ОСАННА – ЖІНЦІ, УКЛІН – РІДНИМ ГЕРОЇВ

 

5 березня у районному будинку культури пройшов святковий концерт «Заплела весна жіночі коси». Цікаву і змістовну програму підготували працівники культури громади та аматори сцени з нагоди свята вшанування наших чарівних, працьовитих землячок. З щирими словами вітання звернувся до присутніх у залі та всіх землячок міський голова Богдан Микульський. Він наголосив на неоціненній ролі жінок у суспільстві, подякував всім прекрасним українкам, які своєю працею, громадською позицією змінюють наше сьогодення на краще.

 

«Жінки успішно працюють в усіх сферах і на всіх рівнях – успішно проводять реформи, воюють зі зброєю в руках, борються на медичному фронті, навчають дітей, творять мистецтво… Уклін усім за вклад у розвиток України», – підкреслив Богдан Михайлович.

Щирі та теплі слова для наших землячок прозвучали з вуст Віктора Кузіна, помічника народного депутата України Віктора М’ялика. Своє шанування всім жінкам висловив і військовий комісар Дубровицького районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки, підполковник Олександр Ярмошевич, особливо щирі слова він адресував матерям наших полеглих Героїв.

Віктор Павлович Кузін також висловив особливу повагу жінкам, які втратили у війні на Сході своїх синів, чоловіків, батьків. Помічник народного депутата сказав: «Віктор Ничипорович передає вам, дорогі матері, свій уклін і побажання міцного здоров’я, він зичить вам Божих благословінь на щодень. Депутат Верховної Ради завжди підставляє вам плече підтримки та готовий надалі сприяти у розв’язанні всіх питань родин полеглих бійців. Ми перед вами у великому боргу», – зворушливо продовжив Віктор Кузін.

Цього дня Віктор Павлович Кузін від імені Віктора Ничипоровича запросив рідних наших полеглих Героїв на щиру розмову за чашкою чаю. Багато зворушливих слів було сказано з вуст матерів під час цієї зустрічі. Ці світлі, добрі, щирі жінки – небайдужі люди, які люблять Україну і понад усе бажають бачити її мирною. Депутат міської ради, мати полеглого Героя Інна Ярмоліч зауважила, що таке щире спілкування – це дотик до душі, це розуміння, що родини полеглих бійців не забуті владою, народним депутатом України, його помічником. Інна Василівна, від імені всіх присутніх, подякувала Віктору Ничипоровичу, міській раді, військовому комісару за увагу та турботу. Вона розповіла і про щире, постійне сприяння лісівників для сімей полеглих.

«Спасибі всім, хто допомагає нам, а отже так шанує пам’ять наших синів», – додала мама Героя Олександра Ярмоліча.

У цій зустрічі взяли участь керуюча справами міської ради Оксана Краглевич, Олександр Ярмошевич та жінки-працівниці терцентру комплектування та соціальної підтримки.

 Люба КЛІМЧУК.

 

ВЕЛИКИЙ ПІСТ – ШЛЯХ ДО ПАСХИ

Дата Великого посту є нестабільною і щороку змінюється, адже залежить від дати Великодня. У цьому році він почнеться у понеділок,

15 березня, й буде тривати до 1 травня включно.

 

Скільки ж днів насправді триває піст для християн?

Скільки кроків-днів має пройти християнин у часі Великого посту? Ми звикли чути таке пояснення, що постимо 40 днів у пам’ять того, що Ісус після Хрещення постив у пустелі саме 40 днів, про це також говорить ще одна назва посту – Чотиридесятниця.

Та якщо подивимося на календар, можемо нарахувати тих днів трохи більше. Великий піст налічує 48 днів й розпочинається він за сім тижнів до Воскресіння Христового. Свій початок Великий піст бере з Чотиридесятниці (перші сорок днів), а закінчує його Страсна седмиця – останній тиждень перед Великоднем. Що ж це за арифметика така?

Отже, ключем відповіді на це питання є особливість Східного обряду. Для християн візантійської традиції, в суботу і неділю посту нема, оскільки в ці дні вони згадують і наново переживають Воскресіння Христове. В ці дні не б’ють поклони, хоча якщо хтось дуже бажає – може собі таке дозволити.

Також Страсний тиждень не зачисляють до Великого посту, хоча в ці дні також постимо. Лише додають до Великого посту Великодню суботу і половину недільної ночі.

Отож, «в чистому вигляді» маємо Великий піст тривалістю 36 з половиною днів, що означає десятина з цілого року. Про десятину у Біблії читаємо: «Даватимеш точну десятину з усього врожаю твого посіву, з того, що виросте на полі щороку… десятину твого зерна, твого молодого вина й твоєї олії і перваків твоєї високорослої і дрібної скотини… щоб Господь, Бог твій, благословив тебе в усякому ділі рук твоїх, за яке б ти взявся» (Втор. 14, 22-28).

Кожен тиждень важливий?

Перший тиждень Великого посту називається Чиста седмиця. У давнину в цей час намагались прибрати оселю, аби впустити до неї Божу благодать. У раціон вірян починали входити гриби, квашення, солонощі та риба. Другий тиждень посту називався Другою седмицею. Цього тижня дівчата починали оздоблювати перлами свій майбутній вінчальний одяг.

Третій і четвертий тижні посту називаються Хрестопоклонними. У четвертий тиждень господині пекли з пісного тіста «хрести» з родзинками посередині. П’ятий тиждень посту називається Похвальною седмицею. Шостий тиждень – Вербна неділя. Цікавою є субота у цей тиждень посту, адже називається вона Лазаревою. Цей день так нарекли на честь Лазаря – брата Марфи та Марії, якого воскресив з мертвих Ісус Христос.

У чому суть Великого посту?

Великий піст – це підготовка християн до найголовнішого свята – Пасхи, Воскресіння Христового. Це період внутрішнього духовного очищення та вдосконалення. Сенс посту не в тому, щоб чогось не їсти, а у нашій концентрації на головному в житті. Тілесне постування допомагає зосередитися на внутрішньому світі: розібратися у цілях та цінностях, щиро покаятися та виправити свій шлях таким чином, щоб він вів до спасіння. Під час посту варто додати зусиль, щоб поглибити свої стосунки з Богом і людьми.

Що можна їсти впродовж посту?

Церковний устав повністю виключає з вживання під час Великого посту м’ясо, яйця та молоко. Риба дозволяється тільки на свята Благовіщення та Входу Господнього до Єрусалиму (на Вербну неділю). У Лазареву суботу можна вживати рибну ікру.

Варто зазначити, що в Українській Православній Церкві вже багато років існує тільки монастирський устав стосовно постів: він регламентує і такі речі, як повне утримання від їжі протягом першого та двох останніх днів Великого посту, вживання тільки хліба з водою, їжа не варена, без олії у певні дні тощо. Це стосується передусім ченців. Щодо парафіяльної практики, то кожен має взяти свою міру посту, яка була б досить відчутна, але не шкодила здоров’ю.

Християнство – це не «релігія шлунка». Під час посту їжа має бути простою. Треба менше приділяти уваги тому, що ми їмо.

Хто може не тримати піст?

Певні послаблення або повне скасування фізичного посту дозволяється тим категоріям людей, для яких постування може стати шкідливим. Це передусім діти, вагітні та матері, що годують, а також хворі, військові та люди, що займаються важкою фізичною працею. Якщо за медичними показаннями людині треба вживати молоко чи білкову їжу — вона може це робити. Є певні послаблення і для студентів: так, у духовних навчальних закладах під час Великого посту у суботи та неділі дозволяють вживати рибу. З питаннями про благословення на послаблення посту можна звертатися до священника.

Проте, послаблення чи скасування фізичного аспекту посту не означає, що така людина може зовсім не постувати. Можна вживати, скажімо, за медичними показаннями молоко чи інші продукти, але постувати в іншому – обмежити себе у веселощах, телебаченні та інтернеті, менше проводити часу у соціальних мережах.

Як постити дітям?

Діти можуть не дотримуватися посту або трохи постувати вдома, а у школі їсти те, що там подають. Варто розповідати дітям про піст, як про особливий період життя, час покаяння та очищення, час підготовки до Великодня. Хай вони бачать, як постять батьки. Краще не примушувати дітей постити, а пропонувати їм це на власний розсуд. Примуси в релігійній сфері дають протилежний ефект: підліток, якого в дитинстві примушували постити чи ходити на довгі служби, може надовго відвернутися від церкви.

Дотримання Великого посту є добровільним і має глибоко індивідуальний характер. Мирянам для того, щоб постити за церковним статутом, потрібно отримати благословення духівника, тому що християни перед входженням у піст мають духовно підготуватися, пройти таїнство сповіді. Вільний час у період усього Великого посту варто присвячувати молитвам, вгамовувати бажання в їжі, виключати будь-які надмірності і прагнути до більш відокремленого способу життя.

Що читати під час Великого посту?

За церковними богослужіннями впродовж Великого посту прочитуються три біблійні книги: Буття, Притчі та книга пророка Ісаї. Деякі духівники радять за час посту прочитати усі чотири Євангелія: від Матфея, Марка, Луки та Іоанна. Буде корисно прочитати будь-які книги зі складу Біблії, так щоб нарешті прочитати її повністю. Це корисно для розуму і для душі. Читати Святе Письмо треба не тільки з метою дізнатися про щось нове, а й для того, щоб скеровувати у правильному напрямку своє життя.

Крім Святого Письма, корисно читати й твори святих отців та сучасних християнських авторів.

Нарешті, може бути корисним і читання світської книги, але не розважальної, а, наприклад, чогось зі світової класики. Це допомагає берегти розум від суєти.

Що ще можна зробити?

Час Великого посту краще розцінювати в термінах позитиву, а не негативу. Піст складається не з того, в чому себе обмежуємо (не їсти м’яса, не дивитися телевізор, не ходити на вечірки…), а з того, на що витрачаємо час та зусилля. Всі обмеження можуть бути цінними не самі по собі, а як засоби для нашого духовного зростання. Аскетичні зусилля відкривають нам свободу. Головне ж у духовному житті – це робити всім добро і любити людей. Жити не заради себе, а для інших. Можна знайти багато корисних речей, зробити які – цілком нам під силу. Зібрати речі для дитячого будинку, зробити щось удома, приготувати вечерю батькам, розібрати завали у комірчині, просто проводити щовечора пів години зі своїми дітьми. Було б тільки бажання.

Якщо в мене день народження в піст, як його правильно відсвяткувати?

Існує давня духовна традиція утримуватися від святкувань протягом посту. Бо в людини, яка перебуває у каятті та спокутуванні гріхів, повинен бути й відповідний настрій. Тому за краще було б перенести святкування дня народження. Але якщо ви все ж таки вирішили святкувати свій день народження в піст, то й проводити його потрібно відповідно. Стіл має бути доволі скромним і пісним, адже пісні страви теж можуть бути смачними і вишуканими. Від вживання алкоголю християнам необхідно утримуватися. А розважальну музику і танці для молоді, без яких не обходяться святкування, можна замінити спілкуванням. І таке свято може стати справжньою дієвою проповіддю для ваших друзів, які ще не живуть церковним життям.

Якщо мене в піст запросили на свято, відмовитися неможливо, а на столі непісна їжа? Як себе поводити? Чи відразу казати, що ви постите?

Святе Євангеліє навчає нас, що піст, перш за все, повинен бути перед Богом, а не перед людьми. Тому, якщо немає можливості утриматися від участі у святкуванні, то завжди існує можливість утриматися від споживання непісної їжі. І це зовсім не обов’язково робити з викликом для оточення. Пам’ятайте, що від вашої поведінки буде залежати, чи виникне бажання жити християнським життям у того, хто поки що не постить. Якщо люди, які поруч з вами, знають, що ви постите, але все одно вмовляють вас скуштувати непісної їжі, то краще відмовитися без злості, але переконливо. Знайте, що це спокуса, не стільки для вас, скільки для цих людей, які за вашою поведінкою будуть судити про Церкву і церковних людей. А як вчить Святе Письмо: «Горе такій людині, через яку спокуса приходить»...

Чому напередодні посту ми просимо один в одного пробачення?

Прощена неділя є останнім днем перед початком Великого посту. Піст – це наша своєрідна жертва Богові. А Святе Письмо вчить, що якщо несеш свій дар Богові та пригадаєш, що брат твій має щось до тебе, то «піди, помирись перше з твоїм братом і тоді прийдеш і принесеш дар твій», – говорить Господь (Мт. 5; 23 24). До того ж піст є часом каяття та молитов до Господа про прощення гріхів. І от у неділю перед початком Великого посту під час вечірнього богослужіння ми звертаємося один до одного зі словами: «Прости мені» і чуємо у відповідь: «Хай Бог простить, і я прощаю».

Що б Ви порадили тим, хто вирішив постити вперше?

Не треба думати, що постити – це сумно і важко. Християни традиційно називають піст радісним та легким – справжньою весною душі. По-друге, нізащо не залишати розпочатої справи посту. Піст – це шлях. І якщо трапляються падіння, треба знаходити в собі сили підводитися і крокувати далі. І останнє, піст – це не дієта. Слід пам’ятати, що головним є піст душі. Тому необхідно приділити увагу молитві і добрим справам. Необхідно читати Святе Письмо, відвідувати храм, сповідатися, приймати Найсвятіші Тайни, допомагати ближнім, відвідувати хворих тощо. При цьому треба пам’ятати слова Христа про те, що піст не повинен бути зовнішнім для людей, а внутрішнім таємним, і тоді «Отець твій, що бачить таємне, віддасть тобі» (Мт. 6, 18).

Чи вважаються морепродукти (наприклад, кальмари, мідії, креветки) рибними стравами? Якщо ні, то чи можна вживати їх у піст? Чи можна вживати соєві продукти?

Справді, за церковною традицією кальмари, мідії, креветки, а також краби, раки, устриці та омари не вважаються рибними стравами. Про те, що їх дозволяється вживати у суботні та недільні дні посту, є вказівка у богослужбовому уставі — Типіконі. Ми живемо не в Греції, і продукти, про які йдеться, у нас є делікатесами і коштують значно дорожче за м’ясо. А піст – це не час для зайвих ласощів. Тож краще кошти, які ви заощадите, купуючи традиційну пісну їжу, витратити на допомогу безпритульним та нужденним. Соєві продукти не є жирними, і тому їх можна вживати у піст.

Чи можна у піст вживати вітаміни або різні трав’яні настоянки для підтримання імунітету. Чи не є це недовірою до Господа, Який підтримує тих, хто постить?

Один зі святих казав, що тіло – це осел, який везе нас до Царства Небесного. Якщо його недогодувати – він вмре, а якщо перегодувати – сказиться. Тож постити треба таким чином, щоб були сили виконувати той послух або роботу, яку на вас покладено. А вітаміни та відвари з трав не є жирною їжею. Тому їх можна вживати у піст.

У чому потрібно себе, перш за все, обмежувати під час посту?

Під час посту потрібна стриманість в усьому, а не тільки обмеження себе в їжі. Невживання тієї чи іншої їжі є допоміжним засобом, а не метою посту. Як кажуть святі отці: ми постимо тілом, щоб було легше постити душі. Тому головними обмеженнями під час посту, та й не тільки, є обмеження бажань та стримання почуттів. Людина повинна стримувати свій язик і не балакати багато та даремно. Не обговорювати й не засуджувати іншого, не скаржитися на життя і не докоряти ближньому. Від роздратування та сварок теж потрібно стримуватися. Стримувати необхідно й очі від зайвих і безсоромних споглядань. Людина повинна стримувати й власні бажання. Бо не кожна мета, яку собі ставить людина, є допоміжною на шляху до спасіння душі. А навчитися цього всього людина може тоді, коли постить. Бо обмежити себе у їжі є найпростішим у порівнянні з тим, про що ми говорили. Ось і виходить, що коли ми постимо тілом, то допомагаємо і навчаємо постити душу.

 Підготувала Люба Клімчук,

за матеріалами сайтів православних церков.

 

 

«ЖИЛА. ЛЮБИЛА. ПЛАКАЛА. СМІЯЛАСЬ»

Доля – частина історії України

Минає десять років, як відійшла у вічність талановита Галина Гордасевич. Поетка і письменниця залишила після себе великий творчий доробок. Знаково, що доля цієї талановитої жінки пов’язана з Дубровицею. Сьогодні нагадаємо вам про життя українки-патріотки.

Довідково: Галина Леонідівна Гордасевич –народилася 31 березня 1935 у Кременці, що на Тернопільщині, померла 11 березня 2001-го

у Львові. Похована у Кременці. Це – відома українська поетеса, член Спілки письменників України, співзасновниця Донецького Товариства української мови та Донецького Крайового Руху. Борець за незалежність України у XX сторіччі.

Готуючи цю публікацію, я перечитала про Галину Гордасевич багато матеріалів в інтернеті. Дуже цікаві спогади поетки тісно переплетені з історією України, зокрема і нашого Полісся. Пропоную і вам, шановні читачі, поринути у світ нашої історії, завдяки споминам і думкам Галини Гордасевич.

 

Історичні твори як мемуари

У 1935 році в сім’ї православного священника народилася донечка Галина. У Кременці працювала українська гімназія, в якій незадовго перед тим навчався Улас Самчук та Оксана Лятуринська.

Правда, батькові Галині Гордасевич, отцю Леоніду, не дали змоги працювати ні в Кременці, ні в його околицях. Він не цікавився політикою. Але свідомий був свого українства. І цього було досить, щоб зазнати переслідувань з боку міжвоєнної польської влади. Отця Леоніда зіслали  працювати на далеке Полісся – спочатку в село Язвинки під Лунінцем (нині це територія Бєларусі). Галина Гордасевич про той період описала епізод  у своїх спогадах «Мій батько – православний священник»:

«…раптом викликає батька до себе в Лунінець пан староста і починає розпитувати, якою мовою «пан ксьондз» спілкується зі своїми парафіянами – чи часом не українською? «Це не чиста українська, – відповідає мій батько, – але її не назвеш і білоруською. Там є трохи тієї, а трохи тієї, та й польські слова зустрічаються». – «Ні, пан ксьондз має розмовляти з усіма тільки польською мовою. У себе в сім’ї також». А коли батько відмовився, то почув погірдливе: «Я з більшовиками воював не для українців чи білорусів, а щоб була Польська для поляків!». Після цього отця Леоніда перевели аж під Пінськ. Йому запропонували написати меморандум про ставлення до польської влади. Він вже готувався до ув’язнення в концтаборі Берези-Картузької. Однак початок Другої світової війни, в результаті якої зникла Польська держава, врятував його від цього страшного ув’язнення.

Натомість прийшли «радянські визволителі», які поводилися не краще, а то й гірше польських окупантів. Отця Леоніда не раз викликали й вимагали, щоб зрікся своєї віри в Бога. Він вперто відмовлявся. Ці відмови, небажання співпрацювати з радянською владою рано чи пізно мали привести до в’язниці. Отця Леоніда врятувала німецько-радянська війна, що почалася в 1941 р. Прийшли чергові, на цей раз – німецькі окупанти, яких мало цікавило питання релігійності українців.

У часи німецької окупації сім’я Галини Гордасевич жила на Поліссі, на півночі сучасної Рівненської області – в Дубровиці, селах Городок і Кричильськ. Репресії німців, створення української партизанки (УПА) – все це лишилося в пам’яті письменниці та її батьків.

Ось один воєнний епізод, який оповів отець Леонід: «…почав я службу, як підходить староста і каже: «Батюшка, з Антонівки до села їдуть німці». Ну, що мені було робити? Я не знав, що в німців на умі, адже вже були випадки, коли німці спалювали церкви, з усіма людьми в них. Вийшов я до людей і сказав: «Люди добрі, мені сказали, що до села наближаються німці. Але я вже почав службу Божу і ні під яким приводом не можу її лишити незакінченою. А ви робіть, як знаєте. Проте я закликаю вас покластися на милість Божу. Он межи вами моя жінка і мої діти, що вже нам судилося, те нехай і буде». І всі люди залишилися в церкві, а я правив і думав про те, яку відповідальність за них взяв я на свою душу. Закінчив службу, виходжу, а там німці розкопують могилу, яку минулої ночі почали насипати повстанці. Офіцер зупинив мене і почав допитуватись, що там закопано, – хтось їм доніс, що там заховано зброю, – потім сказав: «Ну, добре, можете іти». Я йду з жінкою і дітьми та буквально відчуваю, як у мене волосся на голові сивіє. Думаю: зараз одна черга з автомата – і всіх нас немає». Правда, ця історія скінчилася щасливо. Німці розкопали могилу, знайшли там поховання – і ніякої зброї. Тому жителів села не зачепили.

Життя української священницької родини за часів німецької окупації зображене Галиною Гордасевич у повісті «Ноїв ковчег», яка вперше була опублікована в 1998 р. Певно, це найсильніший твір письменниці. До того ж твір, який має чимало автобіографічних моментів: на Різдво 1944 р., у хаті волинського священника Іларія, збираються різні люди –це православний священник зі своєю родиною, який втік від німецької розправи, представники збіднілої польської та російської аристократії, прості українці, побиті злою долею, і навіть маленьке циганча, яке випадково врятувалося від німецького розстрілу. Фінальна сцена – це вертепне дійство. «Більшість були зодягнені, – читаємо в повісті, – просто в кожухи чи свитки, але були серед них і ряджені. І в тому, як вони були одягнені, змішалася вся тисячолітня історія Русі-України... Вони розігрували невибагливу виставу – колись обрядове дійство, сповнене символічного значення та магічної сили, а тепер наївну фольклорну виставу, де було намішано всього потрохи». Так само й вірш, що його прочитав хлопець у формі вояка УПА, був сумішшю, «у якому рядки Шевченка, Франка, ще якихось поетів переплелися з явно слабкими рядками якихось любителів», і закінчувався цей вірш рядками «Верни нам, Боже, Україну!». Це був ніби проблиск непевної надії.

Якщо ви хочете довідатись про життя волинян за часів німецької окупації, читайте «Ноїв ковчег». Цей твір поєднав майже документальну точність описуваних подій з високою художністю. Водночас він «позапартійний» і глибоко гуманістичний. Якщо не знайдете його в паперовому варіанті (він кілька разів перевидавався), то можете легко відшукати в мережі Інтернет.

Галині Гордасевич належить ще один чудовий твір, у якому йдеться про події Другої світової. Називається він «Їх звали просто – «хлопці». У ньому органічно поєдналися мемуаристика й публіцистика. Там поданий незаангажований погляд на УПА як на явище, породжене реаліями німецької та радянської окупації.  Починається він такими словами: «У Городець ми приїхали під час війни, точніше, під час окупації, коли німці вже на фронті почали зазнавати невдач та й в тилу в них виникло багато партизанських загонів. Партизани ділилися на українських, польських і совєтських (згідно з правилами української мови, слід би говорити «радянських», але ж ніхто їх так не називав). А ще були якісь окремі особи, які воювали з німцями самі по собі. Наприклад, пам’ятаю, як ще в Дубровиці розповідали про легендарні вчинки якогось Бугая. А ще були просто грабіжники, яким було однаково – поляк ти чи українець, аби було чим поживитись. Усякі були.

Ми – українські партизани,

Не знаєм, що таке є страх,

Живемо в полі – обрій знаний,

Живемо в полі та ярах.

Ще одну строфу з тієї пісні я пам’ятаю, а от звідки я її знаю? Мабуть, співали хлопці, а я почула і запам’ятала. Тільки це неправда, вони жили не в полі. Спочатку вони жили просто в хатах, хоч під хатами вже копались бункери. Майже під кожною хатою, бо ж усі хлопці з Городця були в українських партизанах. Тому, власне кажучи, ніхто й не говорив «українські партизани», говорили простіше – «хлопці». Хлопці приходили, хлопці переказували, хлопці витримали бій».

Галина Гордасевич відзначала не лише хоробрість «хлопців», але і їхню природну селянську культурність. Наприклад, вона розповідає про упівця Карпа Лозу. На Різдво 1945 р. він прийшов у справах в село Кричильськ, де тоді жила сім’я Гордасевичів. Полагодивши справи, спеціально зайшов до їхньої хати, привітав з Різдвом батька й матір Галини. При цьому сказав матері: «Вибачте, матушко, але ж не міг я піти з вашого дому, не привітавши вас зі святами». Здавалось, дрібниця, але яка промовиста.

Коли в село прийшли «радянські визволителі», «хлопцям» спеціально радвлада протиставила «яструбків» чи «стребків», членів т.зв. «истребительных отрядов». Ось яку характеристику дає Галина Гордасевич цим людям: «В «яструбках» були різні люди, бо, зрештою, туди насильно мобілізували тих, кого за віком чи за станом здоров’я не можна було забрати на фронт. Але ядро цих загонів складали люди, які в селі не користувались повагою через свою ледачу вдачу, схильність до чарки та інші гріхи. Про кривого Сергія, який став першим головою сільради, говорили, що він при Польщі сидів у тюрмі за злодійство, а тепер видає себе за політичного борця. Воно, мабуть, так і було, бо навіть я, дитина, слухаючи його розмови з моїми батьками, бачила, яка це немудра людина. Визначально: він відразу почав говорити тільки російською мовою, а що знав її погано, то не раз виходило дуже смішно. Так, він почув, що батько не завжди вимагає від парафіян довідку з загсу, як це мав би робити, і заїхав провести «виховну бесіду». Ні, правда вимагає визнати, що він не гримав і не погрожував, він лише докірливо сказав: «Батюшка, не нарушайте наших беспорядков».

Галина Гордасевич з іронією описує «бойові подвиги» «яструбків». Ці ж «яструбки» поводили себе як дикуни. Ось один епізод зі спогадів письменниці. Енкаведисти розгромили упівський загін Борсука, що діяв у околицях села Кричильськ. Упівців застали сонними в лісі й без бою просто перестріляли. Рідні «поїхали в ліс, забрали вбитих (їх чомусь там і залишили), привезли в село і поховали на кладовищі. А десь наступного дня приїхали «стребки», довго топтались по могилах і стріляли в них. Для чого це вони робили? Хотіли помститись на мертвих за той страх, в якому весь час жили? Я це бачила своїми очима, бо кладовище було проти нашого дому, десь так метрів за триста». Думаю, це свідчення коментувати не варто.

Пише Галина Гордасевич і про псевдоупівців, які вбивали простих українських селян. Говорячи про звірячі вбивства, які приписувалися УПА, письменниця не вірила, що це робили упівці. Вони, на її думку, «могли вбити голову сільради, викритого сексота чи бодай того, кого запідозрили в сексотстві, та для чого було партизанам, які ховалися в лісі, але годувалися з довколишніх сіл, а отже, були залежні від їхніх мешканців, для чого їм було вчиняти… безглузду жорстокість і настроювати людей проти себе? Це потрібно було енкаведистам…». Для цього створювалися спеціальні загони. «Саме вони й грабували, й палили, й убивали, і цим впольовували відразу двох зайців. Знову ж таки, з одного боку, вночі вбивали тих, кого запідозрили у зв’язках з бандерівцями, а з іншого – вдень заарештовували та вивозили інших, звинувачуючи їх у таких зв’язках і у тих самих вночі скоєних злочинах».

Майбутня письменниця сама мала гіркий досвід спілкування з такими псевдоупівцями. Вона розповідала: «Я пам’ятаю, як до нас у дім зайшов молодих хлопець зі зброєю, українською мовою привітався і сказав:

– Батюшка, нам потрібен кінь, ми знаємо, що у вас є.

– Так, кінь у мене є, – відповів батько, – але хто ви такі, щоб я мав вам коня віддати?

– Ми? – перепитав хлопець і затнувся. – Ми українські партизани.

Я не пам’ятаю обличчя того чоловіка і в що він був одягнений, але я добре пам’ятаю, як він розгубився, почувши батькове запитання, як довго він мовчав після того «Ми?» і з яким зусиллям сказав оте: «Ми – українські партизани». Але що міг тут вдіяти мій батько? Сказати: «Не дам»? А може, на це вони й розраховували, щоб був привід його розстріляти? Коня вони забрали, а коли через кілька місяців мого батька заарештували, то серед інших звинувачень було і таке: постачав бандерівцям коней».

 

Важкий період сталінізму

Радянське «визволення» принесло Галині Гордасевич чимало страждань. У 1946 р. арештували її батька. Лише дивом вдалося йому вижити в таборах. Сім’я бідувала, ледь зводячи кінці з кінцями. Часто Галина залишалася без шматка хліба. А в 1952 р. її, ще неповнолітню, заарештували й засудили «…за складання націоналістичних віршів та антирадянську агітацію серед студентів». Насправді звинувачення було цілком надумане. Але не можна було тримати на волі доньку священника, до того ж ще «ворога народу».

Правда, Галині Гордасевич пощастило. Невдовзі помер «батько» Сталін. І майбутня письменниця потрапила під амністію. У кінці 1954 р. вийшла на волю. Про свої митарства, пов’язані з арештом і перебуванням в ув’язненні вона описала в автобіографічній повісті «Соло для дівочого голосу». Це твір, який сильно й водночас спокійно передає жахіття сталінської доби. Ось один уривок:

«Люди добрі! Давайте будемо жити, як живеться, можемо сваритись і миритись, але нізащо у світі не допустімо, щоб знову повторилася та ситуація, коли весь народ ділиться на чотири частини: ті, які вже сидять за колючим дротом; ті, які саджають за колючий дріт; ті, які ще наразі не сидять за колючим дротом; і, нарешті, ті, які шпигують за тими, хто ще наразі не сидить за колючим дротом. Це був страшний час, і страшно, що він втягнув у свій вир десятки мільйонів людей, і страшно, що він тягнувся не рік і не два, він посіяв у душах стільки зла, що я і не знаю, коли ми його подолаємо. Одні ставали жорстокими, другі ставали підлими, треті ставали переляканими. А зло породжує зло. Жертви жорстокості починають плекати надію на відплату, це здається їм справедливістю, і вони самі не помічають, як бажання справедливості переростає у жорстокість».

На жаль, ці слова в Україні не втратили своєї актуальності…

 

Українське слово

на Донбасі

Після ув’язнення Галина Гордасевич «оргнабором» поїхала на Донбас. Спочатку працювала різноробом на будівництві, потім – у Макіївці на труболиварному заводі, керівником драмгуртка в шахтарському селищі Ханжонково, друкарем в Донецькій обласній друкарні. Тут же, на Донбасі, здобувала освіту – заочно навчалася в школі робітничої молоді, Донецькому індустріальному інституті, на театральному відділенні культосвітнього училища. Тут також стала на письменницький шлях – закінчила Московський літературний інститут, працювала редактором в Донецькому обласному управлінні по пресі, сценаристом у Донбитрекламі. У 1984 р. стала членом Спілки письменників України й перейшла на творчу роботу.

Щоправда, життя україномовного письменника на Донбасі не було солодким. Про це писав Василь Стус: «Я знаю нещасних українських прозаїків, які живуть у Донецьку й змушені самі «збирати» собі тираж, ідучи з однієї книгарні до іншої, бо їхні твори, бачите, не прибуткові». У часи перебудови Галина Гордасевич стала відома як громадська активістка. Вона належала до ініціаторів створення на Донбасі Товариства Української Мови, Народного Руху.

 

Найкращі твори – у Львові

У 1990 р. Галина Гордасевич переїхала до Львова. Їй було відведено ще якихось десять років життя. Саме тоді вона написала свої найкращі твори. Це згадувані повісті «Ноїв ковчег», «Соло для дівочого голосу», спомини «Із сімейного альбому». Особливо хочеться відзначити її документальну розвідку «Степан Бандера: людина і міф». Як на мене, це найкраща популярна біографія провідника ОУН – до того ж написана без якоїсь партійної заангажованості.

Померла Галина Гордасевич у 2001 р. Відспівували її в церкві Чесного Хреста в Кременці, де свого часу хрестили. Тут же, в Кременці, вона була похована.

Коли помру, –

колись-таки помру, –

Хоч вірю,

що це станеться нескоро, –

То дайте спокій сивому Дніпру,

Де кручі і високі осокори.

На Личаківський також

не несіть:

Там надто пишно і,

до того, тісно.

Ні-ні, не хочу!

Навіть не просіть!

Сказала так –

хай буде нині й прісно.

На цвинтарі малому схороніть,

Де хрестики і написи наївні.

Нікому йти туди не бороніть

Нехай то будуть кози або півні.

Вони зчиняти бійки мастаки,

І я малою трохи їх боялась.

Ага, ще напис напишіть такий:

«Жила. Любила. Плакала.

Сміялась».

Люба КЛІМЧУК,

за матеріалами інтернет-публікацій.

 

 

З учителя – у столяри

На Дубровиччині є чимало вправних столярів. Напевно, наш край, багатий на ліси, заклав у гени любов до роботи з деревом. В умілих руках воно «оживає» та  наповнюється змістом. Але для цього потрібно вкласти в непримітний шматок деревини старання, хист та свою душу. Саме так звик працювати майстер Олександр Мисько з Людині. 

 

За освітою молодий чоловік – історик. Навчався на міжнародних відносинах в Острозькій академії. Трохи вчителював в Дубровицькому НВК, працював кадровиком у відділі освіти. Однак життя змусило його, як і багатьох молодих людей в нашій країні, шукати заробітчанського щастя за кордоном. Там він і відкрив у собі потяг до столярства, бо доводилося працювати з меблями – збирати докупи та встановлювати кухні і шафи-купе. Хоча хист до цього мав ще з дитинства. Залюбки  на уроках трудового майстрував шкатулки та полички. Та тоді й не уявляв, що колись всерйоз візьметься за це ремесло.

Перша серйозна робота Олександра – двоспальне ліжко, яке він вирішив сам собі змайструвати. Зробив  його з допомогою найпростіших інструментів – старенької циркулярки та дешевого електролобзика. Тепер же для втілення задумів у нього є ціла невеличка майстерня, де зібрав необхідний столярний реманент. Придбав навіть фрезерувальний верстат з числовим програмним управлінням, щоб вирізати декоративні вставки. Там панує особлива атмосфера творчості. Повітря наповнене ароматами дерева та лаку.  Постійно щось гуде, шумить, стукає... Одним слово, майстер «чаклує» над своїми виробами. 

Поки Олександр працює з дубом та сосною, але в планах  –збагатити свій робочий арсенал іншими породами дерева. Зараз  активно взявся за виготовлення торцевих кухонних  дошок. Запитую у столяра, в чому їх особливість?

«У торцевому кухонному атрибуті волокна дерева розташовані не паралельно до поверхні, як у звичайних дошок, а перпендикулярно. Тобто ми бачимо структуру деревини з торця. Завдяки цьому такі дошки міцніші та довговічніші, можуть вірою і правдою служити роками. Хоча їх створення – довгий і трудомісткий процес, потребує ручного шліфування та складання, але результат перевершує очікування. Для цікавішого дизайну додаю до них різноманітні вставки, наприклад, у вигляді тризуба».

Свою фантазію столяр наповну втілює у настільних нічниках, які робить з дерева та фанери. Вони у майстра найрізноманітніші: зоряне небо, романтичні серця, потішний ведмідь, метелики… Будь-якому інтер’єру додадуть затишку. Є у арсеналі чоловіка оздоблені дерев’яні вивіски на будинки. А ще корабель з фанери, що складається з більш як 80 деталей. Такий собі конструктор, який можна розібрати і знову скласти. Зараз працює над великим панно-світильником. 

«Можу надихнутись ідеєю якогось виробу, але втілюю його за власним баченням, – говорить співрозмовник. – Працювати за шаблоном не цікаво. В ході роботи  придумую деталі, фантазую – тут можна ще щось незвичне зробити, такий-то елемент додати, іншим прикрасити. Робота ця цікава, а тому й захоплює». 

У столярній справі важливі точність, чіткість, уважність, додає майстер. Під час роботи не треба відволікатися, адже варто десь помилитися на пару міліметрів, і виріб уже не вийде зібрати в потрібному вигляді. Всі нюанси і технічні деталі Олександр  пізнавав шляхом проб і помилок – столярній майстерності спеціально ніде не навчався. Але якщо маєш бажання і вмілі руки, то все під силу. 

Чимало ще у столяра задумок на майбутнє, та й енергії вистачить на все. Головне, переконаний він, не падати духом і впевнено йти до поставленої цілі, з любов’ю до справи, яку виконуєш. І звісно багато працювати, бо без щоденних зусиль нічого не вийде. 

«Як говорив відомий французький письменник Жуль Верн: «Робота– це моя життєва функція. Коли я не працюю, то не відчуваю в собі ніякого життя!». Тому де б не закинула доля, треба присвячувати себе тому заняттю, що приносить душевне задоволення і можливість реалізуватись».

Наразі Олександр не хоче їхати за кордон. Має бажання творити, жити, розвивати свою справу вдома, будувати майбутнє у своєму селі. Натхнення і успіхів йому у цьому.

 

Леся КОНДРАТИК.

 

На сторожі душевного спокою

Шолом та екіпірувальний костюм захищають рятувальників від опіків та травм, але безсиллі від інших наслідків стресової роботи, що руйнують зсередини. В таких ситуаціях підставляють плече психологи, котрі також працюють в службі «надзвичайників». Справа ця тонка і вимагає не лише фаховості, а й терплячості та розуміння. Очолює рівненських «парамедиків душ», що бережуть внутрішню рівновагу рятувальників, наш земляк. Дубровичанин Євгеній Білотіл – головний психолог Рівненського обласного управління ДСНС. 

 Змалку Євгеній Олегович мав бажання стати археологом. Втім доля розпорядилась так, що замість артефактів, він досліджує глибину людських переживань. Щось символічне в цьому таки є. А чому обрав фах психолога? Відповідає коротко і вичерпно – хотів допомагати  людям. 

Професійний шлях розпочав з Національного університету цивільного захисту в Харкові. Навчання у відомчому виші різниться від звичайного закладу. Замість традиційного студентства – п’ять років курсантської підготовки, замість гуртожитку – казарма. Форма, режим, розпорядок дня, фізкультура, стройова – такими були будні навчання навіть психологів. 

Старт своєї кар’єри пан Євгеній добре пам’яє. Після вузу одразу підписав контракт і опинився на службі в Рівному. Це був переломний 2013 рік, що ознаменувався початком Революції Гідності. Далі в мирне життя українців увірвалась війна. Тисячі переселенців змушені були покидати в зоні бойових дій свої домівки. Саме з ними психологам ДСНС довелось багато попрацювати. Відтак молодий спеціаліст ще навіть не встигнувши цілком адаптуватись до служби, зіштовхнувся з сотнями життєвих історій, повних сліз та розчарування. Люди лишали там все – звичне життя, майно, про яке дбали роками, близьких. Окрім жаху в очах та відчуття безвиході, нічого в них не було, згадує співрозмовник. Тому дуже важливою стала психологічна підтримка. Вислухати, порадити, допомогти ділом і словом... Особливу увагу приділяли дітям. При кожній нагоді старались відволікти та розважити, аби відновити їхній  психологічний стан. 

Допомагали й атовцям, яких доставляли в госпіталі. «Важко передати ті емоції, коли бачиш хлопців, які втрати руки й ноги. А тобі при цьому треба їм щось пояснити, знайти правильні слова, підтримати», – каже Євгеній Олегович. Такий початок роботи в ДСНС неабияк його загартував.

На відміну від цивільних, психологам служби «надзвичайників» часто доводиться працювати так би мовити в польових умовах, в осередку надзвичайної ситуації. Тож цікавлюсь у співрозмовника, який випадок з практики особливо врізався у пам’ять?

«Так одразу важко щось виділити. Кілька років тому була масштабна пожежа. Вогонь охопив у декількох місцях поверх гуртожитку. Евакуювали близько 200 людей. Я тоді був єдиним психологом. Потрібно було заспокоїти натовп, не дати поширитись істериці, втихомирити тих, хто розпускав в маси паніку. Є хороший вислів: «Якщо не можеш зупинити натовп, значить треба його очолити». Відтак прийшлось проявити свої організаторські здібності». 

А що найскладніше в роботі? – далі запитую. 

«Напевно, «переварити»  весь негатив. Психологи – теж люди. Часом і нам потрібна допомога після того, як надивимось і наслухаємось всякого. Але така наша робота. В ній є свої мінуси і свої плюси. Потрібно, щоб ця справа була до душі, інакше швидко «перегориш». Треба розуміти почуття людей, мати внутрішню стійкість і бажання допомагати, щоразу знаходити в собі ресурс доводити справу до кінця». 

Найбільша частина обов’язків психолога ДСНС пов’язана все-таки з особовим складом, підготовкою рятувальників до виконання роботи та психологічним супроводом. Кожен ранок Євгенія Олеговича розпочинається з публікації у соцмережі мотивуючої фрази, аби зарядити колег і користувачів «Фейсбуку» на позитивний і продуктивний день. А ще він дає слушні поради, як вчинити в тій чи іншій ситуації. Почитати дуже пізнавально. 

Наостанок цікавлюсь, чому навчила його непроста професія?

«Залишатися людиною, незважаючи ні нащо. Є золоте правило: вчиняй з іншими так, як хочеш, щоб вони ставились до тебе. Життя – одне. Його треба цінувати і щохвилинно наповнювати змістом і сенсом».

Леся КОНДРАТИК.