Віра, як джерело, яке неможливо знищити

Чимало жителів Дубровиччини залюбки споживає воду із колодязя, що знаходиться у капличці в селі Залішани. На автівках та велосипедами добираються люди у цю місцину спеціально, щоб запастися прохолодною водицею, яка дуже смачна і м’яка. Джерело тут є з давніх-давен. А кілька років тому небайдужі жителі Залішан збудували капличку, щоб облаштувати його, облагородили територію довкола неї. Власне у капличці й розташований колодязь, на дні якого б’є джерело.

Духовності цій невеличкій святині додають ікони та хоругви. На стіні – фото з розповіддю про каплицю, яка стояла на місці теперішньої. Зокрема написано, що збудована вона була у 1872 році, як і житло для священнослужителів місцевої церкви. Недалеко в небо куполами дивилася церква і лунали молитви у селі. У першій половині XIX століття у Залішанах діяла греко-католицька церква Успіння Богородиці, до парафії якої належали села Сохи, Нивецьк, Грицьки, Кривиця, Працюки, Яцулі, Заморочення, Озерськ, Лісове. У 1840-х роках та другій половині XIX століття храм діяв як православний та називався церквою Успіння Пресвятої Богородиці. За переказами, колись на місці каплиці з’явився благодатний образ Богоматері. А згодом потекла цілюща вода для людей.

Церква Успіння Пресвятої Богородиці була окрасою не тільки Залішан, а й духовним острівцем віри та християнської любові на кілька сіл. Місцеві жителі досі пам’ятають імена окремих настоятелів храму, знають про їх долі. Вони розповідають, що престольне свято було у Залішанах дуже величним, бо їхали люди підводами з багатьох сіл на службу, гарно вбрані та з добрим настроєм. Неподалік церкви влаштовували ярмарок. Храм був духовною опорою для вірян, адже тут вінчалися, хрестили діток відспівували тих, хто відійшов у вічність. Про все записували у церковних книгах.

На жаль, долю древнього залішанського храму, як і багатьох інших церков України, вирішила радянська влада. Без попередження, не вислухавши думки громади, одного літнього дня храм у Залішанах було знищено. Про цей трагічний момент для села розповіла мені шанована місцева жителька. Щоб сповна розкрити вам емоції та хвилювання жінки, передаю її розповідь прекрасною говіркою поліського діалекту:

– Літо було, ми пошлі по чорниці. Як верталіса з лісу, то почулі великий гул, гуркот, – розповідає жителька села. – Подходимо бліжче, аж бачимо розбирають церкву. Ми поставілі коробки, йдемо вперед. А нас отпіхают, лякают, шо нас сфотографіруют і прийде міліція і нас забере. Ніхто нікому не поясньовав, нащо розбирают церкву. Одна старенька жуночка почала ганити: «Нащо ви розбираєте таку святиню?». Нічого не отказалі. Я знаю, комуністи так хотілі.

Це був 1982 год. Помню, як зачепілі тросами за купола, за хреста, то церква затрясласа як людіна. Перший раз трос церкву не подужав. Богом так дано було. А вже за другим разом купол злєтів. На другій день знов нагналі людей і сталі церкву розбірать. А вночі хтось подпалів церковне дерево, потушилі його. На третій день приїхало багато машиней, грузілі дерево, везлі його і на Крівіцу. Людям прєдлагалі його на дрова, алє ніхто не хотів його браті. Кажуть, у совхоз недогаркі повозілі. Ніхто не знає, де поділіса церковни книжкі, там був архів, бо ж і венчаліса люде, і деток хрестілі. Ікони трохи люди порозбиралі.

Розкажу й таке. Перед тим, як руйновалі, то вже годов з восєм не правілоса у церкві. Ми ходілі в теє время святіть паску у Дубровіцу. Алє хоть не правілоса у церкві, ми, жоночкі, зобраліса якось і рєшілі прибрать там, пудлогу хоч поміть, іконочки протерті, опрануть церкву до Паскі. Якась нечиста сила дала знаті про ете в Дубровіцу. Прієзжають з міліції, і нас повігонилі з церкви – кого за рукав, кого за плєчі, кого за воротнік. Піталі фамілії, хотілі штраф накладати на нас. А ми не сказалі фамілій.

Дев’яносторічна жителька Залішан Антоніна Ютовець згадує, як вінчалася у сільській церкві. Бабуся розповіла про прекрасний хор, який тут славив Бога. У цьому хорі співали і тенори, і баси. Щоразу поспішали люди на службу Божу як на свято. Там, де Бог, там завжди було спокійно і врочисто. Про свій храм жителі села згадують з великою любов’ю. З того часу, як церкву у Залішанах знищили, нового храму тут не збудували. Село постаріло. З кожним роком падає народжуваність, а старше покоління йде у вічність. Пусткою стоять у селі самотні старі хатини. На окремих вулицях Залішан час, здається, геть зупинився.

А на місці колишньої церкви – лісова галявина, є купки каміння, очевидно, не все вивезли руйнівники. Кажуть, що руйнувати – це не будувати. Це – значно легше. Можливо й так. Але тим, хто зривав хреста, руйнував куполи і стіни залішанського храму, думаю, це довго снилося вночі. Бо не минають просто так подібні гріхи. А у лісі, поряд з дорогою, про колишню церкву нагадують могили священників. Настоятелів храму за традицією ховали поряд з церквою. А ще тут – дерев’яний хрест як символ невмирущої християнської віри. Стою поряд і розумію, що аура святині досі жива, досі пульсує вона у думках кожного, хто знав і знає про цей храм…

Ось така трагічна сторінка в історії Залішан. Вона – віддзеркалення радянської епохи.

Комуністична влада найбільше причетна до руйнування могил, храмів, фігур. У радянський час сакральні місця цілеспрямовано знищували: закривали церкви, знімали хрести, будівлі часто перетворювали на склади, музеї, крамниці, ресторани або використовували для зберігання зерна та іншої сільськогосподарської продукції. В гіршому випадку – для зберігання отрутохімікатів. Але, мабуть, найбільш болюче, коли церква зруйнована дотла, як у Залішанах.

Кажуть, що трагічно склалася доля багатьох, хто був причетний до руйнування цього храму. Хтось долучився до цієї трагедії свідомо, а хтось просто виконував завдання партії, не особливо й думаючи про наслідки. Бог – суддя всім нашим вчинкам. Лише Бог чує всі слова наші, сказані й не сказані, лише Він оцінює наші наміри й дії, навмисні й несвідомі.

Чи не у кожному селі Дубровиччини є тепер свої храми. А у кожного храму є своя доля, яка пишеться нашими молитвами, усмішками чи сльозами. І не важливо, до якого храму ви ходите, дуже важливо, що несете ви у своєму серці, несете Богові й людям. Несіть світло і шануйте храми, свої й чужі.

Люба КЛІМЧУК.

Щиро дякую за цікаву, змістовну екскурсію у Залішани вчительці Кривицької школи Марії Вечорко.

 

На фото: Антоніна Ютовець і Надія Рока – шановані жительки Залішан.