«ЖИЛА. ЛЮБИЛА. ПЛАКАЛА. СМІЯЛАСЬ»

Доля – частина історії України

Минає десять років, як відійшла у вічність талановита Галина Гордасевич. Поетка і письменниця залишила після себе великий творчий доробок. Знаково, що доля цієї талановитої жінки пов’язана з Дубровицею. Сьогодні нагадаємо вам про життя українки-патріотки.

Довідково: Галина Леонідівна Гордасевич –народилася 31 березня 1935 у Кременці, що на Тернопільщині, померла 11 березня 2001-го

у Львові. Похована у Кременці. Це – відома українська поетеса, член Спілки письменників України, співзасновниця Донецького Товариства української мови та Донецького Крайового Руху. Борець за незалежність України у XX сторіччі.

Готуючи цю публікацію, я перечитала про Галину Гордасевич багато матеріалів в інтернеті. Дуже цікаві спогади поетки тісно переплетені з історією України, зокрема і нашого Полісся. Пропоную і вам, шановні читачі, поринути у світ нашої історії, завдяки споминам і думкам Галини Гордасевич.

 

Історичні твори як мемуари

У 1935 році в сім’ї православного священника народилася донечка Галина. У Кременці працювала українська гімназія, в якій незадовго перед тим навчався Улас Самчук та Оксана Лятуринська.

Правда, батькові Галині Гордасевич, отцю Леоніду, не дали змоги працювати ні в Кременці, ні в його околицях. Він не цікавився політикою. Але свідомий був свого українства. І цього було досить, щоб зазнати переслідувань з боку міжвоєнної польської влади. Отця Леоніда зіслали  працювати на далеке Полісся – спочатку в село Язвинки під Лунінцем (нині це територія Бєларусі). Галина Гордасевич про той період описала епізод  у своїх спогадах «Мій батько – православний священник»:

«…раптом викликає батька до себе в Лунінець пан староста і починає розпитувати, якою мовою «пан ксьондз» спілкується зі своїми парафіянами – чи часом не українською? «Це не чиста українська, – відповідає мій батько, – але її не назвеш і білоруською. Там є трохи тієї, а трохи тієї, та й польські слова зустрічаються». – «Ні, пан ксьондз має розмовляти з усіма тільки польською мовою. У себе в сім’ї також». А коли батько відмовився, то почув погірдливе: «Я з більшовиками воював не для українців чи білорусів, а щоб була Польська для поляків!». Після цього отця Леоніда перевели аж під Пінськ. Йому запропонували написати меморандум про ставлення до польської влади. Він вже готувався до ув’язнення в концтаборі Берези-Картузької. Однак початок Другої світової війни, в результаті якої зникла Польська держава, врятував його від цього страшного ув’язнення.

Натомість прийшли «радянські визволителі», які поводилися не краще, а то й гірше польських окупантів. Отця Леоніда не раз викликали й вимагали, щоб зрікся своєї віри в Бога. Він вперто відмовлявся. Ці відмови, небажання співпрацювати з радянською владою рано чи пізно мали привести до в’язниці. Отця Леоніда врятувала німецько-радянська війна, що почалася в 1941 р. Прийшли чергові, на цей раз – німецькі окупанти, яких мало цікавило питання релігійності українців.

У часи німецької окупації сім’я Галини Гордасевич жила на Поліссі, на півночі сучасної Рівненської області – в Дубровиці, селах Городок і Кричильськ. Репресії німців, створення української партизанки (УПА) – все це лишилося в пам’яті письменниці та її батьків.

Ось один воєнний епізод, який оповів отець Леонід: «…почав я службу, як підходить староста і каже: «Батюшка, з Антонівки до села їдуть німці». Ну, що мені було робити? Я не знав, що в німців на умі, адже вже були випадки, коли німці спалювали церкви, з усіма людьми в них. Вийшов я до людей і сказав: «Люди добрі, мені сказали, що до села наближаються німці. Але я вже почав службу Божу і ні під яким приводом не можу її лишити незакінченою. А ви робіть, як знаєте. Проте я закликаю вас покластися на милість Божу. Он межи вами моя жінка і мої діти, що вже нам судилося, те нехай і буде». І всі люди залишилися в церкві, а я правив і думав про те, яку відповідальність за них взяв я на свою душу. Закінчив службу, виходжу, а там німці розкопують могилу, яку минулої ночі почали насипати повстанці. Офіцер зупинив мене і почав допитуватись, що там закопано, – хтось їм доніс, що там заховано зброю, – потім сказав: «Ну, добре, можете іти». Я йду з жінкою і дітьми та буквально відчуваю, як у мене волосся на голові сивіє. Думаю: зараз одна черга з автомата – і всіх нас немає». Правда, ця історія скінчилася щасливо. Німці розкопали могилу, знайшли там поховання – і ніякої зброї. Тому жителів села не зачепили.

Життя української священницької родини за часів німецької окупації зображене Галиною Гордасевич у повісті «Ноїв ковчег», яка вперше була опублікована в 1998 р. Певно, це найсильніший твір письменниці. До того ж твір, який має чимало автобіографічних моментів: на Різдво 1944 р., у хаті волинського священника Іларія, збираються різні люди –це православний священник зі своєю родиною, який втік від німецької розправи, представники збіднілої польської та російської аристократії, прості українці, побиті злою долею, і навіть маленьке циганча, яке випадково врятувалося від німецького розстрілу. Фінальна сцена – це вертепне дійство. «Більшість були зодягнені, – читаємо в повісті, – просто в кожухи чи свитки, але були серед них і ряджені. І в тому, як вони були одягнені, змішалася вся тисячолітня історія Русі-України... Вони розігрували невибагливу виставу – колись обрядове дійство, сповнене символічного значення та магічної сили, а тепер наївну фольклорну виставу, де було намішано всього потрохи». Так само й вірш, що його прочитав хлопець у формі вояка УПА, був сумішшю, «у якому рядки Шевченка, Франка, ще якихось поетів переплелися з явно слабкими рядками якихось любителів», і закінчувався цей вірш рядками «Верни нам, Боже, Україну!». Це був ніби проблиск непевної надії.

Якщо ви хочете довідатись про життя волинян за часів німецької окупації, читайте «Ноїв ковчег». Цей твір поєднав майже документальну точність описуваних подій з високою художністю. Водночас він «позапартійний» і глибоко гуманістичний. Якщо не знайдете його в паперовому варіанті (він кілька разів перевидавався), то можете легко відшукати в мережі Інтернет.

Галині Гордасевич належить ще один чудовий твір, у якому йдеться про події Другої світової. Називається він «Їх звали просто – «хлопці». У ньому органічно поєдналися мемуаристика й публіцистика. Там поданий незаангажований погляд на УПА як на явище, породжене реаліями німецької та радянської окупації.  Починається він такими словами: «У Городець ми приїхали під час війни, точніше, під час окупації, коли німці вже на фронті почали зазнавати невдач та й в тилу в них виникло багато партизанських загонів. Партизани ділилися на українських, польських і совєтських (згідно з правилами української мови, слід би говорити «радянських», але ж ніхто їх так не називав). А ще були якісь окремі особи, які воювали з німцями самі по собі. Наприклад, пам’ятаю, як ще в Дубровиці розповідали про легендарні вчинки якогось Бугая. А ще були просто грабіжники, яким було однаково – поляк ти чи українець, аби було чим поживитись. Усякі були.

Ми – українські партизани,

Не знаєм, що таке є страх,

Живемо в полі – обрій знаний,

Живемо в полі та ярах.

Ще одну строфу з тієї пісні я пам’ятаю, а от звідки я її знаю? Мабуть, співали хлопці, а я почула і запам’ятала. Тільки це неправда, вони жили не в полі. Спочатку вони жили просто в хатах, хоч під хатами вже копались бункери. Майже під кожною хатою, бо ж усі хлопці з Городця були в українських партизанах. Тому, власне кажучи, ніхто й не говорив «українські партизани», говорили простіше – «хлопці». Хлопці приходили, хлопці переказували, хлопці витримали бій».

Галина Гордасевич відзначала не лише хоробрість «хлопців», але і їхню природну селянську культурність. Наприклад, вона розповідає про упівця Карпа Лозу. На Різдво 1945 р. він прийшов у справах в село Кричильськ, де тоді жила сім’я Гордасевичів. Полагодивши справи, спеціально зайшов до їхньої хати, привітав з Різдвом батька й матір Галини. При цьому сказав матері: «Вибачте, матушко, але ж не міг я піти з вашого дому, не привітавши вас зі святами». Здавалось, дрібниця, але яка промовиста.

Коли в село прийшли «радянські визволителі», «хлопцям» спеціально радвлада протиставила «яструбків» чи «стребків», членів т.зв. «истребительных отрядов». Ось яку характеристику дає Галина Гордасевич цим людям: «В «яструбках» були різні люди, бо, зрештою, туди насильно мобілізували тих, кого за віком чи за станом здоров’я не можна було забрати на фронт. Але ядро цих загонів складали люди, які в селі не користувались повагою через свою ледачу вдачу, схильність до чарки та інші гріхи. Про кривого Сергія, який став першим головою сільради, говорили, що він при Польщі сидів у тюрмі за злодійство, а тепер видає себе за політичного борця. Воно, мабуть, так і було, бо навіть я, дитина, слухаючи його розмови з моїми батьками, бачила, яка це немудра людина. Визначально: він відразу почав говорити тільки російською мовою, а що знав її погано, то не раз виходило дуже смішно. Так, він почув, що батько не завжди вимагає від парафіян довідку з загсу, як це мав би робити, і заїхав провести «виховну бесіду». Ні, правда вимагає визнати, що він не гримав і не погрожував, він лише докірливо сказав: «Батюшка, не нарушайте наших беспорядков».

Галина Гордасевич з іронією описує «бойові подвиги» «яструбків». Ці ж «яструбки» поводили себе як дикуни. Ось один епізод зі спогадів письменниці. Енкаведисти розгромили упівський загін Борсука, що діяв у околицях села Кричильськ. Упівців застали сонними в лісі й без бою просто перестріляли. Рідні «поїхали в ліс, забрали вбитих (їх чомусь там і залишили), привезли в село і поховали на кладовищі. А десь наступного дня приїхали «стребки», довго топтались по могилах і стріляли в них. Для чого це вони робили? Хотіли помститись на мертвих за той страх, в якому весь час жили? Я це бачила своїми очима, бо кладовище було проти нашого дому, десь так метрів за триста». Думаю, це свідчення коментувати не варто.

Пише Галина Гордасевич і про псевдоупівців, які вбивали простих українських селян. Говорячи про звірячі вбивства, які приписувалися УПА, письменниця не вірила, що це робили упівці. Вони, на її думку, «могли вбити голову сільради, викритого сексота чи бодай того, кого запідозрили в сексотстві, та для чого було партизанам, які ховалися в лісі, але годувалися з довколишніх сіл, а отже, були залежні від їхніх мешканців, для чого їм було вчиняти… безглузду жорстокість і настроювати людей проти себе? Це потрібно було енкаведистам…». Для цього створювалися спеціальні загони. «Саме вони й грабували, й палили, й убивали, і цим впольовували відразу двох зайців. Знову ж таки, з одного боку, вночі вбивали тих, кого запідозрили у зв’язках з бандерівцями, а з іншого – вдень заарештовували та вивозили інших, звинувачуючи їх у таких зв’язках і у тих самих вночі скоєних злочинах».

Майбутня письменниця сама мала гіркий досвід спілкування з такими псевдоупівцями. Вона розповідала: «Я пам’ятаю, як до нас у дім зайшов молодих хлопець зі зброєю, українською мовою привітався і сказав:

– Батюшка, нам потрібен кінь, ми знаємо, що у вас є.

– Так, кінь у мене є, – відповів батько, – але хто ви такі, щоб я мав вам коня віддати?

– Ми? – перепитав хлопець і затнувся. – Ми українські партизани.

Я не пам’ятаю обличчя того чоловіка і в що він був одягнений, але я добре пам’ятаю, як він розгубився, почувши батькове запитання, як довго він мовчав після того «Ми?» і з яким зусиллям сказав оте: «Ми – українські партизани». Але що міг тут вдіяти мій батько? Сказати: «Не дам»? А може, на це вони й розраховували, щоб був привід його розстріляти? Коня вони забрали, а коли через кілька місяців мого батька заарештували, то серед інших звинувачень було і таке: постачав бандерівцям коней».

 

Важкий період сталінізму

Радянське «визволення» принесло Галині Гордасевич чимало страждань. У 1946 р. арештували її батька. Лише дивом вдалося йому вижити в таборах. Сім’я бідувала, ледь зводячи кінці з кінцями. Часто Галина залишалася без шматка хліба. А в 1952 р. її, ще неповнолітню, заарештували й засудили «…за складання націоналістичних віршів та антирадянську агітацію серед студентів». Насправді звинувачення було цілком надумане. Але не можна було тримати на волі доньку священника, до того ж ще «ворога народу».

Правда, Галині Гордасевич пощастило. Невдовзі помер «батько» Сталін. І майбутня письменниця потрапила під амністію. У кінці 1954 р. вийшла на волю. Про свої митарства, пов’язані з арештом і перебуванням в ув’язненні вона описала в автобіографічній повісті «Соло для дівочого голосу». Це твір, який сильно й водночас спокійно передає жахіття сталінської доби. Ось один уривок:

«Люди добрі! Давайте будемо жити, як живеться, можемо сваритись і миритись, але нізащо у світі не допустімо, щоб знову повторилася та ситуація, коли весь народ ділиться на чотири частини: ті, які вже сидять за колючим дротом; ті, які саджають за колючий дріт; ті, які ще наразі не сидять за колючим дротом; і, нарешті, ті, які шпигують за тими, хто ще наразі не сидить за колючим дротом. Це був страшний час, і страшно, що він втягнув у свій вир десятки мільйонів людей, і страшно, що він тягнувся не рік і не два, він посіяв у душах стільки зла, що я і не знаю, коли ми його подолаємо. Одні ставали жорстокими, другі ставали підлими, треті ставали переляканими. А зло породжує зло. Жертви жорстокості починають плекати надію на відплату, це здається їм справедливістю, і вони самі не помічають, як бажання справедливості переростає у жорстокість».

На жаль, ці слова в Україні не втратили своєї актуальності…

 

Українське слово

на Донбасі

Після ув’язнення Галина Гордасевич «оргнабором» поїхала на Донбас. Спочатку працювала різноробом на будівництві, потім – у Макіївці на труболиварному заводі, керівником драмгуртка в шахтарському селищі Ханжонково, друкарем в Донецькій обласній друкарні. Тут же, на Донбасі, здобувала освіту – заочно навчалася в школі робітничої молоді, Донецькому індустріальному інституті, на театральному відділенні культосвітнього училища. Тут також стала на письменницький шлях – закінчила Московський літературний інститут, працювала редактором в Донецькому обласному управлінні по пресі, сценаристом у Донбитрекламі. У 1984 р. стала членом Спілки письменників України й перейшла на творчу роботу.

Щоправда, життя україномовного письменника на Донбасі не було солодким. Про це писав Василь Стус: «Я знаю нещасних українських прозаїків, які живуть у Донецьку й змушені самі «збирати» собі тираж, ідучи з однієї книгарні до іншої, бо їхні твори, бачите, не прибуткові». У часи перебудови Галина Гордасевич стала відома як громадська активістка. Вона належала до ініціаторів створення на Донбасі Товариства Української Мови, Народного Руху.

 

Найкращі твори – у Львові

У 1990 р. Галина Гордасевич переїхала до Львова. Їй було відведено ще якихось десять років життя. Саме тоді вона написала свої найкращі твори. Це згадувані повісті «Ноїв ковчег», «Соло для дівочого голосу», спомини «Із сімейного альбому». Особливо хочеться відзначити її документальну розвідку «Степан Бандера: людина і міф». Як на мене, це найкраща популярна біографія провідника ОУН – до того ж написана без якоїсь партійної заангажованості.

Померла Галина Гордасевич у 2001 р. Відспівували її в церкві Чесного Хреста в Кременці, де свого часу хрестили. Тут же, в Кременці, вона була похована.

Коли помру, –

колись-таки помру, –

Хоч вірю,

що це станеться нескоро, –

То дайте спокій сивому Дніпру,

Де кручі і високі осокори.

На Личаківський також

не несіть:

Там надто пишно і,

до того, тісно.

Ні-ні, не хочу!

Навіть не просіть!

Сказала так –

хай буде нині й прісно.

На цвинтарі малому схороніть,

Де хрестики і написи наївні.

Нікому йти туди не бороніть

Нехай то будуть кози або півні.

Вони зчиняти бійки мастаки,

І я малою трохи їх боялась.

Ага, ще напис напишіть такий:

«Жила. Любила. Плакала.

Сміялась».

Люба КЛІМЧУК,

за матеріалами інтернет-публікацій.