванівна Стасюк, зусиллями прекрасних людей вдалося створити для пластунів у Кураші такий гарний захід.

Реконструктори з військово-історичної групи «Азимут» відтворили бій за участю вояків УПА. Військове спорядження, зброя, одяг – усе відповідало духу часу, лише кулі – холості. Пластуни із захопленням спостерігали за боєм.

16 травня пластуни показували свої уміння та навики у спортивних змаганнях. Звичайно, у кожному таборі панував приязний настрій, була смачна їжа, щовечора горіла ватра.

«Пласт» швидко розвивається, як освітньо-просвітницька платформа, де гуртується молодь України, виховується патріотизм та формується національна свідомість, сприяє всебічному вихованню дітей та молоді, а також допомагає відкрити та розвивати їх таланти.

Нагадаю, що «Пласт», як український аналог скаутського руху, з’явився в Україні у 1911 році. Діє пластова метода виховання, основні принципи якої полягають у добровільності членства в організації, вихованні й навчання через гру та працю, поступовій програмі занять і випробувань, гуртковій системі самоорганізації, пізнанні природи й житті серед природи, підтримці спеціальних зацікавлень і здібностей дітей та молоді.

«Пласт» – найбільша молодіжна організація України: 137 осередків «Пласту» діє у 23 областях. Організація об’єднує 8 тисяч пластунів різного віку – від наймолодших 6-річних пластунів до найстарших пластунів-сеньйорів, які допомагають у виховній праці.

А може треба створити «Пласт» у вашому навчальному закладі?

Люба КЛІМЧУК.